Чи «українська невістка» винна, що «російський брат» агресором став?
«Вони там у Москві хитрі, вони – викрутяться», – таку досить несподівану фразу довелося якось почути від випадкового знайомого, коли мова зайшла про відповідальність російського керівництва за військове вторгнення в Україну.
Все ж вірити у те, що «вони», справді, «викрутяться», не хочеться. Бо є чимало прикладів з історії, які підтверджують, що за агресію, війну, вбивства раніше чи пізніше настає відплата.
Це, власне, зрозуміло для цивілізованого світу, який керується у своєму існуванні гуманістичними засадами.
Але ж Москва, по всьому видно, сповідує зовсім інші цивілізаційні принципи. Іноді здається, що вони схожі на описані американським письменником Робертом Асприном у фантастичному романі «Шуттовская рота»:
- Но, лейтенант, он же выстрелил в меня первым!
- Что служит доказательством того, что у них есть цивилизация.
Що ж, принцип «цивілізації зброї» став основним для нашого північного сусіда. А відтак, схоже, за правом, можливо, не стільки сильного, як нахабного у Москві, очевидно, теж вважають, що «вдасться викрутитися».
А тому постійно заперечують факт російської агресії, присутність російських військових на території України у зоні військового конфлікту, підтримку сепаратистських угруповань на сході України.
Нові московські спроби зняти з себе відповідальність за військовий конфлікт, розв’язаний в Україні, спостерігаємо і у зв’язку з прийняттям резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо осіб, зниклих безвісти за час окупації Росією Криму і військового конфлікту на Донбасі.
У цій резолюції, очевидно вперше в офіційному міжнародному документі, вжито такі визначення як «російська агресія в Україні» і «окупація Криму».
Саме ці та деякі інші моменти стали дражливими для московського керівництва. Не забарилася відповідь від московських чиновників різного рангу, включаючи й головного державного функціонера.
Месиджі, які у зв’язку з цим посилає білокам’яна, не відрізняються нічим особливим від попередніх спроб продемонструвати на словах свою миролюбність і політичну врівноваженість та виваженість. Одним словом усе те, про що самі ж росіяни кажуть: «Мели Емеля, твоя неделя».
Справді, «московські Ємелі» так мелять, що не тільки заперечують факт власного воєнного втручання на чужу територію, а ще й примудряються перекладати свою вину на Україну. Очевидно, теж керуючись народним принципом: «Хто винен?» – «Невістка».
Тож і з’являються в російському інформаційному просторі тези: одна вигадливіша від іншої. То «домеляться» до того, що нібито саме з подачі української пропаганди Росію сприймають у світі як агресора. І ніби це не агресивна політика Кремля той імідж погіршує, а визнання українською стороною Росії країною-агресором.
То знову нагадають про «братську любов», про «народи з одного кореня»…
А то, говорячи російською, «озаботятся» раптом тим, що в українському суспільстві насаджуються антиросійські настрої. І вже не тільки у західних чи центральних регіонах, а й навіть на сході України.
Можна багато говорити, як і робить це російська пропаганда, про зацікавленість Москви у «наявності проросійського прошарку в українському населенні». Про те, що Росія не повинна мати серед українців іміджу країни-агресора.
Ось тільки що робити з тим, що і на заході, і на сході, і в центрі нашої країни, у маленьких селах і у великих містах звучать похоронні мелодії, і люди виходять й виходять провести в останній путь своїх земляків-захисників, полеглих від «братських російських куль і осколків».
І з тим, що в практично в кожному населеному пункті України з'явилися пам’ятні, поки що часто саморобні, стели, на яких розміщено імена і світлини тих, хто поліг у війні, розв’язаній Росією, – країною, яка визнана агресором в Україні, і щодо якої факт агресії вже засвідчено у важливому міжнародному документі.