СПОГАД ПРО ОЛЕКСУ ТИХОГО

 432724.01.2011

автор: ГОРБАЧУК Василь Тихонович

Василь ГОРБАЧУК
СПОГАД ПРО ОЛЕКСУ ТИХОГО

Уже мав я нагоду виступати зі спогадами про Олексія Івановича Тихого (див. збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої пам’яті Олекси Тихого, "Той, що духом не скоривсь". − Дружківка, 1994. − С. 10–17). У нинішньому варіанті тексту спогадів подаємо на основі моїх принагідних записів, що переховувались донедавна в родичів на Берестейщині, деякі нові факти, уточнюємо ряд моментів, викладених раніше з пам’яті.
Бувають особистості, котрі з першого моменту знайомства з ними чимось приваблюють, викликають симпатію, бажання продовжити зустрічі, розмови, які запам’ятовуються через свою небуденність.
Мені, тоді (у 1976 р.) доцентові педінституту (м. Слов’янськ Донецької обл.), у силу своєї професійної діяльності доводилося спілкуватися з великою кількістю людей – студентами стаціонару й заочного відділення, вчителями району й області (особливо під час проведення різних семінарів та курсів), іншими категоріями населення на обласних та республіканських конференціях, нарадах, однак обличчя співбесідників, теми розмов швидко забувалися. Але зустрічі з Олексою Тихим залишились у пам’яті, хоч пройшло з тих пір уже немало часу.
Перша наша зустріч відбулась у 1976 р. У той період я викладав українську мову на факультеті підготовки вчителів початкових класів Слов’янського педінституту. Цей факультет знаходився в навчальному корпусі на вул. Калініна, 1 (нині тут педагогічний факультет). Добре пам’ятаю: закінчилась третя пара, виходжу з аудиторії №7 (на другому поверсі, біля деканату), а назустріч наближається інтелігентного вигляду незнайомець:
– Ви Василь Тихонович?
− Я.
Попросивши пробачення, що турбує, відрекомендувавшись, він звернувся:
− Хотів би з вами поговорити, проконсультуватися. Справа в тім, що я працюю над словником російсько-українським...
– Та такі словники вже є, що ви тут нового відкриєте, зробите?
– Але ж такого, над яким я працюю, нема. Це словник покручів – слів російського походження, які вживаються місцевим населенням і не відповідають нормам української мови. Завдання словника – допомогти читачеві, перш за все вчителю, уникати їх.
– Гаразд. Після занять почуваюсь втомленим, та вже й обідати пора, спішу додому. Якщо маєте час, то ходімо разом, по дорозі поговоримо, розкажете про свій задум, роботу.
Жила тоді моя сім’я в невеликій двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі в мікрорайоні Артема (пров. Парковий, 5, кв. 12). Від приміщення інституту і до моєї «хати» дорога далеченька – близько п’яти кілометрів.
Ця людина мені відразу сподобалась – приємний вираз обличчя, дуже хороше враження справляло прекрасне володіння моїм співбесідником українською мовою, що на Донеччині було неабиякою рідкістю, манера говорити розважливо, не перебиваючи партнера, відчувалась широка ерудиція, розум, за простим, ніби й банальним висловом вгадувався глибокий, вистражданий підтекст. У розмовах ми пройшли шлях непомітно. Говорили спочатку про звичайні речі, поточні новини, випробовуючи один одного − наскільки можна бути відвертим, поступово перейшли на болючі теми шкільництва, русифікації, не вживаючи політично гострих висловів. Якось несподівано опинились перед моїм під’їздом. Олекса став прощатися, однак я його вмовив піднятись і пообідати разом.
Після того ми зустрічались не в інституті − він заходив прямо до мене на квартиру, разів зо два навіть почував.
Зупинюсь на кількох моментах, важливих також і для розуміння тодішньої громадсько-політичної атмосфери. На квартирі критичних розмов про офіційну радянську політику не велося. Коли і йшлося про тодішніх верховодів чи «доленосні» рішення партії, то в констатуючому плані: ми добре знали, що стіни «мають вуха». Іншого характеру набирали розмови в тих випадках, коли ми опинялись у місцях, де була впевненість, що ніхто підслухати нас не зможе. Наш «посьолок» Артема розбудовувався, поряд із будинком, де я мешкав, були запущені ділянки, рештки лісових посадок. Я виходив, щоб Олексу провести до автовокзалу, ми звертали вбік, ніби навпростець, і це була нагода бути відвертішими.
Однак і в цьому випадку ми дотримувались неписаних правил обережності – уникали конкретики, якщо в ній не було практичної необхідності, щоб при непередбачуваному збігу обставин, якогось несподіваного випадку не навести можливих винюхувачів на небажаний слід. Наприклад, Олексій Тихий розповідав про існування в різних містах руху опору, здебільшого не називаючи прізвищ (крім відомих навіть з преси − Лук’яненка, Руденка, Григоренка), не розкриваючи, чим саме ті чи інші особи займаються. Розповідав про арешти, політичних в’язнів, боротьбу проти режиму.
Як значно пізніше мені стало відомо, були в нього досить близькі контакти з кандидатом технічних наук Григорієм Гребенюком, що жив у недалекому від Слов’янська Краматорську, та з учителем німецької мови в середній школі Ярославом Гомзою (село Очеретине біля Ясинуватої). Не пригадую, щоб він коли-небудь називав їх. Уже, здається, після загибелі Олексія Тихого у в’язниці вони несподівано з’явились увечері до мене в гості, чим видались мені досить підозрілими. Смішно нині згадувати: вони засиділись за вечерею та розмовами допізна, довелось залишити їх ночувати. Замкнувшись у сусідній кімнаті, ми з дружиною цілу ніч «не дрімали». Був такий час: один одного боялись.
Я зі свого боку не висловлювався ні про свої «прєдосудітєльниє» знайомства, ні про те, що перебував під слідством. Не пригадую, чи розповідав, що був звільнений у Кіровограді з роботи за зв’язки з дисидентами, поширення самвидавської літератури і тільки через рік отримав дозвіл працювати на зрусифікованій Донеччині. Найчастіше йшлося про русифікацію, що швидкими темпами насувалась, про політичні умови, в яких важливо було вижити не лише заради біологічного існування, а й задля боротьби, що і як можна зробити корисного для нації в умовах її тотального нищення. Зрештою, багато з того, про що говорилось, відображено самим Олексієм Тихим у його опублікованій аж у роки незалежності в статті «Думки про рідний донецький край» (див. ж-л "Донбас". − 1991. − №1).
До речі, про словник. Це був розумно придуманий нібито невинний засіб встановлювати контакт з недостатньо відомими Тихому особами, а в разі позитивної реакції співрозмовника поглиблювати знайомство. Так можна було виявити коло прихильних до національної ідеї осіб і поступово залучати їх до організованої роботи. І ми, коли ближче познайомились, то про словник уже не говорили.
Під час одної з «прогулянок» Олекса розповів про звільнення з роботи його знайомої за контакти з ним. У зв’язку з цим ми домовилися: на випадок «викличуть», «займуться нами», заперечувати наше знайомого не варто. Про що говорили? Про словник та звичайні побутові речі. Коротше кажучи, узгодили, хто з нас і про що буде "признаватись".
Розмова ця виявилася пророчою – невдовзі довелося стати перед слідством. Ця домовленість мені дуже допомогла на допитах у КДБ, надавала впевненості. Але про це дещо пізніше.
Одного разу привіз Олекса віддруковану на машинці, переплетену книжку, досить велику за обсягом, – збірник висловлювань «класиків марксизму-ленінізму» та інших комуністичних верховодів про українську мову, різні постанови комуністичної партії та радянського уряду, цікаві матеріали з періоду «українізації» 20-х − початку 30-х років, інші офіційні документи. Він пообіцяв залишити її у мене на довший час, однак на другий день приїхав і забрав її – терміново виїжджав у Київ: хоче завезти в інститут історії, щоб там дали свій відгук, можливо вдасться збірник видати (невже справді надіявся на це?). Жаль було з цим матеріалом розлучатися, не встиг я нічого звідти переписати, адже мені вже самому до цього часу вдалось дещо назбирати на цю тему, скласти свій збірник, частину якого довелось потім знищити, коли настала загроза обшуку. Було навіть дивно й приємно, що знайшлась ще одна людина, яка вийшла саме на цю дорогу. Олекса обіцяв дозволити поповнити мою колекцію із своєї праці, на жаль, не вдалося цим скористатись (зібрані й опрацьовані мною матеріали ввійшли в книжку «Барви української мови», надруковану в 1997 р. десятитисячним тиражем у видавництві Києво-Могилянської академії).
Як ми не ховались, «органи» виявили наші контакти. Сусідня з нашою квартира була до цього часу ще не заселеною. І ось невдовзі після одного з відвідин Тихого завітав до нас нібито з метою знайомства довготелесий суб’єкт досить підозрілої (можна сказати, характерної) зовнішності, оголосив, що отримав це помешкання. Вселився один, без сім’ї. Десь через день-два пізно ввечері просить пропустити його через балкон (балкони наші були спарені) до себе, бо забув на роботі ключі. Таких «забувань» було кілька. Мета його відвідин не викликала ніяких сумнівів, оскільки щось подібне вже траплялось у моєму житті: ще в 1959 році я та Євген Сверстюк завітали в гості до доцента Київського університету Івана Бровка, говорили на літературні й історичні теми, допускаючи "відхилення від лінії партії", а в сусідній «нежилій» кімнаті «держпастирі» старанно фіксували говорене. Потім нашу зустріч кваліфікували як вчасно викриту спробу антидержавної змови. Отже, неважко було здогадатись, кого хоче цей "добродій" застати (як стало мені відомо пізніше, це був майор міліції П.Смольков). Чи не сподівались кагебешники піймати зловмисників «с полічним»? До речі, коли справа Тихого була завершена, то ні візитів, ні навіть «сусіда» цього не стало – квартира була надана сім’ї іншого працівника міліції, який і досі в ній проживає.
І ось у березні 1977 року мені довелось стати одним з об’єктів слідчих дій у справі Олексія Тихого. Коротко про деякі обставини, зв’язані з цією подією. Моя дружина (Лідія Дмитрівна) з нагоди жіночого свята (8 березня) відвідала батьків на Миколаївщині. Було вирішено забрати переховувані там мої записи, щоб затим переправити їх родичам у Київ, куди планувалось повезти сина-школяра на весняні канікули.
23 березня ввечері − дзвінок. Відчиняю двері. Заходить незнайомець: "Ви Горбачук Васілій Тіхоновіч?" − Я. − "Вас визивают в комітєт государствєнной бєзопасності. Машіна стоіт внізу". Кажу, що зберусь, одягнусь. Він вийшов. Як тільки двері за ним зачинились, я ухопив папку з "крамольними" матеріалами і мімікою запитую дружину − де сховати? Метнулись по квартирі − нема де! У цій гарячці блиснула думка: у ванні! Підклали в таз з білизною. На випадок чого − залити водою.
Вийшов. Підходжу до машини, що стоїть біля під’їзду, за кермом той, що викликав. Мовчки сідаю. Коли виїхали на дорогу, запитую, чого так пізно, адже робочий час закінчився? − "Ми работаєм в любоє врємя", − відповів. Тривожно на серці, здогадуюсь, що йтиметься про Тихого. А про що ще?
Заїжджаємо у двір Слов’янського КДБ (брама відчиненою була: чекали). Заходжу до вказаної кімнати. З-за масивного столу встає працівник, відрекомендувавсь: Анатолій Васільєвіч. Пропонує сісти. Розпитує про роботу, умови праці, говорить, що був найкращої думки про наш інститут, вважав, що там усе добре, аж тут (подає мені папірець) виклик на завтра в Донецьк. − "У чому справа?" − запитує. Кажу, що не знаю, не здогадуюсь навіть.
Повертаюсь додому, вже смеркло. Дружина зустрічає злякано, запитливо. Виходимо "на прогулянку", оглядаємо ближчі кущі, ями − де сховати папку? Раптом завтра обшук? І як трапилось, що як на біду саме на цю пожежу привезли її? Хай би там, у селі, лежала ще кілька років. Можна все порвати, знищити. Але як підняти руку на свій труд? Якщо знайдуть − пропав, але якщо обшуку не буде, безмежно жалітимеш за знищеним. Повернувшись з прогулянки, до пізньої ночі відбирав, що можна лишити, а що ліквідувати. Залишене зіжмакали й поклали у відро для сміття.
Ніч, звичайно, була тривожною. Кілька разів перечитав адресовану на моє ім’я "Повєстку" (яку зберігаю досі): "Вы приглашаетесь у Управление Комитета государственной безопасности при Совете Министров УССР по Донецкой области – город Донецк, ул. Щорса, дом №62 в кабинет к тов. Наговицину "24" марта 1977 г. К "1000" часам… При неявке свидетеля без уважительных причин он будет подвергнут приводу с одновременным применением других мер…"
О дев’ятій ранку прибув уже в Донецьк, знайшов вулицю Щорса, а на ній той будинок. Гарний сонячний ранок. Обмислюю можливі варіанти „діалогу”. Рівно о 10-ій заходжу, здаю черговому документи − паспорт і виклик. Каже зачекати.
У вестибюлі якийсь хлопчина (років 18-20), чимось схвильований, ходить з кутка в куток, про щось гарячково думає. На диванчику біля вікна сидять двоє літніх чоловіків. Підсідаю збоку, розгортаю газету й прислухаюсь, про що говорять. "Скільки прожив на світі, а ще ніколи за політику не тягали", − каже один. І другий теж це підтверджує. Виявилось, вони обоє з Костянтинівки. Трохи далі сидить заввіділу української мови і літератури Обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів Валентина Євгенівна Протасова. Ми взаємно привітались, обмінялись якимись загальними фразами. У якій справі викликали, не знає. Помітив це якийсь суб’єкт і (по-українськи): − "То ви одне одного знаєте?" Вона тут же випалила: "Це викладач Слов’янського педінституту, кандидат наук". Він швиденько її забрав. Після цього я чекав своєї черги години півтори. "Товариш", що прийшов за мною, заводить у кабінет на другому поверсі (кудою випустили Протасову, я не помітив).
З-за столу піднімається середніх літ чоловік, відрекомендувавсь (по-українськи):
– Слідчий по особливо важливих справах Сімчук. Із Києва. А це мій колега (назвав чи прізвище, чи ім’я й по батькові – не пригадую, напевне, це був Наговіцин)... Сідайте.
Почали ніби невимушено й по-дружньому: де працюю, чи давно й звідки приїхав до Слов’янська (як ніби цього не знають), чому поміняв місце роботи, як працюється на новому місці і под. І, нарешті:
– Що ви знаєте про Тихого? Що про нього можете нам тут розповісти?
Хоч і чекав я такого запитання, але блискавкою промайнула думка, як виграти час на обдумування, щоб не ляпнути згарячу чогось зайвого? Як створити враження, що цієї людини нібито й не знаю. Як вдати з себе наївняка? Кажу:
– Це відомий український художник, часто репродукувалась у журналах його картина «Дорога до колгоспу»...
Спочатку вони ніби оторопіли, а потім перебили мою розповідь: не той їх Тихий цікавить!
– А-а, такий худорлявий? Якийсь учитель із села (поправляє: не вчитель, а пожежник). Он як? А мені не сказав про це. Далі розповідаю, як він підійшов до мене після лекції в інституті і звернувся з проханням проконсультувати його.
– А за чиєю рекомендацією? Чому саме до вас?
– Ні за чиєю. Говорив, що зайшов у деканат і запитав, як йому зустрітись із мовником, одержати консультацію. От вони й вказали на мене, як на такого, що читав лекцію поряд у сусідній аудиторії.
У своїх показаннях я тримався за словник не просто як утопаючий за соломинку, а як за добру колоду з надією, що вдасться випливти: мовляв, я не міг відмовити вчителеві, який просить консультації, до нас на кафедру звертається безліч учителів. Крім того, і Міністерство освіти, і безпосереднє інститутське начальство орієнтує підтримувати якнайтісніші зв’язки з учителями, за цим показником навіть оцінюють нашу роботу. Що можна знайти поганого в тому, що людина складає словник?
– А ви знаєте, що це за словник?! Це націоналістичний словник! Передмову до нього ви читали?!
– Ні, не читав. Хіба була до нього передмова? Він мені її не показував (відчуваю прилив крові: адже кілька сторінок самого словника з цією передмовою заховані в мене вдома. Що буде, як зроблять обшук і знайдуть?!). Але ж я й не погодився на співробітництво. Ми з ним розійшлись у поглядах: я не схвалював його задуму.
Запитували, на які теми, крім словника, велись розмови (на звичайні. Хіба можна пригадати, про що вчора я говорив з випадковою людиною, а тут уже пройшло чимало часу?), що давав читати, чи давав «цитатник» (я вперше почув це слово, але здогадавсь, про що йдеться, попросив пояснити, що це таке? Подивились недовірливо, все ж повідомили, що це тенденційно, з націоналістичних позицій підібраний збірник висловлювань про українську мову).
– Ні, не давав. Зрештою, якщо збірник такий, то чи міг Тихий звіритись мені, маловідомій людині? Вони обурливо: ми знаємо, що він багатьом підсовував цю шкідливу писанину, навіть у Київ повіз її розповсюджувати! (Як стало пізніше мені відомо, екземпляр цього "цитатника" зберігся добре захованим у Ярослава Гомзи.)
Коли напруга трохи спала, мою увагу привернув столик біля стіни, на ньому друкарська машинка якоїсь старої моделі, збоку стояла гвинтівка (чи мисливська рушниця) і ще щось.
− Це речові докази його злочинної діяльності, − зауважив Сімчук. − На машинці друкував антирадянські матеріали. Створював таємну організацію, збирав зброю, щоб підняти заколот. От ми хочемо й вияснити, наскільки ви причетні до цього.
Допит закінчився, дають підписати протокол (на кожній сторінці). Вискочив я з цього КДБ з полегкістю: ніяких вагомих звинувачень проти мене нема і, головне, ніде не проговорився, не зашкодив Олексі: показання відбулись у межах "домовленостей" з ним. Пішов я необачно відразу в редакцію журналу «Донбас», де лежав мій матеріал про білоруського поета Максима Богдановича. Там сказали, що стаття позитивно оцінена й підготовлена вже до публікації (однак не була надрукована).
Наступного дня (тобто 25 березня, в суботу) викликають мене в Слов’янський комітет держбезпеки. Зустрічають тут той же Сімчук і начальник обласного слідчого відділу КДБ Мєльніков. Очевидно, той донецький протокол чимось не задовольнив їх, чимось зацікавив: вирішили зробити додаткове, «поглиблене» дізнання. Сімчук, коли я зайняв указане місце, почав (українською мовою):
– Чого ви хвилюєтесь?
– Ні, я не хвилююсь. – І справді хвилювання я не відчував.
– Та ви що, хіба я не бачу, що ви хвилюєтесь? Ви щось від нас ховаєте? Ви з нами не щирі! Чому?! Боїтесь відповідальності?! Ви назвали Тихого з Києва. Що ви про нього знаєте?
Думаю, чи не влип випадково в нову історію? Чи просто зондують: а раптом щось таємне в наших взаєминах криється? Справді, цього художника знаю лише за репродукціями його картин, назвав деякі з них, стисло їх охарактеризував.
Затим узялись за Сторчака: з якого часу ви з ним знайомі? Що про нього знаєте? Де зустрічався з ним, чи бував у нього вдома? І все це в грубій, прискіпливій, агресивній формі.
Цей момент мене вразив: звідки їм відомо про наші стосунки? Ніколи раніше мені його не шили! Чи не від І.І.Бологова це? [Кіндрат Маркович Сторчак − доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту педагогіки в той час, коли я там навчався в аспірантурі. Було цікаво з ним спілкуватись. Запам’ятався назавжди такий епізод: ідемо по Хрещатику, зайшла мова про Україну, про печальну її історію та перспективу. Він поклав руку на моє плече: − "Василю, ти ще житимеш у незалежній Україні". − Та ви що? Хіба не бачите, якими темпами і сплановано йде русифікація?! − "Погано, звичайно, але разом з тим у надрах системи наростають сили, які змінять цю ситуацію. Я ще раз підкреслюю: Україна буде незалежною". Його слова, аргумантована впевненість так вразили мене, що досі пам’ятаю, де саме ця розмова відбулась у далекому 1955 році! Між нами завжди були доброзичливі й взаємнодовірливі стосунки]. Всіляко відхрещуюсь від нього. Мовляв, його відділ (української літератури) знаходився зовсім на іншому поверсі, ніж наш − методики мови, зацікавлення наші й сфера діяльності були цілком різними, та й вікова різниця була велика.
Потім Сімчук вийшов, а продовжив допит огрядний Мєльніков, російською мовою. Запам’яталось його м’ясисте обличчя, опасиста, вгодована постать. Жестикулюючи масивними ручищами, вкрай розлючений, він, перегортаючи листки, що лежали перед ним на столі, де були зібрані воєдино мої давні й сьогочасні «проступки», коментував ці «злочини», підкреслюючи їх тяжкість, антидержавність, злісний характер.
Коли я зауважив, що ніяких гріхів за останні роки не маю, то він обурливо: "Вы говорили, что вот эта недавняя история с Добошем – это только предлог, чтобы уничтожить украинскую интеллигенцию!" – Я такого не тільки не говорив, мені і в голову це не приходило! − "Бросьте! Кто вам поверит?! Это зафиксировано, есть подписи". [Блискавкою промайнуло: кому сказав?! Хто передав? Невже Микола Скиба? Пригадалось: ідемо з ним через парк до інституту. Проходячи повз пам’ятник невідомому солдатові, заговорили чогось про Добоша − українця з Бельгії, котрий у якійсь справі на короткий час прибув у Київ. Він нібито, за версією КДБ, став встановлювати шпигунські зв’язки з київською інтелігенцією. Я необережно бовкнув якраз наведену слідчим фразу. Скиба, зиркнувши на мене, промовив: "Може бути". На цьому ми перейшли на іншу тему].
Затим Мєльніков почав копатись у давній-предавній історії (ще 1959 року), пов’язаній з Іваном Бровком та Євгеном Сверстюком. Констатував із задоволенням, що Бровко хворий (нібито залишилось йому жити недовго), а Сверстюк в ув’язненні. „Вони досі не роззброїлись”, – зазначив з притиском.
Нарешті слідчий озвучив і цілком несподіваний гріх, якого до цього часу мені ще ніде не інкримінували: зв’язок з білоруськими націоналістами (у моїй пам’яті промайнуло: газета «Літаратура і мастацтва», яку я кілька років перед цим передплачував, дискусія на її сторінках про катастрофічне становище білоруської мови; я написав на адресу редакції листа одному з дискутантів, схвалюючи його позицію, процитував рядки з «Погоні» Максима Богдановича: «Бийте в серця їх, бийте мечами, не давайте чужинцям буть!..» Невже цей «факт» занесений у моє досьє?).
− Мы хорошо вас знаем. И ваше место там (зробив виразний жест). Вы настоящий диссидент! Вы только случайно не угодили туда. Я удивляюсь, как это так получилось.
Висловлюючи своє крайнє здивування і обурення навіть, наскільки терпеливими і поблажливими виявилися каральні органи, Мєльніков зазначив, що не пригадує, щоб за його більш ніж двадцятирічну практику роботи в слідчих органах така людина залишилась на свободі (він зробив жест рішучого наміру виправити таке жахливе упущення).
Тут я відчув: мабуть, усе, кінець. Пригадались слова працівника Кіровоградського КДБ Василя Чорноморця, сказані ним мені на прощання (під час останнього «профилактирования»): «Ми вам дозволяємо працювати, але раджу вам – не ловіться. Там, у Донецьку, такі шовіністи, що як попадетесь, то з г…ом змішають». Цей змішає, думалось. Жестикулюючи, він вопрошав: «Как это случилось: на всю Донецкую область всего один националист нашелся и вы с ним стакались?!» Згадавсь анекдот: начальник відділу держбезпеки послав опера на якісь збори слідкувати, чи не «засвітять» себе там антирадянщики. Після зборів приводить опер громадянина: «Привел врага» – доповів. – «Как же ты его так быстро обнаружил?» – «Враг не дремлет, − пояснив. − Этот тип внимательно слушал весь доклад, когда зал дремал». Так і тут − хотілося сказати − як можна було в дрімотному суспільстві не відчути особистості? Вголос кажу: чиста випадковість, що він до мене звернувся.
– Кто ему вас порекомендувал?
− Думаю, що в деканаті, куди він звернувся. Краще його самого про це запитайте...
− Почему он именно к вам попал? Рядом в Горловке тоже есть пединститут.
Пояснюю, що в Горлівці в педінституті іноземних мов нема фахівця-україніста.
− Как это вы не разобрались в националистической направленности словаря?! Русские слова в украинском языке − это засорение?!
Щоб якось переконати Мєльнікова, що в принципі не могло в мене бути з Тихим якоїсь підозрілої розмови, втаємничених стосунків, я обмовився: адже в чужакові завжди можна запідозрити провокатора!
− "А-а, вот оно что! – зарепетував він. − Он подумал, что ему подсадили петуха! Что было бы, если бы не закралось такое подозрение? Вы пошли бы с ним на сближение!"
Ця його реакція мене втішила, якщо можна в описаній ситуації вжити таке слово.
Протокол допиту не вівся, запропонував написати пояснення. Коли я трудився над формулюваннями, якийсь їхній працівник почав заносити в кабінет пакунки і ящики пляшок (ого, подумалось, який апетит!). Мій мучитель, зголоднілий і спраглий, уже не затримував мене довго.
Повернувшись додому, дружині розповів дещо, переконуючи, що це чергова „профілактика”. А сам чекав... Понищив усе, за що могли б опричники «возбудіть дєло». Досі шкода деяких матеріалів. Мучило відчуття страшної самотності і беззахисності: до кого звернутись, з ким поділитись своїми тривогами, де, у кого сховати те, що не повинно було б пропасти?
Загадкою залишилась така деталь: моя дружина Лідія Дмитрівна подарувала Олексієві із «добрими побажаннями від автора» складений нею і виданий тоді Міністерством освіти УРСР методичний лист «Розвиток зв’язної мови учнів початкових класів» − так, отже, дивним чином цей авторський подарунок не фігурував під час слідства як «вєщдок» злочинних зв’язків. Чи не знайшли, чи сам Тихий, відчуваючи близьку небезпеку, його знищив?
Більше мене в справі Тихого не викликали – ні на допити, ні в суд. На скільки Тихого засудили – теж досить довго не було мені відомо в цьому царстві безгоміння. Одного разу випадково в розмові один з моїх колег по роботі в інституті професор Анатолій Федь, у минулому партійний функціонер, постраждалий за переховування виданої в Торонто (Канада) книжки Юліана Мовчана "Про що варто б знати", назвав це прізвище.
– Цікаво, – кажу обережно, не розкриваючи свого знайомства з цією особою, – що ж це за людина? Чи це не той київський художник Тихий?
– Який художник?! Був тут у Дружківці вчитель, якого засудили за націоналізм.
Збереглась у моїй пам’яті кимось переказана (чи не Анатолієм Федем?) така історія: от заходить Олекса Тихий одного разу до голови райкому Носовського і каже: Що ж це у нас робиться? – А що саме? – запитує голова. – Та йде суцільна русифікація... – почав свою розповідь Тихий. – Зажди, я зайнятий, хвилинку... Запросив секретарку, наказав когось терміново покликати (як виявилося, начальника районного КДБ), а сам заглибився в папери. Запрошений незабаром зайшов, сів. Тоді Носовський, відірвавшися від документів: − Ну, говоріть, у якій справі ви прийшли? Тихий став розповідати... Послухав-послухав той «гість», підвівся, хлопнув Тихого по плечу: "Хватит! Пошли! Все ясно». Так після цього на Тихого завели справу. Але ж за це особливо багато „не пришиєш”, вирішили знайти компромат. Зробили обшук – «знайшли» зброю, яку йому підкинули, друкарську машинку, на якій той нібито друкував листівки та інші антирадянські матеріали й потім розповсюджував їх. Так упекли чоловіка в тюрму. (Розмова в райкомі була 1957 року; епізод зі зброєю – 1976 року. – Ред.)
Наводжу цю розповідь, розуміючи, що вона може бути досить далекою від дійсних фактів, які до того ж переплутані, але це тоді була єдина звістка, що дійшла до мене, про таку непересічну особу після її арешту, суду, заслання (Ув’язнення. – Ред.). Ніхто з інших моїх знайомих у Слов’янську про суд, історію з Тихим, навіть його імені не чув. Як уміли „органи” вилучити людину з суспільства так, що й поголосу про неї не було, ніби взагалі вона не існувала! І головне – за що? Здавалося б, нічогісінько протиправного навіть з точки зору їхньої, радянської конституції цей чоловік не зробив.
На початку березня 1979 року, зайшовши в якійсь справі в Донецький інститут удосконалення вчителів, зустрів я в коридорі В.Є.Протасову. привітались. Вона відразу ж відвела мене вбік і пошепки каже: "Все хотіла Вас побачити. В якій це справі Ви були там? Чи не в справі… [запнулась] Тихого?" Розповіла, що слідчий розпитував її і за мене. З наївним виразом обличчя запитую: хто він такий − той Тихий? − "Він працював пожежником, − відповіла, − а всім говорив, що вчителює. Шукав собі однодумців. Збирав висловлювання, матеріали про українську мову". − Що з ним? − "Посадили. Була обласна нарада активу, там повідомили, що Тихий займався ворожою діяльністю і засуджений за вчинені злочини". − Я чув, − кажу, − що Тихий нібито закінчив Московський університет, філософське відділення. − "То він не мовник навіть?" − Ні. − "А-а, то він націоналіст? Що заробив, те й отримав". Довго потім ця фінальна фраза вертілася в умі: чи шановна Валентина Єгорівна звичайнісінька собі santa simplicitas, плід пропаганди, чи камуфлює, остерігаючись мене (як і я її)?
Довго ще будь-який дзвінок у квартиру відбивався тривогою: чи не по мою душу? Одного разу підходить до мене на перерві секретарка деканату: вас викликає Зайченко (проректор з навчально-виховної роботи Слов’янського педінституту, у той час заміняв ректора, який був десь у від’їзді). Заходжу. Він офіційно, сухо:
– Вас викликає Слов’янський комітет держбезпеки, завтра слід з’явитись. Заняття у вас є?
– Є.
– Скажіть у деканаті, щоб замінили.
Уночі, звичайно, знову заснути не міг: чого, в якій справі? Виявилось, у справі доцента нашої кафедри Полякова (по доносу на нього, як потім підозрівали, асистента Миколи Скиби). Інформатор підставив мене свідком крамольної розмови. Запевняю Петрова, „куратора” нашого інституту, що нічого підозрілого не чув.
До речі, дещо пізніше описаних подій, пов’язаних з Тихим, проректор з навчальної роботи в інституті доцент Олександр Григорович Зайченко (він мав широке коло впливових знайомих) в розмові з моєю дружиною одною фразою натякнув, що відвернув від мене і нашої сім’ї велике горе. Не захотів уточнити, яке і коли, як це відбулось. Пообіцяв, що розповість пізніше. На жаль, він невдовзі помер.
У кінці XX ст. ще така морозна, темна ніч! Полярне безгоміння! І диво: ніби й неочікувано рухнула тюрма, яка здавалась непорушною, довготривалою, міцною. Невільник, зневажуваний, таврований, замучений, стоїть тепер перед нами в образі героя, людини, гідної честі й наслідування, уособленням найкращої частини донбасівців. Донеччина пишатиметься в віках Олексієм Тихим, Іваном Дзюбою, Василем Стусом, родиною Світличних. А де ж їх гонителі й мучителі? Вони поки що не постраждали, користуються благами, наданими їм за виявлення і вилучення праведників з життя. Ті, що гноїли людей у тюрмах, у потилицю стріляли, підтримували й зміцнювали злочинний лад, мають великі пенсії, різні пільги. І досі вони та їхні діти палають ненавистю до національно свідомих українців. Але є суд історії, він розставить усіх на свої місця: кого в променях слави, кого в безодні ганьби.
Цей варіант спогаду публікується вперше. Підготував до друку Василь Овсієнко.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Інтерв’ю

«Нас звинувачували у створенні терористичної групи…». Ірина Скачко

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Персоналії / Український національний рух

ГРЕБЕНЮК ГРИГОРІЙ СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

MENU