Українська медсестра в окупації: рятувати і не загинути

Село Оскіл розділяє ріка. Правий берег росіяни захопили ще в середині березня, гатили звідси по Ізюму і по лівому берегу річки, де живе Наталя. Цю частину села українські військові утримували до 25 квітня. Жінка з чоловіком і сином два місяці жила на лінії фронту, а потім потрапила в окупацію.

— Перші два чи три тижні у мене був шок. Мені здавалося, що я сплю. Тиждень в підвалі жили. Іноді хочеться все це забути і не пам’ятати. Дуже багато зрадників у нас… Я за час окупації втратила багато друзів, знайомих. Я перестала з ними спілкуватися, навіть вітатися. Але і багатьох друзів я знайшла. Вони допомогли вижити, ми спілкувалися. Тут, без зв’язку, можна було з глузду з’їхати.

Така робота

Наталя показує свою медичну торбину, з якою ходила до хворих.

— Я так її і не розібрала. Ще є рюкзак. Все це я з собою носила. У мене був великий запас ліків... На роботу весь час ходила. Працювала сама: лікарка з Ізюма не могла добратися сюди в Оскіл. Інша ходила до церкви, молилася з батюшкою, “щоб нацики всі повмирали”. Вона зараз не працює, сподіваюся, що вона під слідством і більше не вийде на роботу. Коли закрилася лікарня, я вже не пам’ятаю… Ми самі її закрили. Я ходила по хатах. 3 березня наші хлопці той міст підірвали, щоб орки не зайшли сюди. Перейти можна було спочатку, а потім підірвали так, що три прольоти зірвало, пройти і проїхати вже не можна було.

І я ходила через кладку. Кладка — це такий дерев’яний місточок. Я за мирного життя дуже боялася кладок і човнів. І ось мені таке випробовування випало: і кладка, і човен. Хлопці підірвали шлюз на греблі. Вода пішла, затопило тут все, і зовсім не можна було перейти: кладку змило. Від половини кладки лише троси залишилися, і от я по цих тросах лазила, як мавпа. Страшно згадувати. Але треба було йти. На адреналіні якось ішла. Така робота. 

Хвороби воєнного часу

У людей спочатку був шок, паніка, нервові зриви. А за час окупації — інсульти, інфаркти. Дякувати богу, у мене було чим лікувати… Сюди мені возили гуманітарку, ліки, памперси. Все це я потім ховала від росіян. А ще у нас тут є за Осколом психоневрологічний інтернат. Там був великий запас ліків. І наші хлопці (поки не відійшли — ред.) мені дозволили піти і набрати всього, що мені було треба. Завдяки цьому багатьом людям вдалося допомогти. Я роздавала і сама ходила лікувала. Один тут дружині спину розрубав: кинув сокирку “випадково”… То я зашивала.

А ще поранило хлопчика, але у нас тут були саме хірурги, надали медичну допомогу. Я подавала, бинтувала, уколи робила. Вчителька, Садова Олена, була як знеболювальне: вона заговорювала дитинці біль. Хлопчику чотири рочки, йому дуже боліло… Сім’я загинула — і дідусь, і бабуся, і мама, і сестричка. Він все це бачив. Він подорослішав. Йому було не чотири роки, а всі 14... Але, дякувати Богу, ми змогли йому допомогти. Бо вивезти його, вже не було можливості. Його прихистила жіночка, Оля, у неї самої троє діток. І він до неї притерся, його любили, оберігали, і він відтанув. Тоді саме стався розлив, я не могла перейти до неї. Але я Олі все залишила, і антибіотики вона йому сама колола. Я змогла дійти до неї тільки через десять днів. На тій стороні вже орки стояли. Тут наші. Я нав’ючилася і пішла на переправу. У нас був, як ми казали, поромник, Микола Іванович. Він човном возив усіх, хто хотів евакуюватися, привозив продукти і все, що треба. Йому велика шана. Він мене перевіз, а мене вже там уже люди чекали.

‘Якут’ на ‘Камазі’

…Мене врятувало, що був паводок. І що одна лікарка пішла з ними на співпрацю. Коли росіяни тільки зайшли, вони шукали мене: “Чому не працює лікарня?” Їм, звичайно, зразу сказали, що тут є така медсестра Наташа. “Де вона є? Чому не виходить на роботу? Давайте її сюди, хай все відкриває!” А тут паводок. А потім та лікарка погодилася працювати, її поставили головним лікарем і від мене відчепилися. Ще були дві жіночки з інтернату, медсестри. І хлопчина, який змушений був вийти (на роботу - ред.). Він лікував людей. Наших людей.

…Чого я не евакуювалася? Я не знаю. У мене тут мама. Брат хворий був. У нього була онкологія, він помер в окупації. По-друге, діти усі ці маленькі. Вагітна у мене була. Я прийшла до неї, вона ридає: “Мені сказали, що ви втекли, що я нікому не потрібна!” Кажу: “Ну що ти плачеш? Все буде добре!” Я не думала, що ці орки зайдуть так далеко до нас, що ми потрапимо в таке пекло і будемо просто на лінії фронту. А коли я вже зрозуміла, то вже було пізно тікати. Та й куди тікати?

На блокпосту двічі мене ледь не розстріляли. За мій язик. Я щира українка: нестримана, імпульсивна жінка. Мені було дуже тяжко мовчати. Бо їх все дратувало. Наприклад, тризуб на паспорті. Я заховала всі вишиванки. У нас дуже багато вишиванок, у чоловіка багато футболок патріотичних. Я заховала все це. У нас є вулики, на яких написано “Слава Україні!” Я вночі все це замальовувала, бо в сусідньому селі вони розстріляли вулики, а вишиванками витирали собі зади.

Телефон ховала. Я знайшла такий старенький кнопковий і його показувала. Телефон заряджали, хто де придумає. У когось були генератори, домовлялися. Зв’язку теж довго не було.

Коли росіяни зайшли, стали питати, де наші стояли. Це було на початку травня. Чоловік каже: “А я звідки знаю?” Він теж добалакався, йому між ногами стріляли. І підірвали поруч будинок. “Тут у вас була точка, тут стояли українці”. А потім на фоні цього зруйнованого будинку робили селфі. Я згадувала фільми про війну, коли німці приходили, все руйнували і фотографувалися.

...У них були “сматрящіє”. Знаю, що на тому боці одного звали “Камаз”. А у нас був “Якут”. Бо батько в нього був якут, а мати українка. Їздив на “Камазі”, на якому наварено було залізяччя, як у фільмі “Безумний Макс”. Тільки згори вузесенька щілина, куди вони дивляться. І ото вони на цьому “Камазі” тут ширяли, лякали людей, грабували, їздили.

П’яний хлопчина на блокпосту спитав: “Кудой ідьош?” А я ляпнула: “Тудой!” Він пересмикнув затвор, а інший підняв автомат і вистрілив. Люди неадекватні. Я їх навіть людьми назвати не можу. Коли вони зайшли, то почали тут лазити по хатах, грабувати. Казали: “Ми нє грабім, ми бєрьом трафєі”. Потім один казав: “Кто вам дал право жить так хорошо?” До мами моєї приходили, питали, що таке морозильна камера. Шафу-купе мало не виламали, не знали, як відкривається. Одній жіночці мікрохвильовку розстріляли, думали, що сейф.

…Питають: “Как вам живьотца?” Я кажу: “Ви це серйозно??? Як нам живеться? У мене була робота, якісь плани, світло, газ, інтернет. Все було! Ви прийшли — все зламали, все порушили!” “Ми всьо атстроім!” “Та ви собі, — кажу, — відбудуйте! Нащо ви прийшли!” “Слиш ти, тьотка, а ти нє баішся мєня?” Кажу: “Ні, не боюся… А що ти мені зробиш? Розстріляєш? Ну, давай!”

Деокупація

Росіяни казали: “Ми прийшли назавжди, тут буде Росія”. Був запланований референдум. Але 11 вересня наші прийшли. З 9 на 10 вересня росіяни тікали. Йшла через міст колона, страшна: з дев’ятої вечора і до десятої ранку одна за одною йшли машини. Вони сиділи в “Камазах” насипом, на бензовозах зверху, на “Градах” між снарядами. Деякі навіть без штанів сиділи, в ковдрах закутані. Везли награбоване. Росіяни тут багато чого залишили: і техніки, і снарядів... А награбованого не кинули.

Ще з літа техніка йшла і вдень, і вночі. І “Камазів” було стільки! Я все не розуміла, що вони везуть. А потім бачу, причеплені лафетики, і вони везли там і вузлики якісь, і меблі, оргтехніку, бичків і корів.

Односелець казав мені: “Якщо вони тут залишаться, якось же треба буде жити…” Я стільки раз намагалася уявити, як я буду жити, і не могла. Я все це від себе відганяла і казала, що прийдуть наші і нас урятують. У кожного хлопця є мати, є жінка, є дитина. Вони нас не покинуть. Вони не можуть інакше. Я дуже вдячна їм. Це наші найкращі люди…Я бачила, які вони зайшли, які вони були втомлені, брудні… Це було таке щастя!