Зароджене життя — що з ним робити?

20.10.2010
автор: Катерина Щоткіна
джерело: www.dt.ua

 

Кожна жінка бодай раз у житті запитала себе про це. Багато хто був змушений відповісти на це запитання — так чи інакше. Багато хто опинився з ним сам на сам, без будь-якої підтримки — моральної чи матеріальної.

Торік в Україні було зроблено близько 180 тис. абортів. Це офіційна статистика, яку навіть чиновники неофіційно визнають істотно заниженою. Цей показник, хоч і не такий високий, як за радянських часів, приблизно втричі вищий, ніж у середньому по Європі. На тлі демографічної ситуації (задля справедливості треба зазначити, погіршення це пов’язане не тільки і не стільки з падінням народжуваності, скільки з підвищенням смертності) аборти стають серйозною темою для роздуму вже не тільки морально-етичного, а й політичного штибу.

Проблемі абортів було присвячено симпозіум «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності», який пройшов у рамках Четвертого конгресу з біоетики. Сама назва симпозіуму свідчить про те, що в цілому проблему із соціально-політичного поля було повністю переведено в етичну площину. Медики, представники громадських і релігійних організацій вели мову про відповідальність — жінок і лікарів, про Божу волю і священний дар життя, про роль і призначення жінки, захист прав ненародженої дитини, шкідливість аборту для фізичного і психічного здоров’я тощо.

Як одразу було зазначено, «в залі зібралися однодумці». Але те, що зробило тон розмови доброзичливим, виявилося не дуже продуктивним для повноцінної дискусії, адже дискусія передбачає розмаїття думок. Про діапазон думок нагадували стенди при вході до залу засідань — на підтримку права жінки на аборт, захист приватності, гендерної рівності тощо. Однак тут, іще до будь-якої дискусії, було прийнято тезу про те, що «аборт — це зло». Що зробило обговорення якихось аспектів вибору жінки майже безглуздим: хто серйозно говоритиме про «аспекти зла»?

Участь церкви, яку так вітали учасники симпозіуму, з одного боку, явище справді позитивне — оскільки церква, на відміну від більшості інших задіяних інституцій, має чітку відповідь на питання про репродуктивну функцію. Крім того, церква у більшості (згідно із соцопитуваннями) населення нашої країни користується довірою, залишається моральним авторитетом. Але, з іншого боку, відповіді церкви на питання репродуктивної та статевої поведінки є категоричні. І ця категоричність не йде на користь вирішенню проблеми абортів у світському суспільстві — яким є суспільство українське у своїй переважній більшості.

Проблема абортів (і ширше — технологій, пов’язаних із використанням ембріонів) — складне етичне і правове питання, на яке ще жодна країна світу не дала виразної відповіді. На ембріони посягають не тільки емансиповані жінки, упевнені в своїх «репродуктивних правах». На них посягають учені, які бачать у своїх експериментах шлях розвитку науки, а можливо, і подальший розвиток людини як біологічного виду. На них посягають медики, які бачать у маніпуляціях з ембріонами можливість допомогти людям. У цьому питанні зацікавлені також люди в дорогих ділових костюмах, котрі розуміють, які вигоди обіцяють технології, засновані на використанні ембріональних клітин.

Клерикалізація проблеми в нашому випадку — спроба дати чітку, вичерпну відповідь на досить складне запитання. Але будь-яка відповідь тільки заганяє проблему в іще глухіший кут. «Заборонити», «визнати злом», «не пхати носа в Божий задум» — можливо, такий рецепт задовольнить ревних вірян. Але навряд чи він виявиться переконливим для людей, які мислять по-світськи.

Однак точка зору церковників і богословів на різні аспекти репродуктивної поведінки теж не така однозначна. Навіть стосовно абортів. Наприклад, якщо аборт — це завжди вбивство, то чому церква допускає аборт у випадку, коли вагітність і пологи загрожують життю матері? Вбивство є вбивство, якщо ми визнаємо його допустимість в одному випадку, можемо визнати і в іншому. І тоді нам доведеться погодитися з допустимістю евтаназії. Або якщо церква заперечує контрацепцію як втручання в Божий задум, то чому вона схвалює так звані натуральні методи запобігання (календарний, температурний тощо) — це не втручання?

На жаль, дискусія на симпозіумі не представила всієї широти думок щодо абортів. Організатори так дорожили своїм хитким консенсусом, що радикальна відмінність думок, які існують у суспільстві, була нівельована в діалозі. Також ніхто не схотів говорити про соціальне та економічне підгрунтя абортів — його відразу було визнано «не головним». В результаті проблему було зведено до «низької суспільної моралі», «нерозуміння Божої волі» тощо.

Тон, заданий на симпозіумі, повністю збережено в проекті резолюції: проблема абортів тут асоціюється головним чином зі «статевою розбещеністю», ліберальними ідеями «планування сім’ї», недостатньою інформованістю. Висновок очевидний і також віддзеркалений у пропозиціях резолюції: переглянути освітні й медичні програми статевого виховання та планування сім’ї з участю громадських і релігійних організацій. Причому, судячи зі складу учасників симпозіуму, можна припустити, що організації, котрі займають «ліберальні» позиції в даних питаннях, навряд чи будуть запрошені до цієї роботи.

Натомість проект резолюції пропонує посилити роль Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі «щодо контролю за організаціями та ЗМІ, які пропагують позитивний погляд на сексуальну розбещеність». Простіше кажучи, підвести пристойну базу під цензуру. А вже як виглядає ця «сексуальна розбещеність» за версією НЕК, відомо достатньо — хоча б за недавньою забороною на рекламу презервативів.

До речі, про презервативи (цікаво, вживаючи це слово, я не переступаю через суспільну мораль за версією НЕК?). Проект резолюції уникає слова «контрацепція» в принципі. Що легко зрозуміти: церква не схвалює контрацептивів, ідеї планування сім’ї тощо. Тому наші «моральні орієнтири», за версією учасників симпозіуму, також мають бути від них чисті.

Треба сказати, що просування в маси інформації про безпечний секс і контрацепцію наражається на опір не тільки церковників. Справді, якщо реклама товару — це реклама способу життя, то пропаганда контрацепції — це пропаганда вільної сексуальної поведінки. Розбещеності, поправлять мене захисники моралі. Але який сенс боротися з «пропагандою розбещеності» шляхом відмови від реклами презервативів, якщо «вільний секс» став фактично нормою для сучасного суспільства? Є ця «розбещеність» соціальною девіацією чи ні, як із цим боротися і чи потрібно — можна сперечатися. Хоч би яка була відповідь, сьогодні контрацепція залишається основною реальною альтернативою аборту (як у шлюбі, так і поза ним), «захищений секс» — основною реальною альтернативою розповсюдженню захворювань, які передаються статевим шляхом. Якщо хтось бачить єдиний шлях протидії тому й іншому в «моральній поведінці», стриманості, відродженні «ідеалу дівочої незайманості», йому доведеться добряче попрацювати над зміною суспільної свідомості. Особисто я готова побажати йому успіху. Але поки він не досяг успіху, боротися з рекламою презервативів дещо передчасно.

Дуже симптоматичною є згадка в резолюції про «багатовікові традиції українського народу, які засновані на релігійному світогляді, глибокій повазі до людського життя, повазі до сім’ї і жінки саме як до матері...». Звісно, до пустих слів офіційних документів нам не звикати. Але в даному разі саме ця гра словами прикриває реальні проблеми — і не дає прямо мати з ними справу. Тому що в основі «багатовікової традиції» українського (і майже будь-якого іншого) народу лежить байдужість до окремого людського життя і деспотичне ставлення до жінки. Уточнення «саме як до матері» також досить симптоматичне, оскільки основна функція жінки традиційно зводилася саме до дітонародження. До речі, міркування про те, що «жінку треба повернути в сім’ю», лунали на симпозіумі.

Для охочих посилатися на наші «кришталеві джерела» нагадаю: «традиції українського народу» — це добре відоме й описане в літературі жінконенависництво запорізького козацтва, насильство в сім’ї, переслідування «відьом» (нехай не таке масштабне, як у Західній Європі), бузувірська жорстокість стосовно жінки, яка завагітніла поза шлюбом. Почесна функція жінки-матері — народжувати, аж поки не вичерпається ресурс організму. Це тепер жінки живуть довше за чоловіків, а в колишні часи через численні вагітності, пологи, вигодовування в 30—35 років жінки перетворювалися на старих бабць. І справді, чимало із цих «традицій» було закріплено також у релігійному світогляді. Це не тільки поневіряння блудниць-покриток — у цілому становище «жінки-матері» в церковній традиції далеко не таке «шановане», як намагаються нас зараз переконати. Існує низка серйозних обмежень на участь у церковному житті для жінки в період менструації і в післяпологовий період, коли жінка «перебуває в нечистоті». Цікаво, що ця «нечистота» пов’язана саме з дітородною функцією. Така от «традиційна повага». І, до речі, штучне переривання вагітності — це теж традиція. Глибока, багатовікова традиція.

Звісно, це все стосується не тільки України — це традиція майже будь-якого народу. А що стосується релігійних обмежень і переслідувань, буває й гірше. Проблема сучасної України в тому, що все викладене вище досі коріниться в нашій свідомості. А отже, сама традиція потребує ревізії, якщо ми хочемо подолати «проблему абортів». Яка не існує сама по собі. Це лише один з аспектів ширшої проблеми репродуктивної поведінки.

На симпозіумі якось одразу зайшлося про те, що причини абортів саме моральні, а не економічні чи соціальні. Тобто каменем спотикання знову було зроблено жінку та її провину. Це якраз «традиційний» шлях: в «етичному» вимірюванні проблема аборту — це завжди проблема жінки. Про відповідальність чоловіка і/або лікаря, котрий робить аборт, йдеться не так часто і набагато менш упевнено, ніж про відповідальність жінки, яка наважилася на аборт. Дійсно, основний тягар моральної відповідальності на ній. Але чи маємо ми право не брати до уваги весь комплекс обставин, які підштовхують її до такого рішення?

Можна сказати — часи змінилися. Тепер ніхто не переслідує за позашлюбну вагітність. У всякому разі, у великих містах. Про те, що відбувається в селах, ми вважаємо за краще не думати, а коли це виходить на великі екрани, поспішаємо назвати «чорнухою». Але будь-якій жінці — навіть зв’язаній шлюбом, — котра пройшла через вагітність і пологи, доводилося бодай раз пережити зневагу оточуючих.

Це доповнюється нашою ж традиційною впевненістю в тому, що діти — це тягар. І — ширше — нашою побутовою нелюбов’ю до дітей. Вони галасують у громадських місцях, плутаються під ногами в супермаркетах, вискакують на дорогу — пішки, на велосипедах, на роликах. Ми гніваємося на матусь, які перегороджують дорогу в парку, щоб їхнім малюкам не заважали гратися ті, хто їздить на велосипедах, роликах і автомобілях. І на тих, які загороджують дитячі майданчики і не дають нам ставити на них машини. Якщо якась матуся з візком недостатньо жваво поступається дорогою, ми з усієї дурості тиснемо на клаксон — чхати, що немовля щойно заснуло і може злякатися. Не наша проблема. Понароджували, розумієш... Їм тепер ще й гроші за це дають.

Це крім того, що жінка й сама знає, що дитина для неї може виявитися серйозною перешкодою. Не секрет, що працедавці не люблять брати на роботу молодих мам. Наукові керівники в більшості своїй не в захваті від перспектив вагітності аспірантки. Та й просто маленька дитина — це добровільне самітництво. І стан суспільної свідомості в цьому плані значно інертніший, ніж поступ цивілізації. Підгузки, пральна машина та Інтернет вирішують безліч проблем, які раніше перетворювали молоду маму на непривабливий предмет домашньої обстановки.

У ліберальній секуляризованій Європі, яку постійно критикують за низьку мораль та іншу «бездуховність», рівень абортів утричі нижчий, ніж у «традиційно духовній» Україні. Гадаю, не в останню чергу тому, що там інше ставлення до дітей і жінок. Це ставлення виявляється як у дрібницях — наявності сповивального столика в громадському туалеті, зручного для «візочників» транспорту, загалом доброзичливому ставленні, яке дозволяє мамам із немовлятами відвідувати музеї, концерти, кафе, подорожувати, працювати, так і в загальній упевненості жінок у своїх правах і становищі в суспільстві.

Справді, щоб вирішити народити дитину, треба бути дуже упевненою в собі. Свідомо взяти на себе зобов’язання з догляду, забезпечення, виховання та любові — це «відповідальний» підхід до дітонародження, і тут наріжним каменем є особисте рішення жінки.

Тому проблеми абортів не вирішити шляхом скасування реклами презервативів чи відродженням ідеалу дошлюбної незайманості. Потрібно змінювати ставлення в суспільстві до дитини і до жінки. Не прикриватися загальними й безглуздими фразами про «традиційну повагу», а проявляти повагу в реальних діях. Заклик «повернути жінку сім’ї» схожий на сумно відоме «кіндер, кірхе, кюхе» — це якраз взірець неповаги. І він закономірно викликає протилежну реакцію — побоювання й відторгнення, яке виявляється, зокрема, в небажанні мати дітей. Протиабортна пропаганда якраз мала б будуватися на зовсім іншій основі — демонстрації того, що жінка, народжуючи дітей, нічого не втрачає в плані кар’єри, творчої самореалізації, повноти життя. Знаменита стаття Барта «Романи і діти» має бути прочитана навпаки: те, що жінка народжує і ростить дітей, не заважає їй писати й видавати книжки. Це взагалі нічому не заважає.

Звісно, наша країна багато чого не може собі дозволити. Не тільки в плані серйозних економічних рішень — платити мамі гідну допомогу в період догляду за дитиною, наприклад, як це роблять у деяких європейських країнах. Наша країна, як з’ясовується, не хоче навіть включати в загальний робочий стаж час, який жінка проводить у декреті (нагадаю, зовсім недавно відповідне рішення ухвалила Верховна Рада), тим самим стимулюючи жінку не надто піклуватися про власних дітей або взагалі відмовитися від такої обтяжливої для економіки країни примхи, як дітонародження. Не менш «привабливою» видається ініціатива міністра освіти про «укрупнення» в мережі навчальних закладів, що спричинить закриття дошкільних закладів у малих населених пунктах. Що змусить молодих мам сидіти знову ж таки в декреті, відсуваючи таким чином час настання пенсії. Або віддавати дитину в інтернат. Але ця альтернатива навряд чи виявиться привабливою для люблячого материнського серця. Але чого ще чекати від уряду, який очолює чоловік, котрий із перших же днів прем’єрства вказав жінкам, де їхнє місце? Зате тепер він закликає нас до «п’ятирічки кохання». Дуже кортить відмовити. З моральних міркувань.

Для влади, не спроможної не тільки забезпечити нормальну соціальну та економічну атмосферу для дітородіння, зручно визнавати проблеми репродуктивного штибу «суто моральними». І віддати їх на відкуп «моральним» відомствам — у даному разі церквам і НЕКу з питань моралі. Певна річ, моральна складова в проблемі аборту надзвичайно велика. Але ми наразі не зрозуміли навіть того, що саме слово «мораль» треба вживати вкрай обережно. Адже якраз мораль завжди була зручним репресивним інструментом, породжувала стигматизацію, нетерпимість, психологічні і соціальні каліцтва, а в окремих випадках ставала важелем політичних гонінь.

Однак у нашому випадку швидше виявиться зручним спосіб усім сестрицям отримати по косиці: НЕК посилить свої позиції, релігійні організації матимуть доступ до програм державних шкіл і вишів (чого вони давно прагнуть), МОЗ, можливо, отримає бюджетні кошти «на організацію інформаційної роботи з профілактики абортів», «гендерні» організації виступлять з протестами, більшість населення не помітить цих титанічних зусиль, а ті, хто помітить, звинуватять перших, других і третіх у святенництві. Громадські організації, котрі займалися «консультаціями та інформуванням», тобто порятунком життів ненароджених дітей, продовжать робити свою благородну справу на чистому ентузіазмі і, в кращому разі, на благодійні кошти. Так само, як ревні парафіяльні священики.

А може, все ж таки пощастить. І проблема абортів вийде з тіні хибної соромливості. Вагітність, народження дітей, багатодітність стануть модними і нестрашними. Стало ж модним усиновлення, завдяки «зіркам» сцени та екрана! І це буде найбільш імовірний шлях до успіху антиабортної кампанії, ніж цензура від НЕК і «пропаганда дошлюбного утримання від сексу».

 

Див. також: Галина Ярманова. Заборона абортів: обов’язковий призов жінок на службу державі



X

X

надіслати мені новий пароль