МУЗЕЙ У КУЧИНО - СОВІСТЬ РОСІЇ

 592423.07.2010

автор: Овсієнко В.В.

Музей у Кучино – совість Росії

“Де все людською мукою взялось…”
Василь Стус

«22 вересня 2003 року на початку першої години ночі на пульт пожежної охорони надійшло повідомлення про пожежу в Музеї історії політичних репресій «Перм-36», розташованому в селі Кучино, що за 29 кілометрів міста Чусового (Пермська область). Як повідомили в прес-службі УГПС Пермської області, горів барак особливого режиму.
Що пожежу пізно виявили, то вогнеборці, прибувши на місця виклику, застали будівлю музею повністю охоплену вогнем. Пожежа ліквідована о 1.15. Унаслідок загоряння будівля дерев’яного музею 1969 року спорудження згоріла повністю. За фактом пожежі почали перевірку. За попередніми даними, причиною пожежі стало коротке замикання електропроводки. У музеї велися ремонтні роботи, була прокладена тимчасова проводка».

Таке повідомлення надійшло з Пермського “Меморіалу”. По телефону ми зיясували, що експонати музею у звיязку з ремонтом під той час, на щастя, були винесені в інші приміщення. У тих місцях, де була сира штукатурка, стіни вціліли. Однак будинок доведеться зводити наново. Обласна влада обіцяє допомогу. Відбудувати можна за один сезон.
Наші сумніви, як так будівля розміром 12х120 метрів могла за якусь годину вщент згоріти від одного короткого замикання, пермяки розвіюють тим, що ймовірному зловмисникові був би сенс палити музей з експонатами, а не голі стіни.
Цей барак є частиною української історії. Тут був останній в СРСР політичний табір особливого режиму. За майже 8 років його функціонування як “установа ВС-389/36”, від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року, через нього пройшло 56 вיязнів, 37 із них, за підрахунками історика й журналіста Вахтанґа Кіпіані, – українці. А саме: члени Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олесь Бердник, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба, Юрій Литвин (помер у лікарні м.Чусового 4 вересня 1984), Левко Лук’яненко, Валерій Марченко (помер у тюремній лікарні м.Ленінґрад 7 жовтня 1984), Василь Овсієнко, Богдан Ребрик, Петро Рубан, Іван Сокульський, Василь Стус (загинув у карцері цього бараку вночі з 3 на 4 вересня 1985 року), Олекса Тихий (помер у тюремній лікарні в м.Перм 5 травня 1984), Данило Шумук, іноземні члени УГГ естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, а також українські політв’язні Михайло Алексеєв, Іван Гель, Микола Євґрафов, Василь Курило, Олексій Мурженко, Григорій Приходько, Семен Скалич (Покутник), російський письменник Леонід Бородін, дисидент Юрій Федоров, члени Національної об’єднаної партії Вірменії Азат Аршакян та Ашот Навасардян, литовець Баліс Ґаяускас, латвієць Ґунар Астра та інші.
Пермська область, починаючи з 1929 року, особливо густо заростала пухлинами концтаборів. Місцями тут вони трапляються густіше, ніж деревні (села). Перших вיязнів привезли сюди на будівництво Красновишерського целюлозно-паперового комбінату. Тут “держава робітників і селян” набувала першого досвіду масового використання дармової праці вיязнів на будовах соціялізму. Згодом тут виникла ціла низка табірних управлінь: ВишерЛАГ, НиробЛАГ, СолікамЛАГ, ШирокЛАГ і наше Скальнинське. Через них пройшло людей більше, ніж нині мешкає в області.
Коли зло, хоча й старанно приховуване за колючими дротами, за високими парканами, так буяло на цій землі, то воно неминуче оскверняло душі людей, які жили довкола. Тому ми, колишні вיязні Кучино, в листі до Пермського “Меморіялу” з нагоди його відкриття 1995 року писали, що створюваний ними Меморіял “є не лише даниною поваги й визнання цінности нашої боротьби за права людини й незалежність України, а й послужить вихованню нових поколінь громадян Росії в дусі поваги до загальнолюдських цінностей, якими є права людини й нації”.
Континґент політичних концтаборів (які в СРСР називалися невинними словами “исправительные учреждения”) з 1972 року влада почала переміщувати з Мордовії, що неподалік Москви, на Урал. Причина: з таборів у 60 – 70-х роках почала виходити у “велику зону” та за кордон інформація про політв’язнів та умови їх утримання. Тим часом КГБ проводив чергову “чистку” суспільства – на цей раз від “антирадянщиків”, які, власне, не дуже й приховували свою моральну позицію, відкрито заявляючи про свою опозиційність. Оскільки більшість із них були між собою знайомі якщо не особисто, то через літературу самвидаву та висилання радіо “Свобода”, “Голос Америки”, то їх потрібно було надійно ізолювати, роз’єднавши в порівняно невеликих зонах.
13 липня 1972 року в умовах надсекретности (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) в Чусовський район Пермської области прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого режиму (це, здебільшого, вперше увיязнені, носять чорний одяг; не плутати з особливим, де сидять рецидивісти, смугастий одяг). У дорозі ешелон був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених “столипінах” (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили в зонах ВС-389/35 (ст.Всехсвятська, посьолок Центральний), 36 (с.Кучино), 37 (с.Половинка).
Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.
Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму (знову один у дорозі помер). Під нове “учреждение особо строгого режима ВС-389/36” пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.
Так розпочалася історія “учреждения”, яке стало відоме в світі як “табір смерти”. Бо це тут були доведені до смертельного стану 7 в’язнів: 1983 року Михайло Курка, 1984 року Олекса Тихий, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Валерій Марченко, 1985 – Акпер Керімов, а Василь Стус і загинув тут у карцері вночі з 3 на 4 вересня 1985 року.
Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в робочу зону, то ми, політичні рецидивісти, і працювали в камерах. І погулянки нам давалося одну годину на добу в оббитому бляхою дворику два на три метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу, що за 5 метрів від вікна, і трошки неба. Харчування наше коштувало 22 – 24 рублі на місяць, вода іржава і смердюча, ми стрижені. Побачення нам давалося одне на рік, пакунок до 5 кг належався один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і охорони.
8 грудня 1987 року, саме в той день, коли Михаїл Ґорбачов мав переговори з Рональдом Рейґаном у Рейк’явіку і йому треба було брехні хоч на один день (що політв’язнів у Кучино вже нема), в зону нагрянула велика команда наглядачів. Нас, тоді вже 18-х, обшукали і вивезли воронками до зони № 35, що на станції Всехсвятська, звідки впродовж півтора року позвільняли, “помилувавши”, – Ґорбачов не зважився одразу реабілітувати нас і взяти собі в союзники. Реабілітовані ми аж після схвалення 17 квітня 1991 року Верховною Радою УРСР “Закону про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
Хоч наш барак залишився порожнім, та на цьому українська історія “учреждения” не закінчилася.
Звільнений звідси влітку 1987 року Михайло Горинь приїздив сюди вдвох із колишнім політвיязнем журналістом Павлом Скочком 6 – 7 квітня 1988 року за завданням відновленого Вячеславом Чорноволом журналу “Український вісник”. Вони мали намір домогтися побачення з нами, в’язнями, але зустрілися лише з деяким начальством та вислухали його погрози. Їхній звіт опубліковано в ч. 13 “Українського вісника”.
У лютому 1989 року тут побували вірмени на чолі з колишнім вיязнем особливого режиму Ашотом Навасардяном. Нікого не питаючи, вони відкопали на кладовищі в селі Борисово тлінні рештки загиблого на суворому режимі Ішхана Мкртчяна і відвезли додому.
У травні 1989 року в Кучино приїхав естонець Март Ніклус з друзями. Заходили в зону, зазняли довкола, але барак тоді ще був замкнутий.
Улітку 1989 року родини Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, а також щойно створене Всеукраїнське Товариство політичних вיязнів і репресованих та Українська Гельсінкська Спілка заходилися перевезти в Україну тлінні рештки похованих у Борисово Василя Стуса, Юрія Литвина та похованого в Пермі Олекси Тихого. До експедиції включили й мене. 31 серпня 1989 року я вільно ходив по до болю рідних камерах, у яких минуло 6 років мого життя, і розповідав, що тут відбувалося, а Богдан Підгірний та Валерій Павлов знімали. (Ця не цензурована мною, тому з деякими помилками, розповідь тепер опублікована в книжці “Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, с. 9 – 38).
Нам тоді не дозволили провести ексґумацію, покликаючись на “несприятливу санепідемобстановку”. Але ми обійшли покинуті та відчинені камери, зазняли все на відео- та кіноплівку, в тому числі й карцер, де загинув Стус (цей матеріял можна побачити в кінофільмі Станіслава Чернилевського “Просвітлої дороги свічка чорна”). Тоді я знайшов шматки нашого одягу, “бірку” (нагрудний знак) Михайла Алексеєва, шматок кухонного зошита з записами рукою Миколи Горбаля, деталі нашої роботи, а у 8-й камері – три ключі від камер, у тому чисті ключ з номером “3”, може, від карцеру, в якому загинув Василь Стус.
9 вересня я попросив головуючого на Установчому з’їзді Народного Руху України, мого співкамерника Михайла Гориня, щоб випустив мене на трибуну. Я дзвонив тими ключами:
– У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти його тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять в КГБ та в ЦК КПУ!
Секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук сидів у залі...
Удруге ми приїхали до цих незабутніх місць 17 листопада того ж 1989 року. Тоді ще діяла таємна інструкція: померлий вיязень має бути похований поблизу того місця, де помер або де був увיязнений, а перепоховати його можна лише тоді, коли закінчиться трив його увיязнення. Тобто ми, живі, були вже вільні, а мертві залишалися під арештом. Але влада вже ослабла і формально не забороняла забрати наших покійників на Вкраїну, хоч і намагалася зашкодити. У барак ми тоді не заходили – ніколи було. Але дізналися, що після першого нашого приїзду кагебістська банда вчинила там погром: понищила бульдозером огорожі (“запретки”), повиривала з вікон та дверей ґрати, замки. Люди почали потроху розбирати підлогу, навіть розтягати шифер з покрівлі. Тоді подумалося: нехай гине тюрма!
Та, на щастя, знайшлися в Росії сумлінні люди, які збагнули історичну цінність цього “об’єкта” – барака останнього в СРСР політичного концтабору, що зберігся (інші – на ст. Всехсвятська та у с. Половинка – були перетворені на табори для карних вיязнів). Ці сумлінні люди – засновники Пермського обласного відділення Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного товариства “Меморіял”, яке виникло 1988 року, викладачі Пермського державного педагогічного університету Віктор Олександрович Шмиров, Михайло Олександрович Черепанов, Андрій Борисович Суслов, Волеслав Карлович Стенінґ, журналіст Олександр Михайлович Каліх, журналістка Тетяна Георгіївна Черепанова (Чурсіна), Віктор Веніамінович Зиков, його дочка, випускниця університету Яна Зикова та інші провели тут чималий шмат свого життя. Навіть купили в сусідній деревні Тьомная ізбу і обжили її. Вони взялися відновити зону в усій її непривабливій цілісності та виставити на загальний огляд те, що зовсім недавно так пильно охоронялося від радянських людей, які будували комунізм, А надто ж від іноземців. Вони започаткували цей рух сумління російського народу. Одна справа створювати музей слави своє вітчизни, інша справа – виносити негативні сторінки своєї історії на цілий світ. Погодьмося, що на це треба громадянської мужности. Ці справжні патріоти Росії керувалися міркуваннями вищого ґатунку: немає для Росії іншого способу зажити поваги в світовому співтоваристві, як через катарсис – очищення від скверни тоталітаризму.
Наявність цього барака саме в їхній області зобов’язувала до дії.
Пермський “Меморіял” поставив перед собою цілі: 1) збереження та увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму в СРСР, 2) активна участь у демократичних перетвореннях через сприяння розвиткові громадянської і правової свідомості, відновлення історичної правди про злочини тоталітарного режиму, про незаконні й терористичні методи керівництва державою.
Ще 1992 року пермяки покликали до себе на конференцію українську делеґацію. Їздили тоді, памיятаю, голова Всеукраїнського товариства політичних вיязнів і репресованих Євген Пронюк та з Ріного Микола Коц і ще хтось.
Починаючи з 1994 року “Меморіял” почав відновлювати концтабір і створювати в ньому Музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”. Мене покликано було на його освячення 12 вересня 1995. З тих пір я член Ради того Музею.
Зі мною їздили також син Василя Стуса Дмитро та історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані. З Естонії приїхав Март Ніклус, з Єкатеринбурґа – вיязень суворого режиму Віктор Пестов, з Москви – білоруський політвיязень Михайло Кукобака. Ми брали участь у роботі ІУ Міжнародної науково-практичної конференції “Постсталінський тоталітаризм: сутність, опозиція, репресії”.
Меморіяльцям дуже пригодилися українські зйомки 1989 року та наші усні й письмові консультації. Адже все тут було поруйноване. А ще їх почав консультувати колишній наглядач Іван Кукушкін, якого взяли робітником майстерні, що є при зоні (Нині він начальник охорони Музею). Схоже, він “твердо встал на путь исправления”, бо йому й самому чотири роки довелося сьорбати баланду – за бійку. Журналістка Тетяна Георгіївна Чурсіна влаштувала тоді мені зустріч з Іваном Кукушкіним прямо в дворі табору. (З Мартом Ніклусом Кукушкін зустрічатися не захотів, бо Март стверджує, що Кукушкін бив його. Про це згадує й Василь Стус у записах “З таборового зошита”).
Зустріч була обставлена відео- та кінокамерами, диктофонами і тривала біля години. Вахтанґ Кіпіані зробив з того півгодинний фільм. Я тоді показав Кукушкіну ключі від камер:
– Впізнаєте?
– О, да это же наш рабочий инструмент! – вигукнув Кукушкін.
Я намагався зיясувати обставини загибелі Юрія Литвина, адже Кукушкін охороняв його у вільній лікарні в Чусовому під час операції і був при його смерті.* (*Див. про це в нарисі про Ю.Литвина). Щодо Стуса, то версія Кукушкіна не збігається з нашою, та й розповідає він те, що чув від інших наглядачів, бо під той час уже не працював у нашій зоні. А колеґи ж дали обітницю берегти “службову таємницю”. Згодом, либонь, 2001 року, розмовляв з ним про це юрист Левко Лукיяненко. Він цілком спростував версію, що Стус наклав на себе руки в робочій камері № 7 увечері 3 вересня 1985 року. У цій камері в денну зміну працював сам Лукיяненко. Він чоловік кмітливий: наступного дня, прийшовши на роботу, зауважив, що деталі й інструменти на єдиному там робочому столі не були порушені. Ніхто там не працював. Та й я памיятаю, що котрогось вечора, другого чи третього вересня, Стус просив наглядача Іноземцева дати йому в робочу камеру черевики, бо в капцях мерзнуть ноги. Він був у 8-й робочій камері, навроти “діжурки”, бо голосу з перпендикулярного коридору, де знаходиться сьома камера, почути ніяк не можна було б.
Підтвердив Кукушкін і те, що начальник режиму майор Федоров давав завдання “шукати компромат” на вיязнів, фабрикувати рапорти про порушення режиму, особливо коли наближалося побачення – щоб його позбавити. Бо ж це – вихід правдивої інформації, яка була найстрашнішою зброєю проти радянського ладу.
У вересні 1996 року на Міжнародну конференцію “Опір тоталітаризму в Росії (СРСР) 1917 – 1991 рр.” приїхали син Олекси Тихого Володимир зі своїми синами Антоном та Юрком, історик Ярослав Тинченко, журналіст Вахтанґ Кіпіані та я. Знову ж таки були колишні вיязні Март Ніклус і Віктор Пестов, з Санкт-Петербурзького “Меморіялу” приїхали його голова Вініямін Вікторович Іофе та Вячеслав Долінін.
У бараці вже було відновлено камери з усіма їхніми непривабливими реквізитами: металеві нари, постіль, смугастий одяг особливо небезпечних рецидивістів, робочі камери, карцери. У великому приміщенні безкамерного режиму розгорнуто експозиції зі знімків та матеріялів про вיязнів зони, “персональні”, сказати б, стенди, зокрема, покійних Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка та Василя Стуса, стенд Української Гельсінкської Групи, засновників Української Робітничо-Селянської Спілки Левка Лукיяненка та Івана Кандиби, журналу “Український вісник”.
1998 року “Меморіял” прибрав до своїх рук також і колишню зону суворого режиму в цьому ж Кучино. Це декілька бараків. Деякі з них відновлені, а деякі вирішено законсервувати в руїноподібному стані – як символ зруйнованої тоталітарної системи. В одному з бараків обладнано навчальний клас із численними експонатами.
Через цей музей літньої пори щодня проходить по кілька екскурсій, а за сезон – кілька тисяч відвідувачів – школярів, студентів, учителів. Так, за один день 22 червня 1999 року, коли ми з Михайлом Горинем побували там як “живі експонати” й учасники Міжнародної конференції “Опір тоталітаризму в Росії (СРСР) 1917 – 1991 рр.”, до нього прибуло 11 автобусів зі школярами – і це за 200 км від обласного центру! 23 червня до обіду – 7 автобусів. Ми теж провели кілька екскурсій.
Того дня біля майстерні, що поруч із зоною, ми мали розмову з Іваном Кукушкіним у присутності Віктора Зикова. У мене в диктофоні сіли батарейки, а Горинь замість записувати розмову увімкнув прослуховування чистої касети! Дуже жаль.
Того року я був у музеї ще раз. Мене запросило німецьке телебачення. Йому потрібно було зняти сюжет із “живим експонатом”, то дирекція порадила мене. Було це 12 грудня 1999 року. Сюжет показали по телебаченню: громадянин Німеччини Michael Wiesermann, побачивши його, перейнявся співчуттям і надіслав мені 1000 марок. Вони пішли на видання книжки, яку Ви, читачу, оце маєте в руках.
Востаннє я побував на Уралі 3 – 6 жовтня 2000 року. Тоді мене Пермський “Меморіял” запросив до участі в конференції “Музеї і виставки “Меморіалу”. У готелі в місті Чусовой Пермської області зустрівся я зі своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.
Партизан Баліс Ґаяускас відбув 25 років ув’язнення (1947 – 1972). Вдруге заарештований 20 квітня 1977 року, 12 – 14 квітня 1978 року засуджений за так звану “антирадянську агітацію і пропаганду” ще до 10 років ув’язнення та 5 років заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. У неволі він оволодів дуже багатьма мовами. Принаймні читає практично всіма европейськими. Бідкався, що призабув корейську, японську, китайську: давно нічого не читав, ні з ким не розмовляв. Звільнений з заслання 1988 року. Був обраний депутатом Сейму, очолював комісію з розслідування діяльності КГБ, був міністром внутрішніх справ Литви. Це після 36 років неволі!
Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса, який у книжках публікується під назвою “З таборового зошита”. Пані Ірена сказала:
– Це ж я винесла...
Баліс Ґаяускас пояснив. У першій половині 1983 року ми сиділи з Василем Стусом у 20-й камері. Мені передбачалося побачення. Ці аркушики я взяв у нього, скрутив разом зі своїми папірцями і сховав. Я не знав, що в них. Та й не було часу і можливості дивитися. Я припускав, що це вірші. І разом зі своїми текстами передав їх на побаченні своїй дружині.
Ірена Ґаяускене. Пакетик був тонкий, як спиця, тому що папір був дуже тонкий. Такий папір я купувала Балісові в Каунасі в аптеці.
Це було влітку 1983 року – у червні чи липні. Я після побачення заїхала в Москву і віддала цей пакетик московським дисидентам. Приїхавши додому, я написала листа Балісові, що в мене все гаразд. Тому що в мене в потязі могли зробити обшук. Москвичок, які йшли на побачення, обшукували і перед побаченням, і після нього. Але мене чомусь не обшукали.
Це, до речі, було наше останнє побачення в Кучино. У наступному році на свою заяву, коли можу одержати побачення, я одержала відповідь, що за порушення режиму Баліс позбавлений права на чергове побачення і на посилку. Тоді мати Баліса занедужала і через місяць померла. А Баліс сидів у карцері. Три роки після цього Балісові не дозволяли ні побачень, ні посилок.
Б.Ґ. Я завжди під своїми статтями ставив своє прізвище, указував дату і місце. Остання моя стаття, написана в Кучино, називалася «Окупована Литва»... Ні, остання – «Про становище робітників у Радянському Союзі». Вона була дуже довга: 50 таких аркушиків. Я її писав дуже довго, тому що було дуже важко писати. Іноді тижнями не було можливості нічого записати. Увесь час дивляться у вічко. Та й від деяких співкамерників треба було ховатися. У мене вся стаття була в голові, до дрібниць. Після цієї статті я подумав: «Усе, більше не буду писати. Уже не можу витримати такого напруження. Ризик дуже великий». Тут приїхали два кагебісти з Литви і показали мені цю статтю, надруковану в закордонному журналі. «Ти знаєш, що це?» – «Ні, не знаю». – «Подивися». – «Ну і що тут такого?» – «Ти добре знаєш, що це означає новий термін».
Я не відмовився від статті, але й не підтвердив авторства. Я з ними взагалі мало розмовляв. Але після цього я вже остаточно вирішив, що до кінця терміну не буду писати. Після опублікування цієї статті мене неодноразово саджали в карцер, а в березні 1986 року, коли залишалося менше року терміну увיязнення, вони зробили спробу вбити мене. Тоді співкамерник, колишній кримінальник, а тепер політв’язень Борис Ромашов, завдав мені кілька поранень механічною викруткою по голові і в область серця. Я упав під стіл і викрутка пішла навскіс – до серця не дістала...
Якщо один папірець – я можу його при небезпеці проковтнути. Але мене іноді зненацька переводили в іншу камеру – і папірці залишилися. Я й зараз пам’ятаю, де сховав їх на безкамерному режимі в туалеті. Я вчора подивився: ті дірки вже забетоновані. Мої папірці не знайшли, очевидно, там просто робили ремонт.
В.О. А я, знаєте, знайшов один свій папірець. Він не дуже важливий: це моєю рукою переписаний переклад Василя Стуса вірша Кіплінґа «Якщо» («If»). Текст я переписав у Івана Поліщука (він називав себе Євгеном). Вранці 8 грудня 1987 року (я вже був на безкамерному режимі), я побачив, що від вахти в зону суне ціла хмара ментів. А в мене був цей вірш, що я хотів його вивчити напам’ять. Щоб його не відібрали, я швидко зайшов за ріг біля входу в лазню, сунув цей папірець під руберойд, яким було накрите утеплення теплотраси. Така прибудова висотою менше метра. Того дня в зоні провели «ґенеральний шмон», а нас, 18 особливо небезпечних рецидивістів, вивезли воронками в іншу зону, за 70 км, на станцію Всехсвятська. Чому? Занадто вже приїлася в західних засобах інформації назва «табір смерти Кучино». Саме того дня Ґорбачов зустрічався в Рейкיявіку з Рейґаном і йому треба було напівправди хоча б на один день: «А їх у Кучино вже нема».
Отож 31 серпня 1989 року я уже вільним побував у цій зоні. Ми приїхали, щоб забрати тлінні рештки Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя і перепоховати їх у Києві. Тоді нам не дозволили ексґумацію, сказали: «Несприятлива санепідемобстановка». Але в зону ми зайшли. Вона була покинута: ворота, двері відчинені, місцеве населення розтягає, що кому треба: дошки з підлоги, скло, шифер... Я згадав про свій папірець, засунув руку під руберойд і дістав його. Текст трохи вицвів, але прочитати можна. Він у мене є.
Б.Ґ. Так, Стус перекладав Рільке. Чорновики, звичайно викидав.
В.О. Я зі Стусом був в одній камері (у 18-й) півтора місяця, у лютому – березні 1984 року. Один раз він сказав мені: «У мене звідси було два-три виходи». Тобто 2 – 3 рази він зумів відправити з Кучино інформацію. Тепер я знаю, що один раз це було через Вас. Цей пакетик потрапив у Німеччину до члена Української Гельсінкської групи Володимира Малинковича, який працював тоді на радіо «Свобода». Він передав його до Нью-Йорка Надії Світличній. Вона пізніше розповідала мені, що прочитала тоді цей текст навіть без лупи, хоча він був дуже дрібний. Тепер я знаю, хто прислужився цій справі.
І.Ґ. У 1978 році я разом з документами Баліса вивезла з зони Сосновка в Мордовії текст Івана Геля.
В.О. Він написав там книгу «Грані культури». Можливо, це була вона.
І.Ґ. Це було вперше. Я тоді привезла Балісові чистий тонкий папір. І щораз привозила чистий, а вивозила з текстами.
Б.Ґ. У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».
…Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 16 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту. (Див.: Василь Стус. Вікна в позапростір. К.: Веселка, 1992. С. 208 – 226; Василь Стус. Твори. Том 4. Львів: Просвіта, 1994. С. 485 – 502).
Друга причина – висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Кремлівська банда знала, що цю премію, згідно з її статутом, присуджують тільки живим, тому розвיязалася з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы»…
Темі “Музеї і виставки “Меморіалу” найбільшою мірою відповідає саме це місце. Бо саме тут – не інакше, як за промислом Божим – знайшлися люди, які збагнули історичну цінність цього “об’єкта”. За 6 років діяльності Музей досягнув рівня, коли зміг відповідально заявити, що може бути ресурсним центром, спроможним надавати допомогу іншим музеям, реґіональним відділенням товариства “Меморіал”, школам та іншим освітнім і просвітницьким установам у виявленні матеріялів тоталітарної та репресивної історії, копіюванні матеріялів загальноросійського характеру, виготовленні макетів виставок, слайдфільмів, методичних і навчальних посібників та іншого.
На обговорення понад 30-х учасників Міжнародної конференції з Росії, Вірменії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви, Німеччини, України були винесені теми:
“Історія Росії ХХ століття, школа і музей”,
“Активна просвітницька і освітня діяльність музею в сфері політичної історії Росії ХХ ст.”,
“Меморіал”, музеї і молодь”,
“Програма “Музеї і виставки “Меморіалу”.
Дискусії проводилися в унікальному приміщенні: в одному з колишніх бараків суворого режиму обладнано справжню “ленінську кімнату”. Стіни її обвішані радянськими плакатами (в основному, сталінських часів) та портретами вождів і творців тоталітарної системи. Тут є установка для демонстрування фільмів і слайдів, виставлено деякі експонати музею, як-от одяг особливо небезпечного рецидивіста. Оце тут проводяться уроки для школярів. Клас відкрито лише цього 2000 року – а вже через нього пройшло біля 7 тисяч школярів. За день, бувало, приїздило по 10 автобусів. Т.Г. Чурсіна, Ю.В. Решетников та В.О. Шмиров презентували урок, який вони дають тут учням середніх шкіл. Вони відзначили, що гуманітарна освіта російської середньої школи досі не вийшла з кризи, спричиненої радикальною зміною ідеологічних, моральних і естетичних орієнтирів, що сталися внаслідок краху комуністичної держави. Формально відмовившись від комуністичних теорій, викладання гуманітарних дисциплін зберегло стереотипи тоталітарної ідеології. Як відзначив учасник конференції з Красноярська В. Сиротинін, курс історії досі читається на 40% за “Кратким курсом истории ВКП(б)“. У заключному курсі вітчизняної історії 1917 – 1991 рр. на тему радянського тоталітаризму виділено лише 3 години з 34, хоча фактично вся радянська історія є історією саме тоталітарної держави. Адже економічні досягнення радянської держави далися кров’ю мільйонів людей, приневолених до майже дармової праці, особливо в трударміях, колгоспах і концтаборах. Бачачи, що школа потребує матеріялів з історії тоталітаризму, Музей “Пермь-36” налагодив проведення добре ілюстрованих уроків з історії тоталітаризму не лише в себе, а й на виїзді, використовуючи переносні експозиції, відеофільми і слайди.
Тема тоталітаризму після нетривалого спалаху антикомуністичних настроїв кінця 80-х – початку 90-х років відходить на периферію суспільної свідомости і значна частина російського суспільства знову робить ставку на “залізну руку” (за методом “наведення порядку” в Чечні). У зв’язку з цим музейно-виставкова діяльність має стати серйозним інструментом в антитоталітарній пропаганді. Музей віддалений від обласного центру на 200 км, тому не може стати місцем масового паломництва. Тож він сам мусить іти до людей, вважають автори проекту “Активна просвітницька і освітня діяльність музею в сфері політичної історії Росії ХХ ст.” Р.Р. Лапитов, О.А. Нечаєв, Л.А. Обухов, О.П. Трушников. Вони розповіли про виїзні форми роботи і продемонстрували пересувні стенди під назвою “Прикамье. Репрессии 30 – 50-х гг.” та “Власть и народ в России. Опыт сатирического исследования”. Остання пересувна виставка – у формі коміксів, якими дотепно ілюстровано найважливіші моменти історії тоталітаризму і репресій – від Київської Руси (її досі традиційно включають до російської історії) донині. Школярам пропонуються ігри за зразком: а як би вчинив ти на місці тієї чи іншої історичної особи?
Особливий інтерес викликала доповідь А.М. Каліха, Р.Р. Лапитова і Е.А. Шляхова про роботу Музею з молоддю, зокрема, про кучинських волонтерів. Використання такої безоплатної праці добровільних помічників – загальновідома практика на Заході в громадських організаціях, в охороні здоров’я, у соціальному захисті. Музей “Пермь-36” уже 6 років залучає таких волонтерів – спочатку переважно німецьких студентів, які мали досвід роботи в Бухенвальді, Заксельхаузені, а тепер – майже виключно студентів історичних факультетів Пермського педагогічного та державного університетів. Щоліта чотири зміни по 35 – 40 молодих людей допомагають відновлювати і реконструйовувати приміщення колишнього табору. Окрім фізичної роботи, вони обробляють базу даних, записують інтерв’ю за програмою “Усна історія”, а взимку надають соціальну допомогу членам Асоціяції жертв політичних репресій. Через Музей у такий спосіб пройшло вже біля 600 студентів. Їх приводить у Музей романтика, жадоба альтернативи споживацькому способові життя. Тут панує особлива атмосфера поєднання трагічного і молодості. Молодь не тільки трудиться, а й цікаво організовує дозвілля. І за 6 років не трапилося жодного ексцесу. “Меморіал” домігся, що деякі юнаки проходять тут альтернативну службу – працюють у госпісі та в психоневрологічному інтернаті. Волонтерська група з десятків молодих людей надає соціяльну допомогу колишнім політв’язням.
Окреме місце в історії становлення Музею займає лінійний студентський загін “Урал-сервіс”. Біля 400 студентів усіх вузів Пермі працюють провідниками пасажирських вагонів, а в перервах між поїздками вони працюють у Музеї. Щоб заслужити честь працювати тут, вони проходять суворий конкурсний добір. Прилучившись до цієї роботи, навіть негуманітарії переймаються ідеологію меморіяльного руху.
Презентанти Ю.В. Решетников, А.Б. Рогінський, В.А. Шмиров нагадали, що ще в грудні 1998 року VІ звітно-виборна конференція Міжнародного “Меморіалу” вирішила створити в складі Товариства Музейну комісію. Її метою є активізація історико-просвітницької діяльності реґіональних відділень “Меморіалу”; звернути увагу державних і муніципальних історичних і краєзнавчих музеїв до проблематики “Меморіалу”; надати допомогу реґіональним відділенням “Меморіалу” в музейній та виставковій діяльності. З цією метою розроблено три проекти. Проект “Міжнародний музейний практикум “Меморіалу” передбачає стажування активістів з реґіонів у Музеї “Пермь-36” (по 4 – 5 осіб одночасно), для чого тут надається житло, приміщення для роботи, харчування, оргтехніка, засоби зв’язку, консультації фахівців. Стажувальники дістають тут можливість підготувати до видання і виготовити в комп’ютерному варіянті буклет, брошуру, книгу, попрацювати з базою даних Музею. Проект “Міжнародні антитоталітарні музейні конференції і бієнале” передбачає проведення серії щорічних конференцій. Проект “Літня школа музеєлогії “Меморіялу” передбачає проведення за певним графіком і програмами місячних навчальних семінарів з проблем відображення в музеях тоталітарної проблематики.
Окрім доповідей і жвавих дискусій, які тривали й вечорами в готелі в м.Чусовой, на конференції відбулися презентації її учасників. Вражає розмаїття форм роботи реґіональних відділень “Меморіалу”. Це воістину подвижницька робота, яка далеко не завжди підтримується владою і здебільшого не оплачується. Так, комі-зирянин Михаїл Ігнатов із Сиктивкара продемонстрував семиметровий ватман, на якому вмістив свій родовід. Тут 2000 імен, документально прослідкованих до ХІУ століття. Інна Федущак зі Львівського товариства “Пошук” розповіла про виставки “Репресоване мистецтво”, “Хресний шлях України”. Юрій Самодуров з Москви повідомив про створення Музею і громадського центру “Мир, проґрес, права людини” імени Андрія Сахарова. Величезної популярности серед школярів зажив історичний конкурс “Человек в истории. Россия – ХХ век”, у якому взяли участь 1651 особа з усіх реґіонів Росії. Я повідомив про роботу Харківської правозахисної групи, про створення в Києві Музею шістдесятників і Музею українського самвидаву, про комп’ютерну Книгу памיяті України, яка робиться у Всеукраїнському товаристві “Меморіал” ім. В. Стуса.
Певно ж, що учасники конференції оглянули сам музей “Пермь-36”. Цього разу вони могли почути, окрім директора Музею Михаїла Черепанова, також розповіді колишнього в’язня ВС-389/36 Баліса Ґаяускаса та його дружини Ірени Ґаяускене, мою розповідь, подивитися відеофільми, зокрема, про перепоховання в лютому 1989 року Ішхана Мкртчяна, який був похований на кладовищі поблизу Кучино під номером 8, поміж Юрієм Литвином і Василем Стусом. Здійснив це перевезення уже покійний кучинський в’язень Ашот Навасардян. Його відеофільм продемонстрував зять – Давид Алавердян. Відвідали ми етноґрафічний “Музей річки Чусова”.
У роботі конференції взяв участь голова Міжнародного “Меморіялу” Сергій Ковальов.
Робота російських відділень “Меморіялу” повчальна для українських товариств меморіального типу. Бо ще більшою мірою репресована Україна має порівняно небагато зразків належного пошанування жертв тоталітаризму та просвітницької роботи.
Хто доторкнувся до цієї болючої рани, хто побував тут – уже не захоче реставрації комунізму. Музей робить величезну справу: повертає російському народові історичну пам’ять, розкриває молодому поколінню невідомі трагічні сторінки недавньої історії Росії, щоб у нього виробилася стійкість проти вірусу тоталітаризму. І це подає надію нам, українцям, адже ми хочемо мати в особі російського народу доброго сусіда, який поважатиме загальнолюдські цінності, якими є права людини й нації, і нас як окремий народ і державу. Тому ми, колишні політв’язні, активно співпрацюємо з Пермським “Меморіялом”, з цим музеєм. Це наша, сказати б, “рука України” в Росії.
Якою енерґією живиться ця потужна школа антикомунізму?
Перш за все – це совісні люди, які пов’язали свою долю з цим Музеєм. Вони працюють на відбудові, створюють у Музеї загальні і персональні експозиції, проводять екскурсії. Разом з тим ведуть величезну пошукову й наукову роботу (декілька разів приїздили по матеріяли й до нас в Україну), поповнюють Інформаційно-бібліотечний центр “Права людини”, створили Асоціацію жертв політичних репресій, Школу прав людини, щороку скликають міжнародні наукові конференції, пишуть Книгу пам’яті жертв політичних репресій Пермської області, видали кілька томів під назвою “Годы террора”.
Друге – юридичний статус. Він визначився активністю “Меморіялу”, який, хоч є громадською організацією, в Пермській області фактично став найпотужнішою політичною силою – 7 тисяч членів! Свого часу “Меморіял” провів на посаду губернатора і в депутати Держдуми проґресивно мислячих і демократичних людей Геннадія Ігумнова та Віктора Похмєлкіна, а тепер має підтримку влади. Обласна адміністрація ще 30 серпня 1994 року прийняла постанову № 235 “Про створення Меморіяльного музейно-архівного комплексу “Меморіял жертв політичних репресій” і стала співзасновником Музею. Підтримують його і Міністерство культури та Комісія у справах особливо цінних об’єктів культурної спадщини народів Російської Федерації при Президентові РФ. Цей Меморіяльний музей має статус особливо цінного об’єкта історичної спадщини Російської Федерації.
Третє – кошти. Ніхто Пермському “Меморіялові” не дає грошей просто так, “на діяльність”. Лише на конкретні справи. Пермяки зуміли виграти ґрант на оплату автобусів для екскурсантів-школярів. Вони видають свій Інформаційний бюлетень, матеріяли конференцій, буклети. А ще вони вміють самі працювати і заробляти гроші. Запустили в колишній зоні суворого режиму пилораму, узяли ділянку лісу, ріжуть його і пиляють на дошки, які потрібні для відбудови огорожі, улаштували майстерню для виготовлення необхідних для Музею речей. Щоправда, колючий дріт доводиться купувати – його лише на зону особливого режиму треба 50 кілометрів...
Будемо сподіватися, що пожежа в Кучино – лише прикрий випадок. Що барак, “де все людською мукою взялось” (В.Стус), буде якось відбудовано і Музей далі працюватиме. А ми в Україні, яка найтяжче постраждала від російського тоталітаризму, – що ми робимо для того, щоб наша історична пам’ять не спала? Мало робимо, коли “няньки, дядьки отечества чужого”, новітні малороси-москвофіли типу Кучми разом з одвертими окупантами, як-от Азаров, знову приторочують Україну до московського сідла, щоб знову етапувати незгодних у безкраї простори Росії, де вже канули в історичне небуття десятки мільйонів українців. Невже вони гадають, що Москва буде до них милостива і залишить їх господарями та власниками в Малоросійській губернії? Ні ж бо: тут паном хоче бути Іван. Він уже прибирає до рук нашу економіку. Зрадників же чекає доля скрипників і любченків, провідників політики Москви – доля постишевих та хатаєвичів.
Пам’ятаймо, що величезна більшість росіян мислить не так, як пермські меморіяльці. Вони нічого й чути не хочуть про якусь українську державність. А російські політики-великодержавники виражають їхні настрої. Навіть на науковій конференції “Опір тоталітаризму в Росії (СРСР) 1917 – 1991 рр.”, де М.Горинь і я виступили з доповідями про український правозахисний рух 70 – 80-х років, були такі російські “вчені”, які закликали нас повернутися до “слов’янського союзу”. І це зразу після того, як російська радянська імперія у “братніх обіймах” видушила половину українського народу...
Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії імені Василя Стуса.
1996; червень 1999; жовтень 2000;18 жовтня 2003 року.

Знімок 2 червня 1996 року. У руках В.Овсієнка - ключі від камер і елементи одягу особливо небезпечного рецидивіста.