Лісосмуга як територія беззаконня
Серед бурхливих новин останнього часу чимало засобів масової інформації розповідали і про знайдене у лісосмузі під Борисполем тіло чоловіка із слідами катувань, якого згодом було опізнано як одного з активістів майдану. Ті ж таки ЗМІ повідомляли, що ця кримінальна історія почалася у лікарні, де чоловік лікувався від поранень і відкіля його викрали невідомі. А закінчилася вона, як тепер знаємо, у лісосмузі.
Мимоволі виникає питання: «Чому так сталося, що вже не одне десятиліття лісові масиви нашої країни стають мовчазними свідками розправи на людьми?»
За минулі тринадцять років ми пережили, принаймні, дві резонансні кримінальні справи, коли і слідство, і суд, і вирок відбувалися там, де люди мали б відпочивати і милуватися природою.
Згадаймо, 16 вересня 2000 року відомий український журналіст Георгій Гонгадзе пішов з роботи додому, але вдома його так і не дочекалися. А 2 листопада у лісі біля Таращі, кілометрів за сто від Києва, було знайдено обезголовлений труп, у якому дружина і друзі впізнали Георгія.
Значно пізніше стали відомі подробиці цього жорстокого вбивства, скоєного працівниками міліції.
Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий резонанс, в Україні почалися широкомасштабні протестні дії.
Через 13 років стався інший злочин, коли неподалік селища Врадіївки Миколаївської області працівники міліції зґвалтували, по-звірячому побили і залишили без свідомості молоду жінку. Потім, пам’ятаємо, через намагання вивести ґвалтівників з-під відповідальності за скоєний злочин відбувся штурм місцевого райвідділу міліції… І знову протести.
Справді, ці гучні справи викликали значний громадський спротив суспільства. Але є ще й чимало інших, які залишилися тільки гірким осадом для тих, щодо кого «верховенство права» так само здійснювалося десь у лісових масивах, за територією міст і сіл, подалі від людських очей.
І які доводять, що в Україні потерпіти від такого кримінального сценарію може стати будь-хто.
Як, скажімо, сталося на Луганщині (тут і далі дані, взяті з сайту проекту «Проти катувань!»). Там чоловік мирно йшов з роботи додому. На дорозі, на горе собі, побачив знайомих міліціонерів, котрі пили пиво, і підійшов до них поговорити. Розмова, яка починалася ніби по-дружньому, для нього закінчилася у лісосмузі, куди чоловіка вивезли і били півтора години, вимагаючи кілька тисяч гривень. За відмову платити, його роздягли до нижньої білизни, босим поставили на сніг. Закривавленого і побитого чоловіка правоохоронці кинули на дорозі.
На Запоріжжі, у одному із сіл працівники міліції прийшли до родини додому, ввірвалися в дім і на очах у дружини і доньки почали бити чоловіка. Трирічна дитина кричала: «Не бийте тата!». Один з міліціонерів схопив дитину і відкинув до стіни. Потім чоловіка поволокли до машини. Вивезли до безлюдного місця за селом і продовжили бити. Розіпнули руки на землі, наїхали переднім колесом автомобіля на плече. Потім ще два дні били у райвідділі і чоловік погодився зізнатися у декількох крадіжках
«Географія» таких випадків не обмежується якоюсь окремо взятою областю чи районом. Немає значення, це схід, захід чи центр України. Сценарій скрізь однаковий – вивезти людину кудись подалі до лісу і катувати, щоб вибити зізнання у злочині. Так, в Маріуполі, знову ж таки в одній з лісосмуг, міліціонери електрострумом «вибивали» у молодого чоловіка зізнатися у вбивстві.
А в Києві, у 2012 році взагалі діяла злочинна група, організована слідчим одного з райуправлінь столичної міліції, причетна до вчинення особливо тяжких злочинів проти життя.
Під час розслідування кримінальної справи, порушеної прокуратурою міста Києва щодо її учасників, в лісосмугах на Київщині та у Черкаській області було виявлено тіла вбитих тими, хто мав слідкувати за дотриманням правопорядку у країні.
У Львові дільничний інспектор одного з райвідділів з метою заволодіння чужим майном розробив цілий злочинний план. Господаря квартири, на котру накинув оком правоохоронець, неодноразово викрадали й били, а потім взагалі вивезли на територію іншої області, де залишили без документів і засобів для існування.
Цей сумний перелік можна продовжувати. Та хочеться сказати ось про що. Під час роботи над матеріалом до рук випадково потрапив старий номер журналу «Огонёк» (№ 6 за 1992 рік). У ньому є публікація під назвою «Лесополоса», у якій автор, не надто зважаючи на почуття читача, з подробицями розповідає про 12 років «кошмару» для жителів Ростова, де в лісосмугу неподалік міста заманював свої жертви серійний вбивця і де згодом під час слідства було знайдено більше півсотні закатованих тіл.
«Криминалистика мира не знала подобного преступления», – писала тоді автор публікації.
Чому ж так сталося, що в сучасній Україні схожі злочини знову повторюються? І чому методи серійних вбивць стали цілком прийнятними для декого з сучасних правоохоронців? І чому навіть випадки громадського спротиву не стають для декого уроком і сигналом до того, що пора зупинитися?
Запитань, на жаль, поки що набагато більше, ніж відповідей. Єдиною сумною істиною залишається та, що там, де немає права, верх бере кримінал. І тоді вже територією беззаконня стає не тільки якась окремо взята лісосмуга.