Дезінформатори повертаються
Так сталося, що моя спокійна робота 3 березня була перервана. Спершу телефонними дзвінками: з Київської міськдержадміністрації — з пропозицією заповнити анкету для одержання відзнаки столичного мера Олександра Омельченка за пропаганду української мови і культури у ЗМІ, та з каналу “1+1” — із закликом узяти участь у новій дискусійній програмі прямого ефіру “Іду на Ви”, яку вестимуть Ольга Герасим’юк та В’ячеслав Піховшек. А потім Людмила Кучеренко, відома полтавська журналістка, занесла свіжий випуск одного з найопозиційніших видань минулих років — “Інформаційного бюлетеня”, який виходить у Кременчуку.
От така вона, українська дійсність весни 2005 року. В’ячеслав Піховшек, відпочивши після трудів із викривлення інформаційного простору під час президентських виборів (нагадаю, він керував інформаційною, точніше — дезінформаційною службою “плюсів”), тепер починає новий проект. І це, здається, не викликає особливих протестів у журналістів. Навіть у тих, хто писав про нього як одного з ідеологів та творців сумнозвісних “темників”. Восени 2004 року з телеекрана Піховшек неодноразово закликав Віктора Ющенка попросити пробачення у народу. Оскільки, мовляв, лідер “Нашої України” не мав права привселюдно звинувачувати владу в його (себто Ющенка) отруєнні, бо ж влада обрана народом, отже, це фактично той самий народ. Тепер же, коли факт отруєння Президента України доведений, схоже, ані керівництву “плюсів”, ані тим, хто вже готовий наввипередки бігти в передачу до “самого” Піховшека, не спадає на думку, що екс-ведучий “Епіцентру” найперше мусить попросити пробачення не тільки у Віктора Андрійовича, але й у телеглядачів. І тільки після того, як буде вивчена громадська думка й опінія колег з цього приводу, можна було б теоретично вести мову про новий проект за його участю — і то у разі, якщо Піховшека пробачать, а його прізвище перестане бути популярною лайкою...
Тепер про відзнаки Олександра Омельченка за пропаганду мови і культури. Я не хочу змальовувати постать київського міського голови самою лише чорною фарбою, але останні гучні “земельні” і “забудовчі” скандали засвідчили, що столичний мер, м’яко кажучи, збився на неправові манівці і більше дбав про власні інтереси, ніж про потреби киян. Тому його відзнака виглядає не стільки визнанням заслуг журналіста, скільки символом його готовності бути лояльним до високопосадовця, чия поведінка і моральність є сумнівними.
І, нарешті, Валерій Лапікура. Не забули ще, як він завзято — куди там Піховшеку! — обслуговував Леоніда Кучму під час президентської виборчої кампанії 1999 року? Як “мочив” його конкурентів, як обливав брудом усіх, хто прагнув змін на верхівці владного Олімпу? Тримайтеся міцніше за стільці: стаття Лапікури з його Лапікурихою передрукована “Інформаційним бюлетенем”. Газетою, чиїм девізом є слова “Сила в правді”. А на яку правду можна сподіватися від людини, прізвище котрої не так давно означало те саме, що зараз слово “піховшек” (саме так, з малої літери, як ім’я загальне). Тепер же тексти Лапікури кожен охочий може прочитати не тільки в “Інформаційному бюлетені”, а й на сайті “Сільських вістей”.
Ви розумієте, що діється в Україні? Я — не дуже.
Однак, все ж звернуся до колег-журналістів. Воля, звичайно, ваша, але якщо хтось прийде брати відзнаки з рук Олександра Омельченка чи згодиться гратися за правилами В’ячеслава Піховшека, я особисто вважатиму вітчизняний журналістський цех хворим на дуже тяжку недугу: безпринципність. Нікому не нав’язую своєї думки і прошу не вважати її за директивну інструкцію, але тільки у разі бойкоту цих, як на мене, аморальних (хоч і по-різному) заходів чи бодай спонтанного протесту проти них вважатиму українську журналістику як певну “неформальну корпорацію” вправі бути “четвертою владою”. А так — звиняйте, колеги.
(“Свобода”, 09-03-2005 13:10)