СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН)

 586828.06.2016

автор: КИР’ЯН НАДІЯ

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ
Чимдалі, тим менше приваблюють ювілейні дати… про них би й не згадувати. А втім, іноді варто зупинитися й подумати: що було, що є, що буде, чим серце заспокоїться.

Чому сороканіжки?
Моя проста філософія: коли у людини в житті одне захоплення (кохання, робота чи ще щось) — і раптом його втрачаєш — хоч із мосту та в воду. Це як стіл з однією ніжкою… коли дві опори — уже легше встояти, а три, чотири — ще міцніше… Хтось із моїх знайомих зауважив: то ти тоді сороканіжка… І це справді так, захоплень море. З людьми також: маю не одного друга чи подругу, а умовно сорок. І, що цікаво, з’являються нові й нові, різного віку, проте всі чудові: і добрі, й розумні, і патріотичні, головне — задрімати не дають, щось організовують, проводять, кудись біжать і мене тягнуть. Не розумію, як люди, буває, скаржаться на те, що вони самотні, забуті й покинуті.

Що люблю
Як Довженкова мати: люблю, коли щось “проізростає”: деревинка, квітка, зернинка, врешті дитинка, так само, як і котенятко, цуценятко, курчатко, жабенятко…

Про маму й тата
Мама моя росіянка з Іваново, тато — з Миргорода. Вчителювали у Великих Сорочинцях, у Сагайдаку на Полтавщині. Мама сказала: “Хіба я можу йти до дітей, не знаючи їхньої мови?” Українську вивчила добре, критикувала депутатів ВР, які казали: я рахую, що треба те чи те… “Рахують курчат, корів, гроші”, — повчала мама депутатів, правда здалеку, вони не почули.
Тато після поранення на війні лікувався в госпіталі в Іваново, там закінчив педінститут, одружився і привіз нас із мамою поближче до Миргорода, рідне місто дуже любив. Скільки пам’ятаю, сидів над шаховою дошкою або грав із кимось, або розв’язував шахові задачі й читав книжки, газети, які в нас були на столі, під столом, на ліжку, під ліжком, на горищі та ще будь-де. Газети зберігалися десятки років, коли я вчилася в університеті (1966—1968 рр.) на горищі знаходила їх багато, з портретами Сталіна на кожній сторінці. Уже навіть тоді читати їх було дико.
Про коня
Мені три роки. Я, мама і тато йдемо берегом моря (Кременчуцьке водосховище), ми там дуже трішки жили. Вода і каштани.
Потім Великі Сорочинці, музей Гоголя, дуже гарно впорядкована садиба, красиві квіти: портулак різнокольоровий, і його багато-багато біля доріжок. Тепер там, хоч і є проблеми, як у всіх, так само гарно й затишно. Колись у цьому музеї працював науковим співробітником мій батько Володимир Миколайович…
Я в четвертому чи п’ятому класі, іду стежкою за селом, бачу — пасеться кінь, звичайний, коричневий, але дуже гарний. Я легко видираюсь на нього і мчу верхи кудись довго-довго. Не знаю, звідки взявся цей спогад, чи це було в цьому житті, чи в якомусь попередньому, але він живий у пам’яті, потім виник вірш.
А десь куриться дивний шлях, // І верби плещуть у долоні. // Там плавають у голубих дощах // Мої далекі, горді коні. // У ранішній росі тремтять // Їх гриви сонячно-іржаві. // Я прислухалась до життя, // А чула, як вони іржали. // Мінливі в полум’ї віків: // То білосніжні, то червоні // Пливуть, мов по воді вінки, // Далекі коні, горді коні… // В півнеба сонця мідний лиск // І в золотім промінні тонуть, // Коли виходять із води // Яскраво-жовті мокрі коні.

Друге дихання
Колись кудись бігла, і вже не стало сил, ось-ось упаду. Але не зупинилася. І раптом стало так легко, можна бігти ще хоч сто кілометрів.
Нині помічаю, як у багатьох людей, які мріяли про вільну Україну, відкривається друге дихання. Вірю, що вони не зупиняться.

На Пслі
Колись із татом пішли рибу вудити і впіймали отаке-н-ну щуку! Я вже знала, що у воді предмети здаються більшими, думала, що насправді щука маленька. А вона виявилася ростом з мене. Принесли, а мама каже: “Скільки заплатили?”
А то якось пішли купатися з татом, а на Пслі дно дуже різне: міленько-міленько, а тоді раптом із головою — і вода крутить, течія швидка. То я йшла-йшла — і пірнула. Батько розгубився, кинувся мене витягати — проти течії плисти, на мілину. Що пропливе — вода назад відносить. У батька нога на війні поранена, часто боліла. Він мене підкине — сам пірне. Випірне — я топлюся. Рибалка з берега дивився, матюкнувся — і в воду. Поплив за течією на мілину, мене витягнув, а батько сам виплив слідом за ним. Я води наковталася, відкачували. А вже було так добре і спокійно, на межі цього світу з тим побувала. Враження з дитинства — топитися зовсім не страшно, навіть приємно. А рибалці мама не знала, як і дякувати.

Зрозуміла, звідки у Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки”
Коли складала іспити в КДУ ім. Т. Шевченка, потім їхала додому з Києва, ніч не спала. Приїхавши, поїхала до подруги, упала з велосипеда, вдарилася й на якийсь час втратила пам’ять. Пізніше Сергій Білокінь казав, що напевно після цього я порозумнішала і почала реальніше оцінювати події в Союзі. Поклали мене в Сагайдаку в лікарню з підозрою на струс мозку, тоді ще в селі така була, приписали спокій на 21 день. Я тоді навіть в університет приїхала на два тижні пізніше. Брат привозив книжки, я ховалася під простирадло, щоб лікарі не бачили, і читала. Зате вже розповідей від своїх сусідів по палаті наслухалася — не менше, як у Гоголя. Про відьом, що перетворювалися на котів, на голки чи клубочки ниток, про чортів, усілякі відьомські чародійства тощо. І все це розповідали, звичайно, ті, що самі це бачили… правда чи ні — але цікаво.

Завжди на мене дивилася моя красива бабуся в українському
Скільки пам’ятаю, на стіні висів портрет моєї бабусі Одарки: сидить на криниці, сперлася ліктем на тин, у дуже гарному українському вбранні, за спиною річка, дерева, українські хати… Поруч портрет її брата, також на тлі красивої української природи — позаду луки, коні пасуться. Менша картина — мій батько молодий. Картини ваблять око і радують (тепер уже в музеї). Завжди знала, що малював їх ще один бабусин брат Григорій Ксьонз (Ксьонзенко). Лише згодом, уже в незалежній Україні дізналася, що цими портретами (а подібних робіт Ксьонза сотні по всій Полтавщині) зацікавилися мистецтвознавці з Миргорода, Полтави (Кім Скалацький, Людмила Розсоха, Сергій Козлов та ін.), а тепер і з Києва, з Музею Івана Гончара. 2005 року видано книжку з деякими його картинами, готова до видання нова, значно розширена. Про цю історію я писала в “Слові Просвіти” (ч. 6 за 2015 р.). Добре, що нині розвивається краєзнавча література, вже написана історія чи не кожного населеного пункту, люди почали досліджувати свої роди, щоб не пропасти в безпам’ятстві і з комплексом меншовартості.

Початок так званого «дисиденства»
Після школи одразу в університет не вступила, там був великий конкурс і всі відмінники. А тоді перевагу надавали тим, хто мав два роки стажу. Пішла працювати піонервожатою у Великобудищанську середню школу, біля знаменитої Диканьки. Школа як школа, діти як діти, чогось особливого не було. А от комсоргом села був чоловік (прізвища не пам’ятаю), який добряче пив. І мені спало на думку намалювати на нього карикатуру у сільську стінгазету, тоді такі були в моді і підписати: «Де ти, мила, чорнобрива, де ти, озовися. Як я бідний тут напився, прийди подивися». Після цього мене викликали в райком комсомолу і давали прочуханки: як посміла критикувати «самого» комсорга? З дитинства мала схильність до демократії, тому для мене це було неприємним і дивовижним відкриттям: чому одним усе можна, а іншим — зась. І чому п’яниці можуть повчати нормальних розумних людей і робити з них дурнів.

Щоб не читала, чого “не положено”
За що мене відрахували з КДУ, а потім із Київського інституту іноземних мов? По-перше, цікавилася літературою, поезією і щось писала. А мені одна подруга з Київського педінституту розповідала, що їй викладач радив віршів не писати, щоб благополучно закінчити заклад. У нас на українському філологічному на кожного, певно, була заведена справа “благонадійний чи ні”. Мене спочатку вважали благонадійною, як мені згодом начальство казало «Нібито з хорошої сім’ї». Мої батьки вірили владі, думали, що несправедливо чинити можуть на рівні села, району. А от, там нагорі, «розберуться».
А на курсі, напевно, і стукачі були. Тільки вони так не називалися і можливо думали, що роблять добру справу.
Мої талановиті однокурсники щось писали й давали на рецензію Івану Дзюбі, Євгенові Сверстюку, яких цікавила творча молодь. Одного разу, коли перейшла на другий курс, перед заняттями поїхала до Івана Михайловича, а він каже: “У мене в кімнаті підслуховувачі, вийдімо на вулицю”. Сіли на лавочці, і він дав мені додому прочитати друковану копію своєї статті “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та Валентина Мороза “Репортаж із заповідника імені Берії”. Звичайно, конспіратори ми були ніякі, він навіть не подумав, що вдома підслуховують, а на вулиці підглядають (розповідали, що були такі інформатори за три рублі на день). Коротше кажучи, тільки поїхала (тоді жила тимчасово на квартирі у знайомих, а не в гуртожитку, бо навчання ще не почалося) — а за мною хвіст. Підійшли, заговорили, дізналися, хто я, де вчуся, де живу (сама все розповіла, бо не знала, що КГБ взагалі існує, поки туди не потрапила). Через кілька днів приїхали до хазяїв і обшукали мою валізу. “Репортаж…” знайшли, а “Інтернаціоналізм…” — ні, бо був на шафі в тих людей. Потім днів 20 ходила в КГБ, як на роботу, усе випитували, хто дав мені статтю. Не просто, а по-хитрому, говорили про все — про поезію, філософію, а потім зненацька: “Хто Вам дав статтю?” — “Не скажу” — “Нє стройтє із сєбя Зою Космодємьянскую!” (гуп кулаком по столі). Ну, приблизно так.
Тоді цвіли красиві квіти на клумбах, блискітки роси вигравали. Ходжу по Володимирській коло КГБ, милуюся. Батька викликали. Врешті відчепилися й на перший раз не відрахували, але сама перевелася на заочний, бо деякі викладачі (та й студенти) скоса дивилися, словом, на нерви давили. Володимир П’янов, який допомагав багатьом студентам, влаштував на роботу в Ботанічний сад ім. М. М. Гришка. Ми з Марією Овдієнко (вчителька, поетеса, упорядник і видавець книжок – Бровари, видавництво “Криниця”), жили в тому саду в келії монашки. Восени 1968 року там була пожежа у Видубицькому монастирі, під час якої згоріла монастирська бібліотека й безліч експонатів Інституту археології. Ми з Марією Овдієнко туди бігали, приховали кілька книжок, які потім Марія віддала Сергію Білоконю.
А влітку 1967-го сиділи ми в келії, я готувалася до іспиту з психології. Марія каже: “Ти читала статтю “З приводу процесу над Погружальським”? (Це про пожежу у Київській публічній бібліотеці, версія, що це не випадковість, а підпал, та воно напевно так і було). Ось фотокопії, прочитай”. Я почала читати, а тут до Марії саме кагебісти з обшуком нагодилися (бо вона друкувала листівки для Олеся Назаренка із закликом приходити 22 травня до пам’ятника Шевченкові, хоч це було пізніше, вона одну лишила на пам’ять). Ну, нас разом з листівкою, Погружальським і ще якоюсь літературою загребли, допитували. Марії мати в тюрму насушила мішок сухарів. Але її тоді відпустили, бо дуже молода. Виявилося — не надовго. Бо Марія вступила до Одеського університету, познайомилася з Караванським та іншими дисидентами, організовувала проукраїнські заходи і її теж виключили з ВНЗ. Мене відрахували з університету, а Назаренкові, авторові тієї листівки “Звернення до киян” дали 5 років суворого режиму.
Наступного року я вступила до Київського інституту іноземних мов, провчилася півроку, а тоді якесь закордонне радіо дало інформацію про те, що з українських ВНЗ відраховують студентів за політичні погляди, назвали мене, Кордуна, Рубана, Саченка, Голобородька та ін., після цього прочитали вірші, зокрема й мої. Потім зібрали комсомольські збори, мене відрахували з комсомолу і з інституту.

На людей мені щастило завжди, хоч їм щастило не завжди
До нас у Ботанічний сад приходило багато цікавих людей: Валерій Ілля, Євген Сверстюк, Тетяна Чернишова (викладач університету) та інші. Нерідко тут бував Олесь Бердник зі своїми друзями. Один із них — Григорій Тименко з села Проців Бориспільського району.

На вулиці мертвого сонця
Так називається збірка Тименка, яку нарешті минулого року (2015) надрукували у Чернівцях, у видавництві “Букрек”, завдяки старанням академіка Івана Дзюби, що зберіг рукописи Грицькових поезій. Григорій Тименко закінчив художнє училище поліграфістів, працював ретушером видавництва “Техніка”, розумів мистецтво, за його словами, “як небуденну роботу людського духу”. Кілька його поезій надрукували в альманасі “Вітрила” (Київ, 1967), а його рукописну збірку “Голос невидимого” видавництво відхилило як ідейно хибну. До слова, під цими “Вітрилами” вирушили у плавання багато моїх добрих друзів і знайомих, серед них Світлана Жолоб, Володимир Забаштанський, Микола Воробйов, Василь Моруга, Людмила Грицик, Віктор Могильний, Світлана Йовенко, Олександр Дробаха, Юрій Ковалів, Анатолій Гризун, Галина Паламарчук, Микола Сулима, Михайло Саченко, Борис Тимошенко, Олександр Тесленко, Василь Рубан, Микола Холодний, Раїса Іванченко, Анатолій Сірик, Леонід Мужук, Валерій Ілля, Ярослава Павличко, Наталка Білоцерківець, Петро Марусик, Анатолій Чердаклі, бандурист Микола Литвин, Василь Довжик, Сергій Білокінь, Василь Марсюк та інші. Гарний був проект, особливо спочатку.
Ми захоплювалися красивою поезією Гриця про метафізичні речі: життя і смерть, сенс життя, вічність, пошуки власного “я”. Елегійний голос цього поета від Бога дістаю із закапелків пам’яті, згодна з ним, що “Немає кращого шляху для тебе, ніж шлях води”, або “Блимнув один раз, другий // Вогник в самотній хаті, // Струни напнувши туго, // Щоб цілу ніч грати. // Добре тепер під небом — // Я і маленький вогник, // Нам більш нікого не треба // Сьогодні. // Музика, тиха музика — // Грає оркестр дощів. // Волога цівками русими // Спадає в кущі”.
Раптом Григорій Тименко (йому йшов 24-й рік) зник із нашого обрію, ніби сплив за водою, розчинився в повітрі. Досі ніхто не знає, де подівся. Є різні версії — убили, втопили, сам постригся в ченці. Тіла не знайдено.

Опромінений правдою
Дружили ми із Сашком Тесленком, товаришем Василя Стуса і Василя Голобородька, поетом, прозаїком, видавцем, унікальною особистістю, відомим як письменник-фантаст, творець біокіберга Дьондюрага з вигаданої ним планети Інкани.
Народився (за його словами) 1 січня 1949 року в Донецьку (хоч Вікіпедія подає дату 22 грудня 1948-го) у прекрасній родині. Його батьки, також письменники, Марія Лісовська та Костянтин Тесленко. У сім’ї всі любили один одного, після смерті дружини Костянтин Тесленко прожив зовсім недовго, його сточила печаль. Сашка після смерті матері вона підточувала також.
У щасливих родинах ростуть прекрасні діти: чесні, патріотичні, розумні, талановиті. На жаль, дуже добрі й лагідні, через те мало пристосовані до реального життя. Сашко багато знав і умів, працював на деревообробному заводі, потім, після відрахування з Донецького університету, закінчив Київський медінститут, був лікарем-анестезіологом. Знімав аматорські фільми, умів слюсарювати, столярувати, ремонтувати електроприлади і ще багато чого. 1979 року за книжку “Дозвольте народитися” його прийняли до СПУ.
Незвичайна історія з відрахуванням із Донецького ВНЗ. Про це розповідав він сам. Був на курсі комсоргом, тоді постійно проводили політінформації. На одній із них почав читати однокурсникам працю Івана Дзюби, яку поширювали самвидавом, “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. “Нахабство” на той час нечуване, адже за читання цієї праці тишком-нишком з-під поли відраховували з навчальних закладів, за поширення — в’язниця. А тут — “на найсвятішому” — на політінформації. Він ще її не дочитав, а вже збіглися партійні представники — і про навчання в університеті можна було забути. Добре хоч згодом дозволили закінчити медичний.
Після Чорнобильської аварії він там був добровільно, сказав: “Тепер я все бачив”. І невдовзі (10 червня 1990-го) помер, не завершивши роман “Як зустрітися з Богом?”. Сподіваюся, зустріч для Сашка завершилася позитивно, прощенням його дрібних гріхів.

«В добу, коли ракетні свисти…»
Віршами Михайла Саченка (мого однокурсника) та його друга Василя Голобородька була захоплена найбільше. Іще Ігоря Калинця. Вони добре відомі, тому намалюю лише деякі штрихи. Найперші вірші Голобородька, такі красиві й лагідні, про найпростіші речі, які оточують сільську людину з дитинства, яких ніби не помічаєш, такі вони звичайні, здивували і підкорили. “А тоді я розкажу тобі на вухо // метеликові крила // прошепчу оксамит із моху // скажу мед тобі на вухо // і ти узнаєш // який я ніжний і лагідний…” І що б, здавалося, слова… А пам’ятаю досі.
Із шалено талановитим Михайлом Саченком, який, м’яко кажучи, свій талант використав не повною мірою, була майже містична історія. Я готувала до друку свою збірку “Вечірня жінка і ранкова жінка” (видана у Білій Церкві 2006 року за сприяння Київської обласної організації НСПУ). Попросила написати передмову, “писав” майже рік, уже й не сподівалася, що колись її побачу. Нарешті приніс. А за тиждень його не стало на цій землі. Була там якась темна історія, його знайшли мертвим на одній із київських вулиць, ніхто не знає, що сталося, чи сам загинув, чи хтось допоміг.
А ця передмова — його остання робота. До слова, усі нею страшенно захоплені.
У пам’яті звучить його голос, коли читав вірш Миколи Холодного: В добу, коли ракетні свисти // на Марсі мешканців збудили, — // хто б міг повірить, щоб у місті // за кимось привиди ходили? // В радянськім місті? Певна річ, // про це не може й мови бути! // Воно то так. Та третю ніч // спокійно як мені заснути? // Де не поїдь, де не піди // де не ступи у місті вільному — // він вирина, мов із води, // знайомий привид у цивільному. // Ба, скрізь нові життєві форми, // що й він, мабуть, ма службу нести. // В колгоспі привид цей три норми // за день давав би, слово честі! // Відсвітить сонце. Чорним вороном // на землю вечір упаде. // Собаки злі поснуть наморено. // А він іде! А він іде… // А я радію, піт утерши // пополотнілою рукою: // це у житті моєму перший, // кого повів я за собою.
Усі студенти декламували з десяток його віршів. У житті Миколи Холодного було різне, добре й погане, хтось засуджує деякі його вчинки (насправді й було за що), але він перший талановито сказав те, чого тоді ніхто так не вмів висловити.

Нині в це важко повірити
Тоді крамолу могли знайти будь-де. Наприклад, ліричний вірш про те, що надворі осінь, падає листя, авторові сумно. А чого це він сумує в жовтні-листопаді? Не сприймає Велику Жовтневу соціалістичну революцію? — отже, ворог радянської влади. Заголовок книжки «Отава». А це про що? Що у 1933—1937 роках трави (тобто людей) викосили? І це ворожі настрої. Іде дівчина у жовтій блузці і блакитній спідниці, нічого не підозрює, приїхала в Україну до подруги в гості. Зупиняє міліція: чому це Ви так одягнені? Дівчина оглядає себе, наче всі ґудзики застебнуті, дірок ніде немає, не розуміє, у чому справа. До міліції це доходить. «Ну, Ви більше так не одягайтеся».
Це не анекдоти, а дійсні факти. І такого чимало.

У Челябінську
Після відрахування з інституту я завербувалася і поїхала на будови “Уралнафтогазбуду”, спочатку в Казахстан, потім у Челябінську область. Дехто думав, що мене туди вислали. Насправді я сама втекла, бо йшло до того, що посадили б. А у в’язницю мені не хотілося. Там “з горя” закінчила курси малярів-штукатурів, Челябінський політехнічний інститут, будівельний факультет, пробула аж десять років. Повернулася восени 1979-го.
Коли вступала до ЧПІ, сказала у приймальній комісії, що, навчаючись у КДУ ім Т. Шевченка, прочитала заборонену радянською владою літературу і мене відрахували з ВНЗ, вступила до Київського інституту іноземних мов, там уже нічого забороненого не читала, але мої вірші передали по закордонному радіо, то відрахували й звідти «За факт скрытия исключения из Киевского университета за недостойное поведение» (хоч я нічого не приховувала, мене просто ніхто про те не запитував). То, мовляв, якщо будете мене відраховувати, краще одразу не приймайте. Послали до проректора, який сказав: «Вы молодая девушка (мені було 23 роки), не можем же мы вас всю жизнь преследовать за то, что вы что-то там почитали. У нас тут студенты тоже пробовали бунтовать, но мы это быстро прекратили). І справді, мене ніхто не переслідував, очевидно, як мені казали, їхня мета була національно свідомих людей порозганяти по всіх усюдах, щоб у загальній масі було непомітно, щоб жили, як усі.
Найцікавіше за челябінський період, напевно, було те, що 1972 року мене викликали у Челябінський КДБ у справі Євгена Сверстюка, у якого забрали пачку моїх віршів (у яких, до речі й крамоли ніякої не було). Про цей епізод докладніше я писала у книжці «На полі чести. Наш сучасник Євген Сверстюк», упорядник Василь Овсієнко, Київ, ТОВ «Видавництво “Кліо”, 2015 р., с. 196—199. Зауважу тільки, що атмосфера в тому КДБ і Київському значно відрізнялася, Челябінську «український націоналізм» не загрожував, хоч українців там було немало. Тому на мене скоріше дивилися з подивом і цікавістю, як на рідкісну істоту. Надивилися, наговорилися і відпустили, видимих наслідків для мене я не помітила. А в Києві б уже точно у в’язницю загриміла.
Коли повернулася до Києва, закінчила від початку Київський університет, викладали в мене колишні однокурсники: Людмила Грицик, Григорій Семенюк, Людмила Задорожна, Людмила Тоцька, часом підбігали до мене на перерві, щось розповідали. Студенти, напевно, думали: вступила по блату. Адже не всім випадає вчитися в однокурсників. До речі, цього разу однокурсниками були фольклорист Людмила Іваннікова, правозахисник Леонід Ковальчук.

Українці в Петербурзі
У цьому місті я познайомилася з українською громадою, до якої належать професор Санкт-Петербурзького університету вокаліст Григорій Мартиненко, композитор Валеріан Стратуца, там є Полтавське, Роменське земляцтва тощо. Скажу кілька слів про світлої пам’яті Валентину Блажчук, заслужену артистку Росії, яка була головою фонду Української культури Санкт-Петербурга і області, членом редколегії журналу “Петербург національний”, російсько-української газети “Українці і Петербург” та про цікаву долю екскурсовода Віктора Падалку.
Валентина Блажчук досконало володіла непростим інструментом — грала на валторні, а також виконувала пісні. Її концерти користувалися великою популярністю. Вона також організовувала концерти, присвячені українським композиторам і виконавцям, за організаційну діяльність нагороджена медаллю ООН. Організувала Український хор у Санкт-Петербурзі, ансамбль української пісні “Сузір’я”, брала участь у світових форумах українців. Яскрава представниця плеяди музикантів-виконавців Одеської та Петербурзької шкіл музики, валторнової школи. Російсько-української війни, на щастя, вона не застала, не змогла б таке пережити.
Віктор Падалка планував створити українськомовні екскурсії “Шевченко в Петербурзі”, “Українці в Петербурзі”. Не знаю, на жаль, як він почувається в нинішній ситуації — зв’язок обірвався.
Він родом із села Соснова Переяслав-Хмельницького району, 1945 року. З юності був схильний мати свою думку, що тоді звалося дисидентством. Та й батько у нього такий був. Розповідає, коли помер Сталін, уся школа ридала на чолі з директором. І він також. А батько каже: “Та нічого страшного не сталося, сонце буде світити, місяць теж”. До слова, ми жили тоді у Великих Сорочинцях, я добре цього моменту не запам’ятала, до школи ще не ходила, у мене були інші клопоти. Але дехто на вулиці теж казав: Сталін помер, як же далі жити? А Віктор лише згодом зрозумів: багато його рідних і знайомих за Сталіна було репресовано.
1952 року Вікторового батька, який був тренером, майстром кінного спорту, запросили на роботу на Сімферопольський іподром. Запропонували оселитися в колишньому татарському будинку. “А що я робитиму, коли татари повернуться? — заперечив батько. — Мені чуже не потрібне, будуватиму своє!” Цілий рік вони жили у невеликій кімнатці при конюшні. Але батько був задоволений, що нікого не образив, ні в кого нічого не відняв. 1967 року татари почали повертатися, хоч були ті, хто не вірив, що таке може бути. Життя нібито налагоджувалося. Але Росія не вгамовується, знову в Криму зробила пекло і татарам, і українцям…
А Віктор Падалка причетний до однієї незвичайної історії. 1970 року в Старий Крим, де був будиночок Олександра Гріна, привезли труну з тілом Ніни Миколаївни, дружини письменника. Вона заповідала, щоб її поховали в сімейній могилі біля чоловіка та матері. Але мала проблеми з комуністичною владою, відбула в радянських таборах 10 років. Їй вдалося у будиночку Гріна організувати музей, куди приходило багато людей. А ховати її біля Гріна заборонили, за вказівкою влади поховали на пустирі метрів за 100 від кладовища. 22 серпня 1971 року Віктор Падалка, близька знайома Ніни Грін Юля Перлова та ще четверо студентів таємно викопали труну з Ніною Грін і перепоховали в сімейну могилу, як вона заповідала. Кагебісти про це дізналися із записів учасника цих подій Віктора Павленка, у якого вилучили самвидав і щоденник. Скандал влаштовувати не стали, боялися розголосу, але учасників події суворо попередили, встановили нагляд. Віктора Падалку розумне керівництво послало в Петербург на курси підвищення кваліфікації, там він і залишився…

Дякую всім
Після повернення в Україну я мешкаю в селі Гореничі на Київщині, пропрацювала 13 років у видавництві “Веселка”, нині працюю у газеті “Слово Просвіти”. Видала кілька власних збірочок, багато перекладів дитячої літератури, упорядкувала збірники, люблю усіх просвітян і писати матеріали про них.
Найголовніші події, як у всіх — Помаранчева революція і Євромайдан. Починалося все неймовірно чудово, та закінчити ніяк не вдається, заважають темні сили. Треба всім поєднати зусилля — і переможемо всі біди і війну.
Мені багато хто допомагав і допомагає, усіх не перелічити: Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, Галина Паламарчук, Олесь і Надія Шевченки, Фаїна Головко (псевдонім Оксана Діброва), якій теж цілий рік не видавали диплом про закінчення КДУ, бо читала самвидав, усі співробітники, односельці. Дуже вдячна композиторам, музикантам, завдяки яким деякі мої вірші зазвучали — Тетяні Димань, Ганні Півньовій, Антоніні Добровій і всім-усім. Ще є у мене подруга, активістка Тамара Бігун. Їй завдячую, що на її прикладі зрозуміла закон природи: чим більше роздаєш, тим більше тобі вертається. Тамара любить усе роздавати, а в неї тільки прибуває. Це космічний закон відкритого простору — у космосі усього вистачить усім, не лінуймося, берімо і ділімось. І всім усього вистачить. Коли люди це зрозуміють, перестануть ворогувати, бо навіщо? Але це поки що тільки мрії, хоч сподіваюся, що колись так буде.
Надія КИР’ЯН
Газета «Слово Просвіти», № 25 (868), 23–29 червня 2016 року.