ПЕТРАШ-СІЧКО СТЕФАНІЯ ВАСИЛІВНА

 1170419.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

 

Стефанія ПЕТРАШ-СІЧКО

ЖІНОЧА ДОЛЯ

(Доповнення з першого, „канадського”, варіанта набрані курсивом.)

 

Рукопис спогадів дружини п. Петро Січко виявив уже після її смерті. Текст написано охайно, практично без виправлень, ніби він переписаний начисто, хоча П.Січко твердить, що писала дружина без чернеток.

 Розпочала вона їх на Покрову 1991 року. І і ІІ розділи написані на пронумерованих 68 аркушах стандартного паперу. У тексті є згадка, що «60-у сторінку закінчила писати в січні 1993 р. і цілий рік не могла взятись за ручку». Ці розділи про події 1939 ─ кінця 1949 року: юність, підпілля, арешти, суд, етапи, ув’язнення. З тексту не можна зрозуміти, чи описала авторка бодай своє ув’язнення до кінця, чи на тому зупинилася.

Найбільший, ІІІ розділ, С.Петраш розпочала 5 жовтня 1994 року. Це загальний зошит у клітинку. Роблячи ксерокопію, ми пронумерували сторінки: 165. Тут описано події 1974 – 1994 років: як родина вдруге повстала на захист своєї (і національної) гідності, прилучилася до Української Гельсінкської Групи і яких зазнала за це репресій.

За розділ ІУ авторка взялася через півтора року, 15 березня 1996-го, і написала всього 7 стандартних аркушів. Тут вона ще раз повертається до звільнення чоловіка й синів, описує подорож до Канади.

Назву спогадам дала сама авторка. Але щоб читач мав на чому зупинити око, ми розбили текст на дрібніші підрозділи та назвали їх. Задля послідовності оповіді, ми дозволили собі переставити місцями деякі шматки тексту, в кожному разі зазначаючи це.

Уже коли цей том був змакетований, ми дістали вістку зі США від п. Надії Світличної, що в неї є чимало документів, а також інший рукопис спогадів Стефанії Петраш-Січко – з архіву вже покійної Ніни Строкатої-Караванської. До нього додано таку, на жаль, не датовану записку:

«Ніночко! Це все на скору руку, п’яте через десяте. Знаєте, ніхто за два дні книжку не написав, а тут все якісь перешкоди, не своя хата, то мушу робити те, що хочеться хоч би господині.

Якщо у Вас залізні нерви і бажання, то при Вашому розумі Ви то доведете до пуття, хоч це дуже важко.

Я багато дечого важного опустила.

Поміж це треба буде вкладати там на тих сторінках, де я позначила «1а», а в них  знова поробила позначки 1), 2)...

Окрема пачка з мого дитинства від 1941 до 1977 року.

Друга пачка вже з відомого Вам часу з 1977.

Щось розберете, щось ні, бо я навіть перечитати не маю часу. Помилок купами. А якщо вважаєте, що нікуди не годиться, то так і бути. Бо це непосильний труд. Дозволяю змінювати речення, переставляти фрази, щоб книжка мала менше-більше «товарний вид». Бо я чогось розучилася писати, чи то в поспіхах. Не осудіть».

З цього випливає, що цей рукопис є первісним. Написаний він, очевидно, на прохання Ніни Строкатої-Караванської в Канаді, коли авторка перебувала там на запрошення родини. Володимир Січко розповідає, що він разом з сином Тарасом їздив до Москви випроводжати маму до Канади в червні 1988 року. Є дата її повернення: 25 лютого 1989 року, аеропорт «Бориспіль», коли в неї митники вилучили подарований родичами комп’ютер. І з розділу «Інiцiативна група на захист Українських Церков» видно, що він писався в Канаді. 

Вражає дивовижна пам’ять Авторки: адже в Канаді вона вочевидь не користувалася ніякими документами. Повернувшись додому, С.Петраш написала новий, на нашу думку, досконаліший варіант спогадів. Викладаючи ті самі події вдруге, Авторка не мала під рукою «канадського» варіанта, але текст місцями співпадає майже дослівно, виробленими фразами. Так що публікувати в одній книжці обидва варіанти недоцільно: ще ж не академічне видання. Тому ми скористаємося волею Авторки, висловленою в записці до Н.Строкатої, та люб’язною згодою п. Надії Світличної і введемо до «українського» варіанта лише окремі епізоди з «канадського», виділивши їх курсивом. Вони суттєво доповнюють оповідь, зокрема, розповідь про ув’язнення С.Петраш тут бодай конспективно довела до звільнення в 1957 році.

«Перша пачка» складається з 71 сторінки рукопису А4, «друга пачка» – 107 сторінок. Крім того, є ще 11 сторінок додатків. 14 липня 2003 року ці рукописи разом з іншими документами Січків Надія Світлична передала на зберігання  Музеєві шістдесятництва в Києві. 

Редактор-упорядник Василь Овсієнко.

 

 

 

Розділ І

(14.Х. 1991 р.)

 

Юність

Я, Петраш Стефанія Василівна, народилася 1 квітня 1925 року в селі Залуква біля Галича, нині Івано-Франківської області. Батько Василь і мама Олександра Петраш. У них народилося семеро дітей, два хлопці і п’ять дівчат. Батько мав закінчений Львівський технікум, то працював в уряді, а мама трудилась дома на господарстві, допомагали їй діти. Поки діти були малі, то для роботи винаймали.

Найстарша сестра Розалія в свої 24 роки, тобто в 1928 році, виїхала до Канади, оселилася в Торонті, де й прожила з чоловіком Дмитром Чабаком і дочкою Любою до смерті.

Я була наймолодша. До школи пішла в 5 років, бо йшла старша сестра Міля, від якої я не хотіла відстати. Прийняли мене тимчасово, але побачили, що я вчуся, прийняли на постійно. В селі було 4 кляси, то в п’яту треба було йти до Галича. Туди мене не прийняли, тому що мені було всього 9 років, мусіла до четвертої йти повторно. В 1938 році закінчила 7-у клясу і пішла вчитись до ґімназії в м. Станіславів, тепер Івано-Франківськ. Через рік розпалась Польща, я продовжувала вчитись при совєтській владі, але вони з ґімназії зробили неповну середню, 2-у ґімназійну перейменували на 6-у клясу, а третю на 7-у клясу. Так що я в 1941 році знова закінчила 7 клясу.

Доля моя – як і тисяч дівчат і жінок, моїх ровесниць того неспокійного часу. Не встигла ще досягти повноліття, як вибухнула польсько-німецька війна. У свої 14 років ми цю війну зустріли з радістю, бо польська влада ставала чимраз жорстокішою щодо українців.

Нас у патріотичному дусі виховувала читальня: цінувати все добре і ненавидіти зле. Наш гурток називався "Доріст". Тут були групи молодші і старші – віком до 16 літ. Вчили нас насамперед історії України, тому що багато дітей закінчували сільську школу – 4 класи – і далі не йшли або через бідність, що треба було заробляти на хліб насущний, або з того розуміння, що ґаздою на землі можна бути й без освіти.

У читальні, крім бібліотеки для старших, була й дитяча література, але відмінна від теперішніх книг. Деякі з тих книжок я пам’ятаю досі: "На уходах", "Осаул Підкова", "Івась Чорноусенко". Цікаво, чи десь вони збереглись? Думаю, що, може, в діаспорі... Це книги про козацькі походи на татарів. Про маленьких героїв, які, не шкодуючи свого життя, без будь-яких припоручень, допомагали козакам або сповіщали про татарський напад. Прочитавши таку книжку, хотілось самому стати таким.

Що найбільше сколихнула наші молодечі душі (та й не тільки молодечі), то це подія, яка сталася в 1933 році, коли поляки повісили двох українських революціонерів – Данилишина і Біласа. Ця подія дуже насторожила українське населення щодо польської влади. Тоді, після їхньої смерті, полились нашими селами пісні про героїв, і ці пісні піднімали дух до спротиву.

Дозволю собі розказати, як жила молодь у селі того часу. Був у селі якийсь лад. Хлопці з дівчатами зустрічались або в читальні, або в хатах у дівчат, тому що дівчата без дозволу батьків у нічний час із хати не виходили і не шлялись по вулицях. В постові дні, тобто, в понеділок, середу і п’ятницю, “на кавалєрку”, як тоді говорили, до хати не можна було йти. Для “кавалєрки” були решта чотири дні тижня. Отож у ці дні – постові – хлопці збирались на вигонах, на зарінках і співали. Співали не хто як попав. По селах були великі хорові гуртки. Хоча б і в моєму селі Залукві був чоловічий хор із 40 чоловік. Вони співали і в церкві, і на концертах, на фестинах і на похоронах. Повірте, ніяка оркестра на похороні не замінить цього співу. З приходом більшовиків у 1939 році був у Галичі похорон, ховали нашого українського діяча. Як хор заспівав "Со святими упокой", то всі військові поскидали шапки і роти пороздзявляли. Пізніше, як не старалися ліквідувати цей хор – не вдалось. Хіба що багато хористів загинуло у війні.

Повернусь до польських часів. Хлопці співали українських патріотичних пісень, стрілецьких, а потім про Біласа і Данилишина. Хоча б таку: "Як революціонери з Городка втікали, польські конфіденти за ними ся гнали..." або "Над Львовом чорна хмара...". Співали хлопці, а мелодія лилась понад селом, і ніхто не був байдужий до цих слів.

Нас у хаті було семеро дітей, два брати і п’ять дівчат. І всі хористи. Старші сестри вийшли заміж також за хористів. Ми мали в хаті свій хор. У неділю, свято чи так увечері в нашій хаті завжди лилась пісня. Були часи й голодні, але пісня заміняла шматок хліба.

Батько мій, Петраш Василь, – колишній січовий стрілець. Мав закінчений інженерно-будівельний технікум у Львові і на той час був освіченою людиною. Більше часу проводив у Галичі в уряді, а вихованням займалася мама. Мама моя, Олександра Петраш, була малограмотна, але по своїй природі свідома українка. Вона вчила нас любити Україну більше, як її.

У нашому селі жив один політичний діяч, який за Польщі сидів у тюрмі, у "Березі Картузькій", Олекса Пилипонько. Він любив приходити до нашої хати. Йому, певно, подобалась сестра Оля, яка не дуже радо приймала його, тому він цілі вечори проводив з нами. Мені було 12 літ, а сестрі Омеляні 14. Він приносив нам книжки, які ми повинні були прочитати у визначений термін, а потім переповісти йому те, що нас захопило. Ми читали з увагою. А на його запитання, кого найбільше любимо, ми відповідали: “Україну”. За що мали похвалу.

Моя сестра Омеляна за рекомендацією цього Олекси Пилипонька вступила до Організації Українських Націоналістів – таємно. Про це знала лише мама, бо інакше як увечері вийти з хати? Тато не раз бурчав, що не личить дівчині шлятись по ночах. І я дивом дивувалась, як то мама випускає її ввечері з хати одну? Коли я питала про це, то мама казала: "Тихо, нікому не розказуй, підростеш – і ти підеш".

 

Більшовицька окупація

З приходом більшовицької окупації 1939 року я поступила на навчання в Станіславську жіночу ґімназію, яка знаходилась по вул. Липовій. Прихід більшовиків ми зустріли насторожено. А взагалі населення зустрічало цей прихід радо, з квітами, бо вірило, що польській окупації кінець, а прийшли українці зі східної України, які принесуть щастя й добробут.

Але не минуло й місяця окупації, як ілюзії населення розвіялись. Нова влада стала впроваджувати колгоспну систему. Але перед тим стала накладати на кожного господаря континґент, а крім того – продаж зерна державі, який привів народ до зубожіння. На додачу до цього в 1940 році була повінь, яка знищила урожай, і в 1941 році почався голод. Крім цього, стали вивозити заможних господарів і свідомих людей.

Настало жахливе лихоліття. Заборонили всі гуртки. Не тільки “Доріст” не міг збиратися, але ліквідувались усі товариства: "Юнаки" (від 16 до 18 літ), потім товариства "Сокіл", "Просвіта". Але моя верства і старша вже була підготовлена, щоб не спати.

Ще хочу написати, як виглядав прихід совєтської власті на Західну Україну в 1939 році.

Свідома українська інтелігенція знала, та не зовсім уявляла, що ця влада собою становить. Простолюддя раділо, бо польський гніт дався людям в шкіру. Ота біднота, утиски. Народ був залежний від жидів. Позичили 5 чи 10 злотих, а через кілька років неможливо було сплатити процентів і жид виганяв таку сім’ю з хти, хата йшла на ліцитацію (Аукціон. – Ред.).

Раділи, та недовго. У 1939 році почали роздавати бідним селянам «куркульську» землю, щоб через рік забрати і свою.

У 1940 році почали організовувати колгоспи, до яких ніхто не хотів записуватись. Було навіть таке, що в хаті. Де примушували записуватись до колгоспу. Один посіпака бив селянина нагайкою нижче спини, а другий бив у барабан, щоб не було чути криків. Наше село не записалось тепер. І навіть коли совєти повернулися вдруге, то в нашому селі колгосп зорганізували аж у 1950 році.

Декотрі села позаписувались. Наша земля ніколи не бачила трактора. Загнали трактори, виорали заглибоко і не вродило нічого. Пішли колгоспники жебрати по тих селах, які не були колгоспні. А ці дорікали їм: «А чого ви записались?»

А з тих, що не записались, непосильні податки. Контингент, додатковий, продаж державі, надбавка... П’ять чи шість разів брали на рік. Народ здавав, але рештки ще собі залишав.

 

Німецька окупація

І от настав кінець і цим бідам. 22 червня 1941 року почалося бомбардування. А 23 червня настав для політв’язнів фатальний день. Хоча НКВДисти були в паніці, але терористи не забули залишити живими свої жертви. Хапали тої ночі з постелі всіх тих, кого ще мали в плані, кого не встигли заарештувати за цих нецілих два роки. Кого вдалося взяти живим, а на кого не ставало часу, то стріляли. А що робилось по всіх тюрмах Західної України? Про Луцьку тюрму я вже десь читала, а скільки тюрем не згадано!

Візьму нашу Станиславівську, тепер Івано-Франківську. Мій батько туди поїхав сам,  без нас. Совєти втекли, німців ще не було, певно, зо два тижні. Повернувся батько зі Станиславова і сказав моїй старшій сестрі: «Завтра їдемо до Станиславова. Я тобі щось покажу. Та колись і дітям своїм розкажеш». Може, щось і мамі розказав у той день, але нам, малим, ні. А другого дня, коли повернулись, сестра з плачем розказувала ті страхіття, які побачила в тюрмі. Як це могло статись? Чи в’язнів загнали на склад, де зберігалось вапно, а чи навезли вапна в підвали? Але на сухе вапно загнали людей, потім напустили води і в таких муках люди поварились. На той час сидів у тюрмі свідомий українець з Галича Водославський, який працював ветлікарем. У тому вапні жінка знайшла клаптик краватки, яку сама вишивала. Люди розгортали вапно, але там була купа м’яса і кісток. Досі ніхто не знає, а як знає, то мовчить, скільки тих жертв було.

Також стояли бочки, набиті цвяхами, вроді бетономішалок. Там запихали живих людей і мололи. З одної бочки витягнули неживу вагітну жінку, яка загинула в таких муках.

 Сказав батько до сестри: «За ці жертви ви, молоді , повинні пімстити. Бо ми хто зна чи доживемо до тих днів розплати».

Так ми росли і гартувалися. Як син мій пише в одному вірші: «Я виріс весь з образ  і болю, й муки».

Моя мама все говорила до нас, що нічого би не хотіла, тільки б діждати та побачити Самостійну Україну. І діждала, коли 30 червня 1941 року проголосили ту самостійність. Вона тоді сказала, що можна і померти. Та чи в таку годину сказала, чи, може, пережила ще й те, що невдовзі забрали нам ту самостійність...

Знова війна 1941 року і знова новий окупант. І знова народ радіє, бо такого жаху, який був за окупації більшовиків, світ не бачив.

Цей Олекса Пилипонько вже був у крайовому проводі ОУН. Під час окупації пішов у підпілля. Лише деколи з’являвся в селі, і то лише до тих, до кого була в нього справа.

Ми так були зорганізовані, що з приходом німецької окупації 22 червня 1941 року лише за один тиждень змогли зібрати всі патріотичні сили і вже 30 червня проголосили Самостійну Україну. Акт проголошення відбувся у Львові під проводом пана Стецька Ярослава, а в Галичі цей маніфест проголошено було під проводом Олекси Пилипонька.

З цілого району йшла дифіляда. Кожне село мало свій народний стрій. Окремо йшла старша молодь, яка на той час називалася «Соколи», а молодші називалися «Доріст» або «Юнацтво». Я тоді була чотаркою «Доросту». Всі марширували колонами з синьо-жовтими прапорами. Молодь нашого села відрізнялася одягом від всіх інших. Хлопці були одягнути в білі полотняні короткі штани і вишиті сорочки з закоченими вище ліктя рукавами. А дівчата мали блюзочки, вишиті червоними і чорними нитками, і вузькі білі полотняні спіднички, спереду запинані вздовж на чорні ґудзики. Це був специфічний одяг, як тепер в «Пласті». Яке то було піднесення духовне! Якби ще хоч раз у житті відчути таке оновлення, то можна би тоді спокійно вмерти.   

Мені тоді було 16 років, я вже була чотаркою "Доросту" і на цій маніфестації вела «Доріст». Юнацтво вела п. Лисак Марія, пізніше підпільниця, чоловік якої загинув в УПА, а вона з маленькою дитиною подалась за кордон. Про неї далі ще буду розказувати.

Після проголошення мене прийняли в симпатики ОУН. Основне наше завдання були вишколи. Під покришкою нібито таборів для виховання школярів нас вишколювали для праці в ОУН.

О.Пилипонько осів у нашому селі в хаті старшої сестри, яку через нього вивезли з сім’єю, тобто з чоловіком і двома малими синочками, на Сибір у 1940 році. Між іншим, маленький 4-літній синок утікав від вивозу і коли його зловили, то він кричав: "Не вб’єте, все одно самостійна Україна буде".

Отож, п. Олекса відкрив свою канцелярію ОУН. Сестра Омеляна, 1923 р.н., вступила до ОУН ще перед війною, в кінці 30-х років. Була в повітовому проводі ОУН і займала пост голови повітового активу. П’ята хата від нас жив українець – комендант німецької поліції Квасній Іван. Десь через три місяці після проголошення, у вересні 1941 року, приходить його жінка до нас до хати рано-раненько і каже: "Вже більше не буде той націоналіст (тобто Олекса) проголошувати самостійність, гестапо з моїм чоловіком поїхало його арештувати". Моя мама глянула на сестру великими очами – і сестру з хати як вітром знесло. Вона городами стрілою подалася, щоб попередити п. Пилипонька, але вбігла на подвір’я разом з німцями, так що ледве сама втекла. А Пилипонька арештували і він загинув в "Освєнцімі", за тиждень до приходу англійців.

За першої більшовицької окупації в нашому селі було членів ОУН чотири хлопці і 4 дівчині. Звеновою дівчат була Мацькевич Володимира, яка закінчувала ліцей. В останню ніч, тобто 22 червня 1941 року, один із сільських комсомольців видав її. Вона втекла через вікно, але її зловили і в хаті в присутності батьків так били, що коли її вивели, стіни хати були забризкані кров’ю. Вона не повернулась. Ці чотири хлопці і 4 дівчини, одна з них моя сестра Омеляна, були законспіровані, але з проголошенням самостійності 1941 р. вони відкрились і носили оунівські значки – синьо-жовта ленточка, складена кокардою в чотири пелюстки.

Праця в ОУН знова стала підпільною. Сестра занурилася вся в цю роботу, а дома господарка. Усі діти на стороні, і ця господарка лягла на мої плечі, треба було покинути навчання.

Мене з симпатиків перевели в члени ОУН якраз 50 років тому, на Св. Покрови 1942 р.. Кожного літа я була на вишколі в юнацьких таборах.

У 1943 р. на цьому вишколі були студенти торговельної школи зі Станіслава. Комендантом табору був Б. Самотулка, син греко-католицького священика з с. Блюдники Галицького р-ну.

Якось німці довідались, що це табір вишколу членів ОУН, арештували його. І ми в таборі чекали чогось страшного, не розходились, щоб не викликати підозри. Але він зумів викрутитись і через тиждень повернувся. Ми закінчили вишкіл. Усього 5 дівчат одержали медалі про успішне закінчення, в тому числі я. Коли мене прийняли в ОУН, я вже стала звеневою, а згодом підрайоновою. Це означає, що мала в підпорядкуванні членів ОУН кількох сіл.

ОУН поділялася на сітку "юнацтва" і сітку "активу". Моя сестра Омеляна, крім того, що працювала з Пилипоньком, була в чині повітової "юнацтва", а згодом повітової "активу". Крім того, сестра працювала в Галичі в "Українському комітетові". Це був комітет, дозволений німцями, але там працювала вся еліта ОУН, а головою був цей же Б. Самотулка, якого я згадувала як коменданта юнацького табору.

У 1942 році взимку помер наш батько, маму паралізувало. Через 11 місяців після батька померла й наша мама. Найстарша моя сестра Розалія, 1904 р.н., закінчила Львівську трудшколу і ще в 1928 році виїхала в Канаду. Старший брат Антін оженився. Дві сестри, Богданя й Оля, повиходили заміж. Дома зосталися брат Ярослав, сестра Омеляна і я. Брат учився в Станіславі ремесла.

У нашій хаті був ніби як центральний зв’язок. Відбувались збори ОУН, відзначення національних свят, у нас приймали в ОУН і складалася присяга.

Важко в такі роки зоставатися сиротами, а тим часом на нас були покладені великі обов’язки від ОУН. Була господарка, потрібно було вдень працювати на ній, а ночами – підпільна праця. Або ми на зборах від проводу, або самі проводимо збори з молоддю. Крім цього, зв’язок у хаті, надходила кореспонденція, яку треба було пересилати через кур’єрів на місце призначення, а то й самій нести. Не спиняли ніч, негода чи небезпека від ворогів.

У 1944 році, в березні, став наближатися фронт. Уже окупанти були в нашій області за річкою Дністер, і нам був даний наказ переходити в підпілля. Брат Ярослав, 1921 р. н., пішов в УПА, я пішла. До себе в секретарі взяв мене повітовий пропагандист Всеволод – за псевдом. Я там була недовго, бо фронт відступив. Я повернулась додому, але ненадовго, бо набирали вже загартованих і свідомих членів ОУН до "школи кадрів". Збір був у червні місяці. Пересувались дві колони в гори Карпати. У першій колоні йшли хлопці на "старшинську школу". Друга колона, яка сформувалася з дівчат у Калущині, – це "школа кадрів". Вів нас командир по псевді "Крига". Це рідний брат поета світлої пам’яті Зеновія Красівського. Перша колона потрапила на засідку німців і прийняла бій на горі Маківці. Нам був даний наказ повертатися в Калущину, бо той терен був загрожений. Усюди бушували німці, і ми змушені були повертати назад. Зупинились у будинку лісничівки, що неподалік с. Болохів Калуського району.

Було нас 99 дівчат. Були з Холмщини, Волинщини, Тернопільщини, Львівщини, Станіславщини. Усі вони займали в організації ОУН відповідні провідні місця, тобто окружні, повітові, районові і підрайонові. Нас не встигли там розподілити, бо несподівано наблизився фронт, який і застав нас в цьому селі. Ми повинні були повертатись кожна в свій терен, по можливості домів.

 

Другі більшовики. Арешт. Підпілля

Сестра повернулася скорше за мене. Сказала, що в нас у хаті була офіцерська кухня. Коли повернулась і сказала, що це її хата, то один з офіцерів наодинці сказав: "А мені сусідка сказала, що ви не повернетесь, бо ви бандеровці. Я їй сказав, що як вона ще комусь це повторить, то її розстріляють. Якби почув був це хтось інший, то ви зразу були б заарештовані".

Це було 24 серпня 1944 року. На полі гнило збіжжя. Треба було поки що зібрати. Та не встигли й роздивитися добре, як прийшли арештувати сестру Мілю, про яку всі знали, що вона член ОУН.

Коли всі ми – тобто сестра Омеляна, сестра Оля зі своїм 4-річним сином і я – були в хаті (це був кінець вересня 1944 р.), прибігла до хати сусідська 7-річна дівчинка Маруся Френдій і крикнула: "Мене післали люди. Цьоця Міля, втікайте, більшовики близько, йдуть арештувати".

Міля, тобто Омеляна, як стояла, так і пірнула з хати. Встигла крикнути: “Заховай документи!”. Я ще не опам’яталась, бо десь через 2-3 хвилини постукали в двері більшовики. Сказали, що мають зробити обшук. Ніхто тоді ордер не пред’являв. Запитали, де сестра. Я сказала, що в полі. Посилали за нею, та я не погодилась. Почали обшук і зразу пішли до подушки. Витягнули звідти пакет, якого, чесно кажучи, я раніше не бачила. Розгорнули папір на столі, запитали, хто це креслив і малював. Кажу, що не знаю, що там намальовано. Відповіли вульгарно: «Пан і пані голі цілуються». Кажу: «Такими речами не займаємось». А то був приготований моєю сестрою Омеляною план розташування військових головних позицій і зеніток у м. Галичі з тим, щоб передати сотні УПА. В наших теренах тоді оперувала сотня Чорного, яка не раз полошила НКВД. Далі не шукали, хоч можна було знайти щось більше. Сказали нам з сестрою Олею Гусак, яка якраз прийшла провідати нас, іти за ними. Вона 1919 р.н., заміжня, її хлопчик Михась народився в 1940 році. Ми не встигли й одягнутися. Нас повели в Галич. Але оскільки ми були першими в’язнями (тюрми ще не було), нас помістили в холодній вартівні. Я зняла з себе огортку, сестра постелила на бетоні, положила синочка сонного, а своєю огорткою накрила. Вартові ходять, дверима рипають, а дитина на долівці. Ніч. Якраз пора брати на слідство. Першу взяли мене. Питають і б’ють до упаду. Нічого не знаю. А сестра чує, як я кричу. Привели мене, беруть сестру Олю, а вона бере на руки сонну дитину. Її відбирають, а вона не дає, йде з дитиною. Коли хотіли її бити, дитина кричала, то вони стримувались. Так нас допитували 5 днів.

На шостий день ми вийшли з тюрми – і за нами ніхто не йде. Питаю сестри, що сталось. Каже: “Мовчи”. Коли ми опинилися за містом, то сказала, що нас випустили з умовою, що через три дні я приведу їм сестру Омеляну.

Сестри ми не привели, але, як і Омеляна, опинилися ми в підпіллі – сестра Оля з маленьким Міськом на руках і я. Приїхали по нас повстанці і забрали. Їхали ми цілу ніч. Ніч була дощова. Нарешті опинились в с. Дорогові, що за 20 км від нашого села. Сестру з дитиною поселили в одній хаті, де про всяк випадок була криївка. Я поки що залишилася з нею до особливого розпорядження проводу ОУН.

У листопаді 1944 року була сильна облава, що тривала аж до цього часу. У село заїхало дуже багато війська НКВД. Ми з хворим сестриним 4-літнім синочком мусили йти в бункер. Ще звечора перед тим, як у село приїхала облава (а наш Місько вже температурив), я сама пішла лісом у сусіднє село за 10 км (з Дорогова до с.Темерівець). Там був осередок підпільної лікарні. Я сподівалася застати там повітового лікаря-хірурґа, сестрину подругу з с. Крилоса, Духович Марію, і попросити, щоб пішла зі мною до хворої дитини.

Я її й застала в Темерівцях, але при дуже важкій роботі. Був бій повстанців з військами НКВД, після чого привезли багато поранених, між ними і сотенний війська УПА по псевді Ріг, з яким ця лікар Духович, по псевді "Оля", дружила. Вона пообіцяла мені, що сподівається на ніч упоратися з пораненими і на зорі прийти до нас у Дорогів. О 12 годині ночі я поверталась сама з тягарем на серці. Коли опинилася в лісі, почула брязкіт зброї. Ішло військо. Я присіла за корчем, доки не стих брязкіт, і пішла далі.

І от на ранок лікар не прийшла, бо село було заблоковане військами НКВД. Ми з дитиною змушені були йти в бункер. Коли ми там шепталися, то хлопчик застерігав: «Мамо, тихо, пісьовики (більшовики) почують». Чи не можна назвати цю дитину героєм-підпільником?

Дитині стало дуже погано, а в нас із собою не було жодних ліків. На третій день облава трохи вщухла. Військо зібралось біля ґарнізону. Ми потай вийшли з бункера. Господар впустив нас у хату. Ми заслонили натемно вікна, засвітили ліхтар під ліжком, бо на світло летіли більшовики, як бджоли до меду. Малий наш важко дихав животом. Сестра Оля на ліжку на руках пригорнула його до себе і задрімала після неспаних ночей, а я сиділа поруч і почула, що малий перестав дихати. Я скрикнула. Ми з малим вбігли до господарів і просили допомогти, але дитина вже була мертва. Задушила його дифтерія...

За весь час мого підпілля я страшнішої хвилини не пережила, а сестру Олю ми ледве до тями привели.

Більшовики з села виїхали, а ми дитину поховали тут-таки, в с. Дорогів на цвинтарі. Сестра Оля так і залишилася в селі Дорогові, там переховувалася, була в контакті з підпіллям, але вона не була членом ОУН і особливої праці не виконувала.

Згодом знова в цьому селі був бій. Квартирувала тут одна боївка ОУН, головою якої був Крига. Це той Крига (псевдо), який вів нас на школу кадрів ще влітку. У цьому бою загинула вся боївка, 13 чоловік. Вони відступали до лісу, а в лісі на них чекала засідка. Ніхто не здався живим. Їх також поховали в с. Дорогів на цвинтарі. Тепер там є висипана братська могила, в якій і покоїться наш маленький повстанець Михась.

Сестра Оля зосталася в Дорогові, сестра Міля в селах Галицького району була секретаркою в крайовому проводі СБ, її провідником був Яр (псевдо). А я знова пішла на вишкіл пропагандистів (забула псевдо нашого референта, знаю, що був зі Східної України).

Це був дуже тяжкий час. Нас було 40 дівчат. Вишкіл пропагандистів був у Галицькому районі по ліву сторону Дністра. Це Поділля зі своїми специфічними болотами, а пізня осінь була дощова. Ми в селі не затримувались більше 1-2 днів, бо хтось міг всипати, а ночами ми переходили з місця на місце. Терен був загрожений.

Наш вишкіл жартома називали "Ісусова піхота". Певно тому, що в нас був такий вигляд, ніби ми з хресної дороги.

Десь через місяць нас розподілили по різних теренах. Я спочатку потрапила в Богородчанський район, де пробула зиму, а в квітні післали мене в Надвірнянський район у розпорядження повітової на псевдо Смерека. Мене привели в с. Перерісль. Сусідній район Солотвинський, куди Смерека (якої я в цьому селі не застала) пішла налагоджувати районний провід, бо попередній загинув. Але лиха доля не минула і її. Коли зібрала новий провід, їх заскочили і всі вони – 5 осіб – загинули.

То був 1945 рік. Війна підходила до кінця. У цьому селі застала мене "побєда". Та "побєда", яку так щедро сьогодні вшановують наші вищестоящі. І ніхто не задумується, хто кого побідив. Що після неї змінилось на краще для українського народу? Той, хто опинився в Німеччині, того доля різна. Хтось загинув, а хтось вижив, потрапив у Канаду чи в США і продовжував працювати на користь України. Багато хто з них одержав вищу освіту. А хто потрапив сюди, в СССР, – то шибениця, тюрма або Сибір. І досі ми в своїй державі ходимо як жебраки, випрошуємо реабілітації. Не здригнулось серце і в нашого шановного Плюща, щоб реабілітувати ОУН – УПА до 50-ліття її створення. Бояться комуністів. Ушановують їх, бо самі ще не позбулись того комуністичного смороду. (Вибачаюсь, хай Бог їм буде суддею).

Хочу повернутися до того, де застала мене т.зв. «побєда». У селі Перерісль гостинцем їхали більшовики і дуже стріляли. Ми вже збиралися втікати, але нас попередили: стріляють з радости, що закінчилася війна. А десь через тиждень в половині травня насунула на село облава, і то з лісу. Втікати не було куди. В тій хатині, де я була, лежав ранений у ногу упівець, а краще сказати чотовий Іскра (вже забула, якої сотні, чи не Летуна). Він просив, щоб завела його до бункеру і закрила вхід, бо всі домашні були в полі, а церемонитись не було часу, бо вже стріляли близько. Я це все зробила швидко, а сама вивела в сад корову пасти.

Вбили тоді 16 хлопців, і майже всі з того села. Було двох братів, колишні студенти. Один був у повітовому проводі, другий в УПА. Цього з ОУН убили в його стодолі. А другий тікав житом до лісу. Як у нас кажуть, на святого Юра сховається в житі куря. Але весна була тепла, і жито було в пояс. Зоставалось до лісу кілька метрів. Не добіг. Одного звали Михайло, псевдо не знаю, другого Остап, але чи це ім’я, чи псевдо.

Того, що вбили коло хати (тоді ще покійників залишали там, де вбили, а згодом, у 1946 році, вже підбирали і везли в район, щоб знайомі пізнавали, хто вони), то нарядили вдома, а другого щоб мама не знала, то в їхньої сестри. Коли несли з хати трумну з Михайлом на цвинтар, по дорозі долучилась друга трумна. Мама знала, що вбитих багато, то й не питала, кого несуть. Поскладали на цвинтарі разом. Хоч як було гірко, але відкрили трумну, щоб мама востаннє подивилась. Вона подивилась – впізнала і засміялась. Збожеволіла. Чесні, мужні гинули. А лихого біда не візьме. Мій чотовий Іскра, з дому Богдан Козієвич, з Делятина, остався живий, щоб потім, будучи сексотом, заложити мене в тюрму. До того ми ще повернемось, то буде пізніше.

Отож повітова Смерека не повернулася в Перерісль. Прийшла дівчина на псевдо "Оленка" (справжнє ім’я Оля Дирда, з мого села), яка тоді була в окружному проводі, і розподілила нас. Районовою Солотвинщини призначили дівчину на псевдо "Журба", мене її заступником, тобто пропагандистом і організатором, по медицині дівчину на псевдо "Вишня" і четверту по зв’язках, “Недоля” псевдо. Моє псевдо було "Марійка". Прийти в терен, де до нас уже загинули два проводи, було не дуже легко.

Після війни війська НКВД були кинуті на наші села, особливо на Чорний Ліс, до якого й належав наш терен. Дуже рідкісні були дні без облав. У відповідних місцях при вході в кожне село завсіди була більшовицька засідка. Падали наші дівчата, кур’єри, зв’язкові. Не здавалися живими в руки, а кого захопили зненацька, то тюремні тортури не зламали їх, вони не зрадили таємниці.

Найбільший підпільний центр був у селі Майдан на Солотвинщині. Жили там сільські інтелігенти Стефанів. У них у хаті відбувалося все. Тато працював лісничим, знав, що робиться в районі, і не приховував перед підпільниками. Було в них дві дочки. Одна Стефа років 18, друга молодша. У терені районовим СБ був Ґонта, який залицявся до цієї Стефи, і майже там перебував. Однієї ночі цей Ґонта зник, а родину Стефанів знищило СБ ніби за зраду. Усі казали, що якби був Ґонта, він би до того не допустив. Але потім виявилося, що Ґонта вже працюває в КГБ. Сумно такі речі писати, а що вдієш. Звідки знати, хто який... 

Раз на місяць повітова збирала пару районів для звіту про роботу. Це могло бути в будь-якому районі. Ми одинцем не ходили, бо коли трапиться якесь нещастя з одною, щоб знала друга. От ми завсіди ходили з Журбою.

Восени 1945 року пішли ми на відправу (так називався збір проводу) в Делятинщину, в с. Чорні Ослови. Не встигли зайти на зв’язок, як хтось прибіг, сповістив: облава. Ми подалися до лісу. Перескакували через загороди. Там у гірських селах не було парканів, але жердки в два ряди. От я вхопилася за ту жердку, щоб перескочити, викинула ногу і впала. Ще поскакала кілька метрів і крикнула до Журби, що зламала ногу. Не було часу церемонитись, недалеко було до кущів, і вона потягнула мене. У лісі натрапили на хлопця-повстанця, який вказав нам бункер, за що старший бункера страшенно сердився, бо ми порушили закон: удень ніхто не повинен заходити в криївку, щоб не зрадити входу.

У криївці сиділи три дні. Нога в коліні розпухла так, що коли облава закінчилась, мене в село принесли. Пам’ятаю, до хати, де жила жіночка з двома маленькими діточками 3-5 рочків, а чоловік загинув на фронті. Діти були рахітні. Жіночка зварила картоплю в лушпині, почистила, порізала, добавила туди варену фасолю, у великій мисці перевпалала. Діти накинулись їсти, а вона припрошує мене до тієї миски. Хоч я була голодна, але не могла їсти те, що діти так жадібно їли. На моє здивування діти з’їли все, тобто те, чим можна було погодувати 10 осіб.

До чого пишу це? Та щоб підкреслити, що люди віддавали нам останнє. Ділилися, чим могли. А в гірських селах була біда.

Потім жіночка покликала здоровенного старого діда. Він обмацав мою ногу, сказав лягати на припічок. Свою ногу він поставив на стільчик так, що моє коліно лежало на його стегні. Мою ногу взяв своїми руками, одною вище коліна, другою нижче. Як зігнув моє коліно – я зімліла. Віділляв водою і каже: "Вставай". Я встала. Як нічого не бувало. Він справив мені вивих коліна. А якщо й зуб у кого з нас заболів, то в селі все знаходився дядько, що простими ржавими кліщами витягав його. От так-то ми лікувалися.

Поверталися з Делятинщини. У горах біля Делятина є хутір Білозорина. Край хутора була лісничівка. Нас запримітив лісничий. То було під вечір. Сказав: "Дівчата, не йдіть, бо в цей прошийок, куди вам іти, пішла засідка НКВД". Ми впиралися, ще не вірили йому. Він запропонував переночувати. Сказав, день-у-день привозимо звідтам трупів. Ще ніхто не пройшов сюди без обстрілу. Ми заночували. Удосвіта вирушили в путь, хоча він попереджував, щоб обійшли кругом.

Вийшли ми з хати, і я дала клятву Богові, кажучи: "Господи, пронесеш нас цим місцем – буду постити щоп’ятниці в Твою славу, доки буду дівчиною". І я вірю до сьогодні: молитва була вислухана, Господь проніс, а я клятву тую бережу до сьогодні.

Ми були дуже голодні, і коли увійшли в с. Гвізд Солотвинського району, зайшли до першої хати. На превелику нашу радість господиня витягла хліб із печі. Ми сказали, що голодні. Тоді ніхто нікого не питав, звідки ти. Господиня подарувала нам цілий буханець хліба. Ми сіли край дороги і їли, доки з’їли весь.

Ми були в селі Раковець цього району. Був листопад, притрусило сніжком. Хтось крикнув: “Більшовики!” Глядь, а вони на сусідньому подвір’ї. Наша хата була неподалік лісу. Ми стояли босі, бо старе взуття розлетілось. Якраз нам мали принести нові постоли. Ми так босі й подалися в ліс. Натрапили на сотню УПА – і знова посварили нас, що залишили слід. Але ми й не думали тут зустріти когось. Ті наламали чатиння, застелили наметом і сказали: "Грійте ноги, вогню палити не можна".

Чому пишу такі дрібниці? Тому, що хочу підкреслити, що ми ходили голодні, голі, обідрані і ніхто на нікого не нарікав. Ми гинули, хоронили своїх подруг і не зневірювались, не каялися в тім, що робимо, бо робили все не заради слави. Робили не для себе, а для будучого покоління, для тих, хто має тепер ту Вільну Україну.

Я відіб’юся від теми. Але часто думаю: якби тепер у наших людей, у нашої молоді була хоч десята доля того розуміння, тої посвяти для загальної справи, то наш народ, при всій теперішній кризі, стояв би набагато краще.

Що хочу сказати... Що під час війни, до травня 1945 року, вбивали нас – чи то членів ОУН, чи УПА – то трупів не забирали, а зоставляли. Ми після бою могли їх поховати. А вже після війни вбивали і змушували селян складати трупи на фіри і везти в район для опізнання. А опізнання відбувалося так: роздягали наголо і сидячи складали вздовж муру НКВД чи КГБ. Якщо між повстанцями були дівчата, то для більшого сміху закладали руки покійних дівчат за шию покійних хлопців. Ходили кругом них, сміялись і плювали. А перехожі, скріпивши серце, проходили і вже коли були далеко від того місця, гірко ридали. Коли приводили родичів – не признавались до своїх дітей. Не тому, що осуджували їх, а щоб оминути Сибіру, щоб під тортурами не зрадити таємниці й не видати ще когось.

Чим далі вглиб заходило підпілля, тим важче було працювати. Більшовики чим раз більше проникали в наші ряди. Вони мали свої спеціальні школи, де вишколювали шпигунів і запускали їх у сотні УПА або сітку ОУН. Одна з таких шкіл була в Тернопільській області, в Підволочиську. Про цю школу ми довідалися пізніше. У ній були комуністи і східні українці та росіяни. Їх вчили навіть говорити нашим західним діалектом. Як вони проникали в УПА? Коли були великі бої, то траплялося так, що з сотні чи куреня залишалося кілька чоловік. Ці залишки організувались у групи і долучались до іншої сотні. Не було тоді ні в кого пашпорта чи посвідчення – таким чином і проникали шпигуни.

Після війни вся увага КГБ була звернена на наше підпілля. Найбільше своїх людей більшовики старалися мати в сітці СБ, щоб таким чином нищити нас своїми руками, щоб посіяти зневіру серед населення. За 1945 рік кагебістам вдалося добре налагодити свою провокаційну сітку в наших рядах. Усіх пригод і сутичок з більшовиками годі описати, бо не було такого дня, або рідко який день, щоб минув без пригод. А спали ми, як заєць під межею, одягнені і все готові до втечі. Як день так ніч у нас мусіло визрівати алібі і все інше, пристосовуючись до обставин і терену. Зброю носити нам заборонялося: ми були в терені серед населення, то щоб ненароком не видати на знищення тих людей, у яких ми перебували. А друге – якби була зброя під руками, то не раз закрадалась думка пустити собі кулю в лоб. Ми носили з собою трійку, щоб у безвихідному становищі отруїтись. Але не все була та одежина на тобі, у якій була зашита трійка.

Перед Різдвом 1946 року ми вже втрьох – я, Журба і третя, добре не пам’ятаю, чи то Недоля чи Вишня – пішли на відправу в Надвірнянський район, поряд з Солотвинським, у село Перерісль. Після відправи (це було на Святвечір), але ще вдень, рушили ми у свій терен, щоб там зустріти свято. З Переросля перейшли село Цуцилів, прийшли до села Федьків, а звідтам за кілька кілометрів село Гвізд, уже нашого, Солотвинського району. У Федькові на зв’язку нам сказали, що на хуторі Млини, який лежить між селами Федьків і Гвізд, є більшовицька засідка, тож іти в руки ворога недоцільно. Нас привели до хати, в якій жили три молоді жінки. Усі три рідні сестри, а жили разом, дітей у них не було. Їхні чоловіки всі були в Радянській армії, тому на такому постою безпечніше, чим деінде.

Поки ми були на зв’язку і з’ясовували становище та прийшли на нічліг, то жінки вже були після Святої Вечері і певно подумали, що й ми вже вечеряли. Не запитали нас і не пригостили. У хаті було холодно. Топилось тільки в пекарській печі, то тепло було лише на печі. Нас розмістили спати під вікном на лавиці, давши під голову по подушці, але ні постелити, ні покритись. Не спалось, бо було холодно. Удосвіта задзвонили Різдвяні дзвони. Усі три господині пішли до церкви, зоставили нас самих. У цих господинь десь у стодолі була криївка, де на випадок облави вони повинні були нас заховати. Пішли господині з хати – а ми всі три на піч погрітись. А тому, що не спали цілу ніч, то й задрімали.

Розбудив нас гуркіт автомашини. Коли ми схопилися, то побачили, що машина зупинилася біля вікон і з неї зіскакують більшовики. Серед хати стояв цебер з січкою, щоб ранком віднести худобі. Я скочила з печі і, щоб не видати свого сум’яття, схилилася над цебром і почала мішати січку. Недоля взялася застеляти ліжко, хоча на ньому ніхто не спав, а наша Журба не встигла зіскочити з печі. Лягаючи спати, ми не обдумали алібі, бо знали, що в разі небезпеки нас сховають у криївку. Ми почали називати себе то Анна, то Катя, а тут уже й вороги в хаті. Питають, хто ми. Кажемо, що господині і що наші чоловіки в армії.

Оскільки я була найближче до порога, то мене зловив за обшивку якийсь лейтенантик, вивів надвір і каже: "Показывай, где твоя клуня". А я не знаю. В гірських селах огорожі немає. Бачу три клуні і не знаю, котра моя, котра сусідська. Я сказала – не покажу. Тоді він привів мене до однієї клуні. Побачила, що стоїть хлопчина, і зрозуміла, що це він зрадив і видав криївку. Стоять енкеведисти під криївкою – не знаю, хто з них відкрив вхід – і кажуть мені: "Лезь в нее". Вони мене штовхали туди, я опиралася. Нарешті вирвалася з їхніх рук і побігла в напрямку до хати. Уже в сінях зловив мене за плечі той лейтенантик, щось хотів сказати чи пригрозити, але замість того сказав: "Глаза твои спасли тебя". І відпустив мене. Досі не знаю, які в той час були мої очі. Не знаю, хто поліз першим у криївку. Певно, той хлопчина. Вона була порожня. А решта війська вже господарювала: виносили з хати святочні ковбаси, калачі, чоботи, кожухи – усе, що попало під руки.

Хтось дав знати до церкви нашим господиням. Вони прийшли якраз тоді, коли військо грабувало. Ці жінки зчинили крик. Енкаведисти питають, хто вони. Кажуть, що господині. "А эти кто?" І став хаос. Вони почали втікати на машину з награбованим і захопили з собою Журбу. Рушили, але я бігла за машиною і так кричала: “Пустіть сестру!”, що вони випустили її.

Виявляється, криївка була новою, тільки раз у ній ночували два повстанці з тим зв’язковим хлопчиною, який попався в руки енкаведистів і привів показати їм криївку. Якби нас були там заховали, то ми загинули б, бо в криївку кинули ґранату.

Після того погрому жінки почали плакати, що от їх тепер вивезуть у Сибір. Втішити не було чим, і ми вирішили йти в свій терен, будь що буде.

Повернулися ми в свій терен і почули, що дехто з нашої організації попався в руки НКВД і співпрацює з ним. Важко було пересуватися, всюди засідки. Ми зупинилися в Гвозді. Якось за два чи три дні до Водохреща мене з Журбою застав в хаті лейтенант ґарнізону. Тоді в кожному селі був ґарнізон, але вони по хатах не ходили. А цей пішов одинцем і натрапив на нас. У хаті почав приставати, хто ми і що ми, став вимагати, щоб ми йшли з ним. Хтось доніс про це голові сільради. А багато голів сільрад працювали на користь УПА. Прийшов цей голова і почав умовляти лейтенанта, щоб ішов з ним, що має гарний самогон і нащо йому здались ті баби. Видно, апетит на самогон переміг його патріотизм, він пішов, напився, але на другий день знова прийшов до цієї хати. Не застав нас, почав шукати.

Ми не сподівалися такого повороту. Я була в одній хаті, де жив старий дід з бабою і десь 11-літній онук. Я скочила на піч, край печі сів дідо, перев’язав собі голову. Коли в хату зайшли ґарнізонники, дідо став кашляти. Баба сказала, що в нього тиф, і енкаведисти пішли з хати. Після того прийшла в хату зв’язкова і сказала, що в селі шукають нас, описали, які ми. Що є ще одна не всипана криївка, то щоб ми йшли туди. Ми пішли. За той час хтось доніс, що я справді в діда. Енкаведисти прийшли ще раз. Не знайшовши мене, забрали в ґарнізон діда й бабу. Внук пішов за ними, щоб випросити, щоб діда й бабу випустили. Енкаведисти стали погрожувати, що вивезуть діда з бабою в Сибір.

У той час діти знали дещо більше, чим їм слід би знати. Тому що в скрутних ситуаціях, коли неможливо було прорватись дорослим, ішли діти. Не під погрозою, а свідомо, знаючи, що їх чекає небезпека. Родичі, як би їм прикро не було, не заперечували, знаючи, що за тим чи іншим повідомленням стоїть життя сотень. Якраз цей внучок знав криївку і, певно, бачив, де нас заховали. Коли енкаведисти пригрозили, що вивезуть діда і бабу в Сибір, йому нічого не залишалося, як показати криївку і в такий спосіб визволити діда і бабу.

Прибігла зв’язкова. А криївка була в стодолі господарів, де вона була прийнятою дочкою. Крикнула: "Втікайте, хлопчик веде до криївки більшовиків!" Зопалу ми не могли знайти виходу, а коли знайшли, я вискочила і не могла витягнути Журбу. Це тривало якихось 5 хвилин, які здалися вічністю. То був Святвечір перед Водохрещем... Ми вискочили зі стодоли (я вже згадувала, що в тих господарствах не було огорожі). Сусіди несли цебер зі січкою для худоби. Ми вихопили в них із рук цебер. А в той час енкаведисти вже оточили стодолу з криївкою і кричали: "Бандера, здайсь!". Смеркало, люди готувалися до Святої вечері, а ми з тим цебром хата від хати, як колядники, прийшли на кінець села на інший зв’язок і попросили зв’язкову дати нам безпечну криївку. Відповіла: "Всі всипано. Здався підрайоновий ОУН і видав усі криївки. В селі через вас зганяють у ґарнізон усіх дівчат та молодиць, щоб упізнати вас. Утікайте!". Ми постояли на подвір’ї, стодола там була незамкнена, то увійшли до неї. Там було кілька житніх околотів. Ми один околіт постелили, а рештою обклали стіни, щоб рятуватися від морозу. Не встигли ми облаштувати свій нічліг, як чуємо брязкіт зброї. Прийшли енкаведисти і поряд з нашою стодолою розклали "дехтяра", зробили засідку. Говоримо до себе губами, що як прийдуть по солому, то ми пропали.

На щастя, господар, не знаючи, що ми там, замкнув стодолу. Ніч йорданська морозна, ми легко одягнуті, бере дрімота, а в сні можна захропіти чи закашляти – і ми пропали. Ніч видалась роком. Удосвіта москалики зібрали свій "дехтяр", пішли. Уранці вийшов господар у своїх справах. Ми зсередини постукали. Господар злякався, втік до хати, але невдовзі вийшов і запитав: “Хто там?” Ми озвалися. Він відімкнув стодолу й очам своїм не повірив. "У таку холоднечу і в стодолі?" А далі додав, як то ми не попалися і що поряд була засідка. Вийшла його дочка-зв’язкова і сказала, що є один вихід: з їхнього села люди ходять у Надвірну (районний центр) за нафтою. То рятунок один: щоб вийти з села, треба взяти пляшки в руки.

Треба було йти на чисту гору-полонину кілометрів 2-3, а потім ліс. Яка нафта на Водохреща? Але ми пішли. На самій горі кажемо: "Давай оглянемось, що діється в селі". Оглянулись. На білому снігу війська як мурашок, погоня за нами, облава... Ми впали в сніг і далі поповзли. Перед тим сказали: “Бах зараз одна серія – і сніг під нами почервоніє”. І засміялись. Бо каже наша приказка, що як мала біда, то людина плаче, а як велика, то сміється.

Ми добралися до Надвірної десь через дві години. Якраз Водохреща, люди виходили з церкви, дуже гарно одягнені: шалянові різноколірні спіднички, білі або червоні кожушки, шалянові великі хустки та постоли, або червоні чобітки. А ми вбрані по-буденному, щоб у будні не відрізнятись від людей-селян. Ми побачили, що своїм одягом можемо викликати підозру. Подались з міста подалі. Куди йти? Перше завдання – потрібно поїсти. Небезпека ніби минула, то голод дав про себе знати. Не їли два чи то третій день.

Перше село за Надвірною в бік Делятина. Зайшла я в першу-ліпшу хату. Застала господаря, попросила їсти. Він погодився. Я сказала, що покличу свою подругу. Не запитав, чому ми, молоді, просимо їсти. Дав картоплі холодної з гуляшем. Ми поїли не жуючи, подякували, вийшли з хати. Заболіло в животі. Пригріло сонечко, і вершечки куп шутру край дороги були лисі, без снігу. Я присіла туди і кінчаюсь від болю. Подумала – скрут кишок. Їхав господар на санках кіньми. Ми попросились сісти. Запитав, куди їдемо. Сказали, що в село, здається, Добротів Ланчинського району, тому що Журба, заки піти в Солотвинщину, працювала в цьому терені і знала в цьому селі станичного ОУН.

Вечоріло. Наш їздовий сказав, що в селі більшовики і зрадники, чи варто їхати туди? Але вибору не було. Приїхали, зайшли в хату до станичного, застали його маму. Побачивши нас, вона ойкнула: “Якими шляхами? П’ять хвилин тому вийшли москалі з хати і мій син, як зрадник, з ними. Де я вас подіну?“ У сінях стояли пуки соломи. Каже: “Хіба вас заховаю там, хоч може статися, що вас не проколють, Бо в них звичка пробивати пуки соломи шомполом”.

Переночували знова в соломі. Вранці облава трохи вщухла. Прийшла зв’язкова, примістила нас в однієї непідозрілої жінки, де була примітивна криївка на горищі.

По всіх районах, по всіх селах шалений поступ енкаведистів, Завелася більшовицька сітка в рядах ОУН. Арешти масові, масові всипи таємних місць, зв’язків, криївок... Потрібно якось вибратися, але куди без зв’язкової? Запідозрять свої – не приймуть. Вирішила добратися в свій терен, де народилась, в Галич, а там налагодити зв’язки між своїми і буде видно, куди подамся звідтам.

Жіночу сітку перейменували в УЧХ (Український червоний хрест). Основною роботою в нас була допомога і захист поранених бійців УПА. Щоб зберегти нас від арешту, сказали, що в кого є можливість дістати хоча фальшивий паспорт і легалізуватись.

Через день ми з цього села вибрались у райцентр, у м. Ланчин, звідки родом була Недоля. Вона нас прихистила у своїх рідних. У місті не робили облав, хіба йшли на вказане місце, якщо був всип (зрада)...

Ми там пробули два тижні. Дізнались, що українці, які були переселені з Польщі, вибираються в Галич. Добра нагода, щоб з ними дібратись додому. Вони їхали возами, везли своє добро і гнали худобу. Я підійшла до колони й побачила, що один господар жене три штуки худоби. Запитала, де жінка. Сказав, що зосталась. Я сказала йому: "Я буду йти у вашій колоні. У разі більшовицької засідки, я буду вашою жінкою". Він погодився, бо зразу зрозумів, хто я. Ми йшли два дні. Ночували в одному селі в хатах, куди розмістив нас голова сільради. Треба було пройти через обласний центр Станіслав. За кілометрів 15 до обласного центру ми попали на засідку. Коли старший наказав пред’явити паспорти, "мій" господар випустив худобу з рук і післав мене ловити корову. Замість мого показав паспорт своєї рідної жінки.

Зі Станіслава до Галича 25 км. Вони залишились ночувати зразу за містом у селі Пасічне, а ми з Журбою подались пішки до Галича. Вечоріло. Був лютий місяць, але через відлигу на дорогах страшенне болото. Асфальту тоді не було. Ми йшли в постолах з дуже тонкою підошвою зі шкіри. Підошви продірявились, і хоча в нас були грубі шерстяні шкарпетки, у такій дорозі порвалися й вони. Ми йшли майже босі.

 

Другий арешт

До півночі прибилися в рідне село Залукву, де жив мій старший брат Антін. Його через інвалідність не взяли в армію. Він надав нам нічліг в підвалі, де зберігалась картопля. Там було тепло. Вранці прийшла зв’язкова – недалека сусідка – і Журбу забрала в безпечне місце, а мені брат сказав зайти до стайні, він дасть мені поснідати, потім піду зі зв’язковою в сусіднє село Криліс на зв’язок. Я не хотіла, але мусіла ждати зв’язкову і зайшла в стайню. Не минуло й кількох хвилин, як хтось постукав в двері. Я відчинила і на свій превеликий подив побачила енкаведистів, а саме капітана Коростеньова, який арештовував мене й сестру Олю ще в 1944 році... Не треба було пояснень: він одразу мене впізнав і наклав наручники.

Почали обшук. Випустили зі стайні два коні і три корови, стали копати попід яслами, зі стодоли почали викидати все – молочене й ціле, гречку, пшеницю, жито, квасолю, сіно. Все на одну купу... Худоба пішла по полю... Пам’ятаю, була середа – в Галичі базарний день. Всюди на дорогах повно народу. Пішла чутка, що брата вивозять. Я хотіла тікати, хоч знала, що застрілять. Та брат очами благає не робити цього. Постовий, що вартував мене, сказав: "Будеш бежать – застрелю. У меня тоже дети". Я смерті не боялась, та пожаліла брата, щоб не на його очах...

Повели мене в Галич. Сміялись з мене, кажучи: "В чем ты одета, неужели в Чорного (це сотенний, який оперував в Галицькому терені) не было ничего лучшего?" А я була в широкій позбираній спідниці, в дірявих постолах і гуцульському сіряку. Зовсім не такий одяг, який носили в нас. Наше село – передмістя, тож носили одяг, як і в місті. А люди назустріч, мене ведуть у наручниках, та ще в тому жебрацькому одязі... І хоч я вже арештант, але встидно за такий одяг...

Цілий день протримали на вартівні тюрми і не брали на допит. Чекали ночі: вночі б’ють, та мало хто чує ті крики.

У той час уже 2 тижні сиділа в цій тюрмі моя сестра Омеляна, побита до смерті. Кілька слів про сестру. Перед арештом вона хворіла на запалення. Більшовики натрапили на слід боївки УПА. Утікали до лісу. Сестра не могла бігти, то хлопці хотіли нести її, але вона відмовилася. Сказала: “Ви в лісі біжіть праворуч, а я відведу слід”. Думати не було часу. Коли хлопці подались праворуч, вона подалася ліворуч, але попід ліс, щоб облавники бачили її. У неї багато разів стріляли. Вона впала непритомна. Прибігли всі до неї, а хлопці врятувались. Впала ниць, і вони жалкували, що вбита і нічого не скаже. Перевернули її ногою – і тут вона розплющила очі. Закричали з радості, що є “язик”: "Живая". Повезли в село Комарів, за 8 км від Галича.

Куртка на ній була вся в дірах від куль, а вона незачеплена. Ні подряпинки. Потім у тюрмі показували начальству і навіть своїм жінкам куртку і дивувалися, що куртка вся в дірках, а вона, тобто сестра, ціла.

У ґарнізоні вона може була б і виплуталась. Казала, що йшла в ліс по дрова, почула стрілянину і почала втікати. Але тут нагодився "ястребок" (так називали зрадників, котрі пішли служити ворогові), шкільний товариш сестри з Галицької школи. Сам родом з Галича, Глушко Михайло. Він упізнав і сказав, що це Петраш Омеляна. От тоді й почалось... Найгірше було, коли арештовував ґарнізон. Кожен солдат ґарнізону хотів випробувати свою силу над жертвою – і до району, до тюрми жертву привозили напівживу.

Не помилували її і в НКВД, або, точніше, в МГБ, яке вело слідство. Сестра – людина з гумором: і напівживою вона вміла жартувати й підтримувати дух у своїх подруг. Вона була бита до смерті. Ставали наочно свідки про її діяльність, а вона не призналась до нічого, нікого не видала.

Коли я сиділа на вартівні тюрми, то зайшов 14-літній підліток з нашого села, Мельник Микола, який сидів за те, що колядував, і сказав: "Твоя сестра Міля знає, що ти тут, і знає, що мене випускають по воду. Просила передати, що її дуже били, і вона сказала, що ти знаходишся в сотні "Чорного".

Я подумала, що це правда. Думаю: в сотні – то в сотні. Це найлегше звинувачення. Коли запитають, де сотня, то скажу, як співається в пісні: "Коло дуба зеленого". І шукай вітра в полі.

Але під вечір заходить жінка мити підлогу. Вона сидить з сестрою в одній камері. Ця жінка знайома мені, з нашого села, Яцинович Юлія. Каже: "О, мене, стару, беруть підлогу мити, а у вас сидить дівчина, як калина, то хай і миє". Моргнула, подала мені митку і ми подались під стіл. Сидів один твердолоб-вартовий, який нічого не зрозумів. Ця жінка каже мені: "Тримайся. Сказала сестра, що нічого про тебе не сказала. Що скажеш – то і буде. Вона тебе не вмішала, не вмішай і ти її. Але не признавайся до нічого. Якщо свідків не буде – вийдеш". І тут враз із-під стола покликали мене на слідство.

До сьогодні не збагну, чому брехав хлопчик Микола. Певно, пообіцяли, що за брехню його випустять.

Узяв мене на допит сам начальник НКВД Полянов: “Чому в 1944 році втекла з дому?” Відповідь (бо боялась арешту): “Втекла і служила в людей за шматок хліба”.

Терен, де я була, незнаний їм, свідків нема, а за "нєт – суда нєт". Не минуло й 15 хвилин того допиту, як він став мене бити по голові в тім’я. Склав військову куплю (ремінь) учетверо – і пряжкою в тім’я... Може, 10-15 ударів я чула, потім голова затерпла. Я навіть не кричала. Лише за кожним разом: "Стефания, говорите, пока не поздно" – удар. Скільки їх було за цілу зимову ніч, 100, 200 ударів – я не числила. Перед ранком прийшов йому на зміну начальник МГБ, грузин Кузнецов. Той бив шомполом попід коліна і головою до стіни. Я затялась і ні слова. Ані "ні", ані “так”. Це викликало в них шаленство.

Вранці привели мене в камеру, де вже було 15 дівчат. Я сказала, що нічого не хочу, тільки спати. А дівчата сказали, щоб я подивилася в дзеркало (десь вони знайшли шматочок в 1 см квадратний). Я глянула – і не впізнала себе. Була вся чорна як вуголь, лише очі червоні від крові.

Дівчата заслонили мене і я зразу заснула. А встала, то сказала: "Слава Богу за сон. Це вперше спокійний сон за моїх 2 роки".

Далі перебрав мене на слідстві лейтенант Семков. Про нього різно говорили, що він добрий, що хто попадає до нього, то виходить на волю. Але то була ведмежа послуга. Бо кого він випускав на волю, того чекали як жертву в лісі і нищили, як зрадника. Насправді це була кагебівська розвідка, яка вже панувала в рядах ОУН. Вона нищила тих, хто на слідстві не сказав ні слова. У такий спосіб нищили наших свідомих людей. Нашими руками під покришкою ОУН. А насправді ж нищило КГБ. Таких випадків було сотні.

Нас не водили в лазню митися. Нас тільки раз на день випускали на прогулянку. А прогулянка полягала в тому, що ми стрясали з себе вошей. Я мала светер з овечої вовни, то кулаками (жменями) скидала воші з нього. Через три тижні я захворіла на тиф. Мене перевели в тифозну камеру, де вже було 15 дівчат. Нам не надавали ніякої допомоги, ні разу не було в нас лікаря. Але я була рада, бо ця камера була по сусідству з тою, де була моя сестра. А в стіні була дірка, через яку можна було поговорити. Сестра, коли почула, що я між тифозними, прикинулася слабою, перев’язала голову. Дівчата викликали начальника тюрми Мініна і завимагали забрати ще одну тифозну. Сам Мінін забрав сестру і привів до нашої камери (а мене туди привів ястребок Надольський, сам з Галича).

То було в понеділок. Ми з сестрою поговорили, про що треба було. Так минув вівторок, а в середу сестра Богданна (з 1913 р. н.), яка жила в нашому селі, замужем за Куцаком Миколою, принесла нам передачу. Ястребок Надольський приніс мені ту передачу, котру тифозники від мене відібрали, бо казали, що я помираю і мені не потрібно їсти. Сестра вступилася за мною, бо вона одна була без температури.

Потім приходить цей же ястребок і питає мене (а він ходив з нами до школи): "Стефо, де твоя сестра?" А Міля тоді, сміючись, таким тоненьким голосочком відзивається: "Я тут..." Він так і пірнув із камери. Через хвилину до камери увірвалися всі: і начальник тюрми, і наші слідчі... Начальник тюрми зачитує: "Петраш Стефанія". Кажу: "Є". – “Петраш Омеляна”. А вона знову жартома, ніби нічого не сталося: "Я тууу..." Тоді слідчий сказав: "Мы хитрые, но вы нас обхитрили". І до сестри: "А ну вон с камеры!" А сестра знова: "Як іти, так іти". І демонстративно вийшла.

Сестра пішла... А лежала між тифозними, де воші ходили пішки. Лежала з нами три дні – і не заразилася тифом.

 

Несподіване звільнення

Коли сестру забрали, я втратила свідомість. Не знаю, чи на другий, чи на третій день прийшов мій слідчий Семков і сказав: "Підпиши наказ, ідеш на волю". Кажу: "Ні, ні". Тоді він узяв мою руку і підписав: "Дура, не подпишешь – сгниешь здесь". Крикнув на мене: "Иди". Я полізла на колінах і ліктях, бо на ноги звестися не могла. Пам’ятаю, ще волочила за собою того вошивого коца...

На вартівні застала двох повстанців з нашого села, яких арештували. Семков сказав до них: "Подымите ее и посадите на стул". Вони підняли мене й посадили в крісло. Потім узяли мене попід руки якісь в’язні (бо ястребки боялися тифу) і повели на вулицю. Там стояла підвода, а фірманом був десь років 13-ти хлопчик з порожніми бідонами від молока. Мене вкинули між ті бідони. Хлопчик зі страхом запитав: "Куди везти її?" То я добре чула, як сказали: "Збросишь в ближайшем кювете!"

Від’їхали від тюрми метрів триста. Мої ноги бамкалися з підводи. Тут біля центральної лікарні стояли наші жінки. Поцікавилися, кого хлопчик так везе, і впізнали мене. Зняли з воза і повели в лікарню. Головним лікарем тут був на той час знаний широкому колу пан Шикета. Він сказав, що йому подзвонили, щоб не приймав мене в лікарню. Але він добре знав мого тата, сестру Богданю – і прийняв, узяв відповідальність на себе. До мене сказав: "Скоро 9 днів. Переживеш до 9 днів – будеш жити. Ні – то помреш". А коли минуло 9 днів, сказав: "Ще довго поживемо". З лікарні виписав мене таємно, сказав: "Бережись".

Я прийшла, тобто мене привезли з лікарні десь перед Великоднем 1946 року. А на Великдень ішла я до церкви до Галича попри ту тюрму, з якої вийшла, і чула, як в’язні співали – ціла тюрма: "Христос Воскрес!" Тюрма за декілька кроків від церкви... Як у церкві заспівали те саме "Христос Воскрес!" – я так плакала, здригалась, що мене вивели з церкви, ледве привели до нормального стану.

Сестру засудили на 10 літ і повезли... Куди? Так і не дізнались, поки через півроку надійшов лист від неї з Красноярського краю, з міста Чорногорська. Працювала на слюді.

Повернуся назад. Коли я в тюрмі зустрілася з сестрою, то сказала їй, що мушу щось сказати на себе, щоб мене засудили, бо я чула, що хто виходить із тюрми – того стріляють у лісі. Сестра сказала, що було таке, але вияснилось, що це робила більшовицька аґентура. Це викрили, і тепер того немає.

Коли я сиділа в тюрмі, то енкаведисти накаркали, що я працювала в “Чорного”. Не минуло й місяця на волі, коли мене справді викликав до себе сотенний “Чорний”, розпитав про тюрму і запропонував співпрацю, бо ж мене ніхто з членів ОУН не виключав. Сказав, що підпільникам трудно просуватись по терені, а я свобідна, обережно, але все ж таки легше. Я погодилась без вагань. При тому пішла до вечірньої школи в Галич закінчувати середню освіту, щоб можна було поступити в інститут. Колгоспу в нас не було. Брат віддав мені моє поле. Воно було близько хати. Я почала господарювати. Так тривало трошки більше року. 

 

Третій арешт

30 червня 1947 року в нас мав бути випускний вечір. 28 червня 1947 року з дорученням від сотенного “Чорного” я поїхала в Тлумацький район. Затратила ще один день, доки знайшла потрібних людей, і 30 червня – то був понеділок – раненько повертала домів. Тоді маршрутні автобуси не ходили. Я сіла на попутку, в якій їхали офіцери. Так безпечніше. Коло себе мала нелеґальні документи, які мала передати сотенному "Чорному".

Зійшла з попутки в Станіславі і йшла центром міста. Була рання пора і понеділок, людей на вулиці було мало. Я відчула на собі якісь підозрілі погляди військових. Потерла рукою чоло і сама собі кажу: "Невже ж на чолі написано – бандеровка?" Нема як оглянутись, чи хто за мною не слідкує. Аж побачила біля ратуші стоїть якийсь пан із папугою, яка тягає льоси і щось говорить. Біля нього чоловік п’ять. Я стала біля них, оглянулась – і оторопіла. Ішло три енкаведисти, між ними чотовий Іскра з сотні, здається, Летуна. Коли я була в Перерослі весною 1945 року, перед Великоднем, він лежав там ранений. Наскочили облавники, був великий погром. Тоді вбили в Перерослі двох студентів, бійців УПА, з того села, і ще чоловік 10 повстанців. Цього ж чотового Іскру (справжнє прізвище Козієвич Богдан, з Делятина), оскільки не було нікого поблизу, я затягнула в криївку, закрила, а сама вивела корову зі стайні, ніби пасти. Вiн тодi сказав менi, як його прізвище – про всяк випадок, якщо його вб’ють. Ми вірили одне одному.

Побачивши чотового Іскру, я прискорила ходу на вул. Галицьку. Там стояли вантажівки. Запитала, куди їдуть. Почула, що в Галич. Вискочила на кузов. Там сиділи два солдати. Шофер хотів уже рушати, коли до нього підійшов лейтенант і запитав, куди їде. Відповів, що до Галича. Він сказав: "Підождіть". Тоді звернувся до мене, куди їду я. Відповідаю, що в Галич. Каже: "Слазьте, нам нужно поговорить". Я оторопіла. Повна пазуха нелеґальної літератури, викинути тут не можна, бо солдати... Я присіла на скат колеса, яке лежало в кузові. Він ще раз піднявся на колесо машини і сказав: "Сколько можно ждать?"

Я зійшла. Він сказав: "Идите за мной". На тротуарах людей збільшилось. Він ішов півкроком перед мене. І сама не знаю як, але я те все з-за пазухи витрясла в труси, а звідти по дорозі, де був натовп народу, вкидала в шкіряну течку, яку в дорогу дала мені подруга, котра жила в селі поряд з нами, за національністю караїмка, але українська патріотка. ..

Відіб’юся від теми  на кілька слів про неї, про караїмку Амалію Леонович. Вона моя ровесниця, на місяць молодша за мене. Я 1 квітня, вона 1 травня 1925 року. Батьки її були “куркулі”. Добрі люди. Їх, караїмів, було біля 30 сімей у Галичі. Наш сусід був багатир, тримав багато худоби, коней, наймитів, кухарок, Бог зна скільки поля. На подвір’ї було повно скирт, які люди молотили з допомогою коней і кірата. Кажуть люди, що вони приїхали з Туреччини ще перед війною, десь у 1914 році, і за фасолю та біб накупили землі. Тоді ніби також був голод. Називався він Леонович, а жінка з дому Зурохович. І мали вони цю одну дочку Амалію, 1925 р.н., мою ровесницю. В 1940 році батька забрало НКВД, він не повернувся, загинув. До 1940 року батько не дозволяв її дружити з селянами, лише з караїмами, яких було в Галичі і Залукві 30 сімей, але дозволяв бавитись з нами, тобто сестрою Мілею і мною. Міля вигадувала цікаві казки і могла годинами їх розказувати. Ці караїми раділи, коли ми до них приходили.

Амалія потрапила під наш вплив, ми її вчили, як треба любити Україну. До сорокового року вона була мала і, може, дечого не розуміла, але як не стало батька, вона всім серцем полюбила нашу Україну. За німецької окупації вона вже була справжня патріотка. Вчилась заочно і працювала в бухгалтерії в п. Терпиляка, який вирощував молоді щепи, мав свого роду радгосп. Там вона вжилася з нашою молоддю, співала з ними наших пісень. З приходом більшовицької окупації в 1944 році пішла вчителювати в село Криліс. Ми пішли в підпілля, а вона включилася в роботу ОУН леґально. Коли я вийшла з тюрми, ми з нею були "нерозлий-вода". Захоплювалася нашим рухом. Організація їй довіряла. Коли я рушала 28 червня в свою останню мандрівку, то одягла темно-синій костюм. Амалія сказала, що в дорогу його не варто брати, бо запорошиться, і дала мені свій сірий жакет і шкіряну течку, з якою ходила до школи. Крім неї, ніхто не знав, куди я їду.

Отже, вдруге я сиділа в тюрмі в її жакеті, а течку забрали. Уже з табору, в лютому 1948 року, написала я їй листа. Вона його одержала в той день, коли змушена була виїхати з хати. Були в неї повстанці. Ніхто й не здогадувався, що Амалія зв’язана з ними. А тут так собі, без будь-якої підозри, підійшли чотири більшовики. Хлопці втекли до комори, а їжа залишилася на столі. Більшовики здогадались і стали відчиняти двері з коридору до комори. Хлопці двері відпустили, почалася стрілянина. Три більшовики були вбиті, а четвертий утік і доніс. І вона втекла з повстанцями. НКВД забрало її стару маму і засудило на 10 літ. Сиділа в Сибіру і ждала листа від своєї одиначки, а одиначка загинула ще того самого року.

Хлопці – не знаю і не можу довідатись, до якого відділу вони належали, – переховувались у церкві на горищі в селі Колодіїв Галицького району. Хтось зрадив їх, більшовики брали церкву приступом. Під той час там були Амалія і два члени ОУН. Вони спалили архів, заспівали "Ще не вмерла" і, щоб не здатись, підрізали собі вени на руках. Вони не обгоріли. Їх всіх привезли в Галич і голих посадили на сидя попід мур КГБ. Амалію посадили всередині і її руки поклали хлопцям на рамена. Гнали народ, щоб ішов пізнавати. Караїми, які ще осталися в Галичі, йшли і плювали на Амалію. Бо вона за життя не підтримувала дружбу з ними, а з українцями. От кому би треба поставити пам’ятник. Чужинка віддала життя за українську справу. Слава таким і честь.

Це торік я була в тому селі з сестрою, бо під час підпілля моя сестра також перебувала там. Розказувала стара бабця, яка живе коло церкви, що чула її спів. Так скінчила життя караїмка за українську справу в лютому 1949 року. Її мама, пані Леонович, була засуджена на 10 років таборів за ст. 54-1а, відбула 10 років і в 1956 році повернулася додому. Майно було сконфісковане, на тому господарстві урядував колгосп. Їй відпустив хтось кімнатку в домі її брата. Жила тим, що її брат, за Польщі адвокат Зурохович, допомагав їй дечим. І я тоді повернулась. Хоча я вже в Галичі не жила, але одного разу приїхала до сестри і зайшла до неї. Вона дуже злякалась, просила більше не приходити. І сказала, що якщо б знала, що дочка не живе, то й вона була б не напружувала всі сили, щоб пережити на Сибіру це лихоліття, а була б загинула. Віра в зустріч з дочкою привела її до своєї хати.

...Стільки подій, що в голову прийде, тому не по порядку.

Продовжу про свій арешт. Цей же лейтенант привів мене в міліцію. Я попросилася в туалет, з надією, що там зможу викинути нелеґальну літературу. Він згодився і повів мене до туалету, знаючи, певно, наперед, що там двері на замку. Звідтам привів у вартову кімнату, сказав вартовому: "Покарауль". А сам вийшов. Кімната була дуже велика, як зал, і вартовий сидів за столом яких 15 метрів від мене. Я посунула течку за спину, встромила в неї руки і стала зривати печатки з клею з тих пакетів. Він щось запримітив і став наближатись до мене, при тому сказав: "Что ты там делаешь?" Нараз у вартівню ввірвалося чоловік 15-20 з гучним криком. Били якусь розпатлану жінку і кричали: "Злодійка!" Вартовий кинувся до них, а я скористалась нагодою й почала рвати звітність, усі папери, що були коло мене, притім викидаючи ... Скільки це тривало? Певно, хвилин 5. У течці в мене був шмат хліба, посмарованого чимсь, то я почала м’яти ті шматки паперу з хлібом. Не забарився й мій лейтенант. Підійшов до мене і сказав: "Пошли". Ми вийшли в сквер перед будинком міліції, за вказівкою я сіла на лавку. Тут він учинив мені ніби як допит.

Було це 30 червня (1947 року. – Ред.). У школі мав бути випускний вечір. Лейтенант запитав, куди я їхала. Кажу, що в педінститут, дізнатися, коли вступні екзамени, щоб готуватися до вступу. Тоді він зачепився за це слово – інститут – і став допитуватися, з ким я зв’язана в інституті. Якщо скажу, то поступлю в інститут без екзаменів і успішно закінчу, з умовою, що все буду їм доносити про зв’язки студентів із підпіллям. До того, я не буду до них ходити, але в призначене ними місце буду класти записки з інформацією. Ми сиділи в сквері коло двох годин. Він переконався, що з нашої розмови нічого не вийде, бо я все заперечувала. Встав і знова сказав: "Пошли". Йшли ми містом. Я вже зорієнтувалась, що в напрямку тюрми. Станіслав я трохи знала, тому що два роки ходила тут до ґімназії. До того, тут сестру Мілю засудили на 10 літ таборів, то я неодноразово приносила передачі. Але кожного разу відмовляли: "Такая заключенная здесь не пребивает".

Був обід. На тротуарах людей погустішало. Коли ми проминали натовп, я в одній руці несла течку, наповнену рваним папером, а другу руку запхала в течку, набрала повен кулак тих шматочків і пустила попри себе. Лейтенант запримітив, тому що вітерець розвіяв ті шматочки поперед нас. Він сказав дуже чемно: "Разрешите портфель". Кажу, ні, я сама його понесу. Він наполіг, щоб я віддала, і забрав від мене "портфель". А я подумала: "От тепер я пропала".

 

Слідство і суд

Привів мене в КГБ десь на третій поверх. Там уже чекали на мою душу два кагебісти-слідчі. Він висипав усі рештки на стіл перед ними. Купка була порядна. Запитали: "Що це?"

Після тифу за півтора року в мене волосся відросло так, що я могла його накрутити. Якраз волосся було накручене, то я сказала, що це папірці, на які я накручувала волосся. Вони допитували мене там до вечора, а як відходили, то запихали мене під письмовий стіл і засували другим столом. Під столом було мало місця, і через те, що ноги були дуже зігнуті, вони боліли.

Але слідчі не барилися, поверталися, казали: "Вылезай". Це слово дуже гнітило душу, що тебе мають за собаку. Я справді на чотирьох виходила звідтам. Садили мене на крісло і цілу ніч почергово допитували. Я майже нічого не відповідала. Поза північ дуже захотілося спати. Вони щось говорили до мене, а мої очі стулювались і я затягалась як у сні. Щоб не дати мені заснути, вони весь час штовхали мене пальцями поміж ребер, що сильно боліло.

Уранці запитали, чи я буду їсти. Я від їжі відмовилася. Сказали, що в течці було 140 крб., то вони можуть купити мені їсти за мої гроші. Я відмовилася. Я не оголошувала голодівку, бо тоді про щось подібне  й думати не можна було, але сама собі постановила, що їсти не буду і тим наближу свою смерть.

Після того вони принесли кілька великих аркушів паперу, на яких були акуратно розклеєні шматочки рваної мною літератури. Багатьох шматочків з того, що я викинула, вже не було, багато вимазаних хлібом, проте вони змогли прочитати хоч не речення, а окремі слова, які свідчили, що це є нелеґальна література. Крім того, вони повернули слідство до мого арешту з підпілля. Покликали цього ж чотового Іскру (Козієвича Богдана), який здав мене.

З Іскрою я не була пов’язана організаційно. Тим більше, я в тому терені я була нова, він не знав, чим я займаюсь. Він тільки знав моє псевдо "Марійка". Знав, що я на нелеґальному становищі. Тому, хоч він свідчив мені, я не признавала його і твердила, що він міг мене бачити там, де я служила. На третій день (я весь час знаходилась у тому ж кабінеті, удень і вночі) вони привели ще одного свідка, Барановського, який колись був в ОУН, але за ним запідозрили зраду і в нього стріляли – він мав шрам над вухом. Йому вдалося втекти, і ось він тепер сидів у НКВД і мстив усім, кого знав і не знав. Нас, тобто моїх сестер і мене, він знав добре, бо коли ми втекли з тюрми в 1944 р., то осіли на якийсь час в с. Дорогів Галицького р-ну. А він уродженець цього села і бачив нас не раз.

Слідчі вийшли, залишили нас утрьох: мене, Іскру і його. Барановський підійшов до мене, копнув мене під коліна і я впала. Я три дні не їла і, найгірше, не спала. Була вкрай знесилена. Він звалився на мене з колінами і почав бити. При тому обзивав нецензурними словами. Я не оборонялась і не кричала, бо не мала сили. Я напівспала і ждала, що він уб’є мене. Але Іскра стягнув його з мене, а він, скажений, кричав: "Ну, що, і тепер не впізнала мене?" Я відповіла напівголосом: "Підлота, краще вік було вас не знати". Тут забігли мої слідчі і радо закричали: "Узнала! Узнала!"

Ще раз хочу сказати, що я з ним не була пов’язана організаційно. Він, крім того, що ми бандерівська родина, нічого не міг довести. Але цього було досить, щоб мені аж на третій день зачитали акт про арешт і відправили в загальну камеру. Ще й сьогодні пам’ятаю її номер 11, у сутеринах (Підвалах – Ред.). Там уже було 17 дівчат, я вісімнадцята.

Камера досить вузька, певно, шириною 2,5 м, бо дівчата спали валетом. П’яти досягали до грудей потойбічних дівчат. Як правило, "новеньку" кладуть спати біля параші. Дівчата видалися мені дуже блідими, а я з сонця, рум’яна. Усі аж ахнули, звідки я така взялась, бо переважно сюди попадали дівчата, які місяцями сиділи в районовій тюрмі. Але мене коло параші не поклали. Одразу підійшла до мене одна з дівчат. Як ми пізніше дізналися, це сексотка Надя Пасічняк (то псевдо від КГБ), а прізвище її Сенюк Параска. Бо я пізніше зустрічала її в Магаданських таборах. Отже, ця Надя (з метою обробки) запропонувала мені чільне місце біля себе. При тому вона мала великий плед, який постелила нам обом. Хоча я тоді ще не знала, що вона сексотка, та як вона не старалася щось витягнути від мене, я що говорила на слідстві, те і в камері.

Тут хочу дати характеристику слідчим. Не були вони ніякі професіонали. Якщо людина, тобто в’язень, міг витримати тортури і не мав прямих свідків, то зрештою вони мусили писати те, що в’язень зізнавав. Тому вдавалися до сексотів і на них надіялись.

Дівчата не знали, що я вже три дні не їла. Але коли принесли вечерю і я відмовилася їсти, то дівчата запитали, в чому річ. Я сказала, що не буду їсти, бо хочу померти. Якщо б мене дали в одиночку, я би свою постанову не зрадила. Але під просьбами і тиском дівчат я почала їсти.

Коли я ближче познайомилася з дівчатами-в’язнями, то злякалася. Більше половини з них була на провокації. Вони цього не знали, а я, як свіжа, ще з волі, то вже щось трохи знала про це. Але вони не йняли віри.

Тепер про провокацію, яка називалася "бочка". Це було найжорстокіше, до чого тільки більшовики могли додуматися. Бо в інший спосіб від тодішніх дівчат годі було щось дізнатися. Умирали під тортурами. Не важить, чи вже тоді досягли повноліття, чи ні. Вони пам’ятали слова Декалогу: «Ні грозьби, ні просьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну». У тих неосвічених дівчаток стільки було високої моралі, честі й гордості тим, що вони були членами ОУН!

Заарештованих дівчат, які сиділи в районній тюрмі – будь-якого району області, або і в обласному центрі – везли в тюрму міста Галич, який знаходиться 25 км від Станіслава. Там два-три дні тримали і везли назад. По дорозі Галич – Станіслав у ярку є лісок, який зветься "Глибокий потік". І от у цьому лісочку на автомашину з арештованою нападають ніби бандерівці (а насправді ті самі енкеведисти) і відбивають жертву. При перестрілці забирають протокол від НКВД і звинувачують жертву в зраді, при тому закидають шнурок на шию і ведуть вішати. Жертва бажає виправдатись, бо страшно вмирати зрадником, страхує себе всіма, кого знає, при тому вказує, де вони знаходяться, щоб запитати їх про її вірність справі. Вас однак ведуть на страту. Тут знова нападають енкаведисти і визволяють. А щоб жертва повірила в правдивість, вони вбивають повстанця (а насправді свого ястребка) і забирають від нього протокол, який жертва зложила начебто своїм.

Отак, як кажуть, убивають два зайці: жертва повинна переконатися, що повстанці погані, бо хотіли її повісити, а енкаведисти добрі, бо визволили. Тому вона повинна перед ними зізнатися. А друге – в них протокол з явками. По гарячих слідах їдуть і арештовують або вивозять. А жертва, коли бачить, що її щирі зізнання в лісі потрапляють у руки НКВД, просто божеволіє.

Мене це лихо оминуло. Не знаю, чому вони мене не вели на провокацію. Певно, здогадувалися, що я щось знаю про цю провокацію. Як я хотіла дівчат упевнити, що це провокація, що не було ніяких повстанців, – не вірили.

Після мене в камеру вкинули ще одну жертву, яка була на провокації, – Шутурму Нусю з с. Блюдники Галицького району. Я її знала, бо якраз навчалася з її сестрою Лілею, а наші батьки зналися ще від польських часів, бо її батько і мій батько були війтами (тобто головам) у своїх селах, тому їздили в гості один до одного.

Її впихнули в камеру – і ми злякалися. Одна нога боса, без панчохи, друга взута. Волосся розпатлане, на плечі блузка розірвана. Вона побачила нас і почала реготати божевільним сміхом, довго-довго. Підійшла я, підійшли дівчата, заспокоювали її – не допомагало. Як вона вже пересміялась – якось глянула на всіх нас і заридала, невтішно і довго. А аж після цього почала розказувати, що трапилося, що вона сказала про своїх родичів, яких справді після цього вивезли в Сибір.

Друга, яку привели в камеру після Нусі, була Ганя Стеблінська, з с. Тумер Галицького району. Її привели з іншої камери дуже вимучену. Вона була станичною. Проста дівчина, але яка непереможена! Вона сказала, що це вже два тижні підряд її ніч-у-ніч беруть на слідство, а вдень не дають спати, і якщо ми зробимо так, щоб вона поспала хоч 5-10 хвилин, то вона в ноги нам поклониться. Тоді ми всі сіли по-турецьки в два ряди, спинами обперлись докупи. Її посадили так, щоб вона була спиною до «глазка». Але це не допомогло, бо наглядач сказав: «Стеблинская, встать и стоять». На ніч знову брали на слідство, приводили побиту. Вона в нас промучилась так 5 днів і її забрали. Пізніше ніде я не зустрічала її в таборах.

Які то дні літні довгі і якими безконечними вони видавались у тюремній камері! Рано о шостій «подйом». Нам дають півтазика води. Ну, 5-6 літрів. У тій воді ми повинні всі помитись. А знаєте, як дівчатам – треба помитися всюди. Потім з цього ж таза помити підлогу. Після цього ми всі вклякали, крім жінки-баптистки. Хоч надзиратель крізь віконце кричав «встать» чи «сесть», нас це не обходило, ми ніхто й оком не змигнули, то він переставав. Раз відчинилась камера, бо прийшла комісія. Ми й тоді не встали, аж закінчили. Вони сказала, що переведуть камеру на штрафний режим, але цього не сталося.

Ще одна процедура. Нам через віконце сипали на підлогу тюльку – дрібну рибку, до того смердючу... Та щоби лише смердючу! Ми жартували: «Ану, не будемо її брати, вона пішки прийде до нас». Ця купка рухалась від червів. Але ми її їли. Багато дівчат не мали передач, як я, що родина не знала, де я поділась, або родина вже була на Сибіру, що не було кому принести. Передача всі роки совєтської влади  приймалась тільки від рідних. Батько чи мати, або сестра чи брат. Дальшим було заборонено. На додачу більшість дальших родичів боялися підступитися близько до тюрми. Після тюльки давали чай і дуже маленький шматочок хліба.

В обід давали баланду, вже не пам’ятаю, з миски чи з котелка, після їди їх забирали. Ми могли тримати в себе тільки дерев’яну ложку. Ага! Вранці найперша робота – винести парашу. Не пам’ятаю в житті гіршого становища, як те, щоби при всіх присутніх, за відсутности свіжого повітря ми одна за другою мусіли йти на парашу. Бочка висока – ні сидя, ні стоя. Від сидження у всіх запір. Все одно, як котра вже йшла для себе, то дві дівчини заслоняли це місце коцом, тобто тримали в руках коц чи простирало, поки процедура не закінчувалась.

Якщо я читаю десь у книжках чи хтось оповідає, що десь у слідчих камерах були ліжка чи нари з постіллю, то в нас цього не було. Підлога була чиста. Ми лягали, а накритись чи під голову хто що мав. Я не мала нічого, ну, а Надя-сексотка «пригріла», дала коца накритись. Ми від спеки не то що душились, але топились. На прогулянку вели після обіда на 20 хвилин. За той час робили в камері трус. Як знайшли голку або шматок олівця, то казали признаватись чий і саджали в ізолятор.

Увечері ложка каші і чай. Цілий день ніхто не давав нам ні ковтка води.

З нами сиділа малолітня з 1932 р.н. з с. Кримок – Домна Межиріцька. Через стіну сидів її стрийко, татів брат, на смертній камері. Він також Межиріцький, по псевду Дуб, комендант районної боївки. Ми з ним перестукувались, бо майже кожна знала азбуку Морзе. Там, ми чули, часто відчинялася камера і когось забирали. Нам хлопці постукали, що забирають по одному на розстріл. Було їх там 24. Останнім до нас достукався оцей Дуб і сказав: «Я останній, якщо відчиниться камера, то вже черга моя». Довго чекати не довелось. Заскрипів ключ. Дуб ще встиг стукнути по нашій стіні останній раз і все замовкло. Плакала-ридала ця Домця і ми з нею.

 Пізніше в камеру привели нових, але ми вже нічого не знали, певно, були новачки – стукати Морзе не вміли.

Ще з нами сиділа румунка, здається, Пранеско Анета. Вона мала чорну хворобу, її часто било-товкло. Якщо вона стишиться і з очей починають котитися сльози, ми вже переглянемось і стараємося її розрадити. Не помагало. Нараз як нею кине, нас шестеро тримали її – і не  силі. Вона з великою силою або виривала руку і вдаряла нас, або ногу. Так тривало хвилин 10-15. Піна йшла з рота. Коли вона розслаблювалась, ми її відпускали. Вона ніби прокидалася, сідала в кут і дуже плакала. Одного разу вона прийшла зі слідства і сказала, що їй натякали, ніби хтось із Румунії впоминається за нею, що її ніби пустять додому. Я її дуже просила, що як звільниться, то щоб віднайшла мою сестру Олю в Дорогові і сказала, що я сиджу в тюрмі. На другий день її забрали. А ще через тиждень я одержую від сестри передачу. Велику буханку домашнього хліба і, певно, кілограм масла. Тоді я повірила, що Анета знайшла сестру. Через кілька днів мене засудили... 

Коли мене викликали на слідство, то питали у віконце аж у дверях: "Кто на букву "П"? Ми всі відгукувалися. Але переді мною все першу на слідство брали Пасічняк Надю (сексотку), а потім уже мене. Сиділа ще з нами в камері Віра Філяк, яка займала в організації відповідний пост, освічена і дуже інтеліґентна. Між іншим, коли її арештували, вона попросилася в туалет. Це було на другому чи третьому поверсі. Конвой погодився і вів її по коридору. Вона побачила перед собою незаґратоване вікно, поминула туалет, кинулась до вікна і вдарила з такою силою, що вилетіла з нього і впала на клумбу непритомна. Привели її до пам’яті, але й тут нічого не дізнались. Взяли на провокацію... Так вона й сиділа з нами. На обличчі, носі й на руках стирчали невибрані осколки зі скла.

Мама передала Вірі передачу. А в передачі мешти, і в заяві мама натякнула: "Якщо мешти не замалі, то зостав на дорогу". Ми всі були здогадливі: ага, мешти, треба в них шукати записку. Підпороли шпіци – і справді записка. Тут зразу Надя: "Дайте, Віро, я прочитаю" І просто вирвала з рук. Я чомусь тут запідозрила її і шепчу Вірі, що Надя, схоже, сексотка. Віра по своїй інтеліґентності не повірила. Кажу, дивіться: всім в один день, хто на букву "П", дають передачу, а її наступного дня, коли йде буква "С".

І справді, прийшла їй передача, а Віра каже: "Надю, дозвольте свою заяву". Тут Надя кинулась і заяву – за пазуху. Я почала: “Моя мама сидить тут від учора, певно, ледве впросила, що прийняли”. І таке інше. Віра таємно від вартового і від сторонніх відписує записку, запихає в мешти і передає мамі. Мовляв – замалі мешти. І не підозрює, що Надя вже запродала її. Через два тижні знова належиться передача – і вона передасть мамі. Але того дня кличуть на слідство Надю, а вслід за нею й мене. Усі ми сиділи на підлозі, по-татарському склавши ноги. У мене спідничка була вузенька, з тонкої шерсті. За 6 місяців протерлась, на задку просто зробилась діра. Йдучи на слідство, я швиденько одягла Вірину суконку. Не минуло й півгодини слідства, як слідчий питає: "Ты в чем одета?" Кажу: "В чім бачите". "Чье платье на тебе?" Я сказала, що моє. Але коли він сказав, що Віру забрали з камери і вона впоминається "платья", тоді я кажу: "Ой, на мені її суконка". А він каже: "Сбрасывай". Кажу: "То не піду гола звідсіль". Тоді він покликав вартового, щоб відвів мене в камеру. На третьому поверсі дуже світло, а коли сходиш у підземелля, зразу в очах темніє. Щойно я зійшла (двері до вартівні були відчинені) – бачу, хтось вискочив звідтам, кинувся мені на шию. Спочатку я подумала – моя сестра. А це Віра, шепче: "Надя сексотка, мої мешти тут на столі і записка в них – читають".

Те все тривало секунду. Нас розняли, мене штовхнули в одну сторону, її в другу.

Іду з тим наміром, що зараз "зіграєм Наді темну", так тоді в’язні казали. Приходжу в камеру, питаю, де Надя. Відповідають, що перед хвилею її забрали з камери назовсім. Забрали і вкинули в іншу камеру, до новачків.

Від того дня ми з Вірою зустрілися аж через 9 років, на Колимі. А з Надею їхали одним етапом на Колиму, але я її побачила аж на пересилці. Але вже не Надю, а Параску Синюк – таке її правдиве прізвище. Вона родом з Косівщини, село забула. В НКВД використали її, дали 10 років і повезли, як і всіх. Така їхня подяка.

Я передач не одержувала, хоча в селі була ще одна сестра, Богданна, і брат Антін. Ніхто не знав, де я поділась.

З нами в камері сиділа румунка Анна Петронеска. Я пам’ятаю прізвище, бо воно на ту ж букву, що й моє, то ми все разом відгукувалися, коли вартовий питав: "Хто на букву "П"? Вона не розказувала, за що сидить. Мала прострілені обидві литки. Мала чорну хворобу. Усе перед приступом починала плакати, то ми знали, що буде приступ. Приступи бували такої сили, що нас 10 не могли її втримати. Одного разу вона сказала, що її, мабуть, відпустять. Тоді я стала просити її, щоб вона знайшла мою сестру та сказала, що я в тюрмі.

Скоро Анну звільнили. Через тиждень я одержала від сестри передачу. Лише хліб і масло, бо сестра не повірила в правдивість її слів, адже люди казали, що бачили мене вбитою. А через п’ять днів після цього мене засудили і перевели в КПЗ, у велику тюрму. А ще через п’ять днів відправили у Львів на пересилку. То був кінець жовтня, а 10 листопада я вже поїхала на етап. Як кажуть – гола, боса, передачу не встигла одержати.

Судив мене військовий трибунал 5 жовтня (23 жовтня 1947 року. – Ред.)  за ст. 54-1-а – 11 терміном на 10 літ і 5 років поразки в правах. На суді я мала ще одного свідка. Це була безпосередня моя зверхниця, з нашого повітового проводу, пропагандистка, на псевдо Гульнара. Сама вона східнячка і колишня комсомолка. Учителювала тут за першої окупації 1939-41 р.р., з приходом німців залишилася, увійшла в довір’я організації, а коли прийшла друга окупація, вона пішла в підпілля і працювала на дві руки. Коли зголосилась і що змусило – не знаю. Оця Гульнара вроді була жінкою Іскри. Вони доводили, що знають мене з підпілля (1946 року при арешті я до підпілля не призналась). Мені не дали ніякого слова. Не було адвоката. Суд не йшов «на совещание». Мені зараз було зачитано, що «обвиняюсь по ст. 54-1а УК за участие в ОУН, 10 лет». Я зраділа, і то дуже. Я сподівалася 25, бо тоді цей термін був у моді, а 10 давали малоліткам. Вони зауважили мою радість і сказали: «Не на свободу ж ідеш, а в табори». Я в суді участі не брала. То було 23 жовтня.

 

Розділ II

 

Тепер піде мова про пересилку і про етап*

(*Заголовок авторки. – Ред.)

Після суду мене перевели, як і всіх, із підземних камер на велику тюрму. Там було веселіше. В камері було багато дівчат, 50 – 100, з різних кінців області. Там можна було почути всякі новини і з чоловічих камер. Перекликувались через труби параші або опускали "жулікі", цебто записки на нитках через вікна з вищого поверху на нижній. Але я тут довго не була, десь кого 10 днів, бо коли сестра принесла другу передачу через 2 тижні, то мене вже у Станіславі не було. Нас етапували у Львів поїздом у закритих спецвагонах.

Осінь, а я одягнена, по-літньому. Протерта спідничка, без рукавів блюзочка, жакет і мешти-лодочки. На дорогу не дали нічого з одягу.

Висадили нас і вже вантажними машинами доставили на пересилку, а точніше в пекло на землі. Впустили в ворота – а тут анархія. На нас напали "воровки-жульня", почали відбирати від політв’язнів їхні клуночки з одягом (я нічого не мала, але злякалась тої дикої зґраї). Потім нарядчик, чи хто вона, виділила нам камеру. Бруд і сморід, усі стіни розмальовані здохлими блощицями, а живі так і шнурували по стінах. Уночі спати не мож було. Холод і блощиці, а до того напад битовиків... Я також там довго не була, 2 чи 3 тижні, але ці жахливі умови – здавалось, я ніколи звідси не виберусь.

Однієї ночі, вже десь перед етапом, увірвалися до нас битовики-вори, почали в нас усе відбирати, бити, грабувати. У зоні зчинився великий крик-лемент. Щоправда, прибігла служба нагляду, але розборонити нас уже не змогла. Тоді викликали "пожежну охорону", та стали поливати нас водою зі шлангів, так що ми від сильного струменя падали ниць. Тоді пожежники чи охорона почали тягти тих ворів волоком за ворота. У камерах холодно, а ми мокрі... Через день чи два нас отаких зачитали на етап. Не всіх, бо були такі політв’язні, що по рокові сиділи на пересилці і долю проклинали. Їх не брали на етап, бо десь ще хтось сидів під слідством, який був пов’язаний з цією жертвою, тому не забирали, але завертали ще на слідство.

Вважалося за щастя вибратися з цього пекла. Хто був роздягнений – давали мундур. От мені на ноги дали солом’янки десь 46-го розміру. Коли я взувала їх на мешти – вони спадали, то я їх залишила. Дали порвані штани і мокру фуфайку, яку я також залишила. Не сподівалася, що дорога буде така далека.

Було 13 листопада 1947 року. Нас привезли на залізничну станцію, довго тримали, а потім підвезли до нас дітей із дитячої виправної колонії. Усі роздягнуті. Був лагідний день, їм у колонії сказали, щоб нічого з одягу з собою не брали, бо підуть за зону перебирати картоплю. Ці діти, нічого не підозрюючи, в чім стояли, в тім пішли до воріт. За ворітьми їх повантажили в автомашини і привезли на залізничну станцію на етап. Ці діти були в колонії по 2 – 3 роки, за той час хтось з рідних забезпечив їх одягом у дорогу, а тут так гебісти схитрували, що діти опинились під зиму роздягнуті. Вишикували нас у колону і по п’ятірці почали запускати у вагони. Перше вантажили битовиків-ворів. Там не ставало п’ятірки, в якій я була. Нас туди, але ми вперлися, сказали: хоч розстріляйте, з ними у вагон не підемо. А битовики кричали: "Бандеровки, идите к нам!" От я в першій п’ятірці попала в наступний вагон, а за мною ще вісім п’ятірок цих роздягнених дітей.

У моїй п’ятірці була одна старша тітка з Чернівецької області на ім’я Параска, але всі кликали її "тітка Ція". Вона одна зі всіх нас мала теплу вовняну верету. Було ще три мадярки, одної прізвище пам’ятаю, бо схоже на моє. Я Петраш, вона Туляш. Часто, коли нас перекликали, то ми не знали, кого викликають.

У вагоні були нари. З одного боку в два поверхи, з другого – в один, а низ був завантажений вугіллям для опалення. Посередині стояла залізна піч завбільшки з відро, але ми весь час усю дорогу не топили, бо не дали нам хоч раз дров, щоб розпалити  піч. У стіні була діра, а в неї вставлений жолобок, тобто параша для потреб. Але в тій параші за день-два все замерзло, бо не було палки, щоб прочистити. Усі оправлялись на ту купу вугля, але послід зразу замерзав, так що смороду не було чути. Не пам’ятаю, чому на тих нарах, що над вугіллям, не можна було спати. Ми всі, 42 особи, розмістилися на цих двоповерхових нарах. Чому пишу 42 особи – бо мадярки запоносили і їм трудно було щораз вибиратися з нар. То вони так і сиділи на цій купі вугілля, ніхто не міг упросити їх на нари. Спали ми по команді і оселедцем. Від холоду ноги ламало. Котра з нас зійшла на парашу, то вже не було місця лягти назад. Я спала, як старша за віком (бо мені вже було 22 роки) біля вікна. Моя сорочка весь час примерзала до вікна товарного вагона. Коли я вставала, то шматок сорочки залишався на шибці.

Ніхто з нас не мав ні що постелити, бо дошка гола, ні чим накритись. То ця тітка Ція давала свою верету, яку ми тягали почергово, щоб зігрітись. Тільки ми ляжемо, ще не встигли задрімати, як конвой стукає в двері дерев’яним молотком і питає в старости вагону, однієї з дівчат: "Сколько вас?" Відповідь: 45. Тоді команда: "Направо с вещами!". А у вагоні темно. Усі ми зі своїми пожитками праворуч, на це спаскуджене вугілля. Двері відчиняються. На нас, роздягнених, мороз пре, аж кості тріщать. Конвой у кожухах, починає числити, при тому кожній по плечах молотком: "Первая, вторая". Порахував до десяти чи двадцяти, збився з рахунку, знова – “Направо!”. Як уже натішить своє жорстоке серце, іде геть. А ми навпомацки, як ті мурашки, шукаємо свої останні лашки, стелимо та знову влягаємось. Не встигли погрітись одна до одної, як знова: "Направо с вещами!" І так чотири, п’ять разів на ніч.

Уранці приносили їжу. Оселедець солоний і буханка мерзлого хліба на трьох. Нерозрізана, бо й сокирою її не розіб’єш. Ми перше з’їдали оселедець, бо не було куди покласти, то щоб не вимазатись. Потім по черзі хухали на хліб і зубами потрошку гризли. З’їли, і як кажуть, ні в животі, ні наяву. Води, ні чаю не давали, то ми від спраги не знали, що робити. Вагон зсередини був грубо обріс інеєм, то ми хто ложкою, а хто язиком лизали стіни.

Коли вагон їхав, було веселіше, але було й так, що ми стояли по 1-2 добі. Нарешті приїхали в Омськ. Нас виводять до бані по 500 чоловік. Поки вивантажили, поки вишикували і напівроздягнених повели... Ми стрімголов летіли з дуже високого насипу. У баню заводили по 50 осіб. Хто потрапив у першу п’ятдесятку, чекав і на 10-ту. Я була в третій десятці. Потім на 30-градусному або і більше морозі чекала ще на сім партій. Але одяг з прожарки був теплий і нас це гріло. Після бані – в холодні вагони. І лише Божа сила спасла нас, що ніхто не помер або не заслаб, принаймні в нашім вагоні. Що було в інших – не знаю.

В Омську перебрав нас інший конвой. Ці, певно, не знали, кого везуть, бо менше знущались. Їхали ми 5 тижнів, з 13 листопада. Аж 18 грудня нас звантажили в Хабаровську. Знова повели в баню, а перед миттям "санобробка". Роздягали наголо, голили під пахами в присутності всього конвою. Нас повертали до них то передом, то задом, а їх чоловік 30 заливались реготом. А ми готові були під землю провалитись зі встиду. Зате наші пожитки, які ми скинули зі себе, – всі спалили, а нас одягли у валянки, ватні штани й теплі шапки. Готували нас до роботи.

 

Ургал. Лісоповал

Звідтам нас розділили на дві партії. Одних дівчат-політв’язнів дали в Алиноп, а нас далі, з "жучками" в Ургал, на лісоповал. Була зона битовиків жіноча, а поруч чоловіча битова. Чоловіки робили на легшій роботі, будували бараки, щось тесали, різали, а жінок послали на лісоповал. Нас, коли привезли, помістили в довгий холодний барак. Натоптали 400 жінок у барак. Посередині одна залізна пічка, яка дуже диміла. Дим виходив не в трубу, а на барак. І хоча всі ми задихалися від диму, ніхто не виходив надвір, бо там на нас чекали "жучки-вори", щоби здерти з нас останню одежину.

Їсти давали так. Уранці о п’ятій годині приносили бідон з зупою. Їсти не було з чого, не було посуду. Мали всього дві банки з-під консерви. У них наливали зупу, чекали, коли ці дві з’їли, потім наливали другим двом дівчатам. Так що сніданок починали о 5 ранку, а закінчували о п’ятій вечора. Тоді зразу приносили вечерю, бо годували лише два рази на добу. Сніданок починали з правого боку бараку, по порядку, як хто спав. Закінчували з лівої, пройшовши довкруг. Зате вечерю починали з лівого боку і по колу закінчували з правого боку. Та, що їла сніданок вкінці, зразу їла і вечерю, а та, що їла перша, то на вечерю чекала добу. Хліб давали сирий, з каштану. Здавалося, що той хліб із глини і трачини. Багато дівчат від тої їжі хворіло. Віддавали хліб тим дівчатам, які могли його їсти. Я їла, але перше робила з нього "ліпйошки": припікала на іржавій пічці-бочці, а тоді їла. Крім того, давали оселедець. То була наша біда. Бо зима була суха, снігу було мало, може на два пальці товщиною. Ми той сніг з’їли весь, бо води нам не давали, навіть помитись. Одного дня дівчина з нашого етапу дуже хотіла пити і сягнула ложкою в запретну зону. З вишки пролунав постріл, вартовий убив її.

Так було кілька днів. Потім повели нас на лісоповал. Уже не годували зупою, а вранці видавали хліб і оселедець. Увечері годували за звичаєм, почергово цілу ніч. Раз на 10 днів водили в баню. У бані давали піввідра води. Таки у відрі. Що хочеш роби: пий, мийся, їж – більше не одержиш. А ми дівчата, в нас свої жіночі проблеми – ніхто не числився з цим.

Зближалось Різдво. Повели нас на Святвечір у ліс на роботу. Після роботи недорахувалися трьох дівчат. Утекли. Це були наші подруги, зі Стрийського району Львівської області. Вони між собою були двоюрідними сестрами. Добре пам’ятаю їхні специфічні прізвища. Одна з них Біда Катя, друга Баланда і третя Возна. Конвой лютував. Другого дня на роботу нас не повели, а на третій етапували в іншу зону, де була огорожа з дощок. А тут огорожа була з дроту, можна було бачити, хто ходить за зоною.

Коли ці дівчата втекли, до мене підійшли дівчата з Волині, прізвищ не пам’ятаю. Одна звалась Пульфера, друга Надя. Стали вмовляти, щоб і ми тікали. Я мало вірила в успіх утечі, але вони наполягали. Мовляв: Біда Водохреща святкуватиме вдома, а ми тут. Ми чекали, щоб на небі місяць не світив, тоді почнемо роботу. Ми хотіли копати тунель під огорожею. Але, як не гірко, через два тижні наших утікачок привезли до нас на зону і вже встигли добавити їм те, що вони відсиділи – тобто термін (їм починався спочатку. – Ред.).

Утікачки нам розказували, що хліба їм стало лише на три дні. Йшли голодні, щось шукали в лісі, а коли дуже зголодніли, натрапили на залізничну будку. Була там жінка, в якої вони попросили їсти. Жінка дала їсти, а сама подзвонила куди треба. Не встигли вони трохи відійти, як їх дігнали солдати й арештували. Тоді пропала наша надія на втечу, ми облишили цю думку.

З цієї зони нас також водили на лісоповал. Там пропливала повновода, широка ріка Буря. Вона замерзла, і ми по ній ходили в тайгу на відстань від лагеря 10-15 км щодня. Тут було дуже багато снігу. Трактори також возили ліс по цій дорозі, якою ми ходили. Сніг перемерзлий і так перебитий тракторами, що дуже важко було по ньому йти, так як по збитому піску.

Бригада 30 чоловік, тобто 15 пар з пилами. Нам виділяли ділянку 50 м квадратних – і пиляй. Коли дерево падало, дівчата кричали: "Втікай". Але ніхто не втікав, бо не було куди. До того, треба було пиляти, щоб одержати тих 700 грамів хліба. Норма була спиляти 12 м куб., обтяти гілля, стягнути його в купу і спалити. Це був непосильний труд. Вранці 700 г мокрого хліба – на наш виголоднілий шлунок це дуже мало – і зупка. В обід їхала сива кляча (кобилка) і везла бочку зі "щами". То була чиста вода. Щастя, якщо тобі з водою попав зелений листок капусти. Увечері зупка без хліба. Одного разу я намагалась хоч шкірку хліба залишити на обід. Ішла в тайгу і весь час думала, що в мене шкірочка в кишені. Почала пиляти ліс, а хліб не давав спокою. Тоді я стала за дерево, витягла хліб і з’їла. А тут кобила "щі" везе. Ого, а хліба немає.

Я мала дуже невдалу напарницю, яка зовсім не вміла тягати пилу. Тому ми ніколи не виробляли норми, хоч замучувалася більше за всіх. Моя напарниця була росіянка, Мура Смірнова, з міста Клінци. Інтеліґентна, ніжна жінка, непристосована до фізичної праці. Коли дівчата розібрали пили і стали підбирати собі напарниць, вона, ця  Мура, стояла осторонь без надії, що їй хтось запропонує співпрацю. Я дівчина господарська, придатна виконувати будь-яку роботу, хоч лісу ніколи не пиляла. Пошкодувала її і запропонувала йти в напарниці. Вона зраділа, але попередила, що мені з нею буде важко. І справді, було важко. Але я її не кидала, пиляли цілу зиму. Я ще більше стала співчувати їй. Смірнова – її дівоче прізвище. По чоловікові Кашланова. Її чоловік був хірурґ. Їх обох арештували за те, що при німцях не пішли в підпілля, а оперували й ворогів. Її чоловік відбував термін десь недалеко від нашого лаґеря, може за 100-200 км (забула назву). Він був добрий хірурґ. Зробив у таборі якомусь вільному операцію на мозок – і вдало. За це взлилися на нього вільні лікарі, і коли він захворів на апендицит, вони просто зарізали його.

Вона була заарештована вагітною і в таборі народила дівчинку. За зоною був будинок з дітьми, її дитина була там. Уже влітку, коли ми йшли з роботи, вона зірвала квітку. Діти грались на подвір’ї. Вона кликнула свою дитину і кинула їй квітку. За те була відправлена на штрафну зону.

Улітку по цій же річці Буря ми човнами поїхали на сінокіс. Коли пливли, один човен хитнувся і впала дівчина. У човні їх було чотири. Ці хотіли її зловити, нахилились – човен перекинувся і на наших очах наші подруги пішли під воду. Вода мчала швидко, як скажена. Вийшли ми на берег, а нам сказали рубати сухостой і будувати намети. Під ногами був вальожник. Я необережно ступила, провалилась і гостряк з гіллі наскрізь прошив мені ногу нижче і обламався. Конвой зопалу хотів витягнути його, але гостряк був трухлявий, обломився і залишився в нозі. Тоді старший наказав відпровадити мене в зону пішки за 30 км. Ми пішли лісом, вальожником, бездоріжжям. Я вже конала, конвой підганяв. Під вечір ми зупинились, бо за 5 км від табору була кінна база. Конвой пішов пообідати, а я сіла на возі. Коли він вийшов і сказав: “Пошли", я вже не змогла встати. Нога розпухла, так що мусили запрягати коня і везти. У зоні медсестра витягала того сука по шматочках, засипала, замазала  і кілька днів мене одну знова пішки повели на сінокіс, на з’їдження комарам. Там ми пробули ціле літо.

Хоч я пиляла ліс зі Смірновою, але дружила і їла разом з подругою зі Львівської області з Жидачівського району, село Володимирці, Ткач Марією (ми й зараз зустрічаємось). Вона була хвора, виснажена, як по-табірному казали – доходяга, тому її дали на "ОП" (“Отдыхающий пункт”. – П.Січко.) на легшу роботу. Вона працювала на парниках. Їй шкода було мене, що я так голодую, а вона там може навіть огірок з’їсти. Одного разу вона заховала огірок у куфайку і хотіла принести його мені. На вахті її обшукали і знайшли. На другий день на розводі, коли нас виводили на роботу, зачитали, що за порушення розпорядку її відправляють на штрафну колонію. Тоді я сказала: "І мене на штрафну, бо вона несла огірок мені". Залишили й мене. Тоді вся бригада стала кричати: "І нас з ними!". Але їх не послухали. Нас залишили в зоні, а бригаду вивели.

Через годину ми вже їхали. Називався табір "25-ий кілометр". На “постройку железной дороги". Приїхали в обід. Нас одразу повели на конюшню, сказали: "Выбирайте лошадь и поедете". Стояло троє коней. Я підійшла до першого-ліпшого і вивела його до воза. Але коли почала запрягати – не вмію. Кінь це зрозумів. Як ухопить мене зубами за руку – я повалилася на землю. З руки пішла кров. Але тут "штрафна", ніхто уваги не звертає. Хотіла поміняти коня – не дозволили. Сяк-так запрягли і поїхали в кар’єр вантажити гравій, робити насип для побудови залізниці.

Треба було їхати вузьким мостом через багно. Коли ми з тим гравієм опинилися на мості, наш кінь став диби і загородив дорогу решті підвод. Підійшла до мене одна з ув’язнених нашого бараку, яка одержувала хліб для нашої бригади (певно, битовичка, бо ще в 1948 році політичні відбували покарання разом з битовими). За національністю вона білоруска. Стала матюкати мене, чому я не їду. Я хотіла виправдатись, але вона мене повалила під коня і стала копати ногами. Я ледве підвелась. Наші дівчата постояли за мною. Якось позбирала я ту упряж і поїхала на конебазу. Там дали другий віз та упряж знову погнали в кар’єр. Цього разу ми вже навантажили піввоза, то коняка потягла. Нам це не записали в норму.

Так ми працювали два місяці – і всі ці два місяці за невиконання норми одержували штрафну пайку, 300 г хліба і один раз на день зупу. Здавалося, що цій біді кінця не буде. Та Бог змилувався. Мене зачитали на етап на Колиму. Я зраділа, що вирвуся з цього пекла, хоча ми всі знали, що Колима, як співали блатні: "Чудная планета, туда дорога есть, а одтуда возврата уж нету". Шкода було лише подруги Марійки, але вона вже так підупала на здоров’ю, що не було кого брати.

За що благословляю Господа – це за те, що я ніколи не хворіла за весь свій термін ув’язнення. Коли в попередній колонії ми працювали на лісоповалі, уночі не раз нас піднімали на розвантаження вагонів. Були різні вантажі. Був і цемент, але були й відходи сої, з якої вже вичавили олію. Ми їли сиру, а коли вже сира не смакувала, то палили вогонь, щоб погрітися, брали сою на лопату і на вогні підсмажували. А йшли до табору – напихали в кишені. На вахті нас не обшукали. Дівчата всю свою здобич віднесли в "каптьорку", туди, де зберігалися наші домашні речі, в яких не можна було ходити. Хоч на спання лишилося яких 2 години, дівчата лягли і вже встати не змогли. У барак прийшли начальник табору і медсестра. У всіх, крім мене, була висока температура, до 40 гр. Здогадалися, що причиною є соя. Пішли в "каптьорку", звідтам всю витрясли на смітник. У той день уся бригада лежала хвора, тільки мене взяли на роботу на кухню, бо конвой одну на роботу не поведе.

Ще такий епізод з цієї ж зони. Привезли кінофільм "Молода гвардія". Фільм показували надворі на стіні бараку. Всіх виганяли примусово, щоб дивилися. Хоч не хоч пішли. А після фільму – "революція". Наші блатняги-воровки черпнули у фільмі патріотизму, накинулись на нас із лайкою: "Сякі-такі бандеровки!" Та з кулаками на нас. Оборонила нас "днєвальна", тобто старша бараку. Вона була стара, притому "бандерша". Її звали "законна". Вона стала на порозі і сказала: "Не смей трогать их – побью". Вони відступили, але ще довго ми терпіли від них образи.

 

Порт Ваніно

Отож про етап на Колиму. Поки на Колиму, до того пекла, то ще треба пройти Содому і Гоморру. А нею була бухта Ваніно. На дорогу видали нам хліба на три дні, який ми з’їли за один раз. Везли також у вагонах-товарняках. Десь за 2 години до кінця нашої поїздки щось сталося і в нашому вагоні обірвалась підлога – геть до одної дошки. Щастя, що ми всі були на нарах. Перед якоюсь станцією поїзд сповільнив хід, став. Нас перевели в вагон, де була кухня. Так ми доїхали до бухти. Вивантажили нас і повели в табір.

Не знаю, чи зможу описати всі страхіття цієї зони, ту анархію і з боку нагляду, і з боку блатних. (Блатними називали той зброд побутового народу, злодіїв, проституток, вбивців, одне слово – дикунів).

Я там була недовго, всього п’ять тижнів, але я тоді казала і тепер згадую, що як була колись гріховна Содома і Гоморра, то вона повторилася в бухті Ваніно. Хто не був там – не зрозуміє, а хто був, той ніколи не забуде. Спробую згадати хоч дещо. Якби ще хтось хотів нафантазувати якихось неподобств, то не зумів би. Бо там був звіринець, а блатні – то гірші звірів. Якщо терпиш зневагу і жорстокість від явних ворогів-кагебістів і їхніх наставників, то відчуваєш себе, що ти стоїш вище за них. Але якщо тероризує тебе та блатна худобина, то вже несила терпіти...

* * *

Хочу нагадати, що 60-у сторінку закінчила писати в січні 1993 р. і цілий рік не могла взятись за ручку. Не то, що не було часу, але відбувалися в політиці такі гіркі події, що думалось: а нащо та вся писанина  і кому вона потрібна, як з України рвуть по кусочку, та так задаром віддають Росії Чорноморське пароплавство, Крим, атомну зброю. Відновили без усякого Комуністичну партію, і що не новина, що не закон, прийнятий нашим “славним” Президентом Кравчуком, то все рана в серці. І хто керує нами?

А по радіо й телебаченню тільки й чуєш, як сердечно зустрічають 50-і роковини “перемоги” та вітають ветеранів Великої Вітчизняної війни.

І нав’язується думка: що ми святкуємо тепер?! Якщо ми святкуємо перемогу і вітаємо ветеранів війни, то значиться ми мали вільну Україну. То нащо ми її повалили? А якщо це була неволя, про що ми тепер постійно говоримо, то нащо вітаємо тих, що на багнетах приніс нам ту неволю? Тих, хто катував нас по тюрмах, хто малих наших і голих дітей серед зими вкидав у вантажівки і віз на Сибір? А повстанців убивали, а живих тероризували і живцем вкидали у вогонь... То які то визволителі, що ми їх так щиро вітаємо?

По-моєму, окупант залишається окупантом, чи він коричневий, чи червоний. Як перший, так і другий нищив українську націю. Одним ставимо пам’ятники, других клянемо. А про тих, які справді воювали в лавах УПА за незалежну Україну – про тих геть забули.

Так трактують усі ці події – 1918-го і 40-х років – люди, які не бачили тих подій, але їх навчили такого розуму ті ж окупанти, які втовкмачили в їхні голови, що комуністи визволителі. От і пожинаємо плоди. Ой, як гірко те все смакувати!!!

* * *

А тепер продовжу.

Бухта Ваніно – це дуже велика зона, а в зоні – анархія. Був один барак з двома секціями, кожна вміщала 60 чоловік. На решті території зони напнуті намети, в яких царювали блатні.

Нас привезли сюди етапом, в якому були майже самі блатні. Нас усього 7 дівчат політичних зі штрафної зони. Ще коли ми стояли за зоною, то чули крики блатних, вони кричали: "Бандеровки, быстрее заходите, мы вас ждем". І справді, щойно ми ступили в зону, на нас накинулися блатні. Тут ніхто не прийняв нас у своє розпорядження, як то бувало в інших зонах, що новоприбулими розпоряджався так званий нарядчик. Ми почали шукати місця, але його для нас не було.

З нами приїхала "законна воровка" – 13-літня дівчинка на кличку "Ласточка". Її, як свою княгиню, зустріли блатні і надали найкраще місце.

Ми поцікавилися, чи є в зоні політичні в’язні. Є, і дуже багато, біля 800 чоловік. Вони розмістилися в тих двох секціях, що розраховані на 120.

Нас там не прийняли. Хоча ми зустріли там своїх землячок і знайомих, але в тих секціях справді не було місця. Дівчата спали там сидячи – за браком місця. Ми побачили невеличку будівлю – санчастину. Там була розміщена санітарна служба. Там якраз ремонтували невеличку секцію для хворих. Ми зраділи, що не будемо спати під голим небом, і зайшли туди. Розклалися на нарах і "благоденствуєм". Не встигли заснути, як під дверима почувся крик: "Бандеровки, здайтесь!" Ми закрутили двері. Вони б’ють у вікна. Ми хотіли дістатися до сусідньої кімнати, де ночували медсестри, але вони зачинили двері і не впускали, бо думали, що то "блатні". Ми так кричали, що на наш крик прийшов вартовий з вахти і висварив нас: "Что орете?" Кажемо, що нападають. Він не повірив і пішов, а "блатні" знова до нас.

Так ми воювали цілу ніч, а на ранок пішли шукати кращого місця. Знайшли один намет, у якому не всі були запеклі злодійки, а й дівчата, які потрапили в неволю за розтрату або якісь фінансові справи. Там було місце і ми прилаштувались. Увечері "блатні" почали концерт. Хоча вже був "отбой", або нічна година, вони грали на балалайках і співали вульгарщину. Забігав надзиратель з палицею в руках і бив тою палицею всіх поголовно – винних і невинних. Він виходив – а блатні продовжували концерт. Із верхніх нар нахилялись до нижніх і плювали на нас, а зверху ллялась на нас вода. Інші казали, що то вони справляли нужду під себе і це капало на нас.

Вранці я пішла на сніданок, а моя подруга, родом з Чорткова Тернопільської області, Зена Музичка, залишилася, бо мала якихось пару лашків (Лахи, одежина. – Ред.) – щоб не закрали. Їдальні не було. Під голим небом стояли стелажі з неґембльованих дощок, а біля них на стовпцях також дошки замість лавок. Кухня теж була під голим небом, але відгороджена від зони дощатою загорожею з одним віконцем, у яке нам подавали баланду. Того ранку була баланда з камбали, а радше з голів цієї риби. То така риб’яча голова з одним оком і плавцями. Тільки займала місце в мисці. Я взяла дві миски, для себе і для Зені. Не встигла занести на стіл, як підбігла до мене знайома і каже: "Біжи в барак, Зеню б’ють блатні".

Я кинула ті миски і помчала в барак. Бачу, Зеня лежить на землі, а на ній одна на одній, так як по драбинці вгору кілька блатних. Я підбігла, непомітно підперла плечем ту вежу – і вони повалилися на землю. Я витягла Зенку і крикнула: “Втікай!” Вона втекла, а мене зловили, дали кілька стусанів і сказали, що як я її не приведу, то мені, як свідкові, дістанеться вдвічі більше. Ми розуміли, що Зеню вб’ють, бо вже десь програли в карти, тому пішли до наших політичних дівчат просити притулку. Удалося якось умовити. Зеню таємно завели в барак, щоб староста бараку не бачила. Старостою була росіянка, яка сиділа за зв’язок з німцями.

Я залишилася на старому місці. Прийшли по мою душу, добре побили і пригрозили, що як не приведу подругу – вб’ють. Вранці і я пішла проситись в іншу секцію. Там була Кариванович Настя з Ямниці Станіславської області. Я її знала ще з підпілля. Вона мені розказала, що була в таборі з моєю сестрою. Її не взяли на етап, бо хворіла. Ще була Настя Горальник з Викторова. Вони прийняли мене. Секція без вікон, бо "блатні" повибивали. Уночі всі сидять. Аж почали летіти на нас цеглини через вікна. А двері стали тріщати, бо до нас діставалися блатні. Староста дала команду голосно кричати, щоб почули вахтові. Через деякий час вахтові почули і прийшли з криком: "Чаво арьотє?" Кажемо, що блатні добуваються до нас. Не повірили. Насварили нас і пішли. А в нас тривав цей інцидент. І так кожну ніч. Лізли "блатні" і дверима, і вікнами, і через стелю. Знімали балку і спускались. Але в нас були палиці, вроді макогона, які ми припасли собі, коли нас посилали в ліс по дрова.

Одного разу нас повели в лазню. Ми йшли за командою: "По пятеркам, возьмись под руки и шагом марш!". Зупинили нас, відрахували кілька п’ятірок і одній з п’ятірок сказали: "Выйди со строя". Дівчата наївні, новачки, нічого не підозрюючи, вийшли. Конвой пустив серію з автомата – і дівчата на наших очах упали мертві. Ми всі попадали на землю. І хоч конвой кричав "шагом марш", ми так кричали і не встали, аж поки з зони не прийшло табірне начальство. Зняли цей конвой, аж тоді ми звелися й пішли. Між убитими, казали, була дівчина зі Станіслава.

Більше в лазню ми не пішли. У нас завелися воші. Раз на день привозили воду в зону в цистерні. Підходили "блатні" і набирали воду в свої тази чи відра. Вони мали їх від своїх мужиків, які жили за забором. А решту води – вони кидали шланґ на землю і вода текла по землі. Хто з наших дівчат мав бляшанку з-під консерви і сміливість, то й собі набрав води. Кажу до Настуні Кариванович, що в мене сорочка непрана вже місяць. А вона каже: “Давай сорочку, в мене є півлітра води”. Я прала, вона поливала, аж тут підбігла "блатна" і вихопила мені сорочку з рук. Я залишилася без сорочки.

В туалет ми ходили організовано, бо був випадок, що пішла одна дівчина, яка мала золоті зуби. Там її застукали блатні, вбили і вкинули в туалет.

Усього митарства не опишеш, бо було багато всього нелюдського, коли до них у бараки вривалися чоловіки з чоловічої зони.

 

Етап на Колиму

Пішла поголоска, що скоро етап, що нас повезуть на Колиму, а звідтам ще ніхто не повернувся. Але ми чекали того етапу, бо вірили, що такої Содоми, як тут, немає й на край світу.

Нарешті настав довгожданий день етапу. То було 8 листопада (1949 року. – Ред.) , в день «октябрьских праздников». Почали нас мундурувати. І де взяли таку одежу? Стару, страшно було в це зодягатися. А на ноги дали мені черевики: один 44-й розмір, на дерев’яній підошві, другий 37-й, на тонкій гумовій підошві. Я ледве впхала ногу. Я від них пошкутильгала як каліка – їм на радість. 

Був листопад, 13-те число. Знова, як і у Львові, нас стали одягати на дорогу. Давали валянки, ватянки і сухий пайок. Тобто сухарі. Не буду розказувати, як нас гнали до того пароплава. Падав мокрий сніг, заки дійшли – ноги були мокрі.

Повантажили нас у пароплав, який мав назву "Фелікс Дзержинський". Нас в один трюм, блатних у другий. У трюмах були нари, а біля нар по дві бочки. Одна на кашу, друга на блювотиння. Не встигли відплисти на дві години, як почалася, як тоді називали, "качка". І зразу почались рвоти. Блювали дівчата в бочку, яка була ближче. Потім приходили офіціянти і доповнювали ці бочки кашею, і то підгорілою, від якої ще більше блювали.

Я виділялася з-поміж дівчат тим, що не блювала. Я з’їла свої сухарі. Дівчата віддавали мені свої. А коли зголодніла, я одна виходила на палубу, де була кухня. Кухарі лежали напівмертві, конвою не було. Я підходила до офіцерської кухні й набирала собі котьолок тушеної капусти з м’ясом. Ніхто не боронив, але я ледве не розплатилася життям. Коли на морі буря, то не відчувається, що пароплав перекидається, а така картина, що море піднялось на те місце, де стоїть сонце, і летить з гори на тебе. Я присіла, а хвиля як лупнула – і понесла мене водичка по палубі. На щастя, я зупинилася, вхопилася за туалет, який висів на борту.

Тут блатні також не давали дихнути. У нашому трюмі вода вибила вікно і налилося води по коліна. Чи хто вичерпував її, не пам’ятаю. Але наші валянки почали плавати. Пароплав поставили на якір – плавба була неможлива. Не стало прісної води. Повертали на Сахалін, щоб заправитися. Не знаю, скількох в’язнів закачало і чи закачало, але закачало дитину, хлопчика командуючого пароплавом. Мусіли його викинути в море, бо казали, що акула не дає пливти. Бачили, як мама ридала.

Не знаю, скільки днів потрібно, щоб доплисти від бухти Ваніно до Магадана, але ми пливли три тижні.

 

Колима

Нарешті нас вивантажили. Ми до валянків – а вони мокрі і не налазять на ноги. Що діяти? Впихали ноги, доки лізли. Значиться в халяви. Так і йшли. А конвой підганяв. Чим бив по плечах – не знаю, бо не оглядалась. Шлях 4 кілометри. Загнали нас у лазню. Тут прийшла до нас комісія. Страшно реготали, дивлячись на наше взуття.

Сказали роздягатися і повели в баню. Після такої дороги лазня видалася раєм. Видали нам усе нове: ватні штани, шапки, бушлати і валянки. Але валянки малих розмірів. Заки дійшли до пересильного пункту, то на ногах були криваві мозолі. Але радість була, коли дізнались, що нас повели в "Берлаг", а блатних відокремили від нас на легку роботу, в швейні майстерні в "ИТЛ" (Исправительно-трудовые лагеря. – Ред.).

Хто не був там, той не зрозуміє, що таке "блатні". Гірше корости, а тут враз – звільнили нас від них. 

Закінчувався 1949 рік, була зима. Привезли нас у зону, позаганяли в бараки. На барак довжиною метрів 40 одна електрична лампочка. Ледве бачимо одна одну. Сказали "располагайтесь" і взяли барак на замок.

Застали ми барак неприбраний. Залишили нам в тамбурі 5 бочок – усі параші повні. Насамперед слід було їх винести, бо стояв великий сморід. Прийшов нагляд, відчинили двері. Узялися ми за роботу. Обрали з-поміж себе старосту і заметушились. Стали займати місця. У прольоті 10 дощок шириною 12-15 см. І нас на один прольот 7 дівчат. Спали по команді. Дуже тісно. Якщо котрась уночі встала за потребою, то вже не могла попасти на своє місце, бо його не було. Нас на роботу не виводили, хіба що в зоні відкидати сніг від бараків, щоб можна було зачиняти двері. А вони були діряві і добре не приставали. Ночами нас на нарах замітало снігом. У Магадані зимою постійні вітри. Казали: "Метет пурга".

У їдальню водили двічі на добу, тому що нас було так багато, казали 4 тисячі. Не встигали чи й не було чим годувати тричі. Біля порога в їдальні стояла бочка з наваром сланника. Кожен мусів перед їдою зажити ложку сланника, дуже терпкого, – від цинги. Ми хоч із огидою, але пили його, бо знали, що інакших ліків від цинги тут немає, нам не вижити. Хиталися всі зуби. Де в кого випадали. Деякі дівчата кривіли на ноги. Правда, нас не водили на роботу на виробництво, лише заготовляти паливо, тобто пні, або сланника, як для зони, так і для ґарнізону.

Десь через три місяці з кожного барака набирали бригаду по 30 дівчат на будівництво "учрежденій" в м. Магадані. Записувалися добровільно. Записалась і я, тому що остогидло мерзнути, та ще й весь час під замком.

Магадан прийняв нас холодом і вітром з Охотського моря, від якого дуже скоро обморожувалося лице.

Пересильний пункт (то була 19-а зона ГУЛАГу) був порожній. Говорили, що тут були японці, але мало вірилося. Бо японці всюди дотримувалися чистоти надзвичайної. А нас помістили в бараки по 400 жінок, і що ми там застали? Що зразу впало у вічі, то це не в тамбурі, а посеред бараку стояли чотири бочки-параші, вщерть переповнені. Ми вже по цьому здогадалися, що тут були не японці, а «наши русские», і то мужчини.

Загнали нас у барак і зачинили за нами двері. Я почула від інших, що між нами мають бути цих дві сексотки зі Станіславської тюрми, і ця сама Надя Пасічняк, а тепер по-справжньому Параска Синюк, і Марта Федорняк. Я про це сказала дівчатам, аж глядь – вони стоять поруч. Помимо їхніх старань і їх доля загнала сюди, а що вже було їм тоді говорити: їм вкоряла їхня совість.

Коли ми опинилися в цьому холодному, смердючому бараці, то перший вихід з такого становища була бадьора пісня. Ми подивились одна по одній і, як каже наша приказка, коли мала біда, людина плаче, а коли велика, то людина сміється. І в нас іншого виходу не було, то ми заспівали: «Гей гу, гей га...» А потім ще й ще. Західна Україна по всі її закутках співала одні пісні, і всі їх знали, тому неважко було об’єднатись у велике море цієї пісні. І хоч двері відчинялись і нагляд намагався щось наказувати, ніхто його не слухав. І ще радісно було від того, що нас ще там, у бані, відокремили від «преступного бытового мира». Їх залишили в місті на легших роботах, нас же призначили на БерЛАГ, тобто в політичний. Хай буде що буде. Хай буде тиск зовні, зате ми були відокремлені від внутрішньозонного розбою.

Наспівалися, скинули бушлати і взялися наводити порядок. Виносити піврічні параші. До ранку і знаку не зосталося від непорядків. На роботу нас поки що не виводили, зате тримали під замком день і ніч. Навіть їжу приносили в барак. Якщо то можна назвати їжею. Але пайка хліба була 700 грамів. Хтось здивується: чи це мало? Я скажу: дуже мало, як на наш голод. І ще сім душ на один прольот між нарами. Це є 10 дощок шириною 15-18 см. Для п’ятьох осіб ще можна миритися, а для сімох? Ми по команді лягали, по команді обертались, а якщо хтось вночі пішов по своїх потребах, то місце пропадало, десь зливалося між сплячими, і треба було довго розпихати дівчат, щоб якось влізти і не замерзнути посеред бараку. Барак довжиною 25-30 метрів, наскрізь дірявий, у дверях щілини, з однією пічкою-бочкою, то й ніякого тепла не відчувалося.

Через паркан від нас знаходилися наші мужчини. У них за три пайки хліба через конвойних можна було виміняти один бушлат. І ми так робили. Удвох цілий тиждень сиділи на одній пайці, другу відкладали, потім міняли в мужчин на бушлат, а з бушлата шили ковдру і в такий спосіб рятувалися від холоду. Через якийсь час у такий спосіб вимінювали другий бушлат.

У бараку чергували щоденно дві дівчині. Дві зранку виносили парашу, тобто черпали з великої бочки черпаком у малу, яка мала вуха, запихали у вуха дрючок, брали на плечі і несли. Пам’ятаю, в моє чергування урвалося вухо в тій бочці. Поки його відремонтували, нас захопив ранок – «развод». І вже привели мужчин у жіночу зону покривати новий барак. Ми з подругою несли цю бочку, Була навіяна велика купа снігу. Подруга була попереду. Йдучи догори, вона не пригнулася, і раптом бочка слизнула по дрючку, вдарила мене в груди. Я впала, а все з бочки на мене. Не так було боляче, як встидно, бо поряд були мужчини і все бачили. Хоч здавалося, що під тими нашими бушлатами вже й не могло знаходитись якесь жіноче серце, тим більше встид перед мужчинами, а все ж таки... Не тільки встид, а образа за наше потоптане дівоцтво.

Інші дві дівчини мили підлогу. Коли була велика заметіль, чи як там казали пурга, ми сиділи в бараках. У погоду гнали нас на сопку (гору) по дрова, тобто по пні, які були зарання кимось викорчувані.

Десь у половині зими, здається, в березні, почали організовувати чотири бригади по 30 чоловік на роботу, для будівництва будинків у Магадані. Ці бригади перевели в окремий барак, тепліший. І я пішла. По природі я була працьовита. І краще мати щось визначене, як знову чекати етапу. Нам пообіцяли, що на етап нас не заберуть. А брали на далекі етапи. «Хінханжа» – це золота копальня за 1000 км від Магадана. Або «Богудукча» – це ближче, але добування руди. Там здебільшого працювали дівчата і хлопці каторжники. Там працювала й моя шкільна товаришка, з дому Богданна Дирда. Ще в спогадах ми з нею зустрінемось.

Усі чотири бригади мали різні об’єкти будівництва. Ми будували «учкомбінат». Спершу копали триметрової глибини траншеї в мерзлому ґрунті. Потім ці траншеї заливали бетоном. Одні дівчата підвозили тачками шутер і пісок до бетономішалки, одна з нас стояла і мішала в цій бетономішалці під напругою бетон, ми решта возили цей бетон тачками до траншей, кидали туди камінь і вібрували ручними вібраторами.

Роботою командував вільний прораб і кілька десятників вільнонайманих, з колишніх в’язнів 30-х років. Стіни клали зі шлакоблоків, мабуть, 20х20х30 см. Робота була важка, але скорше час минав і, здавалось, ближче кінець строку. Ми заздрили тим дівчатам, що була заарештовані ще в 1944 році і вже мали тюремного стажу 5 років, а ми тільки 2 чи 3 роки. Найгірше сидіти до половини строку, а після половини вже біжить згори.

Настала весна, місяць травень. Тоді ті дівчата, що не працювали, позавидували нам, бо ж усіх масово брали на етапи. У зоні було понад 4.000 дівчат. 11 бараків приблизно по 400 осіб. Брали і вивозили далеко в тайгу. Ні села, ні міста, маленькі посьолки з вільнонайманими, злими, як собаки на прив’язі. Звідтам доходили погані чутки. На «Богудукчі» прив’язували дівчатам на плечі вроді наплечників і гнали за рудою на гору. Там у холодні дні не ставало повітря. Звідтам з рудою на плечах можна було йти пішки. А хто не боявся, міг спускатися на санках. Багато сідали в санки, не керували навмисне, і так кінчали життя. Умови були нестерпні.

Найбільше гинули мужчини. Вони більш голодували. Вимінювали за пайку тютюн, а самі шукали щось по смітниках. Або до пайки хліба давали ту ложку жовтого цукру і піввідра води: робили так звану «тюрю», наїдались, пухли і вмирали. Дівчата в усіх ситуаціях уміли триматись і жити на своїм лише пайку. Декотрі щось вишивали чи в’язали вільним за пайку хліба.

Пригадую, ведуть нас у Магадані на роботу. Попереду 120 дівчат. Позаду нас 100 мужчин. Цілий взвод конвою з собаками. А люди людьми, тобто вільні. Хто кричить: «Немецкие...», хто обзиває: «Бандеровки клятые», а хто кине в нашу колону шматок хліба, рибу чи пачку цигарок. Ми йдемо по п’ять, взявшись під руки, як наказав конвой, і ніхто з нас навіть не гляне в той бік, де під ноги впала подачка. За нами йдуть мужчини, вони не втримуються переступити через ті цигарки, підбирають. Конвой затримує всю колону, виводить жертву в колони і б’є-місить ногами. Ми всі кричимо криком, тоді пускають на нас собак. А цього нещасного в’язня вже ледве теплого волочать на роботу. Ми, дівчата, до цього не опускались, хоча голодні були не менше їх.

Весною ще кілька бригад добавили на побудову Магадана, решту всіх вивезли етапом у тайгу. У таборі найгірше розлучатися з товаришкою, з якою ти зжилася чи то з дому, чи з тюрми, чи з попереднього табору. Розлука гірша смерті. З нами були й по дві рідних сестрі, і мама з дочкою. Їх розлучали, і це здавалось кінцем світа.

Ми приїхали в Магадан, то застали там 4 двоповерхових будинки. При тому дерев’яних і підпертих якимись стовпами, певне, перед вітром. А коли в 1957 році ми покидали місто, то вже був як не Львів, то Тернопіль. Коли доводилося здавати об’єкт для вжитку, то нам кілька тижнів підряд не давали вихідного. Ми мусили в найкоротший термін доводити все до блиску. А коли ми вже мали вихідний день і ще з кровавими мозолями сиділи на нарах, то по радіо «колгоспник» ми чули рапорт, що «сегодня комсомольцы сдали досрочно такой-то объект». Ми тоді говорили між собою сміючись: «Ого, ми й не знали, що ми комсомольці». Лише не нам була присуджена винагорода за «досрочную сдачу объекта».

Працювали у самому місті Магадані два роки. Після цього нас, 4 бригади, перекинули на 6-й кілометр будувати склади під усяку продукцію, яка надходила з пароплавства. У нашій бригаді було 16 українок, 14 литовок і 2 естонки. Бригадиром була білоруска, не досить свідома, хто вона, називалась Надя Сискавець. Кожна бригада брала окремий об’єкт, тобто один склад. Починали з траншей, і все зимою. Тільки докопаємо землю до талого ґрунту, як і кінець робочого дня. Другого дня знову все промерзло. У траншеях, хоч була зима, ми працювали в черевиках. Бо валянки намокали від землі та снігу і робились важкими. Їх годі було висушити.

Закінчивши земляні роботи, ми бралися до робіт бетонних. Знову одні возили шутер до бетономішалки, інші готували бетон. Возили тачками вручну, піднімали тачку поверх себе і висипали в траншею, поміж бетоном і закидали камінь. Коли закінчили ці роботи, починали кладку, але вже не зі шлакоблоків, а з каменю. Нам привозили камінь дуже великий, не раз величиною квадратний метр. Ми його молотом розбивали на такі шматки, які можна було покласти на носилки і винести на трапи. Норма 1,8 м. куб. на одного, з підсобником 3,60 м. куб. Три години йшло, щоб наколоти того каменю зі скали. Далі треба було цей камінь поступово винести на трапи. Потім одна з нас носила відрами розчин, який був доставлений тачкою неподалік робочого місця. Якщо камінь не можна було розколоти, то я його котила одна по трапах, а потім по стіні, доки він не опинявся на стіні, а там уже намостити його було легше, бо на морозі він примерзав до розчину і лежав, як тобі хотілось. Для розчину були окремі дівчата, які кайлили пісок. Не було важчої роботи, чим довбати замерзлий пісок. Він відколювався по дрібці. А потрібно було тачками.

Літом не було легше, бо копали траншеї у воді. На ноги крім черевиків брали чуні, які протікали. Ноги весь час були мокрі.

У вихідні дні табірне начальство використовувало нас для заготівлі палива на зиму. Це був так званий сланник, гілля якого крутилося по землі. Треба було піти два рази на день 8 км по нього в ліс і з лісу. Ми його складали за 1 км від зони, а зимою, коли йшли з роботи, змучені вкрай, нас кожну змушували брати цей патик і нести в зону для опалення в наметах і для приготування їжі. Ми жили в наметах. Цей табір називався «6-й кілометр», тобто 6 км від Магадану. Хоча в наметі товпилося 180 осіб, там стояла одна залізна піч-бочка, коло якої ми грілися. Уночі волосся примерзало до палатки.

Робочий день був 12-годинний, і він ще залежав від конвою. Начальником гарнізону був молодий лейтенант Коновалов, пірат з піратів, а з конвоїрів запам’ятався Білорус, який знущався над нами безпощадно. Коли ми стояли у воротах і він нас зі своїм взводом приймав, то ми всі кричали в один голос: «Не підемо!». Наглядачі нас били, викидали за зону, а ми верталися назад. Але перевага все була не наша.

Опишу такий епізод. Дорога з роботи вузька, по боках насипаний ґрунт. От він командує: «Возьмись под руки и шагом марш». Там, де найбільша баюра. Ми не йдемо, бо грязюка до колін, а як завтра на роботу? Команда «ложись» і стріляє поверх голів. Знову «падйом» і знову «шагом марш». Він майже на колінах приводив нас до табору, а на цей раз до купи тих дров. Кричить: «Бери палки!». Набрали. Він всю дорогу кричить то «шагом марш», то «ложись». Якось добрались до воріт. А він кричить: «Шагом марш в гарнизон!». Тобто ще віднести дрова, призначені для зони, в гарнізон. Ми ні кроку вперед. Він наказав конвою пустити на нас 12 собак. Ми всі збилися в купу. Слабі на серце бабусі почали падати на землю, ми підняли крик до небес. Одна естонка, Данута, забігла зі своїм патиком на вахту, крикнула:  «Серце!». Але заки вона впала, то патик досягнув електричну лампочку. Коли на вахті стало темно, то всі з вахти почали втікати в поле і кричати: «Заключенные нападают!». Недалеко в полі стояв клуб, де збиралось начальство. От бачимо біжить зам. начальника табору, грузин. Він був трохи кращий, як начальник. Кричить здалека: «Откройте ворота, запускайте в зону, санчасть, забирай покойников!». Таким чином ми опинились у зоні. На другий день за непослух конвоєві нам дали на 3 дні штрафний пайок з виходом на роботу. Але ми впритул до розстрілу відмовилися йти з тим конвоєм на роботу.

Цим хочу підкреслити, що панувала сваволя, кожен міг познущатися над нами, як хотів. Начальником був садист Крилов, який перед цим працював з каторжниками на сумнозвісній «Богудунчі» і за «заслуги перед родиной» був підвищений в чині до майора і післаний ближче до міста.

Тих жахіть всіх не опишеш, бо один день був гірший другого. Але ще хочу нагадати, від чого найбільше страждали жінки, що мужчинам і не снилось. У бараках була на вечір одна бочка води на 6 відер. Шість бригад – для кожної бригади по відру. Хто прийшов перший з роботи, той помився, ще друга бригада щось захопила. А чотири бригади залишались немиті. А якщо сюди додати жіночі хвороби, при яких без води не обійтися, – це вже було нестерпно. Як наші дівчата-в’язні після тих всіх бід ще могли стати матерями, то один Бог знає!

Ті сцени з нами, одна одної гірші, не до описання. Часто бувало, що приходиш з роботи, тільки роздягнулися, поскидали з себе все мокре – нараз наказ збиратися на роботу в нічну зміну, бо прийшов пароплав з цементом і немає кому розвантажувати. Цемент був у мішках, голими руками не візьмеш, бо на морозі мішки дуже холодні, а в рукавицях неможливо, бо мішок вислизає з рук. А коли розсипаний, то вже зовсім кара. Так мокра одежа зцементується, що потім хоч суши, хоч ні – вона робиться як камінь. А свій термін мусиш відходити: фуфайка і штани ватні даються раз на два роки.

А найбільше ми страждали від голоду. Де б ми не були – на важких роботах чи на пересилках – харч завсіди був один: 700 грамів мокрого хліба, черпак голої юшки і ложка ячмінки пісної або вівсянки. Черпак чаю. Того всього було зовсім мало при нашій важкій роботі. З дому посилок не мала. Сестра Оля була в підпіллі, сестра Міля сиділа, як і я. Вона відбувала своє покарання в Красноярському краю, м. Чорногорськ. Працювала на щипанці слюди. Казала, що це дуже погана робота. Брата з жінкою вивезли зразу після мого арешту. І я старалась дружити з такими дівчатами, що також не мали посилок, щоб не бути залежними. Не могла брати в когось кусок хліба, знаючи, що ніколи його не віддам.

У тому таборі на 6-му кілометрі й застала нас вісточка про смерть Сталіна. Вранці ми пішли в ліс по дрова. Певно, був вихідний день. Йдемо з лісу, а на гарнізоні висить чорний прапор. Здивувались. А коли зайшли в зону, то навіть не знаю від кого почули, що помер «наш дорогой вождь Сталин». Ми спочатку зі страху побоялися засміятись. А коли прийшли в барак, то застали сцену: росіянки так плакали, що по підлозі качались. Була в нашому бараці фольсдойчерка Штефан. Вона раніше працювала на кухні кухаркою. Пізніше її розжалували за зв’язок з вільними. Вона плакала найбільше, промовляючи: «Отец родной!». І якщо була б зауважила радість у нас на очах, то була би вдушила. Вона кидалася по бараку, як тигриця. До сьогодні дивуюся, де ж такі держиморди беруться. Патріотка з 10-літнім стажем...

Після смерті Сталіна за якийсь час у нас у таборі почали звільняти малоліток, які мали ст. 54-10. А ще через якийсь час, може, через рік, наглядач заявив нам по бараках, щоб зняли з себе номери, які ми носили на плечах, 10х15 см, на коліні спідниці і на чолі. Тобто мусіли так зав’язувати хустку, щоб номер був на чолі. Зимою ми носили шапки-ушанки. Теж номер на чолі. У мене був номер У1-45. Хто на ранок не зняв номера, того садовили в карцер. У столовій дали хліб на столи: їж скільки хочеш. Але всього три дні, ба стала велика перевитрата хліба. Відчувалась деяка «відлига». Настали хрущовські часи.

У 1955 році почалася ніби  амністія. Тобто хто добре працював і відсидів 2/3 терміну, то 1/3 дарувалась. Я на той час відсиділа повністю 8 років і також підлягала під цю амністію. Мені оставалось рік відсидіти, бо 1 рік я мала так званих «зачотів». Весь час я працювала на важких роботах, то десь і числилось за мною один день за півтора, і набралося рік.

Звільняли так. Перше брали на переслухання, вроді на пересуд, і так звільняли. Але переслухання було формальне, бо вже заздалегідь були підготовлені списки, кого звільняти, а кого ні, незалежно від того, що на тому пересуді скажеш. Бо коли навіть ставили запитання «Была ли в банде?» ми відповідали: «Не в банді, а в рядах УПА», то це не мало негативного наслідку.

Так настав день моєї волі. 

 

 

Розділ ІІІ

(5.IX 1994 р.)

 

Вступ

Хоч як важко в нинiшнi днi т. зв. незалежностi України писати свої спогади, якi почала ще в 1991 роцi, коли був запал i нацiональне пiднесення людей-патрiотiв, якi прагнули свободи...

Нинi "трiйця" комунiстiв – Мороз, Кучма i Масол – перекреслили нашi iдеали, всi нашi сподiвання. Пiд покришкою, або вже й не приховуючи, що вони комунiсти, будують на свій лад українську незалежну Державу. Підносять до небес ветеранів війни, і ніхто не питає, що ці ветерани робили після війни. І нікому в голову не приходить, що на нашій українській землі вели боротьбу два окупанти, і один з них переміг. І що цей окупант – російський більшовизм – 70 років нищив українську інтеліґенцію, культуру, релігію і духовність народу. Що кров’ю стікала Україна після “побєди” 1945 року, бо всі сили цих же ветеранів були кинуті на придушення повстання на західноукраїнських землях. Що ці ветерани – це і є ті прокурори, судді та слідчі, які направляли гицлів по Карпатах та по Чорному Лісі, виловлювали українських повстанців, катували по тюрмах, розстрілювали по ночах, а голих дітей зимою з матерями везли на Сибір. Самі позаймали будинки і квартири вивезених і що? Їм би сьогодні стояти на колінах і просити прощення в українського народу і Господа Бога за свої злочини. Та замість цього – їм медалі за відвагу... Скажу хіба словами Т. Шевченка: "Доборолась Україна до самого краю!"

Виступають історики по телебаченню о 21.30 2 вересня 1994 року і кажуть таке: "Ми затаврували сталінську добу, а тепер залишається затаврувати ОУН і УПА. Ми це кажемо, щоб почули наші ветерани".

Тому й примусила я себе продовжувати спомини – щоб донести до сердець наших дітей, онуків правду. То, може, вони й напишуть історію України.

 

Син Василь

Був 1974 рік. Старший син Василь закінчив 10-річку, дістав середню освіту. Оскільки він готував себе на журналіста, то повіз документи для вступу до Львівського університету на відділ журналістики. Він дуже хотів стати журналістом, мав талант до писання, писав вірші, але такого змісту, що не до совєтської преси. Про видання цих віршів не могло бути й мови.

Після восьмого класу в місті Надвірній відкрилась заочна школа журналістики. Можна було свої дописи посилати в обласну газету «Комсомольський прапор». Якщо вважали статтю відповідною, її друкували, а під кінець року робили підсумок. Ця школа давала рецензію і виставляла оцінку. Василь поступив до цієї школи на заочне навчання. Там навчалося 16 учнів. Надали перевагу двом учням, один хлопець з Надвірної, здається Бринджук, і Василь Січко. І Василь мав перевагу. За час навчання в цій заочній школі Василь мав 24 статті, надрукованих в обласній газеті «Комсомольський прапор». Хоч вони не були комсомольського ухилу ні партійного, а все ж таки оцінені були високо.

Пам’ятаю, коли Василь був у десятому класі, зробили збори і оголошують неплановий суботник для старших класів цієї школи, а зароблені гроші перераховують на будівництво школи в Кореї. На зборах рішення було прийняте одноголосно, секретар комсомольської організації склав протокола, підписалися, затвердили. Як вирішили провести суботник, так і зробили, а де гроші поділися – не відомо. Василь  про цю «важливу подію» написав до газети «Комсомольський прапор». Газета цю статтю надрукувала. Коли вчителі прочитали, зчинився великий шум довкола цієї статті. Василя викликав директор школи В.Лаврів і керівник класу Розалія Купрійчук, стали кричати: «Яке ти, Василю, мав право про це написати і виносити на люди цю таємницю? Ця газета є партійний орган, до нас партком звернеться за грішми, а ми їх не маємо, нам ніхто грошей за цей суботник не дав, протокол був складений для форми». Тобто для замилювання очей. Пригрозили: «Якщо хоч слово напишеш до газети, то дивися, наслідки будуть плачевні». Ось у такий спосіб учителі вчили дітей дивитися на дійсність з другого боку. Василь перестав писати. А коли з заочної школи приходили листи, чому не пише, то Василь відповідав: «Не вмію брехати». І так цю школу не закінчив.  

Почались екзамени. Перші три склав на "5", залишилося скласти англійську мову. Попавсь легкий білет, він відповів добре, але ця, що приймала екзамени, вийшла з аудиторії, а коли повернулася, то сказала до своєї асистентки вголос, так, щоб і Василь чув: "Декан сказав поставити двійку, бо при трійці він пройде і буде зарахований на навчання".

Потім жінка, в якої він був на квартирі, сказала, що думала, що ми добре заплатили, коли такі оцінки, аж тут "двійка". Значиться, "КГБ не дремлет".

Пішов син працювати токарем на Струтинський завод металовиробів, де працював і мій чоловік. Але думка про вступ, саме на журналістику, не покидала його. Якось на початку липня 1975 року прочитав у газеті, що в Києві на відділ журналістики набирають студентів на експериментальні екзамени. Вони будуть проводитися 10 – 26 липня. Якщо студент не пройде, то може забрати документи і вступати в інший вуз. Для того потрібно мати 18 статей, друкованих у газетах.

У сина було 22 статті, тому що в 9-му класі він навчався заочно в школі журналістів при газеті "Комсомольський прапор", Івано-Франківська область.

Син Василь зрадів такій нагоді (“проба не стрільба”) і поїхав до Києва. На екзаменах здобув одну "4" і три "5". Статті пройшли на “відмінно”, обов’язки гіда також, українська мова "5", твір "4". Він чекав результату в Києві, а повідомлення надійшло додому, в м. Долину, про те, що Січко Василь допущений до вступних екзаменів. Батько взяв це повідомлення і поїхав шукати сина. До екзаменів залишалося два дні, і син залишився. Склав усі вступні екзамени на 4, 5, 5, 5. Вступив.

Долинське КГБ почало шукати, де подівся Василь. Ми нікому не зізнавалися, що він поступив у Києві. Але минуло 2 тижні, чоловіка викликали не в Долинське, а в Болехівське КГБ і запропонували "оборудку". Або чоловік підписує співпрацю з КГБ і це буде ґарантія, що син буде вчитись – у супротивному разі син довше двох років в університеті не протримається. Мовляв, журналістика – відділ політичний, а батьки політв’язні, таким дітям там не місце. І хоч чоловік відмовився від такої "оборудки", вони через тиждень викликали його вдруге. Чоловік сказав, що ціною людських душ не має наміру купувати дітям освіту. Сказав: "Я волію бачити дітей у тюрмі, чим зі зрадницькими дипломами". На цім і поставили крапку.

Коли чоловік розказав мені, в чім справа, я зажурилась. Він запитав: "А, може, по-твоєму, треба було би вчинити інакше?" Я образилася і сказала, що якби й мене викликали в КГБ, я інакше не сказала б.

Син вчився перший рік без усяких перешкод, але до нього були приставлені «друзі» в особі студента Одрина з Фастова, його сестри Таї, яка ніде не вчилась, а брехала, що вчиться, та ще одного колеги на ім’я Кльоц, десь родом з Хмельницька, він вважався женихом Таї. Цей Одрин, коли гостював у нас, то все десь непомітно одинцем щезав з хати, а потім з’являвся. Ми здогадувалися, що він ходить в КГБ, і говорили про це синові. Він казав, що згідний з нашими здогадами, але нічого не може вдіяти, бо вони вдають добрих друзів і ніколи не залишають його одного.

(Цей абзац зняти. Син Василь вчився добре. Першого року його не чіпали, лише обклали "колеґами", які спровокували його випускати підпільний журнал. Коли батько поїхав у Київ, то застав їх при друкуванні. Зразу зрозумів, у чім річ. Поки прийшли “засновники”, чоловік спалив усе до останнього аркуша – таку зробив розв’язку.)

Другого року на півріччі син одержав "2" з російської мови. Поставила йому таку  оцінку якась Парахіна. Студенти підняли шум, скандал, то синові влаштували перескладання і поставили "3".

Додам, що тоді зимою на канікули знову приїхали до Василя «друзі». Це Тая Одрин зі своїм женихом Льонею Кльоцом. Вони добре знали, що ми є греко-католики, і просили нас, щоб ми знайшли їм священика підпільного, щоб їх повінчав: вони хочуть обвінчатися таємно, бо їхні родичі проти цього шлюбу. Ми зразу ніби погодились, але коли вони сказали, що хочуть піти до священика і хочуть раніше знати про час шлюбу, то ми здогадалися, що їм не потрібен шлюб, а потрібно, щоб хату священика кагебісти «накрили» якраз під час шлюбу. Щоб, як кажуть, «застати на гарячому». Тоді ми відповіли, що священик не погоджується давати шлюб, доки вони не розписані в уряді, тобто в ЗАГСі.

А ще Одрин, коли їхав з Василем з Києва до нас у Долину, то ніколи не брав квитка. Коли приходив контроль, то він показував якийсь папірчик – і його залишали. А коли Василь спитав його, що то за папірчик, то він каже: «Я їх обдурив, що я залізничник і маю право користуватися поїздом безплатно». Вже тоді нам була думка, що то мусить бути КГБ.

Дійшло до того, що студенти на чолі з Одрином стали випускати підпільний журнал, але чоловік несподівано приїхав до Києва і побачив, що вони друкують журнал, відібрав і спалив усе. Тая Одрин просила залишити хоч чорновик, та чоловік спалив усе і накричав на них: «Що ви робите?»

Потім син сказав, що в студентському гуртожитку робили якесь переміщення і для нього не залишили місця, а тут добрий «друг» Одрин відпустив йому якусь «свою» приватну квартиру, а сам ходив ночувати «до дядька»... Василь каже, що кожного разу в валізці поперекидано, аж доки він не залишив записку: «Ще раз полізете сюди – руки переб’ю». Це ж могли підкинути у валізку зброю чи наркотики й арештувати кожного, хто стояв їм на дорозі.

Коли Василь вчився, ми не могли давати йому багато грошей. Він мав 40 крб. стипендії і від нас ще 40 крб. Але коли приїздив додому, то все привозив валізку книжок. Купував їх у «Букіністі», тобто в такій крамниці, куди люди здавали цінні книжки, коли їм не вистачало грошей на прожиток. А купував їх зі своїх заощаджень. Казав, що їв одну сайку (булку) за 7 копійок і літр молока за 22 копійки і таким чином заощаджував на книги, щоб не впоминатись у нас.

За весь час усього один раз попросив 100 крб., з чого ми дуже здивувалися. Він обіцяв, що як закінчить навчання і піде на працю, то зразу нам віддасть. За цих 100 крб., які ми йому  все-таки вислали, він купив на «чорному ринку» Біблію. І хоча Біблія була російською мовою, але була цінна, бо тоді ніде не можна було дістати Святого Письма. Пізніше ця Книга стала мені добрим супутником і дорадником у моєму прискобному житті. 

Кінець 2-го курсу не прийняли в сина курсової. Бо він її написав не за заданими текстами, а на вільну тему. Тема – може, я дослівно не скажу – звучала "Ставлення людини до природи". Він вжив багато цитат із "Собору" Олеся Гончара. Декан Прилюк (Дмитро Михайлович, 8.11. 1918 р.н. ─ Ред.) опирався на тому, що "Собор" заборонений. Син доводив, що не весь, що він ужив не заборонені цитати. Зрештою проректор Гарбузов післав сина до Прилюка, щоб той прийняв курсову. Прилюк відповів дослівно так: "Хоч би мене під стінку поставили, я від нього курсової не прийму".

Усім зрозуміло, що це не особисте ставлення декана до студента, а втручання КГБ. Секретарем парторганізації на той час був Анатолій Погрібний. Його роль у цій справі була не остання. Він і сьогодні живе і здравствує в Києві. Офіційно синові так і не було нічого заявлено, але приїхавши на канікули, він сказав нам, що КГБ свою обіцянку дотримало. Бо, крім батька, його також анґажували в провокатори, та він від цієї місії відмовився.

Він поїхав до Києва на третій курс. А тут у вересні, здається, 23-го, йому зачитали, що "Січко Василь відчислений з університету за неуспішність". (Наказ про виключення  № 506 від 20 липня 1977 року. – Ред.). Він одразу додому не приїхав. Що скажеш людям? Не скажеш правду, бо за правду тюрма, а за неуспішність, як написано, – встидно.

Син сидів в Києві і намагався добитися правди. А коли зрозумів, що все це марна справа, пішов у пашпортний стіл Московського району м. Києва і разом з заявою здав свій пашпорт. У заяві зазначалося: "Здаю свій пашпорт у зв’язку з незаконним виключенням мене з університету і вимагаю видати мені закордонний пашпорт для виїзду з СРСР і продовження навчання в будь-якій країні світу". Начальник пашпортного стола зі страху не хотів прийняти пашпорт, але Василь залишив його і пішов геть. Приїхав додому кінець жовтня і сповістив усе це нам. Ми знали, що добра не чекай. А біда не забарилась.

4 листопада 1977 року ми з чоловіком прийшли з роботи і сусіди сказали нам, що була міліція. Били чобітьми у двері нашої хати (хата приватна) і кричали: "Открывай!" Коли сусіди сказали, що нас немає вдома, і запитали, чого вони хочуть, то відповіли: "Січко Василь спав з розуму і хоче спалити себе на Хрещатику на честь 60-річчя СРСР, то ми хочемо запобігти лихові". З тим і відійшли, але не забарились. Та ми встигли сказати синові, щоб утікав і десь заховався. Під вечір прийшли вдруге і забрали чоловіка з собою та посадили в КПЗ. Коли минуло три доби, чоловік завимагав санкції, за якою його заарештували. Бо хоче знати, за яку вину сидить. Йому відповіли, що є відомості, ніби він на "жовтневі свята хоче вбити в Києві декана Прилюка і секретаря парторганізації Погрібного". Випустили його аж 9 листопада, так і не пред’явивши звинувачення і не вибачившись за незаконний арешт.

Після того міліція навідувалася часто. Питали, де Василь, але Василя близько не було. Міліція перестала ходити, то Василь на Різдво 1978 року прийшов додому, сподіваючись, що "жовтневі свята" минули, то йому дадуть спокій. І ми заспокоїлися, але  Василь був на осторозі.

17 січня 1978 року, перед Йорданським Святвечором, я пішла на роботу. Дома залишила сестру Богданну, яка приїхала в гості. Василя в хаті не було. Приїхали по мене на роботу гебісти і сказали, щоб їхала з ними, та й посадили в машину. Привезли під хату, сказали: “Відчиняй”. Я покликала сестру і вона, не сподіючись зла, відчинила. Вони вбігли до хати і застали Василя... Хтось доповів їм, що він повернувся додому. Наклали наручники на руки, посадили його замість мене в автомашину "бобік" і поїхали, не сказавши ні слова, чого і що...

Я кинулася шукати сина в міліції, в КГБ – ніде немає. Аж під вечір сказали, що він у психлікарні. Раненько я пішла на прийом до психіатра, прізвище її Обухова. Запитала, чи не привозили вчора до неї хлопця. І де вона його поділа. Вона, заскочена зненацька, почала плакати: "Жіночко, я не винна. Я його ніколи раніше не бачила, але воєнкомат примусив мене поставити йому діагноз “шизофренія”. Я поставила "шизофренія" під знаком питання і його з цим забрали в Івано-Франківськ".

З тим я прийшла додому. Чоловік сказав, що їде в Івано-Франківськ, потім у Москву, але щоб я на ніч їхала в Івано-Франківську психлікарню, щоб там не знівечили Василя.

В Івано-Франківську чоловік побачив Василя через вікно психлікарні. Василь сказав, що його вкинули в палату, де є 12 чоловік буйно хворих, вони за добу пірвали на Василеві весь одяг. Чоловік заявив протест головному лікареві психлікарні Нощенку, завимагав, щоб сина перевели в іншу палату і щоб не застосовували лікування, доки він не повернеться з Москви. Таку ж заяву подав і прокуророві та в облздороввідділ, а сам подався  в Москву, до головного лікаря зі психіатрії Чуркіна. Цей розпитав, як усе сталось, і відповів, що коли син забере назад свій пашпорт, то діагноз "шизофренія" знімуть. А не забере – то залишиться.

Я вдень ходила на роботу, а на ніч їхала в Івано-Франківськ (це 60 км), щоб хоч під лікарнею посидіти і через вікно побачити, чи син живий. Я зверталася до лікуючого лікаря Бурдейного, яким правом сина тримають у психлікарні. Відповів, що його привезли з діагнозом "шизофренія". Я оповіла, як усе було, що Обухову змусили поставити цей діагноз, але вона поставила знак запитання. А Бурдейний відповів, що діагноз підтвердився.

Тримали сина в психлікарні два тижні, після чого виписали з діагнозом "шизофренія". Коли ми з ним приїхали додому, то відчули, що ночами попід хату ходять якісь чоловіки. Ми побоялись, що це знову по Василеву душу. Це був місяць лютий. Порадились і сказали, що Василеві знова потрібно якийсь час побути не вдома.

Чоловік мав добре знайомого в селі Мізунь, колишнього політв’язня пана Костіва Миколу. Поїхав із Василем до нього і там Василь залишився. Наступного дня після роботи я поїхала провідати Василя – і не впізнала його. Він стояв посеред хати блідий як смерть, а господиня стала виправдовуватися. Мовляв, у хаті було зимно, ми хотіли, щоб Василь зігрівся, натопили деревом сливки і завчасу закрили шубер. Микола, тобто її чоловік, пішов у ніч на роботу, вона була в другій кімнаті, а Василь от що наробив: наблював у чисту постіль. Вона через двері чула, що Василь душиться, а не кинулася на допомогу. А він сам зібрав усі сили, підхилив двері в її кімнату і знепритомнів. Але повітря врятувало його.

Нам і перед тим казали, що це люди, запродані в КГБ, але ми мало вірили. Аж тут переконались...

Я сказала: "Ходи, сину. Чим помирати від рук друзів, то краще в тюрмі".

Син повернувся додому і одразу поїхав у Київ до дисидентів шукати права та щоб вступити до рядів правозахисників, у Гельсінкську, як тоді казали, групу. Бо інших осередків захисту особи тоді не було.

 

Українська Гельсінкська Група. Арешт сина і чоловіка

Коли син Василь у лютому 1978 року вступив до Української Гельсінкської групи, то ми стали тісно спілкуватися з дисидентами не тільки України, але й Росії. Через місяць після Василя вступив до Гельсінкської групи й чоловік. Стало легше на душі. Хоч нас переслідували сильніше, але ми знали, що ми не одні. Якраз тоді (5.02 1977. – Ред.) був заарештований голова Української Гельсінкської групи Микола Руденко (19.12. 1920 р.н., письменник, філософ, заар. 5.02. 1977, звільн. у грудні 1987. – Ред.), його заступав Олесь Бердник (Нар. 25.12 1927, письменник, політв’язень у 1950-55,  член-засновник УГГ, заар. 6.03 1979, звільн. 14.03. 1984. – Ред.)

Василь ніде не працював. Цей діагноз не дозволяв працювати. То він усі сили віддавав Гельсінкській групі. Нас із чоловіком часто викликали в КГБ, а Василя ні, бо такий діагноз. Василь вечорами сидів удома, хоч молодий, 22 роки життя. Бо вночі могли прибити. Одного разу не всидів, пішов до клубу – тут на нього напали. Добре, що було багато шкільних колеґ і стали в обороні.

Восени (1977 року) в Києві, коли Василь разом з Валентиною Сокоринською, дружиною Олеся Бердника, вийшов з хати Оксани Мешко, їх міліція посадила в своє авто і повезла в відділення міліції ніби за перехід вулиці на червоне світло. Але там ніде й світлофорів не було. Їх там обшукали. У Валентини знайшли нотатку з віршами Василя і забрали, хоча Валентина протестувала. Валентину випустили, а Василя привезли на залізничну станцію. Але до відправки на Львів вони його завели в якесь підземелля, де був бордель. Він встидався про це розказувати, я вловила пару слів, як він розказував про це татові. Казав, що на нього там нападали нагі жінки. Це робилося для постраху, щоб зломити молодого хлопця. Коли його звідтам випускали, то пригрозили, щоб не смів більше з’являтися в Києві, бо закинуть сюди і більше не випустять. Це його не злякало, але якщо було потрібно до Києва, то більше старалася їхати я, щоб заодно провідати Володимира. Бо щодня при згадці, під яким він наглядом, шкіра терпла.

Часто бувала в Оксани Мешко, і кожного разу, коли приходила, то вона казала: «О! Вас Бог надніс! І звідки ви знали, що треба прийти? І як вас сюди пустили? Я думала, що це вже кінець світа». І тоді розказувала, що був або обшук, або шантаж.  Усі, хто провідував її і виходив від неї, були затримані «певними особами», обшукані. Певна річ, що від О.Мешко ніхто впорожні не йшов, то були забрані всі документи. Не раз дисиденти й дорікали Оксані Мешко, що все попадає в руки іновірцям, але перестати вболівати з іншими вона не могла. Щось попадало, бо хата була весь час під наглядом, а щось і потрапило на Захід. Я, певно, одна з тих, що ніколи не була затримана. І все вважаю, що мене обороняв Бог, бо всі ці роки поневірянь я відчувала Божу руку над собою, яка затримувала ворожий меч. Я молилась і надіялась лише на Бога і Його поміч, коли від людей уже чекати було нічого. У біді завсіди люди відступають від переслідуваного, а ще при совєтському режимі, де спілкування з підозрілими карається гірше за самого підозрілого.

Настав урочий 1979 рік. 6 березня я, як кожна жінка, встала найскорше, щоб приготувати сніданок. Була 7 година ранку, а до роботи йдемо на 9 годину. Я якраз вибирала вареники з окропу. Хтось постукав у двері. Я вперше не питаючись сказала «зараз» і так з друшляком у руці з тими варениками відчинила, сподіючись, що це сусідка. І жахнулась – так і полетіли мої вареники! До хати сунула зґрая погонників, міліції, гебістів і цивільних. Я крикнула: «Вставайте!». На мій крик скочили з ліжка чоловік і син, але вже запізно.

Не сказавши ні слова, вони вже шукали. І перше, що попало їм у руки, був лист, написаний Василем до дівчини у Львів і заадресований. Ця дівчина вчилася у Львові в консерваторії і через це мала велику неприємність. Певно, її могли спасти від цього гріха, що знайома з Василем, лише батьки, які були на високих посадах.

 Коли чоловік запротестував проти обшуку без санкції прокурора, тоді лише вони зачитали санкцію на обшук, але причини не вказали. У той день були проведені обшуки майже у всіх дисидентів, у тому числі й у Василя Стрільціва, який жив у нашому місті. Я в той день мала квиток, бо збиралася до сина в Київ, користаючи з того, що 8 березня по-совєтському «Свято жінки», вихідний. Обшук тривав. О 4-й годині після обіда я сказала своїм повелителям, що маю право хоч раз на рік провідати сина Володимира, який вчиться в Києві. (Бо «День жінки» припадав на понеділок, то було три дні вихідні). Вони щось засумнівались, узяли квиток, один поїхав у КГБ для вияснення, повернувся за 20 хв. до відходу поїзда з Долини в Івано-Франківськ і навіть запропонував, що відвезе мене до вокзалу. Певно щоб упевнитися, що я поїду тим курсом. Я мусіла погодитись, бо більше нічим не могла дістатися до станції за 20 хв.

Коли приїхала в Івано-Франківськ, мене вже там зустрічало КГБ і міліція. Без будь-яких причин запитали мій квиток і вже від мене не відступали, доки я не сіла в поїзд. У поїзді до Києва я весь час журилась і картала себе, що поїхала, бо всю ту шваль гебістську я залишила в хаті, коли ще не був виготовлений протокол. Чоловіка могли звинуватити в чім-небудь (на то вони спеціалісти) і заарештувати. Але в хаті мозок свердлила одна думка: як вирватися і дати знати про це друзям, просто попередити. А в дорозі з’явилася думка, чому не залишилась.

Вороття не було. Поїзд мчав. Висівши в Києві з поїзда, знала, що син на заняттях, то в першу чергу подалась до Оксани Мешко на вулицю Верболозну, 16. Як тільки я відчинила двері, вона дуже зраділа і зустріла мене словами: «А вас Бог надіслав після вчорашнього погрому». До пізньої ночі в неї був обшук, щось вилучили (не пам’ятаю що). Я сказала, що й сама щойно з того пекла, бо ввечері залишила гебістів у хаті, а на ранок уже була в Києві. І почалися розповіді про той жах, який треба було пережити при обшукові. У той час хтось зайшов, якась дівчина, і повідомила, що вчора, тобто 6 березня 1979 року, арештований Олесь Бердник, в якого також цілий день у хаті трясли.

У той час дружина Олеся, Валя Сокоринська, ще жила душа в душу зі своїм чоловіком, була його підтримкою в усіх бідах. А біди було більше, чим треба, аж пізніше вона піддалась обробці КГБ. Їй давали побачення в тюрмі під час слідства з її чоловіком, тобто з О.Бердником, бо вірили, що вона має вплив на чоловіка. Вона це довір’я перед КГБістами виправдала, бо лише під її впливом настав злам у душі Олеся. Цей злам боляче вразив не тільки Гельсінкську групу, але всіх чесних українців, бо зраду не виправдовує ніхто, чи то жінка, чи народ, у різних відношеннях. А Валя Сокоринська ще цим і хвалилась.

Потім від Оксани Мешко я заїхала до сина в університетський гуртожиток і не ночувала, як думалось, а поїхала додому, бо тривога за своїх не давала спокою. Приїхала, привезла цю сумну вістку, що ще один член Гельсінкської групи арештований. Ми знали, що це не випадково, що не Олесь винен, а настав його час, і наш десь не забариться. Ми розуміли, що є наказ «вищих» поступово виарештувати всіх членів Групи.

 Найбільше полювання було на сина Василя. Він з хати виходив тільки вдень. Вечорами сидів удома. У більшості читав. Одного разу закортіло подивитися, хто є в клубі, хотів побачити когось із ровесників. Грала музика, молодь танцювала, та тільки він ступив на поріг, як хтось дав йому кулаком між очі. Його обілляла кров, але це побачили колеги сина і втрутилися в бійку. Тяглись від клубу метрів 200, билися всі поспіль, хлопці і міліція, а синові вдалося скритись. Василь прийшов додому і непомітно пішов спати. Вранці, коли ми побачили його обличчя, він розказав, що трапилося, і тоді ясно усвідомив, що ввечері на вулицю виходити не можна.

Одного разу чоловік запізнившись ішов додому поночі пізно. Хтось його окликнув, підійшов і каже: «Чого ви ходите поночі? На вас арешт готовий, тільки чекають нагоди, щоб втягнути в бійку. А це може й зараз статися. Більше вночі не ходіть».

Остерігалися ми всі, але в КГБ є 1000 підступів на підлий арешт.

У квітні того 1979 року котрого числа не знаю була Великодня субота. Чоловік підмітав подвір’я, як спинилась біля воріт «швидка допомога». З неї вийшла долинський психіатр Обухова і запитала чоловіка, чи Василь дома. Чоловік запитав, нащо він їй. Вона відповіла, що він числиться на обліку як психічно хворий і ніколи не з’являється на прийом, а це треба обов’язково. Чоловік піднесеним голосом сказав: «Геть з подвір’я, поки мітла ще в моїх руках! Називаєтеся лікар і, певно, приймали клятву Гіппократа, а чините беззаконня, знаючи, що син здоровий і твоєї опіки не потребує. Ти вже раз зробила злочин, направивши його з фальшивим діагнозом в обласну лікарню, і тебе це нічого не навчило. Пробуєш вчинити другий злочин. Надіюсь, більше не приїдеш». І дійсно, в нас із нею більше зустрічі не було.

Десь перед 20-м травня Василь поїхав у Київ. Бо ще Олесь Бердник, коли не був заарештованим, заповідав на 22 травня голодівку, яку мали підтримати прихильники у зв’язку з роком дитини і матері. У разі його арешту цю акцію мала провести його дружина В.Сокоринська. Але Валя на той час уже була опрацьована КГБ. Щоб не видати себе, голодівка була проведена, але мовчки, без вимоги перед урядом.

А вдома ще 21 травня чоловік отримав повістку з’явитись у міліцію. Туди був викликаний ще один член Гельсінкської групи, Стрільців Василь, який жив у Долині. У міліції їх протримали цілий день. Ніби чекали, що хтось мав приїхати з області. Але ввечері ми довідалися, що вже відбувся похорон у Львові композитора Володимира Івасюка. Це нас вразило. Василь у Києві був 2 тижні. Коли повернувся, нам стало соромно, що не були на похороні...

Отже, 22 травня 1979 року, коли у Львові ховали вбитого композитора Володимира Івасюка, Василя вдома не було. Він тоді їздив до Києва, бо на цей день Олесь Бердник призначив кількаденну голодівку на захист дітей. (Помилка. О.Бердник уже 6 березня був заарештований.Ред. Примітка П.Січка: Мене, сина Василя  та Василя Стрільціва викликали в Івано-Франківськ до КГБ. Там нас протримали цілий день, неконкретно так поговорили і ввечері відпустили. Мета виклику була незрозуміла. Ми зайшли ще до дружини Валентина Мороза Раїси, посиділи там, а коли їхали автобусом додому, то почули між людьми таку розмову: “У Львові був сьогодні похорон, ховали Володимира Івасюка, якого замордували кагебісти, а щоб приховати від народу свій злочин, вони мертве тіло повісили в лісі біля Львова”).

Через 2 тижні, 10 червня – Зелені Свята, Трійця. Люди йдуть провідувати покійних родичів. Вранці чоловік з Василем вирішили поїхати до Львова на могилу Володимира Івасюка. Я чекала дочку, яка мала приїхати додому, а потім я мала намір податися навздогін. Але дочка приїхала аж після обіда. Хоч як не прикро, але я залишилася дома.

Останній автобус зі Львова в Долину прибуває о 22.30, але вже 24 година, а моїх нема. Стала тривожитися, бо знала, що слідом за нами ходять тайняки, може статися, чого й не сподіваєшся. Десь коло першої години ночі приходять. Зустрічаю словами: "Я думала, що вас уже замкнули". Чоловік каже: "Мало що бракувало". І почали розказувати, що прийшли у Львові на Личаківське кладовище, а народу – як трави та листу. На могилі Івасюка гори квітів, народ відправляє панахиду. Співають його пісні, "Червону руту" і плачуть. Усі здогадуються, що смерть композитора – то справа рук КГБ, але хотіли б це почути від когось. Підійшов Василь у вишиванці та вишиванім кептарі, а люди очами просять його – скажи. І вся та обстановка: і квіти, і спів, і плач, і погляди людей спонукали сказати те, про що й не думав, до чого не готувався. Вискочив на могилу, що поряд з Івасюковою, і виголосив промову перед багатотисячним людом. Сказав, що не самогубством Івасюк покінчив життя, а загинув у застінках від рук КГБ. Слів  шукати йому не потрібно було, бо хоч він виключений журналіст, але від природи, за даром Божим талановитий. Батько зрозумів, що синові загрожує. Щоб підтвердити його слова, виступив і він. Люди кричали: "Слава, слава Україні!". На той час це була бомба серед тихого моря.

Підійшли переодягнені гебісти і сказали синові й чоловікові: “Ідіть скоро до он тої машини, а то народ уб’є вас”. Але вони зрозуміли, куди їх кличуть, і народ узяв і сина, й чоловіка в оточення – і так зайшли до трамваю. Так само гуртом посадили їх в автобус, який їхав у Долину. Але коли автобус від’їхав від вокзалу яких 300 метрів, незнайомі зупинили його. Довго стояв, а водій пояснював пасажирам, що зіпсуте колесо, потрібен ремонт. Автобус стояв 2 години, а КГБ вирішувало, чи брати Січків на людях, чи відпустити їх додому. Нарешті вирішили – і автобус з ними рушив.

Ми чекали або обшуку, або арешту, бо перший обшук був у нас у день арешту Олеся Бердника, здається, в лютому, в день армії. Не приходили. Чоловік і я взяли відпустки з роботи. Ми збиралися цілою сім’єю поїхати на море. Узяли квитки на 7 липня, а 6 липня прийшли "довгождані" з обшуком і санкцією на арешт. Ага! Сина дома не було, його знайшли в Новій Долині в  бібліотеці чи в книгарні, бо привели з книгами.

Після обшуку чоловіка забрали у “воронок”, а сина в “швидку допомогу” і повезли. Прокуратура була Львівська. Арештував прокурор Іванов з благословення головного прокурора області Руденка.

Наступного дня я поїхала до Львова шукати своїх. Я не знала, де знаходиться прокуратура, то пішла по тюрмах. Всюди відказували мені, і на Лонцкого, і на Бригідках: “Таких нема”. Тоді я знайшла прокуратуру на вул. Франка. Тут сказали мені, що чоловік на вулиці Миру, 1, тобто на Лонцкого, а син на вулиці Кульпарківській у психлікарні (я й забула думати, що в нього діагноз!) Сказали, що передача дозволяється через місяць.

Ага! Ще повернуся до арешту Олеся Бердника. Ми не знали, що по Вкраїні погром дисидентів. Тоді, здається, заарештували Матусевича і Мариновича. (Члени-засновники Української Гельсінкської групи Микола Матусевич і Мирослав Маринович заарештовані 23 квітня 1977 року і засуджені на 7 р. ув’язнення та 5 р. заслання. Звільнені 1987 р. – Ред.). На цей день, коли був обшук, я взяла квиток на Київ, бо треба було відвідати Оксану Мешко, а тут обшук.

Після обіду я сказала, що їду в Київ до сина Володимира, який навчався у Київському держуніверситеті на мехматі (поступив ще до того, як виключили Василя). Сказала, що хочу поздоровити його, здається, з днем армії. Вони вагались, їздили радитися до старших, що робити. Дотримали до послідку, а тоді повезли на вокзал і посадили в поїзд – не без "хвоста".

Я приїхала в Київ – і який там син! Зразу подалась до Оксани Мешко (30.01.1905 – 2.01.1990, з Полтавщини. Член-засновник УГГ. Політв’язень 1947-56 і 1980-86 рр. – Ред.), переступила поріг, а вона зраділа, як мала дитина: "О, Стефо! Вас, певно, Бог післав до мене". І стала розказувати, як учора приходили з пістолетом, щоб убити її, як вона втекла через вікно, бо в той час, коли її вже тримали за руку і до грудей приклали пістолет, відгукнулася з сусідньої кімнати квартирантка. Гебіст від несподіванки попустив її – вона стрибнула у вікно, стала кричати. Сусіди подзвонили в міліцію, що вбивають сусідку, то приїхала не міліція, але похоронне бюро, бо були впевнені, що атентат удався. (Тут зміщення в часі: збройний напад на О.Мешко було вчинено 3 листопада 1978 року. Олесь Сергієнко, син О. Мешко, твердить, що приїхав інспектор карного розшуку Подільського РВВС капітан Дитюк і, насміхаючись, намагався зобразити подію як звичайний кримінал, але ніякого розслідування не провів. Див.: Оксана Мешко. Свідчу. К. 1966, с. 19. – Ред.).

А мій син Володимир знав, що я мала приїхати, а мене немає. Ледве не влип до рук КГБ, бо приїхав за мною до пані Мешко.

Я працювала в Долинській “Сільгосптехніці” на посаді нормувальника. Наряди закривалися здебільшого під кінець місяця, бо треба було підганяти робітникам зарплату: якщо поставити фактично вироблені години, то при таких нормах зарплата виходила маленька. Я майже щомісяця виходила в кінці місяця й у вихідні дні, зате пізніше давали мені відгули, які я використовувала для поїздок у своїх справах.

Минув серпень (1979 року. – Ред.). Син Володимир поїхав на навчання в Київський університет уже на третій курс, а Оксана пішла в 10 клас, випускний. Діти вчились добре, але вчителі старалися принижувати їх на кожному кроці. А мене сусіди стали оминати стороною, щоб не привітатись зі мною, щоб хто не побачив, бо й за такі "зв’язки" викликали в КГБ. Лише ті сусіди, які були заанґажовані КГБ, часто приходили до хати, особливо як зайшов хтось із приїжджих – щоб відзвітуватися перед КГБ. У мене обшуки були дуже часті. Як тільки обшук, то я знала, що в цей день заарештували когось із дисидентів або в Києві, або в Москві. Байдуже, які дисиденти, – тоді й українських, і російських КГБ трактувало однаково.

Уже так доля розпорядилася, що після арешту чоловіка й сина я вимушена була познайомитися з найкращими людьми 70-х років, з дисидентами. Бо писала протести в прокуратуру щодо всіх тих знущань, а копію власноручно подавала дисидентам у Москві. Бо в Києві важко було передати щось на радіостанцію "Свобода". У Москві приймали мене радо, але не йняли віри про ті всі переслідування, бо їх так не притискували. Я навіть їздила й за Москву, в Тарусу, де жила на поселенні п. Ніна Строката (31.01 1926 – 2.06 1996, Одеса, політв’язень 1971-75 рр., член-засновник Української Гельсінкської групи. – Ред.). Пізніше звільнився її чоловік п. Святослав Караванський (нар. 24.12 1920, Одеса, 31 рік ув’язнення: 1944-60, 1965-79. – Ред.), то я була в них ще раз, за кілька днів до їхнього від’їзду в Америку (Панство Караванські виїхали 30.11. 1979. – Ред.). Пп. Караванські віддали мені всі телеґрами, якими сміливі люди вітали пана Караванського з днем свободи. Були написані дуже гарні слова. З Одеси писали приблизно так: "Усі квіти Одеси кланяються до ніг і вітають Караванського". Другі знова: "Усі дзвони міста грають на честь звільнення". Але при обшуках у мене забрали й ці телеґрами. Нащо вони їм здалися?

Усі ми підтримували тісний зв’язок між собою. Найчастіше я бувала в Києві в п. Мешко, і все, як вона висловлювалась, якраз тоді, коли я їй найбільше була потрібна. Бо тільки те, що вона передавала мною, доходило, куди треба. Мушу зізнатися, що всіх, хто йшов від неї, обшукували і забирали, що вони несли, а я мала щастя, що ніколи мене не затримали по дорозі від неї. І тоді, коли її забрали в психлікарню, я там була (13.10 1979. – Ред.). А потім їх із сином Олесем поміняли місцями. Його випустили з заслання по закінчені терміну, а її післали на заслання на те саме місце (Селище Аян, на березі Охотського моря. – Ред.). Ще вона застала його там, у Хабаровськім краї (Влітку 1980. – Ред.), ще він заготовив для мами дров на зиму... Я їй допомагала, коли вона була вдома, і на засланні. Вона називала мене посестрою. І все питала мене, чи я знаю, що означає слово "посестра", – це найрідніша.

Я спілкувалася в Києві з п. Світланою Кириченко (Нар. 31.10.1935, м. Київ, філолог. – Ред.) , дружиною Юрія Бадзя (Нар. 23.04 1936, політв’язень з 23.04 1979 до 8.12 1988. – Ред.). Світлана познайомила мене з ширшим колом політичної інтеліґенції. Були ми з нею в мами Марченка, який загинув у тюрмі (син Ніни Михайлівни Валерій Марченко, 16.10 1947 – 7.10 1984, член УГГ. – Ред.). Були і в родини покійного Василя Стуса. Я прибула в Київ, коли дружина поїхала по його тіло (В.Стус, нар. 7.01. 1938, п/в 1972-79, заар. вдруге 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у Пермській обл. уночі проти 4.09 1985. – Ред.). Усі сподівалися, що привезе, але дружина повернулася без труни. Тоді зійшлися друзі, щоб пом’янути. Це було 11 вересня 1982 р. (1985! – Ред.). Пам’ятаю, як Євген Сверстюк (нар. 13.12 1928, політв’язень з 14.01 1972 до 14.01 1984. – Ред.) узяв перше слово і сказав, що Василева доля подібна до долі Івана Хрестителя, якого день святкуємо нині. Як і Хрестителеві стяли голову, так і Стусові. Тоді Євген провів "Отче наш". Я ще не чула, щоб так хтось читав молитву, бо дрож ішов по тілі від ніг до голови. Була там і п. Михайлина Коцюбинська (племінниця М.Коцюбинського, нар. 18.12. 1931, філолог. – Ред.), і п. Лісовий Василь (нар. 17.05 1937, філософ, політв’язень з 6.07 1973 до липня 1983. – Ред.) з дружиною (Віра Гриценко-Лісова (Нар. 5.01. 1937, філолог. – Ред.), і ще багато Василевих друзів.

І хоч як біда тисла мене, але я дякувала долі за те, що знаходжуся в колі таких друзів, яких єднає одна ідея – вільна Україна. Запізнала і родину Світличних (Іван Світличний, 20.09.1929 – 25.10.1992, філолог, п/в в 1965-66, 1972-83; дружина Леоніда, нар. 02.04.1924 – 18.02. 2003, інженер. – Ред.), і родину Євгена Пронюка (нар. 26.09.1936, п/в в 1972-84, філософ; дружина Галина Дідківська. – Ред.) і ще багатьох – зараз не пригадую. Тоді ми були всі єдині і раділи зустрічі між собою.

 

Обшук 7 серпня 1979 року

3 серпня (1979 року. – Ред.), добре пам’ятаю, я поїхала в Київ, а потім у Васильківський район у село, де жив п. Юрій Литвин (с. Барахти. 26.11. 1934 – 4.09. 1984, член УГГ, 22 р. ув’язнення. – Ред.). Була така потреба поговорити з ним. Застала п. Юрія біля хати під розлогою яблінкою. Співрозмовник виявився дуже цікавий, я зосталася задоволена розмовою з ним. Пообіцяла при нагоді ще відвідати його.

Коли приїхала додому (а вдома була тільки дочка Оксана, ага, ще на канікулах був син Володимир), то застала дорогу і ждану гостю п. Оксану Мешко. Хоч вона жила в Києві, але приїхала з Хабаровська, куди їздила на заслання до сина Сергія (Олеся Сергієнка. – Ред.)

Сказала, що має цінні документи, які одержала в Москві від дисидентів, а також листи п. Левка Лук’яненка з табору. Ще нічого не встигла в дорозі прочитати, бо ховала їх від стороннього ока. Попросила заховати їх. Я пішла в квітник і прикопала їх у землю під квіти. Під вечір прийшов до нас п. Луцик Михайло (Нар. 31.12.1921 р. н., український монархіст, в’язень німецьких, польських, угорських і совєцьких таборів, понад 32 роки неволі. – Ред.) зі Сколього і зрадів несподіваній зустрічі з п. Мешко. Зближався вечір. Я сказала, що небезпечно йому залишатися в нас ночувати, тому що я більше ніж упевнена, що за нами слідкують і вранці може бути обшук. Але п. Оксана наполягла, щоб він залишився, бо є ще багато до обговорення. Вранці вона сиділа з ним на веранді, а я готувала сніданок. Здається, й поснідали, була 10 година. Пані Мешко запитала мене, о котрій годині в мене буває обшук. Кажу: "Досі все зранку, коло сьомої години". Вона сказала, що, певно, вже сьогодні не буде, то щоб я принесла той пакет, що вона дала заховати, бо потрібно з п. Луциком дещо обговорити. Я в той же час пішла, відкопала пакет, принесла в кімнату, постелила на стіл ґазету і стрясаю з пакета землю. Глядь у вікно – їде авто за автом. Незвично, бо наша вулиця ще три хати і далі проїзду нема. Я зрозуміла, що це кагебісти. Побігла на веранду й кричу: "Обшук! КГБ!". А вони вже ламають двері, б’ють ногами і кричать: "Открывай!" Я забула, що пакет залишила на столі, відчинила, вони влетіли і що цікаво, що не розбіглись по кімнатах, а всі поперли, де чули голос Мешко. Я скористалася тим, побігла в другу кімнату, вхопила пакет і так по-жіночому сунула під пахву.

Чую крик біля Мешко. Вони кричать до понятих: "Разденьте ее!". А вона не дається. Тут за нею вступилась моя дочка Оксана: "Як вам не встидно роздягати стару жінку?". Тоді гебісти скомандували: "Разденьте и ее!". Тобто дочку.

Думаю, о, горе, зараз і мене, а пакет під пахвою. Але як вони вбігали до хати – в коридорі була велика торба з яблуками, яких я вранці назбирала. Вони спотикалися об торбу і я затягнула її в кухню. Прокурор кричить (а люті були, як скажені пси, як же, така удача, застати в хаті тих, кого їм потрібно): "Обыскать сумку!". Кажу: “Та не висиплю я яблука на підлогу, дайте принесу посудину з комори”. Вони дозволили. Я тут скористалась моментом, не шукаю посудини, бо її там немає, а скоро випхала пакет з-під пахви і всунула в мішок з кукурудзяним борошном. Обтрясла руку, прийшла і кажу, хай висипають яблука, бо посудини немає. Але я, певно, була дуже схвильована, бо вони переглянулись і прокурор Львівської області Іванов скомандував: "Обыскать кладовую!".

На обшуку були з м. Долини три жінки – поняті: начальниця пашпортного стола Карпова, така собі криволаба жителька Долини, здається, працювала прибиральницею, Кавка, і завідуюча парткабінетом, вона ж і шлюби давала в ЗАГСі, забула її прізвище. Усі три вони пішли до комори і стали все перебирати. (Див. протокол обшуку від 7.08. 1979 у розділі «Документи». – Ред.)

Там було що переглядати, бо ми держали були господарку – свинку, кури, крілики. У комірці був харч для них, і наші продукти. Крім того, старі книжки та різні папери.

Питаю Кавки: "Ти ж понята, то чого береш участь в обшуку?" Вона відповіла, що треба не лише перебрати все, але й ребра мені треба б порахувати. Вони шукали, а я молилась. І Бог вислухав мою молитву: в мішок не подивилися.

Ми знали, що до нашої хати під’єднаний підслуховуючий апарат, тому розмовляючи про таємні справи, ми писали на папері. Так і п. Оксана з допомогою ручки й паперу розмовляла з п. Луциком. Коли я сповістила про гебістів, вона пірвала написане й викинула через вікно. А ще вона перед тим попросила, щоб я написала їй приблизно, що Василь говорив на могилі композитора Івасюка, що аж підпав під арешт. Я написала, а вона, за браком часу, сховала під хідник, що гебісти зразу знайшли. При обшуку забирали все, що їм подобалося. І листи приватні, писані до нас, і всілякі відкритки, навіть зі святочним поздоровленням.

Під час обшуку п. Луцика забрали й кудись повели. Зате впіймали другого –  Стрільців Василь, колишній учитель англійської мови в школі N 1 м. Долини. (Нар. 13.01. 1929, п/в 1944-54, 23.10 1979 – 5.05 1987). Він учив усіх моїх дітей. Але він, колишній політв’язень, попав у неласку (певно, за вказівкою КГБ) директора першої школи Лавріва Василя. Його вигнали зі школи за протести й заяви на директора. Тож і він тоді, що й Василь, став членом Гельсінкської групи. Його збиралися заарештувати, але треба було причини, хоча б такої, як у Січків. Стрільців, ще коли були мої хлопці вдома, дружив з нами, був у хаті частим гостем, а після арешту моїх, чоловіка і сина, відвідував мене. Не знаючи, що в мене обшук, Стрільців зайшов до хати і вже до кінця обшуку його не випустили.

Закінчився обшук десь коло 4 години після обіду. Написали протокол, який ніхто з нас не підписав. Прокурор писав протокол, а я випадково посягнула в кишеню своєї суконки і згадала, що у футлярі від окулярів є записка, яку перед тим одержала від сина Василя з психлікарні через якогось доброго чоловіка-санітара. Я сиділа на дивані. Витягнула з кишені футляр (бо сподівалася, що мене ще обшукають) і непомітно всунула записку під покривало. У цій кімнаті ніхто не зауважив, а в другій був понятий, недалекий сусід, Годованець Михайло, і Стрільців почув, як він підказав гебістові, що я щось заховала під покривало. Гебіст аж запінився, як шарпнув покривало, що я і цей футляр полетіли на підлогу. Він за футляр і я стали видирати, але він сильніший – відібрав футляр і витяг Василеву записку, передану з психлікарні. Іванов-прокурор аж запінився, кричить: "Читайте!" Той почав читати: "Мамо, минуло 30 днів, а комісія ще не відбулась. Потурбуйся, бо мені здається, що мені захочуть і далі пришити цю шизофренію, хоч не мають для того фактів. Від мене медики не відходять ні вдень, ні вночі. А дехто з медиків дивується, чого мене тут тримають".

Прокурор кричить: "Кто передал?" Кажу: "Пташка на хвостику принесла". Тут я вже вийшла за межі, говорила їм, що сама хотіла...

Пішли всі, а ми залишилися в хаті – Стрільців, Мешко, моя дочка і син Володимир, який не був при обшуці, бо якраз під той час пішов до сусіди й побачив, що в нас гебісти, то до хати не повертався, аж тепер прийшов. Як мала біда, людина плаче, а як велика, то сміється. Ми засміялись і я стала подавати обід. Щойно ми сіли до столу, як повертаються два гебісти. Звернулись до п. Оксани Мешко: "Пошли с нами". А вона насмішкувато, так розтяжливо та тоненько питає: "Ку-дии?" Кажуть: “У Долинську прокуратуру”. А вона змінила тон та й каже: "Та плювала я на вашу Долинську прокуратуру, мені вистачає й Київської". Вони: "Как скажет хозяйка". А я кажу: "Коли слово за мною, то геть із хати, але вже геть, геть!" І стала наступати на них. Вони задки, задки й опинились за порогом, тоді кажуть: "А нас сейчас приедет 16 и заберем вас всех". У мене в порозі завсіди лежала сокира, про всяк випадок. Я взяла цю сокиру в руку, показала їм і сказала: "Як прийдете, то в мене для вас є подарунок". І зачинила двері.

Пані Оксана зажурилася: ”Київської прокуратури я не боюсь, там за мною потурбуються друзі, а от у Долині уб’ють мене”.

Стрільців пішов, дітей з хати я не пустила, щоб не потрапили в заложники. Почали ми складати план, як вибратися з хати. Я сказала, щоб п. Оксана йшла відпочивати, а я її розбуджу і ми поїдемо звідсіль першим автобусом-вахтою, який везе до праці шоферів. Це о 4.30.

Ввімкнула я радіо "Свобода", почула, що заарештували Юрія Литвина (Заарештований 6.08 1979. – Ред.).

Вийшли з хати о 4 годині. Я ще хотіла назбирати свіжих яблук, бо якраз чоловікові належалася передача, минув місяць арешту. Але порадилися, щоб не шуміти. Пішли тихенько. До зупинки 5 хвилин ходу. Сіли у вахтовий автобус, приїхали у міський гараж. Звідтам їхав автобус до м. Болехова. Це в напрямку Львова, яких 16 км. Але добре, щоб до дня вибратися з Долини. Зійшли в Болехові. Над’їхала велика вантажна автомашина, що йшла в Дрогобич, але через Стрий. Ми сіли. У Стрию почало розвиднюватись. Стояв автобус Моршин – Львів. Ми запитали шофера, чи потрібні квитки. Сказав, щоб сідали, бо вже рушає. Десь о 8-й годині ми вже були у Львові. Пані Оксана сказала, щоб я відвела її до Вінтонів Олени (Антонів, 17.11. 1937 – 2.02. 1986. – Ред.), дружини Красівського Зеновія (12.11. 1929 – 20.09 1991, п/в 1948-53, 1967-78, 1980-85. – Ред.), бо вона добре не знає дороги. Ми зайшли в хату. Пані Олена завсіди була рада гостям, хоч знала, що після таких гостей буде неприємність.

Через 10 хвилин хтось покликав п. Оленку. Повернулась і сказала, що їй передали, що до неї йдуть гебісти. Я сказала п. Мешко, що йду перша, а згодом піде вона. Мені світ обернувся. Замість іти по Городецькій вулиці до центру, я пішла противно. Потім зорієнтувалася, що я ж повинна йти в напрямку цього костела св. Ельжбєти, який видніє як дороговказ. Я повернула назад і тут зустріла п. Мешко. Вона щось мене запитала, але я сказала: "Тихо, бо вже за мною йде хвіст". Ми розійшлися. Я пішла на базар купити щось на передачу чоловікові і подалася до тюрми на Лонцкого, тоді вулиця Миру, 1.

Наглядачі сказали мені, що прокурор наказав без нього передачу не приймати. А він буде після обіда. Я чекала. Прийшов Іванов і став стягати слідство. Перше запитав, де Мешко. Кажу, поїхала вчора на вокзал і сказала, що поїде, куди буде автобус: чи то у Львів, чи в Івано-Франківськ. Потім почав показувати наклеєні шматочки записок. Ще щось запитував, але я відмовилася відповідати. Зрештою сказав мені йти, приймуть передачу. Але в той момент зайшов наглядач і покликав його до телефону, додавши: “По поводу этой женщины".

Іванов наказав мені зачекати. Я подумала, що то моя остання година на волі. Він повернувся: "Не солидно, вы меня обманули. Ведь вы встречались во Львове с Мешко". Я відповіла: "А ви брешете мені весь час, то й мені можна".

Відпустив мене. Я зрозуміла, що вони нас випустили з поля зору і не знали, що ми обі разом приїхали. Це вже "хвіст" засік нас, коли я на мить зустрілася з Мешко.

Даремно я домагалася, щоб прийняли передачу. Чоловік оголосив голодівку і передачу не взяли.

Коли їхала до Львова, то думала лише про нас двох, як нам непомітно вирватися з Долини. А про дітей забула. А їх цілий день штурмували, все допитували, де мама і Мешко.

 

Я вже не знала, ким у першу чергу журитись...

Психлікарня гірше тюрми, тим більше, коли Василь проходить там експертизу. Я не могла добитися прийому в завідуючої корпусом. Нарешті потрапила. І щиро, по-материнському, я розповіла їй, звідки взявся в сина діагноз "шизофренія". Я відчула, що вона зрозуміла мене, українку, хоч казали, що вона за національністю єврейка. Але вона не подала виду, що розуміє. Я запитала, чи можу подати скаргу до комісії. По закону в психлікарні на експертизі тримають 30 днів, а то вже минуло 30 днів. Вона сказала, що днями буде комісія, то якщо я хочу, можу подати все це, що я говорила, на розгляд комісії. Але листом, і вкинути в поштову скриньку.(Цей абзац перенесено сюди з розділу ІІІ. – Ред.).

14 серпня 1979 року я знову поїхала до Львова в психлікарню, щоб дізнатися про долю сина Василя. Зайшла до головного лікаря Маркевича. На моє запитання про долю сина він сказав, щоб я питала в прокурора, бо він мені нічого не скаже. І додав, що я написала щодо сина таку заяву, що мені міг би позаздрити будь-який психіатр.

Я вийшла з кабінету з тим наміром, що поїду в прокуратуру. І вже вийшла за ворота Кульпарківської (На вулиці Кульпарківська  у Львові. – Ред.) лікарні, але згадала, що зі мною є передача для Василя, то, як не можна передати її синові, то віддам хворим, які сидять у парку біля лікарні. Роздала передачу, зокрема, овочі, і подумала: не можу вийти за ворота, піду і хоч гляну на корпус, у якому знаходиться син. Підхожу й бачу, що біля порога лікарні ремонтують тротуар, а неподалік від нього стоїть міліцейська машина "бобік".

П’ятий корпус побудований буквою Т. Глянула на вікно, бачу, йдуть. Попереду конвоїр, за ним син, а позаду другий конвоїр. Я бігом підбігла до виходу, сховалася. Пройшов перший конвоїр, а коли вийшов син, як крикнула: "Василю!" І кинулась йому на шию. Поки конвоїри опам’яталися, що діється, то син устиг сказати: "Мамо, визнали мене здоровим, везуть мене в тюрму". Тут синові скрутили руки і впихнули в автомашину, а мені сказали: "Уходи – нельзя". Кажу: "Пізно".

Не можу описати, яка я була рада, так ніби сина випустили на волю! Його повезли, а я пішла до автобуса й поїхала в прокуратуру на вулицю Івана Франка.

Уже я ті прокурорські пороги звідала добре, тому зразу зайшла до головного прокурора. Ним виявився непривітний старець пенсійного віку Руденко. Я запитала: "Де мій син?" Він відповів: "В тюрме". Я перехрестилася і вголос промовила: "Слава Тобі, Господи". А він каже: "Что вы креститесь, не на свободе он, а в тюрме". Кажу: "То й за це славлю Господа, бо психлікарня в сто разів гірша тюрми".

Купила дещо, бо ж передачу роздала, і понесла на Лонцкого в тюрму. Передачу прийняли. Більше ні слова не довідалась.

Пізніше чоловік розказував, що в той день він душею відчув, що сина привезли в тюрму, бо перед тим йому сказали, що син у психлікарні. Коли його, тобто чоловіка, викликали на слідство, то він запитав, а радше впевнено сказав: "Син уже в тюрмі". На що слідчий заперечив. А коли чоловік сказав: “Та я вам скажу, коли ви його привезли. Вчора”. Тут слідчий розлютився: “Хто вам сказав?”. Чоловік каже: “Ви знаєте, що я ізольований від зовнішнього світу. Сказало батьківське серце”.

І правда, я, здається, в своїх споминах не згадувала про це, але коли дуже переживаєш за якусь людину, то інтуїція так сильно працює, що душею бачиш, що коло нього діється.

Пізніше щомісяця приймали від мене передачу. Не всю, але те, що за їхніми нормами було дозволене.

Усім, що діялося біля мене, я ділилась зі Стрільцівим, колеґою моїх хлопців і членом Гельсінкської групи. Він радив не сидіти тихо, а писати, передавати на радіостанцію "Свобода", бо інакше їх там повбивають. Оскільки жоден адвокат тоді не хотів юридично оформити мої документи, то виправляв їх Стрільців. Але в жовтні (23-го. – Ред.) того ж 1979 року заарештували і Стрільцівого – останню мою підпору.

Якось перед його арештом я з дочкою зайшла до нього на квартиру по якісь речі. Застали в нього його колеґу по норильських таборах, якогось Болюка зі Слободи Долинської. Стрільців підтримував з ним тісні зв’язки, довіряв йому. Стрільців родом з Івано-Франківська, 1929 р. нар., ще 16-літнім хлопцем попав у тюрму і відбув у норильських таборах 10 років. Там тоді і сидів цей же Болюк. Вийшов Стрільців з тюрми, не одружився, жив одиноким. Коли ми запросили його в гості на Святвечір, то він сказав, що не може, бо йде до Болюка. Чому пишу про ці дрібниці? А от я застала в нього Болюка, тоді Стрільців сказав: "Готуюсь, що й мене можуть арештувати, тому дещо зі своєї писанини заховав у 12 місць. Не хочу вас наражати завчасно на неприємність і не впевнений, що не заарештують і вас, тому про ці схованки знає п. Болюк. А в слушний час, коли я з табору натякну вам, він вам відкриє схованки і ви переправите це все на радіостанцію "Свобода". Через кілька днів Стрільціва справді заарештували. Він, будучи ще в КПЗ м. Долини, переказав, щоб панство Пилипівських передали йому його куртку. А Пилипівські – це давні ОУНівці, мали бути розстріляні ще німцями, але їм удалось втекти. А зараз п. Пилипівський, як і Стрільців, учителював у 1-ій школі, оба викладали англійську мову. Дружили і підтримували один одного в біді. Коли я прийшла до них, то пані Пилипівська якось ніби обурилась і сказала, що я могла би зробити це сама. Панство Пилипівських були в дуже добрих стосунках з членами Гельсінкської групи, дружили з нами, а також приймали в своїй хаті Олеся Бердника, що було дуже небезпечним. Але гебістам удалось чимось і їх залякати. Бо коли посадили до тюрми моїх, то вони при зустрічі зі мною переходили на другу сторону дороги, щоб не привітатись.

Хоч я перескакую час, але вже хочу довести до кінця почату розмову про Стрільцівого. Судили його, здається, в лютому (23.10 1979 В. Стрільців заарештований за звинуваченням у "порушенні правил паспортного режиму" – ст. 196 КК УРСР і 12.11 засуджений Долинським районним судом на 2 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. – Ред.), таємно, на суді нікого не було, крім господині старої-глухої, в якої він жив на квартирі. Після суду господиня сказала мені про це, але я не родина йому, і передачі від мене не прийняли.

Уже з табору, який був у Полтавській області, ст. Божкове, Стрільців написав до мене і натякнув про ці документи. Чомусь листоноша не принесла мені цього листа, а я одержала повідомлення, щоб прийти по нього, і не в відділення N 2 старої Долини, а на головну пошту. Побачила, що лист від Стрільцівого, і вже хотіла піти, аж назустріч попався цей же Болюк. Кажу: "О, як у пору. Я якраз одержала листа від Стрільціва". І тут, у коридорі, ми разом його прочитали. Тоді Болюк каже до мене, що давно хотів побачити мене і сказати, що у всіх 12-х схованках немає жодного аркушика. Певно, сусіди підгляділи і забрали. Я спочатку здивувалася, але зразу зрозуміла, з ким маю справу, хоч важко було повірити, бо говорили люди, що коли арештували Стрільціва, то і в Болюка нібито був обшук.

Я сказала: "Нема то нема, що поробиш". Він ще хотів щось додати, але я покинула його й пішла. Усе те мене дуже непокоїло. Але десь через тиждень іду з роботи з “Сільгосптехніки” і бачу: на автобусній зупинці, біля озера, стоїть Болюк. Над’їхав автобус. Я ніби не помітила його, коли він заходив через задні двері. Я зайшла через передні. На своїй зупинці вискочила перша. Тут якраз стояли сусіди автомашиною, я попросилась і поїхала до хати, хоч недалеко було й пішки. Болюк на цьому не зупинився. Уже через днів два чекав мене неподалік хати. Привітався і запитав, чого я уникаю його. Я відповіла: "А що нас з вами пов’язує і чого ви ходите за мною?". Більше ми не зустрічались. Але чи то було того року, чи через рік, не пригадую, – він прийшов з роботи у Великодну П’ятницю, сів біля телевізора і помер. І Бог йому суддя.

Минуло з того часу 17 років, важко все згадати, але є моменти, яких ніколи не забути.

Жовтень, листопад 1979 р.. Я часто їздила до Львова в прокуратуру, щоб дізнатися, чи скоро буде суд. Мене запевнили, що про суд повідомлять, а я цьому не вірила, бо переконалась на фактах, що судили дисидентів і ніколи не допускали на суд рідних, не кажучи вже, щоб чужих.

Був грудень місяць. Я повернулась з-під Москви, з Таруси, від пп. Караванських. Вони, тобто панство Караванських, 4 грудня мали відлітати до США. (Караванські виїхали 30.11. 1979. – Ред.). Я не залишилася, щоб провести їх на летовище, бо працювала. 4 грудня, на св. Введеніє, перед тим, увечері, думала, що поїду до Львова, бо чула моя душа щось недобре. Уночі дуже захворіла шлунком, вроді дизентерії. Вранці зрозуміла, що в такому стані не можна пускатися в дорогу. Зібралася й пішла, а радше попленталась, на роботу. Від автобусної зупинки до “Сільгосптехніки” ще йти коло 1 км, під гору, і я пленталась. Бачу, зупинилась машина і хтось кличе сідати. Дуже здивувалася: то кликав керуючий нашим підприємством Мартинюк Володимир, з яким ми були непримиренні вороги.

Я вже згадувала в II розділі, що у зв’язку з тим, що ми політв’язні, нас КГБ ніколи не спускало з ока, але були різні начальники. Одні підкорялись КГБістам за мус і великої шкоди нам не чинили, інші хотіли нашою бідою одержати "зірку". Таким був і Мартинюк, а його щирим помічником був секретар парторганізації Ільницький Михайло В.

Я не хотіла сідати до авта, але він вийшов із машини і сам завів мене, запитав, чи я не хвора, і сказав, щоб я не йшла додому, як стане мені гірше, але щоб сказала йому, то він потурбується про лікаря.

Мене трохи здивувала ця турбота. Правда, я досиділа на роботі до кінця, а другого дня підвищилась температура. Я пішла до лікаря й одержала на 2 чи то на 3 дні звільнення. Я цим скористалась і з лікарні зразу поїхала до Львова. Заходжу в прокуратуру й питаю прокурора, коли буде суд, а він відповідає: "Можете брать свидание с ними, их вчера осудили, дали по три года". Тут я зразу зрозуміла вчорашню опіку мого керуючого, щоб утримати мене на роботі.

Прокурор сказав, що побачення після суду буде тільки одне, де я зможу передати їм їжу й одяг на дорогу. Тому я не пішла одразу, бо хотіла піти з дітьми та ще й приготувати зимовий одяг. Запитала прокурора, а де їхнє слово, котрим обіцяли, що про суд мені повідомлять. Відповів, що повідомлення вислали поштою, а чому мені його не вручили, то не їхня справа.

Після того я таки добре захворіла і пішла на побачення в половині січня 1980 року. І синові Володимиру повідомила, що якщо це можливо, щоб і він приїхав на зазначений день попрощатися з батьком і братом.

У сина в Київському університеті якраз ішла сесія. Він подав заяву в деканат, щоб його звільнили на один день, і одержав його. Приїхав до Львова, а після побачення зразу зі Львова повернувся в Київ. Чому це пишу, бо потім на цім однім дні й побудували всю "погоду" щодо виключення його з університету.

З двома разом нам побачення не дали. Я приїхала з дочкою Оксаною і сином Володимиром. Перше дали з чоловіком, потім із сином Василем.

Чоловік розказував, як ганебно їх судили. А судили разом чоловіка й сина. Коли їм казали: "Встати, суд іде", вони не вставали. Тоді конвоїри тримали їх попід руки і вони висіли. Приводили якихось фіктивних свідків, які казали, що Січки – це дійсно ті люди, які виступали на могилі композитора Івасюка (хоч мої на слідстві від цього не відпиралися). На суді як чоловік, так і син не відізвалися ні словом, не відповідали на жодні запитання, ні "так", ні "ні", що й бісило суддів.

Були на суді і студенти Київського університету, Василеві однокурсники, які на канікулах з ним приїжджали до нас. Тоді ми казали синові, що це хлопці з тої "кухні", але вони так добре ставилися до нього, що він вірив і не вірив. То були Одрин Сергій із Фастова і Клюц Володимир із Хмельницького. А з Клюцом його кохана, сестра Одрина, Тая. Хоч вона не вчилась, але працювала, певно, таємним аґентом і під виглядом нареченої Клюца приїздила. Та ще була така версія, ніби мама Клюца не згідна, щоб син одружився, то вони просили, щоб ми їх повели до підпільного католицького священика. Але щоб вінчання відбулося в хаті священика. Коли ми про це сказали священику, який підпільно працював у Долині, а це о. Проців, то він зразу сказав, що це провокація і що він не згідний.

Отже, на суд привезли і от цих Одрина і Клюца. Вони хотіли увійти в довір’я гебістів, але їхні свідчення не підтверджувались фактами. Вони казали, що відчувалося, що Василь націоналіст, і його родичі також.

Також узяли за свідка завідуючу 5-м корпусом психлікарні м. Львова (забула її прізвище). Вона сказала такі слова, після яких її вигнали. Сказала: "Сичко никогда не болел психически, он в настоящее время здоров и никогда, наверно, не будет болен".

Присудили і чоловікові, Січкові Петру, і синові, Січкові Василю, по три роки "исправительных лагерей усиленного режима” за ст. 187/1 "клевета на советский строй". (Синові – посиленого, а батькові – суворого режиму. – Ред.).

Їх повезли. Сина в м. Черкаси, а чоловіка в Луганську, тоді Ворошиловградську, обл., м. Брянка (м. Брянка-6, табір УЛ-314/11. – Ред.).

Після зимових канікулів (1980 року. – Ред.), коли син Володимир поїхав на навчання, я одержала повідомлення з таборів – і від чоловіка Петра, і від сина Василя – що призначається побачення. З чоловіком 8, 9 і 10 березня у Брянці, а з сином 10 березня в Черкасах. Почали радитися з дочкою, як нам бути, хто куди поїде. Вирішили, що їдемо до батька, а там буде видно.

Приїхали в Брянку вранці. Десь із 9-ї години почали запускати рідних на побачення. Усіх запустили, а мене не беруть. Кажуть іти в штаб вияснити. А штаб із другого боку, кругом зони йти більше 2 км, а ми з тяжкими торбами. Пішли. Там нам сказали: “Ищут мужа, и его нигде нет". Кажу: "Що, втік, чи що?"

Знайшли аж після роботи, як він мився. Нас впустили аж під вечір. Уже один день, 8-го, пропав. Чоловік прийшов і каже, що цілий день звертався до начальства, питав, чи приїхала жінка. Сказали, що ні, то він уже переживав, що сталося.

Прийшов він на побачення з розбитою головою. Став розказувати, як напередодні був учинений на нього замах. (6.03. 1980. – Ред.). Як його одного відокремили від бригади і повели на роботу в якийсь цех, а звідтам на нього напав якийсь блатний з ножем і дав по голові, як ледве вирвався з його рук. Каже, що не оголосив голодівку після того лише тому, що знав, що я приїду.

Якось разом повечеряли і я не знаю, як признатися, що з Василем побачення 10-го, і як бути... У розмові я до Оксани засміялася. Чоловік зауважив і став питати, чого сміємось. Тоді я й кажу, що не знаю, як йому сказати, що з Василем побачення 10-го. І заплакала. Він почав наполягати, щоб ми вже їхали до Василя, а він піде в зону. Кажу, що ніч, поїдемо зранку.

Вранці нагляд випустив усіх із побачення і сказав, що нікого на сьогодні не буде впускати. Чоловік попросив, щоб нас випустили, бо ми їдемо до сина. Уночі ми вирішили, що Оксана залишиться, щоб хоч цих три дні тато щось поїв. Але коли випустили всіх, то чоловік сказав, що щось задумано: Оксані залишатися небезпечно. Пішли, порадилися. Коли почали впускати вже дві сім’ї на побачення, то чоловік сказав Оксані: “Залишайся, раз тут будуть люди”.

Прийшли по нас, а чоловік і каже: “Дочка залишається”. Вони стали протестувати, а чоловік каже, що має заяву, підписану на 3 дні.

Мене вивели з розбитим серцем. А сполучення з Комунарська до Черкас немає. Поїхала до ст. Лугової, там простояла до півночі за квитком і таки доїхала до Черкас, встигла на 10 число. Коли впускали на побачення, то гроші, які були при мені, я повинна була здати. Коло мене було 18 крб. Якраз на квиток. Наглядачка запитала, чому мало грошей. Кажу: “На квиток вистачить, а більше немає де брати”.

Але ще повернусь. Коли сина Василя привезли в Черкаси і я одержала повідомлення, то взяла передачу й поїхала на все одно: а раптом передам. Там я підійшла до однієї наглядачки, почала її просити. Вона пішла, а згодом повернулась і сказала: "Вийде такий високий мужчина, підійдіть". І справді, я підійшла, він прийняв. Я подумала, що треба віддячити, бо, може, ще колись прийдеться. Я мала з собою шкатулочку, яку Оксана вирізьбила. Наглядачка звернула на неї увагу. Тож я їй подарувала і ще поклала туди зо два рублі. Вона не подивилася всередину, взяла.

І от тепер на побачення приймала мене та сама. Розмова відбувалася в тій кімнаті, де мало бути побачення. Вона каже: "Ви минулого разу, крім шкатулочки, дали мені ще й гроші, от я їх вам повертаю". Я остовпіла. Знаю, що в кімнаті є підслухуючий апарат, а як їй про це сказати? Я й кажу: “Ви щось переплутали, я вам ніколи нічого не давала”.

Привели Василя. Була я з ним на побаченні добу. Він якось так проніс, що не відібрали, зроблену в’язнями ручку. Усередині обкладинка журналу, згорнута трубкою, а зверху вив’язаний чохол з різних ниток, вроді панчохи натягнутий. Я взяла ручку, поклала в торбу. Після побачення нікого не обшукували. Випустили мене. Бачу, стоять та наглядачка і оперуповноважений Сидоренко, а з ними ще чоловік 10 чи з нагляду, чи з "руководящих". Каже так суворо: "Отдайте ей деньги". Та, бліднучи, подала. Я взяла – і в кишеню. А він до мене кричить: "Считайте деньги". А я кажу: “Не хочу”. – "А я приказываю". – "А я не підкоряюся вам, я не ув’язнена. Думаю, що ніхто не обікрав мене". Тоді сказав наглядачці: "Обыщите сумку". Вона шукала, намацала ту ручку, поклала назад у торбу, а потім злякалася і показує оперу: "А от ручка". Він каже: "Положите".

Я просила, щоб узяли синові передачу. Він відмовив. Кажу: “То хоч цукорки...” І тримала в руці. Він копнув цукорки – і вони з руки покотились врозсип по підлозі, а він кричить: "Собирай". Кажу: "То ти тепер собірай".

Я вийшла з тими випотрошеними торбами, не встигла відійти 30 метрів, як він, тобто Сидоренко-опер, доганяє мене і кричить: "Возвратитесь". Я не оглядаюсь. Він дігнав мене, вирвав торби з моїх рук і побіг. Я пішла за ним на 2-й поверх. Він покликав конвой і сказав: "Ведите эксперта". Вийняв з торби мою ручку і подав її тому, хто прийшов – експертові.

Через якийсь час експерт повертається, приносить ручку в розібранім вигляді і каже: "Ничего нет, только обложка журнала". Тоді опер каже, що за ручку мені не відшкодовують, бо вона "производственного изготовления".

Я вийшла звідтам – аж страшно згадувати. Узяла торби і йду посеред проїжджої дороги. Як кажуть: "І море по коліно". Водії показують на виски: чи, бува, не божевільна? А в мене одна думка: "О Господи, якби утворилось посеред дороги озеро, щоб я зайшла в нього і не вийшла".

У Черкасах, недалеко від табору, по другий бік дороги, було летовище. Я часом звідтам летіла літаком. Якраз 18 крб. вистачало, а поїзд 14 крб. і добиратись до ст. ім. Шевченка. Але на цей раз я поїхала поїздом, бо домовилися зустрітися з дочкою в Києві. Вранці ми зустрілися. Квитки взяли на вечір, ото я ще поїхала в університет у кінець Києва, до сільгоспвиставки, щоб дізнатися, як справи в мого сина Володимира.

 

Син Володимир

Коли вже згадала про молодшого сина Володимира, то поведу розмову про нього. 

Довго я шукала і чекала декана. Нарешті потрапила на прийом. Запитала, що він задумав робити з моїм сином. Відповів, що буде виключати “за неуспеваемость". Деканом був Завало. Питаю: "А скільки разів хтось із викладачів звертався до мене або повідомив, що син не встигає?" Він тоді підвищив: "Я ветеран, я пенсіонер, а ви обіжаєте мене". Я спокійно відповіла: "То йшлибисьте на пенсію, а молодий на вашому місці може й подумав би, чи варто стинати голову молодому юнакові, та ще й за вказівкою". Він тут уже добре розійшовся, а мені було вже все одно, і я сказала: "І поможем москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати..." Я пішла, щоб не заплакати перед мерзотником, а серце вискакувало з грудей.

Він ще щось кричав навздогін, але мені було байдуже.

Володимир закінчив середню школу 1977 року. Медалі не одержав тільки через переслідування нас. Куди вступати? Кажуть, що клин вибивається клином. Як він не хотів їхати до Києва, але ми наполягли. Кажемо, у Львові тобі не пройти, а гебісти й не подумають, що другий син вступає там, звідки виключають першого. Василь навчався в червоному корпусі, а Володимир вступив на механіко-математичний факультет, це нові корпуси, і там загубився. Вступив.

Восени 1978 року викликали його на військовій кафедрі і гебісти запропонували йому співпрацю. Що він майже не буде відвідувати уроки, але оцінки матиме добрі. Зате їздитиме додому та стежитиме, що роблять батько і брат. Володимир від несподіванки оторопів: "Що, йти проти батька, який дає мені шматок хліба?" Вони поступилися і сказали: "Тоді стежитимеш за Стрільцівим". (Василь Стрільців – його вчитель англійської мови в середній школі, член УГГ з 10.10 1977. – Ред.). Син відповів: "І проти цього я". Останнє: "Тоді будеш стежити за студентами". Син і тут відмовився.

(До кінця підрозділу – текст зі с. 57 – 60 рукопису – Ред.). Після побачення з батьком і братом (11.12 1979 року. – Ред.) Володимир повернувся до Києва – і його до екзаменів не допустили за прогул. Коли він показав підписану заяву, тоді сказали, що за те, що він не має заліку з військової кафедри. Коли він показав залікову, що в нього є така оцінка, то вони післали його, щоб завірив на кафедрі, бо там у них оцінка не вписана. А на кафедрі ніхто не хотів з ним говорити. Він бігав від університету до військової кафедри, яка була в іншому місці, та так нічого й не вияснив. А зрештою декан запитав: "Що ти, хлопче, бігаєш і не складаєш екзамени?" Син сказав, що його не приймають. Тоді декан сказав: “То складай після канікулів”. З такими вістями приїхав син додому. Я відчувала, що добром не скінчиться, але вже не знала, ким у першу чергу журитись.

Після зимових канікулів поїхав був Володимир в університет, надіючись на якусь чесну душу між професурою, хто допоможе вибратися йому з цієї біди. Але помилився. Уся професура запроґрамована гебістами. Куди й до кого не звертався – даремно. А професор, викладач вищої математики (прізвище Панасович), сказав: "Чого ти, хлопче, ще плутаєшся попід нашими ногами, забирав би свої манатки та їхав у свою Франківщину".

Але декан Завало таки призначив йому перескладання в цього ж Панасовича. Панасович дав йому завдання, три задачки на таблиці, і усне пояснення, а сам сів з асистентом грати в шахи. Коли син розв’язав задачі і відповів, то він через якийсь час запитав: "Чого мовчиш?" Син каже: "Я вже відповів". Тоді Панасович каже: "На 2". І поставив йому "2". (Прим. Володимира: Ще дві двійки мені поставили з теоретичної механіки та механіки суцільного середовища.)

Коли син сказав однокурсникам, що його виключають з університету, то студенти здивувалися, бо син вчився добре. Цілим курсом дали телеґраму Брежнєву (голові Верховного Совєта), що незаконно виключають студента з доброю успішністю. (Виключений наказом № 192 від 21 березня 1980 року. – Ред.). Та телеґрама далі пошти не пішла, повернулася в деканат. Тоді секретар комсомольської організації університету почав викликати студентів по одному і пояснювати, хто такий Володимир Січко: вiн не тiльки добрий учень, спортсмен, футболіст, але вiн ще й син і брат ворогiв народу, що його батько i брат засуджені "за измену родине", то якщо ще хтось зі студентів скаже або напише слово на захист Січка, то буде виключений разом із ним.

 

Ще один хрест (Арешт Зеновія Красівського)

Увечері поїхали до Львова, звідтам у Моршин. У Моршині жив чоловіків  односельчан, колеґа і наш спільний добрий друг Красівський Зеновій. Хто його знав, той погодиться, що з ним поспілкуватися – і половини тягаря нема. Він умів сказати такі слова.

Оксана поїхала додому, бо їй до школи, а я повернула до Зеновія. Було ще темно, десь коло сьомої години. То було 12 березня 1980 року.

Він попросив сідати, але я сказала, що лише на хвилинку, бо їздила в дорогу і набрала стільки хрестів на себе, що сама впоратися неспроможна. У той час хтось постукав у двері. Я залишилася в кімнаті, п. Зенко вийшов відчинити. Питаю, хто був, а він каже: “Шваґро Мелень. Приніс книжку, яку я давав йому читати”. Я здивувалася та й кажу: “Та так рано?” І пожартувала, що до мене так рано приходять тільки перед обшуком. Запитала: "Ви йому вірите?" Він відповів: "Вірю вам". (Мирослав Мелень нар. 13.09 1929, політв’язень 1947-1956, 1967-1973 рр. – Ред.). За той час п. Зенко приготував чай – і знову стук у двері, але вже сильніший. Відчинив – і я чую такі слова: "У нас санкція на ваш арешт. Ви не добули 8 місяців і кілька днів у Володимирській тюрмі та п’ять років заслання. А також санкція на обшук".

Який не є сильний чоловік, але є такі несподіванки, що тут і п. Зенко зблід. Бо щойно перед цим устиг сказати мені, що їдуть з дружиною за кордон, що треба лише оформити один папірець. Я ще запитала: “А ви вірите, що вас пустять?” Він відповів: "Я не вірю і на 50%, а Оленка, тобто жінка, на 100%, і вже склала валізки". А тут такий крутий поворот: замість на Захід треба їхати на Схід... На Захід дорога була відкрита тільки росіянам, як він до того ще й єврей.

Почали обшук – а що там шукати... Купа книжок, а ще більша купа фотоґрафій, бо сам п. Зенко був і фотоґрафом. Почали ритися в тих фотоґрафіях – і вже обід. А я запитала, доки вони думають мене затримувати. Сказали дати пашпорт, вони запишуть потрібні дані й відпустять мене. Справді, відпустили. Я поспішала на електричку, чи то дизель, що йшов на Івано-Франківськ о 12.30, щоб доїхати до Долини. Відійшла від хати кілька метрів і опам’яталась: а що я зробила! У такій ситуації залишила Красівського самого з гебістами! Таж уб’ють його і сховають кінці в воду. Бо ж зникали люди з невідомих причин.

Я повернулася, але мене вже до хати не впустили і сказали, щоб їхала додому. Якщо поверну в інший бік, то мене затримають. Я поїхала. До Львова дати знати його жінці Оленці не було можливості, бо немає телефону ні в мене, ні в неї. Вранці шукаю пашпорт, бо потрібно було віднести його в пашпортний стіл на заміну. Я взяла його в дорогу під розписку на певний час. Згадала, що не забрала пашпорта в Моршині при обшуку... Ще мала один вільний від роботи день, поїхала в Моршин – але на дверях Красівського застала пломбу. Поїхала до Львова в прокуратуру, вже мені знайому, бо арештували Красівського ті самі "пани", що й моїх. Заставши мене вчора вранці в Красівського, якось злостиво зраділи. Пашпорт віддали та ще запитали, чому вчора не взяла. Кажу: “Бо від вас утікаєш, як від чортів, що й голову можна забути”.

Звідтам поїхала на вулицю Спокійну, до п. Оленки Вінтонів (Антонів. – Ред.), дружини п. Зенка, запитати, що вона знає про чоловіка. Побачивши мене, вона промовила: "А знаєте, Стефо, вчора десь забрали Зенка, хто і що – не знаю. Я сьогодні обійшла всі КГБ і тюрми – і нігде немає". Тоді я сказала, хто його арештував, на підставі чого, що я була присутня і навіть забула там свій пашпорт. Вона зраділа тим, що хоч знає, де його шукати, і ми пішли разом. Оленка зайшла до цього ж Іванова і він сказав, що Красівського ще вчора прямим ходом повезли у Володимирську тюрму... Така вже наша доля жіноча: все таємно, все приховано, щоб нам душу потріпати.

Їхала зі Львова і роздумувала над тим усім, що діється коло нас. Ще вчора я їхала з побачення від своїх і повернула до Красівського, щоб якось розвантажитись від того горя, щоб скинути хоч частину того хреста, якого годі нести. А замість того добавила на плечі ще одного хреста. Бо арешт кожного правозахисника – це був наш хрест. А такого близького по духу, такого, що поговоривши з ним, якось ставало легше, – це великий тягар...

Ще вчора, коли я повернула до Зенка (так ми всі його називали), я хотіла перед ним пожалітись, та й кажу: "Ой, пане Зенку, набрала хрестів на себе, а нести неспроможна". А він сміючись відповів: "Ви така сильна жінка, я не сподівався почути від вас такі слова. А я скажу: раз узявся за гуж – не кажи, що недуж". І мені після цього стало якось встидно, бо справді я була спроможна нести й ці хрести, і ще більше. Бо хрестів додавалося – довго не треба було чекати.

 

Кагебістські витівки

Десь через два тижні вранці стала коло вікна та й бачу: йде мій син Володимир у повнім риштунку з речами. Я зрозуміла, що вже його виключили. Не впадала в розпуку і сина не картала, а ще й підбадьорила його. Сказала: "Нічого, сину, на цьому світ не скінчиться, ще й на наші ворота сорока сяде". А через місяць після виключення закінчувався навчальний рік, скорше як завше, бо їхні гуртожитки готували для житла олімпійцям-80.

Син сказав, що надходить час призову, але він в армію не піде, тому що військова кафедра посприяла його виключенню, стерла складений залік. Володимир від роду був дуже чесний хлопчик, а тут зіткнувся з такою неправдою, з якою не міг змиритися.

Але було оголошення, що набирають на курси шоферів. Він пішов, тому й до призову його не кликали.

Весною дочка Оксана закінчила середню школу. Досить добре, як за такого переслідування нас із боку КГБ. Бо й деякі вчителі, що увійти в довіру їм, також переслідували. Але в неї, крім “відмінно” були 4 четвірки.

Дочка начальника КГБ Кущенка навчалася в одному класі з Оксаною, а жінка Кущенка викладала англійську мову. Моя дочка добровільно була перейшла від неї до Стрільціва, чим начальник мені дорікав. Часто, коли мене викликали в КГБ, цей Кущенко казав мені, щоб я не зробила ще однієї помилки: щоб Оксана й не думала вступати в інститут.

Оксана в школі вивчала різьбу і малювання, досить гарно різьбила. Ми порадилися, щоб вона йшла в художнє училище. Бо й син Василь, коли вчився у 8-му класі, то закінчив художню школу (разом з Яковиною, який зараз заступник міністра освіти (У 1992-95 рр. Микола Яковина був 1-м заступником, в.о. міністра культури. – Ред.). Василь досить гарно малював.

Ми з Оксаною поїхали 20 липня 1980 року в Косів. Там сказали, що запізно, бо вже йдуть екзамени. Прийшли на автовокзал, але там уже не було жодного автобуса в напрямку Івано-Франківська. Було таксі до Калуша, але лише одне місце. Я посадила Оксану і сказала, щоб у Калуші пішла на ніч до моїх сестер, які там живуть. А сама пішла на ніч до родини Романюків (Василь Романюк, 09.12 1925 – 14.07 1995, політв’язень 1944-58, 1972-82. – Ред.), з якими була в дружніх стосунках. (Це теперішній Патріярх УПЦ Володимир у Києві). Вони радо прийняли мене, я там заночувала. Вибралася від них в обід, а приїхала додому під вечір. Була змучена дорогою, на вулиці падав дощ. Дітей відпустила до когось на день народження, а сама прилягла і заснула. І не чула, як гебісти стукали в двері. Наступного дня була неділя. Я вранці варила вареники, як хтось постукав у двері. Я так із мискою вареників, які вибрала з окропу, вийшла і відчинила двері. Аж тут міліціонер. Каже: "Пошли с нами, мы машиной, я вчера целый день искал вас, так и не нашел, даже вечером стучал, вы не впустили, а меня не отпускают с дежурства, пока не привезу вас". Я здивовано питаю: “А що сталось? До речі, а ви маєте повістку?” Сказав, що ні. Тоді я сказала, що нігде не їду. Він поїхав по повістку. Не минуло й 10 хвилин, як привіз.

Забрали мене. І не в міліцію, як він казав, а повели на другий поверх, до начальника КГБ. Тут зустрів мене цей же начальник КГБ Кущенко. Єхидно усміхаючись, запитав: "Стефо Василівно, де ви вчора були?" Кажу: "В Москві". –  "А що ви там робили?" –  "Помагала Брежнєву відкривати олімпіяду". – "Ну і що?" – "Як то що? Брежнєв подякував, потиснув руку, сам особисто посадив мене в літак – і ось я тут". Тоді він насупився і запитав: "А без жартів?" – "А без жартів: якого дідька ви ходите по моїх п’ятах?" І посипала "теплими" словами. Відтак сказала, щоб заспокоївся, що я була в Косові. Тоді він заявив ультиматумом: "Знайте, що на час олімпіяди ні ви, ні ваші діти щоб ніде з хати не відлучались, бо ми посилимо за вами нагляд. Порушите вимогу – це вам на добро не вийде". Питаю: “А як дочка буде вступати, треба везти документи?” Сказав різко: "Обійдеться".

Іду я додому, а плач стискає горло. Думаю, як я скажу Оксані, що і вступати нігде їй не можна?

Відчиняю двері – і здивувалася. На порозі стоїть мій найстарший брат Антін, який повернувся з Сибіру й оселився жити в Калуші, разом з сестрою Омеляною, яка також повернулася. Вони жили в одній хаті. Питаю: “Чого плачеш?” Він почав розказувати, що хворий, але вночі до них у Калуші приїхала міліція. Один із них назвав себе начальником і сказав таке: "Де ваша сестра Стефа, чи немає її у вас? Справа в тому, що її немає, а в Долині згоріла її хата, і діти погоріли, а ми не можемо її знайти".

Думали, що при таких словах Стефа обов’язково з’явиться, а ні, то вони зробили свою підлу справу і поїхали... Була 12 година ночі. Сестра дістала сердечний напад. Брат хворий, а викликати “швидку” – треба йти далеко до сусідів. Брат пішов ледве не на колінах. Приїхала “швидка”, хотіли забрати, сестра відмовилась. Коли прийшла до тями, почала брата вмовляти, щоб їхав у Долину. Він хоч який хворий, а пішов удосвіта і приїхав оце першим автобусом. “Уже як зійшов у Долині, – каже, – то думаю, що як зараз побачу, що згоріла хата, а в ній і діти, то не дійду, тут мені буде кінець”. Питає, що сталося, що їх так гірко настрахали.

Я все зрозуміла. І не підозрювала, що я така "велика персона", що коли я зникла з гебістського ока, то аж такий переполох. Це якось утішило мене.

Дала я дітям і братові сніданок і сказала, що зараз прийду. Пішла в КГБ. Коли начальникові КГБ доповіли, що я прийшла і прошусь на прийом, він, певно, зрозумів так, що я прийшла "з повинною". І тут міліціонерові: "Пожалуйста, пожалуйста". Ледве на руках не занесли мене в кабінет. Начальник питає: "Що сталось?" Відповідаю: “Прийшла, щоб мене арештували. Не вийду звідси, бо вам не досить знущань наді мною і дітьми: ви добрались аж у Калуш, до тих хворих стариків (братові 70 літ і сестрі коло того), та ще й їх шантажуєте. То вже краще посадіть мене, а їх зоставте в спокої”.

Він нахабно почав відпиратися, що нічого про це не знає. Я не вступалася, вже розсердилась і говорила, що мені хотілося, щоб було за що арештувати. Ні, не арештували. Начальник вийшов з кабінету, прийшов міліціонер і вивів мене.

І такі казуси бували... Я вже так звикла до них, що як тиждень-два залишали мене в спокої, то я вже журилася, що десь забарились.

Був вересень того ж 1980 року. У родині в с. Гошеві було весілля. Оскільки я нікуди не ходила, родичі попросили, щоб я відпустила сина в дружби до молодого. Я погодилась, бо вже я стара, а дітей не можу тримати взаперті. Я відпустила сина і дочку. Але наказувала, щоби вночі нізащо не повертались додому. Це відстань 12 км. Кажу, будьте до ранку, а відтак приїдете. Пообіцяли і пішли. А я рада, що хоч раз спокійно посплю, бо весь час і по ночах була на сторожі. Кожну ніч два чоловіки стерегли хату. Як не під переднім вікном, то біля стайні, за хатою.

Я щоночі спала, як заєць під межею, від найменшого шелесту схоплювалася. Тримала в порозі сокиру. Казала дітям, що коли вночі будуть вриватись до хати, то я стану на порозі воювати, а вони за той час щоб утікали через вікна і кликали на поміч. Хоч добре знала, що хоч би нас повбивали, жоден сусід на поміч не прийде, так їх гебісти залякали.

Отже, дітей у хаті нема. Глянула у вікно – знайомі стоять. То й лягла і міцно, як ніколи, заснула. Десь опівночі чую шалений крик. Схопилася і не знаю, що діється. Але впізнала голос дочки, побігла відчинила двері. Вона стоїть бліда, ні жива, ні мертва. Привела її до хати, бігом дала води, питаю, що сталось. Каже, що тільки увійшла у хвіртку, як на неї напала вівчарка: поставила лапи на плечі і гарчала в лице...

Вийти на двір боїмось. Питаю, чого і з ким приїхала. Каже: “На весіллі вийшли з-за столу, всі танцюють, а мені не до танцю, хочу плакати, хочу додому і шукаю, хто б відвіз мене”. Їхали з весілля в Долину знайомі люди, то вона почала просити, щоб узяли її. Вони сказали, що їх є п’ятеро, немає куди. Але вона вблагала, що ляже на підлогу. І так доїхала. А з центру міста до хати недалеко: навпростець через яр можна пробігти хоч за 5 – 7 хвилин. Володимир також хотів додому, але він дружба, то негарно покинути весілля. А вона поїхала, не сказавши братові.

Якось я привела її до тями і ми пішли спати, не звідавши, що кругом діється. Аж вранці приходить син і вдає, що хитається. Я питаю: “А ти хоч 50 грамів випив, як дружба?” Каже: “Ні”.

У нас була одна кімната, яку ми називали дитячою, Володимир там спав. Він переступив поріг кімнати й каже: "Го, го, та хто так поґаздував?" Я зайшла – а в кімнаті вікно вирване. Рами не могли зняти з завісів, то розкололи, потрощили і зняли. Поскладали рами на картоплиння, щоб залізти в хату і вбити мене без свідків. Перешкодила їм дочка. Кажу дочці: “Вони, гебісти, добре пильнували, що я одна. Якби ти була приїхала раніше – були б прибили нас обох. А пізніше на кілька хвилин – булабись застала трупа”.

Але повірте, тут тільки один Господь не допустив і охоронив.

Наступного дня я подзвонила в міліцію, що був напад на мене, щоб прийшли все оглянули. Ніхто не прийшов, бо треба би складати акт самим на себе.

Дочка не поступила, ніхто не приймав її на роботу. Нарешті її прийняли різьбярем у колгосп с. Витвиці. Дещо робила там, дещо брала і робила вдома.

Володимир прилаштувався на якусь стару машину возити молоко, бо вже мав права водія. Шоферував, але його стара машина вийшла з ладу. Нову машину прийняли з шофером – син залишився без роботи. Був осінній призов в армію. Він на повістку не з’явився. Прийшла міліція і забрала його. Сказали, що як він погодиться йти в армію, то відпустять. Він відмовився. Написав заяву. Сказав, що піде в армію після того, як його поновлять в університеті. Його не відпустили.

Я знова звернулась до адвокатів, але ніхто не брався за цю справу. Тоді я писала протести сама і в прокуратуру, і в суд. Узяла кодекс у руки і знайшла статтю 212 чи якусь іншу, не пам’ятаю, яка голосить: перше ніж заарештувати людину, прокурор повинен виявити причину, яка спонукала людину до такого злочину. Я про це написала в прокуратуру, бо тут причина та, що його незаконно виключили з університету. Але хто хотів правди?

До арешту сина я ще ходила на роботу, бо треба було з чогось жити й утримувати всіх. Але після арешту моїх то вже не була робота, а вимотування нервів. Керуючий “Сільгосптехніки”, де я працювала, Мартинюк Володимир, повністю підкорився "руководству КГБ". Вони тисли на нього, а він старався сумлінно виконати їхні вказівки. Був тоді в нас головним інженером Швець Зеновій, якому припоручили слідкувати за мною. Але він, навпаки, ставився до мене з повагою і ніколи не доносив. Зате керуючий і його прислужник, секретар парторганізації, не спускали з мене ока. І рядові робітники, які були комуністами, також шукали причину викликати на мене ревізію. Коли в робітників була мала зарплата, тому що не заробили, а завмайстернею не приписав, то робітники бігли до керуючого і скаржилися не на начальника, а на мене. Тоді керуючий по телефону погрожував, що як у робітників не буде задовільної платні, то я буду останній місяць на роботі. Я була вимушена додавати, приписувати і нариватися на ревізію.

На Різдвяні чи інші свята влаштовували на годину раніше “ленінські планьорки”. Я не прийшла, і ще чоловік 20. То всім нічого, а за мною бігав секретар парторганізації Ільницький Михайло, щоб писала пояснювальну записку. Я написала і сказала, що не порушила ніякої статті закону. Викликав керуючий і став кричати, що як я хочу статтю, то він мені її пришиє. Зрештою, я вимушена була сказати, якби не вийшло навпаки, бо я не краду і державним добром не  торгую.

Як можна працювати за таких обставин – але я працювала. Нарешті 1 квітня 1980 року мені виповнилося 55 років. Цебто настав пенсійний вік, то вже є за що зачепитись. Але в мене всього 18 років стажу, а потрібно 20. Тут стала за мною полювати заввідділом кадрів, жінка Ільницького, Мирослава. Каже мені щоранку: "Пишіть заяву на звільнення, бо інакше керуючий звільнить мене". А я кажу, що й не думаю, бо треба утримувати сім’ю.

Написала я заяви в чотири інстанції: і своєму начальнику в область, і в профспілку, і в “Робітничу газету”, щоб якось захистили мене. Тут я захворіла і злягла в лікарню. Пролежала три тижні, а коли вийшла на роботу, то через годину викликали мене в кабінет керуючого представники цих організацій, куди я писала, і сказали, щоб я працювала, бо не мають права звільнити мене тому, що я не маю стажу. Я пішла, але за кілька хвилин знова викликають мене. Один з них каже: "От ви знаєте закони, але не підпорядковуєтеся їм. От скаржиться керуючий, що ви не ходите на демонстрації, що не ходите голосувати і таке інше". Кажу: "В нас країна демократична: хочу йду, хочу ні. Ви не з цього питання прийшли сюди. На це питання я і в КГБ скажу так само".

Та це не врятувало мене. Життя стало нестерпним.

 

Суд над Володимиром

А тут заарештували сина Володимира. Я прошу, щоб мене відпустили з роботи на 2 години, щоб я передала синові передачу, бо передачу приймають тільки від рідних – мами чи тата. От тут то керуючий і зловив мене: “Як вам потрібно, то пишіть заяву на розрахунок”. Я написала – і він у той же момент підписав.

Залишилися ми на доньчиній зарплаті. Але і її проганяють з роботи.

Сина Володимира заарештували 6 грудня (1980 року. – Ред.), в річницю суду над моїми чоловіком і сином. Я розрахувалася 10 грудня. Почала шукати правди. Заарештував його слідчий прокуратури, який був перший рік на роботі. Сам десь із Городенківщини родом, Довганюк. Я зайшла до нього. Він уважно вислухав мене. Сказав, що як справа буде закінчена, він мені скаже, коли буде суд. Але коли я зайшла вдруге, то він пошепки сказав, щоб я йшла геть із кабінету, поки не побачив головний прокурор Солодовник, бо йому від цього Солодовника попало за те, що він зі мною говорив. І що справа сина закінчена, а коли буде суд – щоб я сама дізнавалась.

Я почала ходити в суд. Прийшла 6 січня 1981 року, на Святвечір. Сказали, що справи в суді ще немає і щоб я не ходила. На Різдво я не пішла. А третій день свята, на св. Степана, я знова пішла. Всюди тихо. Зайшла в почекальню. Чую в другому кабінеті гамір. Судді випивають, проголошують тости, щипають секретарку Маївську (бо вона вищить). І такі анекдоти виголошують, що мені, старій, не по собі. Але жду, щоб щось дізнатися. Десь через хвилин 15 вскакує в приймальню секретарка, червона, як калина, і запитує: "Що вам, жіночко?" Кажу: "Прийшла дізнатись, коли буде суд мого сина Січка Володимира". Вона як була червона, так зразу зблідла. А якийсь суддя, здається, Вилка, йшов мимо і сказав слово "зараз". Я не зрозуміла, кого те слово стосується. Він зник, секретарка побігла на пораду. Вийшла й каже, але заїкаючись: "Чого ви ходите? Суд буде 15 числа. Вам повідомлять, нема чого ходити". А я не знаю, чого сказала: "А ви би хотіли по такій правді бути здоровою?" Вона стала кричати – і я пішла.

Був мороз 30 градусів. Додому від суду яких 10 хвилин ходу. Кажу до дочки, що хоч коло суду тиша, але збирайся, пройдемося ще раз, бо щось мені підозріло.

Якраз приїхав до нас знайомий Кремінський Володя, то ми попросили, щоб він підвіз нас до суду. Він підвіз, але не до самого суду, бо дорога була перекопана. Залишалося метрів 100. Ми біжимо і бачимо, що в залі суду хтось сидить. Ми бігом. На вхідних дверях зустрічає нас міліціонер. Став у дверях і каже: "Не можна, суд іде". А я кажу: "Тож ми і йдемо, тому що суд іде". Але я не знаю, чий суд. Оксана спритна. Він підняв руки на дверях, щоб нас не впустити, а вона попід руку йому – і вже в залі. Їй ще немає 18 років, то ще все можна, а я не йду. Двері шкляні. Думаю, якщо вона покличе, що судять сина, тоді й я піду. Оксана розглядається по залу – не видно підсудного. Ступила ще крок – а тут у кутику за колоною сидить Володимир! Вона як закричить: "Володя! Володя!" То я вже не знаю, де подівся міліціонер, чи я штовхнула його, чи скочила через голову, але опинилася в залі.

У той час суд устав і пішов на нараду. Ми сіли в першу лавку поряд, де в кутику сидів Володимир. У залі нікого з цивільних, крім до 15 штук міліціонерів. Ми дивимось на сина, а він рад, що ми є, що хоч хтось побачить той ганебний суд. Увійшли судді і кажуть:" Встать, суд идет". Міліціонери встали, син сидить і ми сидимо. Вони повторили і до нас кричать: “Встать!”. Ми сидимо. Кажу: "Якби йшов суд, ми би встали, а то купка брехачів і п’яниць, які півгодини тому виголошували тости, щипали секретарку та набрехали мені, що суд буде 15 січня. О, не діждете, щоб ми перед вами стояли!" Тоді вони кажуть до міліції: "Вивести їх!". Цей міліціонер, знаний Цап, що нас не впускав, іде до нас. А моя Оксана – я й не сподівалася – встала, підняла кулака вгору і каже: “Хто перший, підходьте, я зараз усіх вас перетовчу!” Міліціонер відступив, нас облишили. Я подивилась, а в залі з нами був ще цей Кремінський, який підвозив нас.

Дали синові останнє слово. Він сказав гарно. Десь у мене є записане. Я його долучу... Та його ніхто не слухав. Зачитали: "3 роки исправительних лагерей по ст. 72 ч. 1”. І вийшли. Я запитала, чи дозволять побачення і передачу. Сказали, що ні. Я підійшла, щоб попрощатися – не пустили. Але Оксана попід руки міліції – і обвила руками шию братові. Тоді міліціонер її за волосся. А Влодко через її голову як втиснув кулаком міліціонера межи очі, то я вже побачила, як він опинився на землі і його шпіцали чобітьми. Закопали в машину через задні двері суду, а нас випхали в передні... (Прим. Володимира: Я схопив міліціонера за шиворот і зі всієї сили притиснув до стіни, що аж відірвав його від підлоги. Інші підбігли і скрутили мені руки, але не били).

Судили на Св. Стефана спеціяльно. Вони про мене знали все до дрібниць. Знали, що я Степанія, що в цей день ми завжди мали гостей і влаштовували невеличку гостину. Понадіялись, що й сьогодні буде так, бо навіть вислали до мене родича в гості зі Львова, але пояснили йому, щоб не запізнився. Та в нього, видно, ще зовсім совість не пропала. Він запізнився, ми його застали, коли вже прийшли зі суду. Щоправда, він досі про це не признався. Гість пішов увечері. Певно, ночував у КГБ, бо до Львова дібратись не було чим. А ми з дочкою раненько під суд. Я приготувала передачу і стала біля стіни, сподіваючися, що ще не всі міліціонери собаки, когось упрошу, щоб прийняли. Та де там, сказали, що ми вчора були дуже мудрі, вони не приймуть нічого і побачення не буде. Тоді я сказала, щоб дочка йшла під кабінет начальника на другий поверх: почує, як відчинять камеру і будуть виводити Володимира, то щоб підбігла до нього, бо мене з подвір’я виганяють. Я ще би заховалася десь, та з нами прийшла наша собака Лайма, яка дуже любила сина. Вона зраджує мене, бо пхається туди, до КПЗ.

Нарешті чую крик. Дочка побачила, що ведуть Володю, і збігла, але конвой заслонив брата від неї, пустив Володимира вперед, тягнув за поріг, де стояла машина, а сам став на порозі. Коли Оксана хотіла вибратись надвір, то ззаду підійшов слідчий (недалекий наш сусід Стандьо, з його дочкою Оксана ходила в один клас) і вдарив Оксану папкою гострим кінцем у потилицю. Тут Оксана закричала, а він почав бити її і приказувати: "Тебе, суко, треба було давно підвісити". Я підбігла до машини і не знаю, чи просити, щоб узяли передачу. А машина не воронок, а “бобік”. Я бачу, що син сидить тут, а чи бігти, бо Оксана кричить і плаче. Змилувався міліціонер, сказав: “Давайте передачу”. Сіли й поїхали, а я вже не біжу за машиною, а в коридор. Чую, Оксана в кабінеті плаче. Я зайшла і кажу: “Ходи додому”. А якийсь слідчий каже, що вона не піде, бо арештована за те, що штовхала міліціонера. Тоді Оксана сказала, що Стандьо її бив. У таких випадках і я виходжу з себе. Що я їм говорила, не можу передати, але я забрала Оксану і ми пішли.

 

Ходіння по муках

Залишилися ми з Оксаною самі. І якби не ці дисиденти, чи члени Гельсінкської групи, що час від часу навідувались, то здавалось би, що світ забув за нас і за наші біди.

Я довго не хотіла писати спогади, бо дуже важко ще раз переживати пережите. Бо пишу, а сльози дзюрком пливуть з очей. То не казка, а гірка дійсність...

9 січня 1981 року минуло півтора року, цебто половина терміну ув’язнення чоловіка Петра і сина Василя. Їм належалася перша передача (це дата нашого з Петром “срібного” весілля – 25 років). Я поїхала на це довге побачення.

Але видження не дали. А першу передачу прийняли. Пам’ятаю, що це була перша й остання передача, бо більше ніколи не приймали. Синові, здається, також прийняли. Щопівроку належалося “коротке”, тобто годинне побачення – через віконне шкло. Але мені їх не давали, бо коли я приїжджала, то їх садовили в карцер.

Хочу повернутись до того, що сталось того ж 9 січня 1981 року в таборі, де чоловік відбував свій термін ув’язнення, у м. Брянка. Якраз 5 січня сповнилося півтора року від дня їх арешту і чоловікові належала посилка вагою до 5 кг. Я зарання вислала її, щоби впору одержав, бо від цього дня знову через рік знову мав одержати. Вклала в неї 4 кг сала, трошки куті і маку та трошки печива. Посилка не попала йому перед Святами, як я розраховувала, а може спеціально йому її видали 9 січня. Він попросив хлопців на кухні, щоб зварили цю кутю. А ввечері запросив до вечері весь барак, тобто 60 чоловік. Хоч вони іншого покрою люди, але з ними треба було рахуватися. Дехто віддав свій пайок для куті, чоловік розмішав кутю з маком, порізав солонину на кусники, щоби всім стало, поставили стіл посеред бараку і попросив, щоб усі підходили зі своїми ложками і хлібом. Брали куті ложку і кусник сала на свій хліб і відходили. В’язні питали, на честь чого він це робить, то чоловік відповідав, що в цей день припадає наше «срібне весілля», мої іменини, ну і коляда. Хтось доніс на вахту. З’явився наглядач, став на порозі і спостерігав за цією гостиною, не сказавши ні слова. Після гостини почалися виклики в’язнів до штабу табору. Розпитували деталі, а їх не було. Кожний з задоволенням з’їв кусок сала і за це дяка.

Нарешті вранці викликали чоловіка, також запитали, чого і що. І тоді зачитали наказ: у зв’язку з порушенням режимного порядку його позбавляють отоварки на півроку (кожного місяця ув’язнений має право купити товари: цигарки, рибні консерви, пряники, маргарин)  і наступної передачі, тієї, що має бути через рік. Сказали підписати наказ. Але замість того чоловік написав заяву: «До кінця терміну зрікаюсь всіх ваших подачок, через які ви мене шантажуєте, тобто отоварок і передач. Залишаю за собою листування з рідними і побачення».

А коли через два місяці, тобто 8 березня, я приїхала на перше побачення, де, як я вже згадувала, чоловік прийшов поранений, то після побачення йому дозволили взяти з собою рештки їжі, і хоч як хотілося, але чоловік сказав, що гідність вища за голод, що раз він відмовився від їхніх «щирих» подачок, то слова дотримає, бо після цього вони мали б нагоду далі копатися в його душі. Коли я їхала на побачення, чи на коротке, чи на довге, завсіди брала з собою передачу з надією, що чоловік, може, передумав. І вони дозволяли йому взяти не зі щирости, а щоб провірити його мужність. Чоловік ніколи не взяв ні дрібки (...)

Приїхала додому і застала повідомлення з Запоріжжя, що «Січко Володимир знаходиться у виправному таборі міста Вільнянська Запорізької області, дозволяється коротке побачення». Ніби віддихнула. Зібрала свої пожитки, поїхала в Запоріжжя. Дали коротке побачення. Син помарнів, але не жалівся, бо такий вже був у нього характер, що за своє життя ніколи ні на кого не жалівся. І хоч хтось кривду зробив йому, він старався виправдати його.

У нього був загальний режим і тому належало два довгих побачення (цебто добових) на рік. От я поїхала з дочкою Оксаною. Нас зачитали по списку третіми, але коли підійшла наша черга, сказали: «Подождите». Заходило тоді 12 сімей, усіх беруть, а ми ждемо. Знак, що нас уже не впустять. Але нарешті настала наша черга. Усіх впустили без обшуку, а до нас в окрему кімнату привели дві жінки, які обшукали нас до нитки. Тоді впустили.

Нашу їжу всю повідкривали. Консервні стандартні штамповані банки, видно, що з крамниці, нерозпечатані. Я їх у дорозі накупила про всяк випадок. А мала з собою м’ясо куряче. Просила: «Не розкривайте, хай залишаться тут у вас, я заберу на зворотній дорозі». Не помогло. Розпечатали все, вивернули у велику миску і поперемішували, чогось шукали. А печиво покришили на мак. Усі ми поденервовані, їсти не хотілося і ми майже все викинули, бо в чім і як зберегти в дорозі?

Там у приміщенні на 12 сімей одна кухня. Хто скорше зварить, той скорше з’їсть. І коли я на кухні щось готувала, то інші в’язні розказували жінкам, що в зоні є «пітушатники». Я зрозуміла, що то курник для когутів, і запитала: «А що, у вас тут є когути?» Вони засміялись і сказали, що так. А я допитувалась: «А хто їх годує, а хто їх їсть?» Тоді вони стали розказувати, що в зоні є і психіатрична лікарня, куди за будь-яку провину можеш потрапити, а ще гірше ці «пітухи», мужчини, які живуть між собою. Не знаю, як то делікатніше пояснити. Бо як говорять у народі, то паскудне слово, гарно не скажеш.

Я зайшла в нашу кімнату, де на обід чекали Влодко і Оксана, і жартома сказала: «Ну що, Володя, я чула, що у вас навіть «пітушатники» є, а ти не признаєшся». Він відповів: «Бо встидно про це говорити, але раз ти запитала, то скажу тобі, що мене начальство часто лякає, що за яку-небудь провину вкинуть у «пітушатник. То знай: усе витримаю, а цього ні. Як заподію собі смерть, то лиш через це».

У мене не було слів поради, ні розради. Але біль стиснув за серце. З цими болем повернулась додому, а вдома ревно молилась Богу вже не за те, щоб син вийшов на волю, а щоб Бог зберіг його від ганьби, від «пітушатника». Про цю ганьбу над в’язнями може вам розповісти хтось інший. Я жінка, не можу. Але скажу, що жодна держава не повинна допускати народ, особливо молодь, до такого рівня розпусти. 

Якось улітку приїхала до мене в Долину п. Світлана Кириченко, дружина Бадзя Юрія. Сказала, що одержала з Москви якісь важливі відомості і про чоловіка, і про тих, хто з ним сидить. У Києві нема де заховати, бо в квартирі знайдуть. Нам треба було віддалитися з дому на дві години, то вона попросила заховати їх, бо вона ще й добре не ознайомилася з цими листами, а хоче зняти з них копію. Туалет у мене на дворі біля стайні. Там була подвійна стеля. Ніхто не міг побачити, як ми заходили, бо на наш двір лише вікно зі стриху, і то з літньої кухні від сусіди. То вже не знаю, чи звідтам підглянули, чи підслухали. Бо ми залишили ці папери в туалеті, а коли прийшли через дві години – їх там не застали. Запитали в дочки, хто ходив по городі. Сказала, що ніхто, лише стрийна, яка жила в межу з нами, ходила по городі та ловила якусь курку.

Пишу це тому, щоб сказати, як важко було, коли фіксувався кожен порух, кожен крок. Але з цього приводу в КГБ не викликали, щоб не видати своїх аґентів.

Ішов 1981 навчальний рік. Дочці треба було поступати. На цей раз вона подала документи у Львівське медучилище. Склала предмет хімію. Була впевнена, що вступить, бо хімію знала, як своїх п’ять пальців.

Ми обі приїхали напередодні екзамену. Потрібно було десь переночувати. Хоч тут була й родина, але вони впрошували нас, щоб ми до них не заходили, щоб вони не мали неприємностей. Ми зайшли до одних із числа шістдесятників, попросили, чи можна заночувати. Але й ці люди, на превеликий подив, нам відмовили, мотивуючи тим, що їхня дитина навчається і вони дали слово (не знаю кому), що з політв’язнями не будуть спілкуватись. Щоб у такий спосіб забезпечити дочці інститут...

Ми переночували на вокзалі. Наступного дня Оксана зайшла в авдиторію, а я стала переживати. Було багато батьків, Питають, а чого я переживаю, і кажуть: "Та хіба ви не заплатили?" Кажу: “Ні”. – "Ну то будьте впевнені, що дочка вийде з двійкою". І вгадали. Дочка вийшла плачучи. Каже, все знала, усе відповіла – і дали "2". У Львові тоді одне прізвище Січко – це вже була бомба. "Врагі народа". Я не шукала блату, бо не мала чим платити, та знала, що хоч би й мала гроші – за це ніхто не візьметься.

Пішла дочка далі працювати. А в жовтні ми обі поїхали в табір у м. Черкаси, бо синові Василеві було дозволене добове побачення. У таборі прийшли під віконце, де всі відвідувачі здають пашпорти на побачення. Прийняли і мій. Сказали, що син уже чекає біля воріт. Я ще побігла недалечко в ларьочок, купила яєць і молока, бо із дому це не довезеш. Іду рада, а тут мені кажуть, що нагляд шукав за мною, щоб підійшла до віконця. Я підійшла, а він віддає мені пашпорт і каже: "Свидания не будет, потому що Сичко только что заболел дизентерией и его забрали в изолятор".

Я здійняла шум. Я до начальника – він сказав, що не може нічим допомогти, бо це зробила санітарна служба. Я до начальника режиму Полякова – він викричався на нас. Я завимагала начальника санчастини. Вийшла песката баба і напала на нас: "Вы что, не знаєте, что такое дизентерия?" Кажу: "Знаю, але син вранці був біля воріт здоровий, то що, там біля воріт наклав у штани? Один його "отрядний" побачив, як я побиваюсь, і сказав правду, що Василь здоровий, він і не знає, чого його забрали в ізолятор, що Василь опирався і його в наручниках повели в ізолятор, а він кричав: "Що робите? Мама за ворітьми чекає мене!"

Ми побачили, що всі наші старання даремні. Оголосили голодівку і про це сповістили начальника табору, копію в прокуратуру по нагляду, а самі сіли в коридорі. Першу ніч нас ніхто не проганяв, а другого дня бачу: приїхав прокурор по нагляду (я вже встигла запізнати його). Пішов до начальника. Добре бачив нас і ніби привітався. Ми чекали з надією, що все вирішиться на нашу користь. Але він із кабінету від начальника табору вибіг і не глянув у наш бік, побіг до машини. Нас почали виганяти надвір. Але вночі вартовий запустив нас у коридор. На третій день викликав нас до себе в кабінет начальник режиму Поляков і сказав: "Если ви не уйдете, то ми сейчас вызовем воронок и он завезет вас туда, где вам не захочется голодать. Здесь не те места, и нас голодовкой не возьмешь".

Це на другому поверсі. Тут було прочинене вікно. Оксана легенько підійшла до вікна і каже йому: "А звідки ви знаєте, що я вийду від вас дверми? Я зараз кинусь через вікно – і ви через мого трупа дасте мамі побачення". І в той же момент кинулась до вікна, але він устиг зловити її, вже перевислу. Я злякалася, бо не сподівалася цього від дочки. А він кликнув вартового і сказав: "Вывести их". Що той і зробив.

Я побачила, що дочка голодна дійшла вже до краю, що ще день – і хто знає, що буде: втрачу ще й останню дитину. Я почала вмовляти, щоб ми їхали додому. Вона противилась, але послухала. Ми поїхали до станції Шевченкове. Уже в поїзді почали їсти. Але з чого починати? М’ясо викинули, бо засмерділося, сметана трохи підкисла. Було ще трохи сиру, то ми почали з нього.

Я вже більше Оксану з собою не брала.

(Далі, аж до розділу «Другий суд над Василем» – перенесено з розділу «Далі пишу навгад, що згадаю». – Ред.). Хочу навести ще один факт, тiльки забула, котрого це було року. Думаю, десь 1981 чи 1982. Одержала повiдомлення, щоби з’явитися в обласну Iвано-Франкiвську прокуратуру до прокурора Шовкового. Поїхала. У кабiнетi сидiв прокурор Шовковий. Вiн сказав, що в Москвi судили дисидента, якогось Лаута (я особисто його не знала), i що при обшуцi знайшли в нього документ, який має вiдношення до мене. У ньому геть чисто все сфальсифiковано. То я маю його прочитати, заперечити, що це все придумане, i поставити свiй пiдпис. Подав мені той документ.

 Я взяла його в руки i зразу зрозумiла, в чiм рiч. Це ж була вже передрукована моя заява, яку я писала в Московську прокуратуру (для вiдводу очей), а копiю вiддала в Москвi дисидентам! Там ішлося про те, як синовi Василевi пiсля виключення з унiверситету пришили діагноз "шизофренiя". Я там описала всi пiдлоти, про якi вже тут згадувала. Коли я прочитала, то прокурор сказав, щоб заперечення я написала російською мовою, тому що цей документ із Москви. Кажу: "Добре". На останньому аркуші було місця десь пiвсторiнки. Я почала писати: "Изложенному в этом документе прошу верить, это истинная правда". І поставила пiдпис.

Прокурор прочитавши, закричав: "Що ви зробили, зiпсували документ, а це ж ориґiнал!" Кажу, не зiпсувала, а що це факт, то ви можете зараз переконатись. Психлiкарня недалечко, пiдiть або викличте до себе цього лiкаря Бурдейного, або Ступарик, яка шантажувала там Василя, або й cамого головного, Донченка. То вони вам і скажуть правду.

Вiн вийшов, зоставивши мене в кабiнетi. Довго не повертався, а коли повернувся, був урiвноважений i сказав: “Розказуйте, як то було”. Я почала розказувати. Не з намiром, щоб вiн пожалiв мене, але щоб показати, як вони знахабніли. Я розказувала про Василя. Цей прокурор, можливо, не був так детально обізнаний, бо арешт проводила Львiвська прокуратура. Потiм торкнулась i долi молодшого сина, Володимира. Прокурор сидiв за столом, весь час витирав пiт із чола, який дзюрком лився, i час вiд часу повторяв про себе: “Не може бути...” Але не зi злiстю, бо побачив себе в дзеркалi, до чого вже вони докотилися. Нарешті сказав лагiдно: "Ідiть, ви свобiднi".

Я пiшла, а в душi бунтувалася на Лаута за його розхлябанiсть. Ми, українцi, вмiли все ховати, а вони в Москвi, видно, не були так переслiдуванi, бо навiть коли я заходила – там уся писанина була або на столi, або в скриньцi. Коли я розказувала їм про нашi репресiї, вони не вiрили, тому що їх так не переслiдували. Вони на радiостанцiї передавали ще більше, то це стримувало гебiстiв.

Та хоч би цей факт. Коли попався їм Солженiцин, то зробили з ним, як із тим циганом: нiби викинули на Захiд. А наш Красiвський уже з дозволом на Захiд – та потрапив на Схiд.

 Чому пишу, що гебiсти трохи боялись розголосу по радiостанцiях – бо коли Йосифа Терелю (Нар. 27.10 1943, п/в 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87. – Ред.) арештували вже втретє (i судили 25.IV.1985 р.), то в цей день у мене зробили обшук. Чи того дня, чи на другого, бо судили його два чи три дні... Сказали йому, що в мене зробили обшук. Вiн запитав: "То що, ви арештували і її?" А вони вiдповiли: "А ти би хотiв, щоб "Свобода" розривалася, що всю сім’ю арештовано? Нема дурних". От що врятувало мене. Хоч якi могутні, але боялись розголосу.

У 1981 році, перед Конституцією, захоплює зима, а колгоспні поля з незібраним буряком та бруквою. Всім виробництвам, тобто всім міським працівникам, відводять відповідні гектари землі – маєш це зібрати. Напередодні свята Конституції ми збирали брукву. Вигнали всіх, тобто начальство партійне і безпартійне, і всіх смертних, бо дощ паде зі снігом.

Після обіда десь коло четвертої години підходить до мене один з посіпак (працював якимось інженером) і каже: «Кидайте роботу, поїхали на виробництво, на вас чекають». Я вже почала обтрясати з себе болото, бо думала, що хтось розраховується з роботи і потрібно начислити зарплату, а нема кому, бо всі в полі. Але між іншим запитала: «А хто чекає?». А цей інженер Зенок Козак каже: «Та КГБ». Я оторопіла. Питаю: «Де повістка?». А він каже, що нема. «У такому разі я йду далі чистити брукву». І взялася за роботу. Він пішов до авта, яке чекало неподалік, та й поїхав з ними. Я подумала: «Слава Богу».

П’ята година, кінець роботи, збір додому, чекає на нас автобус. Додому зібрались скоро. Усі мокрі, переодягнутися нема в що. Тільки від’їжджати в Долину – наш автобус хтось затримав. Відчиняються двері, заходить цей Зенко Козак з повісткою, дає мені і каже: «Виходьте». Я тут уже не втрималась: «А ти, яничар, які функції виконуєш в КГБ?». І ну чистити його по-собачи. Я не виходила, автобус стояв довго, люди намоклі спішили, але ніхто мені нічого не сказав ні півслова, виходити чи ні. Але коли підійшов кагебіст і сказав, що не відпустить автобус, я пожаліла своїх колег і вийшла.

Привезли мене в КГБ зі здоровенною ножакою на півметра, якою я чистила брукву. І ще мала в сітці дві буханки хліба, купленого в полі. У болоті, але така нагода буває раз на рік. Конституція – треба, щоб хоч раз на рік у кожного в хаті був хліб. Той хліб незагорнутий, вимащений у болото, і я вся в болоті. Посадили на крісло. Начальник КГБ, на той час Кущенко, питає: «Чого ви, Стефа Василівна, не в гуморі?» Збоку сидять ще два франти. Кажу: «Не підходьте, бо я озброєна, маю ніж, то й запущу в вас і гріха не буде. Чому ловили мене по дорогах при людях як бандита, підривали авторитет, ще й грозили наручниками, якщо не вийду з автобуса? Як я маю з тими людьми завтра працювати? Я думала, що вогонь треба гасити, але бачу, щесьте не погоріли».

Довели мене чисто до відчаю. Тоді відгукуються ті два. Представилися, що вони з Івано-Франківських органів КГБ. Я мушу поставити свій підпис на якомусь листі, що завтра, тобто в День конституції, в місті Долині ніхто не вивісить синьо-жовтого прапора. Я сказала: «Ідіть шукайте дурніших від себе, але не тут. Ви повісите, а я буду відповідати. Що, не маєте іншої причини мене арештувати? Помізкуйте і придумаєте щось скромніше. І вдруге з такого питання мене не викликайте, бо буду скаржитися». Пригрозили мені й відпустили. А мені скаржитися нема куди. Всі вони одним ликом шиті. 

 

 

Другий суд над Василем

14 грудня 1981 року я поїхала в Київ до Міністерства внутрішніх справ, вул. Богомольська, 10 (Богомольця. – Ред.), щоб там добитись якогось закону. Бо прийшло запрошення з Торонта від сестри Чабак Розалії для мене, Оксани і Влодка (він ще був на волі). Як я тоді мріяла вивезти дітей з Союзу, один Бог знає! Запам’ятала назву вулиці, бо подумала, що таке осине гніздо, та назва вулиці не підходить. Там при вході сказали підождати. Я довго чекала, поки прийшов якийсь майор. Запитав, хто з приводу еміграції. Сказала, що я. Він відповів: «Ваш син і чоловік відбувають міру покарання. Ми не можемо вас розлучати, тому прохання сестри з Торонта відкидаємо».

Заки прийшов начальник, то той прихвостень старий, що сидів у приймальні, почав хвалитися, що, мовляв, ми сьогодні ввели війська в Польщу. Я йому сказала: "Чим мудрий стидається, тим дурень похваляється". Прийшов начальник і сказав, що йому доповіли про мене, він звірявся з табірним черкаським начальством, що все гаразд із сином, хоч нині я можу везти передачу.

Я повернулася додому, але одразу не поїхала в Черкаси, бо знала, що як не належить передача, то не приймуть. Я поїхала на 4 січня 1982 року.

Приходжу під вахту там, де приймають передачі, а нагляд каже мені, щоб зайшла до начальника. Я пішла, а начальник каже: “Зайдіть до начальника режиму”. Я зайшла, а він на ходу, ніби десь поспішає: "Василия здесь нету, он находится в Черкассах в следственном изоляторе". І пішов.

Я з торбами поїхала в черкаську тюрму. Питаю вартового, чи є тут Січко. Він мені каже, що Січко "содержится" тут у тюрмі ще з 10 жовтня 1981 року. Що 30 грудня його водили на суд, але повернули. Суд буде, напевно, завтра...

Я дізналась більше, ніж сподівалась. Надходив вечір. У мене були в Черкасах добрі друзі, колишній в’язень норильських таборів, то я пішла до них на ніч. Дуже здивувалися таким ходом подій.

Вранці я пішла в суд, до судді Кульчицького, який вів справу сина. Запитала, коли суд. Він ще не був проінформований від КГБ, хто такий Січко, то розказав мені все по правді: “Січко звинувачується "за хранение наркотических веществ без цели сбыта”. Ми провели експертизу і встановили, що його організм не схильний до наркотиків, бо він навіть не курить". Суддя дуже дивувався, чому в хлопця таке звинувачення. Я запитала, коли суд, то він відповів, що сьогодні (тобто 4.1.1982 р.), але ще не знає, в якому залі, бо зал, де судили раніше, на ремонті. Щоб я йшла "погулять", а він після обіду скаже мені, куди йти, а радше повідомить про суд.

Я нікуди не пішла, бо з важкими торбами нікуди йти. Я сіла в коридорі й почала чекати, коли мене покличуть. Була 10-а година ранку. Десь коло 11-ї години, бачу, йдуть. Попереду Кульчицький-суддя, за ним ще два мужчини та одна жінка, усі з течками під пахвами. Суддя так звисока глянув на мене, не сказавши ні слова, пішов. Я здогадалася, що то, певно, пішли на суд. Що робити? Щоб переконатися, я зайшла в приймальню, застала одну секретарку і запитала: "Де буде суд Січка? Бо суддя тільки що сказав мені, але я недочула, а вони всі пішли". А вона зовсім спокійно відповіла: "В тюрме, где он содержится".

Від суду до тюрми навпростець три квартали, а кругом далі. У мене важкі торби. Я вискочила на тротуар, зупинила таксі, сказала: “До тюрми”. І приїхала скорше, ніж прийшли судді, бо побачила, як із-за рогу будинку вони всі марширували.

Під ворітьми тюрми вони подзвонили, і хоч бачать мене, та не звертають уваги. Вийшов сам начальник тюрми, почав запускати по одному, питаючи: "Хто ви?” – “Суддя”. Другого запитав – “Заступник”.  І решта двоє – "Заседатели". А я вже переступила поріг і опинилась з ними в під’їзді, пройшла поза плечами. Тоді начальник тюрми питає Кульчицького: "А это что за женщина?" Кульчицький відповів: "Не знаю". Тут я підвищила голос: “Не знаєш? А перед хвилиною казав, що покличеш на суд!” Усі десь зникли за сусідніми дверима, а начальник тюрми, як кажуть, з тріском виштовхав мене за двері.

Через два квартали знаходилась головна прокуратура. Я залишила свої торби на тротуарі біля тюрми на все одно і подалася в прокуратуру. Застала заступника головного прокурора, якогось на прізвище Бесєда. Він вислухав мене і при мені подзвонив у тюрму, щоб мене впустили на суд, бо я мама і так велить закон. Не знаю, що відповіли, але він сказав до мене: "Ідіть, вас пустять на суд". Я рада, що хоч чогось добилась, пішла. Але скільки не стукала, до мене ніхто не вийшов, а вартовий через віконце сказав: "Уходите, а то задержим".

Я знова пішла в прокуратуру, а тут обід. Підождала. Аж трясе мною, бо знаю, що суд іде, щоб хоч син знав, що я тут. Прийшов Бесєда і тоді сказав до уповноваженого у справах ув’язнених: "Займись этим делом". Цей уповноважений (це той самий, що приїжджав у табір, коли ми оголосили голодівку) почав дзвонити в тюрму, щоб дозволили мамі, тобто мені, бути на суді, після чого сказав: "Ідіть, вас впустять у зал". Я пішла, стукаю, грюкаю. Нарешті вийшов начальник тюрми. Питає мене: “Що вам?” Кажу: “Вам дзвонили з прокуратури, щоб ви пустили мене на суд Січка”. А він питає: "А у вас повестка есть?" Кажу: "А ви мені дали?" Він по-військовому цокнув чобітьми, палець до чола і сказав: "До свидания". Пішов і зачинив двері на замок. А день котиться до вечора.

Знова пішла в прокуратуру і знова цей же Бесєда взяв телефонну трубку і при мені сказав: "Что вы там делаете, здесь возле меня стоит мама и говорит, что поедет в Москву жаловаться. Я с себя ответственность снимаю, будете отвечать вы". Після чого сказав: “Ідіть, на цей раз вас пустять”.

Але на цей раз не то що двері, а й вікна зачинили на віконниці. Йти до прокуратури не було сенсу, бо була шоста година вечора. Хоч була зима, та цілий день падав дощ. Я вся вимокла, але стала чекати під ворітьми, ще на щось сподіваючись. Через годину, рівно о 7 вечора, відчинилися ворота. Першим вийшов Кульчицький регочучись, а за ним решта. Я хотіла запитати, чи засудили сина і на скільки, але вони регочучись сіли в машину й поїхали...

До мене підійшов якийсь старий чоловік і запитав, чи я мама Січка. Сказав, що він адвокат Крамар. Було вже темно. Він сказав трохи відійти від тюрми і почав розказувати про суд. Каже, це не суд, а ганьба: “Січка судили 31-го, та він дуже арґументовано захищався, свідків навіть фальшивих не було, то його не засудили, а відвели в камеру. Сьогодні його привели такого побитого, що обличчя все синє, підпухло так, що очей не видно, і почали стару пісню. Січко знову сказав, що його судять не за наркотики, що це вигадка, бо не прийшов навіть цей опер Сидоренко, який фальсифікував йому ці наркотики. Певно, встидно. "Ви судите мене як дисидента, за правозахисну діяльність". Тоді вони його підняли на сміх...”

Адвокат продовжує: "Я заступився, щоб закрили справу, бо злочину немає і нема доказів. Моїх доказів не слухали, вирок був готовий, йому зачитали "за хранение наркотических  веществ без цели сбыта, срок 3 года". І ще, крім цих трьох років, досидіти 5 місяців і 25 днів попереднього терміну”.

Я попросила в адвоката звинувачувальний висновок. Він казав, що це заборонено, але дав його з тим, що я зніму копію і вранці поверну.

Я прийшла вранці, принесла обіцяне, і адвокат додав: “Січкові, як і всім ув’язненим, після суду належить і побачення, і передача. Якби вам не дозволили, то звернетесь до начальника юстиції”. І вказав адресу. Я подякувала, бо Бог післав мені одну-одиноку людину між тим злостивим народом.

Сталось, як адвокат і передбачив. Сказали: "Передача и свидание запрещается". Я пішла до начальника юстиції, але вже була обідня пора, начальник ішов на обід. Але сказав, що не може бути, щоб не дозволили, бо по закону належить усім, навіть тим, хто має смертну кару. Що він іде на обід, то зайде в суд, вияснить усе і я побачуся з сином після обіда.

Я підождала, а коли він повернувся, то сказав: “Закон дозволяє і побачення, і передачу, але тут є ще примітка, що останнє слово за суддею. А Кульчицький не дозволяє, так що я тут безсилий”.

І сьогодні цей пан Кульчицький живе в місті Черкасах по вулиці, здається, Леніна, № 5, і працює адвокатом. У час «перестройки» тому катові і волосина з голови не впала. Моя знайома зайшла до нього в якійсь справі торік. Він назвав себе Кульчицьким, а вона запитала, чи не він робив суддею. Він підтвердив. А вона: «То ви судили Січка Василя і фабрикували йому строк? Бо ж я в курсі тієї всієї містерії». Він сказав: «А що робити, мені наказало КГБ і я виконував».

І сьогодні він має право працювати захисником, весь у плямах? Якщо якась «перестройка», то чому не викидають таких Кульчицьких з нагрітих місць? Тоді казали йому робити так, то він робив так, а завтра скажуть інакше, то він зробить інакше. А де його розум? За Дем’янюка чіпляються, бо мовляв, де був його розум. (Справа Івана Дем’янюка 1977-1992 рр., безпідставно звинувачено у злочинах проти людства. – Ред.). Хоч цей не винен, а своїх винних не бачать. Та таких Кульчицьких по Україні хоч мітлою замітай. 

День в січні малий, зробився вечір 5 січня. Завтра Святвечір, але мені не до святкування. Серце так переповнене гіркотою, що не хочеться жити. Я пішла на пошту і подзвонила додому в Долину, до дочки. Сказала, що сталося, який сюрприз приніс нам Новий рік, і що додому я не приїду, то щоб вона на Свята їхала в Калуш до тіток, а я поїду або в Запоріжжя до сина Володимира, або в Брянку до батька, бо їм також належить передача. Дочка так оторопіла, що не відповіла нічого, заплакала, а я поставила трубку.

Пішла на ніч до знайомих, а вранці ще раз пішла по судах і по прокурорах. Але дарма просити в Петрівку льоду. Після обіду, 6 січня, на Святвечір, я поїхала в аеропорт. Думаю, куди буде літак, туди й полечу – чи в Запоріжжя, чи в Брянку. На аеродромі людей майже немає. Три дні була нельотна погода. І зараз повідомили, що літаки не літають. Люди здали квитки і пішли в Шевченкове до поїзда. Я на все одно підійшла до каси й питаю, чи можна взяти квиток до Львова або до Івано-Франківська (бо немає ні до сина в Запоріжжя, ні до чоловіка в Луганськ). Дуже жаль стало дочки, що з такою вісткою залишила на Коляду саму.

Касир питає: “А конкретно?” Кажу: “Івано-Франківськ”. Квитки були готові, бо люди поздавали. Вона дописала прізвище і сказала: “Бігом, бо посадка закінчується”. Я моментально опинилася в літаку і ми полетіли, усього два чоловіка. Знову думаю, чи ж то Бог змилувався наді мною і над моєю недолею? О 5 годині вечора я вже була в Івано-Франківську, а ввечері о 7 годині переступила поріг нашої хати. Дивлюсь, дочка не послухала мене, не поїхала в Калуш, але зварила Святвечірню вечерю і робить підливу з грибів. Питаю: “Чого ти вдома?” А вона відповідає: "Я так молилась, щоб ти приїхала, і вірила, що Бог вислухає мою молитву. От бачиш – вислухав".

Як бачите з написаного, що чим більші релігійні свята, тим більші сюрпризи підносили нам гебісти. Вони знали, що ми віруємо в Бога, бо кожного разу, коли викликали в КГБ, то питали, чи я вірую і до якої церкви ходжу.

Ще таки в Черкасах написала до чоловіка в табір у Брянку кілька слів і поділилася новиною. Приїхала додому, зібрала пожитки та й поїхала в Брянку, повезла передачу. Доводилося брати більше, хоч дозволено 5 кг. Тому що не вгадаєш, що можна. В одному таборi можна цукор, а в іншому замiсть цукру цукерки. В одному ковбасу, а в другому лише сало. Я на цей раз узяла цукор. При переглядi сказали, що не можна, лише цукерки. Поблизу крамницi не було. Доки я знайшла цукерки – вони завертають менi передачу. Кажуть, щойно дізналися, що мій чоловiк оголосив голодiвку. Повернули менi все перерите, розпечатане, бо консерви вiдкривали...

А чоловiк справді довiдався з листа, що Василевi дали другий термiн ув’язнення, і оголосив голодiвку на знак в протесту проти такого беззаконня.

 

Побачення з Василем*

(*Написано в жовтні 1994 року, м. Риґа. – Ред.)

Я вже писала, що коли сина Василя в Черкасах засудили вдруге (4 січня 1983 року. – Ред.), то не прийняли передачi, не дали побачення i сказали: "Прийдете через мiсяць".

Я й поїхала через мiсяць, хоч мало надiялася на якiсь поступки. У Черкасах у тюрмi звернулась до чергового, а вiн запитав, чи я приїхала по телеґрамi. Питаю: “По якiй телеґрамi?” А вiн каже, що йому подзвонили з прокуратури, щоб, як я приїду, не приймати передачi, а спершу вiдiслати до них. Сказали куди. Я пiшла. То була не та адреса, на яку я зверталася до прокурора, а інша. Запитала в чергового, хто мене викликав. Вiн пiшов дізнатись і сказав, що нiхто. Тодi я сказала, хай той "нiхто" подзвонить у тюрму, щоб прийняли для Сiчка Василя передачу. Але зараз вийшов якийсь чоловiк i сказав мені: "Раз вы сами пришли, то заходите". Я вiдповiла, що не сама прийшла, а на виклик. Вiн завiв мене в кабiнет, де вже сидiло їх трьох, а вiн четвертий. Хтось один сказав мені: “Рассказывайте". Кажу, що не маю їм чого розказувати, але довелося запитати, чому без їхнього дозволу не приймають у мене передачу. Тодi вiн почав по-росiйському, але я наведу по-українському: "Ми не дурнi, i ви не дурнi, так що будемо "откровенны." Знайте, що не було нiяких наркотикiв. Василя судили не за наркотики, а за правозахисну дiяльнiсть. Ми знаємо, що ви маєте вплив на своїх домашнiх, і чи не з вашої вини вони всi сидять. Отже, ви повиннi вплинути на Василя, щоб вiн покаявся, виступив по радiо i написав у пресi, що вiн був задурманений. А ми зi свого боку ґарантуємо йому продовження навчання в університеті і вступ без екзаменiв".

Я вислухала i питаю, як то я маю вплинути на нього, коли “не положено” побачення i навiть “положену” передачу не приймають? Сказали, що все влаштують.

Коли я прийшла, то вже в окремiй кiмнатi за великим столом ждав мене Василь, без будь-якої охорони. Я привiталася, поставила на стiл передачу i попросила, щоб вiн їв. Вiн був дуже знервований i запитав, чого я прийшла, бо його вже замучили з тим каяттям.

Я сказала: "Василю, заспокiйся, але поки ми почнемо розмову на цю тему, я хочу розказати тобi один фiльм, який я вчора, ночуючи в Черкасах, побачила".

І почала. Щоправда, назви фiльму не пригадую, але змiст досi пам’ятаю. Отже, йшла вiйна туркiв з болгарами. Король болгарський поїхав у Москву просити допомоги. За той час турки захопили палац i болгарську королеву з рiчним сином і нянькою. Радi такою здобиччю, повели їх на страту – спалити на вогнi. По дорозi королева каже няньці, в якої на руках син: "Вдуши дитину". Няня стала вiдмовлятися. Тоді королева сказала, що дає свiй наказ востаннє. І нянька вдушила єдиного сина.

Коли турки пiдвели їх до палаючого вогню, то сказали такi слова: "Ми вас спалимо, але сина заберемо i зробимо з нього такого яничара, що вiн знищить Болгарiю". Королева вiдповiла: "Над тiлом ви владнi, а над душею нi". Турки до дитини – а вона нежива. Королева волiла побачити трупа, чим яничара.

Я ще добре не закiнчила свою розповiдь. Ще Василь не вкусив i раз хлiба, лише взяв цукерок i м’яв його... Як забiг один чиновник із криком: "Убирайтесь вон!" Питаю, що сталося, бо ж вони казали, що можу бути й чотири години. Вiн не вiдповiв, але все, що було на столi, змiв рукою на землю i став копати, кричачи: "Забирайте, убирайтесь!" Я встигла вхопити порожню торбу, а коли опам’яталася, то Василя вже в цiй камерi не було. Я зрозумiла, що їм не сподобалася моя чи то притча, чи то казка з фiльму. Вони, хоч і твердолобi, а вловили суть моєї балаканини.

Через кілька днiв після цього я дiстала повiдомлення, що Василя відправили у Вiнницю, до табору суворого режиму. Він був справді суворий, бо скiльки разiв я не приїздила – стільки син сидiв в iзоляторi. Усього раз я мала добове побачення, тодi, на Великдень (i раз коротке), а другий раз уже пiсля звiльнення чоловiка. Йому залишалося до звiльнення якраз 30 днiв. Вiн, туберкульозний, провiв їх у карцерi. А хто там був, той знає: раз на день, або й через день, черпак пiсної юшки і 300 грамів хлiба. Бетонна пiдлога, по стiнах спливає вода, а дошка, на якiй спати, на день прикрiплена до стiни, лише на нiч на 8 годин її вiдкрiплювали. Добре, якщо ще дозволяли взяти верхнiй одяг, а скорше всього зачиняли у спідній бiлизнi.

 

Побачення з Володимиром

Що викинула, що забрала – поїхала додому i стала готуватися в дорогу до Запорiжжя, у м. Вiльнянськ, де сидiв другий син, Володимир. Йому належала i передача, i коротке двогодинне побачення. Приїхала. Мене зустрiв начальник режиму Панченко i питає "Что, опять судили Василя?" А я кажу: "А вам що до того, чи не хочете i ви так познущатися над Володимиром?" Вiн сказав: "Да". Але побачення дозволили. Сиджу по один бік шкляної стiни, а вiн по другий. Такий синiй, аж чорний. Питаю: "Що з тобою, сину, що ти так помарнів?" А вiн зроду нiколи ні на кого i ні на що менi не скаржився, а тут уперше за все життя опустив очi i сказав: "Бо я дуже голодний". (Прим. Володимира: Такого я не говорив). Менi серце ледве не трicло. Кажу: "А я принесла передачу, сказали, що вiзьмуть пiсля побачення". Вiн зрадiв i питає, а що там є. Кажу, сало (вiн колись сала не любив, а зараз зрадiв), i консерви, i печиво... Володимир сказав, що не пiде в зону, а буде чекати десь там бiля ворiт на передачу. Сказав, що вiн знає, що судили брата, бо вже начальник режиму пригрозив йому, що як не буде пiдкорятися, то засудять, як i Василя.

Закiнчилось побачення, нагляд каже: "Уходите!" Кажу: "Як "уходите", а передача?" Вiдповідає: "А передача не положена!" Кажу: “Та ж ви казали, що пiсля побачення, i я знаю, що термiн 12.II”. А вiн: “Поки ви були на свiданiю, хтось поставив ще одну паличку, i замiсть 12.II получилось 12.III”. Кажу: "То як у вашому блокнотi хтось поставив паличку, чого шукаєте коло нас?"

Говорити не було з ким, бо спецiально побачення дали пiд кінець робочого дня. Усе начальство пiшло додому, а наглядач – пішак.

Ночувати нема де. Передачу не взяли, а син голодний, як пес, чекає, бо я обнадiяла... Повiрила гадовi...

Переночувала на вокзалi, пересидiла. Вокзал у Вiльнянську порожній, лише жульня шастає. Вранці поїхала в Запорiжжя, в управління внутрiшнiх справ, щоб вияснити справу з передачею. Начальник сказав: "Ждите, я занят". А десь о десятiй годинi замикає кабiнет. Питаю, чому не приймає мене. Сказав: "Не могу, иду на собрание, ждите". Я чекаю. Вiн пiсля "собрания" не помiчає мене i йде на обiд. Тодi я обурилась. Кажу: "Та ж ви казали – ждiть, то доки можна?" Тодi зайшов у кабiнет, покликав мене, вислухав, у чiм рiч, i при менi подзвонив начальникові табору. Що той вiдповiв, я не чула, але вiн поклав телефонну трубку i холодно сказав: "А оказывается, у вас сидит аж трое. Ничего семейка! Уходите!" Я хотiла щось сказати, чи навiть i сказала, але ніхто мене не слухав. Зачинив дверi на замок і швидким кроком пiшов.

Вийшла я з тими торбами, а перед очами привиджується голодний син. У мене харчi для нього, а передати неможливо. Я в такiй ситуацiї, як тодi, коли йшла вiд Василя. Вийшла на проїжджу дорогу, де ходять автобуси, тролейбуси, i йду посерединi, сподiваючись, що знайдеться хтось, що таки стукне мене, бо жити не хочу анi хвилини. Забрав мене з дороги мiлiцiонер i запитав, чи не завести в психлiкарню.

Приїхала якось на вокзал, а по дорозi подумала, що поїду в Брянку до чоловiка, бо його пiсля голодiвки посадили в карцер, передачу не прийняли. Думаю, приймуть тепер, минув мiсяць. Бо шкода, щоб продукти з передачi пропадали. Їх нелегко придбати, адже в мене пенсiя 54 крб. (У мене не було повного стажу роботи, тому при нарахуваннi пенсiї не добавляли нiяких пiльг. До того, пенсiю нарахували за останніх три роки. Ці три останні роки мене позбавляли будь-яких премiй, а мiсячна ставка 110 крб.).

Отже, приїхала я на залізничний вокзал i почула оголошення: "Проводиться посадка на поїзд Сiмферополь – Львiв". Це була година 14.30. Я швидко взяла квитка, бо бiля каси, як нiколи, було вільно, i побiгла до поїзда. Сiла i їду, аж десь через годину згадала, що їду не туди, бо треба було на Луганськ, а я їду на Львiв. Бувало й такої...

(Далі, до розділу «Ініціятивна група...», перенесено з розділу «Далі пишу навгад, що згадаю». – Ред.). Ще повернуся до молодшого сина Володимира. Коли його засудили на 3 роки, вiн казав, що тато i брат уже пiвтора року будуть на волi, а вiн ще сидiтиме. А сталось так, що вiн вiдсидiв, вийшов, а тато i брат сидiли ще по пiвтора року.

Вийшов з тюрми в груднi 1983 року. Влаштувався на роботу шофером, а тут знову зближався призов в армiю. Вiн вийшов з табору з лишаєм у волоссi на головi, чи то, як то кажуть у народi, пархи, якi пхались йому в брови i до очей. Шкiрний лiкар п. Льода виписував якусь мазь, вiд якої той лишай трохи зменшувався – i знову повторювався. Коли син одержав повiстку в армiю, той лiкар сказав, щоб вiн не тривожився, бо в комiсiї буде вiн, а вiн добре знає, що з цим лишаєм в армiю не вiзьмуть, бо вiн передається. Тому син прийняв повiстку. Цей лiкар сказав, що якби долинська комісія щось переступила, то його заверне івано-франкiвська.

Спровокував сина – i той повiрив. Льода на комiсiю не з’явився, а в Iвано-Франківську нiякої комiсiї не було. Отак Володимир хоч вiдсидiв, одначе негадано-недумано влип, бо в армiю йти не збирався, а пiшов. (Примітка Володимира. Ще в кінці травня 1984 р. на футбольному тренуванні мені зламали ніс – поперечний перелом кістки носа. Це видно й зараз. З такою травмою належалася піврічна відстрочка від призову в армію. За цей час влітку я встиг би поновитися в університеті. У військкоматі ж мені погрожували новим терміном ув’язнення «за симуляцію», але я їм відповів, що в мене коло 20 свідків футболістів. Які бачили, як це сталося, і мені нема чого боятися. На це мені відповіли, що в будівельному батальйоні можна служити й зі зламаним носом і через 2 тижні забрали в армію.)

Колись Льода був переслiдуваний, бо встановили, що його справжнє прiзвище Гундьо. Тато за німців був полiцаєм, потім жив у США. Льода мав велику неприємнiсть з боку КГБ, але видно, "iскупив" свою вину. Хай Бог мене за це не осудить, бо i я нiкого не суджу. Кожен буде вiдповiдати за своє.

Тепер вiн у Русі. Одержав спадщину від батька, щось трохи вiддав на Рух i тим собi врятував "авторитет". Але до нашої родини ставиться вороже, хоча, клянусь, я про нього сьогоднi згадую вперше. Нiхто нiколи не чув вiд мене, що я чи йому недовiряю, чи хоч пiдозрюю його. А згадала лише тому, що через нього син потрапив у Радянську армiю.

 

Інiцiативна група на захист Українських Церков

Приїхала додому (з Черкас, у січні 1982 року. – Ред.), застала правозахисника Терелю Йосифа (Нар. 27.10. 1943. Політв’язень у 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87 рр.. ─ Ред.). Я його трохи знала ранiше. Вiн сказав, що репресiї проти Греко-Католицької Церкви посилюються i настала потреба створити "Інiцiативну групу на захист Українських Церков”. Для цiєї групи на початок потрiбно три особи. Є люди, але вони бояться втратити роботу. А з тих, що не бояться, це він, отець Будзинський Григорій зі Львова, то чи я не хотіла б бути третьою? Я зраділа й охоче погодилася. Бо тим я хотіла довести гебістам, що я не лише їх не злякалася, не розкаялася за свою сім’ю, але ще й сама включилася в правозахисну діяльність.

Ми збирали матеріали. А їх шукати довго не треба було. Бо чи не в кожному селі розвалювали або палили каплиці, церкви і зрізали хрести. Переслідували і шантажували підпільних греко-католицьких священиків і монахинь.

Через літо ми все робили таємно, а в вересні 1982 року, 9 числа, Йосиф Тереля поїхав у Москву, щоб зареєструвати нашу групу. Бо прийняли цього дня таке рішення на конференції.

«Iнiцiативну групу» не зареєстрували, але членiв групи взяли на замiтку. Про це довiдалися нашi переслiдуванi, близькі по духу жiнки, i не cхвалювали моїх дій. Сказали, що аж тепер мене заарештують. Та арешту я не боялася, бо, повiрте, дуже хотiла сiсти в тюрму i в такий спосiб звiльнитися вiд докорів сумління. А то їжджу по таборах (у 1981 роцi я виїздила до своїх 33 рази!) i нiчого зробити не можу. Я пiд ворота табору – а їх у карцер. Всюди чую одне: "Муж только что проштрафился и попал в карцер". Те саме про синiв... Думаю, Господи, щоб уже сiла i я, тодi совiсть буде чиста, що не можу нiчим допомогти...

Комітет посилав скарги в Президію Верховної Ради на місцевих чиновників, які нищать, палять, рубають українські католицькі церкви. Випускаємо «Хроніку УКЦ». Багато номерів є зараз тут, за кордоном. У цій «Хроніці» інформуємо населення про стан нашої Церкви в минулому і сьогодні. Тоді контактувати з закордоном було важко. Але все ж таки ми «Хроніку» передавала задля того, щоб через радіостанції інформація про наш рух за легалізацію УКЦ була ширше відома народові. На жаль, якась чорна рука багато номерів тримала під ключем і не дала їм побачити світ. Аж тепер частину номерів Олена Тереля привезла з Відня, а частину Йосиф Тереля привіз зі Шв(ейцарії). Номери «Хроніки» не то що були цікаві, а й дуже потрібні, щоб відкрити очі населенню, що становить собою Російська Православна Церква, хто стоїть над нею і чиї вказівки ця Церква виконує.

Скоро Йосифа Терелю арештували і засудили на 1 рік. Функції щодо «Хроніки» перебрала на себе його дружина Олена. Хоч відстань від мене з Долини до села Довгого Іршавського району Закарпаття немала, 7 годин їзди автобусом, але контакт між нами був добрий, можна було добиратися без пересадки або пересісти в м. Стрию на інший автобус. Близько чи далеко, але ми з п. Оленою контактувались. Частіше їхала я, бо вона працювала і троє маленьких дітей на руках.

Йосифа Терелю звільнили в 1984 році, а в лютому 1985 року заарештували знову. Якось у лютому я вдома не була, а в березні перед вечором прийшли два міліціонери і вручили повістку, що викликаюся в прокуратуру. Я якраз готувала посилку для Василя Стрільціва, члена Гельсінкської групи, колишнього вчителя англійської мови, який відбував термін ув’язнення в Мордовії разом з Юрієм Бадзьом.  Ще хтось мав принести мені кілька головок часнику для цієї посилки, але я вклала який був і стала зашивати пакунок. У прокуратуру мала з’явитися на 10 годину ранку, але заки в прокуратуру, дещо в хаті приховала. Заховала Біблію, віднесла ключі до сусідки і сказала, що як я не повернуся, то щоб ключі віддала тільки сестрам, які жили в сусідньому місті. Узяла посилку в руки і перше чим у прокуратуру, побігла на пошту, щоб дати Стрільціву посилку. Він родичів не мав, а посилка належала раз на рік, то пропустити цей момент було б гріхом.

А понесла посилку тому, що знала: йду туди, звідки часто не повертаються. Коли арештували чоловіка, то йому про арешт зачитали в хаті, а Василя «попросили» під’їхати з ними в прокуратуру для «з’ясування» – і він повернувся додому аж через 6 літ. Так само «запросили» Володимира в прокуратуру, і він повернувся через 3 роки. Тому я знала, що означає таке «запрошення».

На пошті затрималась, бо щось було трохи більше як 5 кг, мусіла пакунок розпороти і надбирати. У прокуратуру прийшла аж о 10.30. Секретарка вказала мені кабінет. Їх сиділо 5 незнайомих, значить, не долинські. Спочатку запитали, чого запізнилась. Їздили до мене додому, мене не було, думали, що я не прийду, але то було б для мене гірше. Я не сказала, що ходила надавати посилку для Стрільціва, бо зараз ця посилка було б процензурована, а то й  вилучена. Підозра: чому я так нагло надавала. Ці незнайомі представились, що вони з Ужгорода, сказали, що арештований Йосиф Тереля, а вони знають, що я співпрацюю з ним, то вони поїдуть зі мною до моєї хати і я дам їм усі документи, виготовлені мною і Терелею. Я сказала, що нічого такого в мене немає і тому я їм нічого не зможу дати. Тоді вони, всі ці ужгородські і один долинський майор міліції Стандьо (який бив по шиї та по голові мою дочку Оксану в коридорі міліції, коли після суду Володимира вона намагалася побачити брата) привели мене до міліцейського авта і сказали сідати. Самі сіли поруч мене і машина рушила. Я подумала, що це вже є той кінець, «вимріяний» і сподіваний. І подумки сказала: «Слава Богу». Я навіть не старалася дивитися, куди мене везуть. Було байдуже. Сусідів попередила, отже, все в порядку. Аж тут авто стало перед хатою, сказали виходити і відчиняти хату. Я сказала, що перше мушу взяти ключі в сусіди. Трохи незручно було в супроводі двох міліціонерів іти по ключі, сусідка злякалась, але виходу не було.

Зайшли всі до хати і тут зачитали, що перше всього у зв’язку з арештом Йосифа Терелі в мене проведуть обшук. Усі розійшлися по всіх кімнатах. У мене три кімнати й кухня. Я сказала, що одна в хаті, і вимагала, щоб обшук проводився покімнатно, але вони порушили всі закони. Сказали: «Нам некогда». Прихопили двох понятих, які все були напоготові, бо не вперше були в моїй хаті, з вулиці Ватутіна 10/20 (або навпаки): Ткачук і Гуменюк. Їх розподілили по кімнатах замість мене, а я бігала з кімнати до кімнати, ніби цим могла запобігти, щоб шукачі не підкинули чого (як це в той час було прийнято), що могло послужити звинуваченням для арешту.

Того, чого шукали, не знайшли, але забрали дещо з дрібниць, що не мало відношення до підозри, склали акт обшуку (я їх ніколи не підписувала) і пішли з хати, залишивши мене.

То був кінець березня (1985 року), а через місяць мав звільнитися чоловік.

Тереля Йосиф, коли звільнився в 1984 році, чув себе на здоров’я досить погано, то обов’язки і титул голови цієї Групи передав членові Групи Кобрину, якого також скоро заарештували. Залишилися ми з Оленкою. Додалися нові члени Комітету о.Гаврилів Михайло, о. Петро Зеленюх, о. Миргитич.

У лютому 1987 року Йосифа Терелю звільнили і примусили виїхати за кордон. Перед тим, як виїхати в серпні 1987 року, Йосиф Тереля з владикою Павлом Василиком заявили в Президію Верховної Ради, що наша УКЦ виходить з підпілля. Після цього наші священики почали відправляти богослужіння не ховаючись. Певна річ, не в церквах, але на відкритих місцях. На цвинтарях, на святих місцях, де був зрубаний хрест чи каплиця. Ці відправи міліція майже рік не розганяла. Аж тепер, у ювілейному році 1000-ліття хрещення України, коли почалися масові святкування, священиків знову почали саджати на 15 діб або штрафувати, цебто карати грошово.

У вересні 1987 року Йосиф Тереля виїхав за кордон, а Комітет захисту українських церков очолив довголітній політв’язень брежнєвських таборів Іван Гель. Комітет збільшив своє членство до 11 осіб. У цей рух масово включились українські католицькі священики.

Совєтський закон гласить, що коли є 20 членів одного віросповідання, то вже таку Церкву можна реєструвати. А коли Пімен восени на зустрічі з іноземцями сказав,  що така Церква, як Українська Католицька, не існує, що є в Західній Україні сто бабусь, які визнають цю релігію, тоді Іван Гель відписав главі Російської Православної Церкви Пімену, подякував, що той визнав існування такої Церкви, а ми постараємося уточнити число віруючих УКЦ. І ми почали збирати підписи віруючих. Підписували люди цілими селами, всі ті, хто довгі роки скрадаючись молились по лісах і полях, подалі від ворожого ока. Підписи пачками надсилали в Президію Верховної Ради. До половини 1988 року було переслано 15.000 підписів. Це, думаю, достатнє число, щоб легалізувати УКЦ, яка понад 40 років не лише існує, а живе і творить. Але 15.000 – це не кінцеве число, бо вірних Української Католицької Церкви більш як 4.000.000. Але не кожний поставить свій підпис. Є люди, які забагато страху пережили через совєтський терор, щоб тепер так нараз позбутися цього страху.

Теперішній Комітет УКЦ випускає свій журнал «Християнський голос». Цей журнал передається на Захід. Бажано, щоб він був передрукований і розповсюджений, щоб про це знало ширше коло населення як у діаспорі, так і на своїх землях. Ми там не можемо друкувати цей журнал великим тиражем. Неможливо знайти людину, яка б друкувала, бо це посада не зовсім легальна. Коли знайдеться людина, то вона не має ніякого відношення до цієї організації, вона друкує за гроші, яких у нас не дуже багато. Журнал виходить у 100 або 150 екземплярах. На додачу нема навіть ручних друкарських машинок з українським шрифтом, а ті що є – з російським, і ті ламаються. Умови праці дуже несприятливі, проте ми постійно стоїмо за своє право називатися християнами, за права Церкви – незалежної УКЦ.

У річницю 1000-ліття Хрещення України майже в половині західноукраїнських сіл була відправлена Служба Божа з нагоди цієї дати. І знову власті не могли байдуже дивитися на ці маніфестації, і знову почалися арешти та перестороги духовенству. Та не зважаючи на це, 23 червня 1988 року відбулася демонстрація як священиків, так і вірних на Личаківському цвинтарі у Львові в пам’ять жертв, замучених кагебістами в цей день по всіх тюрмах Західної України 23 червня 1941 року. Люди домагаються поставити пам’ятник цим жертвам сталінського терору.

Це за червень уже четверта демонстрація українського народу у Львові. Перша була 3 червня, друга – 16-го біля пам’ятника Іванові Франку на знак просту проти вибраних делегатів на 19-у партконференцію в Москву, яка мала відбутися 28 червня (тут можна назвати кандидатів). Народ висував своїх кандидатів, чесних людей – письменників делегатами на цю партконференцію, щоб ці люди змогли там дійсно захищати права свого народу.

Партійна еліта погодилася дати відповідь 21 червня на львівському стадіоні. Але коли народ у кількості 60 тисяч зібрався біля стадіону, то на воротах стадіону висіла табличка «Ремонт». Народ вирішив провести демонстрацію тут же, але львівська партійна еліта у мікрофони стала кричати, щоб народ розійшовся, і в такий спосіб зірвати демонстрацію. Та народ на знак протесту пройшовся вулицями і проспектом Леніна з патріотичними українськими піснями. 

 

Обшук у справі чоловіка

Дочку Оксану почали переслiдувати на роботi, казали писати заяву на розрахунок. Вона опиралася, бо норму виконувала, скорочення там не було. Все одно її розрахували без будь-якого вмотивування.

Чоловiкiв брат Iван жив з нами в межу, але остерiгався зустрiчi з нами, як i всi сусiди. Щоправда, як хтось з чужих, із приїжджих, заходив до мене, то хтось із них, він або жiнка його, знаходили причину, щоб навідатися.

26 травня 1982 року судили-таки в таборi чоловiка, Сiчка Петра, i добавили ще три роки, мотивуючи тим, що вiн через мене має зв’язок із закордоном. Ну, i "клевета на советский строй". (26.05. П.Січку пред’явлене звинувачення за ст. 187-1 КК УРСР, обшук у дружини відбувся 5.07, засуджений він 19.07 1982. – Ред.).

Ми цього не знали, але в день суду в нас знова був обшук. Вранці зайшла до нас чоловiкова братова, сусiдка. Як ми називали її, стрийна. Дочка ще спала, i я щойно встала. Я здивувалась такими вiдвiдинами. Вона запитала, чи я сьогоднi буду вдома, і дочка. Кажу, що буду. Вона питає: “А Оксана не йде на роботу?” Кажу, що її розрахували з роботи. А вона питає: “А за розрахунком вона не йде?” Кажу: “А ви звiдки знаєте, чи вона одержала розрахунок, чи нi?” Вона ще раз перепитала, чи ми будемо дома, i пiшла. Я за нею не вийшла, щоб зачинити дверi на замок, а пiшла в спальню. I кажу до дочки: "Вставай, бо була стрийна. Якась перелякана, нiби божевiльна, i дуже випитувала, чи ми будемо дома. Що б це означало?” (Хочу зазначити, що на вулицi був тiльки один телефон – i то в цiєї стрийни).

Я не встигла поговорити з Оксаною, як глянула у вiкно – а тут авто за автом (а наша вулиця непроїзна), i вже вискакують гебiсти. Я в коридор, щоб зачинити дверi, а вони вже тут як тут. З ходу зачитують: "Обыск".

Я не хочу грiшити на стрийну, може, то якийсь збiг обставин...

Брати чи вилучати вже не було чого, але вони забирали, що попало пiд руки. Шукали дуже завзято, бо на городi раз попри раз кололи шпицями. Певно, хотiли знайти ще якiсь докази на чоловiка. Узяли Бiблiю i якiсь листи. Почали писати протокол. А Оксана пiдiйшла до стола, вхопила Бiблiю – i за пазуху: "От цiєї Книги я вже вам не вiддам, хоч би ви мене вбили! Та ж із неї мама черпає силу для iснування!" Вона це сказала так упевнено, що вони зупинилися i не пробували вiдiбрати. Я за це їй була дуже вдячна, бо й справді я жила завдяки цiй Книзi. Я по ночах не могла спати. Я читала "Новий завiт" уже вдесяте чи двадцяте – i все знаходила в ньому все новi й новi слова чи повчання, якi так були менi потрiбнi.

Одного разу, коли ще Красiвський Зеновiй не був арештований, був у нас у хатi й запитав мене: "Дивуюсь, як вам удається за таких обставин не лише жити, але ще й дiяти? Що додає вам наснаги?"

Я тодi вiдповiла: "От ця книга, Євангелiє. Повiрте, читаю Євангелiє чи молюсь – і вiдчуваю, що бiля мене на стiльцi сидить Хтось, Хто мене охороняє. Чи це Iсус, чи Пречиста Дiва, але здається, що чую дотик Їхньої руки". Тодi Зенко вiдповiв: "Ви щаслива. Я також молюсь i пощу, але тим, що ви, похвалитися не можу".

Тож як хто питав мене, що я вважаю щастям, то я вiдповiдала, що найбiльшим щастям людини є не мати страху. Я йшла в КГБ – жилка в мене не здригнулася. Тiльки подумки повторювала такi слова: "Господи, вложи Святого Духа, хай Вiн говорить за мене, бо не знаю, що сказати". Чи повiрите менi – я все виходила задоволена собою і дивувалася своїй вiдповiдi. Страх – це найбiльший ворог людини, а без страху людина вільна. За моїх обставин якби ще додати страх – то психлікарня забезпечена.

Я все повторювала цi слова: "Мої ровесницi загинули в свої 18 – 20 лiт. А я перейшла тюрми, табори, пережила, повернулась, створила сiм’ю i мої нащадки продовжують боротьбу за нашi iдеї. То, може, вже й пора менi на вiчний спочинок? А коли не страшна смерть, то перед чим i чого лякатись?”

Ще повернуся до того обшуку, коли ще Оксана була вдома.

Я там сказала, що вона вiдiбрала Бiблiю i прокурор Довганюк (з Долини) почав складати протокол у сусiдній кiмнатi, де була дочка. Я зосталася на кухнi, бо частина тих обшукачів була тут. З ними був один, як вони назвали його, "практикант". Пiсля iнституту певно, з юридичного факультету, якийсь Риндюк. Говорив вiн гуцульською говіркою, або чернiвецькою. Я стала бiля грубки. Вiн змiряв мене поглядом з нiг до голови i сказав, щоб я вiдступилася, бо в грубцi є дверцi до печi, в яку ще вiн не заглянув. Щоб підiйти i вiдчинити цi дверцi, потрiбно було вiдсунути столик. Коли вiн узявся вiдсувати столик, то зауважив, що в столику подвiйне дно. Я завмерла, бо це й був мiй сховок...

Риндюк гукнув прокуророві, щоб ще не писав протоколу, бо тут ще щось знайшли. Покликав мiлiцiонера, зламав дно – i засiяв радiстю. Там у целофанових торбинках були документи: деякi Василевi записки чи роботи, вiршi i пашпорт молодшого сина Володимира. Коли його арештували, вiн пашпорта бiля себе не мав, то так пашпорт зостався. Я зберiгала його про всяк випадок: коли звiльниться, то, може, вдасться з чистим пашпортом кудись виїхати.

Риндюк став хизуватися, мовляв, он який я. А я його запитала, чи є в нього мама. Кажу: "Якщо в тебе є мама, то коли приїдеш додому, похвалися їй, яке ти зробив досягнення. Що прийшов до хати таких студентiв, як сам. Тiльки мої студенти морально вищi за тебе. І хоча тебе нiхто не примушував брати активну участь в обшуцi, тiльки спостерігати, але ти на очах мами викрив сховок її синiв, якi караються в тюрмi. Якщо твоя мама мудрiша за тебе, то скаже тобі такi слова, вiд яких тобi потемніє в очах. А якщо твоя мама така тупа, як ти, – то вiчна вам пам’ять".

Я ганьбила його, на чiм свiт стоїть. Сказала, що за це досягнення вiн, крiм доброї оцiнки, ще й зiрку одержить, але вона буде пекти його до кiнця його днiв.

От так-то Риндюки в той час будували Україну. А сьогоднi – я певна – вiн займає посаду як не мiнiстра, то головного суддi, i б’є себе в груди, який вiн патрiот i що зробив для того, щоб Україна була вiльною.

Я говорила що хотiла, наголошувала на нацiональному i, що дивно, ні прокурор Довганюк, а нi хто інший з присутнiх не стримав мене і не велів замовкнути. Прокурор був незадоволений, бо побачив свiй промах: це було знайдене, коли писався протокол.

Лишень вони пішли, ми посідали обі хто де і мовчимо. Аж іде сусідка і питає: «А хто то був у вас?» Тут то я і її «похрестила». І думаєте допомогло? Далі лізла до хати: наказ КГБ вище будь-якої моралі. 

 

Доля дочки Оксани

Був липень мiсяць (1982 року. – Ред.). Зi мною зосталася ще та одна дитинка – Оксана. І знову жура: куди податись? Із роботи звiльнили, вуз недоступний...

Оксана прочитала в ґазетi, що в Латвiї набирають учнiв зi всiх республік СРСР до медучилища на лiкувальний і на зубний вiддiл. Вона загорiлася бажанням поїхати. Я не дуже хотiла, бо все сподівалася, що вона поступить в iнститут. Як не гадали, та кращого виходу з цiєї ситуацiї не було. Оксана поїхала в Латвiю одна. (Тодi ще українцi так масово не їздили в Латвiю на торги).

Десь через два днi приїхала радiсна й каже менi, що вступила в медучилище. Але не на зубний вiддiл, як ми домовлялися, бо в стоматологiю приймають зі знанням латиської мови, а на медсестринський. Я не дуже зрадiла, бо бачила по її здiбностях, що могла би вчитися десь вище. Вона заплакала i сказала, що якщо я не хочу, то поїде i забере документи. Вона була рада, що її прийняли без екзаменiв, на спiвбесiду, ще й сказали, що в неї є знання, i як виняток зарахували її, чим вона зрадiла. А я, замiсть того, щоб радiти з нею, то незадоволена... Я опам’яталася, похвалила її, бо це справді був єдиний вихід, щоб знову не тягатися по тих судах, не судитися з тим виробництвом, що звiльнило її з роботи. Бо хоч по закону правда на нашiй сторонi, але де і в кого шукати тiєї правди?

Був кiнець серпня 1982 року. Поїхала моя донечка в Латвiю, в чужу країну, бо на рiднiй Українi для неї мiсця не знайшлося, щоб здобути хоч якiсь знання...

Я зосталась одна в чотирьох стiнах, як той розбитий човен серед води. Зі своїм горем, своїми бiдами – одним-одна. А проте подякувала Богу, що дочка поїхала з хати: уже менi тепер нiчого боятись нi кагебiстiв, нi тих аґентiв, що ходять попiд вiкна. Бо досi я бiльше боялася за дочку, що коли будуть уночі вламуватися до хати, то щоб не перелякали її, або, чого доброго, не побили.

Я помолилася i вперше за тiї три роки спокiйно лягла спати...

Усе це творилось на очах у дочки... Тому, коли вона поїхала в Латвiю, я ніби як позбулася тягаря вiдповiдальности за долю дитини. Я стала нiби вільна вiд домашнiх турбот, усю свою увагу звернула на своїх в’язнів. Щоб удома не сидiти і не з’їхати з ґлузду, я їздила до своїх – чи то чоловiка, чи синiв. Їздила випрошувати тих належних за законом побачень чи прийняття передач, хоч це було майже безрезультатно. Бо Василь у Черкасах був на посиленому режимi, а коли його вдруге засудили та перевезли в Вiнницю, то тут уже був суворий режим. Того дня, коли належалася передача, у всiх приймали, а мене обнадiювали i тримали до кiнця, а потiм "спiвчуваючи" казали, що "не положено", бо син потрапив у карцер. Хоч я до таких трюкiв звикла, все одно кожного разу щемiло серце. Але мусiла стримувати себе, щоб не показати ворогам своїх кривавих слiз. А вже повернувшись додому, опинившись сама з собою в тих чотирьох стiнах, ох, як плакала і серцем, i душею... Але нiколи не нарiкала на Бога, що дає менi таке терпiння. Хоч тi, хто знав, як я ставлюся до вiри в Бога, старались спровокувати мене, але без успіху. Бо я й тодi, i тепер вiрю, що пережила те все не тому, що я сильна, а тому, що моя вiра в Бога сильна.

Я виїжджала з дому, замикала дверi на ключ, але заставала двері вiдчиненими. Щоб бути безпечнiшою, я зсередини защібала вхідні дверi ще й на такий великий гак. Одного разу як ішла з хати, то защібнула ці дверi зсередини, а вийшла на параднi дверi, якими нiхто не ходив. Вийшла непомiтно, як менi здавалось, i замкнула. Коли ж повернулася, то вклала ключ, щоб вiдімкнути дверi, а він нiяк не повертається. Торкнула дверi – вони вiдчинилися. А я думала, що перехитрила гебістiв!

По сусiдству з нами, як я вже казала, жив чоловiкiв брат Iван. З ним жили його одружений син i зять. В них обох були автомашини, але коли вони їхали, а я йшла, – нiколи мене не помiчали, не пiдвозили. Я все це приймала з розумiнням, бо знала, що їм КГБ заказав, вони бояться.

Але ось такий факт. Була весна 1983 року. Оксана вже вчилася в Латвiї. Перед тим до мене на квартиру попросилась одна молода жiночка: її направили до мене цi ж сусiди. Та так почала просити мене, що я взяла. Подумала, що хоч буде на кого зоставити хату, коли я кудись їду.

Одного разу заходить до хати зять чоловiкового брата i каже, що їде в Латвiю на покупки, то чи не хочу і я поїхати до Оксани. Я дуже здивувалася, бо пiдвезти боїться, а тут пропонує такі послуги. Я сказала, що нi, не хочу, бо я не готова. То вiн сказав, що поїде пiзнiше, я ще можу зiбратись. Я вiдмовилася. Через якийсь час вiн прийшов знову. Я вiдмовилася, але завагалась. Є така нагода, при тому вiн каже, що вiзьме продуктів дочцi – але якщо поїду і я. А якщо я не поїду, то вiн нiчого не вiзьме. Ще й додав: “Коли я в Ризi скажу Оксанi, що ви мали нагоду приїхати до неї, а вiдмовилися, то як то їй буде?"

I хоч як душа моя кричала, що тут щось нечисте, але бажання вiдвiдати дочку, та ще i щось завезти їй, перебороло. Я зоставила квартирантку, сiла й поїхала з ним i його жiнкою. Була десята година вечора. Коли їхали, повернули ще в село Мала Тур’я, ніби йому треба ще побачити колеґу. Вони пiшли до хати, а я дуже довго сидiла в машинi, десь коло двох годин. Коли вони вийшли з хати, то я сказала, що хотiла би повернутися додому. Сидячи в автомобiлi, я мала час усе передумати i впевнилася, що це якась змова. Вiн вiдмовився везти мене назад. А нiч, автобуси вже не ходять. Поїхала. Вiн сказав, що побуде в Ризі днiв три, то я буду мати час поспiлкуватися з Оксаною. Приїхали ми в суботу пiд вечiр. Дочка зрадiла. Вони поїхали кудись на нiч до своїх нiби близьких i сказали, що через три днi приїдуть по мене.

У недiлю вранці ми з дочкою поїхали на море, бо була гарна погода. Ми там довго не були, а коли повернулися до хати, то господиня сказала, що були мої i сказали, що як мене не буде, то через 2 години вони їдуть додому. Я такого не сподiвалася, бо були б iнакше розподiлили свiй час. Але куди подiнешся, якщо ти залежна вiд когось...

Приїхали додому – а моя квартирантка зiбрала речi й чекає мене. Питаю, в чому справа. А вона каже, що тодi, коли я вночi поїхала, вона вранці йшла на роботу. (А в мене щоб дійти до автобуса короткою дорогою, треба перейти через ярок, де пливе потiчок). Тiльки-но спустилася в ярок, як її стримує один "пан", показує документ, що вiн з КГБ, i каже: "А ну давай ключi вiд хати!" Вона пробувала заперечувати, а вiн: "А я зараз зроблю обшук у твоїй сумцi i знайду там наркотики. Тодi ти пiдеш зi мною безповоротно".

Квартирантка почала плакати, мовляв, я не винувата.

Я все зрозумiла. I заплановану ними мою поїздку, i що в мене в хатi без мене погосподарювали, як самi хотiли. Хоч я нiколи не сумнiвалася, що в мене в хатi є підслуховуючий апарат, та сьогоднi я своїм сусiдам не подякувала за таку послугу. І не кляла їх. До сьогоднi вони думають, що я так нiчого й не зрозумiла. Але що дивно – моя квартирантка перейшла до них на квартиру. I таке було...

Чому з’ясовую таку ніби дрібницю? Та тому, щоб хто захоче колись прочитати, знав, як гебісти вміли тонко розробляти свої провокації.

 

Звільнення чоловіка й сина Василя

Моєму чоловiковi тодi зоставалось до закiнчення термiну в’язнення ще цiлий мiсяць. Бо коли його там у таборi вдруге арештували, то йому зоставалось до закiнчення першого термiну ще 40 днiв. А коли оголошували другий вирок, то зачитали “термін рахувати з дня арешту три роки". А 40 днiв пропало. Не так, як у сина. Тому Василь і сидiв на 40 днiв довше.

Приїхав до чоловіка в Херсон кагебiст із Iвано-Франкiвська. Думали ще хоч на останок вимучити в якесь каяття. Він запитав: “Ви що, знову робили вдома обшук?" Гебіст здивувався, звiдки він знає. А коли чоловiк сказав, що бачив сон, то вiн вiдповiв: "Робили, але щастя дружини, що нiчого не знайшли, бо ми хотiли вас помiняти місцями". Як Мешко Оксану з сином... Тодi цей гебіст витягає з шухляди кiлограм шоколадних цукеркiв, подає чоловiковi, мовляв: "Ми земляки, а з порожніми руками заходити незручно". Боже! Чоловiк як зiрветься, як закричить: "Забирайте! За кого ви мене маєте?"

Гебіст сказав, що його попередили, що Січко нічого не вiзьме, але вiн понадiявся. І каже: "А от вiд цього й залежить ваша воля". А чоловiк відповів: “А воля Божа. На цей раз я вийду звiдси, хочете ви цього, чи нi, бо я бачив сон”.

Справді, чоловiк так сильно переживав, що iнтуїтивно вiдчував, що робиться вдома або коло синiв, а ще мав вiщi сни. На цей раз снилося, що спалив бушлат i весь тюремний одяг. I от через мiсяць, 26 травня 1985 року, його звiльнили.

Я привезла чоловiка додому – шкiру й костi, аж страшно було їхати з ним, бо вiн у таборi майже не виходив з карцера.

До сина Василя поїхала ще на побачення (коротке, на годину), бо йому залишалося ще 40 днiв. (Це побачення, згідно з листами, було 26.04 1985, за 2,5 місяця до звільнення. – Ред.). Побачення було через скло. Ззаду за плечами в мене наглядач. Син щось показував мiмiкою, я не зрозумiла, то вiн написав. Але наглядач помiтив, хотiв вiдiбрати, а Василь вкинув записку в рот і з’їв. На тім наше п’ятихвилинне побачення закінчилось. Мене вигнали, а його посадили на 30 дiб в iзолятор.

6 липня 1985 року, як i було менi повiдомлено, я приїхала по сина. Сказали, як завжди: "Обождите". Я чекала. Аж пiд кiнець робочого дня сказали, що його випустять завтра, тому що термін закiнчується завтра. Я наробила шуму, бо знаю з практики: якщо в цей день не випускають, значиться буде ще один термiн.

Я звернулась до начальника, вiн став посилати мене по кабiнетах, а там пискатi баби, мовляв, через помилку в документах поставили 7.VII, що для мене один день не грає ролi, а вони документи не можуть виправляти. Що не робила – робочий день закiнчився і на тому кiнець. Пiшла на пошту, подзвонила чоловiковi. Вiн сказав: "Значиться, Василевi пришиють третiй строк".

Переночувала на вокзалi, хоча в нас були там знайомi (про них пiзнiше). Вранці пiшла знову в табiр i, на превелику мою радiсть, Василя звiльнили. Але я його не впiзнала, так висушили його за цi 40 днiв. Я кажу: "А кого ви менi привели? Як зайду з ним у поїзд? Та всi люди розтечуться, бо навiть на смертнiм ложi такi не лежать"

Конвой завiв нас у поїзд. Василь сказав, що пiсля карцера його завели в лiкарню i признали туберкульоз, але він уже боявся лягати на тих 10 днiв, щоб не вилiкували на один бiк.

Удома треба було влаштуватись на роботу. Вiн пiшов по медичну довідку – i тут рентґен показав туберкульоз бiльш як рiчної давности, бо в легенях каверни.

Чоловiк уже працював. Улаштували його на пилораму на заводi залiзобетонних виробiв у Долинi. Хоч до арешту працював економiстом, але нiхто не збирався поновлювати його на таку роботу. То лише ми, українцi-демократи, такi гуманнi, що жодного мерзотника не зняли з посади i не послали на чорну роботу. Ох! Як це все болить!

 

Ще про звільнення чоловіка й сина

(*Розділ написано 15. ІІІ. 1996 р. Попри деякі повторення, тут є суттєві деталі. – Ред.)

Почну з того, як пiсля 6-рiчного ув’язнення звільнили мого чоловiка. Було це 26 травня 1985 року. Я поїхала в Херсон i, як завжди, в першу чергу випускали злодiїв, а мене ще трохи понервували, поки Петра випустили. Я принесла одяг, але штани просто спадали з нього, бо не було на чому держатись, так чоловiк висох. Сiли в поїзд в обiд, о 14 годинi, i поїхали додому. Я ще хотiла вступити до сина Василя у Вiнниці, але чоловiк попросив що нi, бо психiчно не витримає тих колючих дротiв, із-за яких щойно вийшов. Ми поїхали додому.

Зате я через день-два таки поїхала до сина на коротке побачення. На цей раз нам його надали. Каютка маленька, а "отрядний" вперто наглядав iз-за плечей. Син хотiв про щось менi повiдомити, узяв те написав на папір, а цей посiпака-надглядач побачив, став іти до Василя, а він укинув записку в уста. На цьому наше побачення закінчилось: мене вигнали, а сина повели в карцер.

Василь був хворий на туберкульоз. Перед звільненням, щоб оминути скандалу, якщо вiн помре, запропонували йому лягти в лiкарню. Василь вiдмовився, бо боявся, що вколють чимось i спишуть, як це було прийнято в тюремнiй практицi.

6 липня закінчувався термiн його ув’язнення. Ще до того я мала "iзвещеніє" з табору, що "6 июля 1985 года Сичко освобождается". Я так i приїхала. (Чоловiк мав ще рiк нагляду: вiд 8 вечора до 8 ранку мав бути вдома).

В’язнiв стали випускати, а менi все: "Обождите". А пiд кiнець робочого дня сповiстили, що його термiн  ув’язнення закiнчиться завтра, тобто 7.VII. А я з практики знала, що це означає, коли хоч на один день затримують. По-перше, що син там пiд ворітьми став бушувати i домагатися свободи. По-друге, я знала: раз затримали, то неминучий ще один термін ув’язнення. Я зчинила шум, але начальство, як тi миші, поховалось. Насилу я домоглась зустрiчi з начальником табору, який уже йшов додому. Вiн сказав, що нiчого не знає. Нiби викликав диспетчера, яка повинна була знати. Та вiдповiла: "Подумаєш, велика важность, день сюда-туда". Стала обзивати мене, що я скандальна, нiби покликала в кабiнет, щоби щось показати в документах. За той час начальник утiк.

Бачу, що вже немає з ким говорити. Я пiшла на пошту, щоб подзвонити чоловiковi. Щоб нас не чекав. Чоловiк сказав: “Це означає, що Василеві примотали ще один термін”.

Як я ту нiч просидiла на вокзалi, один Бог знає. Вранці вже без надiї подалася в табiр. I коло обiда випустили сина! Але не без конвою, а повели нас до поїзда i посадили. Питаю тих гебiстiв: “Кого ви менi випустили?" Кажу вам, що на катафалку покiйник краще виглядає. Це тiнь, а не людина.

Приїхали додому. Як чоловiковi було сказано, так i йому: до трьох днiв улаштуватись на роботу. Зекiв, та ще й полiтичних, нiхто не приймав. Але в Долинi був (i тепер є) завод залiзобетонних виробiв i конструкцiй. Я на ньому раніше працювала 4 роки змінним інженером. Нас там уся управа знала. До того, начальник ЗБВіКу був добрий, iнтеліґентний чоловiк, який не дуже виконував вказiвки КГБ. Вiн і прийняв чоловiка різноробом. Туди ж пiшов і син. Пройшов медкомісiю, крiм рентґену, бо щось апарат не працював. Але на роботу прийняли з розумiнням, що закінчуються ті три днi. Попрацював два днi, пiшов на рентґен. Визнали туберкульозним, ще й каверни в нього. Негайно забрали в тублiкарню. Син виграв тим, що вже в лiкарнi будучи, мав середню зарплату, хоч і мiзерну, але рахувався стаж.

Пролежав у лікарні цiлий рiк. Коли його виписали, то заборонили йти на пилораму працювати. Вiн знав рiзьбу, то пiшов у м. Вигоду, де були майстернi. Попри це, рiзьбив удома, взяв патент i возив у м. Моршин продавати. Ці вироби не користувалися попитом, але 1-2 штуки за день продавав.

Василь бачив, що коло нього жiнки торгують дитячими ситцевими костюмчиками, якi користуються попитом. Купив один костюм, розпоров його, зробив викройку i каже менi: "А тепер будемо й ми шити". Я смiючись питаю: "А нитку вмієш всилити в голку?". Сказав: “Навчуся”. Пiшов, купив ситцю, рiзних прикрас, i ми почали шити. Спочатку один костюм за день, два, а потiм більше. Потiм вiн не шив, тiльки забезпечував матерiялом i продавав по 10, а то й по 20 штук за раз. З’явилися грошi. Вiн одружився (правда, невдало, бо жiнка покинула двох дiтей i його i подалася до своїх. Але спочатку допомагала шити. (Після загибелі Василя Леся повернулася до дітей і живе в домі Січків. – Ред.).

 

Похорон Олени Антонів*

(*Перенесено з розділу «Далі пишу навгад, що згадаю». – Ред.)

I знова я одна. З ким я дiлила свої бiди, то це з Оленою Вiнтонів (Антонів. – Ред.), п. Зенка Красiвського дружиною. Кілька слiв про неї, вже на сьогоднi покiйну. Пан Зенко вже був у Ханти-Мансійську. Я деколи писала йому листи й одержувала щиру подяку. Як вiн вiдгукувався, у моїх кількох рядках вiн прочитував бiльше, ніж в інших довгих листах. А панi Олена була чуйна. Коли я приходила до неї з якою бiдою, то вона не бідкалась, не спiвчувала, але думала і пропонувала вихiд з цiєї бiди, рiвночасно і свою пiдтримку. До неї одної я заходила без будь-якої кремпацiї, хоч була в добрих стосунках і з Олею Горинь (Дружина Михайла Гориня, нар. 15.10. 1930, політв’зязенка в 1952-1956 рр. – Ред.).

Я знаю, що треба дорожити друзями в біді. Тож який страшний удар мені був, коли 2 лютого (здається) 1985 року одержала телеґраму від п. Зенка, що трагічно загинула Олена (Олена Антонів загинула 2 лютого 1986 року, упавши під ваговоз. – Ред.).

Тоді зі мною в хаті була моя дочка Оксана. Вона часто приїжджала з Риґи на день-два. Прочитавши телеґраму, я сказала Оксані: “Я вже втікаю до Львова, а то зараз будуть КГБісти”. Не встигла вимовити, а вони вже тут. Я миттю заскочила до шафи, а Оксана стала в порозі. Вони кажуть Оксані: "Разрешите". А Оксана: "Чого вам треба?" І не впускає. "Де мама?" – "Немає". – "А як ми знайдемо?" – "А де санкцiя на обшук?" – питає Оксана i просить не штовхатися в порозi. Вiн пхається, вона не впускає. Сказав: “Добре, зараз буде санкцiя”, – i пiшов. Я скоро з шафи, плащ i чоботи на себе. Кажу Оксанi: “Я втiкаю городами, бо не пустять, як зловлять. Ти зачиняйся”. А треба було б їй утікати з дому...

Я полем, снiгом, городами по бездорiжжю, щоб дістатися зi Старої Долини в Нову, на автобус. Тiльки стала на зупинцi – йде мiлiцiя. Однi шукають когось: стоять у дверях машини i поволі їдуть, другi йдуть поза плечi та заглядають в очi. Я оберталась сюди-туди – i Бог заслiпив їм. Попутним добралась до Болехова, а там уже автобусом і до Львова.

I треба таке. У Львовi зайшла на вулицю Спокiйну, де жила п. Олена пiд № 13. А пiд № 2 жив член-засновник нашої Інiцiативної групи отець Григорiй Будзинський. Я не могла проминути його хату. Зайшла до нього, щоб дізнатися, що трапилось. Лише зайшла – через хвилин 5 забiгла монахиня i каже: “Йдуть! КГБ!”. Я заскочила на кухню. Їх чотирьох пройшли повз мене до отця, а я за той час вискочила на двiр... Думаю, от не влипла в Долинi, то треба було б тут. Були б запитали про пашпорт, якого коло мене не було, i були б затримали до кiнця похорону. Бог милував.

Який страшний образ я побачила в хатi! Та прекрасна Олена лежала на катафалку зовсiм без голови... Голова зроблена з вати...

Це зажорстоко. Я не суддя, але аж такої смертi не могла заслужити ця достойна, смiлива жінка... Яка доля жорстока! На цю пару – п.Олену і п. Зенка – мило було дивитись. Вiн дивився на неї, як на образ Божий, а вона його обожнювала. Хіба мало бiд випадало на їхню долю, що треба було ще такої смерти, на втiху ворогам?

На похорон з’їхалась уся українська елiта i Західної України, і Схiдної. Був i п. Євген Сверстюк, i пп. Лiсовi – Віра і Василь, i дружина Мирослава Симчича з Запорiжжя Раїса Мороз, дружина Левка Лук’яненка Надія. Бо на той час чоловiки ще сидiли в тюрмi. Був i В’ячеслав Чорновiл, i вся наша львiвська еліта. На цвинтарі не було патріотичних виступiв, хоча всi знали, що хто-хто, а Олена вартує пошани й посмертно.

З похорону привезли всiх на поминки. Було дуже багато люду. Я не сiдала, бо поспiшала на моршинську електричку, яка їде о 18.15. Вийшла з хати нiби непомiтно, аж тут мене хтось окликнув: “Сiчкова!” І просив повернутись. У ґанку стояла п. Ірина Калинець i сказала: “А то ви Сiчкова, а я вас не впiзнала. Чи ви, може, тримаєте на мене образу?” Я здивувалася, що вона тримає папiроску в руцi, але вiдповiла: “А ви думаєте, є за що?” I побiгла. Був такий грiшок за Iриною... Добре, що хоч вона це зрозумiла. Зате вже коли я була на похоронi батька Горинiв, то п. Iрина весь час i в процесiї йшла за мною. А тепер вона знов мене не впiзнає, хіба тодi, коли я стою з чоловiком.

Я не хочу сказати, що я була колись видатною особою. Я нiчого такого для народу не зробила, нiчого не написала чи намалювала, але сама доля так склалася, що я мала нагоду познайомитися з тими свiтилами. Тепер вони далі свiтять i гаснуть, i знова свiтять, а я стара жiнка, вiдсунена ними на крайнiй фланґ. Хоч ми рук нiколи не покладали.

 

Далі пишу навгад, що згадаю...

* * *

(Перенесено з розділу ІІІ)

Я в часі перескочила вперед. Хочу повернутися до дуже неприємної теми. Не так неприємної, як болючої. Хотілося б це оминути, але тоді треба було б багато дечого викинути.

Отже, як я вже сказала, Василя виключили з університету у вересні (Наказ про виключення  № 506 від 20 липня 1977 року. – Ред.). Він одразу додому не приїхав, але ми вже знали, до чого йдеться.

Доти наші друзі чи то по підпільній роботі, чи товариші по навчанню, чи друзі з табору майже не відвідували нас і ми про них нічого не знали, де вони знаходяться. А от із виключенням сина наші друзі зачастили до нас. Першим прийшов колеґа, старший економіст бурового майданчика м. Долини п. Рожак. Він був вивезений на Сибір з мамою. Родом він родом із с. Рипне, де колись працював батько мого чоловіка, бо там був нафтопромисел. А після ув’язнення, коли чоловік поступив на заочне навчання у Львівський політехнічний інститут, то вони разом навчалися вчились і в нас у хаті готували контрольні.

Рожак прийшов у неділю до обіду. Удома була тільки дочка Оксана, а ми були в церкві. Дочка відповіла, що нас немає з церкви. Він пішов геть, але щойно ми повернулися, як він зайшов ще раз. Буцімто за якимось довідником з економіки. Ми сказали, що такого в нас немає, але він особливо не зажурився тим. Навіть забув, усівся, почав розмову на різні теми.

Я подала обід, але як то гість рідкісний, то навіть за позичені гроші купила півлітра горілки і почали частувати. Ми тоді в хаті ніхто не вживали спиртного, то він сам чи то з нудьги, чи зі страху й висушив фляшку до дна, хоч не можна сказати, що він алкоголік.

Як у людини горе, то охота з кимось поділитись. От чоловік і почав розказувати йому, яка біда спіткала Василя. Пан Рожак поспівчував, подякував за гостину і пішов. А чоловік пожалкував, що поділився бідою.

Другого дня зайшов до мене на робоче місце секретар парторганізації (я працювала нормувальником у “Сільгосптехніці”) і сказав, що подзвонили з військкомату, аби я зайшла туди. Я сказала “добре”, але коли він пішов, то подзвонила на роботу до чоловіка (він працював в іншому районі, Рожнятівському, але недалеко від Долини, на Струтинському заводі "Металіст") і сказала, щоб він поїхав до військкомату, бо я не є військовозобов’язана. Чоловік одразу поїхав, але його запитали, чому прийшла не я, а він. Тут нас чекало КГБ. Почали розмову. Чоловік зрозумів, що слово в слово передають йому вчорашню бесіду з цим гостем Рожаком. Як і завжди, чоловік нічого не відповідав на запитання КГБ. Його відпустили. Вийшов – і тут же, коло воріт, ніби випадково, зустрів його цей Рожак. І ніби нічого не сталося, вітається. Чоловік замість привітання сказав: "Продажна шкуро, я вчора за позичені гроші вгостив тебе, а ти продав мене. Якби я був знав, з чим приходиш до мене, то гноївки був би тобі поставив, а не горівки". Той хотів виправдовуватися, але чоловік пішов.

Після цього, як не гірко, зачастили наші друзі – посправники по тюремній справі, або табірні друзі. Не хочу називати їхніх прізвищ, бо це боляче. Але під тиском чоловіка багато з них признавались, що працюють на КГБ, бо інакше їхні діти не дістануть вищої освіти. Не хочу їх компрометувати, вказавши прізвища, бо вони сьогодні, як колишні політв’язні, очолюють різні організації чи товариства і б’ються в груди в своїй чесності й любові до України. Бог їм суддя.

Другим прийшов також без причини чоловіків посправник Брунарський Петро, який жив у Галицькому районі в с. Маріупіль і там працював фельдшером. Колись вчився з чоловіком в університеті і був арештований по одній справі. Приїхав після роботи. Падав дощ, чоловік носив під дах сіно, а в мене на роботі були збори, і хоч чоловік як просив, що не має часу, щоб прийняти гостя, і я пізно прийду, він таки не вступився, поки не виконав завдання. Я прийшла пізно, вже діти спали, змучена, а тут гість. У хаті шаром покоти – нема що їсти. Що було, те з’їли.

Він чекав, поки я серед півночі начистила картоплі, підсмажила і подала на стіл. Ще й попросив горілки для більшої відваги, хоч приїхав автом. Ми були не дуже балакучі, бо були злі, що гість не в пору. Запропонували ночувати, бо вже за північ. Він сказав, що мусить їхати додому, бо в селі празник Св. Парасковії (8 серпня. – Ред.). Чоловік сів з ним, щоб вивести його на пряму дорогу, і переживав, що він випивши. Чоловік ще підождав, щоб побачити, як він їде. Той оглянувся, що чоловіка нема, розвернув авто і поїхав у бік КГБ.  Нам знову стало підозріло, але не хотілося повірити.

Третім був знову політв’язень, який сидів з чоловіком і ділився пайкою, на прізвище Гуцул Володимир, з Крихович. Він у нас ніколи не був раніше. Ми пообідали і спитали, чи він не їде додому, бо ми йдемо яблука обривати в садку, вже мороз. Він не хотів іти геть, крутився, поки не смеркло, тоді пішов. Весь час підсміхався, але так і не сказав, не мав відваги признатись, хто його прислав.

Десь у березні (Мабуть, 1979 року. – Ред.) прийшов до нас Луцик Михайло, який відсидів 32 роки і тільки недавно звільнився з табору. Зараз через півгодини за ним прийшов один колишній політв’язень, що відсидів 25 років. Нас не було вдома, бо була неділя, ми були на Богослужбі. Щойно ми повернулися, то за нами прийшов ще один добрий приятель, який у 50-х роках відсидів 10 років. Ми ще не роздягались, а він переступив поріг і каже: «О, я вас бачив у місті, але ви так скоро пішли, що я не вспів щось запитати». Чоловік каже: «Роздягайся, будеш гостем». А він: «Та ні, у вас, певно, хтось є». Чоловік каже: «Та є такі, як ти, старі друзі по недолі».

Перший, що прийшов, був Микола, другий Тарас. Привітались не дуже дружелюбно.

Микола хоч сидів колись разом з чоловіком і живе від нас на селі за яких 8 км, але ніколи до нас не признавався, аж відшукав нас, коли коло нас стряслась біда. Прийшов ще перед тим, як Рожак. То було в серпні. Бо коли ми здивувались, чого прийшов, то відповів, що в їхньому селі на Св. Успіння празник, і він дуже хоче, щоб ми прийшли. Ми повірили в його правдомовність, і хоч як не хотілось, але пішли, бо дали слово. Та, на жаль, на дверях висів великий замок. А коли ми ждали, то надійшла його мама, яка жила по сусідству, і сказала, що він з жінкою пішов на весілля. Після цього він прийшов і дуже вибачався, а ми, добродушні, повірили, бо чого в житті не буває?

 А коли після Жовтневих совєтських празників КГБ хотіло забрати Василя в психлікарню, то чоловік поїхав до нього з Василем і просив, щоб Василь побув у нього, поки проясниться. Микола погодився, але натопив у печі сливовими дровами, закрив шубер, коли добре ще жевріла грань, і пішов на ніч на роботу. Василь вгорів. Вонітував, впав з ліжка і вхопився за одвірок. Так пролежав до ранку, а коли жінка побачила (хоч не могла вона цього не чути вночі), побігла по Миколу і якось вони Василя відтрусили. Якщо це було ненавмисно, то я беру свої слова назад. (Про це я згадую на стор. 16).

І от тепер знову цей Микола гостем. Усі за столом щось говорили – і недоговорювали. Я з ними не сиділа, але мені ця вимушена розмова не сподобалася. Коли Микола йшов геть, то попросив, щоб чоловік пішов з ним і показав, де живе Володимир Горбовий, бо він перебрався на іншу квартиру і Микола на тій квартирі ще не був. Коли Микола в сінях взувався, то сказав мені: «Я ще прийду, принесу вам сира і масла, щоб мали що посвятити на Великдень». Я чомусь сказала: «А мені здається, що ви більше не прийдете». Він зблід і запитався: «Чому?». Кажу: «А знаєте, як прикро, коли людям віриш, а вони не виправдують твого довір’я?». На тім зачинила двері і вони пішли.

Михайло Луцик пішов ще раніше. У хаті залишились я, син Василь і Тарас. Тоді кажу  до Тараса: «Чому ви не пішли з ними? Ви ж знаєте, що нас переслідує КГБ. Ви вийдете і вас запитають, чого ви до нас ходите. Будете мати неприємність». Він каже: «Мене до вас прислали». Питаю: «Хто?». Відповідає: «Справа в тому, що я з ними працюю». Я оторопіла. А він каже: «Я ще три місяці. А через три місяці моя дочка кінчає інститут і я з ними пірву».  Я все зрозуміла і просила, щоб скоро йшов з хати, поки я ще не все як слід не сприйняла. Він пішов-побіг. Прийшов чоловік і питає, чого я обідила Миколу. Кажу: «Ти краще запитай, що говорив Тарас».

Стало дуже гірко. Ми здогадались, що за одним Луциком післали двох, щоб переконатись у правоті сказаного.

Я би не хотіла, щоб це пошкодило тим людям, вони ще живі, працюють, і пішли вони на цю роботу не з доброї волі, і їм нелегко. Певно, віддали б півжиття, щоб того не сталось, але вороття нема. Винна система. Той вистояв, хто мав віру в Бога, кому Бог допоміг. А хто захитався в вірі, той упав жертвою.

Потім ще раз до нас з’явився оцей Петро Брунарський, але вже з пляшкою свого коньяку. То було невдовзі після цього інциденту. Він прийшов до хати і без будь-якого запрошення почав роздягатись, при тому поставив на стіл коньяк. Чоловік сказав йому: «Слухай, Петре, ти не став коньяк на стіл, бо ти його в мене не будеш пити». Він змінився на лиці і запитав: «Чому?». Чоловік тоді сказав, але криком: «Ти перше вклякни на коліна і перед образом висповідайся, чого прийшов і хто прислав!». Він упав на коліна і сказав: «Петре, я ще з ними попрацюю рік, а через рік моя дочка закінчить інститут і я пірву з ними». Тоді чоловік сказав: «Вставай, бери свій капелюх і коньяк та й шуруй з хати. І щоб я бачив тебе востаннє тут». Він пішов, ще в коридорі оглянувся і сказав: «Передай Стефі привіт». Бо мене тоді вдома не було, лише чоловік та Василь. Чоловік сказав: «Стефа обійдеться без таких привітів».

Пізніше приходили чи сусіди, чи приятелі. Але ми, може і незаслужено, майже у всіх бачили сексота, і щоб не входити в конфлікт, просто казали: «Не ходіть до нас. Нам, здається, немає про що говорити».

Потім, як уже чоловіка і сина арештували, скільки я їх мала, вже не політв’язнів, а взагалі молодих людей, що не знаю, з чим приходили, і годі було їх визбутися з хати.

Отак зі страху перед режимом люди проти своєї волі ставали на підлий шлях, потішаючи себе, що колись відв’яжуться, що це все недовго. КГБ мінявся, а люди залишалися з чорною совістю. 

* * *

(Жовтень 1994 року, м. Риґа)

Ще хочу повернутися до арешту моїх – чоловiка й сина. Коли пiсля виступу на могилi Володимира Івасюка вони їхали на вокзал, то їх охороняли добрi люди, щоб не вiддати в руки гебiстам. По дорозi Василь познайомився з дiвчиною-львiв’янкою з вул. Наукової – Кiлечко Оксаною. Коли вона почула по радiо "Свобода", що Василя арештували, то приїхала в Долину, щоб переконатися (мене вдома не було, лише дочка Оксана). Певно, їй була не байдужа доля сина. Та десь через мiсяцiв зо два приїхали до мене її батьки, але з iншою метою. Мовляв, дочка їхня закохалася в Василя. Тільки те й робить, що ночами сидить бiля радiо i слухає "Свободу" та плаче за ним. То щоб я зарадила їхнiй бiдi, написала їхній дочці, щоб ця вчилася в iнститутi i забула Василя. Бо, кажуть, “ми iнтеліґенти, маємо на метi вiддати дочку за iнженера, який ходить до неї. Непотрiбний нам зять-тюремник".

Я дивуюсь їхнiй вiдвазi i хамству. Кажу: "Мiй син за дротами, а ваша дочка у вас на очах, то ви й забороняйте їй. А шкода, я думала про вас iнакше”. Вони відповіли: “Якщо ви будете з нею листуватися, ми будемо перехоплювати всi листи i перешкодимо цiй дружбi”.

* * *

Ще повернусь до Вiнницi, до нашого знайомого п. Якимчука, який колись, як i ми, i жінка його, вiдсидiли в Норильських таборах по 10 лiт. Самi родом з Волинi. Ми з ними познайомилися на Чорному морi (на яке, як i вони, їхали “диким” шляхом). Ми вiдпочивали сiм’ями. Познайомилися з ним через колишніх полiтв’язнiв з Кременця пп. Гачневичiв. Ми там подружили. Дiти нашi ровесниками були. У них дочка i син, i в нас троє. Потiм вони бували в нас. Коли їхня дочка поступала в Чернiвецький вуз, то жила перед тим у нас i готувалась до вступу.

То, певно, було в 1982 роцi на Великдень. Василевi належалося перше велике, тобто добове побачення. Його надавали пiсля вiдбуття половини термiну. I от повiдомили, щоб приїхати саме на Великдень. Ми з дочкою приїхали, але вони помилилися одним днем i нам сказали, що побачення завтра. Ми вийшли – i куди? Великдень, нi по базарах ходити, нi на станцiї сидiти. Згадали про своїх знайомих полiтв’язнiв Якимчукiв. Мали їхню адресу – i подались до них. Довго не шукали. Зайшли, всiх застали вдома. Вони нiби зрадiли. А коли ми сказали, чого приїхали, вони зблiдли. Ми запитали, чи можна би переночувати. Сказали б нi – так нi, але ми зостались. Пригостили нас зупою. Хоча в торбi ми мали i свяченi яйця, i паску, але все це було для Василя. Нам дивно було і тодi, i зараз, що люди такі залякані радянською владою, що побоялися не то щоб посвятити, але й приготувати, як це в нас прийнято, яйця i паску. Усього можна було сподіватись, але ось така дрiбниця й характеризує людей. Нi по чiм не можна було визначити, що в цiй хатi Великдень, i хоч би хто згадав, що то за день.

Вранці всi йшли на роботу, але син, ровесник моєї дочки, мав іти пiсля обiду, бо навчався в iнститутi. Я сказала, що нам немає потреби йти так рано, бо побачення пiсля обiду. Якщо син удома, то ми би не спiшили. Тодi пан Якимчук сказав: "Тодi я запізнюсь, а з сином вас не залишу". Ми в той же момент зiбралися й пiшли. Вiн по дорозi вкинув нам у кишеню якийсь папiрець. Потiм ми подивились, що це 50 крб. Нi брати, нi викинути. Досi не збагну, чому вiн боявся залишити нас. Чи тому, що син так любо поглядав на мою дочку, щоб бува не закохався, чи інша причина. А я ще думала, що вiн допоможе кудись звернутися, щоб через знайомих щось передати синовi... А нині чую: вiн у Тернополi голова Товариства української мови! Хай Бог допомагає. А совiсть?! Та хто кого сьогоднi питає за совiсть? А були люди, якi берегли її цiле життя i не схибили. Тому й вiдiйшли вiд нас. А якi совісні залишились, то кому вони потрiбнi?

* * *

Як я вже згадувала, мiй чоловiк уперше сидiв у тюрмi на Лонцкого в 1947 роцi. Був засуджений на смерть, яку пiзнiше замiнили 25-ма роками. Удруге сидiв у тiй же тюрмi на Лонцкого в 1979 роцi, але не сам, а з сином Василем. Як читаєте зi спогадiв, ми цiле своє життя віддали боротьбi з большевизмом. І своїх дiтей так навчили. Тодi всi люди – знайомi й  рiднi – засуджували мене, що я не мама. Бо якщо б я була мамою, то дорожила б вузами й дипломами дiтей. А що то за мама, яка посилає дiтей у тюрми на вiрну смерть? Мовляв, така держава, така сила – танки, зброя, атом, а ви зі своїми синами, як із лопатою проти Сонця! Але коли мої вiдбули термiни покарання i звiльнилися в 1985 роцi, то не розкаялись, не склали рук. Про це я поведу розмову в наступному роздiлi. Першими, ще 1 листопада 1988 року, створили Український Християнсько-Демократичний фронт, про який сьогоднi нiхто не хоче згадувати, хоч він iснує досі як партiя. Та про це потiм.

А зараз, коли цього року весною освячували пам’ятний камiнь замордованим полiтв’язням навпроти тюрми Лонцкого, чоловiк просив слова на вiчу. Бо мав моральне право сказати двоє слiв. Та для нього не стало часу, бо виступали тi, хто й не знали, що то є тюрма.

Не всi полiтв’язнi мали силу вистояти. А нам навiть начальник КГБ м. Долини на своїх "прийомах" казав: "А чи знаєте, що в списках ваше прiзвище стоїть першим?" Ми смiючись вiдповiдали, що це дуже добре, бо не будемо бачити смертей інших людей.

Я ще мала сестру Богданну в с. Залуквi бiля Галича. А вона жила по сусiдству з головихою сiльради. Коли мої всi сидiли, я часто вiдвiдувала 70-лiтню сестру. А ця головиха Надя Басараб і питає мене: "Стефо, а як твої хлопцi – сидять? Лише не думай, що як дєдушка (Брежнев) помре, то вам стане легше. Бо вiн на своїх плечах тримає мир, а в разi вiйни вам не здобрувати. Я вчора була на партзборах. Там одержали вказiвку в разi вiйни в першу чергу виарештувати таких, як ви. А таких у Залуквi 460 чоловiк. Аж потiм робити мобiлiзацiю". Я вiдповiла: "У палицi два кiнцi: б’є одним, а вiдтак другим".

Їм удалося залякати багатьох, а найпаче колишніх полiтв’язнiв. І то не одразу, а тодi, коли пiдросли їхні дiти i їм треба було поступати в вузи. Або вже вчилися, то щоб не виключили.

Недалеко міста Долини є таке селище Брошнiв. Там ми мали своїх приятелів. Петро Шулер, з яким чоловiк сидiв у Магаданi, а його дружина Мацик Оля, з якою сидiла я. Уже тут, у Долинi, ми якось дізналися одна про другу, i хоч не часто, але навідувались однi до одних. Але коли мої домашнi сiли в тюрму, всi приятелi порвали зі мною зв’язки. Одного разу я їхала до Львова. В електричцi зустрiла цього Петра Шулера. Щоправда, вiн їхав у лiкарню до жiнки, яка скоро померла. Я запитала, чом вiн до нас не навiдується. Вiдповiв: "Ми з вами бiльше не будемо спілкуватись. Ви вибрали одну дорогу, ми iншу. Я в життi набiдувався, то хочу, щоб мої дiти не бiдували. Нам не по дорозi!" У нього було троє дiтей, як i в мене, два сини i дочка, i ровесники з моїми. Василiв ровесник навчався в Києвi, здається, в педiнститутi, тодi, коли Василь навчався в унiверситетi. Вiн закiнчив. А тепер у Києвi працював у якомусь мiнiстерствi. Зараз його направили за кордон. Є диплом i автобiоґрафiя – син полiтв’язнiв.

* * *

Знаєте, я часто ставлю собi запитання, яке колись менi поставила п. Михайлина Коцюбинська, з якою я трошки знайома. Вона розповiла таке: "Був суд над Василем Стусом. Мене i Свiтлану Бадзьо (Кириченко) взяли як свiдкiв. Першу питали мене. Я вiдповiдала не так їм, як те говорила, щоб Стус був зорiєнтований про подiї в Українi. І Василь вдячно покивував менi головою. Мене з зали не вигнали i я змогла бачити весь той ганебний суд. Потiм запитали Свiтлану. Свiтлана сказала таке: "Я буду свiдчити тодi, коли Василь буде сидiти на вашому мiсцi, а ви на його". Пiсля цього її вигнали. Хто з нас зробив правильнiше?"

Як не прикро було мені казати панi Михайлинi свою думку, але я схвалила вiдповiдь Свiтлани, зачисливши це до патрiотизму, на чім би повинна виховуватись наша молодь.

Хто я така, щоб давати оцiнки? Пані Михайлину поважаю за її творчий талант, за її скромнiсть i iнтелiґентнiсть, а Свiтлану люблю за її невибачливість до ворога. Радувало мене те, що є такі люди, та ще на Схiднiй Українi.

Я ще раз повторюю, що в тому горi, в тому лихолiттi та бiдi i я мала свої радощi вiд того, що могла спiлкуватися з такими людьми.

Якщо колись хтось буде читати мою писанину (бiльше всього, що нi), то хай вибачать, що пишу навгад, без плану, а те, що згадаю. Бо через свою пам’ять, певно, й десятої долі не напишу. Адже менi через пiвроку буде 70.

* * *

І все ж таки я не засуджую людей, а засуджую ту жорстоку систему, яка копалась у людських душах і не давала спокою.

І знову таки багато моїх приятелів засуджували мене, коли моїх два сини сиділи. Казали, що я не мама, бо мама дає освіту дітям, щоб мали легкий хліб, що, мовляв, треба було поступитися, щоб і вовк ситий, і коза ціла. Багато мовчало. Бо хвалити мене не було за що, і співчувати нема чого. Чого хотіла, те й маєш. А мені здається, що Богом призначено, того не оминути. Людина повинна не дивитися, як тобі підказують збоку, але робити так, як тобі підказує сумління. Бо сумління – це твій досмертний суддя. Від нього не втечеш і не заховаєшся.

Ми, колишні політв’язні, які звільнилися за «хрущовської відлиги» в 1956 році, встигли поженитися і народити дітей. Багато колишніх політв’язнів залишилися жити в тих місцях, де звільнились. Спочатку нам не давали дозволу на виїзд, тобто ми не мали пашпортів, тільки «удостоверения». Тобто воля без права виїзду. Потім почали видавати пашпорти. Кому через рік-два, кому пізніше, але багатьом з застереженням, що не можна повертатися на Західну Україну.

Багато залишились там. Заробили, купили якусь хату чи землянку, обжились необхідним і почали сімейне життя. Багато так тужили за рідним краєм, що будь-що-будь повертались на Україну, в той час ще не розуміючи, що терор над ними ніколи не закінчиться. Ті, що після звільнення повернулись додому, були весь час під наглядом. У совєтські свята – «Жовтневі», «1 Травня» чи «Конституцію» – завсіди в хаті була міліція, а в кращому разі нас викликали в КГБ і попереджували, що як стануться в ці дні якісь неподобства, тобто буде вивішений синьо-жовтий прапор або щось вроді того, то відповідальність за це лягає на нас. Ще й примушували підписатися, що нічого такого не буде. Це нас страшно обурювало. Шантажували нас і ждали, коли підростуть діти. Дітям давали можливість поступити в вузи, а потім нас, колишніх політв’язнів, і шантажували. Мовляв, або працювати сексотом, або діти будуть виключені. І, на превеликий жаль, не в осуд тим нещасним жертвам, а в осуд системі, що робила з порядних людей сексотів, деякі ламалися. Він не зламався тоді, коли його взяли в бою, а навіть зі зброєю в руках. Витримав усі тортури, а тут завагався, що вибрати. А раз завагався, то КГБ зробить з тебе те, чого домагалися від тебе всі ті довгі роки. Їм сексотство не так  потрібне, як потрібно, щоб ти сам собі наплював у душу, щоб таким чином поставити тебе на коліна.

Багато з тих виявлених сексотів знаходять виправдання, мовляв, ми бідували, то хай хоч наші діти оминуть того. І тим себе заспокоювали, і люди їх почасти виправдовували. Мовляв, якось треба жити. Але чи то вже життя? Ти йдеш проти своєї волі і вся вина твоя важким каменем лягає на тебе, і відступити нема куди

 

Жовтень 1994 року. Риґа

Пишу свої спогади не по порядку, бо не вела щоденника, нiколи нiчого не датувала, тому менi зараз так трудно згадати, який то був рiк.

Писала це все у Львовi, а зараз я знаходжусь у Ризi в дочки. Приїхала, бо випала така потреба допомогти їй. Жовтень, 1994 рiк.

Якраз учора подзвонив до мене один художник, Царук Олесь, що вiдкриває свою виставку художнiх картин, то щоб я прийшла. Вiн сам родом з Iвано-Франкiвська, тут одружився, тут працює на користь України. Вiн пригадав менi, коли 1989 року тут, в Ризi, відбувався форум 18-х поневолених народiв. Майже зi всiх республiк були представники, а Україну мав представляти Царук. То вiн дуже зрадiв, що є я, i запросив мене. Я на той час була трохи пiдкована полiтично, знала, що сказати. Менi надали слово. Я з’ясувала становище на Українi, а вкiнцi нiби жартома сказала: “Коли буде наступний форум, через три роки, то ми вже приїдемо до вас по вiзах". Усi заплескали, а моє пророцтво збулось. Я вже й торiк, і цього року приїхала в Латвiю з вiзою.

Коли вже почала про Латвiю, то скажу, що й тут нашi українцi не сплять.

Ще 1989 року тут було засноване українське товариство "Днiпро", яке очолював п. Строй. Я тими роками часто бувала в Ризi, бо в дочки були малi дiти, а вона вчилася в медакадемiї, то треба було допомагати. Тому я й мала нагоду деколи бути на їхніх зiбраннях. Для початку це було непогано, хоч початкiвцям завжди важко. Товариство нараховувало десь чоловiк 300. Для початку це багато, але при такому числi напхалось людей всякої мастi, багато "колишніх", якi сiяли розлад. Українцi вважали за честь належати до цього товариства. Членом його була i моя дочка Оксана.

Пам’ятаю, десь в лютому 1990 року було зiбрання. Дочка сказала, що товариство “Дніпро” приймають членом Товариства української мови. Має прибути хтось із Києва, здається, Євген Пронюк. Ми з дочкою поїхали – i на превелику радiсть зустрiли тут подружжя Бадзів. Панi Свiтлану Кириченко ми добре знали, а п. Юрка Бадзя лише по листах, бо в Якутiю я часто до них писала. Як тішились i голова п. Строй, i члени товариства "Днiпро", що вони будуть мати право належати до Товариства української мови! Вручив їм посвiдчення п. Юрко, при тому мав дуже скромний виступ.

Надали слово також і менi, бо вже мене трохи знали. Я сказала, що вони повиннi тішитися не тiльки цим посвiдченням, але й дорожити тим, хто вручив їм це посвiдчення. I коротко розказала про панство Бадзiв. Сказала про п. Юрка те, що я думала. Бо я зачислювала його до тих, що не то що не стали на колiна перед гебiстами, але й палець не зiгнули. Знаємо, що в 1987-88 роках бiльшовики побачили, що при "перестройцi", коли свiт шумить, їм невигiдно тримати політв’язнiв, то зробили свiй "маневр". Мовляв, щоб вовк був ситий i коза цiла. Випускали на волю тих, хто написав заяву. Не каяття, а лише заяву, хоч би такого змiсту: "Прошу звiльнити мене за поганим станом здоров’я". Що пiдписав Мирослав Маринович – i донинi кається. Бо тодi ще не розумiв цього пiдступу. Таку або подiбну заяву написало багато політв’язнiв. Знаємо, що означає тюрма. На волю хотiлося, тут нема нiякої зради. Але в гебiстiв козир у руках: поставили тих незламних на колiна... Навiть до мого чоловiка на роботу приїхали, викликали, щоб похвалитися: "І вашi просять прощення. Навiть Стрiльцiв попросив – i вiн уже на волi”. Чоловiк сказав: “Неправда". Бо ми знали Стрiльцiва Василя як незламного патрiота. Тож як було боляче, коли ми вiд самого Стрiльцiва почули, що це правда. Хоч іще раз пiдкреслюю, що це не була нiяка зрада, а заява – “за станом здоров’я”.

З такою пропозицiєю пiдходили й до Гориня Михайла – вiн її вiдкинув. Не пiшов на це i Бадзьо, хоча вмирав у тiй Якутiї. Не пiддався Левко Лук’яненко.

Чому наголошую на цьому – бо ми, наша сiм’я, ставили честь дорожче, анiж саме життя.

 

Наші «привілеї»

Тепер так легко почути вiд довколишнього середовища: "Отим полiтв’язням такі привiлеї, подумаєш, вони сидiли 10 лiт”...

А привiлеї такi, як i пенсiонерам. Проїзд у транспортi – то тiльки в електричцi їдеш безплатно. Автобусом у Львівськiй областi – то ще можна, а у Франкiвськiй нi. Я часто їздила з Долини в Калуш, бо там маю сестер. Коли в касi показую посвiдчення полiтв’язня, то касир так дивиться на тебе презирливо i каже: "А бiльше нiчого не захотiла? Диви яка, вона хоче задарма їхати у м’якому автобусі!" Цi слова рiжуть гiрше гострого ножа. Чому в своїй Державi ми стали жебраками, чому всяке смаркате може тебе принизити? Ми були готовi вiддати життя своє, та й вiддавали за волю України. Ми його вiддавали безкорисливо, не ждали нi похвали, нi медалiв. Але коли дожили тої нiби волi, то не хочемо одержувати плювки вiд всякої мерзоти. I хто коли нас зрозумiє?

Цього року в другому турi йшов кандидатом у депутати у Львовi п. Ємець Олександер. Якось вiн давав iнтерв’ю i розказував, як вiн захищав права татар, про їхнє повернення на етнiчну землю. Журналiст запитав: “А як ви вважаєте, хто б мав займатись поверненням з Сибiру на Україну колишніх полiтв’язнiв i засланих?” Ємець вiдповiв: “О, то також буде колись, через рокiв 5 чи 10. Акція щодо повернення татар розпочалася давно i ми її продовжуємо, а питання про повернення полiтв’язнiв ще нiхто не пiднiмав, це дуже складно”.

А не подумав Ємець, що через 5 чи 10 рокiв нас не стане в живих i не буде потреби приймати якiсь закони? І зараз пишуть нам нашi друзi, або приїжджають у вiдпустку, просять нас: допоможiть. А хто нас слухає?

От є в Коломиї моя подруга. Ми з нею разом Магадан будували. Обi були "каменщиками". Вона повернулася з чоловiком (чоловiк з Рівненщини) Осипчуком Степаном у своє село Джуркiв ще тодi, в 1957 роцi, пiсля “хрущовської вiдлиги”. Прожила там 8 мiсяцiв. Одного разу їх викликали в сiльраду з пашпортами. Коли вони подали пашпорти головi сiльради, то вiн їх виписав, а дільничий мiлiцiонер сказав до трьох діб вибратися з села, iнакше їх засудять. Часи були такi, що всього можна було сподiватися. Вони виїхали в Воркуту, бо мали там друзiв із полiтв’язнiв.

 Тепер, майже через 50 рокiв, у селi не залишилося нiчого. Вони знищенi: Анна Андрiйчук, з 1923 р. н., ледве пересувається на ногах, а в чоловiка її Степана сто хвороб: i астма, i серце... Мають сестру в Коломиї. Приїздять туди i випрошують одну кiмнатку, щоб їм померти на тій землі, за яку вiддали все своє здоров’я. Пiсля смертi залишать ту кiмнатку державi. Оббили всi пороги i райвиконкому, i облвиконкому, i всіх товариств – "Меморiалу", Товариства української мови... Усi обiцяють, що допоможуть, а зрештою розводять руками.

 Щоправда, дали цiй сiм’ї Осипчуків квартиру в Коломиї, по вул. Бандери, 17. Але заки дали, то висмоктали з цього ж Осипчука всi соки. Посилали то в Москву за громадянством, то ще за чимось, а коли вже добився вiн свого, то прожив у цiй кiмнатi аж три тижні i вiддав душу Боговi.

Зате "нашi" комунiсти жирують у чотирикiмнатних квартирах або в поверхових особняках – але тихо, тсс... Не дай Боже образити, та ж то наші меншини, вони не вмiють терпiти. А нам що – ми звикли...

Гай, гай, до чого ж ми дожилися! Усе нав’язується на уста пiсня: “Чи ви хлопцi спали, чи ви в карти грали, що так легко Україну ворогам вiддали?” А клич один: "Дайте дорогу молодим!" А старi загартованi – то, може, втримали б нашу нещасну Україну?

Пишу це в дочки в Ризi. Сьогоднi почула по телебаченню в новинах: "В Українi узаконена влада комуністiв". Гiршого почути не можна...

 

РОЗДІЛ ІУ

(15.III. 1996 р.)

Вступ

Минуло майже пiвтора року, а я нiяк не можу взятися за ручку, щоб закiнчити свої спогади. І весь час питаю себе: а кому це потрiбно? Тим бiльше тепер, коли московська Дума проголосила відновлення СССР. А ще є багато перешкод, якi не дозволяють писати.

У дочки Оксани, яка живе в Ризi, є двоє дiтей. Вона хотiла б, щоб вони навчалися по-українському, а там такої можливостi немає. Хлопчиковi Данилковi 6,5 рочку. Тому я забрала дітей до Львова. Хлопчика дали ми тут у перший клас. Добре навчився i читати, i писати, але коли закiнчив перший клас, то мусiв повертатися в Риґу, бо я захворiла, перенесла не дуже вдалу операцiю, яка мучить мене й досi. Оксана дала сина цього року в латиську школу, знову в 1 клас.

Сюди повернутися Оксана не може з економiчних причин, якi тут склалися, і через влаштування на роботу. Всюди скорочення, а сидiти склавши руки як? Треба годувати дiточок. Уживали заходів, щоб дiтей прилаштувати на навчання десь за кордоном, але там свої закони i черствi душi – грошi!

Так склалося, що зараз бiля мене інші внуки – сина Василя, такого ж вiку, 7,5 i 5 рокiв. Петрусь ходить у Львовi до школи. А щоб щось написати, то потрiбно i часу, i здоров’я. Тому не знаю, що вийде з моєї писанини. До того, менi вже 71 рiк життя. Тож наперед прошу пробачення.

Так багато я забула, а на додачу ще й хвороба проґресує: замiсть згадати, що було, думаю, що болить.

 

Подорож до Канади

Був лютий 1988 року. Родина з Канади, з Торонта, прислала мені запрошення. Я вiднесла його в паспортний стіл. Не прийняли, бо неправильно записане прiзвище. (Я й досi йду в паспортi на дiвоче прiзвище, бо коли ми одружувалися в м. Магаданi, то ще не мали паспортiв. А на довiренiсть прiзвища не змінювали). Отже, замiсть Петраш було записано Петрош. Я повiдомила  про це в Канаду. Через мiсяць одержала запрошення вже з правильно записаним прiзвищем. Знову понесла в Долинський паспортний стiл. Начальник Карпова сказала, що потрiбна автобiоґрафiя. Кажу, що маю готову, i подала. Вона сказала, що її така автобiоґрафiя не влаштовує, бо тут не написано нiчого про дiтей i чоловiка. Подала менi 4 чистих аркуші i сказала: "Ідiть у приймальню, пишiть".

Я була впевнена, що нікуди мене не пустять. Бо це не перше запрошення. І написала всю правду. Думаю, хоч наплюю їм у душу. Пишу, що я була суджена i чоловiк на 10 рокiв. А в 1979 роцi знова був суджений чоловiк i син Василь як члени Гельсінкської групи. Як синовi спровокували виключення з унiверситету, а потiм у 1980 роцi виключили з унiверситету й другого сина, Володимира, як i його засудили, i як мене цих 6 лiт тероризували викликами в КГБ та обшуками.

Коли я подала цi аркуші (людей було доволi, бо оформляли виїзд до Польщі), то вона читала – i пiт обливав її обличчя. Тодi питає мене: "I ви з такою автобiоґрафiєю думаєте їхати? Та ж ви сидiли!" Кажу: "Хочу їхати, а те, що сидiли ми, то тепер, можливо, посидите ви". І засміялась. Вона сказала: “Ідiть”. Я пiшла.

Скоро, тобто з початку квiтня, я поїхала в Риґу до дочки, бо вона народила. У Ризi я побула квiтень і травень, а коли повернулася, то в мене була повiстка, щоби з’явитися до ВВіРу. Я поїхала – i на превеликий мiй подив менi вручили закордонний пашпорт. Спочатку секретар сказала, щоб я пiдождала, що зi мною хоче поговорити начальник. Але через годину сказала: "Ладно, iдiть". Значиться, роздумали.

Я не сподівалась на такий сюрприз i бiгом почала готуватися в дорогу. З чого починати? З того, що старати грошi на квиток. Я поїхала до друзiв, до п. Красiвського Зеновiя, i кажу: "Пане Зенку, менi потрiбно 1000 крб. на квиток у Канаду. Якщо у вас є такi грошi, не власнi, а громадськi, то чи не змогли б ви дати менi пiд розписку? Як повернуся – грошi віддам. А як загину в катастрофi чи як, то щоб ви не впоминалися в чоловiка, бо не вiддасть. Сказав п.Зенко, i я йому повiрила, що нiхто нiзвiдки не дає йому ні копiйки. Порадив звернутися до єпископа Василика. Я пiшла з такою пропозицiєю. І єпископ сказав: "Сiчкова, живемо на то, що десь охрестимо чи дамо шлюб, а то мiзерiя". Так i було, бо тодi за священством ганялись бiльше, як за мирянами.

Грошi роздобула мiж родиною. I 1 липня 1988 року я була в Торонтi. Їхала з Монреалю автом (родина прислала). В’їжджали до мiста – 11 година ночi. То був день Канади. Мiсто здалося раєм. Рiзнобарвнi вогнi, фейєрверки – аж дух перехоплювало.

Моя найстарша сестра Розалiя ще 1928 року виїхала в Канаду, там вийшла замiж i жила до 1983 року. Я вже не застала її в живих. Запрошення дала українська громада, а фiґурував на запрошеннi внук сестри, Сейчук Iван. Зять сестри, також Сейчук Iван (дочка сестри померла). Мене привезли в Торонто до моєї односільчанки, подруги сестри Олi, з дому Лисак Марiї, а там пп. Колодiїв Марiя i Михайло. Щоправда, був при зустрiчi й зять сестри.

Прийняли дуже приязно. То був понедiлок. Панi Колодiй, також українська дiячка, поговорила з п.Шкамбарою Марiєю i сказала менi, що в четвер українська громада запрошує мене на зустрiч в Український клуб, що на Крiстi. Я знiяковiла, бо хоч була наполiтизована й обiзнана зі всiма полiтичними подiями в Українi, бо доля так склалася, що весь час спілкувалась з українськими дисидентами або з переслiдуваною iнтеліґенцiєю, але нiколи нiде не виступала перед вiдповiдною публікою. Мене свiдомi українцi дiяспори знали, бо там вийшла брошура нашої "Інiцiятивної групи", на багатьох заявах був і мiй пiдпис.

Хоч-не-хоч я пiшла. Публіка зустрiла мене тепло. На той час я була нiби перша ластiвка, яка сміло говорила правду про кривду, якої зазнає український народ вiд комунiстичної влади i вiд КГБ.

Ставили багато питань, на якi я, здається, вiдповiла на всi. Видно було, що зустрiч зi мною подобалась, бо пiсля того я мала багато запрошень i в мiста Канади, i два рази була в США. А ще пiсля першої зустрiчi, як тiльки я прийшла до пп. Колодiїв, подзвонила до мене п. Ніна Строката-Караванська з Вашинґтону i привiтала. Питаю: "З чим?" Каже: "З виступом". I знова було приємно, що люди сприйняли мене щиро.

 

Опубліковано:

Три повстання Січків. У 2 т. Т. 1: Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; Художник-оформлювач О.Агеєв. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 19 – 136.

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Dissidents / Ukrainian National Movement

PETRASH (SICHKO) Stefaniya Vasylivna. Vasyl Ovsiyenko

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ: МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ИЗБАННОЕ. В ТРЕХ ТОМАХ.. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОЛІЩУК МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГІРНИК ОЛЕКСА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В., Гірник Є.О.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНКСЬКИХ УГОД (УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА, УГГ)

Ґлосарій

ІНІЦІАТИВНА ГРУПА ЗАХИСТУ ПРАВ ВІРУЮЧИХ І ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

Спогади

ТРИ ПОВСТАННЯ СІЧКІВ. Василь Овсієнко

Спогади

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

СІЧКО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПЕТРАШ-СІЧКО СТЕФАНІЯ ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СІЧКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СІЧКО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Скрипка В.М.

Персоналії / Український національний рух

ПЕТРАШ (СІЧКО) СТЕФАНІЯ ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

MENU