Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

 308901.08.2020

Посилаючи у “Критику” свою репліку на статтю-некролог Глузмана “Мій друг Пристайко”, я вже мав перед собою матеріал для ширшого тексту, але, вочевидь, занадто емоційного. Тоді вирішив обмежитися реплікою. Тепер мої перші емоції вже уляглися, час дозволив дистанціюватися від самого джерела збурення емоцій і поглянути на етичні проблеми нашого суспільства спокійно, а головне – ширше, у згоді з “Post scriptum” моєї Репліки у “Критиці”. Бо історія з Глузманом проблеми не вичерпує

Специфічна особливість людей полягає не в тому, що вони дуже розумні, скільки в тому, що мають совість, – нагадав нам видатний психолог та математик Володимир Лефевр. Виходячи з того, що ядром феномена людини вважається свобода волі, – тобто суб’єкт вибирає свої дії усвідомлено, – він переконливо показав, що людська здатність оперувати такими полярними моральнісними поняттями як “добро” і “зло” підлягає чіткій математичній схемі. А це дозволяє до вироблених людською свідомістю математичних моделей світу долучити і математичні моделі вивчення притаманного людині феномену моралі та її регулятора – совісті з чисто формальних (“позитивістських”) позицій, як, наприклад, фізик-теоретик, займаючись фундаментальним питанням будови речовини, намагається встановити такі алгебраїчні закони, яким підлягають фізичні феномени “тварного світу”. До речі, людський моральнісний вибір “між-між” можна розглядати також і як редукцію хвильової функції.

Структура людської моралі виявилася універсальною і жорстко не залежить від індивіда, існуючого культурного погляду на світ, тобто конкретної культури. Але те, що ми називаємо “добром” і “злом”, таки визначає епоха, країна і мікрокультура, до якої ми належимо. І хоч моральні судження не є відбиттям чогось абсолютного, але отримані на їх основі формальні правила оперування поняттями “добро” і “зло” є не менш універсальними, ніж правила оперування поняттями “істина” і “брехня” у формальній логіці.

 Опинившись перед моральнісним вибором між категоріями “добро” і “зло”, за умов свободи такого вибору, людина матиме лише один ступінь свободи (або-або), з чого і випливає автоматично існування двох типів моралі, в залежності від самої оцінки можливості поєднання “добра” і “зла”: таке поєднання є або – “добром”, або – “злом”. Тоді, відповідно, і конфронтацію “добра” і “зла” можна оцінити лише: або як “зло”, або як “добро”. Якщо наша етична система чи етична філософія базується на принципі – “компроміс між добром і злом є – злом” (тобто мета не може виправдати  засоби), то, за Лефевром, – це перша етична система, а якщо на принципі – “компроміс між добром і злом є – добром” (тобто мета виправдовує засоби), то – це друга етична система. Тобто, у першій етичній системі застосування поганих засобів навіть для досягнення самої мети оцінюється як зло. Друга етична система досягненням “високої” мети “добра”, безумовно, виправдовує погані засоби.

 Отже, йдеться про фактичне реагування індивідуальної совісті суб’єкта на світ за цими двома способами комбінування моральних оцінок. Кожна конкретна людина за існування двох етичних систем, звичайно, дотримується одної з них, з притаманним їй способом комбінування “добра” і “зла” і похідним від цього ставленням її, як суб’єкта, до інших суб’єктів, які є чи можуть бути джерелом небезпек.

Суб’єкт, що негативно оцінює комбінування “добра” і “зла”, неминуче буде обережним і при захисті досягнутого “добра” і щодо засобів його досягнення. Він має турбуватися про те, щоб не породити нове “зло”, яке зіпсує наявне “добро”. Ця моральна установка породжує прагнення досягти компромісу, високо оцінюючи сам принцип компромісу з противником (споріднене з християнським принципом ненависті до гріха і водночас терпимістю до грішника).

Представник другої системи чітко зорієнтований на нещадну конфронтацію навіть з тими, від яких загроза для нього малоймовірна. Суб’єкт, що належить до другої моральної системи, переконаний, що його “добро” не зіпсується при додаванні “зла”, намагається за всяку ціну захистити те, що він вже має, не турбуючись якісною оцінкою застосованих при цьому засобів. Тобто він зарані зорієнтований і на агресивну самооборону, керуючись правилом “не поступитися принципами”, або “добро має бути з кулаками”.

Звичайно, жодна сучасна культура не є настільки гомогенною, щоб породжувати індивідів лише одного типу. Навіть більше, кожне сучасне суспільство залишається ареною боротьби між двома етичними системами. Проте факт домінування відповідної етичної системи у кожному суспільстві неважко з’ясувати (означивши його як “першосистемне” чи “другосистемне”), так само як і виявити наявність у кожній культурі окремих субкультур, що належать до іншої етичної системи. Тобто і домінуючий нормативний характер індивіда визначається його вибором домінуючої етичної філософії.

Це не означає, що “першосистемному” суспільству бажані лише сповідники першої етичної системи. Означає лише, що в ньому ті, що переважно піклуються моральним кліматом співпраці, – тобто сповідники першої етичної системи, – становлять більшість, але є й такі, що чітко реагують на небезпеки.

Але якщо в суспільстві основну чи панівну частину складатимуть сповідники другої етичної системи (“другосистемне суспільство”), то неминучою стає неперервна конфронтація одного з одним аж до самознищення, в результаті чого суспільство швидко і різко деградує, бо втрачається абсолютність моральних заборон, – а категоричний моральний імператив, і релігійні заповіді стають забобонами, – і дія моралі, що обслуговує лише практичні інтереси, стає просто руйнівною. Другу етичну систему зазвичай пов’язують з комуністичною ідеологією та фашизмом, хоч притаманна вона і екстремістським релігійним філософіям.

Оскільки етичні та стратегічні аспекти у процесі вибору будь-яким індивідом своїх взаємин з партнером можуть виявитися взаємозалежними, тому і слід розрізняти такі два фундаментальних поняття, як система цінностей (своєрідний перелік чи уявний їх список) та – етична система (набір правил переходу від елементарних цінностей до комплексів).

Ще недавно головні формули “совкової” етичної системи, які містив “Моральний кодекс будівника комунізму”, у нас лукаво ототожнювалися з християнськими. Ігноруючи те, що в основі християнства лежать закони Мойсея з Декалогом Заборон: “не убий”, “не укради” тощо, що веде до негативної оцінки етичного компромісу і позитивної оцінки етичної конфронтації (іншими словами – безкомпромісність в етичних оцінках і компроміс у людських взаєминах). “Моральний кодекс будівника комунізму” замість етичних заборон лише декларував потребу “добра”, закликаючи людину бути “чесною, правдивою, морально чистою, простою та скромною”, і водночас бути “непримиренною до ворогів”. Такі формули ведуть до етичного компромісу, оскільки “зло” не заборонено і може бути використано при потребі начебто для “торжества добра”. Цінності – вселюдські, але спосіб комбінування їх – чисто другосистемний.

Отже, два суспільства, що мають тотожні системи цінностей, суттєво відрізнятимуться, якщо у них різні етичні системи. Можна похвалятися, що поділяємо європейські цінності, але залишатися у старій, переважно язичницькій, етичній системі. Ще й ображатися, що на тебе європейці дивляться як не на справжнього, повноцінного, європейця.

Проводячи тестування у США серед представників західної культури та недавніх емігрантів з СРСР, Лефевр встановив, що американці у своїй більшості є представниками першої етичної системи, емігранти в основному належали до другої. Останні, хоч вважали себе противниками совєтської системи цінностей, поводились з новими цінностями за тою ж системою їх комбінування (другою), яку всотали раніше. Порівняно легко змінюються самі цінності, але значно важче змінити спосіб їх комбінування, бо він дуже глибоко закладений у людській свідомості, продовжуючи визначати логіку ціннісної поведінки навіть після того, як сам суб’єкт змінив свою ціннісну систему.

Якщо докладніше про згадані порівняльні дослідження Лефевра совєтського та американського ставлення до етичного компромісу та етичної конфронтації, то в них з’ясовувалося ставлення до таких чотирьох пар тверджень. У кожній з тих пар перше твердження містило дозвіл використати поганий засіб для досягнення доброї (хорошої) мети (тобто за компромісу між добром і злом), друге твердження забороняло використання поганих засобів для досягнення доброї мети (за конфронтації між добром і злом):

  1. а.Лікар повинен приховувати від пацієнта, що той хворий на рак, щоб зменшити страждання; б.Лікар не повинен приховувати від пацієнта, що той хворіє на рак, навіть щоб зменшити його страждання.
  2. а.Хуліган може бути покараний суворіше, ніж це вимагає закон, якщо це служитиме застереженням для інших; б.Хуліган не може бути покараний суворіше, ніж це вимагає закон, навіть якщо це служитиме застереженням для інших.
  3. а.Можна дати фальшиві свідчення в суді, щоб допомогти невинному уникнути тюрми; б.Не можна давати фальшиві свідчення в суді, навіть щоб допомогти невинному уникнути тюрми.
  4. а.Можна послати шпаргалку, щоб допомогти близькому другові на конкурсному екзамені; б.Не можна посилати шпаргалку, щоб допомогти близькому другові на конкурсному екзамені.

(Переклад українською цих тестових тверджень з: “Владимир Лефевр. Алгебра совести. (перевод с англ.), Москва, 2003. с.70, Таблиця 1.1).

Серед американців (було опитано 62 особи віком від 17 до 67 років, з яких 27 – жінки і 35 – чоловіки) відсоток тих, що погоджувалися з твердженнями “а” по всіх класах тверджень у середньому у десять разів менший за відсоток згодних з твердженнями “б” (довірчий інтервал при цьому коливався від ±6,8 до ±9,9). Серед недавніх іммігрантів з СРСР (опитано було 84 особи віком від 19 до 66 років) співвідношення між відсотком згодних із запропонованими твердженнями “а” та “б” було майже у таких же пропорціях (довірчий інтервал коливався від ±6,7 до ±10,7). ) лише – навпаки, бо перевага надавалася не твердженням “а”, а твердженням “б”. Заради точності слід зазначити, що у двох останніх парах різниця між відсотками підтримки тверджень “а” та “б” дещо скоротилася, – до співвідношення 1/3 до 2/3, – що свідчило про певне зростання у цих пунктах прихильників першої етичної системи оцінювання запропонованих пар тверджень, залишаючись у межах другосистемної етичної моделі.

Додатково коментувати це тут немає потреби, бо отримані при тестуванні цифрові відмінності між сповідниками першосистемного та другосистемного етичного світобачення таки вражають.

Попри ритуально-показне ніби масове “самоповернення” у колишню релігійну ідентичність із “православного атеїзму” на пострадянському просторі досі панує друга етична система, і в ній, природньо, відсутні процедури розв’язання конфлікту. Перехід совка на першу етичну систему із “атеїстичної” чи “язичницької” не вимірюється кількістю відвідин храму і навіть не кількістю прилюдних жестів та формальних молитов, а фактами реального вияву безкомпромісності в етичних оцінках і компромісу в людських взаєминах. Одним словом: без приниження людської гідності, без обману, без кидків, з дотриманням слова... Якщо пересічна людина західної культури оцінює етичний компроміс негативно, а етичну конфронтацію – позитивно, то “совки” навпаки – етичний компроміс позитивно, а етичну конфронтацію – негативно. Агресивність і безкомпромісність “совка” не є його особистісними особливостями, вони були нормативними якостями, необхідними для функціонування у совєтському суспільстві. І за інерцією досі існують у нашому постсовєтському. Особливо вражає концентрація другосистемних сповідників у нашому політикумі.

Проблема наче навічного домінування у нашій суспільній свідомості другосистемної етичної моделі, здавалося б, не може не хвилювати нашу гуманітарну інтелігенцію, бо це синонім визнання нашої навічної “дугінської” прив’язки до язичницько-православної традиції нерозрізнення “гріха” і “грішника”. Це одразу заторкує “непатріотичну тему” щодо негативного впливу “фігурантів” нашої літературної чи ширше – гуманітарної сфери на закорінення і підтримання на небезпечному рівні у суспільній свідомості другосистемного світобачення.

Чому такої уваги потребує культурологічний аспект цієї моральнісної проблеми? Сьогодні всесоюзних літературних еталонів нормативності другої етичної системи начебто насильно “в голови не вбивають”, не вивчають в Україні, але залишилася в силі колишня республіканська відповідниця “загальносоюзної” – українська радянська література. Є і ціла армада заслужених і менш заслужених її  “дослідників” та “прихильників”, що з усіх сил намагається зберегти  тривання нашої свідомості у попередній, нормативно другій, етичній системі. Я не прагну скидати з п’єдесталу, скажімо, Олеся Гончара, чи будь-кого з представників “соціалістичного реалізму”, включно з Олександром Довженком, Юрієм Яновським чи Миколою Кулішем. Але ж не помічати в їхній творчості нашого фатального язичницько-православно-атеїстичного нерозрізнення “гріха” і “грішника”, як і тривання через це їхню присутність у шкільних програмах майже без змін совкового стилю викладання літературної творчості, – таки гріх. Бо художня література несе в собі глибокі неформальні моделі людини у контексті морального вибору. У першій етичній системі домінують взаємини єднання та компромісу, а в другій – протистояння та конфлікту, і це не залежить від практичної користі, пов’язаної з вибором цих взаємин. Адже добре відомо, що стандарти взаємин між людьми, як і норми мови, не належать окремому індивідові, а наперед визначаються національною культурою тої країни, де індивід народився і виріс. Начальники від літератури неусвідомлено, чи свідомо (?), тиражують у суспільній свідомості в якості нормативної другу (язичницьку) етичну систему. Тоді нащо лукаво говорити про нашу європейську стратегічну мету, якщо своїми діями намертво прив’язуємо наше суспільство до другосистемного етичного домінування ще не на одне покоління?

Звісно, викладена вище математична модель не заторкує нормативного аспекту людської поведінки, не відповідає на запитання, як треба чинити, а лише підказує, як вестиме себе людина за певних обставин, тобто дозволяє і пояснювати, і прогнозувати поведінку  представників кожної етичної системи в ситуації, коли вимагається зробити моральний вибір.

Переваги викладеної вище формальної моделі, що характеризує “автоматизм” етичної реакції, полягають в тому, що вона не допускає різних комбінацій з “добром більшим і меншим”, а тому є значно ригористичнішою за конкретну фізичну людину, яка зазвичай сумніватиметься, бо завжди зорієнтована на благо. Варто зробити ще таке уточнення. Поділ людей за приналежністю до двох етичних систем пов’язаний лише з першими двома рівнями рефлексій – “оцінкою світу” і “оцінкою правильності тої оцінки”. Попри те, що ця модель побудована на двох перших рівнях рефлексій, вона дуже інформативна, як показали тестування, проведені Лефевром у різних середовищах. Ці перші рівні рефлексій, згідно з Лефевром, визначають “швидку” рефлексію, характеризуючи ніби “автоматичну” зорієнтованість людини у ціннісному світі. Проте конкретній людині можуть бути притаманні і більш високі рівні рефлексій, які здатні блокувати неадекватну “швидку” реакцію.

Тому етичний розвиток якоїсь особистості у першосистемному суспільстві може бути зв’язаний не лише, і навіть не стільки, з переходом носіїв другої етичної системи на першу, скільки із розвитком і збільшенням здатності суб’єкта включати “повільну”, “самокритичну” рефлексію, контролюючи нею першу, безпосередню реакцію. Це відповідає збільшенню контролю розуму над поведінкою, звільнення людини від влади безпосередніх емоцій.

У суспільстві “другосистемному” взаємини між суб’єктами, що сповідують різні етичні системи, навіть за умов включення розумом більш високих, ”повільних”, рефлексій, складніші і завжди перебувають під загрозою уявнення глибоких світоглядно-моральнісних відмінностей, зафіксованих ще на стадії “швидкої” рефлексії, але які були розумом заради початку свідомої співпраці чи діалогу приховані чи віднесені до категорії “несуттєвих розбіжностей”. Безмежно довго ігнорувати ці відмінності розумові все одно не вдається, бо тут зачіпаються глибинні пласти свідомості з її відповідним ставленням до категорій “добра” і “зла”. У цьому я сам пересвідчувався не один раз, розмірковуючи над причинами своїх міжособистісних розходжень, дійшовши висновку, що в умовах домінування в суспільстві другосистемної етичної моделі цього просто не уникнути за усіх спроб міжособистісних компромісів. Бо “першосистемні” компроміси мають межу – загроза переходу на другу етичну систему з деградацією особистості.

На закінчення можна додати, що одночасне існування у світі двох етичних систем з часу виникнення монотеїзму з його “Божими заповідями етичних заборон” лежить в основі і сучасного морального розколу світу. І людина змушена важко практикуватися у тих своїх моральнісних виборах між “нагору” чи “в долинку”. Тобто вихід з “язичницького моральнісного рабства”, започаткований кілька тисячоліть тому Моральнісною Угодою Авраама триває.

Ці загальні міркування щодо існування двох етичних систем: справді монотеїстичної (демократичної, діалогово-плюралістичної) та домонотеїстичної (у розмаїтих варіантах – язичницької, ”рунвірівської”, сектантської, совкової чи атеїстичної) мені видалися конче потрібними для подальших розмірковувань.

х х х

Чи дисидентський (ширше – інтелектуально опозиційний) рух якимсь чином стимулював Володимира Лефевра у його спробах поєднання математичного апарату з проблемами етики та моралі, не відомо. Але того, що його перші праці та монографії у цій сфері після виїзду 1974 року із СРСР, – “Формальний підхід до проблеми Добра і Зла” (Lefebvre V.A. (1977). A Formal Approach to the Problem of Good and Evil. General Systems. XXII – 183-185.); “Алгебраїчна модель етичної пізнавальної здатності” (Lefebvre V.A. (1980). An Algebraic Model of Ethical Cognition. Journal of Mathematical Psychology, 22., p.83-120.) та “Алгебра сумління. Порівняльний аналіз Західної та Радянської  етичних систем” (Lefebvre V.A. (1982) Algebra of Conscience: A comparative Analysis of Western and Soviet Ethical Systems, p.182), –  з’явилася друком перед крахом “Імперії зла”, таки не заперечити.

Дисидентство – поняття збірне, і дисиденти не схожі один на одного. І дисиденти – не ангели, а звичайні люди. Навіть безперечні в’язні сумління. І навряд чи можна автоматично зараховувати до категорії дисидентів кожного ув’язненого у період активного протистояння дисидентства і тоталітарної влади. З іншого боку, декого із свідомих дисидентів доля щадила, і вони уникнули ув’язнення, не лише через виїзд за кордон. Тим більше, що дисидентство – лише видима частина айсберга інтелектуального та світоглядно-моральнісного опору існуючій суспільно-політичній системі і чітке розмежування тих частин просто малопродуктивне.

Звичайно, дисиденти відрізняються від решти тим, що потрапили колись у ту чи ту розробку спецорганів, що не обов’язково закінчувалося ув’язненням, але їх вирізняв і чіткіший вияв присутності моральнісних спонук у діях та саморефлексіях.

Звичайно, ніхто в умовах тодішнього протистояння тоталітаризмові не диференціював нікого за сповідуваною етичною системою. Тим більше, що і Лефевр дійшов висновку про існування двох етичних систем лише наприкінці 70-х. Але в самому середовищі, на особистісному рівні кожен сам собі методом проб та помилок таки намагався добирати ближчого “по духу”. Як у чітко дисидентському середовищі, так і у довкіллі. Як в ув’язненні, так і “на волі”. Для людей, змушених брати участь в колективних діях (політиці), необхідним є узгоджене уявлення щодо цих дій, їхніх бажаних результатів і можливих небажаних наслідків, адже йдеться про людей з дуже різними поглядами на те, що відбувалося чи відбувається, і навіть на світ загалом.

Але навіть тоді, “цинік” для мене не був однозначним відповідником поняття “донощик” чи “стукач”, бо була низка інших варіантів його моральнісної самореалізації. Цинік лише використовує обставини, намагаючись отримати від існуючої системи якісь блага. Бувало і достатньо виконати те чи те соціальне замовлення влади чи послужити презентабельною вивіскою режиму без очевидного вияву на зовні аморальності.

Звичайно, спеціально сформулювати моральні норми як якийсь набір рекомендацій, що опираються на ті чи ті ознаки етичної ситуації, не можливо, хоч заради правди треба визнати, що такі спроби у дисидентському середовищі таки були, але через опір розсудливіших товаришів, слава Богу, провалилися. Моральний розвиток людини передбачає цілеспрямований саморозвиток і вироблення уважності до того, що відбувається в дійсності. Тим більше, що оцінки конкретних вчинків залежать від конкретного контексту, в якому вони здійснюються. А створення якихось трибуналів моралі просто відгонить середньовіччям.

Елементарні рекомендації можуть бути не в тому, як вести себе морально (бо жодні рекомендації не звільняють від тягаря вільного вибору), а про бажаність уникати етично напружені ситуації: самому не треба, по можливості, потрапляти у ситуації, де велика спокуса поганого вибору, і не треба ставити у такі ситуації інших.

Але “ми всі минаємо потроху”, – як сказав поет, – зокрема, і позначена дисидентством епоха, що дозволяє деяким “знавцям дисидентської минувшини” тепер жонглювати поняттями і термінами, породжуючи і такий покруч як “тоталітарне дисидентство”, звинувачуючи і побиваючи ним “не своїх”. Як це було в деяких торічних та позаторічних публікаціях при згадуванні прізвища світлої пам’яті Оксани Мешко. Одним словом, очевидними є спроби сформувати під себе якийсь міф про дисидентство. Поляризація позицій колишніх дисидентів на епізоді з Оксаною Мешко чітко засвідчила очевидне, що з одного боку – дисиденти у тому тоталітарному минулому таки були різними також і за сповідуваною ними етичною системою. А з іншого, – що сьогодні дисидентства вже немає. Проте є бажання декого із середовища колишніх дисидентів чи з їхнього довкілля вибудувати собі привілейовану позицію на вежі зі слонової кістки зверхнього критика “дисидентів”, “несидентів” чи просто “відсидентів”.

Не дивниця, що нові емігранти з колишнього Радянського Союзу (серед них було чимало тих, що свідомо протистояли радянській політичній системі) до США у своїй більшості виявилися носіями другої етичної системи. Що тоді казати про тих із колишніх дисидентів, що нікуди не виїжджали, вибравши собі зручну позицію у нових умовах, діючи за звичною старою совковою системою поєднання “добра” і “зла”, хоч і проголошують зорієнтованість на нові цінності?

Справжній розвиток людини і народів, на думку папи Івана Павла П, має не соціально-економічний, а моральнісний характер. До того ж і сам соціально-економічний розвиток, його глибина та ефективність, визначаються і формуються нашим моральнісно-етичним розвитком.

А що ж маємо у тій сфері сьогодні? Зовні, іноді наче прощаючись із нашим тоталітарним минулим, ми можемо доречно видобувати з пам’яті відомий солідарний заклик – “возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке”, і водночас підсвідомо тужити за тим минулим, що виявляється у наших наче справді осмислених практичних кроках чи висловлюваннях. Чи ж осмислених насправді?

Публікація Глузманом у “Критиці” своєї статті-некрологу про Пристайка є чудовою презентацією самотестування носія другої етичної системи, хоч би скільки разів чулося наголошування на тому, що він запеклий “антисовєтчик”. Це засвідчує реальність викликів етичному саморозвитку нашого суспільства.

Повторюся, це не означає, що якщо наше суспільство зорієнтоване на долучення до європейської спільноти першосистемних суспільств, то маємо силою всіх заганяти у сповідники першої етичної системи, бо йому бажані лише сповідники першої етичної системи. Йдеться лише про їхнє домінування для реалізації нормативності тої етичної першосистемності у суспільстві.

Саме тут і потрібно зробити уточнення щодо особистої ідентичності носія тої чи тої етичної системи і того чи того конкретного суспільства, з яким той носій себе ідентифікує і намагатиметься підтримувати моральний клімат співпраці, чи реагувати на небезпеки, що чигають на те суспільство. Якщо конкретний суб’єкт ідентифікує себе із українським суспільством після референдуму 1 грудня 1991 року, то йдеться йому, як носієві тої чи тої етичної системи, про ідентичність з “Європою”, а чи, можливо, звично з “Азіопою”?

Дисидентська епоха в минулому. З усіма можливими сварами та ілюзіями. Але є важливий інтелектуальний здобуток з тої епохи у вигляді “Алгебри совісті” Володимира Лефевра. Він і наштовхує на думку, що нам конче потрібна суто громадянська мобілізація. Не зациклюватися на якихось “довкологумільовських”  чи “продугінських” моделях “пасіонарності” та відвічної “цивілізаційної приреченості”, а чітко і послідовно орієнтуватися на громадянський вимір. Мобілізація у тому вимірі не за мовною, релігійною, регіональною, станово-економічною, політичною, расовою чи культурною ознакою, а саме за етичною, із сповідуванням першої етичної системи, бо маємо тут жахливий дефіцит. Адже будь-який суспільно-політичний проект, загальнодержавний чи регіональний, у перерахованих вище, чи навіть не перерахованих, сферах може мати тривке підґрунтя лише у першій етичній системі. Поза рамками тої етичної системи все приречене перетворитися на “пил забуття”.

Хоч про дисидентство у теперішньому часі говорити і не коректно, проте інерція суспільної свідомості будь-яку сьогоднішню спробу когось з “колишніх” конкретніше і чіткіше окреслити свою теперішню суспільну позицію у тому чи тому питанні продовжує безпідставно витлумачувати як якусь війну між дисидентами. Війни немає, бо немає самих її суб’єктів. Але існує реальна проблема світоглядно-моральнісного самоосмислення усіх, що вийшли із “другосистемного етичного рабства”, зокрема і колишніх дисидентів. Це не війна, не заохочення до війни, а лише заклик до самоосмислення і свідомого етичного саморозвитку. З усвідомленням  ЕТИЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ, яка загрожує нашому суспільству і вимагає свідомого ЕТИЧНОГО САМОРОЗВИТКУ.

Попервах хоча б через широку суспільну дискусію про оптимальні наші шляхи виходу із “язичницького етичного рабства”.

Пам’ятаючи, що “Бог завжди дає драбинку: і на гору, і в долинку”. За свободи нашого моральнісного вибору. Як належні до тої множини народів, що мають за моральнісного батька Авраама і сповідують єдиного моральнісного Бога Всесвіту, маємо крок за кроком свідомо рухатися таки “на гору” щаблями “моральнісної драбинки”. Перебуваючи у постійному доброзичливому діалозі із слабодухими прихильниками повернення вниз, у язичництво.

х х х

Після цих загальних розмірковувань про можливість існування людського феномена у двох моральнісних системах мої спогади з досвіду міжособистісних взаємин вже не виглядатимуть занадто егоцентричними. З іншого боку, ця моя подальша сповідальна розповідь про наші взаємини з Глузманом як взаємини двох індивідів у двох різних етичних системах може сприйматися чисто ілюстративною щодо згаданого Глузманового етичного самотестування, поданого у “Критиці”.

Кожен, хто хоч гортав книжку “Листи з волі”, яка вийшла друком десять років тому, не міг проминути своєрідну передмову, що називалася “від трьох”, і використаний у ній символ “трьох воїнів, що довірливо притуляються один до одного спинами, навіть не оглядаючись на те, що робить інший”.

Признаюся, читаючи тоді цей варіант передмови “від трьох”, я відчув якийсь дивний дискомфорт від використання того символу. По-перше, мені чомусь згадалося, як ми у карцері удвох із Світличним грілися спинами від холоду. Хоч загально відомо, що найкраще зберігати своє внутрішнє тепло, згорнувшись “калачиком”. У Світличного боліли нирки, тому вимушено пішли на варіант “спина до спини”. Хоч і промайнула при цьому єднанні спинами думка, що цим наче тиражуємо живучу ідею якогось “сіамського зрощення України та Росії у таку собі дивну азіопу” на особистісному рівні.

Можливо, той символ більше міг би надаватися щодо минулого дисидентського протистояння владі? Проте і тоді важко уявити, що ми щось дуже важливе, “істинне”, затуляємо чи захищаємо від небезпек своїми спинами, бо “істини” там не могло бути, а ту “істину” ми лише шукали. І кожен по-своєму. Навіть тоді солідарність була не спин, а обличь та рук: “щоб не пропасти поодинці”.

Вже після звільнення так само важко мені було якось переінтерпретувати своє тодішнє світобачення на якусь “боротьбу воїнів” в рамках Українсько-Американського Бюро чи поза його рамками проти чогось чи проти когось. Тут більше пасувала б модель круглого столу, обличчям до обличчя, хоча б для обговорення своїх особистісних рефлексій. Круглий стіл можна покинути, у випадку серйозних розбіжностей і неможливості їх усунення у якийсь конкретний момент або взагалі. Так само, як і знову повернутися за той стіл у рівноправ’ї за сприятливіших обставин.

А тут виходить наче “круглий стіл для спин”. Але що можна обговорити спинами? Хоч цей варіант свідомість якось і прагне виправдати “нечастістю” особистих зустрічей та реальною неможливістю діалогу обличь.

Проте це може набувати фальшу у сучасну дуже здиференційовану у багатьох вимірах пору, і суттєва віддаленість тої колись дружної спини може бути комусь звабою зробити щось за тою чи тою спиною. А з іншого боку, зваба скористатися з тої ситуації для вибіркового тіснішого, “сіамського”, зближення між собою окремих спин: сильнішої і слабшої. Після чого слабша вже і поворухнутися не зможе, бо в результаті матиме дуже непривабливий вигляд. Тому і вимушена буде просто мовчати.

Але головне запитання у тому, що можеш зробити, коли раптом відчуваєш, що та спина, що за твоєю, наче сповідує вже іншу істину. А може та несподівана іншість і почала відчуватися лише за певної відстані між спинами? Іншість, коли нинішньому Савлу знову хочеться стати колишнім Павлом.

По якійсь хвилі роздумів над прочитаним текстом передмови та відсутності іншого варіанту я змирився з цим символом “трьох спин”.

Це не сьогоднішні мої відчуття, а спомин про тодішні. Бо я задовго до тої передмови вже відчув небезпеку такого зрощення, зокрема, коли в очевидному міжособистісному чужому конфлікті потрібно було однозначно вибирати свою сторону між Г. та З. Тоді вибрав Г., але сподівався, що мені за віком вдасться першим випасти з того сіамського солідарного єднання довкола “головної спини”.

Дивним видається, але (за моїми спостереженнями) ніхто тоді чомусь не помітив, що той “символ трьох воїнів” наче протиставляв трьох колишніх зеків “незекам” не лише у тій структурі, що називалася Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, а взагалі у житті. Все виглядало цілком закономірно – “дисиденти”. Тоді це сприйняти інакше справді було нелегко, свідченням чому була і моя імпульсивна, не доведена до логічного кінця, заява про складання своїх повноважень співголови Громадської ради як своєрідна психологічна самокомпенсація у тодішніх умовах чужого конфлікту між Г. і З..

У згаданій вище ситуації “роздоріжжя” вибору я залишився таки в “обоймі трьох”. Мені здалося, що тодішній спалах агресивності щодо одного із співзасновників Бюро був викликаний браком позитивних емоцій у наших душах. Тому і взявся за їх появу. Маю тут на гадці свою тодішню статтю “Феномен Глузмана”, яку справді майже всі зустріли схвально. Почув лише одне доволі обережне зауваження, що я зовсім усунув очевидні негативи і надто загустив позитивні барви, бо той феномен творив не один лише Глузман. Я це зауваження приймаю, але я мав право з висоти свого віку саме на таку концентрацію, усвідомлюючи відомий ефект похвали додаткової чи авансом: вона зазвичай не несе негативних результатів. І сьогодні, після відходу від того “єднання трьох”, я не шкодую за цю статтю, на яку Глузман тоді прореагував такими словами: “Так про мене ще ніхто не писав”.

На тій піднесеній хвилі надії на “новий”, “опозитивлений” стиль співпраці тоді ж почалася і наша спільна робота над “Знаками часу”.

Тому і не дивно, що сподіваючись на той новий початок у взаєминах “трьох”, – хоч насправді цих взаємин “у трьох” ні тоді, ні пізніше так і не відбулося, бо здавен, мабуть від самого початку, як були, так і залишилися автономними попарні взаємини, – я і прийняв згодом той символ “єднання трьох спин” у передмові до “колективної монографії” трьох колишніх зеків.

Проте тоді не думав, що все подальше відбуватиметься саме так, як відбулося, коли змушений буду викладати перед люди свою болісну прижиттєву інтерпретацію того. 

х х х

За моїми спогадами коріння моїх нинішніх суто моральнісних проблем в самій історії народження дружніх взаємин між двома загалом добре відомими вже не лише в Україні, але і поза її межами людьми у сфері захисту прав людини. Семена Глузмана з Києва, відповідального секретаря Асоціації психіатрів України, і Євгена Захарова, співголови Харківської правозахисної групи.

Саме довкола них 10 грудня 1992 році створюється Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, Глузман стає директором (такою була його категорична умова на згоду увійти до того Бюро), а Захаров – просто рядовим членом Громадської Ради Бюро і водночас головним редактором Інформаційно-аналітичного бюлетеня того Бюро. Співголовами Громадської ради Бюро за попередньою домовленістю мали стати практично ровесники Семен Глузман (він водночас і виконавчий директор) та Мирослав Маринович, засновник  першої групи Міжнародної Амністії в СРСР, що мешкав тоді у Дрогобичі.

Але Маринович несподівано запропонував передати свої функції Співголови тоді майже пенсіонерові Антонюку. Я опирався, бо то не моє амплуа, бо не звик до формалізованої у структуру колективної діяльності, вважав себе таким собі раком-самітником, залежним лише від себе і відповідальним лише перед собою. Не вийшло з моїми аргументами, довелося погодитися. Погодитися згодом і на роль такого собі заступника редактора Інформаційно-аналітичного бюлетеня Бюро.

Спочатку все йшло спокійно, толерантно, ефективно. Бюро здобуває добре ім’я професійності та об’єктивності як у громадськості, так і у влади. Згодом невеличкі, ледь помітні для оточення, тертя між Глузманом і Захаровим. Далі все стає зримим. Згодом Глузман просто блокує своєю демонстрацією неучасті у засіданнях Громадської Ради  її статутну роботу. Перед київськими членами Бюро Глузман ставить вимогу виведення Захарова зі складу Бюро, хоч Захаров і був одним із членів-засновників. Жодних справді чітких та конкретних звинувачень проти Захарова Глузман не висуває, а лише натяки, обіцяючи згодом все докладно кожному з нас розповісти. Ситуація патова: або роботу Бюро паралізовано, або Захаров відмовляється від прав члена-засновника і сам покидає Бюро.

Минають не місяці, роки, а жодних аргументів та конкретної якоїсь тодішньої вини Захарова Глузман таки не оголошує. Обмежується кожен раз туманними натяками на їхню грандіозність та неймовірність, і про них має згодом розповісти, якщо не він сам, то такий то чи такий то. Коли звертаєшся до вказаних персон, вони знизують плечима, говорячи, що щось мало бути їм повідомлено таким то чи таким то, але досі нічого нема, радячи звернутися до згаданих осіб. Отак по колу і ганяли дуже цікавих, як дурнів чи точніше – баранів. Інші – пояснювали собі причини самотужки: мабуть, справа таки у грошах. Тим більше, що Глузман туманно і натякав про якісь грошові зловживання Захарова. Згодом з’ясувалося, що з боку грошей до Захарова претензій таки нема. Але справу – зроблено! Захарова – оббріхано. І ці брехні Глузман розпускав сам або прохав це зробити інших, що не знали справжнього стану взаємин. Згодом ці брехні щодо Захарова були відтворені Глузманом і перед кількома західними посольствами, які, як вважалося, відвідує і Захаров.

Зародження “конфлікту двох” я спочатку витлумачував собі тим, що один з них “сидів”, а інший – “не встиг”, і той, що сидів був на 6 років старший за того, що не встиг. Але подальший розвиток конфлікту свідчить про значно серйозніші фактори. Бо оббріхування Захарова і витіснення його з Бюро Глузману виявилося замало. Він вирішив звернутися по допомогу до самого генерала СБУ Пристайка, щоб той якось взагалі прикрив Харківську правозахисну групу, бо вона вочевидь створювала дискомфорт для директора Бюро своєю практичною роботою у правозахисті. Про цей факт звертання до СБУ знаю від самого Глузмана. Я спочатку не повірив, думав – просто психологічна самокомпенсація передо мною. Він дуже любив блефувати, і спостерігати, як під впливом почутого міняється обличчя слухача. “Они, оказывается, ничего теперь не могут!”, – так підсумував згодом свої контакти з СБУ Семен Глузман.

Коли через якийсь тривалий час про це при зустрічі згадав сам Пристайко, то я вжахнувся. Пристайко каже скрушно, мовляв, ми ретельно все тоді перевіряли, ну, нема там нічого у Захарова! Але Глузман далі наполягає, тисне. Ну, як так можна? Виник конфлікт між товаришами. Але пощо залучати до порахунків нашу службу?

Щось схоже було у випадку з головним лікарем Київської психіатричної лікарні  імені Павлова паном Лісовенком. Історії з Лісовенком Пристайко торкався кілька разів, я її добре знав, але не хотів однозначно ставати на протилежний від Глузмана бік. Бо це була  структура, з якою ні в мене особисто, ні в Бюро як такого не було жодних взаємин. Взаємини з Лісовенком мав Семен Глузман як відповідальний секретар Асоціація психіатрів, що містилася в одному з корпусів психлікарні, головлікарем якої став Лісовенко за наполяганням саме Глузмана.

Схожість між Лісовенком і Захаровим була в тому, що спочатку з Лісовенком була дружба, доки той слухався Глузмана в усьому. Але в якусь мить щось у взаєминах тріснуло, можливо, навіть через якийсь зовсім дрібний непослух (сам Глузман говорив про появу надмірних апетитів у Лісовенка щодо організації йому закордонних поїздок та збільшення йому грошового забезпечення з коштів Асоціації психіатрів). Глузман казав: “Я думал, что он будет мне благодарен за то, что я перетянул его в Киев, а он нахальничает со своими непомерными требованиями і навязываемым контролем ассоциации”. Вочевидь, впертість Лісовенка у відстоюванні своєї думки і була тим спусковим механізмом конфлікту, у якому з’явилися за зовні переконливий аргумент саме “гроші”, як і у випадку із Захаровим. 

Щодо Захарова про гроші лише туманно натякалося, а щодо Лісовенка прямо говорилося, принаймні у моїй присутності.

Вже з початку 90-х Глузман постійно при зустрічах говорив, що намагається реформувати українську психіатрію. Що ж, слава Богу! Наміри товариша виглядали цілком благородно і я можу, навіть зобов’язаний, піти йому назустріч і посидіти пару годин, як депутат Київської міськради, на засіданні адмінперсоналу психлікарні. А йшлося про дотримання прозорості у виконанні процедури заміни керівництва психлікарні.

Це не була сфера моїх інтересів, як депутата. Я пропонував Глузманові тих своїх колег з депутатського корпусу, які мали своєю сферою київську медицину, називав прізвища, але він їх не хотів. Був певен, що всі вони(фахові медики, не з рядових, працювали в конкретних медичних закладах Києва) можуть не підтримати пропоновану ним зміну керівництва, бо самі пов’язані із старим керівництвом. Я мав лише посидіти на засіданні з депутатським значком. Чисто абстрактно психологічно я був на боці Глузмана, що прагне змін.

Лісовенко зовні виглядав цілком пристойною альтернативою тодішньому заскорузлому керівництву психлікарні, бо в лікарні процвітає торгівля накотиками з відома та участі головного медика. Тим-то стара адміністрація Київської психлікарні, яку мав очолити на вимогу Глузмана Лісовенко, мало кого могла привабити стати на її захист.

Певен, що і генерала СБУ Володимира Пристайка так само. Але для нього справа була не в персоналіях, а в дотриманні існуючих правил заміни керівників на посаді. Я не відчував себе жодним чином причетним до реалізації тих правил, де б то не було. А Пристайко відчував. Саме в цьому різниця нашого з Пристайком вибору: на чиїй ми стороні.  Хоч обоє обрали одну і ту саму сторону – Глузмана.

У конфлікті, що згодом виник між Глузманом і Лісовенком, не скажу, що я справді був на чиємусь боці – Лісовенка чи Глузмана, але усвідомлював, що перемога Лісовенка означатиме виїзд асоціації психіатрів з території психлікарні. Але моє формальне тримання Глузманової сторони не мало жодних наслідків у тій боротьбі між колишніми симпатиками.

Законних підстав для звільнення Лісовенка у Глузмана не було, і знову благальне звернення за допомогою до генерала Пристайка. Вдалося використати факти надходження за сприяннями самого Глузмана гуманітарної допомоги до лікарні і ніби знайти якісь порушення. Як таку собі формальну підставу для переведення Лісовенка на іншу роботу.

У розмовах з генералом я бачив, що він тверезий щодо “захопливості Глузмана”, – любить маніпулювати людьми, використовуючи своє прізвище, робить помилки сам, а виручати просить тих, з ким не узгоджував свої дії. Але чому так стелитися під нього? Якщо самокритично, то і я так само стелився під Глузмана. Принаймні у трьох випадках: Захаров, Лісовенко та звання почесного чекіста для Глузмана (якщо Немиря – кадровий чекіст, то я маю бути хоча б почесним, міркував іноді вголос Глузман). Від самого Глузмана знаю, що не менше року тягнулося узгодження формулювання та форми присвоєння цього звання, бо то щось не влаштовувало Глузмана, то щось не влаштовувало СБУ. Я лише м’яко висловлював сумнів у доцільності тої “чекістської” причетності.

Справжнього сенсу згаданої Пристайкової зі мною розмови не збагну. Ні тоді, ні тепер. Але сам факт розповіді всього того мені, не другові, свідчить, що і це, а не лише згадане у статті – некролозі пам’яті генерала, втягування-маніпулювання Глузманом участю високого чину зі спецслужб у відомому Міжнародному психіатричному конгресі, його глодало.

Отакі маємо прикрі для іміджу українських дисидентів факти. Хоч може здатися нормальній психіці, що це надмірне їх “загущення та узагальнення”.

Окрім історії з Лісовенком мені пригадалася низка інших Глузманових “розлучень”, зокрема з лікарем Григоренком, якому сам Глузман і доручив посісти цю посаду у Міжнародному реабілітаційному Центрі (про який є згадка у статті Глузмана), Наталією Бєліцер, Віталієм Крюковим чи Леонідо м Фінбергом (усі троє – члени Громадської ради Бюро) .

Випадок з відомим юристом Віталієм Крюковим особливо вражає, коли починаю знову все прокручувати у пам’яті. Коли якось свого часу спитав у Глузмана, чому немає на засіданнях Крюкова, той відповів: ”а ви подзвоніть і запросіть, щоб прийшов”. Я, як дурень, про конфлікт нічого не відаючи, дзвонив кілька разів і запрошував, але Крюков, нічого не пояснюючи, казав “хорошо” і не приходив.

Лише через кілька місяців по тому, якось наче між іншим Глузман каже: “В ресторане вчера хорошо посидели вдвоем с Крюковым. Сказал, что решил сосредоточиться на Правнычей фундвции, а на Бюро не держит обид ”.

З усього видно, що до розряду своєрідного “тихого примусу” звільнення належить також випадок мовчазного виходу зі складу Громадської ради Бюро відомого соціолога Євгена Головахи, що був членом Громадської ради Бюро від самого її початку. Чи випадок з доволі пізнім членом Громадської Ради, теж відомим соціологом, Миколою Шульгою. Після його виходу Громадська рада практично перестала існувати, бо все стало начебто “вирішуватися в робочому порядку”, хоч така процедура у статуті не була ні прописана, ні передбачена.

Нікому не хотілося скандалити, усі мовчки йшли геть. Що вони думали після того про Глузмана (сьогодні розумію, що і про мене, як його колегу-зека, так само, хоча б за моє виключне зосередження на Бюлетені та самоусунення від усього, що відбувалося у Бюро). Але ж все це формально належало лише до сфери виконавчого директора Бюро, – бо так було складено статут на вимогу самого Глузмана за зразком тоталітарної структури, проте тому фактові при створенні Бюро члени-засновники не надали жодного значення. Та й як можна було сумніватися в Глузмані, що мав такий неймовірний імідж принципового захисника жертв зловживання психіатрією з боку тоталітарної влади? На Глузмановім обличчі від тих розлучень чомусь ніколи не було ні крихти жалю. “Никто и пикнуть не сможет, потому что все это будет свидетельствовать в первую очередь против него самого”.

Казати, що “пертурбації” у Громадській раді Бюро стосувалися якихось “опонентів”, недоречно, бо то були члени Громадської ради, яких сам Глузман від самого початку представляв як своїх друзів. Я навіть сумніваюся, що (окрім випадку із Захаровим) доречним тут термін “розправа”, бо може йтися лише про своєрідне навіювання думки опонентові, що пощо йому тут витрачати безглуздо свій час та інтелект.

Причиною “конфлікту” могло іноді стати висловлення “умовним опонентом” сумніву щодо слушності висловлювань директора, – як одного із співголів Громадської ради Бюро, – таки на самій Громадській раді. На офіційних її засіданнях, чи після них, куди обговорювана тема кулуарно могла плавно переходити між окремими учасниками дискусії. Можливо і непоштивий відгук того, кому директор дав на перегляд та оцінку свою статтю. Інших можливостей виникання незгідностей просто не було. Але тоді це лише боротьба двох думок. Я свідомо “виводжу за рамки” різницю у фаховому рівні члена Громадської ради і виконавчого директора Бюро. Залишаю лише ту особливість, що одна думка належить рядовому членові Громадської ради Бюро, а інша – Співголові тої Громадської ради, що є і виконавчим директором, тобто “найголовнішою персоною” в Бюро. Ці тихі зіткнення  породжувала не абстрактна тема, а чергова ідейно-реорганізаційна чи видавнича сверблячка. І ніколи вони не виникали на офіційних засіданнях Громадської ради, тому і не виростали на прилюдний скандал. Навіть у випадку з Захаровим усе відбувалося десь за кулісами.

Середньовічність таких наслідків незгоди на засіданнях Громадської ради (чи поза ними) не одразу усвідомлювалася, бо конфлікти мали не відвертий характер, і сторона, що опинилася у “програші”, не бажала відверто демонструвати свою “непоштивість” до відомого дисидента. І тихо відходила з Громадської ради.

Вражає і “витиснення” з Громадської ради Леоніда Фінберга. Дуже негарна історія. Сам Фінберг її ніколи не озвучить так само, як не озвучували своїх історій Євген Захаров, Євген Головаха, Віталій Крюков, Наталія Бєліцер, Микола Шульга чи інші. Можливо, всі вони не хочуть і моєї згадки тут про це.

Але про роздачу тодішнім членам Громадської ради своєрідного “домашнього завдання” наче школярам розповісти можу, бо тут прізвища не фігуруватимуть. Кожен мав підготувати на наступне засідання Громадської ради якусь статтю на обрану самим собі тему. Жодних офіційних оцінок за результатами не оголошувалося. І знала їх лише обрана директором жертва.

До речі, згаданого при роздачі домашнього завдання “наступного засідання” Громадської ради, на якому мали підбиватися підсумки виконання завдання таки не відбулося. Таким був безславний кінець передбаченої статутом Бюро його Громадської ради. То чи не поставлено цим жирний хрест на легітимності існування самого Бюро?

Сьогодні причину того, що зі мною так не сталося, як з іншими членами Громадської ради, бачу лише у своїй м’якості (це – правда, але як мені набридло це постійно чути!) та в наявності якихось планів подальшого використання та маніпулювання мною. Зокрема щодо Сфери і свого тоді ще близького друга Ігоря Гільбо. Це моє пізніше відчуття, про що буде розповідь трохи нижче.

Після “шкільного завдання” у стилі “зробіть щось, не знаю що, зробіть так, не знаю як” для поважних і авторитетних у своєму фахові членів Громадської ради та дуже принизливих за результатами оцінки виконання того директорського завдання розмов, що відбувалися лише сам на сам, – всесильний директор і жертва, що позбавлена самого права на апеляцію, – Бюро і втратило тоді практично всіх членів Громадської ради.

Але ця ситуація руйнації Бюро за допомогою “шкільного завдання”, як я сьогодні розумію, зав’язувалася насправді раніше, принаймні ще на нагородженні премією Євгена Захарова, Семена Глузмана та Сергія Головатого (Правнича фундація). Бо нагорода Глузманові була визначена не за здобутки на ниві правозахисту Українсько-американського Бюро захисту прав людини, директором якого він був, а за здобутки Асоціації психіатрів України, у якій він був відповідальним секретарем. Мабуть на підсвідомому рівні Глузман вже тоді відчував ту порожнечу, яку прикривала гучна колись назва Українсько-Американського Бюро захисту прав людини.

Що тільки Глузман тоді (ще від підготовки в Європі самого питання про нагородження) не робив, щоб викинути Захарова із числа претендентів на нагородження! Це друге, вже міжнародне, оббріхування Захарова перед Британським посольством виявилося марним. “Лукаві європейці” стояли попри все на своєму – “Захаров має бути нагороджений”.

Глузманові вдалося лише виговорити собі вищу у два рази суму своєї нагороди. 

Важко збагнути будь-чиє самодурне прагнення бути найпродуктивнішим генератором ідей і зосередити всю владу у своїх руках. Але тут ніхто на владу директора Бюро ніколи не претендував. Заподіяну непоправну інтелектуальну шкоду Громадській раді директор таки “компенсував”, формально ввівши в обхід процедури до її складу Тетяну Яблонську та Людмилу Мільнер. Ця наявність у складі Бюро ще якихось прізвищ, окрім Глузмана і Антонюка, створювала видимість функціонування Бюро, хоч говорити про це можна суто умовно, "на папері”, коли все вирішувалося, якщо було, що вирішувати, у так званому “робочому порядку” ним самим. І, звичайно, не забувалося, як “святая святих” – постійний “самопіар”. Бо Бюро – це директор.

Це й усе, в головному, що стосується “історії конфлікту” та “розлучень” у Громадській раді Бюро. Я виявився тоді єдиним із “не розлучених щасливчиків” у Громадській раді. Тому на мені і зосереджена вся відповідальність за той безславний її кінець. Суто моральна відповідальність, від якої не сховатися за жодні юридично-статутні виправдальні аргументи.

Сьогодні чітко усвідомлюю, що тодішня моя слабка вичікувальна позиція у Громадській раді робить мене морально відповідальним і за все, що далі відбувалося з “імперією Глузмана”.

х х х

З Ігорем Гільбо (створювач і перший директор видавництва Сфера, про це видавництво мовиться у статті Глузмана) все відбувалося вже у скандальному режимі. До випадку з Гільбо я став неждано причетний через своє формальне членство у Наглядовій раді того видавництва.

Ще до свого членства в Бюро я знав про дуже давню та тісну дружбу, що об’єднувала не лише Ігоря Гільбо та Семена Глузмана, але і їхні сім’ї, тому не дуже згодом придивлявся до специфіки їх взаємин у конкретній ділянці створення самого видавництва. Ідея начебто належала виключно Глузману, спонсори теж реагували саме на ім’я Глузмана, але вся реалізація ідеї випала на практичний розум, нерви, плечі та руки Ігоря Гільбо. Та й чи була б колись у житті реалізована та “ідея Глузмана” на практиці без Гільбо? Так вважаю сьогодні, так вважав і тоді, коли ще до членства в Бюро почув від Глузмана вперше розповідь у дуже туманному вигляді про цю ідею та спитав: а хто ж буде її реалізовувати?

Конфлікт між старими друзями стався для мене несподівано, наче і без конкретного моменту початку конфлікту. Не знав конкретних причин, але коли був змушений вибирати свою позицію у тому конфлікті, то одразу вибрав по-зеківськи сторону Глузмана, до того ж і сам Гільбо запропонував мене до складу Наглядової ради і тим зробив мене відповідальним за долю видавництва. Не забуваючи прилюдно перед всіма відзначати особливі заслуги щодо видавництва Ігоря Гільбо, – хоч ентузіазму з цього приводу Глузман і не виявляв, але мовчав, – я спробував замирити сторони конфлікту. Дивовижно, але спочатку проти моїх спроб замирення ситуації у Сфері Глузман не заперечував відверто. Бо, вочевидь, не почув їхньої суті: взаємного визнання помилковості своїх дій чи слів у якийсь момент і свідоме взаємне вибачення і повернення на позиції до конфлікту. Коли довідався про суть одразу категорично заявив: Гільбо має піти геть! У нього ж немає жодної освіти! 

На приватних зі мною з цього приводу зустрічах Гільбо був не проти замирення в принципі, – тобто з відходом на вихідні позиції та з вибаченнями, – але кожен раз не забував наголошувати, що з того нічого не вийде, бо треба, мовляв, знати Глузмана, – він ходу назад насправді ніколи не зробить, і ніколи не зупиняється, поки не розчавить противника повністю. Тоді я попросив його добровільно покинути Сферу і розпочати свій новий видавничий проект, на що він мав достатній запас духовних і фізичних сил. Але Гільбо вперся, казав, що вже не ті роки, що йому залишається лише обмежитися обробітком земельної ділянки (тут він, вочевидь, озвучував, як свою, думку, почуту на свою адресу, як погрозу, від Глузмана).

 Після усвідомлення реальної ситуації і тривалих розмов та консультацій як у Києві, так і в Англії з Робертом ван Вореном та Робіном Джекобі (“Женевська ініціатива у психіатрії”, що підтримувала згадане “Видавництво Сфера”), було вироблено і схвалено план розв’язання конфлікту за моделлю постанови “згори”, через Наглядову Раду, зобов’язавши мене тимчасово виконувати обов’язки директора видавництва, а Гільбо примусово звільнити. Вважалося так, оскільки він не погодився на вимогу Глузмана “добровільно” залишити Сферу 

Так, він не хотів іти зі Сфери, бо в неї стільки свого часу та справжнього креативу він вклав разом із залученим до цього досвідченим друкарем Леонідом Кокуєвим. Хоч і усвідомлював неминучість свого відходу. 

Я радий був тоді, хоч це може і звучить недоречно, що Гільбо через якийсь місяць-два таки організував своє нове видавництво, тим самим поставивши Глузмана у малоприємну психологічну ситуацію, що підкреслювала його несправедливість щодо обґрунтованості звільнення Гільбо – навіть у питанні оцінки фізичних, інтелектуальних і моральних спроможностей свого колишнього друга.

Свою згоду на тимчасове виконання обов’язків директора я дав на засіданні Правління в Англії терміном лише на рік, після чого мали бути вибори нового директора за відкритим конкурсом, як це і було зазначено у самому тексті Ухвали, надісланої та оголошеної у Сфері.

Річний термін дії Угоди добігав кінця, але Наглядова рада та Директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, структурою якого було це видавництво, нічого не зробили для реалізації обіцяного мені тоді, коли я давав згоду на тимчасове виконання обов’язків директора. Не зробили, бо Глузман цього не хотів, як я це сьогодні розумію.

Десь восени 2000 року, коли у Сфері у присутності Глузмана СБУ забирала віддруковане чергове число свого збірника документів, на запитання, чому було звільнено Гільбо, Глузман не озвучив жодного з тих важких звинувачень, що постійно повторювалися за будь-якої нагоди, на адресу свого колишнього товариша, навіть можна було сторонньому тоді подумати, що вони і далі є друзями, що мовляв, так вирішили “наши западные парнеры”, і він тут ні при чім. Це мене “дуже кольнуло”, і стало важливою зарубкою в пам’яті для подальшого самоосмислення ситуації зі Сферою та намаганнях привести її у доконфліктний стан.

Тому я і наполягав на оголошенні і проведенні конкурсу на заміщення посади директора.

І тоді мене гуртом ставлять перед несподіваним фактом: факсом Женевська ініціатива погодилася з результатами начебто проведеного конкурсу на призначення на постійно директором видавництва Антонюка. На основі липового рішення липового конкурсу (бо жодного конкурсу не оголошувалося і не проводилося), – з липовими начебто претендентами на посаду, серед яких був і Антонюк, теж липовий, бо без попередньої згоди, чи заяви на участь у конкурсі. За результатами цього липового конкурсу і призначено мене напостійно директором видавництва. – “А что нам оставалось делать, и кому нужна правда? Мы так решили и все!”. – “Ця брехня і недотримання зазначеної у статуті видавництва юридичної процедури зганьбить нас перед західними партнерами”. – “Какая юридическая процедура? Запад сделает так, как надо нам”, – почув у відповідь на своє здивування цією незаконною адміністративною “зухвалістю”. “Ты же не оставишь нас одних, мы же – одна команда”, – було додатковим аргументом.

Це демонстративне зневажання елементарних процедур людьми, що лише “на люди” офіційно заявляли себе борцями за законність і принциповими правозахисниками, зовсім тоді і зруйнувало оту делікатну рівновагу між зеківською солідарністю і особистою гідністю. Бо за кого мене тут мають? Просто за йолопа?

Я все проковтнув мовчки, але щось було помічено і саме тоді над видавництвом нібито і нависла реальна загроза закриття. Принаймні, так говорили мені, посилаючись на Роберта та його факси. Обладнання і приміщення мали продати, а гроші поділити. Як? Адже затрачено стільки праці?! Це якось і вплинуло на те, що я відклав свій відхід на якийсь час, поки мине загроза руйнації видавництва. Знову компроміс. Мені здавалося, що тим, започаткованим наприкінці 1999 року, компромісам щодо Сфери ніколи не буде кінця. Це просто нівечило мою гідність.

Я завжди згадував цю фразу “Запад сделает так, как надо нам”, коли у Сферу заходили українські туристи з-за океану, що цікавилися розповсюдженням української книжки у світі. Від них і довідався, що вони свого часу виділили названу їм Глузманом суму на видання якоїсь серйознішої книжки з психіатрії в перекладі українською, а не російською мовою. Але книжка всупереч домовленості і обіцянкам “чесної людини”, бо дисидента, вийшла не українською, а російською мовою. На своє обурення та образу вони почули виправдання: ця книжка в певній кількості примірників мала надійти до Монголії, тому і вирішили друкувати російською, а не українською. А мовне питання вирішив Роберт ван Ворен. Цю виправдальну схему я свого часу вже чув від самого Глузмана. Коли її я повторив тоді цим українським туристам, то почув обурливі слова: “То є неправда! Ми всі аргументи і пояснення пана Глузмана перевірили: то все неправда. Як про Монголію, так і про Роберта щодо мовної політики”. На мої додаткові спроби виправдати Глузмана, показуючи видану у Сфері книжку “Знаки часу”, почув холодне і однозначне: “Ми Глузману більше не віримо!” Як тоді важко було моїй “зеківській солідарності”, ніхто не знає. Тоді цьому символові “від трьох”, присутньому у “Листах з волі”, просто не було жодного місця навіть теоретично. Я розумію, що когось, зокрема і Глузмана, попри все українська книжка чи мова не болить і не болітиме. І тут нема ради. Але нащо обманювати довірливих людей, брати від них зібрані на видання україномовної книжки гроші, а згодом отак цинічно зневажати свої обіцянки та їхні сподівання? Нащо? Ще й періодично “піарно” називати себе учнем Світличного! Може, хтось і вірить після всього такому учнівству? Бог з ним!

Я до смерті згадуватиму все це. І виправдання тут бути не може. Про цей видавничий конфуз Глузмана з українською діаспорою знову згадалося, коли прочитав у його статті про Пристайка у “Критиці” таки звинувальний абзац на адресу української діаспори Канади та США, яка відмовляється, бач, підтримувати його видавничий проект. Бо діаспора більше не вірить панові Глузману: “хто раз пробрехався, той віри не має”. І ніякі натяки на учнівство у Світличного не допоможуть. Бо лукавить, бо не може в принципі себе так поводити хоч навіть чисто умовний учень Світличного. І навіть не Світличного.

Ще в агітаціях на директорську посаду у Сфері було присутнє спокушання можливістю видавати україномовні книжки на мій розсуд. Пропозиції фінансово підтримати видання книжки на мій розсуд повторювалися і згодом. Я інтуїтивно відчував лукавство і не поспішав з конкретним планом у відповідь на обіцяну підтримку. Але спробував це зробити, коли мене “укоськали” на продовження терміну директорства. Було це в період роботи над виданням книжки В.Менжуліна, що називалася “Расколдовывая Юнга: от апологетики к критике” і мала повну підтримку Глузмана. Мені дуже запраглося видати в українському перекладі книжку Володимира Лефевра “Алгебра совісті”. Була вже і згода автора на переклад, навіть угода з перекладачем про дуже якісний переклад. Спочатку, після озвучення ідеї та отримання авторських прав, жодних негативних сигналів з боку Глузмана я не помічав. Але коли постало питання у конкретній площині запуску книжки в роботу, то і вилізло назовні лукавство пропозиції про підтримку друку тої книжки. Грошей на неї, бач, не виявилося. Та й взагалі тій особі, яка так багато доклалася до реалізації того задуму з перекладом Лефевра, як виявляється, “не следует доверять”. Точно так само, як колись щодо Захарова.

Це був черговий удар по моїй довірі. По моїй гідності, адже все вже було наче узгоджено щодо друку. Як я тепер виглядатиму перед тими людьми, адже на презентацію цієї книжки мав навіть приїхати сам Лефевр?

Тоді мені пригадалася дивна історія з виданням книжки члена Громадської ради Бюро Всеволода Речицького “Политическая активность. Конституционные аспекты”. Книжку  цілком вже було підготовано до друку, навіть частково надруковано, навіть через якийсь час Фонд “Відродження” уклав угоду з видавництвом Сфера на видання цієї книжки накладом у 1000 примірників. Після низки втручань у виконання зобов’язань видавництва щодо тиражу тої книжки її тиражність було обмежено вже видрукованим половинним накладом. Усі деталі втручань я вже забув, бо це відбувалося ще за директорства Гільбо, але сам факт втручання мені пригадався тому, що тоді до Сфери надійшли листи із різних установ і структур, зокрема з Верховного Суду України та Конституційного Суду України, з проханням виділити бодай якусь кількість примірників тої конче потрібної їм книжки з гарантуванням сплатити вартість. Мені тоді довелося безкоштовно віддати останній контрольний примірник, що зберігався у Сфері.

Ці видавничі болі лише загострювалися від усвідомлення того, що я знав про існування у приміщенні Асоціації психіатрів величезної кімнати, набитої до стелі нікому не потрібною макулатурою, надрукованою таки у Сфері із благословення все того ж таки “всесильного і доброго” Глузмана. Та кімната з макулатурою була справжнім клопотом, попри табу на “винесення сміття з хати”, бо невідомо, як позбутися її непомітно. Кількість макулатури зростає, а водночас потрібна книжка дуже часто не може з’явитися у Сфері з чисто суб’єктивних причин “якоїсь персональної недовіри чи антипатії” до ініціатора чи навіть лише члена ініціативної групи із втілення якогось дуже суспільно потрібного видавничого проекту.

Як ці, чисто видавничі сюжети, так і згадана вище історія з липовими виборами на посаду директора, з цинічним, показушним і нахабним  ігнорування передо мною геть усього, усіх домовленостей і даних мені гарантій за мою згоду на рік побути директором видавництва, змусила мене шукати подумки той момент, коли я вперше вступив у це лайно. Тепер я в ньому по вуха, бачу.

Не спав усю ніч. Невже той перший крок – згода на входження до Бюро? Мабуть, так.

Ні, мабуть, згода, як депутата, зробити дрібну послугу другові, посидівши пару годин на засіданні адмінперсоналу Київської психлікарні?

Ні, може, моя неадекватна реакція (точніше – майже її відсутність) на несподіваний дикозвинувальний – отак: ні сіло, ні впало – передо мною гнівний випад Глузмана на адресу Миколи Руденка, що той негідник, мовляв, стільки людей погубив? При першій же нашій зустрічі тет-а-тет біля Київського поштамту після повернення до Києва.

А може, ота слабка реакція на вимоги Глузмана вивести Захарова зі складу Бюро? Бо я тоді написав і прочитав на засіданні Громадської ради заяву про складання з себе обов’язків співголови Громадської ради, але заяві дальшого ходу таки не дав, а поклав до шухляди. А треба було б вийти зі складу Бюро взагалі! Але тоді більшість тогочасних членів Громадської ради просто вважала б мене, а не Глузмана винним у руйнуванні Бюро... Ну, і нехай би!

Не зміг... Як не зміг відмовитись згодом від прохання очолити Сферу замість Ігоря Гільбо, бо той, мовляв, зовсім знахабнів, Глузмана не слухається і робить, що лиш заманеться.

А може якась помилка на самих початках знайомства у 35 політзоні Пермської області? Зокрема, скажімо, моє зігнорування попередження мене про небезпеку щодо дружби з Глузманом, зроблене Владленом Павленковим, що згодом, після закінчення ув’язнення, виїхав до США? Ні, я не шкодую, що зігнорував те попередження Павленкова, хоч він його згодом повторював і у Володимирській тюрмі, де ми незабаром один за одним і опинилися.

Але чим більше думаю над цим, то більше упевнююся в тому, що моє сповзання вниз було справді давнім і дуже поступовим, а тому і мало помітним у масштабах часу. Бо “Бог завжди дає драбинку, і на гору і в долинку”. Що ж, так мені і треба!

х х х

Кожен раз, коли згадую про цей липовий конкурс на заміщення посади директора Сфери, з виключно липовими папірцями, з липовим висновком неіснуючої конкурсної комісії та наче “законним призначенням на цю посаду” Антонюка, мене не перестає дивувати, що люди у цілком зрілому віці, що досхочу користуються своїм “іміджем” заслужених правозахисників (мало не написав “заслужених чекістів”) перед західними спонсорами навіть у приватних інтересах, можуть цинічно отак гратися у дитячі імітаційні ігри з фантиками: ”наприклад, – оці фантики будуть означати різні продукти, а ці фантики – гроші”, і почалася дитяча гра “у несправжнє” на виду у поблажливо-задоволеного дорослого довкілля!

Ну, з поблажливими багачами на “гнилому і брехливому Заході” все зрозуміло, – вони особливої незручності від тих чи подібних “несправжностей на Сході” не дуже потерпають. Але ж потерпати можуть самі ті гравці “у несправжнє”. Звикнувши виставляти несправжнє за справжнє, вони згодом самі не помічають, як їм самим кмітливі їхні учні та колеги, копіюючи ту модель трансформації несправжності на справжність, підсовують її своїм “великим вчителям”- колегам на Сході (не на Заході!), діючи від імені “дурнуватих західних благодійників”.

Особливо добре мені запам’яталася історія з липовим благодійним вантажем, який наче б то прийшов на адресу Сфери. Мене терміново викликають на роботу, щоб організовувати прийом того благодійного вантажу. Я пробую висловити сумнів у його справжності. “Нет, настоящий! Этих гуманитарных грузов уже столько приходило на ассоциацию психиатров, что сомнений быть не может”. Певен, що якби сам Глузман займався завжди чи хоча б раз отриманням гуманітарних вантажів, то він не був би тоді таким категоричним у твердженнях щодо справжності цього. По Асоціації психіатрів було оголошено навіть мобілізаційну готовність, щоб допомогти Сфері розвантажити “фуру з гуманітарним вантажем”.

Я себе почуваю простаком, я не вірю у справжність, бо не бачу законних ознак справжності, а директор Бюро та його заступниця наполягають на своєму: їдь та отримуй! (У Сфері теж були свої агітатори справжності вантажу!) Я навіть гримнув: “ Схаменіться! Що отримувати?”.

Ситуація розрядилася після того, як я дав тому “начебто водієві” гуманітарної “начебто фури” гроші на обід, і він зник з обрію. Залишивши в атмосфері принаймні Сфери дуже неприємний запах. Чи відчували якусь незручність ті, хто втягували і Сферу, і Асоціацію психіатрів у свої звично дитячі ігри у несправжність? Думаю, що ні! Такі ігри є стилем їхнього життя, як я розумію. “Ну, на этот раз не получилось, но раньше всегда получалось!” Це чудовий, як на мене, приклад повернення проти тебе самого власної брехні і несправжності щодо інших. Дивно, що наслідків навчань не видно. Невже живуть за принципом: “На наш век лохов хватит!”?

Можуть сказати, що просто мені не повезло. Але “не повезло” не лише мені, а усім тим, що намагалися з “відомим Глузманом” щось робити разом. І сам він в результаті, як мені видається, зовсім самотнім залишився.

Якщо формально скористатися “постулатом ненавмисності”, – це коли людина робить погані вчинки лише в результаті зовнішніх спокус, а сама по собі не має наміру чинити зле, – щодо Глузмана, то виходить, що спокушав його на погані вчинки я, спокушав Захаров, спокушав Гільбо, спокушали всі...

Але які тоді підстави бідкатися лукаво перед людьми разом з Іриною, що, мовляв, усі їх покинули? Ось бачите, “какие сволочи”?! Ото ж бо й є! Кругом “сволота” та “спокусники”.

Це додатковий факт-тест про нашу моральнісну різносистемність. 

Взагалі, цей персонаж, його незрозумілі формально злети, та цілком прогнозоване падіння за неймовірного цинізму та впевненості, що він завжди має рацію – вартий літературного осмислення.

“Людина це дріб, чисельником якого є гідність людини, а знаменником – оцінка людиною самої себе” , – так випукло визначив свого часу суть людини Лев Толстой.

х  х  х

Прийнявши своє призначення на посаду попри липовість, я чекав слушного моменту наполягти на своєму і покинути не лише директорські обов’язки, а й взагалі відмежуватися від людей, з якими тривалий час був поруч, “навіть спинами”, але яких насправді не знав у всій повноті та психологічної неспорідненості із собою.

Прийнявши раз солідарно Глузманове гасло : “Надо как-то виживать!” навіть тимчасово своїм, мене все інше просто ніби перестало обходити. Це гасло добре узгоджувалося з принципом солідарності (зеківської, зокрема). Хоч в глибині свідомості і не втрачав відчуття і своєї особистої відповідальності за все те, що не так, як мені уявлялося, робилося, але свідомість моя лише нанизувала, як зарубини, ті очевидні згодом негативні факти і мою солідарну відповідальність за них. Без жодного оформлення на дію. Доки не настало гостре відчуття конфлікту між Глузмановим гаслом “Надо как-то выживать” та старим, дисидентським “Жить не по лжи!”. Тобто: чи “за всяку ціну” та “мы за ценой не постоим”, чи неприспана совість має таки визначати межі тої ціни – “Не в олжі!”. Відчуття того конфлікту між звичною і постійно пролонгованою з різних резонів компромісністю та солідарністю (тому і була вона якась прикособочена, не рівноправна) та власною людською гідністю, що опинялася під загрозою руйнації, було просто жахливим.

Нагода звільнитися від чіпких солідарних обійм трапилася через кілька місяців, коли Глузман вирішив, що я вже не рипатимуся і розпочав новий тиск в напрямку залучення мене у якусь свою нову чергову громадську структуру, до якої за його ж словами мав нібито належати, зокрема, ще й Іван Дзюба, Дмитро Табачник, Мирослав Попович, сам Семен Глузман, Віталій Нахманович, здається, що і Володимир Пристайко і ще хтось. Я однозначно і категорично відмовився від пропозиції. Через якийсь час по тому через свою заступницю на посаді виконавчого директора Людмилу Мільнер Глузман в ультимативній формі вимагає від мене присутності на засіданні організаційної групи ще й машину висилає за мною.

Розрахунок був точний: я не зможу відмовити жінці. Він цим часто користувався. Але та жінка, хоч і заступниця виконавчого директора Бюро, мені могла б бути дочкою. І тут такий напористий тон. Моє єство встало дибки: щоб зі мною розмовляли наче колись шкільна піонервожата з неслухняним піонером? Ні, такого не буде! А кріпосне право скасовано в Російській імперії ще майже сто п’ятдесят років тому.

Хоч тоді в глибині я зрадів самому фактові того небаченого її напору, бо отримав під нього психологічну свободу вільних дій всупереч “зеківській солідарності спин”.

Негайно видав наказ про передачу своїх обов’язків директора видавництва головному друкарю Кокуєву, передав йому усі печатки та ключі у присутності колективу і з величезним полегшенням покинув приміщення Сфери.

 І ніколи не цікавився її успіхами за ті шість років, що минули з того часу. Слава Богу! Відмежувався нарешті від тої пекельної зеківської солідарності та нестерпної залежності спини.

Глузман на людях пояснював мій відхід станом мого здоров’я, – колись аргумент здоров’я я сам висував, але це було перед призначенням на посаду у Сферу, удруге – коли закінчувався річний термін моєї згоди, але не у цей конкретний з мого боку справді небачено вибуховий демарш на негайне звільнення. Проте я ніде офіційно Глузманової версії з підміною часу її появи не заперечував. Хоч хтось і міг запідозрити, що було серед причин того мого звільнення ще дещо.

Викладові того “дещо”, яке і залишилося б до смерті поза офіційними рамками відходу від Глузмана, я і присвятив тих кілька абзаців. І якби не з’явилася у пресі низка Глузманових піар-ходів, – так, наче немає Бога, – то те “дещо” ніхто не міг би витягти з мене на зриму поверхню. Отак і помер би, із сіамськи зрощеною спиною з іншими колишніми дисидентами.

Неважко догледіти в описаному збіжність з іншими, більш відомими і менш відомими у світі, фактами творення і руйнування міфів, як і фактами звичного маніпулювання людьми, що притаманне прихильникам та сповідникам тоталітарної моделі мислення, тобто другої етичної системи за Лефевром.

Без сумніву, всяке бажання маніпулювати людьми психологічно є дуже негарним, а “піддавки” у цьому треба окреслити ще гіршим словом. Але не одразу помітиш, – бо потрібно постійно психологічно бути налаштованим “автоматично проти”, як перед можливим гіпнозом. Але як же тоді це “протигіпнозне проти” поєднати із солідарністю?

Сьогодні, при обґрунтуванні того, дуже болючого для мене самого, висновку про якусь несправжність Глузманового колишнього дисидентства з його статті про друга Пристайка мене цікавить переважно конфлікт із Захаровим.

Бо хіба цей факт, коли “відомий правозахисник”, колишній в’язень сумління, прагне розправитися з товаришем, чи з кимось іншим, за допомогою спецслужб можна витлумачити і пояснити інакше, аніж це я зробив кількома абзацами вище? Це ж як треба не шануватися ні на гріш, сподіваючись екстравагантними ходами якось приховати свою моральну гнилизну!

Звичайно, ці мої дуже загострені рефлексії не породжені лише самою статтею-некрологом Глузмана про його друга генерала Пристайка у Критиці. Вона лише спусковий механізм.

Проте це не якісь юридичні звинувачення кого б то не було, а лише спогади. Мої спогади про доволі екстремальні умови як попервах тюремного, так і пізнішого, освітленого старими променями зеківської солідарності, мого життя. І болісне усвідомлення своєї вини через надмірно затяжну зеківську солідарність: давно вийшов із зеківського статусу, а менталітетно я наче продовжував у ньому тривати, думати і чинити. Адже все могло б бути інакше, коли б швидше вийшов із зачарованого кола? Але чи могло б це насправді бути?

 Попри відхід від Глузмана, я далекий від того, щоб робити з нього такого собі “чорта” (хоч народна традиція і вимагає обов’язково чорта називати чортом, бо він міняє свій лик).

Мені видається ближчим до істини не символ “злого генія”, і не відомий термін, яким широко послуговується сам Глузман щодо інших, навіть своїх товаришів, – “городской сумасшедший”, а символ, використаний Мирославом Мариновичем щодо Солженіцина про специфічне поєднання світлого і темного в людині, що йде від юдео-християнського трактування людини як істоти суперечливої через поєднання в ній фізичного і духовного начал. Просто, як поєднання світлого і темного в людині. Але можна це поєднання виразити і через суміжні смужки білого і чорного. Хоч на декому та білизна при прискіпливішому розгляді може виповнюватися лише сіризною. Скільки тої білизни закладено в кожному, скільки реалізовано і скільки трансформовано на сіризну чи навіть чорноту показує лише час.

Я усвідомлюю різномасштабність і різностатусність порівнюваних суб’єктів, бо один своїх чорно-білих смужок вже не змінить, а інший змінювати має можливість, то нехай цю можливість має ще дуже довго. Мені йшлося лише про сам символ, бо люди – не ангели.

Глузман таки здатний на імпульсивну допомогу комусь, навіть ледве знайомому. Певен, що знайдеться немало людей, які вдячно пам’ятають про щось добре від Глузмана. І я пам’ятаю Глузманове добро щодо себе.

Але тут не про це, бо маємо знати не лише “плюси”, але й “мінуси”. І “плюсами” не перекрити “мінусів” (та це і не нам належить за визначенням!), зокрема, якщо ті “мінуси” нівечать чи руйнують чиюсь гідність. Йдеться про громадянський вимір – шкідливість творення кумирів. Річ певна, що до Глузманових “плюсів” я не маю відношення. І ніхто не має права навіть натякати на якусь долю в них. А щодо його “мінусів”, то я зобов’язаний солідарно прийняти їх на себе, – це таки і мої “мінуси”. Навіть і щодо найжахливішого – спроб залучення СБУ до остаточної розправи із Захаровим після витіснення його зі складу Бюро. Сьогодні Глузманові “мінуси” навіть більше мої, аніж його. Попри те, що стільки часу я про них мовчав, – але реакція негайна зазвичай не породжує потреби сповіді, а тут я з кожним роком все більше відчуваю свою вину, що має наслідком і цю мою спробу сповіді. Передбачається, що солідарність не буває однобокою (бо тоді це має іншу назву), але чи справді однаково сторони відчувають ту солідарність? Зокрема, з огляду на добре відомий факт, що мав місце з високим достойником, який, виявляється, буцімто лише “дозволив комусь стояти за своєю спиною” і лише тому вони там стояли. Тому і Глузман просто може не усвідомлювати оприлюднені мною його “мінуси” як справжні свої “мінуси” через очевидно притаманний йому цинізм в самооцінках житейських подій. Але це лише загострює відчуття моєї вини у тих “мінусах”, – що прихильник другої етичної системи природно витлумачуватиме як м’якість чи й безхребетність. Вочевидь, саме тут і виопуклюється неминуче запитання: чи однакову етичну систему ми сповідуємо у якості нормативу? Бо одні і ті ж факти неминуче матимуть різне етичне витлумачення у залежності від того у якій системі це здійснюється.

З “плюсами” наче все простіше: вони безперечні “плюси”. Але це лише на перший погляд. Бо друга етична система передбачає “добро з кулаками”. І якщо це “добро з кулаками” самореалізується у суспільстві, де панує так само друга етична система, то все виглядає як можливість використання “зла” (“добра з кулаками”) для перемоги у тому двобії. Усі пам’ятають історію на телебаченні “жінки в масці”, яку запроторював до психлікарні її чоловік-мафіозі. Певен, що тодішнє завзяття Глузмана у захисті тої жінки було спонукане не лише тим, що ця “жінка в масці” була родичкою Мирослава Мариновича. Проте і заперечити ваги того факту теж не випадає, бо саме прізвище Мариновича забезпечило потужне зростання PR Глузмана. Що неминуче зіграло на “негатив” у знятті чи послабленні “гальм” у подальших діях та вчинках добродія та їх самовитлумаченні.

Та й щодо Лісовенка Глузман бував і в смузі “доброти”, і в смузі пізнішої нещадної “війни”. Так само і з Гільбо. Але “одне” не повинно затуляти “іншого”. Лише – відтіняти. Я ніколи не прагнув і не прагнутиму принижувати Глузмана. Хоч він це собі дозволяв, не кажу, що завжди свідомо (через сповідування нормативно різних етичних систем). Я не шкодую за виявами своєї солідарності. Але не хочу, щоб хтось спекулював на тому. Щоб не “козиряв”. Щоб усвідомив, що все має свій час, свої межі і свої аргументи. Аргументи суто моральнісні. Мені лише шкода, що я взагалі пізно вийшов із силового поля тої солідарності. Коли вже чітко виявилася прихильність свідомості “солідаранта” до старої і такої комфортної ідеї про “добро з кулаками”, та “мету, що виправдовує засоби”.

Йшлося мені лише про те, “Щоб не датися!”

Не датися потонути у несправжності.

Даруйте, що на це все так довго наважувався...

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Помер Зіновій Антонюк

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Дослідження

Каральна психіатрія та її жертви. Любов Крупник

Події

Страницы крымской истории. «Господин Арест» ходит где-то рядом». Гульнара Бекирова

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

«Духовний вишкіл ҐУЛАҐу»

Спогади

Воспоминания о Фёдоре Фёдоровиче Детенгофе

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ МИРОСЛАВ ФРАНКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

Одвічне прагнення до справедливості

Інтерв’ю

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

Василь ЛІСОВИЙ. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ. Лісовий Василь Семенович

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ГРИГОРЕНКО ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ. Зубарєв Д.І., Кузовкін Г.І.

Спогади

Валерий Марченко. Хроника убийства. Владимир Крыловский

Дослідження

Список литературы по истории диссидентского движения в Украине (50-е-80-е годы)

MENU