ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ

 298907.03.2008

автор: Шупта Д.Р.

Дмитро ШУПТА
ЗЛОЧИНЕЦЬ, БО НЕ СТАВ СТУКАЧЕМ
Одеська хвиля. Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. – Одеса: Друк, 2006. – С. 145– 154

Гоніння на мене почалися ще задовго до моєї появи на світ, адже 1937-й – рік тотальних репресій – і з моїм народженням у матері пропало грудне молоко. Та врятувався я завдяки кізці, яка на той час окотилася.
Свідомо переслідування закарбувалося в моїй пам’яті, коли я «на колосках» марно намагався утекти від лихого об’їздника та ще лихішого голови нашого колгоспу «Заможне (!!) життя». Від них я уперше почув, крім матюків, такі слова, як Балицький, ГПУ, допра...
Потім переслідування залило мені сала за шкуру, коли щодень методично директор Мокиївської середньої школи викликав мене «на килимок», бо треба було внести плату за навчання (за себе і сестру), чого я так і не зробив жодного разу, бо не було чим платити. До школи щодня добиратися пішки за 5 км в один кінець, потім вимушено пропускав по кілька уроків на екзекуції у директора...
Вочевидь переслідування дало себе знати, коли 1956 року мені довелося вступати до Севастопольського технічного училища ім. адмірала Макарова. Севастополь тоді перебував на статусі «закритого міста» і туди можна було потрапити лишень за спеціальним дозволом та перепусткою. Напередодні ж у мене зникла поема «Терези» (у ній заторкувалося багато політичних та інших життєвих делікатних питань), яка, як пізніше я здогадався, потрапила в поле зору служби КДБ. Заняття в училищі розпочалися вже давно, коли мені, після тривалих відвідувань, в обласному Кримському бюро видали врешті-решт дозвіл і перепустку в Севастополь, де в училищі на мене вже очікували мої «тілоохоронці», тобто я опинився під постійним стеженням.
1 травня 1958 року під час маївки за містом мене затримали цивільні особи і доправили на прикордонну заставу, де влаштували дізнання, триденну перевірку, після чого все-таки відпустили. Зрозумівши цілковиту безперспективність мого перебування в місті-герої, цього ж року я вступив до Сімферопольського медичного училища, а там невдовзі потрапив на допит, вчинений мені службістами КДБ в кабінеті завідуючої облздороввідділом Титенко, де вперше відкритим текстом агітували мене виконувати роль стукача, на що я не погодився. Допит тривав з 9-ої ранку до 22-ої години вечора. Потім були інші виклики в згадану службу, але теж безрезультатні.
1963 року потрапив я у травні на Всеукраїнський семінар молодих літераторів до Одеського будинку творчості письменників, куди прибули й Василь Стус, Борис Нечерда, Богдан Горинь, Микола Вінграновський, Василь Захарченко та інші. Відтоді фізично відчував постійне стеження за собою, яке велося з застосуванням магнітофонних записів та фото- й кінокамер. Провокації, цькування, обмовляння, нишпорення в особистих речах і записниках з метою збирання компромату набуло постійного характеру. І водночас мене з КДБ опікав куратор Іван Тимофійович, син директора ХТЗ, як він сам про себе прохопився, – він то мене не залишав у спокої, регулярно викликаючи в одну з кімнат готелю «Україна» – і на співбесіду, і на допит.
Таким опрацюванням та агітуванням він завжди мене доводив до божевілля. Тоді мені часто-густо доводилося міняти місце роботи, і це не могло не позначитися на моєму навчанні. Посилювався тиск деяких викладачів, бо моє ім’я значилося серед «зачинщиків» страйку на кафедрі іноземних мов, коли майже всій групі виставили оцінки «трійки» як таким, що сильно проштрафилися. Свою «трійку» я ліквідував на перездачі лишень у час держіспитів. А комсомольське бюро і збори весь час мене «пропісочували» як такого, хто не був на жодному суботнику і не відвідав жодних комсомольських зборів. Відтак влаштували мені експертизу у психіатра з метою остаточної компрометації і виключення з медінституту.
Тоді ж один з викладачів сказав мені, що моє прізвище значиться в «чорних списках» політично ненадійних націоналістів.
Паралельно з усім цим мене щоразу викидали з плану кримського видавництва, куди в перспективі я щоразу потрапляв зі своїм рукописом віршів, починаючи з 1963 року. У пресі й на радіо повідомляли, що моя книжка поезій має з’явитися друком, а потім її вилучали з планів...
Такі екзекуції у своєму інтеґрованому вигляді не залишалися безслідними, нерідко дійсно виникали ситуації, коли з ганьби міг накласти на себе руки, неодноразовим свідком чого був Петро Засенко, редактор першої моєї поетичної збірки, яка пізніше з’явилася у видавництві «Молодь», у Києві.
1967 року рукопис моєї збірки поезій «Україно моя» був розгромлений на раді видавництва «Крим», де критик Дегтярьов висунув мені звинувачення в екзистенціалізмі, формалізмі, песимізмі та українському буржуазному націоналізмі і т. д. і т. п.
Як учасник інститутської художньої самодіяльності, я мав прочитати зі сцени свого вірша. В козацькому однострої, з шаблею при боці і з кобзою в руках заявившись перед глядачами, почав декламувати свого українського вірша, за що на самому початку був освистаний поодинокими провокаторами, але, виждавши, поки все уляжеться, дочитав твір до кінця, чим викликав дружні оплески однокашників. «Похвальну грамоту», якою за відмінне навчання ректор відзначив тоді мене у своєму наказі, я так і не отримав.
Листи мені друзі адресували на Головпошту. Одного разу, коли ми зайшли туди з Губарем О.І., доцентом Сімферопольського педінституту, членом Спілки письменників, мені від невідомого адресата вручили важкий пакет, який ми з Олександром Івановичем розпечатали, присівши неподалік на лавку в сквері. На титулі машинописного тексту значилося: «Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація?» Роззирнувшись довкола, Олександр Іванович звернув мою увагу на кількох тренованих молодиків, які неподалік пильнували за нами, – збагнувши, в чому річ, ми негайно зникли у дверях першого стрічного тролейбуса. Але праця І. М. Дзюби збереглася у мене і аж у 1983 році вона зникла (тут неясно, чи КГБ підкинуло цього листа?!).
Завершувалося моє навчання в медінституті, а тому посилювався тиск і активізувалася обробка мене як майбутнього (можливого!) стукача. Мені обіцяли золоті гори: і квартиру в центрі міста, і посаду викладача в медінституті, і регулярне видавання моїх збірок, і навіть премії...
Закінчивши медінститут з відзнакою, я одразу ж зник із Криму і прибув у своє рідне село Куріньку з наміром відкрити в ньому лікарняну медамбулаторію. Та цьому не судилося збутися – «крамольний» лікар не був потрібен навіть тут... Знову пошуки роботи, тероризування квартирним питанням, зміна ряду місць праці...
Врешті, 1969 р. мені вдалося на півроку потрапити до Харківського інституту вдосконалення лікарів на спеціалізацію з хірургії, яку я закінчив на «відмінно». Але Іван Тимофійович знайшов мене і там, і знов намагався агітувати на стукача, обіцяючи місце наукового працівника в інституті нейрохірургії, квартиру в престижному районі міста, видання книг і т.д.
Їдучи на ці курси, я подав рукопис поезій до регіонального Харківського видавництва «Прапор», куди перед від’їздом з Харкова завітав, щоб довідатися про долю своїх творів. Це сталося в обідню перерву. На все видавництво там виявився присутнім лишень один працівник, інвалід з ушкодженим хребтом. В одному з кабінетів він повідомив мені, що рукопис моїх віршів відправлено в село Куріньку, а редвисновок люб’язно дав мені прочитати: «Стихи Д. Шупты враждебные социалистическому строю, они пропитаны духом украинского буржуазного национализма...» Під цим доносом стояв підпис «Лопатин».
Вдома ж – (диво!) – у папці мій рукопис супроводжував обнадійливий лист видавців, у якому йшлося про те, що над творами необхідно попрацювати і, додавши нові, можна буде пропонувати книжку до друку.
В лікарні, після моєї спеціалізації, мені було категорично відмовлено в посаді хірурга і запропоновано місце лікаря в дільничній сільській лікарні. Одначе, Полтавський облздороввідділ розпорядився по-іншому й направив мене у Градижськ, де, на відомих умовах співпраці з КДБ, я мав посісти місце завідувача хірургічним відділенням. Оскільки я знову не погодився — посади не отримав. Була недовга праця в Гребінківській залізничній лікарні, як виявилося, без найменшої перспективи на житло. І, нарешті, посада хірурга-ординатора в Яготинській центральній лікарні Київської області, де я випив повну чашу своєї долі: постійне стеження, безпідставні наклепи та обмовляння, прокурорський терор, кадебістські допити, вишукані провокації, брутальне приниження, нице підсиджування з метою підірвати авторитет, зганьбити як людину, руйнація родини, звинувачування в націоналістичній та антирадянській діяльності, що привело мене до Лук’янівського СІЗО та засудження.
Як пізніше я довідався, за мною вели кегебістську курацію Сукачов Борис Миколайович, Середа Дмитро Григорович і Терещенко Василь Васильович.
Почалося все це, можна сказати, з перших днів після мого прибуття в Яготин, відколи головному лікареві та вищому районному начальству стало відомо, що я перебуваю під постійним наглядом КДБ. В цей же час і я довідався, що головлікар завів на мене особливу папку, яку тримає у своєму сейфі, поповнюючи її регулярно доносами, наклепами та своїми резюме, що він демонстративно робив навіть у моїй присутності: невдоволених чи, частіше, провокаторів змушував писати пасквілі на мене під його диктування.
Нерідко провокаторів підсилали до мене на прийом як пацієнтів. Деякі з них шукали мене за такими ознаками: хірург, що спілкується українською мовою, оперує по-своєму і навіть шви після операції накладає націоналістичні.
Про це скрізь у людних місцях заявляли (крикливиці, навіжені, біснуваті, причинні – так дає словник!), нагнітаючи і формуючи суспільну думку.
Тож потрапив до Лук’янівського СІЗО, де й перебував 1983-1984 рр. Там я втратив зір, слух та професійну придатність – кисті моїх рук, хребет покалічені. А які були моральні збитки!
Лише смерть Андропова врятувала мене від смерті та пом’якшила мою долю. Справа моя розглядалася в Яготинському суді вже як справа карного злочинця, а не політичного. Тому я досі залишаюся нереабілітованим.

Засканував і розмістив на сайті ХПГ В.Овсієнко 7 березня 2008 року.
Дмитро Шупта 3.02.2006. Фото В.Овсієнка.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Персоналії / Український національний рух

СУХОВЕЦЬКИЙ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БАРСУКІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ. Овсієнко Василь

Персоналії / Український національний рух

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. С.Карасик, В.Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

СТРОКАТА (СТРОКАТОВА)-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. І.Рапп

Персоналії / Український національний рух

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. В.Овсієнко. Виправив Є.Концевич

Персоналії / Український національний рух

БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ. В.Овсієнко, В.Барладяну

MENU