Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Персоналії

ФЕЩУК ІВАН ГРИГОРОВИЧ

23.02.2017 | Овсієнко Василь | архів ХПГ

Серед світової громадськості військове вторгнення СРСР в Угорщину 1956 року викликало широку хвилю протестів. Світлини танків на вулицях Будапешта обійшли чи не всі найвідоміші видання того часу, десятки міжнародних організацій засудили факт агресії – угорська революція без перебільшення сколихнула увесь світ. Навіть спорт не уникнув політичного протистояння: через місяць після революційних подій на батьківщині Шандора Петефі між гравцями збірних СРСР та Угорщини з водного поло в Мельбурні спалахнула кривава бійка і матч олімпіади було зупинено.

Українці не стояли осторонь подій у сусідній державі. Діаспорна преса майоріла текстами з угорської тематики, однією з найбільш знакових серед котрих стала опублікована 25 листопада в газеті “Шлях перемоги” стаття Дмитра Донцова “Революція в Угорщині” котра закликала надати допомогу угорським повстанцям.

Територією УРСР з новою силою починають ширитися антирадянські настрої. За свідченням Данила Шумука “на Волині колгоспники, особливо жінки, так вороже ставилися до керівництва, що бригадири й голови боялись до них підійти. Колгоспники застерігали владу: «От побачите, скоро на Україні буде те, що в Угорщині».

Начальник Дрогобицького осередку КДБ Гриценко повідомляв до Києва: “Якщо за 9 місяців було зафіксовано 60 антирадянських висловлювань, то тільки за жовтень-листопад їх було зафіксовано 97. Якщо за 9 місяців відкритих антирадянських виступів майже не фіксувалося, то в жовтні і листопаді їх налічили 11”.

Подібна динаміка підтверджується кількістю політичних арештантів. Якщо за 9 місяців арештували 24 особи, то за 2 місяці жовтень – листопад 66. За твердженням Юрія Киричука у Карпатах невідомі навіть вивели з ладу кілька залізничних мостів, якими до Угорщини транспортували радянські війська.

Окремою сторінкою участі українців в угорських подіях 1956 року стоїть історія одного українця – Івана Григоровича Фещука.

“…предлагаю в статье 31 Конституции СССР следующее добавление в своей редакции: Советская Армия кровью заслужила благородную репутацию спасительницы мира от фашизма, и никто не имеет права толкать ее для использования в карательных акциях ни против советских, ни против других народов. Государственные лица, отдающие такие неконституционные приказы, должны быть преданы суду”.

Ці рядки з промови народного депутата ВР СРСР Євгена Євтушенко прозвучали з трибуни з’їзду народних депутатів СРСР в 1989 році в Москві. За 23 роки до цього Іван Григорович Фещук, проходячи строкову службу в лавах Радянської Армії висловив протест проти того ж таки “использования в карательных акциях” і розплатився табірним строком.

Після закінчення Бердичівського педагогічного інституту Іван Григорович працював у селі Перга Житомирської області учителем. Звідси його і призвали до лав Радянської Армії. Службу проходив у повітрянодесантних військах, був комсоргом роти. Так сталося, що за примхою долі в частину №92626 потрапили служити троє Іванів, всі випускники Бердичівського педінституту – Фещук, Боцян, Касянчук. Та й загалом, майже весь особовий склад складали українці, малою батьківщиною котрих були Житомирська, Вінницька, Рівненська, Запорізька області.

В 1956 році стало зрозуміло, що їхню частину готують до десантування. Особливої таємниці куди саме, тоді, мабуть, не становило ні для кого в країні. Сам Іван Григорович так описує розвиток подій: “Наша повітрянодесантна дивізія дислокувалася у місті Остров. Весь особовий склад терміново перевдягнули в нову польову форму. Погони вшили, нарукавні знаки зняли. Звільнення та відпустки припинили. Вихід з постійного місця перебування закрили. КПП подвоїли. Парашути особового складу переперевірили та опломбували. Будь-яке листування солдатів було припинено”.

На величезне здивування Івана Григоровича, ніхто з вояків навіть і не задумувався, що їх очікує: “Настрій у вояків був піднесений. Переконував солдатів 4-ї стрілецької роти, де був комсоргом, що гвардійцю-десантнику роль жандарма не до лиця. Ми – захисники Вітчизни, про що й заявили в присязі, а функції карателів не для нас”.

Проте світогляд особового складу надійно зомбували ідеологічною пропагандою командування. Останнє, до слова, окрім збереження розбурханого ОВД (Організація Варшавського Договору) після повстань у Берліні, Познані, а тепер і в Будапешті, мабуть, було не від того, щоб отримати свою частку нагород. Ситуація в дечому нагадувала настрої на Піренейському півострові кінця XV ­– початку XVI століття. Іспанські ґранди спочатку в патріотичному пориві звільняли свою батьківщину від загарбників, одначе коли Реконкіста минула, покоління, виховане на подвигах її героїв, прагнуло подібних звитяг і нагород. Військові почесті вабили багатьох, вони їх, зрештою, й отримали, щоправда, вже не відвойовуючи свої землі, а захоплюючи чужі – на Американському континенті.

Багато хто на заняттях відпрацювання прийомів, наприклад, кидання штик-ножа, говорив, що він покаже, як треба це робити, але вже в Будапешті. “А ну скажуть іти на Західну Україну, то що, стріляти в своїх братів і сестер ?” – подібні розмови проводив не тільки Іван Григорович, але й Боцян та Касянчук. Усі троє об’єднали власні зусилля, справедливо вирішивши, що поодинці їхні і без того примарні шанси на успіх будуть взагалі мізерними.

Особливого плану дій не було, та зрештою, його й не могло бути. Безстрашна оцінка дій уряду, за великим рахунком їхня критика та ще й всередині військової частини, що, як виходило з усього, мала реалізовувати в життя постанови того таки уряду, унеможливлювала навіть ілюзії на ґрунтовну роботу. Тому діяльність проводилася у формі простого спілкування з особовим складом, обговоренням в середині самої групи, розповсюдженням та виготовленням листівок.

Сам Іван Григорович поширив 15 листів, що разом з вищеназваною розмовою, про котру почув один капітан зі штабу полку, викликало цікавість до його особи. “Той капітан добре мене знав. Викликав до штабу. Попросив переписати один із протоколів. Пізніше з’ясувалося: для експертизи почерку. Листівки, написані моєю рукою, були вже в Особливому відділі військової частини”.

Однак робота не припинялася ще день-два: “Згодом усю нашу організацію-українців призначили в добовий караул, при цьому вручивши всі особові документи (чого ніколи не бувало, а за урахуванням підготовки до десантування й поготів), по два боєкомплекти набоїв замість одного. Це була явна провокація, але разом з тим ми зрозуміли, що між нами є зрадник… Однак, уже через 2-3 дні по всій дивізії оголошено “відбій” і знято режим бойової готовності”. Таким чином, завдяки трьом сміливцям лише один полк з тієї дивізії було направлено до Угорщини, однак той у час дислокувався аж у Прибалтиці в місті Валга.

П’ятнадцятого листопада 1956 року рядового вч 93626 Івана Фещука заарештували. Йому інкримінувалася ст. 58 КК РРФСР – «зрада Батьківщині». Міра покарання – розстріл. Слідчий наполягав на «антирадянській агітації». Іван Григорович свою “вину” визнав. Здавалося б, “інцидент” вичерпався, однак радянська Феміда не наважилася йти на відверте юридичне блюзнірство.

По-перше, слова “Угорщина”, “Венґрія” чи навіть такий варіант кальки як “Мадярщина” в листівках не зустрічалися, не вживалися вони і в усній агітації. Організація виступала проти будь-якої неправомірної агресії (якщо агресія взагалі може бути правомірною), і заперечувала її вираз у військовому вторгненні, порушенні суверенітету іншої держави. Як бачимо, ця аперсоніфікація зіграла й конспіративну роль.

По-друге, СРСР формально не оголошував війни країні Імре Надя. Навіть усі радіоприймачі твердили, що країни соцтабору надають Угорщині лише інтернаціональну допомогу. Отже, воєнного стану ні в місті Остров, ні в будь-якій іншій точці країни, юридично бути не могло. Відтак і термін “зрада” не міг інкримінуватися в контексті трактування протизаконного діяння у збройних силах під час бойових дій.

Відсутність доказів, мовчання солдатів  (а вони мовчали або заперечували факт агітації), безрезультатність обшуку і очних ставок (бо на них навіть провокатор організації відмовлявся говорити), змусили обвинувачення перекваліфікувати розстрільну статтю і радянська юриспруденція замінила її на ст. 58.10 і 58.11 («буржуазний націоналізм») ув’язненням на 7 років.

Карався Іван Григорович спочатку у Псковській тюрмі, потім у внутрішній тюрмі міста Ленінград. Про перебування тут в’язень сумління згадує: “Дізнався, що у сусідній зі мною камері за №193 свого часу перебував Ленін. Спочатку вирішив довідатися простукуванням стін, чи там хто-небудь знаходиться, але на сигнали ніхто не відповідав. Тоді вирішив: коли вартові проводитимуть мене по коридору, зазирнути через вічко на дверях камери №193 всередину. Спереду і ззаду йшли вартові, мені ж було наказано тримати руки за головою та дивитися вниз. Прорахувавши кількість кроків від своєї одиночки до камери вождя, я відвів руку і кинувся до дверей. Крізь отвір побачив порожню камеру, опущені нари (на день вони, як правило, піднімалися, щоб ув’язненні не мали змоги лежати), стіл накритий червоною суконкою. Вартовий, який ішов ззаду, вдарив мене прикладом, я втратив свідомість. За це порушення мене покарали карцером на п’ять діб, але що ті п’ять діб! Зате побачив камеру вождя – кому ще випадала така нагода ?”

Після Ленінграду були “Красная Пресня” і мордовський табір №7 для політв’язнів. На той час в останньому було 2500 чоловік. Про ті роки Іван Григорович розповідає: “У таборах відсидів за батька 34 роки Юрій Шухевич. Я перебував з ним разом у Мордовському ОЛТ №7 з 1957 до 1961 року. Товаришували. Маю його світлину зі власноручним підписом. Там же на той час перебував і всесвітньо відомий композитор Василь Барвінський. Його дружина Наталя відбувала покарання на ОЛТ №3, тут же, в мордовських лісах Дубравлагу. Тут на ОЛТ перебував і кардинал Йосип Сліпий. Після мене туди ж прибув Левко Лук’яненко”.

В’язні виготовляли фанерні корпуси. Серед епізодів того табірного життя Іван Григорович згадує той, що міг подарувати для одного з ув’язнених найцінніше – волю. Група естонських політв’язнів хотіла влаштувати втечу своєму співвітчизнику Бромберґу, який під час війни пройшов німецьку диверсійну школу з метою продовження боротьби у Прибалтиці. Вирішили копати з сушилки підземний хід за межі зони. Землю виносили на сільськогосподарську ділянку, закріплену за нами. Робота зайняла всю осінь, і хід було вирито за огорожу, залишилося пройти близько ста метрів, але повесні наряд виявив проталину, і хід викрили.

Звільнившись, Іван Григорович повертається у Білопілля. Як і в усіх радянських політв’язнів, при пошуках місця роботи за невсипучого “сприяння” влади виникли проблеми. Ледве вдалося за допомогою сестри влаштуватися працювати учителем в місті Стаханов Луганської області.

З того часу, не зважаючи на повністю нове коло спілкування, він активно долучився до громадського життя, закінчив Луганський педагогічний університет.

З грудня 1989 року розпочинає друкуватися в газетах. Першу свою статтю Іван Фещук присвятив захисту україномовних шкіл східноукраїнського містечка та захисту прав української мови. Наступні статті стали не менш актуальними: дослідження повстання в Новочеркаську; відновлення історичної назви міста Стаханов; критика виборчої системи часів СРСР.

Влітку 1996 року на ім’я Івана Григоровича прийшов лист від Угорської спілки політв’язнів. З усього колишнього СРСР лише трьох чоловік Угорщина представила до національної нагороди: ордена “За Вітчизну”, у сорокалітню річницю революції 1956 року. Крім Івана Григоровича Фещука обрано було народного депутата України Євгена Пронюка та методиста інституту вдосконалення вчителів із Житомира Івана Боцяна. Повний переклад виписки до угорського ордену звучить так: “Товариство Угорських політичних в’язнів нагороджує Фещука Івана Григоровича, бойового товариша, орденом “За Вітчизну”, віддаючи шану його патріотичному і самовідданому ставленню в охороні Угорської Вітчизни, за що він був підданий переслідуванням”.

Інакодумцям радянського часу випадала непроста доля. Особистості, які свято вірили в найвищі ідеали, не цінувалися державою, у котрій їм довелося жити. (Чи багато змінилося з того часу і чи сьогодні не так? – Питання риторичне). Державі, котра запроторювала їх у тюрми, ламаючи життя та калічачи долі. Вони могли спертися лише один на одного і йти далі, не схиляючи голови. І продовжуючи вірити, не зважаючи ні на що. 

Редагування В. Овсієнка 6. 02. 2017

Рекомендувати цей матеріал