МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА

 2602714.04.2008

автор: Овсієнко В.В.

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА (нар. 8.05.1937, м. Одеса).
Педагог, поетеса, громадська діячка.
Народилася в учительській сім’ї. Батьки були математики: Могильницький Анатолій Олександрович, 1916-1950, Ася Іванівна, з дому Цвинтарна, 1912-1984. Брат діда, Бенедь Могильницький, був одним з організаторів повстання на Кривоозерщині (нині північ Мико-лаївської обл.) в 1921 р. проти продрозверстки. Брат бабуні, Андрій Кореневський, коопера-тор, професор, був репресований, а за часів «хрущовської відлиги» реабілітований. Про цих родичів у сім’ї не говорили, хіба випадково обмовлялися.
Ще мирного 21.06.1941 молоде подружжя з двома дітками вирушило на Кривоозерщину у відпустку до батькових батьків, які вчителювали в с. Велика Мечетня. (Дідуня Олександра Пилиповича та бабуню Ксеню Федорівну чотири рази «розкуркулювали» — лише тому, що в їхній хаті, щораз в іншому селі, завжди було «по-панському»).
Бабуня Ксеня була невичерпною криницею українських пісень, приповідок, повір’їв, легенд, прикмет, обрядів. Дідуньо-філолог знав кілька мов, чудово оповідав історію, а дядько Сашко — батьків брат, згодом загиблий на війні, — талановито грав у сільському театрі.
Під час окупації Олександр Пилипович врятував і зберіг шкільну бібліотеку, а на зава-леній сіном мансарді вони із Ксенею Федорівною переховували євреїв.
У сім’ї не було цілеспрямованого національного виховання, але культивувався інтелект, розум, порядність; шанували книгу, часто влаштовуючи голосні читання для всіх членів сім’ї, співали українські пісні. Маленька Галя мала «на вихід» українське вбрання. Релігійно-го виховання в учительській сім’ї не могло бути, адже радянський учитель з обов’язку мав бути атеїстом. Але Галя, скільки себе пам’ятає, тягнулась до Бога. А ще зажди співала, так що сусіди застерігали матір, як би донька «не проспівала свою долю». Від мами Галя успадкувала любов до поезії, а від старшого брата Вадима рано навчилася віршувати.
В 1942 році народилися братики-близнята Олександр і Віктор.
Після війни сім’я залишилася жити в бабусі й дідуся в с. Велика Мечетня Кривоозерсь-кого району, щоб на сільських харчах виходити батька, який повернувся з війни інвалідом, а в 1946 р. переїхала до Кривого Озера, куди батька, якого звали «ходячою енциклопедією», перевели завучем райцентрівської десятирічки. «Ходяча енциклопедія» померла в 34 роки.
Середню школу Галина покинула в 1954 р. після 9-го класу, бо мала бути залишена на другий рік через дві «двійки», чесно виставлені мамою з алгебри та геометрії. Вступила до Одеського фінансово-кредитного технікуму, де на третьому курсі за відвідування церкви бу-ла виключена з комсомолу, з чого випливало виключення з технікуму. Доводити, що Консти-туція гарантує свободу сумління, було марно.
Соромлячись написати матері про виключення з технікуму та не маючи грошей на оплату квартири, жила бездомною, доки старі прихожанки Успенського собору не влаштува-ли її на роботу — спершу робітницею цеху миття склотари на Одеський виноробний завод, а згодом — рахівником-касиром тресту «Головторгмортранс».
Юна ідеалістка вирішила будь-що довести, що й ходячи до церкви можна бути «справжньою радянською людиною», гідною звання комсомолки, і заходилася «самовідданою працею примножувати багатства соціалістичної вітчизни». Працюючи на мийній машині «БМ-2», яку обслуговували 2 робітниці, вона приловчилася працювати без подавальниці склотари, яку почали використовувати на інших роботах. Невдовзі портрет меткої «передовиці вино-робного виробництва» з величезним білим бантом на голові прикрасив Дошку пошани заводу. А далі сталося несподіване: ветеранка цеху Баба Сима, замість похвалити «ударницю», притисла її в якомусь цеховому закапелочку й «дуже популярно», по-пролетарському пояснила, що Галинин «выпендреж» (так мовою пролетаріату називався «трудовий ентузіазм») може усім працівникам коштувати того шматка хліба, який вони заробляють, по 8 годин мокнучи в каустику, бо через неї подавальниць анулюють і змусять усіх працювати за двох на ту саму зарплату. Дівча не дуже повірило Бабиним Симиним словам, але Бабу Симу в цеху слухали всі, то ж і Галина свої «трудові подвиги» припинила. В правдивості слів досвідченої робітниці вона переконалась значно пізніше, коли дізналася про причини трагедії в Новочеркаську, де загальні норми виробітку були збільшені на основі «рекордів» «маяків», яким, щоправда, для тих «рекордів» створювали штучні умови.
У 1959 р. вона вийшла заміж за Фіннова Михайла, який із 16-ти років був захоплений її знанням літератури (згодом сам став письменником, був членом СП СРСР) та умінням чита-ти вірші. Після одруження виїхала з чоловіком до Новосибірська, де мешкав його старший брат. В 1960 р. народила сина Анатолія, а в 1962-му повернулась до матері в Криве Озеро: чоловік вирішив стати моряком і виїхав на Далекий Схід, де й жив до кінця життя.
1963 р. поступила на філологічний факультет Одеського університету. На російське відділення, бо мала намір усе життя займатися творчістю Ф. Достоєвського. Але українське виховання потягнуло її до кола молодих людей, які цікавились українською культурою, істо-рією. Це Олекса РІЗНИКІВ, Олег Олійник, особливо Святослав КАРАВАНСЬКИЙ, який за віком і знаннями мав би не на студентській лаві сидіти, а стояти за кафедрою. Його понад 16-річне ув’язнення, рідкісний інтелект вабили. Разом були у літстудії, де М. більше виступала як критик (бо соромилася читати свої вірші), у гуртку вивчення польської мови, у студентсь-кому науковому товаристві — всюди, де пульсувала жилочка розумного, змістовного життя. Разом пропагували в Одесі українське слово, демонструючи, що інтелігентні люди говорять українською мовою, покладали квіти до пам’ятника Т. Шевченку 9 березня і 22 травня. «Ні-чого особливого ми не робили, — згадує М., — не підривали будинки, не стріляли в членів бі-льшовицького уряду, не хотіли совєцький строй підривати... Ми просто хотіли, щоб Україна розвивалася вільно, щоб була українська мова, щоб її шанували, щоб розвивалася українська культура». 31 грудня 1965 р. М. як член профкому факультету організувала ватагу колядни-ків, цілий автобус української молоді — це була дивовижа для Одеси. Згодом, коли М. була вже в Балті, ця співоча група стала ядром українського хору, що налічував добру сотню хо-ристів і становив для КГБ неабиякий клопіт. Керував хором студент консерваторії Віктор Синиця.
13.11.1965 С. КАРАВАНСЬКИЙ був заарештований і без суду спроваджений у Мордо-вію добувати свій 25-літній термін. Тоді М. разом з С. РІЗНИКОВИМ пішла до Ніни Антоні-вни СТРОКАТОЇ-КАРАВАНСЬКОЇ, яка замість плакати й побиватися перебирала папери, які потрібно було сховати від обшуку. М. вразила ця сильна особистість. Вони подружилися, попри значну вікову різницю. Н. СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА доручала їй ризиковані спра-ви, довіряла їй своє житло, коли мала кудись їхати, навіть мала намір у разі арешту переписати його безквартирній М.
Перший обшук М. відбула в квартирі Караванських на початку 1966 р. Зігравши роль зляканої «невинної овечки», вона відчайдушно викрала найважливіші папери з купи відібра-них кагебістами для вилучення.
Н. СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА клопоталася не тільки чоловіком, а й долями багатьох інших політв’язнів, і прилучила до того М. Вона охоче користувалася багатою бібліотекою Караванських, тут можна було зустріти багато цікавих людей — однодумців. Пересічних людей там не бувало.
М. часто викликали на «виховні розмови» та допити. У розмові з генералом Куварзіним — начальником управління КГБ Одеської обл. — вона заявила: «Какая вы госбезопасность? Вы — самая настоящая госопасность, яка тільки може бути в світі! Ви на стражі, а отже бачили, що я, такая нежная и хрупкая девочка, дружу з ворогом і шпигуном КАРАВАНСЬКИМ, і багато молодих людей з університету з ним товаришують. Ви мали б прийти до нас в університет, стали на трибуну, дістати документи і сказати вголос, що от, діточки, ви ходите з отаким от чоловіком, а він такий, такий і такий. І дати нам ці документи побачити. Оце б ви були госбезопасность, це б ви мене застерегли б від життє-вих помилок. А ви що зробили? Ви як злодії вкрали чоловіка, вивезли в Мордовію — і хочете, щоб я вам повірила, що цей чоловік поганий, а ви хороші?»
У кінці 1965 М. у домі Караванських познайомилася з Василем СТУСОМ, а під час йо-го наступного приїзду влаштувала його виступ на вечорі зустрічі студентів філологічного факультету з Віталієм Коротичем. Коли Коротич почав розбирати записки, ведучий — про-фесор Андрій Володимирович Недзвідський, оголосив, що вірші читатиме «початкуючий по-ет Василь Стусь, також гість зі столиці». Коротич розгубився і просто втік із зали. Вірші СТУСА студенти сприйняли з захопленням. М. зуміла захистити від КГБ невинного профе-сора, себе і Н. СТРОКАТУ-КАРАВАНСЬКУ, зухвало твердячи, що СТУС приїхав саме до неї, та вимагаючи показати список «всіх заборонених хлопців України», щоб вона знала, з ким не можна зустрічатися.
Ця красива і розумна жінка не грубіянила, не лаялася, але не втрачала самовладання і почуття гумору в найскладніших ситуаціях — і це не раз рятувало її. Кілька разів виникало питання про її виключення з університету, але завдяки її різнобічним талантам, особистому, сказати б, шарму, навіть декан Іван Михайлович Дузь захищав її, в черговий раз просто обі-звавши «убоїщем». (Професор І. Дузь пізніше в пресі називав СТУСА не поетом, а пасквіля-нтом і антирадянщиком). Їй удалося домогтися відновлення на факультеті раніше виключе-ної студентки Марії ОВДІЄНКО.
У 1967 р., закінчивши університет, вийшла заміж за О. РІЗНИКОВА.
За наслідками навчання М. дістала найкраще призначення — у Балтське педучилище. Студенти любили свою викладачку і предмет, який вона викладала. Та наприкінці 1969-1970 навчального року педагогічна рада педучилища постановила звільнити М. з роботи, звинувативши у «вихолощенні комуністичної ідейності з курсу української літератури та пропаганді творчості націоналістичних поетів» — Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Івана ДРАЧА, Миколи Вінграновського, яких тоді в програмі не було, але ж була тема «Сучасна література», що могло служити підставою для ознайомлення учнів з творчістю шістдесятни-ків.
З огляду на це, та знаючи, що під час відпустки звільняти працівника ніхто не має права (а згідно з наказом наступного після педради дня М. вже була у відпустці), молода жінка, обкладена двома дітьми, вирішила «боротися» та заходилася шукати нове помешкання, бо зі старого господиня запропонувала їй вибратись через численні обшуки, під час яких у М. не-змінно шукали нібито валюту й золото «принадлежащие О. Резникову», який на той час уже близько року жив у Одесі й мав другу дружину.
З великими труднощами М. знайшла якийсь закапелок і зв’язала речі, щоб переїхати туди. За 15 хв. до прибуття машини прийшли чотири кагебісти з обшуком знову ж «по поводу изъятия валюты и золотых вещей, принадлежащих Резникову». А в мішках було багато ви-йнятого з тайників самвидаву. М. пережила безліч обшуків, але вміла так надійно ховати, що ніколи нічого в неї кагебісти не могли знайти.
М. удавано зраділа дужим чоловікам, заборонила розпаковувати речі, але попросила повантажити їх на машину, на новому ж помешканні всіляко зволікала з початком обшуку, а вночі, напхавши під пахви самвидаву, втекла з річною дитиною Ясочкою степом, кукурудзами та соняшниками на село.
У Кривому Озері вітчим Гнат Дорофійович Бойко, завідуючий загальним відділом райвиконкому, влаштував її методистом райметодкабінету райвно, але жити з дітьми вона муси-ла у колишній конюшні. Це, однак, не врятувало вітчима від обшуку...
Сумлінно працювала методистом, потім інспектором шкіл, так що заврайвно А. В. Ковальський, погоджуючись із секретарем райкому, що М. слід «гнати в три шиї», але тільки після того, як йому доберуть «толкову людину» на заміну, таки не звільнив її. Ночами мусила підробляти шиттям, потім писала контрольні, курсові, дипломні роботи.
Під час обшуку в жовтні 1971 р., коли О. РІЗНИКІВ був заарештований, в пачці паперів що належали О. РІЗНИКОВУ (ту пачку М. не перевіряла), кагебісти таки знайшли три «анти-радянські» вірші. Під час допиту в кабінеті слідчого вона непомітно викрала два з них. Перед судом над Н. СТРОКАТОЮ-КАРАВАНСЬКОЮ, О. РІЗНИКОВИМ та Олексієм Притикою в травні 1972 р. разом з Ганною МИХАЙЛЕНКО та Марією ОВДІЄНКО готувала матеріали для їх захисту. На суді, на який вона була викликана на вимогу О. РІЗНИКОВА як свідок за-хисту, М. кпинила, викликаючи сміх у залу, за що суд погрожував їй «окремою ухвалою», але вона таки сказала, що в неї не було ідейних розходжень з підсудними, а вірш «Демонстрації» потрапив до неї випадково, без чоловікового відома.
Ще 1965 р. М. познайомилася з Оксаною Яківною МЕШКО, яка теж її щиро полюбила і давала «південній красуні» відповідальні та ризиковані завдання, вимагаючи абсолютної точності та відповідальності. Бувала в Києві в Івана СВІТЛИЧНОГО, який високо оцінював її вірші та давав слушні поради. Через нього її вірші потрапили в Польщу, один був надрукова-ний в «Українському календарі» 1966 р. Знала Івана ДЗЮБУ, Євгена СВЕРСТЮКА.
Незабутнє враження на М. справили сороковини Михайла СОРОКИ (помер 16.06. 1971 р. в неволі в Мордовії), на які вона їздила до Львова разом з Н. А. СТРОКАТОЮ-КАРАВАНСЬКОЮ.
Панахиду служив священик УГКЦ, тоді підпільної. Служба відбувалась у квартирі Олени АНТОНІВ, з якою М. була вже тривалий час знайома, оскільки ще з 1965 р. товари-шувала з В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ, а після його переїзду до Львова та одруження з Оле-ною бувала у них, переймаючи в Олени досвід організації та передачі допомоги політв’язням та їхнім родинам. Пізніше через М. систематично надходила допомога Ганні МИХАЙЛЕНКО, передавалася одноразова матеріальна підтримка дружині вдруге ув’язненого Василя СТУСА Валентині Попелюк (грошова), Левкові ЛУК’ЯНЕНКУ (речова).
Після арешту вже колишнього чоловіка М. Олекси РІЗНИКОВА (11.10.1971 р.) вона знайшла його нову дружину Г. Шадир (досі знайомі не були), щоб з’ясувати, чи матиме він від цієї жінки надійну підтримку, яка потрібна політв’язню і під час слідства, і після вине-сення вироку, в таборі. Висновок був невтішний: дружина — цілком пристойна й порядна любляча жінка — не розуміла різниці між арештом її чоловіка й арештом будь-якого карного злочинця, нарікала на Ніну СТРОКАТУ, яка його «до тюрми довела», на сором, який на неї звалився, але, зрештою, пообіцяла носити йому передачі, висловивши сподівання, що він се-бе буде «добре поводити» і його, може, скоро відпустять.
Після цієї розмови М. вирішила, що вона в будь-який спосіб має повідомити О. РІЗНИ-КОВУ, що, в разі потреби, він може розраховувати на її допомогу.
М. 13.12.1971 р. написала заяву в управління КГБ про внесення в справу О. РІЗНИКОВА в числі безпосередніх родичів його доньки Ярослави, сина М. від першого шлюбу Анатолія, який вважає О. РІЗНИКОВА своїм батьком, та її, як матір цих дітей. Про це її бажання, продиктоване, як сказано в заяві, «думкою про необхідність збереження родин-них стосунків між дітьми та батьком, незалежно від подальшої долі останнього», М. просила повідомити О. РІЗНИКОВА. Слідство відбулося бюрократичною відпискою.
На прохання батьків О. РІЗНИКОВА (збережено лист від його матері) М. їздила до письменника Володимира П’янова та І. ДЗЮБИ за порадою, до кого й куди звернутися по допомогу в справі колишнього чоловіка та в пошуках гідного адвоката, але В. П’янов, який бачив її вперше в житті, зустрів М. вельми насторожено, а І.ДЗЮБА сам у той час був на грані арешту й сам собі нічим не міг зарадити.
Зрештою, працівники КГБ, які добре відслідковували всі контакти родичів арештова-них, попередили батьків О. РІЗНИКОВА, що як він знову «зв’яжеться з М.», то з ув’язнення ніколи не вийде, і будь-які контакти між його родиною та колишньою небезпечною невіст-кою припинилися на довгі 4 роки. За дружину О. РІЗНИКОВА КГБ визнавав лише Г. Шадир, хоч сам він в анкеті арештованого записав дружиною Могильницьку, про що вона не здогадувалась.
Після звільнення Н. СТРОКАТОЇ-КАРАВАНСЬКОЇ з ув’язнення М. неодноразово їз-дила до неї в Тарусу Калузької обл., де та знаходилась під адміннаглядом, а весною 1979 р. мала її несподіваним гостем у себе в хаті, в Кривому Озері. Ця відчайдушна жінка, з велики-ми труднощами отримавши дозвіл на поїздку до Одеси на похорон своєї названої матері, із заїздом у Броварі (Київщина) до М. ОВДІЄНКО, в якої нібито зберігалися якісь коштовні прикраси СТРОКАТОЇ, та знаючи, що за нею стежать, зуміла таки відірватися від стеження й під час зупинки в Умані зловити машину, яка довезла її до Кривого Озера, щоб бодай кілька нічних годин провести з подругою, побачити її дітей та потішити їх дарунками. Вранці на Кривоозерському автовокзалі сідала в автобус особа, яка ні одягом, ні манерами навіть віддалено не нагадувала піднаглядну СТРОКАТУ-КАРАВАНСЬКУ — подруги потрудились на славу!
У 1979 р., коли маму М. розбив параліч, вона покинула інспектування і перейшла в Кривоозерську школу № 1, де доти працювала на півставки. Викладала історію й українську мову та літературу, а згодом переведена на викладання лише російської мови та літератури. Для підвищення в учнів інтересу до навчання та кращого засвоєння матеріалу ще з 70-х рр. почала використовувати нестандартні форми й методи роботи (уроки-блоки, лінгвістичні ка-зки, уявні подорожі, лекції-концерти тощо), що в ті часи вважалося відхиленням від вимог програми та порушенням принципу науковості. Тому її постійно критикували й майже 20 ро-ків тримали на найнижчій категорії «спеціаліст», не дивлячись на те, що серед її учнів було найбільше відмінників, учасників та переможців різноманітних олімпіад і конкурсів. Уже в «перебудовні» часи (1986 р.) М. таємно від шкільного й районного начальства взяла участь у всеукраїнському конкурсі «Нестандартний урок» і увійшла в число його переможців, після чого їй було присвоєно звання «учитель-методист», що давало певну прибавку до зарплати.
Вела шкільний театр, класний агітколектив «Дружба», фольклорний колектив «Джере-льце», займала зі школярами призові місця, їздила на екскурсії, зокрема, в Галичину, де її школярі справляли своїми концертами та національним вихованням найкраще враження. Її старшокласники першими на Миколаївщині ще у вересні 1991 р. підняли над школою жовто-блакитний прапор.
Писала вірші — дитячі і «дорослі». Але дитяча збірка «Скільки в світі сонечок» проле-жала у видавництві «Веселка» 8 років і вийшла лишень у 1978.
Перша книжка віршів для дорослих читачів була внесена в тематичний план видавниц-тва «Маяк» на 1966 р.. Та один з примірників рукопису невдовзі потрапив до інших «читачів» — був вилучений під час обшуку в квартирі Н. А. СТРОКАТОЇ-КАРАВАНСЬКОЇ. «Профе-сійні літератори» з КГБ виявили в них «подвійне дно». Збірка юної поетеси з тематичного плану була вилучена. З тих пір рукописи поезій М. отримували з видавництва лише негатив-ну оцінку. Коли у 1984 р. рукопис збірки «Злагода» потрапив на рецензування до Києва й мав позитивну рецензію Тамари Коломієць, цю рецензію автору показувати було заборонено, а книжку «поховано» у спільній з іншими авторами збірці, як тоді казали, «братській могилі», що мала на зву «Весняний ранок», хоч за віком авторів, у ній представлених, її слід би було назвати «Осіннім вечором». Лише у 1986 р. у тому ж видавництві «Маяк» вийшла (з числен-ними, не погодженими з авторкою правками) перша збірочка поетеси під назвою «Берег ра-дості», яка самою авторкою була названа «Пісня для радості».
Вірші М. публікувалися в дитячому журналі «Веселка» (США), в журналі «Віра», реда-гованому певний час Надією СВІТЛИЧНОЮ (США), видання антологічного характеру «У труді зростаємо» («Веселка», 1984 р.), «Мій краю рідний» («Радянська школа», 1986 р.), хрес-томатії «Українське довкілля» («Смолоскип», 2002 р.) у численних колективних збірниках та в періодиці.
У 1989 р. вступила до НРУ. Очолювала Кривоозерську організацію НРУ — найбільшу на Миколаївщині. Її стаття «Демагогічні гасла і факти» з критикою «соціалістичної демокра-тії» була опублікована 1993 р. в Кривоозерській газеті «Заповіти Леніна» і обговорювалася на її сторінках півтора року. Авторці ночами по телефону погрожували, що зараз прийдуть зди-рати з неї шкуру, щоб повісити «на райкомі» замість «бандерівського прапора».
В 1994 р. кандидувала від НРУ в 290-му окрузі на виборах до Верховної Ради України.
Влітку 1991 р. їздила у США, де провідала Караванських, викладала на курсах підви-щення кваліфікації учителів шкіл українознавства в діаспорі, мала низку виступів. За кілька хвилин після її виступу на з’їзді «Золотого Хреста» в оселі ім. Олега Ольжича була проголошена незалежність України.
З вересня 1994 р. живе в Одесі. Працювала в Одеській ЗОШ № 117, у міськвиконкомі.
Після загибелі лідера НРУ В’ячеслава ЧОРНОВОЛА, з яким М. товаришувала ще з 1965 р., очолила Чорноволівське крило розколеного Руху в Одесі та відновила Одеську обласну (крайову) організацію НРУ. В грудні 2001 р. виключена з НРУ за незгоду з політикою Проводу щодо участі організації у виборах до Верховної Ради України на третьорядних по-зиціях та принципом формування виборчих списків. Нині безпартійна.
З 1998 р. працює старшим викладачем кафедри методики викладання гуманітарних ди-сциплін (нині Науково-методичний центр української мови та літератури, українознавства) Одеського обласного інституту удосконалення учителів. Її теми: «Книга буття українського народу», «Українська література кінця ХІХ – перших 3-х десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейського літературного розвитку», «Проблема адекватного прочитання україн-ської класики».
Авторка низки книг, виданих при сприянні зятя Андрія Афанасенка та подруги-видавця М. ОВДІЄНКО, статей з науково-методичної, морально-етичної та політичної тематики.
Кілька видань витримала книжка М. «Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія)» – яскравий зразок сучасної полемічної літератури. Авторка об-ґрунтовує необхідність створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. 2007 р. в Броварях вийшла книжка «З непам’яті прикликана судьбою», яка увібрала найкращі її вір-ші, автобіографічний нарис, документи, знімки. За ці дві книжки М. 14.01.2008 р. присудже-на премія ім. В.Стуса.

Бібліографія:
І
Скільки в світі сонечок. Вірші для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. — К.: Веселка, 1978.
Берег радості. Вірші. — Одеса: Маяк, 1986.
Пошануймо цю жінку. Нарис про Ніну Строкату-Караванську. — Ж. «Українська куль-тура», Київ, ч. 3, 1993. — С. 24-25; // О. Різниченко. Промінь з Одеси: Поема. Докумети. Спогади про шістдесяті роки в Одесі і Ніну Строкату-Караванську. — Одеса, 2000. — С. 197-201.
Ех, яблучко!.. (З історії більшовицького терору в Одесі). — Газ. «Чорноморські новини». 1996.
Розумом — не збагнути... (Нотатки про деякі парадокси російського політичного мислення). — Газ. «Юг», 1998. — 27 березня.
Інтерв’ю з Г.Могильницькою 13.02. 2001 в м. Одесі. Архів Харківської правозахисної групи.
Життя, віддане Україні. На сороковини Ніни Строкатої. — Газ. «Чорноморські новини», 1998 — 5 вересня; // О. Різниченко. Промінь з Одеси... 2002. — С. 193-201; там же, на с. 202 — вірш «Світлій пам’яті Ніни Строкатої».
В’язень № 8986 (Про подвиг українського священика о. Івана Кипріяна). — Газ. «Чор-номорські новини», 1999. – 4 березня.
Поезія мужності й любові. Штрихи до творчого портрета Святослава Караванського. — Ж. «Наша школа», Одеса, ч. 4, 1999. — С. 41-42.
Рогніда. Ліро-епічна історична поема. — Одеса: Альфа-Омега, 2000.
Остання дума (Про розстріл кобзарів і лірників у 1934 р.). — Газ. «Думська площа», Одеса, 2002. — 12 січня.
Із пращі правди. — Ж. «Українська культура», Київ, ч. 6, 2003. — С. 17-19.
Літос, або камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія. — Броварі: Українська ідея, 2004. – 104 с.
Штрихи до недомальованого портрета (Нарис діяльності В. І. Леніна). — Одеса: Друкарський дім, 2005.
Василь Стус в Одесі. — Газ. «Літературна Україна», 2004. — 6 вересня; Ж. «Віра», США, 2005, ч. 2. — С. 13-17.
Ніна Строката, якою я її знала //Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах /Упорядник О. Різників; Наук. ред. канд. іст. наук Ю. Зайцев; Бран: поема-містерія. — Одеса: Друк, 2005. — С. 317-333; там же, на с. 334 — вірш «Дон Кіхоти. Пам’яті Василя, Івана, В’ячеслава, Ніни».
Серафима. Поема. — Одеса: Друкарський дім, 2006.
Halina Mohylnytska. Lithos or a Stone from the Sling of Truth in Order Breac the Aberrations of a Metropolitan (Translated from Ukrainian and Russian by Natalia Jemetz). — Toronto, 2007.
Хроніка великого ошуканства. — Броварі: Українська ідея, 2007.
З непам’яті прикликана судьбою. Вірші, документи, біографічний нарис. — Броварі: Українська ідея, 2007. – 288 с.
Могильницька Г. Над білим янголом скорботи — незгасний духу смолоскип. До 75-ї річниці голодомору в Україні 1932-1933 років. — Ж. «Дивослово». Ч. 11. 2007. — С. 32-33.
ІІ
Караванський С. Поки грім не вдарить. Щира бесіда. — Газ. «Національна трибуна» — 1994. — ? С. 31-32.
Тарнавський М. Така неповторно схожа на Україну. — Газ. «Чорноморські новини» — 1999 — 21 серпня.
Різниченко О. Промінь з Одеси: Поема. Документи. Спогади про шістдесяті роки в Одесі і про Ніну Строкату-Караванську. — Одеса, 2000. — С. 64-65; 184-186; 245.
Скрипник Т. Відродження жанру: Г. Могильницька «Літос, або камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я». — Газ. «Народна газета» — 2004 — 21-27 жовтня; Газ. «Шлях перемоги» — 2005 — 23 лютого.
Попелюк О. Наші сучасниці в поєднанні з духовністю//Вісник Буковинського право-славного університету. Випуск 5. Гендерологія: Українська жінка і духовність. — 2006. — С. 59-60.
Матеріали презентації книги Галини Могильницької «Літос, або камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я // Вісник Буковинського православного університе-ту. Випуск 5. — 2006: Данило Митрополит Чернігівський і Буковинський. — С. 66-67; Попе-люк О. — С, 68-69; Іванчук Д. — С. 70-71; Гураль Г. — С. 72-73; Мільков В. — С. 74.
Донька Одеси. Ніна Строката в документах і спогадах //Упорядник О. Різників, науко-вий редактор канд. іст. наук Ю. Зайцев; Бран: Поема-містерія — Одеса: Друк, 2005. — С. 4, 8, 10, 17, 18, 21, 33, 82, 91, 96, 116-118, 141, 150, 168, 270, 178, 299, 347.
Авеличев В. Юбилейный вечер поэтессы. — Газ. «Одесский вестник» — 2007. – 15 травня.
Актуально! Галина Могильницька «Літос...» — Газ. «Віче» (Канада) — 2007. – 25 трав-ня.
Свінтковська С. Жінка, що має талант бути щасливою — Ж. «Українська мова та літе-ратура в школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» — 2007, ч. 5. — С. 56-60; «Методичні діалоги» — 2007, ч. 5. — С, 13-15.
Конак С. Чи проспівана її доля? — Газ. «Чорноморські новини» — 2007, 22 листопада.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 30 – 31.12.2007. Виправлення і доповнення Г.Могильницької внесені 14.04.2008.
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА. Знімок В.Овсієнка 13.02.2001. Вручення премії імені Василя Стуса в Будинку вчителя в Києві на Василя, 14 січня 2008 року: Марія Овдієнко, Євген Сверстюк, Галина Могильницька. Знімок В.Овсієнка.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ГОЛУМБІЄВСЬКА (ДЕНИЩЕНКО) ГАННА ВІКТОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА (Зняти! Див. 08.07.2005). Овсієнко В.В.

MENU