ВАСИЛЬЧЕНКО Борис. Спогади про друга (Іван СУК)

 321109.05.2009

автор: Васильченко Борис

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО
СПОГАДИ ПРО ДРУГА (Іван СУК)
1970 року по Україні прокотилася хвиля репресій. «Брали» творчу інтелігенцію, яку московський окупаційний режим звинувачував у так званому «українському буржуазному націоналізмі». Абсурд: буржуазії в Україні не було, а буржуазний націоналізм – ось він...
Однією із жертв репресій став лікар із Донецька, кандидат медичних наук, викладач Донецького медінституту Іван Степанович СУК.
Доля двічі зводила мене з ним. Наприкінці 50-х років я був студентом Української сільськогосподарської академії, а Іван – аспірантом Київського медінституту. Ми ходили в одну кімнату гуртожитку медінституту «на побачення» до дівчат, де він зустрічався з високою та вродливою Лідою Орел.
Коли я одружився і 1963 року ми переїхали до м. Донецька, Іван, захистивши дисертацію, отримав направлення на роботу в Донецький медінститут. Тут ми знову зустрілися. Обидва ми говорили українською.
Пізніше Іван відкрився мені: його хвилювало те, що в Україні заборонена її історія, нищиться мова, культура дозволена на рівні шароварщини і не більше. Він посилено працював над висвітленням національного питання у титанів італійського Ренесансу, класиків марксизму-ленінізму. Особливо любив повторювати фразу де Голля: «Для мене найсвятішими поняттями завжди були Вітчизна – Франція – і рідна мати». У 1965 році він познайомив мене із твором Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який у самвидаві «ходив» по Донецьку. Ще раніше ми читали видрукувану у США доповідь М. С. Хрущова на XX з’їзді КПРС про культ особи Сталіна, яка в СРСР не публікувалася.
Іван Степанович познайомив мене з письменником Володимиром Міщенком, який у студентські роки навчався в одній групі з Василем Стусом і, звичайно ж, був його однодумцем. Із донецьких письменників Іван спілкувався з Григорієм Кривдою, Галиною Гордасевич, Василем Захарченком. І особливо – з Євгеном Миколайовичем Летюком, який був тоді літературним редактором Донецького обласного українського драмтеатру. Коли почалися репресії, Євген раптово помер. Це наводило на думку, що смерть сталася не без «допомоги» чекістів. У колі його друзів був також доцент університету (прізвище не пам’ятаю), якого потім знайшли повішеним на балконі своєї квартири. Не виключено, що до цього теж були причетні чекісти.
У 1965 році Іван дав мені прочитати промову Андрія Малишка на похороні Сосюри. Але я був приємно здивований, коли прочитав лист до ЦК Компартії України про події навколо похорону Сосюри, автором якого була добре відома мені викладачка фізики сільгоспакадемії Валентина Павлівна Драбата. Вона була відома як палкий патріот своєї Вітчизни, лекції в академії читала рідною для студентів мовою, що того часу фактично не дозволялося. Пізніше Валентина Павлівна «випадково» випала з балкона восьмого поверху своєї квартири...
Іван чітко говорив, що якщо фашизм – це теорія і практика знищення цілих народів, то батьківщиною фашизму є Росія ще з часів Московського царства. Переконався сам і переконував інших, що московити не слов’яни, а татари (посилався на Маркса: «Стоит русского хоть немного поскрести, как он все-таки оказывается татарином» (т. 30, с. 306).
Іван цитував О. Герцена та історика М. Покровського, які доводили, що Богдан повірив Москві, яка його обдурила, а українців змусила ненавидіти москалів. Що союз зі шведами уклав ще Богдан, а Мазепа лише його продовжив. Говорив, що прагнення обдурити людину – то є національна риса московита. І як приклад наводив епізод із Коліївщини, коли російський полковник Кречетов повідомив лідерам повстання, що російське військо прибуло на допомогу повсталим, і запросив їх на дружню вечерю. Коли Гонта і Залізняк та козацька старшина сп’яніли, їх пов’язали і віддали у руки польських катів. «Сердце кровью обливается от этой подлости русcких», – писав О. Герцен.
Як другого пришестя чекав Іван звільнення України з-під іга татаро-московської орди, бо розумів те, що потім озвучив Сахаров: «СРСР є гігантський концтабір, а існуючий лад у нім є звичайний фашизм».
Знайшовся «стукач», й Івана арештували. Коли Іван вийшов на волю, розповів мені про той трагічний для нього день, коли його викликали, не давши закінчити урок, у деканат. По дорозі Іван помітив, що попереду нього зупинився мікроавтобус, із якого вийшло четверо молодиків у модних тоді пижикових шапках, що їх дехто з них, обтяжених владою, зривав колись із голів їхніх власників. За ним зупинився такий самий мікроавтобус, з якого теж вийшли молодики. І з боків стояли мікроавтобуси, з них висипали чекісти й хижими поглядами полювали свою жертву. Операцію з арешту поважного доцента медінституту підрозділ КҐБ чисельністю майже в 20 осіб провів успішно...
А коли Івану дали термін, його вкинули до камери кримінальних злочинців. Але сталося непередбачуване. Злочинці мали свій кодекс честі, і головний з них сказав так:
– Ребята, профессора посадили ни за что, будем его беречь.
І справді, коли Іван хворів, вони за нього відробляли його норму, коли був голодний – ділилися своєю пайкою.
Вийшовши на волю, Іван працював лікарем у Донецьку і в 1990 році помер.
Роздуми над долею таких людей, як Іван, наводять на сумні думки: коли Україна здобула свободу, на поверхню владного Олімпу випливли шапкокради. Але перемога добра над злом неминуча. Такі люди, як Іван Степанович Сук, твердо вірили в те, що, говорячи словами Івана Франка,
Кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець, і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, інженер, Київ.
Українське слово, ч. 25, 2004. – 16–22 червня.

Підготував Василь Овсієнко 2.05. 2009.