Роздуми після останніх подій…

Не дочекавшись 19-го січня оголошення Рішення Верховного Суду України з розгляду скарги Віктора Януковича стосовно переголосування 26-го грудня, я заснула з відчуттям тривоги і непевності. Марно близькі вмовляли не чекати і не турбуватися: суд задовольнити скаргу Януковича, безумовно, відмовиться. Надто багато кричали і хвилювалися представники позивача, надто наочно затягували процес, і всі побачили – в них немає ніяких доказів, щоб довести, що й це переголосування, результати якого виявилися не на їх користь, визнати недійсним. І таким чином, вже вкотре показати народові, тобто всім нам, що наше місце під лавкою, чи ще де-небудь, у відведеному місці.

«Маніпуляціям – ні, махінаціям – ні, ні – понятіям, ні – брехні! Ющенко – наш президент!» – цілодобово скандували «помаранчеві» на Майдані, в Києві, та на мітингах на підтримку Ющенка в інших містах України. І під цей речитатив відроджувалася наша молода демократія, наша країна, наше громадянське суспільство Ми всі народжувались з ним, але як важко нам це давалось. Особливо моєму поколінню – вже немолодому і вкрай зневіреному.

Ось чому до останньої хвилини ми не могли повірити в чудо – справедливе рішення Верховного Суду, саме якому і судилося долею поставити крапку в цих надважких виборах Президента України 2004 року.

Хоча, вже під час помаранчевої революції Верховний Суд вже показав, що може займати незалежну позицію, і прийняв рішення, згідно з яким результати виборів 21 грудня були визнані недійсними, і було призначено переголосування другого туру виборів. Ми не могли повірити в різдвяну казку із щасливим кінцем, як вірять в це діти, але сталося! Рішення Верховного Суду підтвердило – Віктор Ющенко – наш Президент!

На наших очах народилося не тільки незалежне Українське суспільство, народилась і незалежна третя гілка влади – судова. І ми, все ще не вірячи в це, жадібно ловили кожен рух і кожне слово головуючого в процесі п. Яреми, всіх суддів Верховного Суду. Трансляція судових засідань по телебаченню була, безперечно, безпрецедентним історичним явищем. Невже це в нас? Невже як у всьому цивілізованому світі від нас не приховують те, що відбувалося під час виборів, дають змогу нам самим вислухати свідків, дізнатися про докази, і зробити для себе певні висновки? До суддів під час процесу звертаються «Ваша Честь», і ти відчуваєш, що вони є честю, бо захищають не тільки своє сумління, честь і мораль, а й мою і інших.

І тільки зараз, повіривши в це, я перестала відчувати себе людиною, яку присудили до шибениці, і одна нога її вже була в повітрі, коли справу почали переглядати знов, але з шибениці ще не зняли, і ноги на землі ще не стоять. Так прожили ми з ночі 22 листопада 2004 року по 20 січня 2005-го.

Верховний Суд зняв з моєї шиї зашморг громадянського сорому. Мені тепер є чим пишатися – я громадянка України, країни, яка почала видужувати. Як там казали наші діди? Слава Україні! – Героям Слава!

І, безумовно, ми віддаємо належне вельмишановним головуючому п.Яремі і суддям Верховного Суду, які витримали тиск, що чинився на них, і відстояли честь всього українського правосуддя.

Я знаю, як всім нам буде далі важко. Бо головне – це «вбити дракона в собі». На жаль, ми всі звикли якщо не до хабарництва, то до кумівства. До відносин на рівні: «Ти мені – я тобі». Люди звикли проголошувати одні принципи, а користуватися, особливо в повсякденному житті, іншими.

В розвинених країнах Європи порядність, чесність і добробут є синонімами. І тільки тому, що у суспільних відносинах панує порядність, там є і добробут.

Ми змогли не злякатися влади, тепер ми повинні навчитися не лякатися себе і один одного.