Коли велика журба обертається світлою печаллю
Сьогодні, у п’ятницю 15 квітня 2011 року, відійшла у вічність Ніна Михайлівна Марченко, мати відомого українського журналіста-політв’язня Валерія Марченка. Відійшла у болях невідворотної хвороби – і водночас у трепетному передчутті зустрічі зі своїм улюбленим сином, що загинув у ҐУЛАҐу мученицькою смертю ще далекого 1984 року. Її останнім словом, сказаним кілька днів тому, було: «Чекаю». І ось ця довгоочікувана мить возз’єднання душ матері й сина нарешті настала.
Ніна Михайлівна була донькою Михайла Марченка, першого радянського ректора Львівського національного університету імені Івана Франка (осінь 1939 – осінь 1940). Хай такий титул не збиває читачів із пантелику: це була гідна людина, якій ми завдячуємо першою українізацією Львівського університету. Отож уже в червні 1941 року його заарештовують «за націоналістичну й антирадянську діяльність на посаді ректора університету». Лише війна не допустила звичного фіналу, й Михайла Марченка на певний час приписали до Новосибірська.
У цій родині кожне покоління змушене було обирати свій стиль стосунків із владою, яка, як відомо, «сльозам не вірила». І хоч відвертим бунтарем можна назвати лише Валерія, в родині ніколи не забували, що таке мораль і честь. Коли двічі заарештовували Валерія, ні дідусь-професор, ні мати-вчителька не зреклись його, не відцурались. Завдяки невмирущим листам Валерія до діда, а здебільшого – до матері, уся їхня родина увійшла в історію українського Руху опору 1960–70 років і в скарбницю українського нескореного письменства (В. Марченко, «Листи до Матері»; листування Валерія з італійкою Сандрою Фапп’яно). І лише завдяки неймовірним зусиллям Ніни Михайлівни вдалося вирвати висохле тіло усопшого Валерія з цупких рук жорстокої системи й поховати за християнським обрядом у с. Гатному під Києвом. У цю неділю поруч із ним упокоїться і його мати.
Мучеництво сина зробило Ніну Михайлівну матір’ю святого. Не того святого, що є безгрішним, а того, що «душу кладе за друзів своїх». І від її постаті променіла дивовижна, спокійна й істинна гідність. Вона жила пам’яттю про сина, а точніше – вона жила ніби за двох, бо син її незримо керував її вчинками та роз’яснював її чоло. Вона тішилася кожній згадці про Валерія й сумувала, що лицарство, яке відзначало долю його та його побратимів, виходить з ужитку в нинішній Україні. Йдучи за прикладом Валерія, вона щиро повірила в Бога, мудрості Якого вона довіряла й милосердю Якого вона довірила долю свою і своїх рідних. Хай же упокоїть Він тепер її стражденну душу там, де праведні спочивають!
Вічная пам’ять Ніні Михайлівні Марченко, героїчному подвигу її сина й жертовним офірам тієї буремної епохи, свідки якої так дружно чомусь відходять тепер на небеса!
Мирослав Маринович