Чи може Саркозі виправдати заборону нікаба?

09.04.2010
автор: Пітер Берковітц [Peter Berkowitz]
джерело: zgroup.com.ua

Минулого місяця, під час промови в Єлисейському палаці, президент Франції Ніколя Саркозі оголосив про свій намір запровадити заборону носіння мусульманського жіночого одягу, що повністю закриває обличчя. Рішення – якому передувала широка громадська дискусія, але яке, ймовірно, зумовлене результатами, отриманими на недавніх місцевих виборах, під час котрих опозиція на чолі із соціалістами завдала серйозного удару по партії Саркозі – вийде за межі закону 2004 року, який забороняє носіння хустин-шалей [хіджаб – Z] та інших виразних релігійних символів у державних школах.

Заборона нікаба від Саркозі – це драконівський захід для вільного суспільства. Можливо, це необхідно і доречно. Але ця заборона не переможе без боротьби. Через декілька днів після виступу Саркозі Державна рада, найвищий французький адміністративний орган, оголосила, що пряму заборону буде важко реалізувати, можливо, вона буде неконституційною, і від цієї ідеї слід відмовитися. Тимчасом минулого тижня схожу заборону одностайно схвалив комітет з питань внутрішніх справ парламенту Бельгії, і цього місяця нижня палата парламенту голосуватиме за відповідний закон.

Обмеження на свободу у вільному суспільстві завжди підозрілі й потребують виправдання. Найкраще виправдання – захист і поширення свободи.

Уряди зобов’язалися захищати права окремих індивідів – стаття 1 французької Конституції проголошує, що серед головних обов’язків уряду – залишити індивідам вільний простір для приватного життя, сферу, про яку зазвичай думають, що вона включає прийняття рішень про доречний вигляд на людях. Власне це міркування актуальне щодо хіджаба чи нікаба, що висловлюють релігійно обґрунтовані вірування про зобов’язання вдягатися скромно, які чимало чоловіків і жінок-мусульман вважають невід’ємною частиною своєї віри, і вони мають велике значення для збереження їхніх спільнот.

Водночас уряди зобов’язані підтримувати передумови свободи. Вони заслужено вимагають, щоб батьки посилали своїх дітей до школи вчитися читати і писати, а також вивчати основні дисципліни, щоб вони розвинулися в дорослих, які можуть відповідально голосувати, займати робочі місця і, загалом, дбати про себе. Окрім того, оскільки права нічого не вартують там, де панує насильство, вільні суспільства обмежують свободу через верховенство закону. Метою миру та громадського порядку є дозволити індивідам максимум свободи у виборі та реалізації їхнього способу життя, сумісного зі схожою свободою для інших.

Зважаючи на те значення, яке Конституція Франції надає свободі, і на серйозність загрози миру та громадському порядку, яку становить велика, вперта та нездатна до асиміляції частина її мусульманського населення, хіджаб чи нікаб становить виправданий інтерес держави. Їх заборона буде виправдана тією мірою, якою мусульманські спільноти у Франції використовують хустину, щоб позбавити дівчат базових освітніх можливостей і перешкодити жінкам виконувати свої громадянські обов’язки, або настільки, наскільки терористи становлять загрозу безпеці, маскуючись за нікабом або паранджею.

Вирішальними є обставини, а не лише принципи.

Заборона нікаба або паранджі у Сполучених Штатах була б немислимою. Це значною мірою через відносно невелику кількість мусульман й історію успішної асиміляції поколінь іммігрантів, які прибули до берегів країни, сповнені рішучості вивчити англійську й досягти успіху на американських умовах. Але також тому, що заборона безпрецедентно порушила б релігійну свободу. В Америці церкву відділили від держави, щоб захистити державу від релігійного втручання і захистити релігію, яка завжди має суспільний компонент, від урядового втручання.

У Франція інші обставини. Там мешкає близько шести мільйонів мусульман. Це більше, ніж у будь-якій іншій європейській державі, і майже 10% населення Франції. Значна кількість цих відносно нових іммігрантів – біднота, що живе виключно на околицях Парижа, які часто охоплює насильство і в яких переважають низькі доходи, вона схильна до антисемітизму, співчуває політизованому ісламу, а французьке суспільно-політичне життя вважає чужим.

Окрім того, доктрина секуляризму [laïcité] – яка міститься у статті 1 французької Конституції і проголошує Францію світською республікою – відокремлює церкву від держави по-іншому, ніж в Америці. Для багатьох французів доктрина laïcité, приблизно перекладена як національний секуляризм, набула войовничого значення, згідно з яким уряд повинен обмежити релігію приватною сферою. Ця чутливість лежала в основі заборони хіджаба, тобто хустин-шалей у школах.

Саркозі сам визнав, що французьке розуміння відносин між політичною свободою і релігією важко відрізнити від антиклерикалізму. Щоб виправити це, він закликав переоцінити історичний внесок релігійної віри у формування французької ідентичності, роль віри в моральному житті, а також простір, який свобода слова виділяє для публічного висловлення релігійних поглядів.

Варте уваги те, що президент Франції прагне оголосити поза законом нікаб частково тому, що "його носіння суперечить жіночій гідності". Ці слова від іншого політика, можливо, просто демонстрували б політичний опортунізм, фанатизм або зневагу до віри, коли йдеться про Саркозі, то, виглядає, може бути сміливою спробою збалансувати аргументи свободи і порядку.

У вільному суспільстві заборона нікаба, оскільки він символізує або уможливлює пригноблення жінок, – небезпечніший крок, ніж спроба заборонити його з освітніх міркувань чи міркувань національної безпеки. Це має щось спільне з поглядом, який поширюють радикальні феміністки в Америці, наприклад, професор права Кетрін МакКіннон (і який охоче поділяють чимало прогресивних професорів права) – що порнографію треба заборонити, оскільки вона принижує жінок, зображаючи їх як сексуальні об’єкти.

За звичайних обставин відповідь на обидві заборони була б такою самою. Незалежно від того, чи принижують нікаб і порнографія жінок, свобода – і жінок, і чоловіків – опиняється під загрозою, коли уряд просять визначити, який одяг і фотографії, фільми і книги, врешті-решт, слова і жести поважають гідність жінок.

Але, можливо, нині у Франції не звичайні обставини. Свобода перебуває в особливій небезпеці, коли суттєва частина населення поділяє спосіб життя, який не в стані культивувати чесноти свободи, водночас навчаючи презирства до принципів і методів свободи. У Франції, як усюди в Західній Європі, нікаб разом зі шлюбом з кузеном, багатоженство і сексуальне насильство сприяють розвитку культурі, яка ізолює жінок і створює істотні бар’єри для асиміляції.

Найприхильніша інтерпретація ідеї з ризикованою забороною Саркозі полягає в тому, що вона має проінтеграційний характер і несе подвійний культурний сигнал. Один – мусульманській меншині: більшість вважає, що нікаб чи паранджа несумісні з культурою політичної свободи у Франції. Інший сигнал спрямований неісламській більшості: це ваше право і ваш обов’язок гарантувати, що всі французькі громадяни користуються власними правами і поважають своїх обов’язки як вільні чоловіки та жінки.

* * *

Автор: Пітер Берковітц [Peter Berkowitz] – старший науковий співробітник Інституту Гувера у Стенфордському університеті, де він очолює робочу групу з питань національної безпеки та права
Джерело: The Wall Street Journal Europe, 05.04.2010: Can Sarkozy Justify Banning the Veil?
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група



X

X

надіслати мені новий пароль