СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”

 461315.02.2016

автор: Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Час політичної темряви в Україні
Газета "Час", 10 січня 1997 року
Лесь Танюк
30 грудня 1971 року в Москві відбулося закрите засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому було вирішено розпочати всесоюзну кампанію з викорінення правозахисного дисидентського руху та ліквідацію всіх вогнищ самвидаву.
Для масової кампанії, звичайно ж, знадобився привід. 7 (4. – В.О.) січня 1972 року в Чопі арештували бельгійського туриста українського походження Ярослава Добоша; газети запістрявіли повідомленнями про його контакти з відомими дисидентами. Спровокована КГБ, „справа Добоша” луснула згодом, як мильна булька. У справах Світличного та Чорновола про неї вже й не згадувано, а самого Добоша після його каяття по телебаченню було відпущено до Бельгії. Зрозуміло, що постать Добоша знадобилася, щоб прив’язати арештованих до закордонних українських центрів, створити, як це було у часи сталінських процесів, „організацію” і викорінити „націоналізм” до кінця, затаврувавши всіх інакомислячих як „зрадників” або шпигунів іноземних розвідок. За браком фактів „справа Добоша” розсипалася.
Погром був ретельно спланований і почався 12 січня у різних містах України, нагадавши масові провокації, кампанії 1934 та 1937 років. На „справу” були кинуті кращі сили доблесних радянських чекістів з усіх великих міст України, скасовані відпустки й вихідні. Вирішено було завдати Україні основного удару тоді, коли люди святкували Старий Новий рік. У Києві заарештували І.Світличного, В.Стуса, Л.Плюща, Є.Сверстюка, З.Франко, І.Дзюбу, Л.Селезненка, М.Плахотнюка, у Львові – В.Чорновола, С.Шабатуру, М.Осадчого, І.Геля, подружжя Калинців, по інших містах у ці дні й пізніше взяли Л.Гук, М.Холодного, І.Сеник, В.Чамовських, В.Захарченка, К.Матвіюка, І.Кравцева, у другій хвилі арештів пішли В.Лісовий та Є.Пронюк, З.Антонюк, В.Романюк, О.Сергієнко та С.Глузман і багато інших, загалом понад сто осіб (дехто з них потім розкаявся і був відпущений, як-от З.Франко, Л.Селезненко, М.Холодний). З 89 заарештованих, аналізувала С.Алексєєва, 72 були людьми інтелігентної праці (включаючи 10 священиків, 17 – робітників; киян – 28, „західняків” – 55, ще 20 „східняків”. Якщо сюди додати понад чотири сотні звільнених з роботи (і виключених з партії), якщо доповнити список масовим виключенням студентів з вузів (кілька тисяч чоловік), якщо, нарешті, сказати про чистку партійних лав („Український вісник” стверджував, що на рівні обкомів, міськкомів та райкомів було замінено лише 25 відсотків секретарів-ідеологів! Відбулася масова чистка навіть у „святая святих” – серед викладачів та студентів Вищої партійної школи (їх звільнили разом з ректором), то розміри „генерального погрому” стануть зрозумілішими. Різко посилилася цензура, змінилися редактори в газетах, на радіо й телебаченні, почалися чистки серед шкільних працівників. Українській справі було завдано непоправного удару. Майже все, здобуте за часи „відлиги”, пішло прахом. Політичне знищення української еліти, яка реально впливала на духовний клімат України, призвело до різкого посилення шовіністичних настроїв, обумовило нову хвилю русифікації й тоталітаризації України. Логічним продовженням погрому стало усунення П.Шелеста й переформування українського комуністичного істеблішменту. Україна надовго поринула в політичну темряву.
Подаємо спогади дружини Івана Світличного Леоніди Світличної про той сумнопам’ятний для її родини день.

Леоніда Світлична
Перший день „Великого погрому”.

Я здивувалася: чому Степан Добош, наш колега по аспірантурі, який добре знав Івана й мене, не пізнав мого голосу, чому називає Івана по-батькові, але покликала свого чоловіка до телефону. Розмова була короткою, вони домовилися про зустріч, здається, 31 грудня. Я не цікавилась темою розмови — в нашій сім’ї це не було прийнято.
Пізніше довідалася, що то був не наш колега Степан, а «емісар закордонних спец-служб» Ярослав Добош, якийсь молодик із Бельгії.
Побачила цього Добоша 1 січня у Леоніда Селезненка, «кандидата хімічних наук», як він себе величав. Ми збиралися на гостину, тому розмова була короткою, говорили про літературу. Перше враження про цього молодика склалося негативне.
Зустріч нового 1972 року була дуже невеселою, можливо, тому, що тягар кадебістської облоги тиснув звідусіль та й інтуїтивно я відчувала небезпеку.
Композитор Леонід Грабовський згадує: «Першого січня 1972 року рано-вранці я їхав через міст Патона. Снігу не було, над Дарницею в морозній імлі сходило криваво-багряне сонце. Погана прикмета, щось має статися, подумав я. І як у воду дивився...»
Ми тоді не знали, що постанова про арешти вже готова: голові КДБ Федорчукові та секретареві ЦК КПУ Щербицькому треба було утвердитися. (Першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицький став 25 травня 1972 р. – В.О.)
Приводом став Добош. Хто він: чи переляканий молодик, що вигадками рятував свою шкуру, чи надісланий своїми керівниками, таємними агентами КДБ,— не знаю. Коли людину, яка відправила Добоша до України, питали про нього, ця людина не захотіла розмовляти, й це наводить на певні роздуми. В історії «великого погрому» Добош відіграв роль «підсадної качки».
За день до арештів до Івана в книгарні підійшов полковник «підземної авіяції» (КДБ) і, назвавши його на ім’я та по-батькові, попередив, що незабаром будуть арешти.
Але повернімося до 12 січня. Я працювала старшим викладачем у будівельному інституті. Як завжди, в січні була сесія.
8.30 ранку: виходжу в передпокій одягати пальто, о 9.00 — іспит. Дзвінок, відчиняю двері — за дверима семеро... «Згідно з постановою прокурора ми мусимо зробити обшук у справі № 2». Що то за справа № 2, невідомо. (Пізніше справу Івана виділили в окрему за № 45, а прізвище Добоша ніде не згадувалося — «мавр зробив свою справу...»)
Постанови прокурора було датовано 11 січня, кодекс я знала й без постанови, тож не дозволила б обшук. Прецедент був — 1969 року, коли вилучали фотокопію книги Авторханова «Технология власти». Тоді обшук затримали на три години, бо я вимагала, щоб була постанова прокурора УРСР Глуха. Але то були інші часи. Що книга була у нас, вони знали (фотокопію було оброблено радіоактивними матеріялами), треба було її вилучити.
Незважаючи на попередження, нічого Іван не знищував, не виносив з хати — та то було неможливо: ми знаходилися під ковпаком, печей у «хрущобах», як відомо, не існує, та й паперів у нас була сила-силенна, а від попередження до обшуку залишалося кілька годин.
Крім того, невідомо, що для КДБ було «антирадянське», що треба знищувати, навіть якби була можливість. До послуг КДБ були «рецензенти», які визнавали «антирадянським», «націоналістичним» будь-що, навіть освідчення в коханні («То не кохана жінка, то Україна»).
Почався обшук. При величезній кількості книжок, рукописів, машинописів, вирізок ця процедура розтяглася до безконечности, хоча нишпорила ціла бригада (включаючи й «понятих», яких за кодексом мусили запрошувати ми, але завжди це були співробітники КДБ, «сексоти»).
Ретельно розглядали кожну книжку, кожен аркуш паперу, кожну газету. Забрали книжки (серед них — «Записки наукового товариства імені Шевченка»— починаючи з першого числа «Літературно-наукового вісника», «Святе письмо», єдиною провиною якого було його Ватиканське видання та досить велика на той час ціна на чорному ринку). Цікаво, що у різних людей забирали різні книжки — в одних вилучали, у інших те саме залишали — залежало від рівня освіти кадебістів.
Забрали рукописи й машинописи, купу українського та російського самвидаву, лантух листів до Івана, записники, друкарську машинку (хоч вона була «чиста»). Правда, мені доводили, що експертизою визначено, що якийсь документ надрукований на нашій машинці, але саме цей документ був надрукований не на нашій машинці у Києві, а в Москві. Отака кадебістська експертиза...
Я глянула на письмовий стіл: там згори лежала фотокасета з «Українським вісником», здається, четвертим чи п’ятим числом. Я спокійненько поклала його в кишеню, пішла до туалету й сховала.
Між іншим, особливого хвилювання й нервозности під час обшуку ми не відчували: по-перше, то був далеко не перший обшук, по-друге, психологічно ми були до того підготовлені.
Кількість конфіскованого зростала — перелік зайняв 20 сторінок тексту, списаних дрібним почерком слідчого В. І. Горячова (листи забрали гамузом, не переписуючи їх).
Взяли радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В. Симоненка (Іван встиг записати його), В. Стуса, Б. Мамайсура та інших. До телефону підходили кадебісти і зразу ж клали трубку: для досвідчених людей це означало, що йде обшук. Але дзвонили мало — обшуки одночасно робилися по всій Україні — для того мобілізували співробітників КДБ зі всієї України — слідчий Івана був з Дніпропетровська.
Весь день я напружено чекала, що прийде Іванова сестра Надійка. Не знала, що в цей час у неї також роблять обшук.
О 16 год. 20 хв. прийшов Іван Дзюба. Ось уривки з його спогадів: «...Я мав якусь справу до Івана. Вирішив зайти, не телефонуючи (скільки можна телефонувати!), хай буде своєрідний сюрприз. Але сюрприз чекав на мене.
Якби я був зателефонував — телефон не відповів би. Натомість я піднявся на п’ятий поверх і натиснув на ґудзик дзвінка. За звичаєм, двері відчиняла Іванова дружина Льоля. Але цього разу в них з’явився імпозантний здоровань, широким жестом запрошуючи мене до квартири, спокійним голосом, але з якимось відчутним підтекстом промовивши: «Заходите». Я не збагнув нічого, тільки встиг здивуватися: що це за дивний гість чи родич у Івана — як правило, всі відвідувачі цієї квартири говорили по-українськи.
Тут треба пояснити, що я, по-перше, тугодум, по-друге, хоч на той час уже кілька місяців точилися розмови про близькі труси і арешти — я не вірив і не думав ніколи про це (це, певно, своєрідна форма відпорности до популярної «манії» переслідування). Тому я зорієнтувався в ситуації лише тоді, коли пройшов передпокій і опинився в квартирі, побачивши там чудернацьку картину: повно-повнісінько здоровенних мужиків; Іван і Льоля сидять у куточку: посередині кімнати купа паперів і книжок, а над ними священнодіє якийсь сповнений самоповаги чоловічок, схожий на Чичикова.
Певно, мужичкам я був знайомий — може, з фотоматеріялів, бо на їхніх обличчях проступило погано приховане задоволення від нового «вилову». Я встиг перекинутися поглядом з Іваном і Льолею; в їхніх очах прочитав легенький докір і співчуття, а також безмовне вибачення за таку халепу.
Тим часом мене запросили до кухні, щоб ізолювати від Івана, та щоб не заважав «роботі». Двоє зі слідчої групи вийшли з квартири — треба було поінформувати начальство про мене та дістати інструкції: що робити.
Крім слідчих, у квартирі було кілька «понятих». Повернулися ті двоє, що виходили по інструкції від начальства (у дворі стояло кілька легкових авто, на які я не звернув уваги, коли йшов до Івана; з них і велися оперативні перемовини). Певно, була вказівка: обшукати. І тут виявилося найбезглуздіше для мене. Річ у тім, що в портфелі у мене лежало кілька самвидавівських матеріялів, які мені хтось дав і про які я просто забув: вони вже кілька місяців там лежали, не дуже цікаві й не дуже потрібні. Але яким щастям засяяли обличчя обшуковців, коли вони на них натрапили, — адже блискуче спрацьовувала версія: Дзюба постачає самвидавівські матеріяли Світличному, а Світличний передає закордонним агентам (обшук у Світличного і арешт його здійснювався, як пізніше з’ясувалось, відповідно до спеціяльно вибудуваної КДБ легенди про місію якогось західного резидента Ярослава Добоша).
Обшук у Світличних тривав до ранку, до ранку тримали й мене. Слідчі або оперативники (я в них нічого не тямив) весь час по черзі вибігали, певно, для переговорів з начальством та по інструкції, і знову поверталися. Я відчував велику провину перед Іваном: мій прихід та вилучені у мене «матеріали» погіршували його ситуацію. Згодом з’ясувалося, що «матеріялів» на Світличного у них, на їхнє розуміння, було досхочу, але проти мене вилучене у мене спрацювало добре. Іван і Льоля, навпаки, відчували провину переді мною. Хоч ніхто, звісно, ні перед ким винен не був.
Вранці нас обох вивели, посадовили окремо в легкові авта і повезли до КДБ…».
Звечора, стурбований моєю відсутністю на роботі, прийшов мій співробітник Н., що жив неподалік. Двері відчинив кадебіст, за спиною у нього стояла я. Н., людина кмітлива, зрозумів, що діється, і лише спитав, чи буду я на роботі завтра. Кадебіст відповів за мене, що буду.
Обшук закінчився о 7.30 ранку 13 січня, тривав майже добу (перерви в обшуці не роблять навіть уночі). Івана і Дзюбу забрали з собою. Після цього я побачила мого Івана щойно через 16 місяців – 28 квітня 1973 року під час оголошення вироку на так званому «відкритому» суді над Іваном, на який не пустили ні Іванової матері, ні мене.
Але це було пізніше. А тоді...
У зразковому порядку Іванових паперів і книжок панувало повне безладдя. Колись на обшукові у Львові кадебісти казали: «От у Світличного повний порядок: якщо на папці щось написано, то там лежать відповідні матеріяли і все на своїх місцях».
Я поїхала на роботу. Хотілося криком кричати, вити пораненим звіром — я ж мусила стримуватися: навколо студенти, треба приймати іспити. Через два дні я одержала офіційне повідомлення про Іванів арешт. 15 січня 1972 року в газетах з’явилося офіційне повідомлення:
«...Органами КДБ за проведення антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Я. Добоша. Ведеться слідство...» (Добоша було заарештовано 4 січня в Чопі. Під час арешту у нього вилучили... копію «Словника рим» С. Караванського!).
11 лютого 1972 року у «Вечірньому Києві» — повідомлення:
«За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновол В. М., Сверстюк Є. О. та інші».
2 березня 1972 року у «Радянській Україні» з’явилася покаянна заява Зіновії Франко.
7 липня 1972 року в «Літературній Україні» надруковано покаянну заяву Миколи Холодного.
8 липня в «Робітничій газеті» — покаяння Леоніда Селезненка.
КДБ звільнило всіх тих, хто покаявся, влаштувало на роботу, Холодному надало квартиру у Вінниці.
Ті каяття містили не тільки власне «розкаяння», але паплюжили І. Світличного, Є. Сверстюка, Б. Антоненка-Давидовича.
Ще 1972 року КДБ за «каяття» обіцяло Іванові Світличному звільнення його і сестри, трикімнатну квартиру, роботу і можливість друкуватися (після арешту 1965 року ні роботи, ні можливості друкуватися навіть під чужими прізвищами або псевдонімом він не мав), обіцяли залишити на роботі й мене (після закінчення навчального року мене звільнили з роботи).
Тих, хто не каявся, чекали максимальні строки (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання в місцях, абсолютно протипоказаних за станом здоров’я цим хворим, виснаженим голодуваннями і покараннями людей).
Самвидав був дуже небезпечний для «Союзу республік вільних». Про це свідчать постанови ЦК КПРС від 28.06.1971 року «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріялів» – продубльована в липні ЦК КПУ; засідання ЦК КПРС про початок загальносоюзних акцій проти самвидаву 30 грудня 1971 року.