ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ

 433725.12.2009

автор: Овсієнко В.В.

ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ (нар. 21.08. 1951, м. Київ)
Дисидент, політв’язень, постраждав від каральної психіатрії.
Батько, Павлов Василь Ілліч (1925 – 1961), родом з Росії, фронтовик, працював на військовому заводі механіком-випробувачем приладів. Мати, Савост Ольга Адольфівна (1924 р.н.), почасти шведського, французького, козацького роду. 1941 р., коли почалися розстріли в Бабиному Яру, ризикуючи життям, урятувала єврейську жінку. 1942 р. була вивезена на роботу в Німеччину, визволили її в квітні 1945 американці. Два роки її не прописували в Києві. Коли 1950 р. загубила паспорт, її звинуватили в НКВД, що вона шведська шпигунка, що продала паспорт шведам (в паспорті писалася шведкою). На щастя, паспорт знайшли добрі люди.
На формування характеру Вадима вплинув дід Адольф Вільгельмович Савоста (1891–1963) – художник-оформлювач, родом зі Стокгольма, учасник І Світової війни, служив у війську УНР, 1937 р. був на короткий час заарештований. Дід Ілля Павлов, машиніст, 1933 р. сказав: «Як це так, що люди мруть з голоду, а ми веземо і продаємо збіжжя за кордон?». Був заарештований, пропав без вісти.
Вадим змалку мав слабке здоров’я, тому в школу пішов восьмирічним, закінчив її 1969. Школа була російська, але мати читала йому українські казки, вдома був "Кобзар". Сам багато читав – російською й українською мовами. Навчався в археологічному гуртку Палацу піо-нерів, цікавився давньою історією, археологією, згодом і філософією. У гуртку познайомився з Леонідом Залізняком (згодом професор, доктор історичних наук) та Мариком Горовським, батьки яких були репресовані в сталінські часи. Гурток вів археолог Гладилін Владислав Миколайович, людина демократичних поглядів.
Ще в дитинстві мама розповідала синові про голод 1932-33 і 1946-47 рр., про репресії. У 1960-70-х рр.. слухав "Голос Америки", радіо "Свобода". Писав критичні вірші (російською мовою), читав їх друзям, мамі.
Десятикласник прийняв близько до серця придушення «Празької весни», що сталося якраз на день його 17-річчя. Пішов на Хрещатик з надією, що хтось протестуватиме, то щоб приєднатися. Написав вірш про ці події, читав його друзям. Хотів створити гурток чи організацію, щоб активно виступити проти влади, але не знаходив рішучих однодумців. П. вперше прийшов з друзями до пам’ятника Т.Шевченку 22.05. 1969.
Восени 1969 призваний до війська. Вчився у школі молодших авіаспеціалістів, на механіка електрообладнання літаків, служив у Калінінградській області. Нажив там виразку шлун-ку.
У листопаді 1971 демобілізований. Працював лаборантом у кабінеті суспільних дисцип-лін Київського четвертого медичного училища в Дарниці (за 65 крб. в місяць). Хоча цікавився філософією, та розумів, що на філософському факультеті довелося б вивчати, а потім і викладати марксизм-ленінізм. Тому 1972 р. поступив на заочне відділення історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка.
У січні 1972 р. чув по радіо "Свобода", "Голос Америки", Бі-Бі-Сі, що розпочалися арешти української інтелігенції, але ні з ким зв’язку не знайшов. 22.05. 1972 бачив, як біля пам’ятника Т.Шевченкові хапали тих, хто намагався виступити.
П. вдалося прочитати дещо з праць Сталіна, зокрема, "Об основах ленинизма", де стверджувалося, що з побудовою безкласового суспільства, зі скасуванням диктатури пролетаріату відімре й комуністична партія, вся влада буде передана народові. Знайшов підтвердження цьому в Маркса, Енгельса, Леніна. Тим часом у виступах Брежнєва і статтях Суслова твердилося, що роль комуністичної партії у міру побудови комунізму буде посилюватися. 1973 р. П. написав листа до Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС із проханням пояснити цю суперечність.
Його викликали у міськком партії, та нічого пояснити не змогли. Через деякий час при-йшов лист з Інституту марксизму-ленінізму, що керівна роль партії зростає, тому що загострюється боротьба з міжнародним імперіалізмом, треба допомагати іншим країнам боротися за соціалістичні перетворення.
У січні 1974 р. через військкомат П. викликали на медичну комісію. Особливо ним цікавився психіатр. Звідти послали до психіатра Московського району. Лікар Жаданова спрямувала його в психоневрологічний диспансер у Дарницю. Лікар Крижанівський послав на обстеження в Київську центральну психіатричну лікарню ім. Павлова. Професор Барон відмо-вився давати такого роду консультації. Видно було, що ніхто не бажає брати на себе відповідальність за остаточний висновок щодо П.. Прийняли його професор Поліщук, лікар Крижанівський та ще один «психіатр», під білим халатом якого поступали погони. Професор не виявив відхилень у психіці П., порадив узяти академвідпустку, полікуватися, відпочити. Але у військкоматі у військовому квитку П. записали: "Медкомиссией Московского РВК г. Киева 11 февраля 1974 г. признан негодным в мирное время. В военное время годен к нестроевой службе по ст. 8-Б, гр. 1/224, 1966 года".
Так П. опинився на психіатричному обліку. Його час від часу викликали до психіатра. Звернувся зі скаргою в Міністерство охорони здоров’я України, з листами в газети "Правда", "Известия", в ЦК КПУ до В.Щербицького, у ЦК КПРС до Л.Брежнєва. Ці листи пересилалися в місцеві органи, П. викликали на бесіди в міськком партії, але в КГБ – жодного разу.
У лютому 1974 р. до нього прийшов фельдшер-психіатр Возіян і сказав: «Якщо будеш далі писати, то тебе запроторять у психлікарню. Краще припиняй все це, бо ти нічого не доб’єшся, тільки тобі гірше буде». П. поїхав у Москву з надією зустріти біля посольства США якогось іноземного журналіста, але не зустрів. Його знову викликали у міськком партії, на цей раз склали детальну довідку про особу.
Після першого курсу П. взяв академвідпустку і вже туди не повернувся, бо зрозумів, що закінчити університет йому не дадуть, що працювати проти своєї совісті не зможе. Влітку 1974 р. послав у ректорат університету заяву, що оскільки його погляди не є марксистсько-ленінськими, то просить відчислити його з університету.
Незручно було далі працювати в кабінеті суспільних дисциплін медучилища, то у вересні 1973 р. влаштувався проявником плівки на Київській кінокопіювальній фабриці. У серпні 1973 р. подав заяви до Московського райкому комсомолу в м. Києві та до ЦК ВЛКСМ, що виходить з лав комсомолу, бо не вважає марксизм-ленінізм істиною, не вірить у можливість побудови комунізму в СРСР чи будь-де. Відповіді не отримав. Офіційно виключений з ВЛКСМ у 1975 р. Далі писав критичні листи в газети, партійні й державні установи, зокрема, про надмірне захвалювання Л.Брежнєва. Почувши по зарубіжному радіо про арешт Сергія КОВАЛЬОВА, послав протест прокурору Литви. Коли А.САХАРОВУ присудили Нобелівську премію миру, то послав йому вітальну листівку на адресу Академії Наук Радянського Сою-зу. Писав листи на підтримку Мустафи Джемілєва, Миколи РУДЕНКА, але ні з ким з дисиде-нтів ніяких зв’язків не мав.
Коли почався рух євреїв за виїзд з Радянського Союзу, П. вирішив спробувати виїхати в Швецію, бо його дід був родом зі Швеції. Звернувся в Міністерство внутрішніх справ, що в СРСР він не може вільно займатися історією, критикувати Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, публікувати вірші релігійного змісту і критичні статті. Думав, що, може, зі Швеції він допо-магав би демократизації радянського суспільства. У київському ВВіРі в кінці 1974 р. йому сказали, що в нього немає в Швеції близьких родичів, та його без матері й не відпустили б, бо він стоїть на психіатричному обліку. Мати ж виїздити не мала наміру.
Напередодні підписання Гельсінкського Акту НБСЄ, 29.07. 1975 р., П. оголосив голо-дівку протесту і страйк з приводу порушення прав людини в Радянському Союзі. У листі до ЦК КПРС, до ЦК Компартії України, в газети писав про переслідування відомих людей і са-мого себе. На третій день голодівки прийшла до нього парторг Київської кінокопіювальної фабрики і сказала: «Це ваші особисті справи. Коли ми йдемо на роботу, нас ніхто не питає, їли ми чи не їли, так що ви повинні вийти на роботу, а якщо не вийдете, то ми вас за прогули звільнимо. І буде така стаття, що потім вас взагалі нікуди на роботу не візьмуть». П. сказав, що поки що продовжуватиме голодівку. Через декілька годин приїхала карета швидкої допо-моги. Погрожували відвезти в «Павлівку», вимагали припинити голодівку. Наступного дня прийшла лікар Жаданова і сказала: «Нічого ви не доб’єтеся, вас усе одно заберуть, будуть ко-лоти, примусово годувати, тільки здоров’я вам зіпсують». Запросила на прийом. П. пішов з тіткою. Викликали швидку і відвезли в «Павлівку», у відділенням реабілітації. Кололи якісь ліки. Змушували ковтати таблетки, від яких наставала млявість, сонливість і байдужість. Звільнили під розписку тітки.
29.07. 1976 р. на знак протесту проти політичних арештів П. надіслав у Кремль заяву про відмову від радянського громадянства. У ВВіРі пояснили, що в нього нема серйозних причин для виходу з громадянства.
Того ж року П. вдалося прочитати Новий Заповіт. Це справило на нього велике враження, він почав писав вірші на релігійну тематику. Послав їх у журнал Київської митрополії. На повторне звернення його викликали в Держкомвидав, лише після того він отримав листа з ми-трополії, що її журнали віршів не публікують.
У кінці 1976 р., коли почала поширюватися по західних радіостанціях інформація про створення Української Гельсінкської Групи, П. хотів приєднатися до цих людей, але не знайшов зв’язків. Хотів поїхати до М.РУДЕНКА в Кончу-Заспу, але того скоро заарештували.
У серпні 1976 р. П. звільнився з кінокопіювальної фабрики, бо вважав, що де нема прав – не може бути й обов’язків перед державою. Деякий час не працював – писав листи, клопота-вся про вихід із громадянства і про виїзд.
1977 р. подав у Конституційну комісію, в газети багато поправок до проектів конституцій СРСР і УРСР – про введення багатопартійної системи, проти керівної ролі КПРС, за право вільного виходу республік зі складу СРСР і відповідні ґарантії аґітації за вихід, періодичне проведення референдумів з питання про вихід.
Наприкінці 1977 знову тримав голодівку протесту. Його викликав дільничний міліціо-нер Сидоренко Василь Іванович і попередив: якщо не працюватиме, то буде покараний як «дармоїд». П. пояснив, що не є дармоїдом, що живе за рахунок заробленого раніше. Голодівку довелося припинити, та все одно його через декілька днів знову запроторили в Київську центральну психіатричну лікарню ім. Павлова, де пробув місяць. Звільнили перед приїздом короля Швеції в Київ.
З 12.06. 1978 П. працював у Київському бібліотечному колекторі. А тим часом проти нього вже порушили кримінальну справу за ст. 214 КК УРСР. Наприкінці червня П. викликали в суд. Адвокат Індиченко довела, що П. не можна покарати ув’язненням чи послати на примусові роботи, бо він уже працює. Все одно йому присудили відрахування 20% заробітної плати – на рік. Коли на місце роботи прийшов документ на відрахування з зарплати, то керів-ництво бібколектору перелякалося, адже бібколектор добирав книжки й у ЦК КПРС, Верхов-ну Раду, КГБ. Але заввідділом Філіпова Ніна Борисівна відстояла його. Доки там працював, то трохи стримувався з писанням, а якщо й писав критичні зауваження до газет, то вже не так гостро. Але й звідти довелося звільнитися під тиском парторга і директора.
Працював вантажником у типографії профспілок, пакувальником на маргариновому за-воді.
У грудні 1981, коли в Польщі був придушений рух «Солідарність» і введений надзви-чайний стан, П. надіслав листа до посольства ПНР та до ВЦРПС СРСР, що на знак протесту виходить із профспілки.
У вересні 1982 поїхав у Москву, вночі переліз через паркан посольства Австрії, дочекав-ся ранку і передав співробітнику посольства звернення до учасників Мадридської наради НБСЄ. У зверненні наводив приклади порушень прав людини, писав, що не можна вірити керівництву СРСР. Коли П. виходив з посольства, його затримали міліціонери, відвезли в 60-е відділення. Допитали і відпустили, можливо, щоб простежити, до кого з дисидентів він піде.
У жовтні – листопаді 1982 р. П. підготував лист, у якому знову писав, що треба скасувати керівну роль Комуністичної партії і розпустити її, віддати всю владу Радам, ввести багатопартійну систему, провести демократичні реформи. Все це писав від руки і надіслав усім першим секретарям ЦК компартій республік, в усі столичні міськкоми республіканських компартій, всім першим секретарям, всім головам столичних республіканських міських рад, президіям Верховних Рад, у газети "Известия", "Правда".
Вранці 19.05. 1983 р. П. повернувся додому з другої зміни. До помешкання зайшло двоє з Київської міської прокуратури, наказали їхати з ними. Після допиту в міській прокуратурі його завезли в 13-е відділення «Павлівки» – на судово-медичну експертизу. Там перебував до 1 серпня. За цей час у нього помінялося три лікарі – мабуть, ніхто не хотів братися за цю непевну справу. Саме тоді в м. Гонолулу на Гавайських островах Міжнародна Асоціація психіатрів засудила застосування психіатрії в політичних цілях у Радянському Союзі. Тоді радянські психіатри вийшли з Міжнародної Асоціації, щоб їх не виключили.
П. перевели в Лук’янівський слідчий ізолятор. Камери були переповнені, нари на два поверхи, вільного місця не було. П. визнав, що є автором усіх листів, але наполіг, що Консти-туція ґарантує право громадян звертатися з заявами, скаргами, пропозиціями до всіх органів влади і до преси, у самвидаві його листи не поширювалися (принаймні свідчень таких не бу-ло; свідки показали лише, що він слухав західні «радіоголоси»). П. відмовлявся від послуг адвоката В.Ламекіна, який не погодився захищати його як зовсім невинного. Але прокурор Абраменко наполіг, що підсудний має діагноз "психопатія мозаїчного кола", і хоча визнаний осудним, він сам не може захищатися. Перед судом ознайомитися зі справою і зробити випи-ски підсудному не дали. Кримінально-процесуальний кодекс дали тільки після погрози, що не братиме участі в суді.
6.09. 1983 р. колегія у кримінальних справах Київського міського суду (суддя В.Драга, народні засідателі В.Коробова й Є.Кобзаренко, секретар Г.Гуменюк) розглянула справу № 2-135 про звинувачення П. за статтею 187-1 КК УРСР («Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Прокурор Л.Абраменко, маючи на увазі засудження 1978 р., наполегливо вимагав три роки якогось «особового режиму», коли мова могла бути лише про загальний режим, адже П. вже вважався не судимим, згідно зі статтею 55 КК УРСР («Погашення судимості»). Прокурор ніяких цитат з листів не зачитував, лише звинувачував.
«Наклепи» П. полягали ось у чому:
«Подсудимый Павлов ревизует марксистско-ленинское учение о построении коммуни-стического общества в СССР, заявляя, что коммунизм является якобы в теории и на практике мифом;
утверждает, что якобы в Конституции СССР закреплена дискриминация христианской веры;
средства массовой информации СССР якобы "дезинформируют" массы, восхвалял и оправдывал отщепенцев, привлеченных к уголовной ответственности;
утверждает, что КПСС выполнила свою историческую миссию и будто бы должна заявить о самороспуске;
порочит деятельность советских правоохранительных органов, заявляя о якобы имеющемся в СССР нарушении демократических прав и свобод граждан» та інше.
Інкриміновано розповсюдження цих ідей з 1976 по 1983 рік (хоча насправді почав писа-ти з осені 1973). Винним себе П. не визнав. Засуджений до 3 р. позбавлення волі в ВТК загального режиму, з урахуванням перебування на психіатричній експертизі.
Верховний суд УРСР 6.10. 1983 р. залишив вирок без змін: "Наказание Павлову назна-чено с учетом повышенной общественной опасности совершенного преступления и данных о его личности". Тобто звернення в радянські установи становило «підвищену суспільну небез-пеку».
П. був відвезений етапом в «учреждение ОР-318/76», що в с. Рафалівка Рівненської обл.. 23.10. 1983 р. на розподілі «робочої сили» начальник колонії сказав, що такого злісного анти-радянщика слід тримати «в ежовых рукавицах» і пригрозив йому додатковим ув’язненням за андроповською статтею 183-3 «Злісна непокора вимогам адміністрації ВТК». Тоді П. відмовився заходити в зону і оголосив голодівку. Його помісили в карцер, залишивши зеківську куртку, штани й капці. Він ослаб, не міг піднімати нари, щоб їх закріпити, тому лежав на дерев’яній підлозі. Начальник зони сказав, що тут недавно сидів Василь БАРЛАДЯНУ: «Він уже добував строк, а ми знайшли йому свідків і повторно засудили ще на три роки. Так і тобі буде. А голодівка що? Про тебе ніхто не знає, ти тут чи помреш, чи знесилієш, так ми тебе відправимо в лікарню, там зондом будемо годувати, здоров’я тобі зіпсуємо, і нічого ти не до-б’єшся».
Витримавши 10 діб, П. припинив голодівку. Ще кілька днів побув у карцері, відтак його направили у восьмий отряд – збивати ящики, ремонтувати приміщення. Дізнався, що спочатку він був призначений у найгірший, 14 отряд – добувати граніт, де багато в’язнів гинули.
Табір був поділений на локальні зони, приміщення переповнені: нари у два яруси, про-ходи вузькі, друга зміна вдень спала на нарах першої. Начальник зони настроював в’язнів проти «антирадянщика», однак ніяких конфліктів у П. не виникало. Ближче спілкувався зі свідками Єгови, п’ятдесятниками, які здебільшого сиділи за відмову служити в Радянській армії. Це були Анатолій Угрин, Віктор Довгань, Анатолій Іващенко.
Продовжував писати з зони апеляції в різні інстанції, що провини за собою не визнає. Мати теж домагалася його звільнення. Був поданий на пом’якшення режиму. На запитання суду, чи буде надалі оскаржувати вирок, П. відповів, що буде, бо не вважає себе винним. Його не відпустили. У кінці літа 1984 р., за другим разом, вже після смерти Ю.Андропова, суд по-становив відправити П. в колонію-поселення.
Після тяжкого етапу 7.09. 1984 р. П. прибув з великою групою в’язнів у пос. Нироб Чердинського р-ну на півночі Пермської обл. (Росія) – «учреждение Ш-320/8-6». Працював на лісоповалі сучкорубом. Охорона була не дуже жорстка, бо на сотні кілометрів усюди тайга. Норму виконати було тяжко, за невиконання саджали в неопалюваний карцер. Якщо план не виконувався, то виводили на роботу і в неділю. Через недосвідченість лісорубів, на П. упало дерево, щоправда, зачепило його гіллям. Коли опритомнів, то мав швидкий пульс і швидке дихання. Його відвезли дрезиною в лікарню зони суворого режиму. Рентґен показав тріщини на ребрах. Місяць не міг ходити: на уколи його виносили в коридор, бо медсестра не мала права заходити в палату.
З поверненням у колонію-поселення, політрук поставив його працювати на комутаторі. Коли про це дізнався начальник, то наробив крику: "Як це так! Антирадянщика на комутатор! То це ж він буде слухати всі наші розмови, знатиме всі секрети. Негайно зняти!"
Поставили розсильним, хоча ходив він поволі. Потім заміряв кубатуру лісу у вагонах – цілодобово, спав у вільний час. І звідти звертався з опротестуванням вироку, вимагав від інституту ім. Сербського зняти психіатричний діагноз.
За горбачовської перебудови в’язні у складчину купили старого телевізора й уважно стежили за змінами в суспільстві. П. звернувся до М.Горбачова, що сидить за те, що тепер по телебаченню говорять і в газетах пишуть. Приїхав начальник з Пермі і сказав: "Ну, це ще невідомо, що воно буде з цим Горбачовим. А вам небагато залишилося до кінця строку, то краще нікуди не пишіть, сидіть тихо, а тоді поїдете додому".
Під кінець терміну П. сказав спецчастині, що повертатиметься в Київ. Але Київ відмо-вив йому, покликаючись на Постанову Ради Міністрів СРСР № 737 від 6.08. 1985 р., що дер-жавні злочинці не можуть після звільнення проживати в Москві, в столицях республік, у при-портових і прикордонних містах. Тоді він записався на Фастів. Звільнений 19.05. 1986 р.
У Фастові став на облік, але без прописки, без житла його ніде на роботу не брали. Влаштувався в Броварях розвантажувати вагони з цементом, зі щебенем, а гуртожитку не мав, тому їздив ночувати до матері в Київ. Міліція вимагала покинути Київ і погрожувала ув’язненням за ст. 196 УК УРСР «Порушення правил паспортної системи». Доводилося хова-тися. 1.07. 1986 р. його викликали на комісію Московської райради і попередили: в 15-денний строк вибратися з Києва. Тоді П. сам звернувся до міліції, щоб йому знайшли роботу з пропи-скою і гуртожитком. Через кілька місяців нарешті прописали в Обухові в гуртожитку, але місця там не було. Щодня їздив до Києва. Тільки навесні 1988 р., коли заробив добру характе-ристику з роботи і коли набрала обертів перебудова, його прописали біля матері в Києві.
Розвантажував хліб у магазині, працював на човновій станції на Дніпрі, працював ван-тажником у Подільському універмазі. Мав виразку шлунку, 1990 р. підірвався, почалось ускладнення, довго лікувався, лікарі встановили ще й вестибулопатію, оглух на ліве вухо.
На початку 1989 року написав листа в газету "Літературна Україна" про необхідність створення Народного фронту. Ходив на мітинги, демонстрації, знову почав писати в газети статті, вірші – вже українською мовою, роздавав у рукописах, дещо публікувалося.
П. брав участь у декількох з’їздах та зборах активу Всеукраїнського товариства полі-тв’язнів і репресованих, у І і ІІ Всесвітніх конґресах політв’язнів у Києві. У політичні партії не вступав, бо мав слабке здоров’я, але підтримував Народний Рух України, ходив на всі мітинги, пікетування. На перепохованні В.Стуса, О.Тихого і Ю.Литвина 19.11. 1989 р. ніс одну з домовин. Того дня написав вірш "Похорон героїв".
Домагався реабілітації, писав, що голова КГБ В.Чебриков на партконференції в 1988 р. визнав, що за Брежнєва і за Андропова були порушення соціалістичної законності. Але той же прокурор Абраменко навіть у 1990 р. твердив: "Ви засуджені правильно. От як Москва вирішить…" Одержав поштою документ, підписаний 19.07. 1990 р., що він реабілітований Постановою пленуму Верховного суду УРСР від 11.05. 1990 р.
Брав участь в акції "Україна без Кучми", у «Помаранчевій революції», агітував за В.Ющенка, хоча з літа 2004 р. тяжко хворий: 2005 р. лікарі встановили онкозахворювання шлунку. Переніс тяжку операцію, нині інвалід ІІ групи. Однак бере участь у громадському житті, зокрема, у роботі Київського товариства репресованих, пише до газет. Написав радіоп’єсу про долю політв’язня "Випадкова зустріч" (під псевдонімом Вадим Кий). Член Київського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса.

Бібліографія:
Архів ХПГ: Інтерв’ю 10.03. 2007.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Спогади

Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського). Сергій Цушко

Спогади

30 квітня 2019 року помер скульптор Борис Довгань. ХПГ-інформ

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

Дослідження

Микола Мушинка. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

Дослідження

Люди октября 1956 года. Алексей Макаров

Спогади

Быть русским в 1956 году. Никита Кривошеин

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Інтерв’ю

Александр ДАНИЭЛЬ: «Без диссидентов политика стала мелкой, как лужа». Глеб Морев

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

МАСЮТКО Михайло Савич. Інтерв’ю дружини, Анни Григорівни. Овсієнко В.В.

Персоналії / Рух за свободу еміграції

РУХ ЗА СВОБОДУ ЕМІГРАЦІЇ. УТІКАЧІ З СРСР. Софяник Олег Олексійович

Дослідження

Два документи з ГДА СБУ (про видавництво «Дніпро», Ростислава Доценка, Юрія Литвина). Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

MENU