Держава має виховати нетерпимість до катувань
Слово «катування» зустрічається доволі часто в лексиконі пересічних громадян, чиновників різних рангів, прокурорів з великими зірками на погонах, суддів з розумними обличчями, Президента – гаранта Конституції, і омбудсмана.
Катування – це знущання над людьми, тортури і приниження.
В Україні жертвою катувань може стати кожен. За даними соціологічних досліджень, щороку більше 600 тисяч українців стають жертвами катування та інших різновидів поганого поводження. Але навіть не зважаючи на вражаючі і жахливі цифри, досі терпимо сприймає такі брутальні порушення прав людини.
Доволі звичною є ситуація, коли людина, якій завдають фізичного болю і моральних страждань, терпить їх і, зціпивши зуби, лише подумки нарікає на власну долю, на український менталітет, на те, що народилася не в тій країні.
У чому ж причина такого терплячого ставлення людей до катувань? Вона в єдиному – люди не усвідомлюють, що саме вони є носіями влади, обирають її, виховують і відповідають за її безлад.
Якщо говорити про катування в міліції, то тут логіка проста. Людину підозрюють у скоєнні злочину. Слідчі, які не вміють, або не хочуть працювати інакше, вибивають з неї зізнання. Після цього довести в суді свою непричетність до інкримінованого правопорушення стає майже неможливим.
А от навіщо катувати вже засуджених? Тут логіка відсутня і залежить від кон’юнктури специфічної галузі, яка ще з часів Радянського Союзу була закритою для суспільства і утворила із себе таємну державу в державі.
І якщо про катування в міліції суспільство дізнається в багатьох випадках, то про тортури і нелюдські знущання в закритих установах системи виконання покарань дізнатись майже неможливо.
На жаль, і через двадцять років від моменту проголошення незалежності України, створений у 1999 р. Державний департамент з питань виконання покарань продовжує тільки декларувати прагнення до відкритості і приведення пенітенціарних закладів у відповідність до європейських вимог.
В рамках Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, ратифікованого Україною ще 2006 року, влада має виконати наступні вимоги:
· Створити систему незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.
· Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.
На сьогоднішній день право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визначає тільки за спостережними комісіями. Але вони явно не виконують своїх функцій. Неможна навести майже жодного прикладу ініціювання спостережними комісіями розслідування фактів катувань у місцях позбавлення волі і притягнення до відповідальності винних, хоча кількість таких випадків облічується вже не одиницями, а десятками.
Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань.
Але Уповноваженому Верховної Ради з прав людини і зараз ніщо не заважає відвідувати ці місця. Він наділений правом безперешкодного доступу до будь-яких місць несвободи задля виявлення і припинення випадків порушень прав людини. А те, що омбудсман використовує це право тільки від випадку до випадку, то тут проблема не у відсутності повноважень, а у неналежному виконанні ним передбачених законом функцій. Чому Міністерство юстиції вважає, що після внесення несуттєвих доповнень до існуючого закону омбудсман суттєво змінить своє відношення до роботи – незрозуміло.
Головною родзинкою зазначеного законопроекту є пункт 8 пояснювальної записки до нього, в якому зазначено, що "проект акту не потребує консультацій із громадськістю". Тоді для кого він, власне, приймається і хто, як не громадськість, повинна готувати, обговорювати і реалізувати всі надбання в демократичному суспільстві?
На моє переконання, створювати і запроваджувати в життя роботу національних превентивних механізмів із запобігання катуванням – це є доля громадськості. Це майданчик, на якому з часом зійдуть перші паростки громадської нетерпимості до такого ганебного, брудного, гидкого явища, як катування. І цю народну нетерпимість до катувань треба виховувати, охороняти і спостерігати за розвитком, щоб потім засвідчити на міжнародному рівні факт її існування.
Мабуть, це і є святою місією демократичного цивілізованого суспільства і керівництва держави в першу чергу.
Чи, може, хто не згодний?!