версія для друку

Громадянська Освіта, 1999,  №06
Різне, Релігія і школа

"А ХТО ЗАХИСТИТЬ НАС? УЧНІВ, ЩО МАЮТЬ ВЛАСНУ ДУМКУ І ХОЧУТЬ ЖИТИ ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ?"

30.12.1999
На Третій Всеукраїнський конкурс учнівських та студентських робіт з прав людини, присвячений 50-й річниці прийняття ООН Загальної декларації прав людини, надійшло 907 робіт учнів, студентів, курсантів з України, Росії, Білорусі. Оргкомітет відібрав з них 65 найкращих робіт. 17 лютого цього року на спільнім засіданні Оргкомітету та Журі з цих робіт були виявлені твори-переможці, після чого прізвища їх авторів були дешифровані та урочисто оприлюднені. П’ятеро переможців (троє учнів та двоє студентів) у березні поїдуть у Відень. Вибрані твори учасників Першого та Другого конкурсів опубліковані у збірці "Права людини: моя власна думка", виданої Харківською правозахисною групою. Плануємо також видати й найбільш яскраві та цікаві роботи, надіслані на Третій Всеукраїнський конкурс. Пропонуємо Вашій увазі одну з таких робіт - есе 16-річного Володимира Микитяка з Дрогобича.

Люди між собою різні, різні відповідно і їхні думки. І не тільки про цей світ, про оточуючих людей чи про те, як проводити вільний час, а й різняться між собою в розумінні прав людини. І кожен з жителів цієї планети по-своєму будує декларацію своїх прав, і кожен впевнений, що його права на відміну від інших - непорушні. І мені недовго довелося шукати прикладів цього - вони зустрічалися у мене в класі, в гімназії, в місті, тобто в колі людей, що оточують мене день у день...

...Андріан Гладун був першим у всьому. В організації "Пласт" він був перший жартівник і шибеник. В класі усі знали його, як першуна у вигадуванні дотепних витівок з учнями та вчителями. І хто не знав безглуздих, а часом дуже образливих, жартів Андріана. Та разом з тим його любили. Там, де він з’являвся, лунав сміх, сяяли усмішки. І хто б міг подумати, що цей дивак устругне такий жарт!

Учні, які того дня прийшли раніше до гімназії, здивовано німіли, вчителі перешіптувалися і перепитували, чи не настав кінець світу. І тільки винуватець усіх цих дивних змін у поведінці оточуючих Андріан воссідав у холі приміщення з дивною "сорудою" на голові. Таку зачіску гімназисти бачили тільки у вільгарних фільмах. Тяжко в письмовій формі описати це чудо перукарного мистецтва, але це цимось нагадувало акуратну Хіросиму серпня 1945 року! І дивним була не сама зачіска, дивним було те, що малолітній "дисидент" проігнорував усі ті сталі канони Дрогобицької гімназії. Дехто уже злорадно потирав руки, чекаючи розплати перед адміністрацією, дехто відверто співчував молодому експериментатору. Чекалося різних видів покарань - від догани "перед строєм" і до виключення з гімназії. Але того, що трапилося, не чекав нихто. Адміністрація гімназії вдала, що цього просто не помічає! Ще тиждень зачекавши, чемна й вихована "громадськість гімназії" вирішила не сподіватись на справедливе покарання Андріана, а сама виконати вирок. Спершу це була відверта зневага, потім - прихована ворожість. Та коли Андріан через місяць поновив свій "супервигляд крутого вуличного пацана", ворожість переросла в відкриту ненависть. Від Андріана відмовилися всі, і тільки одиниці ще продовжували відверто співчувати гімназисту-стилязі. І я також, засліплений обуренням і ще не розуміючи, чим це може закінчитися, відмовився від його дружби і відкрито показував, що ця людина мені незнайома. А скінчилося це трагічно. Одного вечора, коли Андріан повертався із занять, з провулку вискочило кілька здоровенних хлопців, повалили його на землю і почали бити. Коли ж яскравий одяг перетворився в лахміття, а обличчя було в крові, його штовхнули в калюжу і втекли.

Коли я вперше задумався про майбутнє і Андріана, і світу в цілому, то вперше зрозумів, що такі люди, як він, ніколи не визнаватимуть правил, що диктуватиме їм суспільство. І суспільство в свою чергу ніколи не зрозуміє таких андріанів. Гімназисти, що вчинили самосуд над хлопцем, навіть не задумалися над тим, що це порушення його прав, як учня, як людини, як особистості. А Андріан у своїй вірі у власну безвинність навіть і не припускав, що також, можливо, порушує права тих гімназистів. І хоча в ЗДПЛ не вказано, що людина не має права своїм виглядом дратувати інших людей, все ж таки навіть з людської точки зору Андріан вчинив неправильно - не можна махати червоним полотном перед биком, а потім жалітися на те, що бик поранив цього незугарного тореадора...

Але не всі люди, як Андріан, вміють з честю доводити правоту своїх міркувань - є люди, які вже тільки своїми діями принижують Загальну декларацію прав людини, як документ. що існує. Ці люди не тільки не повстануть проти консервативних уявлень про світ, вони цілком і повністю не визнають навіть основних прав на недоторканність. В товаристві ми ніколи не звертаємо на них уваги, але все ж вони існують. Про людину, тактовність і скромність якої позбавили її права на існування в колі інших людей, буде моя наступна розповідь...

...Марійка Городечна, новенька учениця мого класу, ввійшла в наш колектив зовсім непомітно. І навіть сам зовнішній вигляд цієї дівчинки (образи таких людей ми звикли бачити в зразкових і надміру сентиментальних героях телевізійних мелодрам) справив на оточуючих неприємне враження - взуття без найменшого натяку на каблуки, шертяні колготи, довгий сарафан в шотландську клітинку, окуляри і довга коса. І клас зненавидів її. Зненавидів тільки за те, що на образу вона відповідала здивованою посмішкою, що на прямі натяки на жахливий (з думки надміру сучасних учениць) одяг, пояснювала, що їй просто зручно ходити в ньому, що на перервах вона мовчала і ни до кого не підходила - усе це аж бісило моїх однокласниць. При ній можна було порвати її зошит чи книжку, копнути її шкільний портфель, обізвати "дурою" чи "божевільною" - і це в присутності цілого класу. Але найбільше дивувало те, що тільки декілька дітей спробували захистити її права, усі решта з якоюсь байдужістю чи навіть злорадством спостерігали за цілковитим приниженням Марійки.

Але подія того дня вразила і здивувала усіх без винятку учнів 9-А класу. Вчителька географії несподівано захворіла, і, як завжди буває, заміни знайти не вдалося. Цілих 45 хвилин клас залишався без догляду вчителя. В кабінеті панував, прямо скажемо, балаган, а тому ніхто не звернув увагу на дівчину (назвемо її Уляною), яка наблизилася ззаду до Марійки. Навіть не лякаючись, що її хтось помітить, вона витягнула з пеналу бритву і почала легенько водити нею по косі Марійки. Це привернуло увагу багатьох учнів, та тільки одна людина з двадцяти семи (умовно назвемо її Олесею) спробувала захистити і без того низький авторитет дівчинки. Та Уляна відповіла грубістю. Олеся не розгубилася і також сказала все, що думає про Уляну. Ситуація була напруженою. Клас повільно, але неухильно, ділився на два табора, при чому учнів, що підтримували Уляну, було більше. Але кінець сварці поклала не хто інша, як сама Марічка. Вона сказала: "Олеся, не кажи на Уляну "дурна", умій поважати інших людей"...

Вище я навів два приклади. В одному з них були порушені права людини через надмірну самовпевненість і прагнення виділитися. В іншому - навпаки. Але і в першому, і в другому випадках права людини були порушені і в протиставленні правам суспільства були потоптані і зневажені. А діти? Ніхто звичайно не протестує проти того, що такий стан був спричинений поведінкою самих дітей. І доволі дорослих дітей - Андріан навчається в восьмому класі, Марійка - в дев’ятому. Але все ж ані знання своїх прав, ані існування ЗДПЛ не змогли захистити Андріана від побоїв, а Марійку від привселюдного приниження. І ще дозволю задати собі скандального типу питання - а чи мали право ці діти мати права? А чи мали це право ті діти, які, не згодившись з думкою Андріана та Марійки, в першому випадку намагалися довести свою правоту за рахунок сили, в другому - за рахунок образ? Так, наше законодавство може захистити дорослих дядечок і тіточок за допомогою Конституції, Кримінального Кодексу та ще багатьох інших ще невідомих нам паперів. А хто захистить нас? Учнів, що мають свою думку і хочуть жити власним життям? І чи ці інциденти не є прямим запереченням і Загальної деларації прав людини, і Конвеції про права дитини?

Але, ні! Ми не тільки гімназисти чи просто діти! Насамперед, ми - люди. а "усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах". І в суспільстві, яке побудують ці діти, перша стаття ЗДПЛ стане єдиним і непорушним законом на Землі! Нашої Землі!



X

X

надіслати мені новий пароль