MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України


Увага! Це архівна версія сайту ХПГ. Вона більше не оновлюється. Тут зібрані публікації з 1999 по 2025 роки. Якщо ви хочете прочитати нові пубікації, будь ласка, перейдіть за цим посиланням KHPG.ORG

Пам’яті Івана Михайловича Дзюби

23.02.2022   
Всеволод Речицький
Іван Дзюба був вродженим правозахисником. Як людина, яка стояла на дисидентських позиціях до влади у роки радянського тоталітаризму, Іван Дзюба не міг не стати в обороні людських прав.

Уранці 22 лютого 2022 р. у Києві, після гострої хвороби відійшов у вічність Іван Михайлович Дзюба – один із головних архітекторів української незалежності, подвижник української культури, письменник, літературний критик, публіцист, радянський дисидент, Герой України, Міністр культури України (1992-1994), академік НАНУ, лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка.

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 г. в с. Миколаївка, Волноваського р-ну на Донбасі. В умовах тоталітарної системи пройшов складний шлях від молодого науковця Інституту Літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР до лідера дисидентського руху початку 1970-х р, за що його було репресовано й засуджено до 5 років позбавлення волі.

Ще у 1960-ті Іван Дзюба заявив про себе як про талановитого літературного критика й публіциста. Широке міжнародне визнання здобув завдяки книзі Інтернаціоналізм чи русифікація?(1965р.), в якій піддав гострій критиці лицемірство радянської політики у сфері забезпечення прав національних меншин, вільного розвитку української мови. У перекладеній багатьма європейськими мовами книзі Іван Дзюба висунув перед керівництвом Української РСР питання проте, чи готова Україна відійти від сталінізму у питаннях культурної політики, забезпечити реальну рівноправність народів СРСР?

Як писав пізніше про Івана Дзюбу його колега по роботі в Міністерстві культури України, а пізніше – суддя Конституційного Суду Володимир Кампо, Іван Дзюба був вродженим правозахисником. Як людина, яка стояла на дисидентських позиціях до влади у роки радянського тоталітаризму, Іван Дзюба не міг не стати в обороні людських прав.

Першим відкритим протестом проти політичних репресій серед інтеліґенції був виступ Івана Михайловича 4 вересня 1965 р. на перегляді фільму Тіні забутих предків Сергія Параджанова у кінотеатрі «Україна» в Києві. У першій половині 1960-х подібних резонансних виступів Івана Михайловича було багато: промови в Бабиному Яру, на вечорах пам’яті Василя Симоненка, Лесі Українки, Тараса Шевченка, що за своїм значенням виходили далеко за літературні межі, стаючи знаковими подіями громадсько-політичного життя. Іван Дзюба брав участь у підписанні багатьох документів на захист прав репресованих українських дисидентів, відкрито демонструючи свої політичні позиції та звертаючись до дієвих конституційних і міжнародно-правових актів, що їх ратифікував Радянський Союз.

Саме з такого історичного контексту Іван Дзюба пізнавав зміст прав і свобод людини в пострадянській Україні. Наприкінці радянської доби ідеї Івана Дзюби й інших дисидентів фактично знайшли відбиття в програмі «перебудови», з якою 1985 р. виступив Михайло Ґорбачов. 1987 р. було проведено загальносоюзну амністію для жертв політичних репресій, у 1989 – ухвалено закон Про мови в Українській РСР, а в 1990 р. – Декларацію про державний суверенітет України. Іван Михайлович був у центрі цих історичних подій. Зовсім невипадково він став одним із чільних засновників Народного руху України за перебудову (1989), який і привів Український народ до незалежності в 1991 р.

Після проголошення незалежності України правозахисна діяльність Івана Дзюби не припинялася. Труднощі із захистом гідности і прав людини у пострадянській державі, де зберігається значний вплив залишків авторитарної системи, потребував постійного моніторингу з боку громадянського суспільства. Закономірно, що Іван Михайлович долучився до роботи в міжнародній правозахисної організації письменників   –  ПЕН-клубі, який виступає проти будь-яких форм дискримінації та обмеження свободи вираження поглядів в світі. Як відомо, Український ПЕН-клуб активно боровся за звільнення з російської в’язниці Олега Сєнцова тощо.Не менш ефективною була присутність Івана Дзюби у першому складі відомої української громадської організації Перше грудня.

У особистому плані Іван Михайлович Дзюба був людиною унікальної привабливості й харизми. Талановитий і блискуче, по-західному само-освічений. Скромний у стилі Антона Чехова.

Гострий розумом, але не безжальний, а толерантний. Стильний і відверто красивий – він завжди викликав симпатію без ревнощів, був апріорі вище цього. Хто з молодших людей знав його, хотів бути схожим на нього.

Був він також надзвичайно порядний, гранично чесний. За спогадами Богдана Ясінського (Бібліотека Конгресу, США), Іван Дзюба вирізнявся в 90-ті вже тим, що відмовлявся брати долари у подарунок від української діаспори у Вашингтоні. Інші брали, а він – ні.

Унікальний український інтелектуал, що суттєво випередив свій час. Мав усі якості, щоб стати українським президентом…

Якщо вам сподобалася публікація, підтримайте автора статті та діяльність Харківської правозахисної групи
 Поділитися