ВАЖКО ОБРАЗИТИСЬ НА ТЕ, ДО ЧОГО НЕ МАЄШ НІЯКОГО ВІДНОШЕННЯ
Ні, я стверджувала, і так воно і сталося, що прав-ляча бюрократія скільки завгодно залишається при вла-ді, залякуючи суспільство «червоним реваншем». Я не писала про свою любов до МВФ чи до НАТО. А писала я про наш психологічний стан, який призводить до того, що ми обираємо весь час всередині замкнутого кола: ті, за кого ми голосуємо, як правило, вчорашня чи позавчорашня номенклатура, тобто бюрократія.
В Росії у 1986 році нова-стара бюрократія утри-мала владу, бо залишилась сам на сам із старою-новою бюрократією, яка йшла під комуністичними гаслами. І тільки
Не закликала я і до створення опозиції, правої чи лівої (чого б мені, до речі, хотілося б більше, бо справ-жня соціал-демократична ідея, здається, притаманна Ук-раїні історично). Я констатувала, що на сьогоднішній день ми не маємо ані правої, ані лівої опозиції. І вибо-ри, знов-таки, це довели.
От про що я й справді писала — не влада, а точніше, не стільки влада винна в наших негараздах, а ми самі, обираючи таку владу. Ми, які не бачимо, голо-суючи за комуністів, що це голосування тільки за інший, більш відверто бюрократичний, ешелон чиновників. А коли ми радіємо зараз, що відстояли демократію, то теж брешемо, бо до демократії нам сьогодні далеко як до неба. Таким чином, шановний пане Олегу, Ви прочитали у моїй статті те, чого там не було: апології нашого сучасного стану. Я знаю про те, що в нашій країні відбувається не по чутках, а тому, що кожен день стикаюся з конкретними проблемами людей — виселення людей на вулицю, призов до армії хворого, багатомісячна несплата заробітної плати, навіть після рішення суду, побиття в міліції, тощо. Все це, з чим люди ідуть до нас, — і є порушення конституційних прав, про які Ви пишете як про щось абстрактне. Але тільки сліпий не бачить, що саме там, де і зараз ще стоїть питання про «червоний реванш» ( не я його ставлю, ще раз підкреслюю, а наше суспільство, Ви самі цифри голосування навели) — там бюрократія почуває себе спокійно і впевнено. А от у тих наших сусідів, які вже забули, коли бачили людей під портретами вождів і вчителів марксизму-ленінізму, там і зарплатня середня 300$, і рівень соціальної захищеності з нашим не зрівняти, і еміграція не зростає, а навпаки, потихеньку повертаються люди на батьківщину. Можна, звичайно, вважати земним раєм Північну Корею, чи Кубу — це особиста справа кожного. Але, коли все суспільство, разом з владою грає у якусь давню гру: «ми червоні — за народ!», «А ми рятуємо вас від червоного реваншу», то проти волі з’являється бажання зрозуміти — чому ж даємо себе так довго і так однаково обдурювати? Чому саме ми, не люблячи діючу владу, погоджуємося з нею, що єдиною альтернативою є тільки відкинуті часом і гірким досвідом потерті гасла?
Ви не хочете відповісти собі на це запитання, пане Олег?
А мені співчувати не треба. Я виросла у селі, і з дитинства не маю ілюзій щодо гуманізму і людяності радянської влади, за часів панування якої мої рідні ледь пережили голодомор, де найменший чиновник був богом і царем, а найпрацьовитіша людини — сміттям на дорозі. Тому в мене й нема спокуси від невдоволення кимось одним бігти до такого ж, чи скоріше, ще гіршого. Співчувати треба тим, у кого ці ілюзії ще є.