Іспит з “обов’язкового страхування”

„ – Так, Наталю! Твоїй групі необхідно терміново здати по 12 гривень на страхування!”

Так починався один із звичайних навчальних днів на моєму факультеті.

Можливо, після цього повідомлення усе й пішло б за звичним сценарієм, якби не одне „Але!”

Це „Але!” я б ніколи не сказала, якби одного осіннього дня не відвідала тренінг „Школи громадського лідерства” при Центрі „Старт для розвитку студентських громад...”

Після цього тренінгу я дізналася багато нового й корисного для себе й своєї групи. Пробувши 3 роки на посаді старости групи, я завжди думала, що в мої обов’язки входить лише зв’язок з деканатом та обмін інформацією між групою та керівництвом факультету. Аж тут я дізналася, що маю і навіть дуже легко МОЖУ захищати права своєї групи. Крім того я дізналася, що саме я можу захищати!!! Наприклад, до цього мені було невідомо, що всі наші права та обов’язки записано в Статуті Університету, і кожен з нас має абсолютно вільний доступ до цього Статуту. А, як кажуть, усе що не забороняється, дозволяється, а все, що не входить до списку наших обов’язків, ми можемо не виконувати, і нам за це, як говориться, нічого не буде.

Одним з таких є наш „необов’язок” „обов’язкового страхування”. І, коли нам казали, що це страхування є обов’язковим, я попросила показати мені документ, у якому написано, що кожен студент зобов’язаний кожного року платити по 12 гривень за страхування. А, як ви розумієте, цього документа не існує в природі, показати мені його ніхто не зміг. Отже, я сказала, може, занадто категорично як для студентки, але досить сміливо: „У моїй групі будуть страхуватися лише ті, хто схоче!”, і пішла з деканату. Мені пару раз погрожували, що у моєї групи й особисто в мене будуть проблеми під час сесії, адже списки усіх, хто застрахувався, передаються до проректора. Вони думали, що студентів можна дуже легко залякати. Я чесно прийшла в групу й сказала: „Любі мої одногрупники, деканат запропонував нам застрахуватися, взагалі-то сказали, що це є обов’язковим, але хочу донести до вашого відома, що це не правомірно, отже, хто хоче, будь ласка, принесіть по 12 гривень на страхування від нещасних випадків” у результаті з моєї групи не застрахувалося насильним шляхом жодної людини.

Найцікавіше, що до тих погроз щодо сесії я підготувалася ґрунтовно: зібрала матеріали, необхідні для доказу своєї правоти, а саме, Статут Університету, Конституцію України, Конвенцію про права людини.

Але все те виявилося абсолютно непотрібним. То що ж, на кого це розраховано, на тих, хто буде мовчати? А я не хочу і не буду мовчати!