Жінки в русі опору сімдесятих років

 687807.02.2008

автор: ЛІСОВА Віра Павлівна

ЖІНКИ В РУСІ ОПОРУ СІМДЕСЯТИХ РОКІВ

(Стаття була опублікована під назвою «Сімдесятниці» в журналі «Зона» № 12, 1997, с. 3 - 12; тут вона заново відредагована та доповнена. – В.Лісова. Січень 2008 р.)

На початку листопада 1976 року радіо Бі-БІ-СІ повідомило про появу в Україні правозахисної організації — Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).
19 грудня група жінок з Києва (Оксана Яківна Мешко, Таміла Матусевич, Світлана Кириченко, Віра Лісова, Ольга Стокотельна, Галина Дідківська) приїхала до Кончі-Заспи, щоб привітати Миколу Даниловича Руденка з днем народження. Господарі прийняли нас радо і гостинно. Був там Микола Лукаш, уже без роботи і без членства у Спілці письменників — після його безпрецедентної заяви щодо обміну місцями з ув’язненим Іваном Дзюбою. Приїхав із Закарпаття Йосип Тереля, будучи саме у "відпустці" після чергового табору чи психушки. Як завжди оптиміст, він з блискучим гумором розповідав про різні пригоди у його мандрах по муках. Ми давно так не сміялися!
Після відправки засуджених політв’язнів до таборів (1972 — 1974 р.р.) сформувалося коло з родичів та друзів, що залишились неув’язнені. Ми почали активніше спілкуватись між собою, усупереч перешкодам КГБ. Налагоджували зв’язки з родинами ув’язнених з інших міст і сіл України. Витворили навіть традиції: вітання з днем народження, святкування Нового року, інших обрядових і Шевченківських свят, посвячення у школярики. Це гарно робили Галина Дідківська та її мама Галина Полікарпівна, Світлана Кириченко, Надія Світлична, Таміла Матусевич та ін. Валентина Бердник організувала курси крою і шиття, які проводила на квартирі у Віри Лісової. Словом, ізоляція в суспільстві, де запанували розгубленість, мовчання і страх, нас здружила. Це також давало можливість ділитися новинами з таборів та навколо сімей ув’язнених.
А тут правозахисна організація!
Ми уже чули про погром на квартирі у Руденків, про поранення камінням Оксани Яківни, що була там присутня. Передбачали, що поява УГГ викличе з боку КГБ агресивну реакцію. Тож, зібравшись у Руденків, попри затаєну тривогу, ми все ж почували себе впевненіше, безпечніше.
Про участь жінок у правозахисному русі 70-х років ще багато чого треба зібрати й опрацювати. Однак, нашвидкуруч можна схематично окреслити та умовно поділити той час, як мені здається, на періоди, в які змінювалися форми діяльности.
Тож у цьому замкненому колі опинилась частина тих жінок, які різною мірою були причетні до самвидаву 1960-х років. Тепер він набув, по суті, правозахисного спрямування: клопотання, протести, скарги у різні офіційні державні та партійні інституції, до депутатів Верховної Ради, у суди, прокуратури, МВС; листування з табірною адміністрацією. Тематика була широка: від протестів, клопотань щодо умов утримання в’язнів у таборах до політичного характеру. Це переважно були документи на захист своїх рідних, але й не тільки (як ось Світлани Кириченко на захист викраденого КГБ дворічного Яреми Світличного після арешту його мами, щодо наступних арештів Миколи Горбаля та інших), про лікування Івана Олексійовича Світличного, голодування чоловіків та безліч інших індивідуальних писань. Менше було акцій гуртових, як-от виступ групи львівських жінок на захист Валентина Мороза (Раїса Мороз, Ольга Горинь, Олена Антонів та ін.). Частина цих документів ставала надбанням самвидаву.
Чи вірили ми в якісь позитивні результати? Надій було так мало, що скоріше це були голоси з погромленого середовища, голоси сумління. Тим більше, що реакція однозначна: трафаретні, сухі і бездушні відповіді. Крайнім виявом цинізму й узаконення жорстокості була відповідь високопоставленого чиновника із апарату Щолокова (Міністр МВС СРСР. – Ред.) на скаргу О.Я.Мешко про погані умови утримання у таборі її хворого сина Сергієнка Олеся: "Не на курорте он. Надо понимать!" – і мовчки показав їй на двері. Вищезгаданий виступ Світлани Кириченко не залишився непомічений. За вказівкою КГБ та за розпорядженням завідуючого відділом науки при ЦК КПУ Дорогунцова (між іншим, депутата Верховної Ради І скликання) її було звільнено з Інституту мовознавства "за непридатністю".
Вшануймо споминами всіх матерів, які мали ув’язнених дочок та синів, бо зазнали вони великих страждань, особливо втрачаючи рідних дітей по таборах! Захищаючи своїх синів та дочок, деякі з матерів стали відомими та визначними правозахисниками, а також громадськими діячами. Такою, передусім, назвемо Оксану Яківну Мешко. Знаємо про Ніну Михайлівну Марченко, яка велику любов до свого загиблого сина перенесла на всіх живих його побратимів, глибоко перейнявшись їхньою діяльністю. Знаємо також, що більшість матерів із західних земель, у яких були засуджені дочки чи сини, — це були люди свідомі, розуміли своїх дітей і підтримували їх.
Крім названих вище, це Стефанія Петраш-Січко (м. Долина), Анастасія Федорівна Матусевич (м. Васильків), Надія Антонівна Парубченко (мати Ю.Литвина, с. Барахти на Київщині), Ганна Полікарпівна Дідківська (теща Є.Пронюка, Київ), Фросина Федорівна Овсієнко (с. Леніне Радомишльського р-ну), Любомира Попадюк (Львів), Наталка Олександрівна Лук’яненко (с. Хрипівка на Чернігівщині), пані Шовкова з-під Коломиї (мама зовсім юного Василя Шовкового), Люба Маринович (м. Дрогобич), Галина Глузман (м. Київ), пані Калинець — мама Ігоря Калинця, Килина Харитонівна Чорновіл (с. Вільхівець на Київщині), пані Анна Шабатура — (м. Львів, мама Стефанії), пані Михайлина Мармус (мама двох синів — Миколи та Володимира із с.Розсохач на Тернопільщині), Меланія Іллінічна Світлична, Текля Семенівна Турик (с. Бірки на Волині), Анна Бадзьо (с. Копинівці на Закарпатті), Євдокія Яківна Сверстюк (с. Сільце на Волині), Їлина Яківна Стус, пані Осадча (зі Львова, мама Михайла), Текля Миколаївна Горбаль (с. Летяче на Тернопільщині). Імен матерів багатьох політв‘язнів ми не знали, але нехай їхні імена незримо доповнять цей список, бо вони жили і страждали по всій Україні.
Вшануймо уклінно матерів політв’язнів!
Після того, як офіційна влада відштовхнула наші клопотання, частина жінок звернула свою увагу на міжнародні організації (Міжнародна Амністія на захист прав громадян; писали до комуністів Франції, Канади та ін.).
Так, вдало використавши стосунки між компартіями Франції та СССР, за сприянням А.Д. Сахарова, Тетяни Ходорович та друзів з Парижу, Тетяні Житник, дружині Леоніда Плюща, вдалося витягти свого чоловіка із психлікарні. Чого не вдалося мені, хоч зверталася в усі вищеназвані інстанції.
Інша форма — це оприлюднення інформації з таборів щодо умов утримання та морально-психологічної атмосфери; стану здоров’я в’язнів; оприлюднення писань політв’язнів — листів, заяв, деяких творів, що не витримали б цензури у листах додому.
Звичайно, кожна з нас виносила ці документи з таборів під час особистих побачень по-своєму — як могла за певних обставин: від запам’ятовування до ковтання тюбиків з паперу чи використання різних отворів людського тіла.
КГБ розцінювало це як інформацію для світу, тому, по суті, мстило жінкам та ув’язненим у найрізноманітніший спосіб: позбавляли побачень, листів, садили до різного типу ізоляторів, у «великій зоні» шантажували, звільняли з роботи тощо. Причому, мотивацію виставляли зовсім іншу. Та як би ці дії не били бумерангом нас по обидва боки ґрат, мовчати ми просто не могли. У нас жевріло сподівання, що ця інформація просвітить та активізує громадську думку зарубіжжя, а країни – учасниці Гельсінської наради на своїх наступних з’їздах якось, може, впливатимуть на політику в СССР щодо прав людини, що зможе полегшити життя наших в’язнів. Пам’ятаю, як ми з хвилюванням стежили за Нарадою у Мадриді, куди мали потрапити документи про українських в’язнів!
Доречно згадати ще й таке: деякі жінки опікувалися тими в’язнями, у котрих на волі нікого не було. Листування в’язало їх зі світом, часом рятувало від депресій. Посилали належні їм продуктові бандеролі та посилки, гроші на передплату преси (Олена Антонів, Таміла Матусевич, Алла Марченко, Галина Дідківська, Віра Лісова, Світлана Кириченко, Льоля Світлична та ще, мабуть, й інші, про кого я вже забула). Щодо жінок зі Львова та інших міст і сіл західних земель. У благодійні акції того часу були включені досить широкі кола жіноцтва, що займались збиранням грошей, речей не тільки у табори, але й сім’ям політв’язнів зі всієї східної України. Це були благородні жінки — громадянки, патріотки. Ця сторінка ще чекає на своє висвітлення.
Звузилися канали, якими рухався самвидав. Якщо раніше цьому сприяло спілкування в установах, на літературних вечорах, на різних святах, у хорах, через родичів по периферії, то тепер залишився, в основному, лише шлях спілкування через родичів. Географія цього часом сягала віддалених куточків України. Часто це були старенькі люди в селах. Дехто з них знав або здогадувався, що бере на схов. Нейтральні люди по містах, зокрема, і в Києві, не годилися. У них, як правило, КГБ забирало ці матеріали.
До появи УГГ 1976 року всі матеріали з України йшли через Москву, адже і дорога до таборів ішла таки тудою. Ми поступово зазнайомились із московськими дисидентами, пізніше відомими правозахисниками. Це були Людмила Алєксєєва, Ніна Лісовська, Тетяна Вєліканова, Мальва Ланда, Галина Любарська, Андрій Твердохлєбов, Андрій Амальрік, сім’ї Шихановичів, Ковальових, Гінзбургів, Льва Копелєва, Тетяни Ходорович, Саші Подрабінека, генерала Петра Григоренка. Зупинялися в Москві у Леся Танюка. Дехто з нас спілкувався з А.Д. Сахаровим, у тім числі й мама Миколи Матусевича.
Крім поїздок на побачення через Москву, використовували відрядження киян до Москви та москвичів до Києва. їздили й спеціально, як мені відомо, Марія Гель, Олена Антонів, Раїса Руденко, Алла Марченко та ін. Оксана Яківна знала багато тонкощів московської самвидавської та правозахисної "кухні". А ось такий спосіб дії. Сідає Алла Марченко зранку в літак, а ввечері повертається додому. Везе туди нагальну інформацію, яку привезла з побачення у таборі або з заслання Ніна Михайлівна. Ніна Петрівна Лісовська зачиняє двері на ключ, забороняє підходити до телефону. Опрацьовують інформацію. Якщо це для "Хроники текущих событий", то роблять російський переклад. Звичайно, не все потрапляло у світ за адресами. Часом зникало десь безслідно.
Після появи УГГ багато матеріалів зі всієї України йшло до Києва. Тут на їх основі складали "Меморандуми", а пізніше Інформаційні бюлетні. Так, у кінці 70-х років 4, 5, 6, 7 номери готового "Бюлетня" на основі зібраних львів’янами та виготовлених Ольгою і Михайлом Горинями матеріалів також були переправлені до Києва. А звідси та ж дорога до Москви. Тоді деякі квартири в Києві у певні періоди були "перевальними пунктами" і, звичайно, піддавались обшукам, як у Оксани Яківни Мешко, у Лілі Андрієвської-Сверстюк, Алли Марченко та ін. Багато матеріалів при цьому забирало КГБ.
Частина жінок продовжувала користуватися вивіреними шляхами, оминаючи УГГ. У Москві через посольства та кореспондентів було легше передавати за кордон. Так, при мені на квартиру Юрія Шихановича у надвечір’ї заїхав працівник іноземного посольства, забрав папку, сів у свою машину і поїхав. Або серед білого дня на квартирі Тетяни Ходорович проводиться прес-конференція для іноземних журналістів, на якій я була присутня. Звичайно, напруга була велика. Дім обставлений машинами, у під’їзді «хлопці з КГБ». Та кореспонденти з кількох європейських країн записали факти порушення прав людини. Я давала загальну характеристику становища на Україні та факти про Лісового, Пронюка і Михайлину Коцюбинську, яку в Києві саме тоді мучили постійними бесідами та шантажами і, врешті, звільнили з роботи. Але як у Києві, так і в Москві частина матеріалів потрапляла до рук КГБ, що часто було підставою для нових арештів.
Десь 1977 чи 1978 років у Києві було відкрито американське консульство (через кілька місяців його закрили). У перші відвідини посольства Надію Світличну та Миколу Горбаля було схоплено ще на східцях готелю "Москва", де воно містилося. Олесеві Берднику поталанило більше. Його забрали на третій раз, коли він ніс туди лист-звернення до світової громадськости на захист Гелія Снєгірьова, що умирав у застінках КГБ, а в останній місяць свого життя був переведений до Жовтневої лікарні. Саме тоді Раїса Руденко таємно проникла у палату і мала розмову з безнадійно хворим Гелієм. Лист О.Бердника таки потрапив за кордон якимось іншим каналом.
Морально-психологічна обстановка у нашому середовищі була важка, а часом жахлива. Постійна тривога і страх за рідних у таборах, за дітей, які були під прицілом КГБ і часто ставали знаряддям для маніпулювання. Передусім, до кожного з нас було приставлено оперуповноваженого, т.зв. куратора. Це «хлопці», що росли по службі на наших муках. Вони недремно контролювали наше життя. Хто мав маску доброзичливця, а хто був відвертим шантажистом і садистом, лютим українофобом, жорстоким і цинічним, як сумнозвісний Киричек, організатор кримінальних процесів над Миколю Горбалем, Вадимом Смогителем та, мабуть, і Сашею Фельдманом. Куратори могли з’явитися несподівано у найнесподіванішім місці, часто перед святами. Включали у свій арсенал бесіди, шантажі, психологічний тиск, прослуховування квартир, спробу вербувати в інформатори всіх, з ким ми спілкувались, включаючи рідних дітей. Залякували долею дітей, влаштовували різні напади на них, загрожували нам таборами, а наші "байстрюки", мовляв, залишаться самі. За цими словами стоять конкретні живі люди і діти Василя Барладяну, Ольги Горинь, Олени Антонів, Любомири Попадюк, Людмили Стогноти. На доньку Віри Лісової, семикласницю, організували напад з метою зґвалтування, покалічили десятирічного сина Петра Рубана. Після арешту Миколи Матусевича чинився терор над його 10-літнім небожем, що його улаштували кагебіст міста Василькова та учителька, ставлячи дитині за приклад Павлика Морозова; а на слова дитини, що дядько його гарний і він його любить, відповідали: «Павлик Морозов також любив свого батька, але був передусім радянським піонером». Після цього діти мали стреси і пережили важкі депресії.
Влаштовували напади на жінок із побиттям, при цьому забираючи сумки із матеріалами. Так було вчинено із Оксаною Мешко, Раїсою Руденко, Михайлиною Коцюбинською, Льолею Світличною, Світланою Кириченко та ін. Внаслідок розбійницького нападу чи злодійського проникнення у квартири було забрано неоціненні архіви Антоненка-Давидовича, Надії Віталіївни Суровцової, матеріал про шістдесяті роки Михайлини Коцюбинської, працю Юрія Бадзя "Право жити".
Практикували найбезглуздіші «розносні» публікації у пресі (на С.Кириченко та ін.), засудження "антигромадських" вчинків у трудових колективах (О.Антонів та ін.), звільняли з роботи майже всіх дружин ув’язнених, а декого по кілька разів. Несанкціоновано тримали за ґратами (Атена Пашко, Катерина Висоцька та ін.). І, звичайно, замучували обшуками, навіть у зв’язку з якимось пограбуванням універмагу десь на Львівщині (В.Лісову, А.Марченко). Впливали на подальшу долю людини, наприклад відверто не давши Людмилі Рябусі (небога В.Овсієнка) поступити до Львівського художнього інституту. Часом змінювали кураторів на інших, іншим, навіть різко протилежним способом дії. Один із «нових» міг заявити В. Лісовій: "Будем общаться. Но учтите: я даже трактора перевоспитывал!" Це була розпусна вакханалія – від жахів до анекдотів, як оцей: "Що ви собі думаєте? Вас там якась горсточка! Весь народ крокує в ногу, — а ви?! Чого усміхаєтесь?" — "Уявила картину!" (В. Лісова)
Не можна промовчати про Ольгу Гейко, яка витримувала подвійний тиск — з боку КГБ та високопоставленої партноменклатурної родини.
У цих екстремальних умовах ми були досить здружені, і навіть деякі розходження згладжувались, були значно терпиміші і більшість із нас назавжди залишились друзями. Готуючи посилки чи готуючись до побачень, ділились найпотрібнішим. Після побачень негайно зустрічалися, щоб почути якусь звістку про своїх та про ситуацію в таборі.
Не забуду той сум, що огорнув душу після відвідин батьків Семена Глузмана, які щойно повернулись із побачення з сином. (Мені треба було почути щось про Василя Лісового, який раптово десь "зник" із табору, саме перед моєю поїздкою з двома малими дітьми до нього на побачення.) У квартирі гнітюча тиша, і серед неї двоє стареньких, сивих інтелігентних людей, стриманих, змирених, але спокійних і сповнених гідности. Близьке, хоч трохи з іншим нюансом було відчуття, коли залишала в далекому поліському селі серед зими Фросину Федорівну Овсієнко. Василь був тоді вдруге ув’язнений. Її життя — це суцільна виснажлива праця у колгоспі та вдома. Це безперервне терпіння. А кругом зима. Снігом занесло велике обійстя, велику старосвітську хату, у якій старенька, одна-однісінька, як палець, зі своєю згорьованою душею у зчорнілому перетрудженому тілі.
Через жорстокість санкцій з боку КГБ або й з міркувань доцільності, погляди на форми оприлюднення інформації в нас не збігалися. Частина жінок спрямовувала інформацію у підпільне русло, передаючи у світ тексти чоловіків. Так, твори Івана Світличного, Миколи Руденка, Івана Геля, Валентина Мороза та інших побачили світ за кордоном завдяки абсолютно ризикованим діям їхніх дружин, що відповідно оцінювалося у КГБ. Раїсу Руденко було кинуто до табору, Надію Світличну від другого терміну, очевидно, порятував малий Іванко, хоч її все ж із України видворили.
Велика доля масової участи жінок як у рухові опору, так і в правозахисному, припадає на західні землі. Були там свідомі масові протести, як-от війна за збереження стрілецьких могил, де стійко боролися, в основному, жінки різного віку. Також у зв’язку зі смертю Володимира Івасюка. Весь край, до глухого села в горах, був вражений і обурений: "Вже навіть за пісню дусат!" — чула я від сільських людей. Як східнячка, була вражена могутнім згустком енергії з глибокодуховною аурою, коли до могили протягом довгого часу після роботи сходилися і з’їздилися люди з сіл і гір, співаючи релігійних та патріотичних пісень часів УПА. Тоді Зеновій Красівський, що саме був звільнений із психушки влітку 1978 року, сказав нам: "Це вам не гурточок інтелігенції, а тисячі людей з полів і фабрик!" У суспільстві ще не згасла енергія УПА. Хоч і тепер живий дух краю топтався безжалісно. Забирали до таборів юнаків із сіл цілими групами! Учасників УПА, що повертались із ув’язнень додому, розкидали по всій Україні, Сибіру, Караганді або повертали назад по другому колу. Так, було повторно кинуто до в’язниці Ірину Сеник та Оксану Попович. Покалічені фізично, вони залишились з даними їм Богом тонкими і вишуканими душами, обдарованими дивною твердістю духу. У таборі вони оголосили себе членами УГГ.
Отже, підсумовуючи, назвемо жінок – членів УГГ:
Оксана Яківна Мешко, Київ
Ольга Гейко, Київ
Надія Світлична, Київ – США
Ірина Сеник, Борислав
Стефанія Шабатура, Львів
Оксана Попович, Івано-Франківськ
Ніна Строката, Одеса — США.
Величезну роботу, в тім числі технічну, виконували Раїса Руденко, Олена Антонів, Ольга Горинь.
Назвемо тут ще імена жінок, які не були офіційно членами УГГ, але по-різному упричетнювалися до цього руху:
Льоля Світлична, Київ
Ніна Марченко, Київ
Алла Марченко, Київ
Михайлина Коцюбинська, Київ
Ліля (Валерія) Андрієвська-Сверстюк, Київ
Таміла Матусевич, Київ
Світлана Кириченко, Київ
Галина Дідківська, Київ
Валентина Дробата, Київ
Ольга і Марія Стокотельні, Київ – Кам’янець-Подільський
Валентина Попелюх (Стус), Київ
Таня Чернишова, Київ
Віра Чередниченко, Київ
Параска Гета, Київ
Ольга Бузівська, Київ
Леся Падун-Лук’янова, Київ
Катерина Висоцька, Київ
Ріта Довгань, Київ,
Людмила Стогнота, Київ
Людмила Литовченко, Київ
Віра Лісова, Київ
Ніна Обертас, Київ
Люба Мурженко, Київ
Валентина Бердник-Сокоринська, Київ – с. Гребені – Київ
Людмила Рябуха-Голубчик, Київ – Ізраїль
Надія Силенко, Київ
Звенислава Вівчар-Сергієнко, Київ
Вереса Антонюк, Київ
Олена Лелюх, Київ
Марія Семенюк, Київ
Ірина Калинець, Львів
Ярослава Менкуш, Пьвів
Галина Менкуш, Львів
Мирослава Зваричевська, Львів
Марія Гель, Львів
Ганна Садовська, Львів
Оксана Сенатович, Львів
Марія Процев‘ят, Львів
Оксана Осадча, Львів
Атена Пашко, Львів
Людмила Шереметьєва-Дашкевич, Львів
Люба Маринович, Київ – Дрогобич
Раїса Мороз, Івано-Франківськ – США
Марія Овдієнко, Одеса – Бровари
Валентина Чорновіл, с. Вільхівець – Буча
Раїса Мороз-Симчич, Дніпропетровськ – Коломия
Орися Сокульська, Дніпропетровськ
Лідія Гук, Київ – Скадовськ
Софія Матвіюк та її мама Василина (вдова загиблого воїна УПА), с. Пирогівці на Хмельниччині
Ганна Михайленко, Одеса
Галина Голумбієвська, Одеса
Галина Могильницька, Одеса
Нуся (Ганна) Масютко, Львів – Нова Каховка
Ольга Бабич-Орлова, Житомирщина
Марія Вашека, м. Кагарлик
Ганна Йовхименко, м. Кагарлик
Галина Кравців, Харків
Галина Мельник, с. Погреби Броварського р-ну
Ірина Коваленко, дружина Івана Коваленка, з Боярки
Жінки – учасники УПА, що повернулись із таборів, також включились до самвидавчо-просвітницької та правозахисної роботи.
Це жінки-легенди:
Володимира Бандера
Дарія Полюга
Дарка Гусяк
Катерина Зарицька
Марія Вульчин, Львів
Люба Лемик
Катерина Савчук, Івано-Франківськ
Надія Віталіївна Суровцова, Умань
Оксана Бандера, Івано-Франківськ
А скільки таких саме жінок я не назвала!.. Із тисяч, що були репресовані, повернулися сотні. Вони вже почали розказувати про цю пекельну і дивовижну сторінку нашої історії на сторінках журналу "Зона":
Орися Матешук, Львів
Валерія Джулай, м. Первомайськ
Тетяна Байда (Барбелюк), м. Калуш
Марта Гай, Івано-Франківськ
Парасковія Пасько з Тернопільщини
Хай дарують мені жінки, яких не назвала, та ті, кого назвала не узгодивши. Це тільки імена тих, кого я знаю особисто або про яких чула в нашому колі. Певна, що спільними зусиллями цей список видовжиться. А, може, будуть написані книжки, крім тих, що знаємо: Валерія Марченка "Листи до матері з неволі" (до Ніни Михайлівни Марченко), спогади про Оксану Яківну Мешко (зусиллями Василя Овсієнка), спогади Світлани Кириченко та дуже цінна книжка Георгія Касьянова «Незгодні». А це потрібно, крім доповнення до історії, ще й з етичних міркувань, як ведеться у кожному нормальному суспільстві. Це ж бо данина уваги до жінок, які не лише підставляли плече ув’язненим рідним і дорогим людям, а й у важких умовах відповідно до свого сумління і можливостей вкладали свій камінчик у ту бруківку, що вела до незалежности нашу державу.
Журнал «Зона», № 12, 1997 р. – С. 3 – 12.
На знімку: 12 жовтня 1978 року випроводжають Надію Світличну за кордон: Оксана Мешко, Віра Лісова, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Дарка Гусяк, Михайло Горинь, Атена Пашко, Валентина Чорновіл. Зняли Ольга і Тарасик Горині.