Тиша — як форма катування

У 2025 році на тлі перемовин у Стамбулі значно активізувалися процеси повернення військовополонених в межах обмінів між Україною та РФ. Водночас після кожного нового обміну з’являються і нові свідчення про катування, нелюдські умови утримання та тотальне порушення прав людини щодо українських військовополонених. Про побиття, катування струмом та примус давати фальшиві свідчення було відомо ще з 2014 року, проте звільнені у 2025 році однією з головних проблем у полоні неочікувано називають інформаційний вакуум. 

Я був присутній на кількох обмінах у 2025 році та поспілкувався із понад десятком українських захисників, що повернулися з неволі. Вони розповіли, як саме та чому Росія намагається максимально позбавляти полонених доступу до будь-якої інформації та нав’язувати ворожі наративи. 

З міркувань безпеки, зокрема для тих військовослужбовців, що досі перебувають у полоні, при створенні цього матеріалу деякі імена було змінено.

“Чернігів, Суми та Харків — давно захоплені Росією”

Один з обмінів проходив у північному регіоні України. Роман, військовослужбовець територіальної оборони, що потрапив у полон у березні 2022 року та був звільнений після трьох років неволі, навіть стоячи біля одного з державних закладів не до кінця може повірити, де саме він перебуває. У полоні під час допитів та загального “спілкування” зі співробітниками російських в’язниць та спецслужб чоловіка переконували, що усі північні та північно-східні області України окуповані ще на початку 2022 року. “Перший рік було найважче. Інформація зазвичай доходить під час якогось переміщення, контактів з іншими засудженими чи полоненими. Десь щось можна почути чи дізнатися. Перший рік нас взагалі не переміщували, навіть по території СІЗО не водили, лише в камеру для допитів. Там нам казали різне. Я не думаю, що у них була прямо вивчена інструкція, тому що їхня інформація, яку нам повідомляли, суперечила одна одній. Хтось казав, що війна вже закінчилася і нібито від України залишилися лише шматки — Львів, Тернопіль. Західна Україна тільки. Хтось казав інше, але ключовий сенс був у тому, що ніякої боротьби немає, Україна здалася, Росія або вже захопила, або ось-ось захопить усе, що їй потрібно”, — каже Роман.

Роман та його співкамерники, також українські військовослужбовці, не вірили словам слідчих та тюремників, проте наскільки саме ці слова не відповідають дійсності — не знали. Згодом Романа перевели до іншого пенітенціарного закладу вглибині Росії. Під час жорсткого етапу не вдалося дізнатися ніяких додаткових відомостей, але в колонії, де опинився полонений, в новій камері було чутно радіо з коридору. Так чоловік дізнався, що війна та опір України щонайменше триває.

“Загалом протягом полону усі росіяни, що з нами контактували, казали, що ми нікому не потрібні, що нас вважають зрадниками, що Україна нас не хоче забирати з полону. Росія нібито готова нас повертати хоч завтра, але Україна відмовляється. Побратиму казали під час допиту, що його маму нібито заарештували, як сказав слідчий ‘за новим законом Зеленського’ як маму зрадника. Що нібито вийшов новий закон, за яким родичів тих, хто опинився в полоні, будуть арештовувати”, — згадує чоловік.

Подібну інформацію про розповсюдження наративу “зради з боку батьківщини” підтвердили майже усі колишні полонені, з якими вдалося поспілкуватися після їхнього звільнення. На думку опитаних бійців, метою росіян була деморалізація українських військових. Під час подібних допитів чи розмов українцям пропонували дати неправдиві свідчення, записати відео “покаянь”, де розказати про вигадані “злочини українського війська”. В обмін на це слідчі чи тюремники обіцяли покращення умов утримання та навіть потенційне звільнення та продовження життя в Росії. 

“Побиття — це не так страшно, як відсутність інформації”

Костянтин, боєць одного зі штурмових підрозділів, був звільнений з полону у травні 2025 року. Він провів у полоні один рік та три місяці. В перші хвилини після того, як Костянтин повернувся на рідну землю, він дізнався, що за час полону не стало його батька. Сидячи на траві біля точки збору, де українські звільнені полонені проходять першу реєстрацію, отримують одяг та проходять медичну перевірку, Костянтин розглядає фото інших полонених. Світлини йому передають родичі, які шукають своїх близьких. Одного з чоловіків, що має статус безвісти зниклого, Костянтин впізнає на фотокартці. Чоловіка шукає сестра, яка вже тривалий час не має жодної звістки про рідну людину. Костянтин став першим, хто детально розповідає їй про долю брата:  живий, без важких травм. Він перебуває у полоні попри те, що російська сторона офіційно це не підтверджує.

Загалом кожен обмін збирає десятки родичів зниклих безвісти та полонених — заради можливості бодай хвилину поспілкуватися зі звільненими з неволі українцями. Люди привозять фото своїх близьких. Дуже часто інформація від звільнених — це єдине, що вдається дізнатися. За спостереженнями, абсолютна більшість тих, хто приїжджає на такі зустрічі, — це саме родичі зниклих безвісти. Одиниці мають офіційне підтвердження, що рідна людина в полоні.  

Станом на початок травня у Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин налічувалося понад 70 тисяч осіб. Щодо близько 10 тисяч з них було підтвердження про перебування в полоні. Йдеться як про офіційне підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста, так і про неофіційні канали, уточнює правозахисний центр ZMINA.

Міжнародне гуманітарне право зобов’язує країни повідомляти про взяття військових в полон — при чому про кожен окремий випадок. Щобільше, країна, яка взяла в полон військового, має зобов’язання надати йому можливість проінформувати близьких. “Кожному військовополоненому відразу після взяття в полон або не пізніше, ніж через тиждень після прибуття до табору, навіть якщо це транзитний табір, а також у випадку хвороби або переведення до госпіталю чи до іншого табору, надають можливість надіслати безпосередньо своїй родині, з одного боку, а з іншого — до Центрального агентства у справах військовополонених, поштову картку, написану, якщо це можливо, за зразком, наведеним у додатку до цієї Конвенції, з інформацією про взяття в полон, про стан свого здоров’я та поштову адресу. Такі картки надсилають якомога швидше, їхнє відправлення не можна затримувати під будь-яким приводом”, — йдеться в статті 70 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

Ця норма не просто порушується, а фактично геть не виконується російською стороною. Мені не вдалося знайти жодного полоненого, який би не те що сам користувався такою опцією, а навіть хоча б чув про подібні випадки. Усі опитані звільнені полонені однозначно казали, що такої можливості їм ніколи не надавали.

“Найстрашніше, що немає інформації. Те, що нас ***** [систематично б’ють], те, що немає нормальних умов, їжі — це все не так страшно. Мене два місяці тому [до дня звільнення] вбивав російський спецназ. На розмові зі слідчим я сказав, що погано ставлюся до росіян. Вночі до мене прийшли спецпризначенці та били мене до ранку. Рік я ходив ось так [показує позу, коли голова нахилена донизу, а руки за спиною підняті догори]. Але це все єрунда. Найгірше — це відсутність інформації, відсутність зв’язку з рідними, відсутність взагалі розуміння, що з тобою, скільки ти тут будеш знаходитися”, — розповідає Костянтин.

Чоловік також підтверджує, що росіяни весь час доводили головну тезу: буцімто його вороги — це не росіяни чи російська влада, а “влада в Києві”. Костянтин каже, що не вірив жодному слову, а іноді навіть вступав у дискусії з тюремниками, за що його потім били.

Ще один звільнений полонений, що попросив не вказувати його імені, згадав, що під час етапування на обмін, в момент, коли звільнених полонених завантажували в автобус на російському боці, невідомий російський військовий “по-дружньому” порадив полоненим тікати після перетину кордону, бо, за його словами, “в Україні на звільнених чекає або тюрма, або повернення на фронт”.

Це також російська брехня. Звільнені з полону українські військовослужбовці мають право звільнитися зі служби. Це передбачає ст. 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко уточнював, що відповідна норма застосовується до всіх військовослужбовців, які мають статус звільнених з полону, незалежно від дати обміну. Крім того, якщо боєць після повернення з полону вирішить скористатися правом на звільнення, то він може розраховувати на одноразову фінансову допомогу, що становить 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби.

Де право, а де привілей. Що говорить міжнародне гуманітарне право про листування та інформування полонених

Багато хто помилково вважає, що позбавлення полонених інформації є виправданим і, мовляв, не порушує ніяких вимог міжнародного права, адже йдеться про військових ворожої країни. Проте право на обмін інформацією, зокрема на листування, це не привілей, а обов’язкове право.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими, зокрема стаття 71 цього документу, гарантує полоненим право на листування з близькими.

“Військовополоненим дозволено як надсилати, так й одержувати листи й поштові картки. Якщо держава, що тримає в полоні, визнає за необхідне обмежити кількість листів і поштових карток, що їх надсилає кожний військовополонений, це не повинно бути менш як два листи чотири поштові картки на місяць без урахування карток з повідомленням про взяття в полон”.

Окремою темою є недопуск росіянами представників Міжнародного червоного хреста до українських військовополонених. Це також заважає як контролю за дотриманням міжнародних зобов’язань в питаннях прав військовополонених, так і обміну інформацією між полоненими та “зовнішнім світом”.