Якщо не зараз, то ніколи ...
До дев’яностої річниці Жовтневого перевороту цілком передбачуваний черговий сплеск інтересу в ЗМІ неоднозначна позиція кремлівської влади і всілякі мітинги за участю в основному людей похилого віку в багатьох містах колишнього Радянського Союзу.
Є, звичайно, й інша річниця. Але вона для багатьох, мабуть, занадто особиста, хвороблива, та й для тих, хто печеться про рейтинги, незручна.
Ті з нас, однак, у кого немає ні могил, ні фотографій, а тільки законом установлене право ознайомитися з пожовтілою «Справою» НКВД, ту «доленосну» дату звикли відзначати тільки скорботним мовчанням.
Пройшло 70 років з початку хвилі арештів, судилищ і розстрілів, що історики називають Великим Терором. У країнах колишнього Союзу, щоправда, довго ще можна буде обходитися без назв – Тридцять Сьомий, і все ясно.
Дуже багато написано на тему Великого Терору, у тому числі, і в недавно виданих тезах «Меморіалу» (http://khpg.org/1175772127) . Мені нема чогось додати. Не знайду ні мудрих слів, ні розумних пояснень.
У мене, власне, нічого немає, крім потреби сформулювати питання, що не дають мені спокою. Таких питань багато. Вони в основному сугубо особистого плану, але один, мабуть, набагато ширше.
В Україні, Росії й інших країнах, по яких прокотилися хвилі збожеволілої ненависті і різанини, лежать останки наших дідів у незнайдених чи просто нічим непозначених місцях поховань.
Чи не час нам усерйоз думати, у цьому просоченому страшними річницями 2007-м році, про увічнення пам’яті всіх безвинних жертв? Чи не час нам відшукати всі місця, де лежать останки наших батьків і дідів, ушанувати їхню пам’ять?
На сайті українського товариства «Меморіал» (www.memorial.kiev.ua) ставлять запитання: чи потрібно шукати правду? Результат мало кого здивує – усі одностайні, що треба. Але чому ми, українці, так мало робимо для цього пошуку правди? Чому недавно створений Інститут Національної Пам’яті ніяк не почнуть підтримувати, як слід?
У своїй книзі про звільнення з Освенцима «Якщо не зараз, то коли?» Примо Леві пише:
Людина входить у свій будинок, вішає свій одяг і свої спогади. А ти де вішаєш свої спогади, Мендел, син Нахмана?
А де ми будемо вішати свої спогади, якщо упокоримося зі зручним забуттям?
Украй важливо, на мій погляд, щоб ми усі об’єднали зусилля в пошуках правди, щоб ми усі брали участь у роботі по-справжньому народного Інституту Національної Пам’яті. Це і наведення ладу у наявних меморіальних заповідниках, і пошуки поховань. Це може бути і просвітницька робота, і лобіювання, і пошуки фінансування для дійових заходів щодо увічнення пам’яті всіх убитих.
Способів багато, а з часом не так щедро.
Якщо не зараз, то ніколи…