До 100-річчя Ігоря Муратова

28 липня Ігорю Леонтійовичу Муратову мало виповнитися 100 років.

Це була дивовижна людина – добра, чесна, щира, просто чудо, як він зберігся в свої страшні часи. І він був чудовим поетом, сьогодні, на жаль, призабутим. Він дуже рано помер від онкології – в 60 років.

До 100-річчя Ігоря Муратова у харківському видавництві «Майдан» вийшов друком том його вибраних поезій «На крилах Літани» – майже 500 сторінок, але, на превеликий жаль, накладом лише 100 примірників.

ХПГ пропонує увазі читачів декілька поезій майстра.
 

     * * *

Диктатор міг би і дожити
До ста, як зичили йому
Засліплені ягнята-діти,
Раби, вколінені в пітьму.
Диктатор міг би й не сконати
Тоді, як ждали тайкома,
І фарс диявольський дограти,
Щоб раєм стала нам тюрма.
Й могли довіку на дзвіницях
Відтяті голови стирчать,
Коли єдина рятівниця –
Столика смерть...
Та всі мовчать.

        24 жовтня 1954,
        з недрукованого


       * * *
                                     Н.Б.

Я знав музику: очі сині,
Від ніжних пальців – запах трав…
Він на німому клавесині
Собі й богам беззвучно грав.
Натхненно грав. І трель ласкаво
Манила щастям перших мрій,
І поставала дивним явом
В чудній уявності своїй.
Обожнив він її зачаття,
Людського виру віддалік,
Та дух натхнення, мов прокляття,
Над ним німотністю навік,
Над ним самотністю навік.

             9 липня 1969


       * * *
 

Тільки б очі мені,
               котрі бачать, як свято, усюди
Повсякденну красу,
               потаємного світу скарби.
Тільки б зір мені той,
               що не знає полуди-облуди,
І сприймає,
               мов хвилі морські,
                      лободою укриті горби,
Й ловить рух світляків
               там, де корч самотіє зогнилий,
Проводжає в ніщо
               утлих хмар нестійкий караван,
І віншує вогонь,
               що вінчає козацьку могилу,
Коли схід вітряний
               пробива собі шлях крізь туман.
Тільки б слух мені той,
               що навчився ловити чудесно
У хисткій напівтиші
               відлуння нічної струни, –
І тоді б незліченно
               для мене
                       примножились весни,
Літа... Осені... Зими —
               безцінні поетові сни

                                   1970


        * * *

Якого ще треба відчаю,
Коли за ретельність раба
Поетову старість вінчає
Державної слави ганьба.

       * * *


   ПІСНЯ

А де ж вона, пісня про волю,
Про ту, що не десь, а в руках?
Я серце минулим мозолю,
А зве мене завтрашній шлях!

Іду – ні кінця, ані краю
Розкутим просторам нема,
І кращої пісні не знаю
Про волю, ніж воля сама.

                               1961