версія для друку

Громадянська Освіта, 2000,  №21
Різне, Релігія і школа

«Практичне право» в дитячих колоніях

05.12.2000
автор: Н.Кусайкіна
Програмою «Практичне право» в Україні зараз займається інформаційно-методичний центр "Дебати". Це все вперше, усе нове, усе цікаве. І дуже важливе. Особливо в системі шкільної освіти, яка існує для дітей в колоніях. До того, "до колонії", звичайна школа не встигла (не змогла, руки не дійшли) цих дітей багато чому навчити, у тому числі не сформувала й елементарні навички спілкування. Адже в школі немає уроків, на яких учитель може сказати: "А сьогодні, діти, ми будемо вчитися, як правильно спілкуватися з іншими людьми, щоб не виникало сварок, а було порозуміння." А саме курс "Практичного права" передбачає такі уроки, де все починається ось з такого, найпростішого.

Таке експериментальне заняття я провела із старшокласницями Мелітопольської виховної колонії для дівчат (слава Богу, – вона єдина в Україні).

У великій спальній кімнаті чисто й світло: можна сісти на підлогу з м’яким покриттям (що ми й зробили, утворивши коло). Слід зауважити, що ведучий (або вчитель) є одночасно і ведучим, і учасником заняття.

...Це було одне із вступних занять, присвячене вмінню слухати й чути, виробленню правил "доброго" спілкування. Розпочалося заняття із знайомства: сидячи в колі, кожний представлявся так: "Мене звати ... Мене так назвали тому, що ..." І були вони діти як діти, правда, спогади дитинства були різними: кумедні, смішні випадки з раннього дитинства, і декілька разів прозвучала (сумно прозвучала) фраза: "...коли вся сім’я була разом".

...Переді мною відкриті обличчя з трохи настороженим поглядом. Ловлю себе на думці, що ці дівчатка "за колючим дротом" більш відкриті, ніж звичайні "домашні". Здогадуюсь, скільки зусиль було докладено вихователями й учителями ВК, щоб з першого ж дня готувати їх до звільнення. У дівчат відчувалася віра в те, що вони зможуть розпочати нове життя. "Мені необхідно навчитися правильно спілкуватися, правильно вести розмову, щоб справити на людей гарне враження". "Без цього не можна буде влаштуватися на роботу". "Я хочу, щоб мене чули і думали про мене добре, а не дивилися на мої документи". "У сім’ї буде менше сварок, якщо люди вміють спілкуватися, слухати один одного". "Мені треба цьому навчитися зараз, щоб потім я могла бути прикладом своїм дітям".

Мені важко визначити, де щира відповідь, а де "правильна" відповідь для "приїжджої тітки". Я просто довіряю своїм почуттям і відчуттям: я вірю їхнім словам, щиро вірю, може, для когось авансом, але вірю. А чи готове повірити їм наше суспільство? Чи готове воно не загасити той промінчик сподівання на нове життя, де все красиве й світле твориться власними ж руками?

(Ніби зовсім недоречно згадую дітей, які живуть "у трубі", – це в переході київського метро на Хрещатику. В столиці! В центрі! На очах у всіх, навіть у тих, хто за посадою зобов’язаний звертати на них увагу! Так, звичайно, ними будуть займатися "щільно", але після того, коли хтось із них щось накоїть, вчинить якийсь злочин. Я нечасто буваю в Києві, та все ж деякі діти "з труби" впізнають мене, а це означає, що живуть вони там по півроку й більше.)

Тому дітей, яких випускають на волю, необхідно готувати до реального життя: ніхто особливо ними опікуватися не буде (з різних причин). Усе, що вони можуть досягти в цьому житті, буде залежати тільки від них і ще від чиновників (якщо навчити підлітків правильному поводженню з ними). І ось тут став би у нагоді курс "Практичне право", бо він передбачає набуття навичок не лише комунікації, але й вивчення певних законів і процедур, з якими найчастіше доводиться стикатися в повсякденному житті: у побуті, працевлаштуванні, вступі на навчання.

А тепер передбачувана злива "так, але...", які можна буде почути від людей, що причетні до вирішення цього питання: "Так, але це не передбачено програмою...", "Так, але хто підготує таких викладачів?", "Так, але де ж я візьму таких ентузіастів?", "Так, але ж ми не зможемо оплачувати його роботу..." "Але" існувало завжди поруч як противага чи як випробування на міцність чогось нового; а нове теж завжди торувало свою стежку наполегливістю, переконливістю, результатами досягнень. Мабуть, головне – щоб було кому торувати, щоб не маячити самотньою постаттю, щоб хтось був поруч із твоїх однодумців. А їх можна знайти як серед активістів НДО, так і там ("за дротом"), адже там теж працюють люди серед неповнолітніх людей.

Отож сподіваймося, що курс "Практичного права" не лишиться лише як зафіксований експеримент, а знайдуться ентузіасти (а може, й волонтери), які почнуть втілювати його в життя.



X

X

надіслати мені новий пароль