Фото: Євген Марті
Для чого потрібна процедура перегляду кримінальних справ?
Про необхідність запровадження на національному рівні процедури перегляду вироків (у тому числі й довічних) у кримінальних справах, що набули законної сили, написано безліч текстів і проведено чимало публічних заходів. Тільки Харківська правозахисна група останніми роками може нарахувати десятки й десятки пресконференцій, круглих столів і різноманітних публічних дискусій, мета яких – привернути до цієї проблематики увагу суспільства, можновладців, народних депутатів, показати, що на місці свавільно засудженого може опинитися будь-хто – незалежно від статусу, матеріального забезпечення та соціального походження.
Нагадаємо про факти, які не бере до уваги широкий загал – аж поки люди самі або їхні рідні не стають жертвами слідчо-судівської сваволі.
На рахунку маніяка Анатолія Онопрієнка 52 вбивства. За півроку до арешту Онопрієнко застрелив 43 людини, у тому числі 10 дітей. СБУ затримала 26-річного Юрія Мозолу за підозрою у скоєнні цих злочинів. Мозола помер під час тортур, а за два тижня по тому заарештували справжнього вбивцю. Однак це «крапля в морі» в порівнянні з «конвеєром зізнань», отриманих правоохоронцями у справі Сергія Ткача.
Сергій Ткач із міста Пологи, що на Запоріжжі, побив усі національні рекорди за кількістю жертв. На допитах він зізнався в убивстві близько ста осіб. Суд довів 29 вбивств і зґвалтувань дітей, дівчат від шести до вісімнадцяти років. Не менш страшним результатом так званої «справи Ткача» стала констатація приголомшливого факту – практично по кожній доведеній жертві вже були затримані та засуджені невинні люди!
* * *
Одним з перших позбавлених волі замість маніяка був молодий хлопець iз міста Павлограда Дніпропетровської області Ігор Рижков. 24-річний Ігор – єдиний син шанованої у Павлограді вчительки, працював на залізниці. Рижков отримав повістку до міліції. Бесіду з хлопцем проводив особисто начальник місцевого карного розшуку.
Того дня, коли напали на одну з потерпілих, Ігор iз друзями виїжджав до лісу, тож і свідків на підтвердження алібі знайшлося чимало. Проте правоохоронці цілих 2,5 роки не давали Рижкову спокою – приїздили на роботу й додому, викликали до міськвідділку. Зрештою його настільки «засмикали», що він погодився на пропозицію взяти на себе епізод iз нападом на дівчину, яка не отримала серйозних тілесних ушкоджень. Ніхто не зважив на те, що потерпіла вказувала на чоловіка міцної статури віком 35–40 років, схожого на азіата. Як і на висновки експертів, які на місці злочину зафіксували 42–43-й розмір взуття, тоді як Рижков носив 39-й. Правоохоронці запевняли Ігоря, що все це потягне лише на 15 діб арешту або 50 рублів штрафу. Та після згоди юнака на нього почали вішати й інші епізоди, у тому числі зґвалтування з убивствами, про які він так само гадки не мав. Приголомшеного Рижкова перевели до СІЗО просто з палати лікарні, де він проходив обстеження від військкомату.
Під час слідства виникали абсурдні ситуації. Приміром, допитаний пізніше прокуратурою понятий В. Мірошниченко під час відтворення обставин одного з епізодів, який інкримінували Рижкову, здивувався, що підозрюваний, демонструючи, як потягнув до підвалу одну зі своїх жертв, вказав на двері, де насправді виявилися сходи нагору.
Не витримавши катувань Ігор написав явку з повинною. Вирок пролунав немов грім серед ясного неба – розстріл. Після оскарження вироку у Верховному Суді УРСР судова колегія у кримінальних справах Суду з десяти статей Кримінального кодексу, які інкримінували хлопцю, виключила лише один пункт – той, що передбачав один рік позбавлення волі. Все інше залишили в силі. Проте один iз членів судівської колегії висловив з приводу ухваленого вироку окрему думку. І саме це стало підставою для протесту голови Верховного Суду УРСР, який розглядав уже Пленум Верховного Суду, подивившись матеріали справи більш прискіпливо. Зрештою з інкримінованих Рижкову восьми епізодів відразу п’ять (у тому числі й обидва вбивства) скасували за недоведеністю. З Рижкова не зняли лише одне зґвалтування і два замахи на зґвалтування. І ось нове суворе покарання – 10 років позбавлення волі.
* * *
У 2002 році семикласника Яшу Поповича змусили зізнатися у вбивстві та зґвалтуванні своєї племінниці. Достатнім приводом для арешту стало те, що саме Яша запропонував пошукати племінницю в річкових очеретах біля мосту, де ще не шукали. Логіка проста – оскільки підліток указав, де шукати, то сам туди й заховав.
«Дві доби Яші не давали спати, погрожували побоями, пускали в обличчя сигаретний дим, наводили пістолет. Він тримався, але коли міліціонери погрожували, що якщо не визнається у вбивстві, вони розправляться з батьками – Яша злякався і під диктовку написав явку з повинною», – згадує страшні події Галина Попович.
Можна бити затриманого. Хоча якщо хлопчик сміливий, куди ефективніше пообіцяти побиття матері. Або ще веселіше – на очах сина ногами «замісити» батька, відставного військового пілота. Хлопець не сумнівався, що так воно й буде. Репутація «ментовської м’ясорубки» не давала приводу для сумнівів. Він підписав потрібні папірці через реальні побоювання за батьків.
Яків Попович мріяв бути льотчиком, як тато. Добре вчився, займався спортом, у військкоматі обіцяли, що проблем із направленням до училища ВПС не буде. На суді провини не визнав. Говорив, що дуже любив племінницю і не вбивав її. Судді та народні засідателі Апеляційного суду Запорізької області навіть слухати не стали «вигадки» пацана про «погрози оперативників». Замість мрій про високе небо хлопець отримав 15 років в’язниці.
* * *
Трагедію сім’ї Світличних сміливо можна вважати апофеозом «правоохоронної» діяльності. 28 липня 1989 року Людмила та Володимир Світличні збиралися святкувати день народження середньої доньки Анни. Опівдні мати попросила молодшу, дев’ятирічну доньку Олю, сходити в магазин по хліб. Не дивлячись на те, що продуктова крамниця була недалеко, дівчинка поїхала на ровері.
«Дочка довго не поверталася, і раптом мене немов током вдарило! Я наяву, з відкритими очами, побачила високу траву, в якій в одній футболці лежит мертва Оля…» – згадувала Людмила Світлична.
Батько материній інтуїції не повірив, однак зібрав чоловіків на пошуки. Лише під вечір у лісосмузі, у 100 метрах від будинку Світличних знайшли мертву дівчинку. Вона лежала в одній футболці у високій траві під розлогим деревом.
Оперативники шукали докази вини Світличного, мало не щодня приходили з обшуками. Вирішивши, що підозрюваний, який працював інженером-геологом, ховає вкрадені в дітей золоті прикраси в артезіанскій свердловині, підігнали компресорну та бурову машину, однак нічого не знайшли (ті сережки і каблучки пізніше будуть виявлені у схованці Ткача). Володимира Світличного помістили в СІЗО. 13 серпня, напередодні арешту, судово-медична екпертиза виявила у виділеннях Світличного антигены А і В, аналогічні до залишених справжнім злочинцем на трупах вбитих дівчат, проте пізніше в результаті ряду експертиз (у тому числі проведених Республиканским Бюро СМЕ Азербайджану) висновки цієї експертизи були спростовані. Однак для самого Володимира ці експертизи вже нічого не означали (хіба що для його доброго імені): 8 вересня 1991 року, як записано у справі, «Світличний В. І. повісився в боксі слідчого ізолятора УВС Дніпропетровскої області, посмертної записки не залишив».
Після смерті Володимира життя Світличних перетворилося на пекло. Їм декілька разів підпалювали будинок. На вулицях ніхто не хотів з ними спілкуватися. Дружину Світличого вижили зі школи, де вона викладала російську мову та літературу. Сім’я доньки Володимира Олени розпалася через те, що її чоловік змусив її зробити аборт, адже боявся мати дітей від «доньки вбивці».
* * *
Повністю замість Ткача відбув 15-річний термін Валерій Коршун, який так і помер, не бувши реабілітованим. Міський суд міста Марганця, що на Дніпропетровщині, визнав чотирьох міліціянтів і слідчого прокуратури винними в катуванні, службовій підробці, зловживанні владою під час досудового розслідування у кримінальних справах за фактами зґвалтувань, скоєних «пологівським маніяком» Сергієм Ткачем. Встановлено, що працівники міліції задля штучного розкриття зґвалтування дівчини затримали невинного чоловіка, незаконно позбавили його волі і 15 діб тримали в непристосованому приміщенні райвідділу, застосовуючи до нього насильство. Від затриманого вимагали написати явку з повинною.
* * *
Віталий Каіра, ще один невиннно засуджений за вбивство і зґвалтування дівчинки, скоєних Ткачем, відсидів майже п’ять років. Його відпустили в червні 2008 року. Пізніше всіх – у березні 2012 року – вийшов на волю Максим Дмитренко, який теж «зізнався» у зґвалтуванні і вбивстві дівчини. Злочин був скоєний Ткачем восени 2004 року.
Мистецька складова проєкту «Довічно важливо»
Мета соціального проєкту «Довічно важливо» – привернути увагу суспільства до проблем засуджених до довічного терміну покарання. Ідея проєкту з’явилася несподівано (тоді ще не було рішення ЄСПЛ у справі Петухов проти України (№ 2)). Її принесла на нашу першу зустріч драматургиня Тетяна Киценко. Ми зустрілися після того, як Тетяна відвідала Качанівську виправну колонію і поспілкувалася із жінками, засудженими до довічного позбавлення волі. Тетяна розповіла, що вперше зіткнулася із ситуацією, пов’язаною із позбавленням волі, тим більше позбавленням волі на все життя без жодного шансу на звільнення, реабілітацію, повернення в суспільство. Вона була приголомшена побаченим, адже не втратила таких почуттів, як милосердя й людяність.
Існувала дилема, про яку Тетяна каже: «Так, я розумію, що всі вони (жінки, засуджені довічно) скоїли страшні злочини і мають нести відповідальність перед законом. Але ж має бути місце для каяття й покути. Вони повністю адекватні і звичайні дівчата. Навіщо їх все життя тримати в неволі без жодного шансу на виправлення, чому не дати їм шанс звільнитися через певний строк?»
«Пеніта опера» – таку назву має мистецкий твір, прем’єра якого відбудеться 11 грудня 2019 року в Київському театрі оперети (вул. Велика Васильківська {Червоноармійська}, 53/3).
Тетяна Киценко є авторкою лібретто, музику написав композитор Золтан Алмаші, режисер-постановник – Максим Голенко.
Це сучасна опера, що ґрунтується на документальних фактах життя чотирьох жінок, які відбувають довічне покарання в Качанівській колонії Харкова. Що чекає на тих, хто за ґратами? Чи є надія на повноцінне життя після виходу на свободу?
Фото: Євген Марті
Вистава супроводжуватиметься світлинами жінок-засуджених, які стали тематичними донорами спектаклю. Просто зараз в Україні у довічному ув’язненні – 22 жінки. Їх засуджено за різних умов, у різні роки, але всі вони отримали однаковий вирок.
Українські та європейські правозахисники переконані: не кожна з них отримала справедливий вирок, і частина з них заслуговує і повинна вимагати перегляду своєї справи. Через 20 років кожна з довічниць має шанс на помилування, утім, не на виправлення судових помилок. І через те, що в Україні цілком відсутня система перегляду справ, станом на 2019 рік з усіх довічно засуджених жінок в Україні на свободу вийшла лише одна.
Науково-практична частина проєкту «Довічно важливо»
Крім мистецької частини проєкт «Довічно важливо» містить і науково-практичну частину, яку організували і провели Харківська правозахисна група спільно з European Prison Litigation Network, а також ГО «Театральна платформа».
Дві науково-практичні конференції відбулися в найпотужніших юридичних вишах України. Перша – «Питання довічного покарання в контексті міжнародних стандартів. Українські проблеми і перспективи» – у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка (під час проведення конференції демонструвалася фотовиставка «12 історій свавільно засуджених довічно»), друга – «Перспективи реформування української системи і міжнародний досвід» – у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого в Харкові.
У конференціях взяли участь найвідоміші українські та закордонні правники, експерти, які багато років досліджують питання засуджених до довічного позбавлення волі.
Експерти, які переймаються вдосконаленням ставлення держави до засуджених довічно, вважають, що в Україні ставлення до осіб, які відбувають покарання довічно, має бути змінено.
А що за кордоном? Порівняємо із Францією
В Україні квазі-пілотне рішення ЄСПЛ «Петухов проти України (№ 2)» робить процес зміни державної політики щодо засуджених довічно неминучим. Але в чому полягаютимуть ці зміни? Що мусить зробити держава на виконання рішення, у якому Європейський суд акцентував увагу на системних проблемах?
Засуджені довічно французи не опиняються автоматично в середовищі особливо небезпечних – усі засуджені незалежно від тяжкості скоєного злочину утримуються в загальних умовах. В умовах суворого режиму та ізоляції від інших ув’язнених утримуються тільки засуджені, схильні до втечі, нападу на адміністрацію, неадекватної агресивної поведінки. На відміну від європейських країн українські довічники утримаються в умовах режиму максимальної безпеки.
Після відбуття певного строку покарання кожна засуджена особа, у тому числі й довічно, має право на звільнення. Для цього у Франції існує спеціальний центр для осіб, які планують звільнитися умовно-достроково. У цьому центрі людина перебуває під наглядом півтора місяці.
Також дуже важливим є те, що засуджені завжди мають можливість оскарження тих чи тих рішень адміністрації або судового органу, які стосуються звільнення, пом’якшення покарання, а також дій або бездіяльності персоналу.
Людина не має шансів на виправлення, якщо не має шансів на звільнення або пом’якшення покарання. А тому в’язниця має бути місцем для життя, а не для виживання.
В контексті великої практики застосування такого виду покарання, як позбавлення волі, закордонні фахівці дійшли висновку, що пенітенціарні заклади мають уникати заборон, які не мають ефекту покарання. У Франції вважають, що в’язниця є місцем, де людей калічать, тому потрібно працювати над гуманізацією системи виконання покарань у вигляді позбавлення волі.
У Франції (до слова, і у Великій Британії) вже давно не застосовують амністію та помилування, адже ці заходи мають незрозумілі мотиви, а от умовно-дострокове звільнення можливе для всіх ув’язнених, у тому числі й засуджених довічно. Оцінка небезпечності в’язнів проводиться не для пенітенціарного закладу – з’ясовується небезпека, яку злочинець може становити для суспільства. Довічне ув’язнення ділиться на дві частини – виконавчу та захисну. Виконавча – це певний строк, який має відбути ув’язнений, а захисна акцентує увагу на тому, яких заходів потрібно вжити, щоби захистити від нього суспільство в разі звільнення. Нагляд за звільненим може тривати багато років, навіть до кінця життя.
У Франції ув’язненого довічно ніколи не відділяють від інших засуджених. Разом з тим засуджений довічно знає про ймовірний день свого звільнення, а суддя ухвалює рішення про звільнення лише після психологічної експертизи.
Хотілося б зазначити, що у країнах, де застосовується умовно-дострокове звівльнення для довічників – практично нульовий рецидив серед осіб, звільнених від довічного покарання. Тому абсолютно логічно констатувати, що умовно-дострокове звільнення є найкращим заходом для підтримання громадського порядку.
У справі Петухов проти України (№ 2) Євросуд зазначив, що довічне ув’язнення без права на звільнення суперечить статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (катування) і порівняв помилування в Україні з помилуванням від короля, що існувало колись.
І нагадаємо на завершення – органи судової влади в Україні мають ухвалювати рішення на підставі прецедентів ЄСПЛ.
Проект ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні»