версія для друку

Громадянська Освіта, 1999,  №27
Різне, Релігія і школа

П’ЯТЬ ПОРТРЕТІВ ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

30.12.1999
автор: Мирослав Маринович


На фото: Валерій з матір’ю у Саралжині, Казахстан. 1979

Шістнадцятого вересня цього року (написано у 1997 році - Прим.ред.) минуло 50 років від дня народження Валерія Марченка, а 7-го жовтня минає 13 років із дня його смерті. Однак ті, кого смерть забрала з життя передчасно, мають одну перевагу над живими - вони не старіють. Через те фраза "Валерію Марченку виповнилося б тепер 50 років" звучить фантастично. Ми ж то добре знаємо, що Часові не під силу змінити найменшу рисочку на його молодому обличчі, яке поглядає на нас із його світлин. І все ж 50-літній ювілей - це добра нагода знову згадати про Валерія. Адже, на відміну від нього, ми старіємо, а в контексті ювілею це означає, що ми - забуваємо. На жаль...



Валерій - політв’язень

Спершу про місце нашого знайомства. Це 36-й табір суворого режиму в с. Кучино Пермської області. Хоч офіційно в радянському законодавстві категорія політв’язнів не значилася, табори для політв’язнів все ж були. Там до в’язнів зверталися "на Ви" (на цьому, правда, шанобливість і закінчувалася), і на кожного засудженого припадало в середньому по -двоє охоронців... Рік знайомства - 1978/79. Періодичність зустрічей з ним явно недостатня. Жили ми в різних бараках, а ходити в гості одне до одного було "не положено". Крім того, Валерій на той час був уже хворою людиною і виходити для спілкування на нашу прогулянкову стежку (в таборі її іронічно називали "тропою Хо-Ши-Міна") міг не часто.

Зміст розмов стандартний для всіх зеків-українців. Говорили про настрої в Києві та в Україні, про спільних друзів і спільних стукачів, про маразматичність уряду і ниці прийоми КГБ, про життя в таборі та шляхи опору і протесту. Ті розмови мали один ґандж: ми обмінювалися думками, а не фіксували їх для історії. Жодної гадки про те, що хвилини наших зустрічей, власне, є історичними. Навпаки, все життя було попереду, і я брав від Валерія жартівливу обіцянку, що зі своїм весіллям він іще зачекає, поки я вийду з табору, щоб відгуляти його разом.

Про тяжку хворобу Валерія було відомо всім, але від нього самого ніхто скарг не чув. Може, саме тому якось дивно, що чужим людям, які сьогодні дивляться на Валерієві світлини, його обличчя видається виснаженим і зболеним. В таборі я б так не сказав, хоч саме табір невпинно "поїдав" рештки його здоров’я. Від нього віяло силою, твердістю, впевненістю. Дух його цілковито домінував над тілом, і кремінність цього духу була настільки очевидною, що не було потреби приглядатися до немочів тіла. Вони були вочевидь другорядними.

Запам’яталась мені, молодому на той час зекові, відсутність у Валерієві всякого сумніву, коли мова йшла про моральний вибір. Він просто переступив межу страху, і той його вже не терзав. Було видно, що за тією межею він здобув такі великі духовні скарби, що проблема вибору: зважитися на моральний крок, який ніс нові страждання, чи злукавити з собою і тим самим забезпечити собі якісь поблажки - перед ним уже не стояла.

Ось конкретний приклад. Одного разу за кілька тижнів до якогось офіційного радянського свята зона обговорювала можливі акції протесту. Було вирішено провести масову одноденну голодівку. Відразу ж після цього Валерія взяли на етап до пермської лікарні, а зона продовжувала жити своїм життям. Напередодні самого свята обставини змінилися, і в’язні вирішили, що краще буде провести не голодування, а іншу акцію (не пригадую вже яку). Так і вчинили. Через кілька тижнів повертається в зону Валерій і питає:

"То як там минула голодівка на зоні? Я про неї не забув і тримав її в Пермі". Ми завмерли й відвели погляд. "Як, ви не проводили?! Але ж ми домовилися!!" Важко передати той сором, який відчули всі ми. Не те щоб ми свідомо зігнорували Валерія. Ні, ми просто забули, що він був поінформований про ті плани і, як чесний політв’язень, буде вважати своїм моральним обов’язком провести заплановану акцію протесту, незважаючи на те, що він уже не на зоні. Для мене, молодого зека, не був прекрасний урок табірної шляхетності.

Кажуть, не той справжній аристократ, що їсть ножем і виделкою на людях, а той, що їсть ними навіть наодинці. Валерій і був таким справжнім аристократом духу.

Вдруге доля звела мене з Валерієм у просторі, але не в часі. У квітні 1984 року мене привезли етапом відбувати заслання на те саме місце, в якому наприкінці 70-х років його відбував і Валерій Марченко, а саме: селище Саралжин Актюбінської обл. в Казахстані. Валерій (разом із ще однією старшою грузинкою, яка мала на нього великий духовний вплив) був першим, хто "освоїв" це місце для українських політв’язнів. Після нього в Саралжині побували Зорян Попадюк, а згодом і я. Прості казахи згадували Валерія з великою пошаною, і те доброзичливе ставлення якось одразу перенеслося й на мене. Саме в Саралжині мене й застала звістка про смерть Валерія, саме там я й заспівав йому поминальне "Чуєш, брате мій". То був тяжкий рік для України, коли смерть вочевидячки вдягнула вишиванку, відбираючи в нас наших героїв.

Валерій - журналіст

Перебуваючи з Валерієм у таборі, я ще не знав ні про його "Листа до діда", ні про листи до матері, ні про ті твори, які він іще напише згодом. Єдиний і, здається, найшанованіший вид журналістики в зоні - це листи протесту, це статті і звернення, писані на волю. На них відточувалося перо не одного журналіста, завдяки ним зеки взагалі опановували науку журналістики, до того навіть не мріючи про такий фах.

Як фаховий журналіст, Валерій Марченко починався в газеті "Літературна Україна", де переносив увесь тягар ідеологічного пресу і де врешті-решт був заарештований. Багатьом його тодішнім співробітникам здавалося, що від журналіста Марченка не залишиться уже й сліду. Але ось яка іронія долі. Більшість публікацій журналістів "Літературної України", тоді шанованих і відзначуваних преміями, сьогодні можуть служити лише причиною для сорому за їхніх авторів. І навпаки, відлучений від цього жанру Валерій Марченко назавжди увійде в справжні підручники української журналістики. Бо закони жанру вимагають не тільки вміння знайти точне й образне слово - на це, поряд із Валерієм, спроможні цілі шеренги більш-менш обдарованих журналістів. Найвищі зразки жанру вимагають іще високої наповненості слова духовною субстанцією, а це вже властиво лише небагатьом фахівцям, до яких ми відносимо і Валерія. Але готовність заплатити за своє слово життям дається лише одиницям. І серед тих одиниць - знову ж таки Валерій.

Валерій Марченко жив у той час, коли заслужити премію майстра слова майже інваріантне означало оплатити її людською гідністю і моральними втратами. Саме тому Валерій ніколи не був лауреатом жодної літературної премії. Але своїм коротким подвижницьким життям він досягнув більшого. Тепер премією його імені, встановленою Українсько-Американським бюро захисту прав людини, вшановують інших журналістів. В цьому - справедливий закон журналістської карми.

Валерій - син

Про Валерія-сина найкраще свідчать самі його листи до матері, Ніни Михайлівни, які її стараннями й були опубліковані окремою збіркою під тією ж назвою "Листи до Матері". Тому, замість говорити банальності, переповідаючи його синівські почуття, я всіх відсилаю до цієї дивовижно духовної книги. Натомість хочу я звернути увагу читачів на два важливі аспекти.

По-перше, Валерій сповна сплатив своїй матері свій синівський обов’язок. Був час, коли саме мати вчила його ходити, робити перші кроки у самостійному житті, триматися просто і гордо. А тоді ролі помінялися, і вже Валерій вчив свою матір не боятися отим типовим липким страхом, який відбирав у радянських людей їхні розум, совість і честь. Вчив робити перші кроки у своїй громадянській непокорі і теж триматися гордо і просто. Отож, настане час, і зустрінуться вони у небесній високості не тільки як мати і син, а й як двоє найближчих друзів, які не дали одне одному занепасти на чорних проваллях життя.

По-друге, Валерій продемонстрував усім нам, що значить бути своїм родичам справжньою опорою. Скільки душевних драм пережили радянські люди, піддаючись тискові КГБ саме тому, що вони, мовляв, були "змушені бути опорою для своїх рідних". І завертали зі своїх бунтарських доріг, і намагалися жити сумирно, але нечисте сумління і втрата самоповаги поволі підточувала їхні душі, більшість спивалися, душевно згасали і ставали для своїх рідних скоріше тягарем, ніж опорою.

Валерій вибрав інший шлях. Він не залишився з матір’ю тілом, зате залишився своєю чистою невмирущою душею. І о диво! - саме це й стало для матері великою опорою! Він тримає її при житті своєю силою, одухотворює своїм духом, є для неї порадником і мірилом людських чеснот. А ще він залишив для матері те, на що вона сьогодні спирається чи не найбільше, а саме: релігійну віру І тепер хай кожен, хто здатен думати й аналізувати, скаже, який із тих двох варіантів опори насправді кращий!

Валерій - борець

Спершу одне загальне зауваження. Борцівський характер дисидентів часом ставлять під сумнів. Мовляв, за що ж таке особливе вони боролися? Де їхня спільна концепція майбутньої держави, яку вони мали б обстоювати? Де їхні якості тепер, коли вони розбіглися по партіях і пересварились між собою? Не беручи на себе завдання виправдати те, що виправдовувати не варто, я все ж хотів би звернути увагу читачів на одну засадничу особливість дисидентів. Усіх їх об’єднувала в таборі не спільна і єдина для всіх модель майбутньої держави, а НЕПРИЙНЯТТЯ держави існуючої. Всі вони були єдині у своєму протесті проти злочинів радянської держави, тоді як, обговорюючи можливі політичні рецепти, різнилися щодо них іще в таборі! І цей факт треба трактувати не як якийсь ґандж дисидентства, а як такий знак часу, який потребує глибшого філософського осмислення.

А тепер повернусь до Валерія і дозволю собі порівняти його як борця із деякими іншими дисидентами. Так, багато з них знали, що будуть заарештовані, - Валерій же знав, що в таборі він загине. Свідком цьому є моя Мати, якій він із гіркою іронією говорив, куди саме йому судилося "емігрувати". Різниця, як на мене, величезна. Більшість політв’язнів брали участь у спільній табірній боротьбі порівняно здоровими - Валерій боровся тяжко хворим. Кожен із нас знає, як міняється наше сприйняття світу, навіть коли ми просто грипуємо. Що ж тоді говорити про ті хвороби, які наповнюють душу смертною мукою?! Валерій усе ж вистояв, а тому це не просто боротьба - це мучеництво. Тут треба нагадати слова самого Валерія, що він "не був камікадзе", "не поставив собі на самознищення". Він любив життя і дуже хотів жити. Але, дозволяючи КГБ знищити його тіло, він все ж не дозволив знищити в собі ЛЮДИНУ. Громадяни багатьох країн мають цей привілей - бути людиною - від самого народження. Валерію разом з іншими дисидентами цей "привілей" довелося виборювати. То борець Валерій чи ні?

Валерій - християнин

Малювати оцей останній портрет мені, здається, найважче. По-перше, в таборі про християнство ми з Валерієм практично не говорили. По-друге, Валерій ішов до Бога поступово, і свідком кульмінації його віри я не був (зате були інші люди, зокрема моя майбутня дружина, яким він прагнув допомогти зробити перші кроки до Бога). Проте будь-яка віра визначається не словами, а ділами. Діла ж Валерія свідчать самі за себе.

...Якби він тільки розкаявся у нескоєному злочині й написав про таке каяття до якоїсь газети, його б випустили з тюрми, навіть підлікували б, він повернувся б до людей, до матері, до нареченої. Але всі ці шляхи він собі сам відрізав - це була його воля, його жертва. Саме тому він і відчував себе самотнім, що "діти сатани", які його оточували, ставилися до моралі як до фікції, придуманої святенниками для одурманення людей. Від такої самотності і від такої безвиході справді є один лише вихід - до Бога, але це не людина малює собі в уяві спасенну руку доброго дідуся, який пригорне і приголубить, а сама рука прорізає всесвіт, щоб стати людині опорою на її via dolorosa (скорботному шляху).

Валерій пройшов свій скорботний шлях до кінця, і віра його не була тим показовим святенництвом, яке так дошкуляє нам у наші лукаві часи. І за цю справжність його віри йому було подаровано вище благо, яке завжди так мало усвідомлюється людьми, - вибілити свої шати ще за життя і стати перед Господом уже білим-білим.



X

X

надіслати мені новий пароль