Мовна політика і права людини

04.07.2021
автор: Володимир Каплун

Час від часу у видавництві «Дух і Літера» виходять книги, котрі для мене − як прохолодна джерельна вода у спекотний день. Чергова така книга вийшла цього року:

Володимир Кулик. Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України

Зі змістом книги та вступною частиною можна ознайомитись, відвідавши сторінку видавництва та скориставшись опцією «погортати книгу».

Вже зі змісту можна отримати попереднє уявлення про ґрунтовність та величність задуму. Можу засвідчити: задум був блискуче здійснений на найвищому рівні. Автор має всі підстави пишатися своєю роботою, а ми – радіти, що такі автори є в Україні.

Вступна частина, за всієї своєї необхідності, може здатися трохи нудною – на відміну від наступних розділів, що читаються, як інтелектуальний детектив. У другому та третьому розділі до детективного захоплення додається задоволення як від доброї оксфордської енциклопедії.

Я не вбиватиму інтригу, переповідаючи своїми словами останній розділ «Висновки для України». Автор гранично ясно і стисло пише про досить непрості речі, тож неможливо спростити чи скоротити його текст без занадто суттєвих втрат. Тим більше, що найважливішим, як на мене, тут є навіть не стільки самі висновки, скільки якість їхнього обґрунтування. Тому я краще спробую поділитись своїми міркуваннями про те, що саме надає вагу цим висновкам, незалежно від того, наскільки вони співпадають з вашою власною поточною позицією, і чому ця книга заслуговує і на успіх бестселера, і на статус класичної праці, значення якої виходить за межі зазначеної теми.

Книга написана шляхетною українською мовою у спокійній, доброзичливій тональності, без будь-яких недомовок чи натяків. Тексту притаманні бездоганна логіка, філігранна техніка аналізу, виваженість і математична точність формулювань (зокрема тих, що стосуються важливих для мене питань прав людини). Повна відсутність тої токсичності, що властива майже всім полемічним виступам з мовного питання (в тім числі, певною мірою, й фейсбучним дописам самого автора книги),− просто вражає.

Не всі здатні відчути й взяти до уваги чужий біль чи страх. Кожен з наших співгромадян може бути більш чутливим до одних аспектів мовної політики і менш чутливим (або зовсім не чутливим) до інших. На цих відмінностях грають і наші політики, і зовнішній ворог. В колі мого спілкування мене найбільше засмучує підхід «хто − кого», радісна готовність скористатись перевагою (локальною, тимчасовою, реальною або уявною) та вдатись до державного примусу, щоб перемогти, підкорити та принизити іншу сторону. Ставлення до людини, як до засобу, темна енергія, що не зупиниться на питаннях мови… Нічого такого немає у цій книзі Володимира Кулика, тож її можна сміливо рекомендувати, як дуже корисну для здоров’я − душевного, інтелектуального та політичного.

Вивчення конфліктних ситуацій, до яких ми не залучені безпосередньо, допомагає краще усвідомити загальні принципи справедливості й закріпити навички неупередженого, невикривленого мислення. Коли ж у певний конфлікт так чи інакше залучені вже ми самі, таке усвідомлення й такі навички мають допомогти нам вийти з глухого кута пристрасної упередженості та впертої односторонності. В цьому суть правового виховання й правового мислення.

Оскільки, як відомо, ніхто не може бути суддею у власній справі, важливо, щоб завзяті представники конфліктуючих сторін апелювали не лише до своїх прибічників чи опонентів, але й до незалежного, чесного, неупередженого судді (хоча б уявного чи внутрішнього), чиї судження спиратимуться на загальні принципи справедливості. (До речі, не треба плутати неупередженість з нейтральністю, байдужістю чи з готовністю до компромісів.) Отже крім конкретних, явно сформульованих відповідей на запитання «Що ми могли б запозичити?», книга дає також вкрай важливу загальну відповідь: це − прагнення до справедливості.

Ось чому цю невелику, але дуже насичену нетривіальним змістом монографію можна порівняти не тільки з оксфордською енциклопедією чи інтелектуальним детективом, але й з «романом виховання» – виховання стійкої здатності мислити чесно і неупереджено, не піддаючись тиску пристрасної односторонності. Бо як писав Паскаль: «Уся наша гідність – у здібності мислити. …Спробуємо ж мислити гідно: у цьому основа моральності»

Нижче – три цитати з першого розділу (підрозділ «Критерії та чинники успіху»), які, можливо, краще підходять для дегустації книги, ніж доступний на сайті видавництва Вступ.

«Переходячи до розгляду чинників, які зумовлюють більший чи менший успіх певних варіантів мовної політики, варто спершу вказати критерії, за якими цей успіх визначатиметься. Будь-яку політику можна оцінювати і з погляду ефективності, тобто досягнення поставленої мети, і з погляду прийнятності, тобто відповідності досягнутого результату й самої мети вартостям людини, що дає цю оцінку. Для багатьох прикладів мовної та іншої політики ці дві оцінки дуже відрізняються, тобто ефективна політика може бути неприйнятною, а прийнятна – неефективною. Водночас кожен із цих двох головних критеріїв застосовують по-різному, залежно від аналітичних та ідеологічних уподобань. Зокрема, в оцінці ефективної (чи як її нерідко називають у бюрократичному й аналітичному дискурсі, «доброї») політики на перший план може виходити міркування темпів, коштів, послідовності, тривкості тощо. Ще очевиднішими є відмінності в оцінках прийнятності: скажімо, ліберали насамперед дбають про свободу та справедливість, а націоналісти – про інтереси своєї нації, в тім числі поширення її мови. Я намагатимуся оперувати не своїми власними вподобаннями, а описаними й оціненими в науковій літературі преференціями ключових діячів мовної політики в аналізованих країнах. Але оцінюючи придатність певних зразків для запозичення в Україні, я спиратимуся також на власні нормативні уявлення, в яких поєднуються ліберальні й націоналістичні пріоритети» (С. 44-45)

«Досягнення суспільної єдності й стабільності можна вважати не лише реальною метою мовної політики багатьох держав, а й нормативним орієнтиром такої політики – оскільки вона не суперечить підставовій вартості прав людини. Тому це досягнення може правити за критерій успішності мовної політики з погляду й ефективності, й прийнятності (хоча прийнятність із погляду демократії та прав людини не означає прийнятності з погляду збереження мов, яке, скажімо, для націоналістів може бути вищою вартістю). Втім, судити про дотримання цього критерію теж можна за різними ознаками, що стосуються й настанов членів мовних груп, і їх вияву у політичному житті…» (С. 48)

«Щодо правового й політичного устрою, то демократія загалом спряє врахуванню інтересів меншостей, особливо демократія ліберальна, сперта на ідею справедливості, рівності й невідчужуваних прав (обсяг яких, утім, залишається предметом постійних суперечок, зокрема в зв’язку з державним регулюванням мововжитку). Щоправда, гегемонія більшості теж може бути досягнута в межах демократичної процедури й навіть легітимізована саме її дотриманням. Проте за умов поділу влади суди можуть обмежити здатність законодавчих і виконавчих органів діяти в інтересах більшості на шкоду меншості…» (С. 51)

 



X

X

надіслати мені новий пароль