41 день у темряві

…Зараз мешканець Балаклії Олексій працює в спеціальному рятувальному підрозділі ДСНС. А ще — волонтерить: возить техніку та запчастини нашим хлопцям на найбільш гарячі ділянки фронту — Покровськ, Куп’янськ, бував у Суджі. Волонтерив він і під час окупації, допомагав людям гасити пожежі після прильотів. Доки по нього не приїхали люди в масках.

— Я перед окупацією саме працював у пожежно-лісовій охороні, — пригадує чоловік. — Коли в наш лісгосп заїхали кацапи мешкати, вони позабирали всю лісгоспівську техніку. А я вирішив викрасти свою машину, на якій я працював. Вона була нова, камаз. То я в них з-під носа викрав це авто і перегнав його у частину ДСНС Балаклії. А 13 травня до мене додому під’їхав БТР. 10-11 осіб, у масках, зі щитками… Це вони так нас із братом брали! Не знаю, що там їм нарозповідали. Мішки на голову натягли і повезли нас до райвідділку. Але спочатку покатали по місту, щоб ми заплутались, щоб ми не знали, куди нас привезуть, бо ми ж місцеві.

375 мілілітрів води на добу

У Балаклії росіяни влаштували дві катівні — у місцевій друкарні і в адмінбудівлі поліцейського відділу. Про останнє місце незаконного утримання цивільних уже після деокупації у вересні 2022 року начальник слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов розповідав: “У ході огляду будівлі ми виявили дроти, які вели до прихованих відеокамер у приміщеннях, де утримувалися заручники. Люди, зокрема й жінки, спали на полу, а на допитах їх катували електричним струмом”.

Олексія закинули до першої камери, його брата — до третьої. Олексій згадує, що у приміщенні, розрахованому на двох осіб, тримали до восьми чоловіків. Серед них були як місцеві, балаклійці, так і мешканці інших населених пунктів області. Тут Олексій провів 41 день — у духоті та темряві: у камері не було жодного вікна — лише так звана “кормушка” у дверях, через яку подавали тарілки з їжею.

— Бувало, погодують, бувало, забудуть… А то дадуть недоїдки після військових. Видно, що це помиї. Я за час полону втратив вісім-десять кілограмів ваги… Було дуже спекотно, а нам на вісім осіб давали дві пляшки води півторалітрових на добу. У камері вентиляції не було, вологість висока, то вода по стінах стікала, а тиньк зі стелі весь час шматками осипався. Коли зовсім важко ставало, ми лягали на підлогу. Там дихалося трохи легше.

Примотував зламані пальці до битої плитки

Олексія з братом росіяни звинувачували в тому, що вони — коригувальники. Чоловік підозрює, що його здав хтось із місцевих. Проукраїнська позиція Олексія була відома багатьом, та він упевнений, що “стукачем” був один із його колишніх друзів, який багато знав про нашого героя. Під час обшуку окупанти точно знали, скільки він має одиниць зброї (він мисливець), де і що слід шукати.

— Телефон забрали, гроші, дві машини, — перераховує Олексій. — Позабирали все, що було. Просто пограбували. Дружина розповідала, що потім приїжджали ще двічі чи тричі з обшуком. Не знаю, що вони там ще шукали. Під час допитів грозилися заподіяти щось брату, але найбільше погрожували дружиною і матір’ю. Казали: “Приїдемо — розберемося з ними”.

Втім, допитами ці процедури називати не слід. Кожного разу це було по-звірячому жорстоке катування.

— Вони завжди знаходили щось, за що можна було б побити. Хотіли зламати. Кажуть: “З російським прапором пройдеш по місту?” Відповідаю: “Звичайно, ні!” То вони давай лупити… На другому “допиті” втрьох били мене гумовими кийками. Навіть один кийок поламали на мені. Били по м’язах і суглобах так, що потім дуже важко було рухатися. І по голові били, по всьому, по чому можна. Електрику застосовували. Купа шокерів у них була. “А ну спробуй, який краще — цей чи цей?” І так знущались, який сильніше б’є.

Під час таких “допитів” Олексію поламали вісім пальців, проломили череп. Медичної допомоги бранцям катівні окупанти не надавали.

— Я колись працював водієм швидкої допомоги, з дуже гарним фельдшером і доктором. Вони мене багато чому навчили. То завдяки їм я і врятував свої пальці. У камері була плитка, я ту плитку ламав шматками, футболку свою порвав і так підв’язував пальці. Зміщення було, так один палець і зрісся криво. А інші позросталися більш-менш рівно.

Один із “допитів” завершився для Олексія черепно-мозковою травмою. Напівживого чоловіка просто викинули з катівні.

— Вони думали, що я помру. Викинули мене з райвідділка на вулицю. Як зараз пам’ятаю: дощ ішов… “Як виживеш, щоб завтра прийшов!” А в мене тоді у полоні ще брат був. Я додому якось дійшов і тільки вмився від крові, а на другий день повернувся до них сам. Хоча рідні вмовляли, щоб я кудись вночі втік, я ж місцевий і всі шляхи знаю… Але якби я не повернувся, вони б убили мого брата. Як потім із цим жити? Я повернувся в катівню, і одразу мого брата відпустили. А я залишився ще на 30 діб…

Імітація страти

Кати неодноразово погрожували Олексію смертю, стріляли над головою, біля вуха, під ноги… Коли зрозуміли, що ніякої інформації від українця не отримають, вирішили налякати ще дужче.

— Вивезли до якоїсь ями. В ямі лежало двоє вбитих людей. Нижнього я не пам’ятаю, а зверху лежав чоловік у синіх джинсах. Застрелений. Вони поставили мене на коліна. Кажуть: “У тебе вибір залишається такий: або ти розповідаєш нам усе, або ти до них лягаєш!”. Чую, позаду затвор пересмикнули. Думаю: ну, все… Потім понад вухом стрельнули. Підняли. Рукою по штанах провели. “Ні, — кажуть. — не обісцявся”. Кинули в машину, і знову повезли в катівню.

Вдруге його повезли на розстріл уже в червні. Після чергового “допиту” натягли мішок на голову, кинули в машину і привезли в якийсь лісок.

— Думаю, це не справжній великий ліс був, і якась посадка посеред поля, бо сосни дуже покручені були, так погано сосна росте на чорноземі, їй же пісок потрібен, — розмірковує Олексій. — Яма була викопана, але цього разу порожня. “Зараз ми тебе завалимо!” Почали стріляти, біля вуха, біля голови. А потім кинули в машину і повезли назад у Балаклію.У машині вони стали запитувати мене про зброю. Питають: “У тебе є карабін?” Я кажу: “Ви все забрали”. А вони на це: “Ми його не знайшли. Де він в тебе лежав?” Я відповів. “Ну, якщо зараз карабін знайдеш, ми тебе відпустимо”. Так, наче все лише від цього мисливського карабіна залежало… Приїхали додому і я віддав їм той карабін. Він був все одно розібраний і неробочий. З нього вже стріляти не можна було. І мене залишили вдома. Після звільнення я залишився в окупації, хоч і міг вийти в будь-який момент, адже я тут всі тропи знаю. Міг дійти до наших через ліс, через річку переплисти. Залишався, щоб допомагати нашій розвідці.

Суд над Тайсоном

Олексій запам’ятав клички своїх катів. В одного звали “Тайсон”, іншого — “Сурік”. Був ще третій, але його позивного бранці не знають. Олексій співпрацював з українськими правоохоронцями і впізнав “Тайсона” по фото. Ним виявився Паштов Султан Хажмусович, уродженець села Приреченське Кабардино-Балкарської республіки РФ. Він є найманцем у батальйоні “Чібіс” російської приватної військової компанії “Редут”, яка підпорядковується Головному управлінню Генштабу російських збройних сил (воно ж Головне розвідувальне управління).

7 серпня цього року Балаклійський районний суд Харківської області визнав “Тайсона” винним у жорстокому поводженні з цивільним населенням та інших порушеннях законів і звичаїв війни, вчинених за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК України у редакції до 24.10.2024). Покарання — 11 років позбавлення волі. Вирок заочний. “Оскільки засуджений наразі переховується від правосуддя, СБУ вживає заходів для реалізації міжнародних правових механізмів, які дозволять притягнути його до реального відбування покарання”, — заявили правоохоронці.

Повсюдний злочин

Після деокупації Харківської області правоохоронці віднайшли 33 катівні, де рашисти мучили людей, — майже в усіх більш-менш великих населених пунктах: Ізюмі, Куп’янську, Балаклії, Вовчанську… Правозахисна ініціатива T4P зафіксувала на Харківщині 575 подій, що за Римським статутом відповідають правовій кваліфікації “Катування та нелюдське поводження із цивільними чи військовими (статті 7 (f) або 8 (2) (a) (ii)”, а також 1861 випадків, які можна кваліфікувати як “Насильницьке зникнення людини (стаття 7 (1) (i))”.

Систематичне викрадення і катування цивільних відбувалися на всіх без виключення українських територіях, що перебували під російським контролем. Такого висновку ще у вересні 2023 року дійшла Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні. На жаль, Росія продовжує чинити ці злочини там, де триває окупація.