Релігія і школа: За матеріалами збірки „Свобода релігії. Рішення Верховного Суду США”

Свобода релігії. Рішення Верховного Суду США: Пер. з англ./ Під ред. Морін Гаррісон та Стіва Гілберта. – Оптима, 2005. – 256 с.

Переклала з англійської Н.Комарова

Науковий редактор українського видання В.Речицький

(Інші видання серії „Рішення Верховного Суду США. Перша поправка”: „Свобода слова”, „Свобода преси”, „Громадянські права: XIX та XX століття”)

З передмови редакторів

Два пункти Першої поправки, присвячені релігії, складаються назагал лише з сімнадцяти слів: «Конгрес не може ухвалювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне сповідування релігії».

Перший пункт – «Конгрес не може ухвалювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію» – забороняє федеральному уряду як запроваджувати офіційну державну релігію, так і віддавати перевагу одній релігії перед іншою.

Другий пункт – «Конгрес не може ухвалювати законів, які забороняли б вільне сповідування релігії» – забороняє федеральному урядові зазіхати на право окремих американців сповідувати будь-яку релігію за власним уподобанням.

Узяті разом, ці два пункти Першої поправки створили те, що Томас Джефферсон назвав «розділовим муром між церквою та державою», і стали гарантією неспроможності федерального уряду зробити будь-який пролом у цьому мурі. За допомогою пункту Чотирнадцятої поправки про належну правову процедуру Верховний Суд США засто­совує такі самі гарантії від втручання в релігійні справи з боку органів місцевого самоврядування та урядів штатів. Остаточним арбітром щодо тлумачення цих пунктів Пер­шої поправки, згідно з Третьою статтею Конституції, є Верховний Суд Сполучених Штатів.

Для цієї книжки ми відібрали та відредагували вісімнадцять найпомітніших судових справ, пов’язаних із застосуванням «релігійних пунктів» Першої поправки, – справ, що яскраво ілюструють важливість згаданого Джефферсоном розділового муру між церквою та державою.

Суддя Лернід Генд писав: «Мова закону не повинна бу­ти незрозумілою для вух тих, хто має йому підкорятися».

...Наведені рішення суду стосуються прав і гарантій представників будь-якого віросповідання. Створивши юридичні прецеденти, які зберігають свою чинність уже протягом кількох поколінь, ці рішення ґрунтовно змінили ставлення американців до своїх інститутів і один до одного. Вони віддзеркалюють величезні й безнастанні суперечності нашого часу й уперше представлені тут широкому колу читачів у викладенні зрозумілою для всіх мовою.

У 1960 р. Джон Ф. Кеннеді сказав, звертаючись до учасників зборів священнослужителів: «Я вірю в Америку, де відокремлення церкви від держави є остаточним... де жодна церква чи церковна школа не користується державною фінансовою підтримкою чи політичною перевагою... Я вірю в Америку, яка офіційно не є ані католицькою, ані протестантською, ані юдейською... в Америку, де жоден релігійний орган не намагається прямо чи опосередкова­но накинути свою волю всьому народові або втілити її в офіційні акти державної влади, де релігійна свобода є такою неподільною, що акт, спрямований проти однієї церк­ви, вважається актом, спрямованим проти всіх».

Ми сподіваємося, що читачі цієї книжки знайдуть на її сторінках відповідні підстави та аргументи, аби приєдна­тися до висловленої Президентом Кеннеді переконаності в тому, що релігійна свобода в Америці назавжди зали­шиться абсолютною й неподільною.

Морін Гаррісон, Стів Гілберт

ПРАВО ВІДВІДУВАТИ ПАРАФІЯЛЬНУ ШКОЛУ

Пірс проти Товариства сестер

Сьомого листопада 1922 року виборці штату Орегон шляхом голосування підтримали законодавчу ініціативу, названу «Законом про обов’язкову державну освіту». Цим законом запроваджувався обов’язок усіх батьків, опікунів чи інших осіб, що під їх наглядом перебуває дитина віком від восьми до шістнадцяти років, надсилати її до держав­ної школи й передбачалося покарання тих, хто від цього ухилятиметься. Наслідком «Закону про обов’язкову дер­жавну освіту», який мав набути чинності з 1 вересня 1926 p., стало б закриття всіх орегонських приватних па­рафіяльних шкіл.

Товариство сестер утворилося в Орегоні в 1880 р. під егідою католицької церкви з метою догляду за сиротами та забезпечення їх освітою. Товариство запровадило приватні парафіяльні школи, які надавали початкову та середню освіту як сиротам, що перебували під його опікою, так і дітям тих батьків чи опікунів, які обрали для них навчан­ня в цих приватних релігійних закладах. Виконання ви­мог «Закону про обов’язкову державну освіту» означало б закриття шкіл Товариства сестер

Наполягаючи на тому, що штат не має права примушувати батьків проти власної волі відряджати дітей до державної школи, Товариство сестер через суд поставило вимогу до орегонського губернатора Пірса припинити застосування згаданого закону. Федеральний районний суд ухвалив рішення про те, що цей закон є порушенням Конституції США. Штат Орегон звернувся з апеляцією по цьому рішен­ню до Верховного Суду США.

Судові дебати відбулися 16 березня 1925 p., a 1 червня 1925 р. одностайно ухвалене рішення суду оголосив член суду Джеймс Мак-Рейнолдс

СУДДЯ МАК-РЕЙНОЛДС: Ці апеляційні скарги подано на судові рішення [федерального районного суду] про ви­дання попередніх судових наказів, що забороняють апе­лянтам [губернатору штату Орегон] вдаватися до погроз застосуванням чи спроб застосування «Закону [штату] про обов’язкову державну освіту», схваленого 7 листопада 1922 р. виборцями штату Орегон згідно з положенням його конституції про законодавчу ініціативу...

Оскаржуваний закон, який вступає в силу 1 вересня 1926 p., вимагає, аби всі батьки, опікуни чи інші особи, під нагля­дом чи опікою яких перебувають діти віком від восьми до шістнадцяти років, відряджали їх «до державної школи на період, протягом якого та чи інша школа працює в по­точному році», за місцем проживання дитини, а невико­нання цієї вимоги оголошується правопорушенням... Оче­видна мета закону полягає в примушенні до відвідування державної школи... всіх дітей віком від 8 до 16 років, які не закінчили восьмого класу...

Відповідач по апеляції – Товариство сестер – є створеною в 1880 р. у штаті Орегон корпорацією з правом опі­кування сиротами, виховання та навчання молоді, засну­вання та утримання навчальних закладів і придбання потрібного рухомого та нерухомого майна. Протягом ба­гатьох років ця корпорація присвячувала свої зусилля та свої майнові можливості справі світського та релігійного виховання й піклування про дітей і здобула високу оцінку з боку багатьох батьків і опікунів. Під її егідою працюють взаємоозалежні початкові и середні школи та коледжі з дво­річним терміном навчання, а також притулки для сиріт, де доглядаються діти віком від восьми до шістнадцяти років. Багато дітей цього віку здобувають у початкових школах Товариства сестер знання з предметів, що їх вивчають у перших восьми класах більшості орегонських державних шкіл. Забезпечується також релігійне навчання та моральне виховання згідно зі вченням римсько-католицької церкви. Всі навчальні курси, як світські, так і релігійні, передба­чають послідовне й неперервне виховання під наглядом [Товариства сестер]. Початкові школи становлять невід’єм­ну складову цієї системи й приносять найбільшу користь. У своїй власності Товариство має вартісні будівлі, споруд­жені й обладнані спеціально для шкільних цілей. Це під­приємство є комерційним (річний прибуток від діяльності початкових шкіл перевищує 30 тисяч доларів), а його успіш­не функціонування передбачає укладення довготривалих угод із викладачами та батьками. Закон про обов’язкову державну освіту 1922 р. вже спричинився до залишення шкіл Товариства дітьми, які за інших умов продовжували б своє навчання, й до неухильного зниження прибутків То­вариства. Апелянти – державні посадовці – оголосили про свій намір суворо застосовувати цей закон.

Після викладення вищезазначених фактів у заяві Товари­ства стверджується, що даний нормативний акт вступає в суперечність із правами батьків обирати школи, де їхні діти отримуватимуть належне інтелектуальне та релігійне ви­ховання, з правом дітей впливати на вибір батьками шко­ли, з правом шкіл і викладачів, які в них працюють, займа­тися суспільно корисною справою чи професією, а відтак суперечить Конституції і не має юридичної сили. Далі заявляється, що в разі, якщо на цей законодавчий захід не буде накладено заборону, діяльність корпорації зазнає не­поправної шкоди.

... Після належних повідомлень справу було заслухано трьома суддями федерального районного суду на підставі клопотань про тимчасову судову заборону [наказ суду про припинення тієї чи іншої дії], обгрунтованих конкретно заявленими фактами. Суд визнав, що Чотирнадцята по­правка надає відповідачам по апеляції гарантію від поз­бавлення власності без належної правової процедури внас­лідок неправомірного перешкоджання апелянтів вільному вибору клієнтів, теперішніх і майбутніх. Суд оголосив, що право керувати школами є правом власності, а однією зі складових свободи батьків та опікунів є їхнє право керу­вати вихованням дітей шляхом вибору достойних викла­дачів і навчальних закладів. Він заявив також, що ці шко­ли не є непридатними чи шкідливими для громади, а застосування оскаржуваного закону неправомірно позба­вило б їх постійної клієнтури, тим самим зашкодивши їхньому бізнесу та власності. І нарешті, суд заявив, що погрози обов’язковим застосуванням даного закону й на­далі спричинятимуться до непоправної шкоди, тож подані позови не є передчасними.

Не порушувалося жодного питання щодо права штату здійснювати розумне керівництво всіма навчальними зак­ладами, інспектувати, наглядати та обстежувати їх, їхніх викладачів і учнів, вимагати, аби всі діти відповідного віку відвідували ту чи іншу школу, а вчителі відзначалися ви­сокими моральними якостями та патріотичною налашто-ваністю, аби в школах викладалися вочевидь необхідні для виховання добрих громадян предмети й натомість дітей не навчали жодним речам, вочевидь шкідливим для гро­мадського добробуту.

Неуникним практичним наслідком застосування закону, що розглядається, стане знищення початкових шкіл [Товари­ства], а може, й усіх інших приватних початкових шкіл для звичайних дітей на території штату Орегон, що займа­ються тим різновидом підприємництва, який за своєю сут­тю не завдає жодної шкоди, а навпаки, завжди вважався корисним і хвалигідним. Безперечно, в поданих матеріа­лах справи немає нічого, що свідчило б про невиконання цими навчальними закладами їхніх обов’язків перед по­стійною клієнтурою, учнями або штатом. Відсутні також ознаки якихось особливих обставин або критичного ста­новища, які вимагали б застосування надзвичайних заходів щодо забезпечення початкової освіти.

Спираючись на принцип, вироблений у ході розгляду спра­ви «Меєр проти штату Небраска», ми вважаємо цілком очевидним, що закон 1922 року необгрунтовано перешкод­жає праву батьків та опікунів розпоряджатися вихованням і освітою дітей, які перебувають під їхнім наглядом. Як уже неодноразово відзначалося, права, гарантовані Кон­ституцією, не можуть бути обмежені законодавчими акта­ми, які не мають обгрунтованого стосунку до певних цілей у межах компетенції штату. Засадничий принцип свобо­ди, на який спираються всі органи влади в США, виклю­чає наявність у штату будь-якого загального права стандар­тизувати дітей, примушуючи їх отримувати знання лише від державних учителів. Дитина – це не просто знаряддя в руках держави; ті, хто виплекує її і керує її долею, мають право, сполучене з високим обов’язком, виявляти додат­кові зобов’язання й готувати дитину до їх виконання...

ВИКОРИСТАННЯ ДЕРЖАВНИХ КОШТІВ ДЛЯ РЕЛІГІЙНИХ ЦІЛЕЙ

Еверсон проти Ради з питань освіти міста Юїнг

Відповідно до «Закону штату Нью-Джерсі про перевезення учнів» освітня рада міста Юїнг, штат Нью-Джерсі, ухва­лила рішення про відшкодування витрат, яким санкціону­вала повернення – за рахунок коштів, отриманих від державних податків, – грошей, витрачених батьками на проїзд їхніх дітей до місцевих державних і парафіяльних шкіл і назад.

Арч Еверсон – один із платників податків, що мешкають на території цього шкільного округу, – вчинив позов до освітньої ради Юїнга в одному з судів штату Нью-Джерсі, стверджуючи, що дозвіл використовувати податкові кош­ти на перевезення дітей до парафіяльної школи й назад є порушенням пункту Першої поправки про заборону за­провадження державної релігії. Еверсон просив визнати неконституційними як рішення освітньої ради про відшко­дування витрат, так і «Закон штату Нью-Джерсі про пере­везення учнів», що на ньому грунтувалося те рішення. Суд першої інстанції визнав, що законодавчий орган штату Нью-Джерсі ухвалив згаданий закон неправомірно, і ска­сував його разом із ухвалою освітньої ради. Рада подала апеляцію до Апеляційного суду штату Нью-Джерсі, який скасував рішення суду нижчої інстанції, визнавши зазна­чені закон і ухвалу такими, що не суперечать Першій по­правці до Конституції США. Еверсон звернувся з апеля­цією до Верховного Суду США.

Слухання справи відбулося 20 листопада 1946 p., a 10 лю­того 1947 р. рішення суду, ухвалене п’ятьма голосами проти чотирьох, оголосив член суду Г’юго Блек.

СУДДЯ БЛЕК: Один із законів штату Нью-Джерсі надає місцевим шкільним округам право запроваджувати пра­вила та укладати угоди щодо перевезення дітей до шкіл і назад. Відповідач по апеляції, Рада з питань освіти [міста Юїнг], діючи відповідно до цього закону, санкціонувала відшкодування батькам коштів, витрачених ними на пере­везення їхніх дітей шкільним автобусом або рейсовими автобусами системи громадського транспорту. Частина цих коштів призначалася для оплати проїзду деяких дітей до католицьких парафіяльних шкіл. Ці церковні школи забез­печують своїм учням на додаток до світської освіти отри­мання належних релігійних знань у відповідності до догм і релігійних обрядів, прийнятих у католицькому віроспові­данні. Очолюються ці школи католицькими священиками.

Апелянт [Еверсон] як платник податків даного округу по­дав позов до одного з судів штату з оскарженням права Ради з питань освіти відшкодовувати витрати батьків учнів парафіяльних шкіл. Він заявив, що закон штату та ухвале­не відповідно до нього рішення ради є порушенням кон­ституції штату та Конституції США. Суд погодився, що конституція штату не дає законодавчому органу права сан­кціонувати подібні відшкодування. Апеляційний суд шта­ту Нью-Джерсі скасував це рішення, визнавши, що ні за­кон, ні ухвалене на його підставі рішення не суперечать конституції штату та відповідним статтям федеральної Конституції. Справа в апеляційному порядку надійшла до нашого суду...

Єдиний предмет суперечки в даному випадку полягає в тому, що закон штату та рішення шкільної ради, що ними санкціонується відшкодування витрат батькам дітей, які відвідують парафіяльні школи, порушують федеральну Конституцію... Цей закон і це рішення примушують меш­канців міста платити податки задля утримання шкіл, що перебувають під егідою католицької церкви й навчають основам католицької віри. Стверджується, що це являє собою використання повноважень штату для підтримки церковних шкіл усупереч забороні, яка міститься в Першій поправці й яку було поширено на штати Чотирнадцятою поправкою.

...Закон штату Нью-Джерсі оскаржується як «закон, що стосується запровадження релігії». Перша поправка, дію якої було потім поширено на штати за допомогою Чотир­надцятої, передбачає, що жоден штат «не повинен ухва­лювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б її вільне сповідування»... Ці слова Першої поправки стали для перших американців чітким і яскра­вим віддзеркаленням тих обставин і звичаїв, що їх вони палко прагнули викоренити заради збереження свободи для себе і своїх нащадків. Безперечно, цієї мети їм вдалося досягти лише почасти, але все ж таки наша держава про­сунулася в цьому напрямку досить далеко, аби вислів «за­кон стосовно запровадження релігії» не так яскраво нага­дував теперішнім американцям про ті лиха, побоювання та політичні проблеми, які спонукали авторів Конституції вписати його до нашого Білля про права. Аби вирішити, чи стосується цей закон штату Нью-Джерсі «запроваджен­ня релігії», треба мати певне уявлення про значення цих слів, зокрема з погляду оподаткування. Тому буде доречно ще раз звернутися до загальних передумов і обставин, ха­рактерних для того періоду, коли складалися та ухвалюва­лися ці конституційні формулювання.

Чималу частку перших поселенців нашої країни складали ті, хто прибув сюди з Європи, аби позбутися залежності від законів, які примушували їх підтримувати та відвіду­вати церкви, що користувалися прихильністю держави. Протягом століть, безпосередньо перед колонізацією Аме­рики та під час неї, відбувалися численні заворушення, гро­мадянський розбрат та утиски, значною мірою спричинені офіційними церквами, рішуче налаштованими зберегти своє абсолютне політичне та релігійне верховенство. В різ­ні часи та в різних місцях, користуючись могутньою під­тримкою державної влади, католики переслідували про­тестантів, протестанти – католиків, одні протестантські секти—інші протестантські секти, католики з одними особ­ливостями віри – католиків із іншими особливостями, й усі вони час од часу переслідували юдеїв. У намаганні примусити чоловіків і жінок до лояльності тій релігійній групі, якій пощастило взяти гору, й у союзі з державною владою певної країни й певного періоду людей штрафува­ли, кидали до в’язниць, піддавали жорстоким тортурам і вбивали. До числа злочинів, за які передбачалися подібні покарання, належали нешанобливі відгуки щодо поглядів священиків офіційної церкви, невідвідування цієї церкви, висловлення недовіри до її доктрин і несплата податків і десятини на її підтримку.

Ці звичаї Старого Світу було пересаджено до грунту нової Америки, де вони почали розквітати. Ті самі привілеї, що були даровані англійською короною людям і товариствам, покликаним ухвалювати закони для управління життям мешканців колонії, дозволяли цим людям і товариствам запроваджувати офіційні релігійні заклади, що їх повинні були підтримувати та відвідувати всі – віруючі та невіру­ючі. Здійснення цих повноважень супроводжувалося відтворенням багатьох заходів і утисків, прийнятих у Ста­рому Світі. Католики через свою віру зазнавали пересліду­вань і заборон; квакерів, які не поступалися своїми пере­конаннями, відправляли до в’язниці; баптисти викликали особливу ворожість із боку деяких панівних протестант­ських сект; чоловіків і жінок різних вірувань, які опиня­лися в меншості в тій чи іншій місцевості, переслідували за вперте прагнення вшановувати Бога так, як наказує їм сумління. І всіх цих інодумців примушували платити цер­ковну десятину й податки на підтримку офіційних, фінан­сованих державою церков, священики яких проголошува­ли підбурювальні проповіді, покликані зміцнювати й консолідувати офіційну релігію через розпалювання не­примиренної ненависті до дисидентів.

Ця практика набула такого поширення, що не могла не викликати у волелюбних колоністів почуття глибокої відра­зи. Вони були обурені запровадженням податків для опла­ти священиків, для спорудження та утримання церков і церковної власності. Саме ці почуття й знашли своє від­дзеркалення в Першій поправці до Конституції США. Жод­ній місцевості, жодній групі населення на всій території колоній не можна цілком поставити в заслугу пробуджен­ня почуття, що його кульмінацією стало ухвалення пунктів Білля про права стосовно релігійної свободи. Але вели­чезну спонуку до цього руху та вправне лідерство в ньому забезпечила Віргінія, де офіційна церква досягла панівно­го впливу на політичні справи й де численні ексцеси привернули увагу широкого загалу. Люди там, як і деінде, прийшли до переконання, що найкращим шляхом до інди­відуальної релігійної свободи є позбавлення держави будь-якого права оподатковувати, підтримувати чи ще якось допомагати одній або всім релігіям, а також втручатися в релігійні переконання будь-якої людини чи групи людей.

Рух до цієї мети досяг своєї кульмінації в 1785-1786 pp. у Віргінії, коли законодавчий орган цього штату зібрався відновити оподаткування на підтримку офіційної церкви. Боротьбу проти цього податку очолили Томас Джеффер-сон і Джеймс Медісон. Медісон написав свій славнозвіс­ний «Меморандум протесту», спрямований проти цього закону, де красномовно довів, що істинна релігія не по­требує підтримки з боку закону; що нікого – ані вірую­чих, ані невіруючих – не можна оподатковувати на ко­ристь будь-якого релігійного закладу; що цілковита й повсякчасна свобода духу відповідає найвищим інтересам суспільства; що неминучим наслідком релігій, запровад­жених державою, є жорстокі переслідування. «Протест» Медісона здобув рішучу підтримку по всій Віргінії, і зако­нодавчі збори штату відклали розгляд запропонованого закону до наступної сесії. Коли ж на тій сесії дійшло до розгляду цього законопроекту, то він не тільки залишився на рівні обговорення в комітеті, але й законодавчими збо­рами було ухвалено відомий «Віргінський білль про релі­гійну свободу», що його автором був Томас Джефферсон. У преамбулі цього документа, зокрема, констатувалося:

«Всемогутній Господь створив душу вільною, і всі намагання вплинути на неї за допомогою мирських покарань чи тягарів або ж шляхом обмеження в гро­мадянських правах здатні лише виробити звичку до лицемірства та ницості і являють собою відступ від задуму святого Творця нашої релігії, який був Гос­подом і над тілом, і над душею, але все ж таки виз­нав за краще не поширювати свою релігію шляхом насильства над іншими... Примушувати людину робити грошові внески задля пропагування ідей, в які вона не вірить, є гріхом і тиранством. Навіть при­мушування її до підтримки того чи іншого проповід­ника її власних релігійних переконань означає по­збавлення її втішної можливості робити внески на користь того душпастиря, чиї моральні якості вона вважає для себе взірцем...»

У самому ж законі передбачалося, що «жодну людину не можна примушувати до підтрим­ки чи участі в будь-якому релігійному культі, зак­ладі чи духівництві, так само як не можна порушу­вати недоторканність її особи чи майна або ж змушувати її в інший спосіб потерпати через свої релігійні переконання чи віру...»

Раніше наш суд уже відзначав, що той пункт Першої по­правки, в розробці та ухваленні якого Медісон і Джеф-ферсон відіграли таку визначну роль, мав таку саму мету й був призначений забезпечити такий самий захист від державного впливу на свободу релігії, що й віргінський закон. До ухвалення Чотирнадцятої поправки Перша по­правка не застосовувалася як обмеження законодавства штатів. Незабаром по тому більшість штатів запровадили аналогічні конституційні гарантії свободи релігії...

Значення та зміст Першої поправки, яка запобігає запро­вадженню офіційної релігії та забороні вільного сповідування будь-якої релігії, неодноразово розвивалися й до­повнювалися рішеннями Верховного Суду, ухваленими (ще до поширення дії Першої поправки на штати за допомо­гою Чотирнадцятої) з огляду на історію створення цієї по­правки та на лиха, які вона була призначена раз і назавжди усунути. Тим широким тлумаченням, якого набула Перша поправка внаслідок розгляду тих попередніх справ, наш суд керувався в своїх рішеннях стосовно релігійної свобо­ди людей, ухвалених і після того, як Чотирнадцята поправ­ка поширила заборони Першої на дії штатів, спрямовані на обмеження релігійної свободи. Є всі підстави так само застосовувати й широко витлумачувати і пункт щодо «за­провадження релігії». Взаємозв’язок між цими додатко­вими пунктами було вдало схарактеризовано в одній із заяв Апеляційного суду штату Південна Кароліна:

«Заради збереження громадянської свободи наш дер­жавний лад позбавив світські інститути можливості втручатися в релігійні справи. З іншого боку, він урятував релігійну свободу від втручання світської влади».

Пункт Першої поправки щодо «запровадження релігії» означає щонайменше наступне: ані будь-який штат, ані федеральний уряд не можуть запроваджувати жодної цер­кви. Вони не можуть ухвалювати законів, які допомагали б одній релігії, чи всім релігіям, чи ставили б одну релігію вище за інші. Вони не можуть силою чи впливом приму­шувати людей ходити до церкви чи залишатися поза нею проти власної волі або примушувати їх до відкритого про­голошення віри чи невіри в будь-яку релігію. Ніхто не може бути покараний за дотримання чи відверте визнання релігійної віри або атеїзму, за відвідання чи невідвідання цер­кви. Жодні податки будь-якого розміру не можуть стяга­тися задля підтримки будь-якої релігійної діяльності чи інституцій, хоч би як вони називалися й хоч би якої форми набували для проповідування чи практичного застосуван­ня релігії. Ані штати, ані федеральний уряд не можуть відкрито або таємно брати участь у справах будь-яких ре­лігійних організацій чи груп і навпаки. За словами Джефферсона, цей пункт, спрямований проти запровадження релігії законом, був призначений збудувати «розділовий мур між церквою та державою».

... Перша поправка звела мур між церквою та державою. Цей мур має залишатися високим і непохитним. Ми не схвалили б щонайменшого пролому в цьому мурі. У дано­му випадку штат Нью-Джерсі не зробив такого пролому.

Рішення суду підтверджується

СКОРОЧЕННЯ ШКІЛЬНОГО ЧАСУ ЗАРАДИ РЕЛІГІЙНОЇ ОСВІТИ

Зорач проти Клозона

Рада з питань освіти міста Нью-Йорк у відповідності до правил, запроваджених уповноваженим у справах освіти штату Нью-Йорк, розробила «Програму скорочення шкільного часу» для державних шкіл міста Нью-Йорк.

Згідно з цією програмою, учням нью-йоркських держав­них шкіл дозволялося, за наявності письмової заяви батьків, раз на тиждень залишати школу на одну годину раніше для відвідування відповідного релігійного закла­ду з метою навчання або виконання релігійних обрядів. «Програмою скорочення шкільного часу» не передбача­лося здійснення релігійного навчання чи обрядів у стінах шкіл, так само як і витрати державних коштів на ці цілі.

Названу програму було оскаржено батьками кількох нью-йоркських школярів, зокрема Тессимом Зорачем, який подав у суд на Раду з питань освіти міста Нью-Йорк і на її голову, Ендрю Клозона, стверджуючи, що ця програма порушує пункти Першої поправки, які стосуються релігії.

Апеляційний суд штату Нью-Йорк підтвердив конституційність «Програми скорочення шкільного часу» на тій підставі, що ця програма не забороняє «вільного сповідування релігії і не передбачає ухвалення законів «стосов­но запровадження релігії». Зорач подав апеляцію до Вер­ховного Суду США.

Судові дебати відбулися 31 січня та 1 лютого 1952 p., a 28 квітня 1952 р. рішення суду, ухвалене шістьма голосами проти трьох, оголосив член суду Вільям О. Дуглас.

СУДДЯ ДУГЛАС: У місті Нью-Йорк існує програма, яка дозволяє державним школам відпускати учнів із занять протягом дня, тож учні можуть залишати будинок і тери­торію школи задля відвідання якогось релігійного центру з метою здобуття релігійних знань або здійснення релігій­них обрядів.

Ця програма «скороченого часу» не передбачає ні релігій­ного навчання в класах державних шкіл, ні витрати дер­жавних коштів. Усі витрати, в тому числі на бланки заяв, оплачуються релігійними організаціями. Отже, цей випа­док відрізняється від справи «Мак-Коллум проти Ради з питань освіти», в якій ішлося про запровадження в штаті Іллінойс програми «скороченого часу». Там класні кімна­ти віддавалися в розпорядження релігійних наставників, і тому ми вирішили, що ця програма порушує Першу по­правку, яка (за допомогою Чотирнадцятої поправки) забо­роняє штатам офіційно запроваджувати релігію або пере­шкоджати її вільному сповідуванню.

Апелянти [Зорач та ін.], які є платниками податків і меш­канцями міста Нью-Йорк і діти яких відвідують державні школи цього міста, оскаржують даний закон на тій підставі, що він за своєю суттю не відрізняється від того, про який йшлося в справі Мак-Коллума. Їхні ретельно викладені аргументи зводяться до наступного: значення та вплив школи ставляться нижче за програму релігійного навчан­ня; викладачі державних шкіл змушені брати участь у цій програмі, бо ведуть облік учнів, яких треба відпускати з занять; нормальна робота в класі припиняється, коли учні, які мають дозвіл, залишають школу задля релігійних за­нять; школа виявляється підпорою для церков, які спира­ються на неї в здійсненні своїх релігійних навчальних планів; без допомоги з боку шкіл ця програма «скороче­ного часу», як і та, про яку йшлося в справі Мак-Коллума, виявилася б марною й неефективною. Апеляційний суд штату Нью-Йорк не погодився з твердженням про некон­ституційність даного закону. Справа в апеляційному по­рядку надійшла до нашого суду.

Цілком безглуздо, на наш погляд, намагатися угледіти в даному випадку якийсь зв’язок із проблемою «вільного сповідування» релігії. Нікого не примушують відвідувати релігійну школу й ніякі релігійні заняття не провадяться в державній школі. Учням не нав’язується релігійна освіта, а якщо їм потрібно виконувати якісь релігійні обряди, то час і спосіб вони можуть обирати за власним бажанням.

Нам пропонується визнати, що дана система передбачає застосування примусу задля того, щоб залучити учнів дер­жавних шкіл до релігійних навчальних закладів. Однак у матеріалах справи, яку ми розглядаємо, немає жодних фактів на підтвердження такого висновку. Ці матеріали свідчать радше про те, що освітні органи займають нейт­ральну позицію щодо цього й лише відпускають із занять школярів, чиї батьки звернулися з відповідним проханням. Якби примус справді застосовувався, якби було встанов­лено, що один чи кілька вчителів користуються своїм служ­бовим становищем, аби переконувати чи примушувати учнів здобувати релігійну освіту, то це була б зовсім інша справа. Відтак ми відхиляємо це твердження про наявність примусу стосовно як «вільного сповідування», так і «запровадження релігії» в значенні, передбаченому Першою поправкою.

Крім того, ми не розуміємо, яким чином подібна програма «скороченого часу» пов’язана з ухваленням законів сто­совно запровадження релігії в значенні, передбаченому Першою поправкою. Про відокремлення церкви від дер­жави багато йшлося в період створення Білля про права, а також у судових рішеннях, пов’язаних із Першою поправ­кою. Не може бути щонайменшого сумніву в тому, що в Першій поправці віддзеркалено принцип відокремлення церкви від держави. І коли йдеться про перешкоди «вільно­му сповідуванню» релігії чи про «офіційне запроваджен­ня» тієї чи іншої релігії, це відокремлення повинно бути цілковитим і недвозначним. У сфері дії Першої поправки не дозволяється жодних винятків – її заборона є абсо­лютною. Однак у цій поправці не стверджується, що відок­ремлення церкви від держави повинно стосуватися всіх без винятку аспектів. Натомість у ній старанно визнача­ються способи, конкретні шляхи уникнення будь-якої зго­ди, союзу чи взаємозалежності між ними. Цього вимагав звичайний здоровий глузд, бо інакше держава та релігія стали б чужими одна одній – недружніми, підозрілими й навіть ворожими. Тоді від церков не можна було б вимага­ти сплати рівних майнових податків; муніципальним орга­нам влади не дозволялося б надавати релігійним групам захист із боку поліції чи пожежної охорони; поліціянти, які допомагали б парафіянам дістатися до місця богослуж-би, ставали б порушниками Конституції. Порушенням Першої поправки й навіть глузуванням над нею стало б усе: молитви в залах наших законодавчих органів; звер­нення до Господа в посланнях нашого Президента; проголошення Дня Подяки святом; слова присяги в суді «хай допомагає мені Бог» і решта посилань на Всевишнього в наших законах, публічних ритуалах і церемоніях. Якийсь вередливий атеїст чи агностик міг би навіть заперечити проти тієї молитви, якою наш суд відкриває кожне своє засідання: «Хай Бог спасе Сполучені Штати й цей вель­мишановний суд».

Нам слід було б наполягати на ідеї відокремлення церкви від держави аж до кінця, тобто засудити даний закон як невідповідний Конституції. Скасування цього закону мало б широкі й глибокі наслідки. Учень-католик звертається до свого вчителя за дозволом залишити заняття, аби відвідати месу в день свята Зобов’язання. Учень-юдей про­сить відпустити його на святкування Йом-Кіпура. Учень-протестант відпрошується в другій половині дня, аби взя­ти участь у сімейній церемонії хрещення. У кожному випадку вчитель вимагає письмової згоди батьків. У кож­ному випадку вчитель хоче пересвідчитися, що учень не є прогульником, і вимагає підтвердження від священика чи рабина. Інакше кажучи, вчитель взаємодіє з тією чи іншою релігійною програмою в таких межах, аби уможливити своїм учням участь у ній. Він може робити це принагідно для кількох учнів, регулярно для одного або ж у рамках системної програми, призначеної сприяти релігійним по­требам усіх учнів, – характер його дій від цього не змінюється.

Ми є релігійним народом, тобто в основі наших установ­лень лежить припущення про існування якоїсь вищої істо­ти. Ми гарантуємо кожній людині свободу сповідування обраної нею віри. Ми забезпечуємо простір для такого розмаїття віровчень і віросповідань, якого вимагають духовні потреби людини. Ми підтримуємо таке ставлення держави до релігії, яке доводить відсутність прихильності до будь-якої з груп і дозволяє кожній просперувати залежно від завзяття її послідовників і привабливості її догм. Коли держава заохочує здобуття релігійної освіти чи співпрацює з релігійними органами, узгоджуючи розклад державних заходів із церковними потребами, вона діє відповідно до найкращої з наших традицій. Адже в цьому разі вона шанує релігійну природу нашого народу й при­стосовує здійснення державних функцій до його духовних потреб. Аби визнати, що держава не має на це права, тре­ба було б знайти в Конституції вимогу щодо абсолютної нейтральності держави до релігійних груп. А це означало б віддати перевагу тим, хто не вірить у жодну релігію, над тими, хто вірить.

Держава не має права ані фінансувати релігійні групи, ані займатися релігійною просвітою, ані змішувати світську освіту з церковною, ані використову­вати світські інститути задля нав’язування будь-кому якоїсь релігії чи релігій. Однак ми не знаходимо в Конституції жодної вимоги щодо необхідності неприязного ставлення держави до релігії і протиставлення її авторитету нама­ганням розширити дієвий простір релігійного впливу. Дер­жава повинна дотримуватися нейтралітету в змаганні між церквами. Вона не має права нав’язувати жодну релігію жодній людині. Вона не може робити дотримання релігій­них звичаїв обов’язковим. Вона не може нікого примушувати відвідувати церкву, справляти релігійні свята або здобувати релігійну освіту. Але вона не повинна зачиняти двері, тобто призупиняти своє функціонування, перед тими, хто хоче звернутися до свого релігійного святилища з культовими чи освітніми потребами. І в даному випадку не йдеться ні про що інше.

Можливо, ця програма з освітнього чи суспільного погляду є нерозумною й недалекоглядною. До нас звернулися з апеляцією, виходячи з припущення, що кожну справу ми вирішуємо на підставі «власних прихильностей». Однак наші особисті уподобання не є конституційною нормою. Конституційною нормою є відокремлення церкви від дер­жави. А проблема в даному випадку, як і багато які про­блеми в конституційному праві, пов’язана з питанням міри.

У справі Мак-Коллума шкільні класи використовувалися для релігійного навчання, а авторитет державної школи – для сприяння цьому навчанню. В даному випадку, як уже було сказано, державні школи лише узгоджували розклад своїх занять із програмою позашкільної релігійної освіти. Ми додержуємося прецеденту, створеного справою Мак-Коллума. Але поширити його дію на дану програму ско­рочення шкільного часу ми могли б лише за умови, що відокремлення церкви від держави означає заборону ре­гулювання державними установами своїх розкладів із ме­тою пристосування їх до релігійних потреб людей. У Біллі про права ми не можемо виявити подібної філософії не­приязного ставлення до релігії.

Рішення суду підтверджується.

ШКІЛЬНА МОЛИТВА

Енджел проти Вітале

Нью-йоркська регентська рада – урядовий орган із на­гляду за системою державних шкіл штату Нью-Йорк – склала текст «міжконфесійної» офіційної шкільної молит­ви з рекомендацією щоденно читати її в класах. Учням, які не мали бажання читати молитву, дозволялося мовча­ти або залишити класну кімнату. У своїй «Заяві з питань морально-духовного виховання в школах» Регентська рада висловилася так: «Ми вважаємо, що під цією [молитвою] підпишеться кожна людина доброї волі, і закликаємо всіх допомогти нам у здійсненні цієї програми».

Шкільна рада Нью-Гайд-Парка – шкільного округу, роз­ташованого на острові Лонг-Айленд, штат Нью-Йорк, – у відповідь на рекомендацію Регентської ради штату по­становила, аби директори шкіл вимагали від учнів щоден­ного голосного читання офіційної «Регентської молитви» на початку кожного дня занять.

Батьки кількох учнів із Нью-Гайд-Парка, в тому числі Стівен Енджел, висловили заперечення проти того, щоб їхні діти щоденно читали в школі офіційну «Регентську молитву». Стверджуючи, що це є порушенням пункту Пер­шої поправки про запровадження офіційної релігії, вони вчинили позов проти голови Шкільної ради Вільяма Вітале. Три суди штату Нью-Йорк – суд округу Нассау, Нью-Йоркський апеляційний суд і Верховний суд штату Нью-Йорк – ухвалили рішення на користь Шкільної ради. С.Енджел подав апеляцію на ці рішення до Верховного СудуСША.

Судові дебати відбулися 3 квітня 1962 p., а 25 червня 1962 р. рішення суду, ухвалене шістьма голосами проти одного, оголосив член суду Г’юго Блек.

СУДДЯ Г’ЮГО БЛЕК: Відповідач – Рада з питань освіти 9-го шкільного округу, Нью-Гайд-Парк, штат Нью-Йорк, – діючи як офіційна установа в рамках законів штату, вида­ла розпорядження, яким зобов’язала директорів шкіл цьо­го округу забезпечити голосне читання в кожному класі в присутності вчителя на початку кожного дня занять наступну молитву: «Боже всемогутній, ми свідомі своєї залежності від Тебе й просимо Твого благословення нам, нашим батькам, нашим учителям і нашій країні».

Цю щоденну процедуру було запроваджено за рекоменда­цією Регентської ради штату – урядового органу, створе­ного згідно з конституцією штату, якому законодавча вла­да штату надала широкі наглядові, виконавчі та законодавчі повноваження щодо системи державних шкіл штату. По­садовці цього органу склали текст молитви, яку оприлюд­нили й рекомендували як складову своєї «Заяви з питань морально-духовного виховання в школах», додавши: «Ми вважаємо, що під цією заявою підпишеться кожна люди­на доброї волі, і закликаємо всіх допомогти нам у здійс­ненні цієї програми».

Незабаром по тому, як практику читання «Регентської мо­литви» було запроваджено в шкільному окрузі, батьки де­сятьох школярів подали позов до одного з судів штату Нью-Йорк, наполягаючи на тому, що вживання цієї офіційної молитви в державних школах суперечить переконанням, релігії і релігійним звичаям їх самих і їхніх дітей. Поміж іншого ці батьки поставили під сумнів конституційність закону штату, який надавав шкільному округу повноважен­ня розпоряджатися читанням молитов у державних шко­лах, а також конституційність постанови шкільного окру­гу щодо читання цієї конкретної молитви. На думку батьків, дії офіційних урядових органів порушили ту час­тину Першої поправки до федеральної Конституції, де постановляється, що «Конгрес не може ухвалювати за­конів, які запроваджували б будь-яку релігію», й ця поста­нова «поширюється на штат Нью-Йорк Чотирнадцятою поправкою до згаданої Конституції». Апеляційний суд штату Нью-Йорк, попри незгоду суддів Дая та Фулда, підтримав [залишив у силі] рішення судів нижчих інстанцій, які підтвердили право штату Нью-Йорк корис­туватися «Регентською молитвою» як складовою щоден­ної процедури в державних школах за умови, що школи не примушуватимуть жодного учня приєднуватися до молитви попри його волю чи волю його батьків. Ми пого­дилися переглянути ці важливі рішення, які стосуються прав, захищених Першою та Чотирнадцятою поправками до Конституції США.

Ми вважаємо, що, скориставшись системою державних шкіл для заохочення читання «Регентської молитви», штат Нью-Йорк запровадив практику, абсолютно не сумісну з пунктом Першої поправки про запровадження релігії. Про­грама штату Нью-Йорк, яка передбачає щоденне звернен­ня до Бога за благословенням у вигляді «Регентської мо­литви», належить, поза всяким сумнівом, до релігійної діяльності. Це є урочистим і відвертим визнанням своєї віри в Бога й благанням Всевишнього про благословення. Природа подібних молитов завжди була релігійною, і жоден із [членів Шкільної ради] цього не заперечував, а суд першої інстанції висловився щодо цього таким недвознач­ним чином:

«Релігійну природу молитви було визнано Джефферсоном, й цю думку поділяють теологи, Верховний Суд США, а також суди штатів і чиновники адмініст­ративної влади, включно з уповноваженим із питань освіти штату Нью-Йорк. Віподвідний комітет законо­давчого органу штату Нью-Йорк із цим погодився.

Регентська рада,... [Шкільна рада] та [інші зацікав­лені сторони] припускають релігійну природу мо­литви, але намагаються вирізнити цю конкретну молитву як таку, що грунтується на нашій духовній спадщині...»

Позовники стверджують, поміж іншого, що закони штату, які вимагають або дозволяють застосування «Регентської молитви», мають бути скасовані через порушення пункту про запровадження релігії [Першої поправки], оскільки цю молитву було складено державними посадовцями в рам­ках урядової програми з метою сприяння релігійним віру­ванням. Тому, стверджують позовники, застосування шта­том «Регентської молитви» в системі державних шкіл руйнує конституційний розділовий мур між церквою та державою. Ми погоджуємося з цим твердженням, бо вва­жаємо, що конституційна заборона законів щодо запровад­ження релігії має щонайменше означати, що в нашій країні державні органи аж ніяк не можуть займатися складан­ням офіційних молитов для будь-якої частини американ­ського народу, аби люди читали ці молитви в рамках тієї чи іншої релігійної програми, здійснюваної урядом.

Історія свідчить про те, що саме ця практика запроваджен­ня складених офіційними органами молитов для богслужби стала однією з причин, які спонукали наших перших колоністів залишити Англію в сподіванні знайти релігій­ну свободу в Америці. В «Збірнику літургій», укладеному під егідою держави й схваленому актами англійського пар­ламенту в 1548 і 1549 роках, найдетальнішим чином вик­ладалися прийнята форма та зміст молитов та інших релі­гійних ритуалів, що ними належало користуватися в рамках офіційно запровадженої, утримуваної за рахунок податків англіканської церкви. Суперечки довкола цієї книги та її належного змісту були джерелом постійної загрози спо­кою в Англії, оскільки визнана офіційною церквою форма молитви змінювалася разом із поглядами чергового пра­вителя країни. Впливові групи населення – репрезентанти тих чи інших релігійних переконань народу – боролися поміж собою за право прищеплювати ці переконання дер­жавній владі та вносити до «Збірника літургій» поправки, які краще відповідали б їхньому уявленню про те, як тре­ба провадити богослужби, аби офіційний релігійний істеб­лішмент сприяв поширенню саме їхніх релігійних по­глядів. Інші групи, яким бракувало політичного авторитету для впливу на державу в цих питаннях, вирішили залиши­ти Англію та її офіційну церкву й шукати в Америці сво­боди від англіканської релігії, запровадженої та підтриму­ваної державою.

На жаль, історія свідчить і про інше. Коли деякі з тих са­мих груп, що чинили найзавзятіший опір офіційній англі­канській церкві, виявили, що мають досить влади над ко­лоніальними урядами, аби запровадити законодавчим шляхом власні молитви, вони ухвалили закони, які зробили у відповідних колоніях їхню власну релігію офіційною. Отож за часів війни за Незалежність принаймні у восьми з тринадцяти колишніх колоній існувала офіційна церква, а в чотирьох із решти п’яти – офіційна релігія. Однак успіш­не завершення революції проти англійського політичного панування невдовзі спричинило потужний спротив прак­тиці законодавчого запровадження релігії. Цей спротив швидко набув форми ефективної політичної боротьби в штаті Віргінія, де релігійні меншини, як-от пресвітеріанці, лютерани, квакери та баптисти, настільки зміцнили свої позиції, що прихильники офіційної єпископальної церкви фактично самі опинилися в меншості. В 1785-1786 pp. су­противники офіційної церкви під проводом Джеймса Медісона та Томаса Джефферсона, які, не належачи до жод­ної з цих релігійних сект, із принципових міркувань заперечували проти законодавчого запровадження будь-якої релігії, добилися ухвалення славнозвісного «Віргінського білля про релігійну свободу», яким проголошува­лася рівність усіх релігійних груп на території цього штату. Аналогічні, хоч і менш далекосяжні законодавчі акти було обговорено та ухвалено і в інших штатах.

Зі своєї історії ми знаємо, що на момент прийняття Кон­ституції багато американців усвідомлювали небезпечність союзу між церквою та державою. Ці люди знали, в тому числі на підставі власного сумного досвіду, що одна з най­більших загроз праву людини сповідувати релігію в свій власний спосіб полягає в наданні державі права офіційно схвалювати той чи інший вид молитви або ту чи іншу фор­му богослужби. Вони усвідомлювали, які страждання, скрута й запеклі суперечки можуть стати наслідком бо­ротьби окремих релігійних груп за отримання цього державного схвалення від кожного короля, королеви чи ре­гента, які приходитимуть на певний час до влади. Автори Конституції прагнули відвернути частку цієї небезпеки, залишивши державну владу в нашій країні в руках наро­ду, а не в руках будь-якого монарха. Але цієї гарантії було не досить. Засновники нашої держави так само не бажали залежності змісту їхніх молитов і їхнього права молитися будь-коли від урн для голосування, як і залежності цих життєво важливих питань людського сумління від безпе­рервного шерегу монархів. До Конституції було додано Першу поправку, яка мала стати гарантією того, що ні по­вноваження, ні престиж федерального уряду не застосо­вуватимуться для регулювання, підтримки чи впливу на зміст богослужб американського народу, що релігії, спові­дувані цим народом, не зазнаватимуть тиску з боку дер­жави та змін із кожним обранням нової політичної адміні­страції. Згідно з передбаченою цією поправкою забороною державного запровадження релігії, підкріпленою положен­нями Чотирнадцятої поправки, уряд у нашій країні – як на федеральному рівні, так і на рівні штатів – не має пра­ва встановлювати законодавчим шляхом будь-яку форму відправи для офіційного застосування її в рамках здійснен­ня будь-якої програми релігійної діяльності, фінансованої урядом.

Немає жодних сумнівів у тому, що богослужебна програ­ма штату Нью-Йорк офіційно запроваджує віровчення, втілене в «Регентській молитві». Протилежні аргументи [Регентської ради], які грунтуються здебільшого на твер­дженні, що ця молитва є «міжконфесійною», й на тому факті, що дана програма, після модифікації і схвалення її судами штату, не вимагає читання молитви від усіх учнів, а дозволяє небажаючим зберігати мовчання або залишати класну кімнату, свідчать про нерозуміння справжньої при­роди конституційних вад цієї програми. Ані факт конфесійної нейтральності молитви, ані факт виконання цього ри­туалу учнями на засадах добровільності не можуть зняти з цієї молитви обмежень, передбачених пунктом Першої поправки про запровадження релігії (на відміну від обме­жень, передбачених пунктом про вільне сповідування релігії) і поширених на штати за допомогою Чотирнадця­тої поправки. Попри те, що в певних випадках ці пункти можуть частково збігатися, вони забороняють два цілком різні види державного втручання в релігійну свободу. Пункт про запровадження релігії, на відміну від пункту про свободу віросповідання, не залежить від жодних до­казів прямого державного примусу, і його порушенням вважається ухвалення законів, що запроваджують офіцій­ну релігію, незалежно від того, чи є наслідком дії цих за­конів пряме застосування примусу до громадян, які їм не підкоряються. Звичайно, це не означає, що закони, які офі­ційно встановлюють ту чи іншу форму релігійного культу, не передбачають примушування таких громадян.

Коли за конкретними релігійними поглядами стоять влада, авто­ритет і фінансова підтримка з боку держави, то наявність опосередкованого тиску на релігійні меншини з метою примусити їх пристосовуватися до офіційно схваленої релігії є цілком очевидною. Проте задуми, які лежали в основі пункту про запровадження релігії, є значно далекосяжнішими. Перший і найнагальніший ґрунтувався на переконанні, що союз держави з релігією може зруйнува­ти державу й підірвати авторитет церкви.

Історія запро­вадження державної релігії – як в Англії, так і в нашій країні – свідчить про те, що в кожному випадку союзу держави з однією конкретною формою релігії неуникним наслідком цього ставала ненависть, неповага і навіть нех­тування державою з боку тих, хто дотримувався інших ре­лігійних переконань. З тієї-таки історії ми знаємо, що багато людей втрачали повагу до будь-якої церкви, якщо для поширення свого віровчення вона спиралася на підтрим­ку держави. Отож пункт про запровадження релігії став віддзеркаленням принципу, яким керувалися автори нашої Конституції: релігія є надто особистою, урочистою та свя­щенною річчю, аби дозволити її «гріховне викривлення» мирськими посадовцями. Ще одне призначення пункту про запровадження релігії ґрунтувалося на усвідомленні того історичного факту, що неуникним наслідком запроваджен­ня державної релігії є релігійні переслідування. Заснов­никам нашої держави було відомо, що лише кілька років по тому, як «Збірник літургій» став єдиною визнаною фор­мою богослужби в офіційній англіканській церкві, в Англії було ухвалено «Закон про одностайність», який примушу­вав усіх англійців відвідувати ці богослужби й оголошу­вав кримінальним злочином організацію чи відвідування релігійних зборів будь-якого іншого спрямування. Цей за­кон став предметом глузливого ставлення з боку неортодоксальних релігійних груп в Англії і сприяв масштабним переслідуванням таких людей, як Джон Баньян, який упер­то вважав «незаконні [релігійні] збори... джерелом ве­ликих клопотів і збентеження для добрих підданих цього королівства». Їм було відомо також, що такі самі пересліду­вання було санкціоновано законом у деяких колоніях на­шої країни незабаром після запровадження в тих колоніях офіційної релігії. І прагнення засновників нашої держави назавжди позбутися подібних систематичних релігійних утисків стало однією з головних спонук до утворення Сполучених Штатів, до укладення нашої Конституції і на­шого Білля про права, який містить заборону запровад­ження державою будь-якої офіційної релігії. Закони шта­ту Нью-Йорк, які офіційно запроваджують вживання «Регентської молитви», не сумісні ані з задумом пункту Першої поправки про запровадження релігії, ані з самим цим пунктом.

Висловлювалася думка, нібито застосування Конституції з метою заборони законів штатів, які стосуються запро­вадження богослужби в державних школах, є виявом во­рожого ставлення до релігії чи молитви. Звичайно, це гли­боко хибна думка. Історія людини невіддільна від історії релігії. І, мабуть, не буде перебільшенням, якщо ми ска­жемо, що від самого початку цієї історії було багато лю­дей, які щиро вважали, що «молитвою можна зробити більше, ніж уявляється цьому світові». І, безперечно, на­самперед завдяки людям, які в це вірили, виник той настрій, який змусив людей утекти від офіційно запроваджених державних релігій і релігійних гонінь у Європі та прибути до цієї країни в сподіванні знайти місце, де вони могли б молитися, коли захочуть, тому Богу, в якого вірять, і тією мовою, яка їм до вподоби. І знайшлися люди, які так само вірили в силу молитви й очолили боротьбу за прийняття нашої Конституції і за наш Білль про права, де містяться ті самі гарантії релігійної свободи, які забороняють той різновид державної діяльності, що до нього спробував вдатися в даному випадку штат Нью-Йорк. Ці люди зна­ли, що Першу поправку, яка мала покласти край держав­ному контролю за релігією та богослужбою, було написа­но не для знищення того й іншого, а для усунення цілком обґрунтованих побоювань, які відчували майже всі вони, бо знали, що в минулому державна влада зв’язувала лю­дям язики, примушуючи їх висловлювати лише ті релігійні думки, які вона бажала чути, й молитися лише тому Бо­гові, якому вважала за потрібне.

Не буде ані блюзнірством, ані антирелігійним випадом, якщо ми скажемо, що уряд кожного окремого штату в нашій країні не повинен займа­тися написанням чи санкціонуванням офіційних молитов, а має залишити виконання цієї суто релігійної функції са­мому народу й тим, кого цей народ захоче визнати своїми релігійними провідниками.

Звичайно, запровадження штатом Нью-Йорк «Регентської молитви» як офіційно санкціонованої релігійної доктри­ни цього штату не можна прирівняти до тотального запро­вадження однієї конкретної церкви чи релігії водночас із забороною решти. Державна підтримка, надана цій мо­литві, виглядає досить незначною в порівнянні з тим дер­жавним втручанням у питання релігії, яке було звичайною справою два століття тому. Однак тим, хто поділяє думку, нібито офіційна «Регентська молитва», хоч і запровадже­на державою, завдяки своїй стислості й загальному харак­теру не може становити загрози релігійній свободі, ми вва­жаємо за доречне відповісти словами Джеймса Медісона, автора Першої поправки до Конституції США:

«Треба бити на сполох при першій же спробі зазіхнути на наші свободи... Хіба комусь незрозуміло, що та сама влада, яка може запровадити християнство, заборонивши решту релігій, здатна з такою самою легкістю запровадити будь-яку окрему християнську секту, заборонивши решту сект? Що та сама влада, яка може примусити громадянина вносити всьо­го лише три пенси зі своїх коштів на підтримку якоїсь конкретної установи, може примусити його до виз­нання авторитету будь-якої іншої установи за будь-яких обставин?»

Рішення Апеляційного суду штату Нью-Йорк скасовується, і справа повертається до відповідного суду нижчої інстанції для винесення нового рішення.

ЧИТАННЯ БІБЛІЇ В ДЕРЖАВНИХ ШКОЛАХ

Абінгтонський шкільний округ проти Схемпа;

Мюррей проти Карлетта

Штат Пенсильванія законодавчим шляхом запровадив пра­вило, згідно з яким кожний день занять у школах мав по­чинатися з «щонайменше десяти віршів із Святого Пись­ма, без коментарів». Учнів, які не бажали брати участь у цьому класному читанні, могли звільняти від нього на підставі письмової заяви батьків. Троє дітей Едварда та Сідні Схемпів, мешканців Філадельфії і членів унітарист-ської церкви, відвідували школу в Абінгтонському шкіль­ному окрузі. Схемпи подали позов проти цього шкільного округу до федерального районного суду, стверджуючи, що «Закон про обов’язкове читання Біблії» порушує релігійні пункти Першої поправки до Конституції США. Районний суд скасував цей закон. Абінгтонський шкільний округ звернувся з апеляцією на це рішення до Верховного Суду США.

Балтиморська шкільна комісія видала аналогічну поста­нову: кожний день шкільних занять мав розпочинатися з «читання без коментарів одного з розділів Святого Пись­ма та/або молитви ’Отче наш’». Учням, які не бажали бра­ти в цьому участь, давали таку змогу на підставі письмо­вої заяви батьків. Мешканка Балтимора Меделін Мюррей і її син-школяр Вільям Мюррей, обидва атеїсти, вчинили позов проти Балтиморської шкільної ради в суді штату стверджуючи, що «Правило про обов’язкове читання Біблії в балтиморських школах» порушує релігійні пункти Пер­шої поправки. Апеляційний суд штату Меріленд ухвалив рішення на користь Балтиморської шкільної ради, і Мюрреї подали апеляцію до Верховного Суду США.

Судові дебати по обох справах відбулися 27-28 лютого 1963 p., a 17 червня 1963 р. рішення суду, ухвалене вісьмо­ма голосами проти одного, оголосив член суду Том Кларк

СУДДЯ КЛАРК: Нам знову доводиться звертатися до пи­тання сфери застосування того пункту Першої поправки до Конституції США, де проголошується, що «Конгрес не може ухвалювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б її вільне сповідування...» Дані... справи пов’язані зі спірними питаннями, які виникли в контексті акції влади штату, яка поставила вимогу, аби в школах кожний день розпочинався з читання уривку з Біблії... У світлі історії виникнення Першої поправки та наших [попередніх рішень], де витлумачувалися та засто­совувалися її вимоги, ми дійшли висновку, що відповідна практика та закони, які її встановлюють, є неконституцій­ними, бо суперечать пункту Першої поправки про запро­вадження релігії, що його дію поширено на штати Чотир­надцятою поправкою.

Штат Пенсильванія своїм законом установив такий обо­в’язок: «Принаймні десять віршів із Святого Письма ма­ють бути прочитані без коментарів на початку кожного дня занять у державних школах. Будь-яка дитина може бути звільнена від читання Біблії або присутності на такому читанні на підставі письмової заяви батьків чи опікунів». Родина Схемпів – чоловік і дружина та двоє з їхніх трьох дітей – вчинили позов щодо заборони [припинення] за­стосування цього закону на тій підставі, що їхні права, га­рантовані Чотирнадцятою поправкою до Конституції США, порушуються, порушувалися й порушуватимуться надалі, в разі якщо цей закон не буде оголошено неконсти­туційним внаслідок порушення згаданих положень Пер­шої поправки...

У 1905 р. Рада уповноважених із питань освіти міста Бал­тимор ухвалила правило відповідно до Кодексу штату Мершенд. Це правило передбачало виконання урочистого ритуалу початку дня в школах міста, який полягав голов­ним чином в «читанні без коментарів розділу зі Святого Письма та/або молитви ’Отче наш’». Позовники – пані Меделін Мюррей і її син Вільям Дж. Мюррей – є пере­конаними атеїстами. Після марних спроб примусити відпо­відача – Балтиморську шкільну раду—скасувати це пра­вило вони з тією самою метою звернулися до суду з даним позовом...

Треба визнати, що релігія завжди була міцно пов’язана з нашою історією та нашим державним устроєм. Як ми відзначали в справі «Енджел проти Вітале», «історія лю­дини невіддільна від історії релігії. І... від самого початку цієї історії було багато людей, які щиро вважали, що ’мо­литвою можна зробити більше, ніж уявляється цьому світові’». В справі «Зорач проти Клозона» ми окремо від­значили слушність твердження, що «ми є релігійним на­родом, тобто в основі наших установлень лежить припу­щення про існування якоїсь вищої істоти». Той факт, що засновники нашої держави щиро вірили в існування Бога та в походження від нього невід’ємних прав людини, чітко віддзеркалений у їхніх писаннях, починаючи з «Мейфлауерської угоди» й завершуючи самою Конституцією...

Однак це не означає, що міцний зв’язок релігії з нашою історією та державним устроєм виключає можливість не менш міцної укоріненості в нашому публічному та при­ватному житті релігійної свободи. Наша глибока переко­наність у свободі релігійної думки, яка стала частиною нашої традиції, грунтується саме на численних свідчен­нях про релігійні гоніння, пережиті нашими предками на власному досвіді... Свобода віросповідання була вкрай потрібною в країні, що її населення становили виходці з усіх куточків світу, які принесли з собою розмаїття релі­гійних переконань.

Питання взаємозв’язку між пунктами Першої поправки щодо запровадження офіційної церкви та щодо вільного сповідування релігії уперше торкнувся суддя Робертс при розгляді справи «Кантвел проти штату Коннектикут», ска­завши, що «конституційна заборона [законодавства на теми релігії] має два аспекти. З одного боку, вона запобі­гає тому, аби за допомогою законів людей приму­шували приймати будь-яке віросповідання чи прак­тикувати будь-яку форму релігійного культу. Свободу совісті та свободу приєднання до релігійної органі­зації чи форми культу за власним вільним вибором людини не може обмежити жоден закон. З іншого боку, ця конституційна заборона гарантує вільне здійснення обраної людиною форми релігії. Отож у Першій поправці сполучаються два поняття: право вірувати та право діяти. Перше є абсолютним, друге ж, за природою речей, бути таким не може».

П’ять років тому, розглядаючи справу «Еверсон проти Ради з питань освіти», наш суд в особі судді Блека констатував, що «зміст Першої поправки... був призначений раз і на­завжди усунути» запровадження офіційної релігії та забо­рону вільного сповідування будь-якої релігії. Суд визнав, що ця поправка «вимагає від держави нейтралітету в її стосунках з групами віруючих або невіруючих; вона не вимагає, аби держава ставала їхнім супротивником. Держав­ну владу не можна використовувати ані для створен­ня перешкод релігії, ані для сприяння їй».

... У 1952 p., під час розгляду справи «Зорач проти Клозо-на», суддя Дуглас від імені нашого суду ще раз наголосив: «Не може бути щонайменшого сумніву в тому, що в Першій поправці віддзеркалено принцип відокрем­лення церкви від держави. І коли йдеться про пере­шкоди «вільному сповідуванню» релігії чи про «офі­ційне запровадження» тієї чи іншої релігії, це відокремлення повинно бути цілковитим і недво­значним. У сфері дії Першої поправки не дозволя­ється жодних винятків – її заборона є абсолютною. Однак у цій поправці не стверджується, що відок­ремлення церкви від держави повинно стосуватися всіх без винятку аспектів. Натомість у ній старанно визначаються способи, конкретні шляхи уникнення будь-якої згоди, союзу чи взаємозалежності між ними. Цього вимагав звичайний здоровий глузд».

...Обговорюючи сферу дії релігійних пунктів Першої по­правки, наш суд заявляв: «Попри те, що в певних випадках ці пункти можуть частково збігатися, вони забороняють два цілком різні види державного втручання в релігійну свобо­ду. Пункт про запровадження релігії, на відміну від пункту про свободу віросповідання, не залежить від жодних доказів прямого державного примусу, і його порушенням вважається ухвалення законів, що за­проваджують офіційну релігію, незалежно від того, чи є наслідком дії цих законів пряме застосування примусу до громадян, які їм не підкоряються. Зви­чайно, це не означає, що закони, які офіційно вста­новлюють ту чи іншу форму релігійного культу, не передбачають примушування таких громадян. Коли за конкретними релігійними поглядами стоять вла­да, авторитет і фінансова підтримка з боку держави, то існування опосередкованого тиску на релігійні меншини з метою примусити їх пристосовуватися до офіційно схваленої релігії є цілком очевидним».

... Коли держава, сказав суд, укладає союз із однією кон­кретною формою релігії, то неуникним наслідком цього стають «ненависть, неповага і навіть нехтування держа­вою з боку тих, хто дотримується інших релігійних пере­конань».

Отож для досягнення тієї благотворної «нейтральності», про яку йшлося в розглянутих нашим судом справах, тре­ба зробити висновки з історії, яка свідчить про те, що існу­вання могутніх церков чи релігійних груп може спричи­нитися до злиття державних і релігійних функцій, до певної змови між церквою та державою або до впливу однієї на іншу з метою забезпечити підтримкою з боку уряду штату чи федерального уряду догмати якоїсь певної або й усіх ортодоксальних релігій. Саме це й забороняє пункт Пер­шої поправки про запровадження релігії. Ще один аргумент на користь нейтральності ми знаходимо в пункті про свободу віросповідання, де визнається значення релігій­ного виховання, навчання та дотримання релігійних зви­чаїв, а конкретніше – права кожної людини вільно обира­ти власний шлях без будь-якого примусу з боку держави, що й гарантується пунктом Першої поправки про свободу віросповідання. Отже, як ми бачимо, дія обох пунктів може почасти збігатися...

Застосовуючи принципи пункту про запровадження релігії до [даних справ], ми виявляємо такі факти. [Штат Пен-сильванія] вимагає, аби в школах добиралися вірші з Біблії, які на початку кожного дня занять читалися б учнями хо­ром разом із молитвою «Отче наш». Цей ритуал запро­ваджується як частина щоденного розкладу занять учнів, за законом зобов’язаних відвідувати школу. Вони перебу­вають у приміщенні школи під наглядом і за участі вчи­телів, які в ній працюють... Суд першої інстанції [який розглядав справу Схемпів] визнав, що подібна церемонія початку шкільного дня є релігійним ритуалом і саме як такий вона замислювалася владою штату. Ми погоджує­мося з висновком суду першої інстанції щодо релігійного характеру цього ритуалу, а відтак і сам ритуал, і закон, який вимагає його здійснення, являють собою порушення пун­кту Першої поправки про запровадження релігії.

У справі Мюрреїв такого недвозначного висновку щодо релігійного характеру відповідного ритуалу суд не дійшов, штат же стверджує... що дана програма є спробою поши­рити корисний вплив ритуалу на всіх учнів державних шкіл, без огляду на їхні релігійні переконання, й що світ­ська мета цієї програми полягає, зокрема, в прищепленні справжніх моральних цінностей, в протистоянні сучасним матеріалістичним тенденціям, в увічненні наших інсти­тутів і в викладанні літератури. Справа дійшла (звичайно, на підставі процесуального відводу [заяви відповідача]) до клопотання, в якому стверджувалося, що одностайною практикою за цим правилом мало стати читання уривків із версії Святого Письма, відомої як «Біблія короля Яко­ва», а ця церемонія пов’язана з конкретним віросповідан­ням. Отже, штат, коротко кажучи, визнавав релігійний ха­рактер даного ритуалу. Але навіть якщо призначення ритуалу не було суто релігійним, сам він полягав у читанні уривків із Біблії без коментарів. Звичайно, роль Біблії як знаряддя релігії неможливо заперечувати, і визнання шта­том всепроникного релігійного характеру даної церемонії вочевидь випливає зі спеціально дозволеного цим прави­лом альтернативного використання католицької версії Біблії – «Біблії Дує», – а також із нещодавно доданої поправки, яка дозволяє учням не брати участі в цій цере­монії. Жоден із цих фактів не узгоджується з тверджен­ням, що Біблія використовується в даному випадку чи то як знаряддя нерелігійного морального впливу, чи то як одне з джерел для викладання світських предметів.

Звідси випливає висновок, що... даний закон вимагає ви­конання релігійного ритуалу, а здійснення подібного ри­туалу є прямим порушенням прав [Мюрреїв]. Значення цього ритуалу не применшується наданою окремим учням можливістю не брати в ньому участі на підставі заяви батьків, бо цей факт не може слугувати аргументом захис­ту від обвинувачення в неконституційності згідно з пунк­том Першої поправки про запровадження релігії. Непере­конливим є й посилання на те, що релігійний звичай, про який ідеться, являє собою порівняно незначне зазіхання на Першу поправку. Адже порушення нейтралітету, яке сьогодні починається з тоненького струмочка, невдовзі цілком може перетворитися на бурхливий потік, тож, як висловився Медісон, «треба бити на сполох при першій же спробі зазіхнути на наші свободи».

Відповідачі наполягають на тому, що в разі заборони цьо­го релігійного ритуалу в школах укоріниться «релігія се-куляризму». Ми охоче погоджуємося з тим, що штат не має права запроваджувати «релігію секуляризму» в сенсі явного протистояння чи ворожого ставлення до релігії, таким чином «віддаючи перевагу тим, хто не вірить у жод­ну релігію, перед тими, хто вірить».Однак ми не згодні з тим, що така заборона обов’язково матиме подібні на­слідки. До того ж цілком можна сказати, що освіту люди­ни не можна вважати досконалою без порівняльного вив­чення релігій або історії релігії та її впливу на розвиток цивілізації. Можна впевнено стверджувати, що Біблія варта вивчення завдяки своїм літературним та історичним якос­тям. Ніщо зі сказаного нами тут не вказує на те, що таке об’єктивне вивчення Біблії або релігії в рамках якоїсь світської освітньої програми не може здійснюватися у відповідності до Першої поправки. Однак у даному ви­падку йдеться про певний релігійний ритуал, виконання якого вимагає влада штату, тим самим порушуючи наста­нову Першої поправки: держава повинна дотримуватися суворого нейтралітету, ані допомагаючи, ані перешкоджа­ючи релігії.

Нарешті, ми не можемо визнати, що принцип нейтраліте­ту, який не дозволяє штатам вимагати здійснення релігій­них ритуалів навіть за згоди більшості зацікавлених у цьо­му людей, суперечить праву цієї більшості на вільне сповідування релігії. Пункт Першої поправки про вільне сповідування релігії недвозначно забороняє застосування актів державної влади для відмови в цьому праві будь-кому, але це ніколи не означало, що більшість може використо­вувати механізми державної влади для втілення в життя своїх релігійних переконань...

Релігія посідає в нашому суспільстві високе місце. За дав­ньою традицією ми покладаємося на неї як на дім, храм і непохитну цитадель серця та розуму кожної людини. Зав­дяки власному гіркому досвіду ми почали усвідомлювати, що проникнення до цієї цитаделі не належить до повнова­жень держави, хоч би якими при цьому були її наміри: допомогти чи завадити, сприяти чи гальмувати.

В стосун­ках між людиною та релігією держава повинна незмінно займати нейтральну позицію. І хоча застосування цього правила потребує досить делікатної інтерпретації, само правило чітко й виразно сформульовано в тексті Першої поправки. Застосувавши його до фактів даної справи, ми підтверджуємо рішення суду, ухвалене в справі «Абінгтон проти Схемпа».

Рішення в справі «Мюррей проти Карлетта» скасовується, і справа повертається до Апеляцій­ного суду штату Меріленд для подальшого розгляду відповідно до викладеної тут думки.

ФІНАНСУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ШКІЛ ЗА РАХУНОК ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ

Лемон проти Курцмана/Робінсон проти Ді Сенсо

Влада, здатна примусити громадянина до внесення трьох пенсів своєї власності на підтримку якоїсь релігії, може примусити його й до підкорення цій релігії.

Джеймс Медісон

У 1968 р. в штаті Пенсильванія було ухвалено «Закон про недержавну початкову та середню освіту», який надавав право Управлінню державної освіти компенсувати пара­фіяльним школам штату витрати на викладання світських предметів. Один із платників податків, Елтон Лемон, учи­нив позов проти Девіда Курцмана, керівника Управління державної освіти штату, заявивши, що пенсильванський закон порушує пункти Першої поправки щодо запровад­ження офіційної релігії та вільного сповідування релігії. Федеральний районний суд ухвалив рішення на користь Курцмана, не визнавши згаданий закон порушенням Кон­ституції. Лемон подав апеляцію до Верховного Суду США.

У 1969 р. штат Род-Айленд ухвалив «Закон про додаткову оплату праці вчителів недержавних шкіл», який надавав Комісії з питань освіти право встановлювати надбавки до зарплатні викладачів світських предметів у парафіяльних школах. Одна з платників податків, Джоан Ді Сенсо, звер­нулася до суду з позовом на Вільяма Робінсона, голову Комісії з питань освіти, стверджуючи, що закон штату Род-Айленд порушує пункти Першої поправки про запровад­ження офіційної релігії і про вільне сповідування релігії. Федеральний районний суд ухвалив рішення на користь позовниці, визнавши даний закон порушенням Консти­туції. Робінсон звернувся з апеляцією на це рішення до Верховного Суду США.

Апеляції на протилежні рішення федеральних районних судів штатів Пенсильванія та Род-Айленд було об’єднано в одну справу.

Судові дебати відбулися 3 березня 1971 p., a 28 червня 1971 р. рішення суду, ухвалені одностайно (в справі «Лемон проти Курцмана») та вісьмома голосами проти одного (в справі «Робінсон проти Ді Сенсо»), оголосив головний суддя Воррен Берджер.

ГОЛОВНИЙ СУДДЯ БЕРДЖЕР: У цих двох апеляціях порушуються питання щодо законів штатів Пенсильванія та Род-Айленд, що ними передбачається державна підтримка початкових і середніх шкіл, пов’язаних із церк­вою. Обидва закони оскаржуються як такі, що порушують пункти Першої поправки про запровадження релігії та вільне відправлення релігійних обрядів і пункт Чотирнад­цятої поправки про належну правову процедуру.

Штат Пенсильванія ухвалив законодавчу програму щодо забезпечення фінансової підтримки недержавним почат­ковим і середнім школам шляхом відшкодування витрат на зарплатню вчителям, на підручники та учбові матеріа­ли з окремо зазначених секулярних предметів. Штат Род-Айленд ухвалив закон, за яким штат безпосередньо спла­чує вчителям недержавних початкових шкіл надбавку в розмірі 50 відсотків від їхньої річної зарплатні. Відповід­но до кожного з цих законів допомога надавалася освітнім закладам, пов’язаним із церквою. Ми вважаємо обидва закони неконституційними.

... У справі «Еверсон проти Ради з питань освіти» наш суд підтримав закон штату щодо відшкодування батькам учнів парафіяльних шкіл транспортних витрат. Тоді суддя Блек від імені більшості складу суду висловив думку, що це рішення підходить впритул до «краю» забороненої зони з погляду релігійних пунктів Першої поправки. Ми мусимо відверто визнати, крім того, що лише приблизно уявляємо собі демаркаційні лінії у цій надзвичайно делікатній ца­рині конституційного права.

Мова, якою сформульовані релігійні пункти Першої по­правки, є щонайменше не дуже ясною, особливо в по­рівнянні з іншими частинами цієї поправки. Її автори не просто заборонили запровадження державної церкви або державної релігії, вважаючи цю сферу, як свідчить істо­рія, дуже важливою й обтяженою великими небезпеками. Вони заборонили, дослівно, ухвалення «законів стосовно запровадження релігії». Закон може «стосуватися» забо­роненої мети й водночас аж ніяк не забезпечувати її пов­ної реалізації. Закон «стосовно» забороненого результату, тобто запровадження якоїсь релігії, не завжди легко іден­тифікувати як порушення даного пункту Першої поправ­ки. Той чи інший закон може не запроваджувати держав­ну релігію і все ж таки «стосуватися» цієї мети, тобто бути певним кроком, здатним призвести до такого запроваджен­ня, а відтак і до порушення Першої поправки.

За відсутності чітко сформульованих конституційних за­борон нам належить накреслити певний курс, пам’ятаю­чи про три головні лиха, запобігти яким був призначений пункт про запровадження релігії: «підтримку, фінансуван­ня та активну участь суверена в релігійній діяльності».

Будь-яке дослідження в даній царині має починатися з роз­гляду сукупності критеріїв, вироблених Верховним Судом за багато років. З наших прецедентів можна видобути три таких критерії. По-перше, закон повинен мати секулярне законодавче призначення; по-друге, його головним на­слідком не повинно бути ані сприяння релігії, ані її забо­рона; нарешті, закон не повинен сприяти «надмірній участі держави в справах релігії».

...Ми дійшли висновку, що сукупний вплив усіх стосунків, які виникають у кожному штаті внаслідок ухвалення цих законів, призводить до надмірно тісних контактів між дер­жавою та релігією.

... У своїх попередніх рішеннях ми не вимагали цілкови­того відокремлення церкви від держави, бо в абсолютно­му сенсі цього досягти неможливо. Певні стосунки між державною владою та релігійними організаціями є неуник-ними... Протестуючи проти залучення держави до справ церкви, суди мусять визнати, що лінія розділу тут має ви­гляд аж ніяк не «муру», а розпливчастого, нечіткого й мінливого бар’єру, який залежить від усієї сукупності об­ставин конкретних стосунків.

Це не означає, однак, що ми збираємося поринути в світ юридичних мудрувань, де буква закону понад усе, де ма­ють панувати лише точні правила та формули. Адже в цьо­му випадку йшлося б про самі лише питання форми та стилю, дотримання яких і є головною метою. Ми ж вив­чаємо форму даних стосунків заради того світла, яке вона проливає на суть справи.

Задля того, щоб визначити, чи є в даному випадку залученість держави до справ релігії надмірною, ми маємо вивчити характер і цілі інституцій, які отримують від цьо­го користь, характер допомоги, що її надає штат, і харак­тер стосунків між державними та релігійними органами, що з цього випливають. Суддя Гарлан, висловлюючи окре­му думку в справі Вальца, повторив класичне застережен­ня щодо «програм, сам характер яких здатен вплутати дер­жаву в деталі відправлення релігійних обрядів...». Отож ми вважаємо, що обидва закони сприяють такому вплуту­ванню, яке сягає недозволенної міри.

...Історія державної допомоги освітнім закладам, пов’я­заним із церквою, у нас не така довга, як двохсотлітня істо­рія податкових пільг, передбачених для церков. Фактично державні програми, які ми сьогодні розглядаємо, являють собою певну інновацію. Ми вже відзначали, що сучасні урядові програми мають нахил до самоувічнення та само-розширення. І цей внутрішній тиск лише посилюється, коли до цих схем залучаються інституції, чиї законні по­треби зростають, а інтереси мають істотну політичну під­тримку. Не можемо ми не бачити й того, що певні кроки, які здійснювалися в рамках конституційного нагляду й вважалися наближенням до «краю», стали платформою для подальших кроків. У конституційній теорії розвивається певна інерція, внаслідок якої може виникнути «падіння в прірву», що його легко розпочати, але важко загальмувати чи зупинити. Розвиток за інерцією – це не завжди пога­но, адже саме в такий спосіб розвивалося загальне право. Але це чинник, який треба усвідомлювати і з яким треба рахуватися. Приховані тут небезпеки зростають внаслідок того, що важко заздалегідь точно визначити, де саме по­чинається «край» цієї прірви. Надто тісні зв’язки між дер­жавою та церквою не лише становлять самостійне лихо, що його відвернути були призначені релігійні пункти Пер­шої поправки, а й слугують застережним сигналом.

Нарешті, ніщо зі сказаного нами не можна витлумачувати як недооцінку ролі діючих під егідою церкви початкових і середніх шкіл у житті нашої держави. Їх внесок був і за­лишається величезним. Зважаємо ми й на їх економічне становище в період підвищення витрат і зростання потреб. Платники податків, як правило, заощаджували чималі суми завдяки утриманню релігійними організаціями цих освітніх закладів, яке значною мірою здійснювалося шляхом пожертв із боку відданих прихильників.

Однак у даному випадку проблема полягає не в оцінці за­слуг і корисності цих шкіл. Нам треба вирішити єдине пи­тання: чи можна узгодити державну допомогу цим шко­лам із вимогами релігійних пунктів Першої поправки. За нашої системи вибір було зроблено на користь цілковито­го вилучення держави зі сфери релігійного навчання, а церков – зі сфери державних справ. Згідно з настанова­ми Конституції, релігія має бути приватною справою кож­ної окремої людини, її сім’ї і обраних ними інституцій, і хоча уникнути певних контактів и взаємопроникнення не­можливо, тут мають бути накреслені певні межі.

Рішення Род-Айлендського районного суду... підтри­мується. Рішення Пенсильванського районного суду... ска­совується, і справа повертається до суду нижчої інстанції для подальшого розгляду з урахуванням висловленої на­шим судом думки.

------------------------------------------

Інші публікації на тему: „РЕЛІГІЯ І ШКОЛА”:

Відокремленість школи від церкви в координатах відкритого суспільства (Наталія Качан) – „ПЛ. Громадянська освіта”, вип. 36(220), січень 2000. – http://khpg.org/index.php?id=976004303&s=2000&n=36

Релігійне навчання і виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн (Віктор Єленський) – „ПЛ. Громадянська освіта”, вип. 27(283), вересень 2002. – http://khpg.org/index.php?id=1039165442&s=2002&n=27