Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КУК ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

23.02.2017 | Володимир Старцев | № 21 (496) 29 травня – 4 червня 2004 // Дзеркало тижня

Луганське обласне Товариство колишніх політв'язнів і репресованих налічує близько 600 членів. Мета організації, каже голова товариства Володимир Кук, – об'єднання та надання допомоги її учасникам: «У Луганській області дуже багато депортованих та репресованих, але в них немає майже ніяких прав на пільги і компенсації. Органи влади вимагають безліч довідок та квитанцій, отримати які іноді просто неможливо». Зареєструвавши свою громадську організацію в 1993-м, сам Володимир Кук досі не реабілітований (був засуджений у свій час за співучасть у вбивстві працівника НКВС). Він вважає, що його зможуть реабілітувати тільки тоді, коли до влади прийде справжня українська влада. «Адже з тих пір в Україні нічого не змінилося», – каже він, майже дослівно повторюючи деякі фрази з доповіді Президента України на цивільному форумі 2 квітня, який заявив, що номенклатурний, адміністративно-командний режим «не піддався істотним змінам після 1991 року».

Майже 14 зі своїх 75 років Володимир Кук провів у радянських виправно-трудових таборах – Норильськ, Колима, Іркутськ, Тайшет, Мордовія... У 1939 році, після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, у невелике село Якимів Львівської області прийшла радянська влада. «У нашому селі її прийняли з ентузіазмом, бо в нас, на Галичині, це вважалося возз'єднанням з Великою Україною, – розповідає Михайлович Володимир. – Кооперативи перетворили на державні магазини і завезли для нас дуже багато продуктів, яких ми раніше й не бачили, до того ж дешевих. Мій батько, сходивши до магазину, сказав, що радянські, напевно, непогані люди, раз навезли стільки продуктів». Але трохи пізніше, з'їздивши на ярмарки в сусідні міста, батько Володимира дізнався і про інший бік «радянізації»: у містах стали пропадати люди, була ліквідована «Просвіта», яка грала величезну суспільну роль, заарештовували і розстрілювали інтелігенцію.

«Наше село, – каже Володимир Кук, – підпалювали два рази. Спочатку поляки, а потім НКВС». Тому не дивно, що після війни 18-річним хлопцем він вступив до Організації українських націоналістів і почав працювати в її Службі Безпеки. У 1948 році брав участь у вбивстві місцевого начальника оперативного відділу НКВС, за що в червні того ж року виїзний військовий трибунал засудив його на 25 років за участь у збройній боротьбі проти радянської влади (стаття 58-1А). «У товарних вагонах привезли нас у виправно-трудовий табір в Норильськ, – розповідає він, – будувати місто на вічній мерзлоті. На початку режим був дуже суворим, але в 1953-му трохи послабшав. Коли по радіо оголосили траур у зв'язку зі смертю Сталіна, ув’язнені в таборі танцювали, а в червні навіть підняли повстання».

За словами Володимира Михайловича, в таборі представники всіх національностей створили тоді комітет, який вів переговори з охоронцями: «Ми вимагали зняти з нас номери, зняти замки з бараків, ввести восьмигодинний робочий день, дозволити писати більше листів (можна було тільки два на рік) , вимагали звільнення інвалідів, малоліток (бо сиділи навіть 12-річні) і перегляду кримінальних справ». Заколот ув'язнених у Норильську незабаром вдалося придушити, а Кука переправили на Колиму, де трохи пізніше до його терміну додали ще 7 років за бійку з начальником табору. «Взагалі, – продовжує він, – у середині 50-х життя ув'язнених стало більш вільним. За роботу нам стали платити гроші, а в зоні відкрили ятки, де можна було купити продукти». Після звільнення, в результаті все тієї ж «відлиги», Володимиру Куку було заборонено повертатися додому і жити у великих містах, які вважалися режимними. Але Володимир ще в Норильську познайомився з кількома луганчанами, які сиділи з ним.  Він вирішив їхати на Луганщину, де проживає до сьогоднішнього дня.

На початку 90-х минулого століття, об'їздивши Луганщину, Володимир Кук зміг організувати обласне відділення Всеукраїнського товариства колишніх політв'язнів і репресованих. Після прийняття в 1991 році закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» допомогу цій громадській організації надавала обласна комісія з відновлення прав реабілітованих. Її голова Лідія Калинська каже, що тоді спостерігався «сплеск морального піднесення» жертв репресій: «Вони йшли до нас для відновлення в правах. Хоча багато хто не повірив навіть цьому закону, деякі до сьогоднішнього дня приховують, що були репресовані». Усього в той час, за даними Служб Безпеки та державних архівів, на території Луганської області проживало близько 40 тисяч репресованих, а за роки, що минули з дня прийняття закону «Про реабілітацію...», в обласну комісію звернулися тільки близько 12 тисяч чоловік. «Добившись юридичної реабілітації, – продовжує Лідія Калинська, – вони передусім отримували моральне задоволення, переставши бути «ворогами народу». Для багатьох це було головним, і вони не домагалися компенсації». За її словами, ланки записаного в законі механізму відшкодування збитків не відповідають умовам сьогоднішнього дня: «112 гривень за конфіскацію майна за наявності показань свідків, або 485 гривень за наявності архівної довідки (що буває дуже рідко) – це знущання над людиною, яка втратила майже все при арешті і висланні». Лідія Калинська пояснює ці цифри тим, що при нарахуванні компенсацій до цих пір використовується положення закону, що визначає мінімальну зарплату сумою 15 гривень, хоча вже давно у Верховній Раді знаходиться новий законопроект, за яким сума компенсацій обчислюється, виходячи з нової мінімальної зарплати. Крім того, продовжує вона, законопроект визнає постраждалими і дітей репресованих, надає пільги спецпоселенців: «Адже люди, вислані за національною ознакою, взагалі не входять до чинного закону, а на Луганщині живе дуже багато німців, поляків. Вони телефонують нам, ми їм обіцяємо, тому що нам теж обіцяють, але Верховній Раді не до нас».

За словами Володимира Кука, виходить, що не до колишніх репресованих і Луганській обласній влади: «Кілька років тому, після розпорядження Президента про сприяння Всеукраїнському товариству політв'язнів і репресованих, я звернувся до голови облдержадміністрації з проханням виділяти по 4 тисячі гривень на рік на потреби організації. Відповіді немає до цього часу».

Ще в часи так званої «перебудови» колишні політв'язні і активісти «Просвіти» намагалися встановити хрест у пам'ять жертв репресій на вершині пагорба в сквері, розташованому в декількох десятках метрів від колишньої будівлі КДБ. Проте не без допомоги тодішніх міських властей дерев'яний хрест з вершини пагорба зник, а новий пам'ятний знак із мармуру, поставлений уже з дозволу місцевої адміністрації, виявився захованим серед дерев скверу. Схоже, що і сьогодні в Луганську воліють не згадувати про мільйони жертв тоталітарного режиму. 

Рекомендувати цей матеріал