версія для друку

Громадянська Освіта, 2008,  №03
Права дитини

Права дитини (з Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005»)

16.05.2008
автор: Сергій Буров

Підготовлено Сергієм Буровим, Громадська організація М’АРТ (м. Чернігів). Із детальнішою інформацією про окремі аспекти дотримання прав дитини в Україні, задокументованою інформацією можна ознайомитись з існуючих або тих, що готуються, доповідей громадських організацій. Не втратили своєї актуальності доповіді: «Права людини в школах України» (Севастопольська Правозахисна Група, 2001 р.), «Права людини в дитячих будинках сімейного типу України» (Харківська міська організація міжнародної організації «Жіноча громада», 2004 р.), «Права людини в дитячих медичних закладах та дитячих психіатричних лікарнях України» (Громадська організація М’АРТ, 2004 р.). Готуються доповіді: «Права людини в школах-інтернатах України» (Регіональний благодійний фонд «Резонанс», м. Львів та Громадська організація М’АРТ, м. Чернігів), «Підлітки на вулиці: моніторинг сучасного стану проблеми, аналіз державного забезпечення прав самоорганізованої дитини» (Міжнародне товариство прав людини – Українська секція. Комітет сприяння захисту прав дитини).

 

 

1. Деякі загальні проблеми

Цей розділ є оглядом лише деяких проблем, пов’язаних зі станом дотримання прав дитини в Україні. Діяльність неурядових організацій щодо проведення моніторингу дотримання прав дитини ще не має системного досвіду. Наведена інформація є висновком зібраних даних різних громадських організацій, що працюють у сфері захисту прав дитини або здійснюють соціальну підтримку сім’ї та дітей.

До цього часу більш поширеною практикою використання громадського контролю у сфері захисту прав дитини була діяльність коаліцій громадських організацій з підготовки альтернативних звітів до Комітету ООН з прав дитини. Конвенція ООН про права дитини є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини. Конвенція була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року і набрала чинності для України 27 вересня 1991 року. На відміну від попередніх Декларацій, Конвенція про права дитини є обов’язковим документом для виконання державами, що його ратифікували і має механізм контролю. Цей механізм полягає в тому, що в Женеві працює Комітет з прав дитини – група експертів із 10 осіб, що розглядає періодичні доповіді урядів про виконання положень Конвенції.

Сучасне законодавство України та відповідні державні програми декларують широкі гарантії захисту та розвитку дитини. Втім, будь-яка діяльність у цій сфері має ґрунтуватися на загальному дотриманні прав людини та прав дитини, чого, на жаль, не відбувається. Це підтверджують й рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо періодичної доповіді України:

«...Комітет залишається занепокоєним тим, що державна молодіжна політика, яка охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я.... та захист дитини, не базується на основі прав дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція.»[1]

11 липня 2005 року Президентом України було видано Указ «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», а 2006 рік в Україні оголошено роком прав дитини. Ситуація з правами дитини в Україні все більше підпадає під увагу держави, однак небезпека декларативності намірів залишається. Адже на сьогодні держава, декларуючи системні зміни, не звертає увагу на виконання елементарних завдань і важко йде на співпрацю з громадськістю. Наприклад, досі залишаються недоступними для громадськості тексти державних доповідей до Комітету ООН з прав дитини. Вони існують, але широкого їх розповсюдження не було. Існує лише неофіційний переклад українською мовою. Також важкодоступним є текст Рекомендацій Комітету ООН з прав дитини щодо другої періодичної доповідь України. Разом із тим, ратифікувавши Конвенцію ООН з прав дитини, держава взяла на себе зобов’язання широко розповсюджувати, зокрема, і тексти цих документів.

Державна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС визначає «пріоритетним» законодавство стосовно прав дитини[2]. Однак процес імплементації міжнародних стандартів до українського законодавства з багатьох пунктів зупинився в 2003 році. Підписано 15 травня 2003 р., але не ратифіковано Конвенцію Ради Європи про контакт з дітьми. Не ратифіковано Європейську конвенцію про здійснення прав дітей. Хоча за даними Міністерства юстиції цей документ є серед документів, які опрацьовані з метою підготовки до ратифікації підписаних документів Ради Європи ще у 2002-2003 рр.[3]

Проблемою залишаються процедурні механізми захисту прав дитини. Існуюча система державних інституцій, які працюють в інтересах дітей є дуже розгалуженою, але не скоординованою. Досі відсутні спеціалізовані суди (ювенальна юстиція), відсутній інститут Уповноваженого з прав дитини. Інститут Уповноваженого з прав людини, у свою чергу, не має чітких повноважень щодо захисту прав дитини.

Окремо слід відзначити проблему безпритульних дітей, котрі часто насправді живуть самоорганізовано поза будь-якими соціальними державними установами. На сьогодні, безпритульні діти[4], фактично, не мають чітко визначеного правового статусу, а тому позбавлені певних прав. Волевиявлення дитини, міркування стосовно свого статусу та своєї подальшої долі, її бажання на певний термін у тій чи іншій формі відстрочити процес інтенсивної соціалізації (наприклад, повернення у місце постійного проживання батьків чи законних опікунів) не мають юридичного підґрунтя, а тому не знаходять відгуку в представників державних структур, зокрема, органів МВС.[5]

Відповідно до даних МВС у 2005 році до органів внутрішніх справ доставлено понад 27 тисяч дітей, які займалися бродяжництвом та жебрацтвом. Водночас, на думку МВС, кількість притулків в державі (93) сьогодні недостатня, непоодинокі випадки, коли вони перевантажені. МВС було обстежено понад 30 тис. неблагополучних сімей і на профілактичні обліки поставлено 10,2 тис. таких сімей.

За невиконання батьками та особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей до адміністративної відповідальності притягнуто 22,5 тис. осіб. Складено та направлено до суду 3,5 тис. матеріалів стосовно позбавлення батьківських прав, більшість з яких уже задоволено судами.

Упродовж 2005 року до органів внутрішніх справ надійшло майже 7,5 тис. заяв про зникнення дітей. Залишаються нерозшуканими 279 дітей, з них 40 – більше року. Третина нерозшуканих дітей – вихованці навчально-виховних закладів. Основні причини самовільного їх залишення – непрофесійність вихователів та керівників закладів, байдужість, жорстокість та насильство з їх боку стосовно дітей.[6]

 

 

 



[1] «Розгляд доповідей, які подаються державами-сторонами відповідно до статті 44 Конвенції», CRC/C/15/Add. 191, 2002 р., Розділ D 4.

[2] Про програму адаптації дивіться на офіційному сайтіМін’юсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=2039&sid=about_int_adapt

[3] Офіційний сайтМін’юсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=201&sid=about_int_2

[4] Саме так визначаються такі діти відповідно до термінології законодавства.

[5] «Звіт про дотримання прав самоорганізованих дітей», Міжнародне товариство прав людини – Українська Секція. К., 2006.

[6] Криміногенна ситуація в Україні у 2005 році. Повідомлення Департаменту зв’язків з громадськістю МВС від 24 січня 2006 року. Доступно на офіційному сайті Департаменту: http://mvsinfo.gov.ua.



X

X

надіслати мені новий пароль