БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ

 460604.10.2017

автор: Овсієнко В. В.

Інтерв’ю Боцяна Івана Семеновича

В. Овсієнко. 27 червня 2017 року в санаторії «Говерла» в Моршині записуємо розмову з Боцяном Іваном Семеновичем. (Він каже: Боцян) .

І. Боцян. Записаний я 23 жовтня 1932 року. Це умовно, бо метрики не було. Насправді я народився у січні 1932-го, як з’ясував пізніше. 

Народився в селі Мала Татарнівка, нині Малосілка Бердичівського району. Батьки селяни. Вже колгоспники.

Пережив голод 1932-33 років. Голоду не пам’ятаю, але мати розказувала. Було, що навесні 1933-го лежали ми з братом у бур’яні коло хати. Я схожий був на мерця. Збирачі трупів хотіли забрати мене на підводу, та брат, на півтора року старший, учепився за мене і не дав. А мати якраз ходила в Бердичів солі роздобути. Її мати робила на залізниці. Дала їй пляшку молока і кусочок хліба. Коля показав мене матері і вона якось мене відволодала. 

У 1934 році ходили ми з братом у ясла. Теж був напівмертвий. Брат розказував матері: «Коли ми їмо, то він спить». Мати ходила в ясла, то няня оправдувалася: «Я даю йому їсти, а він спить». А насправді вона брала з тої їжі додому своїм дітям.

У 1945, 46-47 роки. Знову голодували. Підлітком узяли мене на лісоповал. Працював на заготівлі лісу, обрубував гілля. Сокира тяжка, розмахнешся і падаєш на другий бік колоди. Таке було дитинство і початок юності. Підліток.

У 1947 році, весною, з братом викопували ми смердючу мерзлу минулорічну картоплю, яку мати промивала і пекла такі «ліпьошки». Млинчики. Мусили їсти, щоб вижити. Так формувався організм молодого соціалістичного покоління.

1951 року вступив я у Бердичівський учительський інститут. Закінчив його в 1953 році за спеціальністю фізмат. Працював у школі в селі  Хочино Олевського району Житомирської області. У тому ж районі працювали мої колеги Іван Фещук та Іван Касянчук. Бідність. Ходив у штанях, коліна пузирем, протерті. І позичене пальто.

У 1954 році я був призваний в армію. Мене взяли в підрозділ Псковської десантної дивізії. Вона дислокувалася в містечку Острів-3. Там було багато українців. З України цілий ешелон хлопців привезли. Серед них і ті, що вчилися в нашому інституті, Віталій Липинський з Чуднівського району, Іван Касянчук, Іван Фещук з Вінницької області, Козятинського району. Усі знайомі. Хто мав нормальну освіту, тих узяли в полкову школу. Я там і залишився. А Фещук був в автороті.  Касянчук і Липинський теж. Ми часто збиралися у вільний час. Особливо на другому році служби. Така ностальгія… Збиралися, згадували про навчання, про рідних. Такі «братські групи». А що було згадувати? Про нашу бідність. І вже було видно, як хто ставиться… Було видно тих, хто розумів, у чому наша біда. Формувалися такі «групи довіри» в підрозділах, у яких ми несли службу. 

Хлопці їздили одержувати продукти. На мішках етикетки, скажімо, Бердичівського цукрового  заводу. Етикетки з Вінницької, з Житомирської області. У цих «групах довіри» ми обговорювали, що от у нашому рідному краю така бідність, а продукти вивозять. Ми визначили, що те, що виробляється в Україні, вивозиться.

У 1956 році Двадцятий з’їзд КПРС, публікувалися його матеріали про виконання п‘ятирічного плану. І по Союзу, і по республіках. Я проаналізував, що Україна займає невелику територію СРСР, десь три проценти, 16% населення, а виробляє 40 чи й 50 % різної продукції, а деякої й 90 %. Ми розмовляли про це (Липинський, Фещук, Касянчук) і вирішили підготувати такий лист. Я готував листа з аналізом причин виникнення голоду в Україні. Кожен у своєму середовищі говорив, що Конституція дає право на самовизначення, аж до виходу з СРСР. Ми чи повірили, чи нам так хотілося, що треба вийти. Даю Фещуку, щоб він розмножив мого листа. Рукописом. Без копірки. Він вніс туди свої зміни. За обсягом це було декілька сторінок. Висновок: тільки незалежність України може привести до поліпшення матеріального становища народу. Він відіслав листа своїм хлопцям, а я своїм. У Лієпая, в Латвії, служив мій товариш Власюк Олексій Іванович. Я послав йому.

Минає якийсь час. Нас озброюють і мають кудись везти. Не на навчання. Ми нічого не знали про якісь заворушення. Але ж парашути складені, зброя готова. Ми чекаємо якоїсь команди. Нам нічого не кажуть. Така думка, що є якісь заворушення в Україні або в Прибалтиці. Кажу своїм друзям: «Хлопці, ми складали присягу захищати свою Батьківщину від ворога, який нападе на нашу державу. Ми не бачимо, що це війна. А якщо нас хочуть використати проти свого народу, то ми ж не карателі. Якщо ми не будемо стріляти в свій народ, то ми не порушимо присяги».

Але чогось відклали наш виліт у «гарячу точку».

В.О. А яка це пора?

І.Б. Це кінець жовтня чи початок листопада 1956 року. Це якраз Угорські події. Я хотів зв’язатися з Фещуком. Але його послали вивозити ліс, як хтось мені сказав. Минає деякий час. Я бачу, що в моєму щоденнику, куди записуємо військові заняття, вирвані листки. Пізніше з’ясувалося, що Фещука зрадив його співслуживець. І при обшуку знайшли мого листа. Підпису в ньому не було. Листки з мого плану роботи потрібні були для експертизи.

В.О. У якому розумінні зрадив?

І.Б. Зрадник повідомив в особливий відділ про розмови Івана Фещука. У Фещука знайшли мій рукопис. Але він не назвав мене. Через деякий час мене чомусь теж переводять з полкової школи в роту батареї. На другий день перебування на новому місці командир батареї сказав, що мене викликають у штаб полку і що він має мене туди провести. Там вийшов сержант, провів мене в маленьку кімнатку, де сидів майор Котов. Це вже осінь. Каже: «Скидайте бушлат». Сержант зриває погони з мене. Обшук. «Вы пишете что-то?» – «Писав у газету». – «Нет. Обращение какое-то?» – «Нічого я не писав». – «А вот это ваше?» –- «Я писав свої міркування, що, може, було б краще для України, якби вона була незалежною. Це право в Конституції записано». – «Где Вас вышколили?» Вони не думали, що ми до цього дійшли самі. Так мурижили цілий день: «Кто друзья?!», «Кто готовил тебя?!», «Где центр?» і т. д.

В.О. А якою мовою ті листи були написані?

І.Б. Я писав листівку російською мовою, бо ж користувався російськими текстами (газетами), а Фещук перекладав українською. Помилка Фещука, що він не повернув мій текст мені. А при його арешті моя листівка, знайдена особістами, без підпису була.

У кінці дня садовлять мене у воронок, везуть у Псков, у тюрму. Через два дні вже поїздом у Ленінград. Це при кінці листопада 1956-го. У Ленінграді три місяці в одиночці. Допити вів, в основному, майор Котов. Але приходили й інші слідчі, в тому числі якийсь генерал.

В.О. Чи знали ви, що й інші заарештовані?

І.Б. Не знав, але здогадувався. Раз забрали у Фещука текст, то й його забрали. Нас десь під кінець слідства звели з тим солдатом, що доніс на Фещука. Я питав того солдата: «Ти мене знаєш? Зі мною говорив?» – «Ні». Він тільки Фещука знав.  

В.О.  А суд коли був?

І.Б. Я не пам’ятаю. Здається, в лютому 1957 року.

В.О. Де вас судили?

І.Б. У Ленінграді. Трибунал Ленінградського військового округу. Були погрози, що у воєнний час це був би розстріл. Суд закритий. Від адвоката ми відмовилися. Вини не визнавали. Ми покликалися на Конституцію. Ми висловлювали свою думку, що хотіли незалежності. Виходили зі своїх міркувань, що все життя бідували. Життя змусило нас зробити висновок, що Україна має бути незалежною, щоб себе забезпечувати, а ділитися товаром з кимось – то надлишками, чи обміном.

В.О. Суд тривав скільки?

І.Б. Один день. Нас тільки двох судили. Крім зрадника, інші служиві, яких допитували, казали, що нічого від мене не чули. З одним із них, Заровним, з Адлера, я згодом зустрівся. Він проти мене нічого не засвідчив.

Слідство тривало десь 3 – 4 місяці. Друзів, яким ми надіслали листи, не виявили, і ми не зізналися.

Матері через сільраду повідомили, що я засуджений за антирадянську діяльність. У селі ніхто тому не повірив. Говорили, що це через релігійну пропаганду. Бо мати в церкву ходила.

Мені дали 4 роки, а Фещуку 7.  Вироку в мене нема. Давали його, але він загубився. 

Під весну 1957 року привезли в Мордовію, на станцію Потьма, у 7-й табір. Потім у 19-й табір.

В.О. То й я був у 19-му, але пізніше.

І.Б. Там я зустрів Фещука. Було багато вояків УПА, зокрема, Михайло Зеленчук, керівник визвольних дій у 50-ті роки. У Мордовії я здружився з Володимиром Васютою і дружив до його смерті в 2016 році. Він був головою КУНу в Старому Самборі. З Миколою Кінашем (провідник з пропаганди), з Дмитром Рабинюком та іншими. Ці друзі дали мені багато правдивої інформації про визвольні змагання в Україні. А в 19-му лагпункті – з Дмитром Олійником, Євгеном Пилипчуком, яким я дав свою домашню адресу.

У 7-му лагпункті карався поет Леонід Дністровий – мій земляк, композитор Василь Барвінський. Він вчив нас співу.  Дружили ми з литовцями.

Коли в 7-му лагпункті була забастовка, нас, молодих, з малими термінами, бандерівці відсторонили, ми сиділи в бараках. Вони опікувалися нами.      

У 19-му таборі відкрили школу, то мене туди перевели навесні 1957 року на вчительську роботу. А під час канікулів –- лісозаготовки, сільгоспроботи, тощо. Фещук залишився в 7-му, викладав фізику. 

Звільнили мене у вересні 1959-го, достроково, по заліках. 

Я приїхав додому 29 вересня і почав шукати роботи за фахом. У Бердичеві я пішов у райвно. Місць не було. Я поїхав у Коростишівське райвно – нема. Поїхав у Житомирське облвно. Зайшов у відділ кадрів, сказав, що працював у Молдавії. (Не в Мордовії. Ніби обмовився). Але трудової книжки не взяв, бо виїхав самовільно. Інспектор по кадрах Кузнєцова неуважно проглянула мої освітні документи. Уже почався навчальний рік, а на Поліссі Житомирщини не було фахівців. Дала направлення в Словечанський район, село Сирниця (нині в Овруцькому районі).

Паспорт у мене на основі довідки про звільнення. Працював рік у селі Сирниця. На другий рік пропонують директором у село Вовча Слобода.  Діти мене полюбили, люди поважали. Я не розказував про засудження, щоб не було зайвих розмов.  У Слободі одружився. Там була лікарняна дільниця, лікарка Раїса Іванівна Гадіон. Вона з Черкащини, Шполянський район. Її батьки учителі, працювали в Ємільчинському районі Житомирщини. 

1962 року мене звільнили з роботи – бо як суджений за антирадянщину може бути директором школи? Викликали мене в райвно і кажуть, що мусимо звільнити з посади директора. Влаштувався на роботу в с. Тхорин цього ж району. Працював до травня 1965 року. Став шукати роботи в інших місцях. 

Їздили з дружиною на Черкащину. Даремно. На Рівненщину, де вона проходила студенткою медпрактику. Направляють її в смт Мізоч, у школу-інтернат. Я безробітний. Через деякий час директор цього інтернату дає мені години трудового навчання. Незабаром виявили, що паспорт мені виданий на підставі довідки про звільнення. Ще через деякий час – виклик у Рівненський КДБ. Підполковник у грубій формі допитує, зокрема, про зв’язки з Антоном Олійником, чому в нього адреса моїх батьків… Я не розумів такого інтересу до мого знайомства з Олійником. Вагаюся у здогадах, але кажу, що знайомий, адреси йому не давав, але листи, що надходили в табір, лежали відкрито на столі.

Як пізніше я дізнався, що після втечі Олійника з табору, по дорозі зупинялися у моїх батьків три чоловіка. Батьки не знали, хто вони, то сказали, що вони від мене. Не знав і того, що в батьків і в брата, який проживає на Крошні під Житомиром, були через це обшуки.

Влітку 1967 року я знову в пошуках роботи. Дружина розрахувалась у Мізочі і влаштувалась у Житомирі, теж лікарем, в інтернаті № 3. Але щасливий випадок: на початку вересня 1967 р. сиджу в приймальні Житомирського облвно. Заходить у справах до завідуючого директор Житомирської школи № 20 Кульчицька Ада Вікторівна. Розговорилася зі мною: хто? Звідки? Чому? А коли вийшла від начальства, то запропонувала мені місце у своїй школі, бо напередодні вчителя цієї школи забрали у витверезник за законом Андропова. 

Потім я працював в Інституті вдосконалення вчителів. Проробив до 1992 року. Пішов на пенсію. Працював у школі в Житомирській тюрмі до 2010-го.

Я реабілітований 1992 року.

Дружина померла 2005 року. Діабет, втрата зору. Є дочка Тетяна 1977 року народження. Живу в Житомирі.

1.09.2017. Виправлення І. Боцяна внесені 27.09.2017.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SLOBODIAN Mykola Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SHOVKOVYI Vasyl-Ivan Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Інтерв’ю

«Нас звинувачували у створенні терористичної групи…». Ірина Скачко

Персоналії / Український національний рух

БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В. В.

Персоналії / Український національний рух

ФЕЩУК ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Пересієнко Ігор

Інтерв’ю

ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Українська Гельсінкська Група (УГГ). Борис Захаров

Організації / Український національний рух

Клуби творчої молоді (КТМ). Борис Захаров

Організації / Український національний рух

Росохацька група. Борис Захаров

Організації / Український національний рух

Український національно-визвольний фронт (УНВФ). Борис Захаров

Організації / Український національний рух

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Борис Захаров

Організації / Український національний рух

Об’єднана партія визволення України (ОПВУ). Борис Захаров

Персоналії / Український національний рух

КАЛИНЕЦЬ ІГОР МИРОНОВИЧ. В.Каплун. Переклав В.Овсієнко

MENU