БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016

 2004718.08.2016

автор: БАБИЧ Сергій Олексійович

Житомир
Видавництво «Рута»
2016
Дорогою безглуздя

Ця розповідь для тих, хто спромігся хоча б на мить піднятися над собою, як риба над водою.
Автор

Уже дуже давно, як мене скинуто з Олімпу. Я спускаюсь усе нижче і нижче – від великого вогнища, що вихоплювало з темноти все навколишнє, залишилось дотліваюче згарище.
Ні, я не став щасливим Сізіфом, бо ще є пам’ять про моє перебування на вершині, про присуд на безглуздя. Але я спустився до людей так близько, що взявся написати людям. А кому ще?! Не деревам же в лісі, хоча ж яка між ними різниця – ото й усього, що люди можуть пересуватись. (Мабуть, я таки дещо заразився, раз узявся писати).
Життя – це безперервна течія. Моя розповідь про життя також буде безперервною.
Не пам’ятаю, але згідно з метрикою я народився 13 грудня («на Андрія». Збиралися назвати Андрієм, але баба Настя була проти – мабуть, через якогось Андрія) в селі Рогачеві Баранівського району Житомирської області. Як і всі, прибув у цей світ не по своїй волі – так було угодно природі, а може – Богу. І не пам’ятаю, як я сприйняв цей світ, свою появу в ньому: протестом чи прийняттям – кричав, плакав чи сміявся, знаю лише з батькової розповіді, що коли мене хрестили, то хрещений – батьків брат Олександр – тримав мої руки, бо я бив попа по обличчю. А чому бив – теж не пам’ятаю. Можливо, що той піп був великим грішником, а можливо я не хотів приймати хрещення.
Мої батьки: батько Бабич Олекса Савич, родом з Рогачева. Коли в Рогачеві з’явився і звідки взявся перший "Бабич" – Бабич Гнат з дружиною Оленою – невідомо. Відомо лише, що Бабич Гнат, який започаткував у селі рід Бабичів, мав шестеро дітей, що його старший син Филип одружився у 1804 році в 21-річному віці; що син Гната Терешко (Терентій) проживав на хуторі (його хата стояла за церквою на відстані 350 м від автотраси, тоді ґрунтової дороги Баранівка – Звягіль). Що з часом там і інші селяни стали будувати хати, і таким чином за іменем мого прапрадіда в селі виникла вулиця під назвою "Терешкова". Хата Терешка стояла по лівій стороні вулиці. На обійсті Терешка жив і його син Лук’ян. А Лук’ян передав уже своєму синові Саві, моєму діду по батькові.
Сини Гната – Филип, Михайло і Терешко – були кріпаками, що засвідчують метричні книги 30–40-х років ХІХ століття. Коли було закріпачено – невідомо.
Прізвище «Бабич» виникло давно. В ХV столітті п’ятеро князів (братів) мали прізвище «Бабич». (Їхній батько, який помер 1436 року – був «Баба»). То були князі Гедиміновичі (Ольгердовичі): Друцькі (Н.М.Яковенко «Українська шляхта»). Це прізвище досить поширене. Коли в 1962 році я був в ув’язненні у лагері № 7, і там познайомився з козаком із Кубані на прізвище "Бабич", то він мені розповідав, що під час війни його військовий відділ дислокувався в одному із сіл Югославії. Більшість мешканців того села, як виявилося, мали прізвище "Бабич". Дізнавшись, що і він "Бабич", стали пригощати його, водячи з хати в хату і запевняти, що він їхній далекий родич.
Мій дід Сава (помер у середині 30-х років) у 1901 році одружився з полькою Настею Ягельською із с.Кліменталь. Саві було 20 років, а Насті – 17. Настя на той час була вже православною. Крім мого батька Олекси (1904-1985), в них народились Олександр (1902-1961), Наталка (в метричній книзі Пелагія, 1908-1974), Марія (померла від гангрени в 30-х роках, не досягнувши повноліття).
Десь у другій половині 20-х років батько одружився з Оленою Голуб. У них народилося двоє синів – Василь (1928-2006) і Павло (1930-2002). На початку 30-х сім’я розпалась. Василь залишився з батьком (проживав з нами до 16-літнього віку), а Павло з матір’ю. Уже після війни мати дала їм прізвище другого чоловіка, який загинув на фронті – Завальнюк. Так вона вчинила для того, щоб одержати на синів від держави хоча й мізерну, але все ж якусь допомогу. (Та допомога не врятувала Василя від тюрми. У післявоєнні голодні роки за кошіль картоплі з колгоспного поля Василю довелося побувати в ув’язненні). Чому розпалась сім’я? – Відомо лише, що через постійні сварки (Олена водилася з комнезамівцями). Через сімейний конфлікт батькові навіть довелося відсидіти десь із півроку в Житомирській тюрмі. Після того, як сталася пожежа (була підозра, що хату хтось підпалив), він з батьками вибрався з Терешкової вулиці, побудувавшись біля болота, приблизно посередині тієї відстані, що між Прапором і Киковським посьолком, який виник уже пізніше, перед війною. (До речі, згодом на обійсті Терешка побудувалися Гончаруки. Викопуючи яму для льоху, знайшли кам’яний молоток і гострий ніж із кременю). У 1934 чи в 1935 році батько одружився з моєю матір’ю Павлюк Марією Лукашівною (Луківною) з с. Кикова, яка в той час жила на хуторі, поряд із пізніше утвореним Киковським посьолком (тепер назва "Українське" (?!), ніби навколишні села не українські). Сім’ю було закріпачено – загнано в колгосп.
Рід Павлюків у с. Кикова вже на початку ХІХ століття був досить чисельним. В окремих метричних книгах вказано, що такі-то Павлюки належали такому-то поміщику. Звідси можна зробити висновок, що всі Павлюки в с. Кикова були закріпачені. Щось у цьому аспекті підтверджується і тим, що залишилось у пам’яті моєї матері від спогадів про ті давні часи.
Родовід по лінії матері вдалося встановити лише від прадіда Мосія (Моісея), який помер в 1907 році у віці 65 років, та його дружини Параски, у яких в 1887 р. і з’явився на світ мій дід по матері Лукаш (Лука).
У 1906 р. Лукаш одружився з Явдохою Тимошенко. Обом було по 19 років. У них народились: Созонт (1907 р. – в 1928 р. був серед живих. Доля невідома), Марія (1912-1989 рр. – моя мати), Кіндрат (1919-2003 рр.), Ганна – моя хрещена (1922-1983 рр.), Василь (1923-1942 рр. – загинув в Орловській області у посьолку Железньовка), Максим (1928-1977 рр.), Олекса (1930 р.н.), Христя (1932-1933 рр.).
Дід Лукаш, баба Явдоха та їхні старші діти були дуже співучими. На хуторі в діда Лукаша постійно збиралась молодь. Дід Лукаш грав на сопілці, вибивав на бубоні (які сам і виготовляв). Молодь танцювала, співала. То були 20-ті роки. Ото і всього, що було радісного у житті моєї матері. (Зі споминів мого дядька Олекси про бабу Явдоху і діда Лукаша: я був з матір’ю в полі. Мати вибирала льон, спітніла, а тут пішов дощ. Мати простудилась і злягла. Навколо шиї в неї виникла велика пухлина. Батько возив її в Новоград у лікарню, але це нічого не дало. Вона померла в 33-му чи в 34-му році. Коли робили їй труну, а це було влітку, то я грався обрізками з дощок. А ще пам’ятаю, ми, сидячи на печі, від голоду стукали головами об піч і кричали «Хочу їсти!». Сестра Христя лежала в колисці і також кричала від того, що була голодна. А мати нерухомо лежала в ліжку. Десь у той час померла Христя. Мабуть, то був 33-й рік. А батько помер в 44-му році на Івана Христителя. …Я сидів біля пічки в шинелі й будьонівці. А то було, коли відступали німці. Німецькі солдати зайшли в хату. Побачивши мене, солдат відразу ж направив на мене гвинтівку і крикнув: «Партізан!» Батько схопився за гвинтівку і відвів ствол убік, вигукуючи при цьому: «Мал! Мал! Дітьо!» і став мене роздягати. Солдати пішли, але батько дуже перенервував. Невдовзі, якось увечері, вийшов надвір. Довго там не був. Повернувся в хату, приліг, кілька разів якось незвично видихнув і його не стало. Мабуть, то був інфаркт).
Першим чоловіком моєї матері був Наум Рибак, родом із с. Кикова. Жили на хуторі по лівій стороні шосе за Киковою. У них народився син Іван. В 1933-му – голод. Помирають з голоду син, чоловік, свекор. У хаті лежить опухла мати – вже чекаючи кінця. Та приїжджає батько – Лукаш – і забирає її до себе. Це і врятувало матір від смерті. А голодна смерть багатьох тоді викосила. (Якимось дивом зберігся список померлих у 1933-му сусіднього села Киянка, який знаходиться в обласному архіві. У цьому невеликому селі з 6 січня по 29 грудня 1933 р. померло 199 осіб різного віку.) Мати рідко розповідала про той голод. Мабуть тому, що весь час доводилось думати, як вижити, як нагодувати дітей. Періодично я чув від неї про Михалка (молодшого брата Наума), який проживав в с.Кануни. Мати, будучи в Новоград-Волинську на базарі, випадково з ним зустрічалась і розповідала про це в хаті.
Отож уже після звільнення в 90-х роках я став подумувати, що треба було б з’їздити в село Кануни і побачити того Михалка, з яким мати колись спілкувалась. То ж якось, чекаючи в Новограді на автобус, розговорився з молодицями. Виявилося, що вони з Канун. Став питати про Михайла. Є такий, кажуть мені. По-правді сказати, я вже й мало надіявся, що він ще серед живих, бо вже ж було літо 1998 року. Вирішую: треба негайно їхати.
Домовившись із дядьком Кіндратом про поїздку, виїжджаю автомобілем на Новоград, беру дядька і, провідавши могили родичів на Киковському кладовищі, повертаємо в Кануни. В’їжджаємо в село. Його хата відразу ж за місточком. Заходимо. Михайло лежить на ліжку. Вже в такому стані, що й не може звестися. Підійшовши, я кажу йому:
– Я син Марії, з якою жив Ваш брат Наум.
– Як! То хіба ти не вмер, ти живий?! – зі здивуванням каже мені Михайло. Він чомусь подумав, що я – це той Іванко з 33-го.
У 1939 р. в зв’язку з ліквідацією хутірської системи батьки перевезли хату і клуню в с. Рогачів, побудувавшись по Смолдирівській дорозі, по правій стороні, на виїзді з села.
У батьків нас, дітей, було шестеро: Надя (1936-2011 р.), Сашко (1937р. – помер через півтора року), Микола (1942-2000 р.), Ольга (1945-2013 р.), Андрій (1949-2010 р.) і я – Сергій. Я міг би і не появитись на світ. То було десь за місяців два до моєї появи: мати пішла по воду і, набираючи відро води довгою тичкою, перегнулась і полетіла в криницю вниз головою (мабуть, то я потягнув її у криницю). Але їй вдалося перевернутись і шубовснути у воду ногами. Криниця була викладена з каменю і неглибокою. Чіпляючись за каміння, мати вибралась із криниці і прийшла у хату по пояс мокрою.
Батькові в тому ж році довелось трохи повоювати. Його було мобілізовано і він брав участь у війні з поляками. Якось під час атаки довелося попасти під кулеметний обстріл. Але вчасно заліг і все обійшлось без наслідків. Був і перекладачем (знав трохи польську мову) при допиті полонених. А вже на початку 1944 р. (як прийшли совєти) його знову було мобілізовано і кинуто на фронт. Довго не воював, бо в окопах під Шепетівкою відморозив пальці на нозі; дехто з тих, що сиділи, як і він, в окопах, позамерзали. Батька було відправлено в Тамбов у шпиталь, де йому ампутували обморожені пальці. Був на фронті й Кіндрат з Василем. (Кіндрат побував не лише на фронті. У другій половині 40-х років, будучи голодним, щось там вкрав із їстівного і опинився в лагері Красноярського краю. Пам’ятаю: вечір, мати сидить біля плити, в якій палахкотить вогонь, і плаче, згадуючи Кіндрата). Уже будучи в лагерах, я дивувався: як вони могли після того голодомору брати участь у тій війні? Адже, якщо взяти батька, то коли приближався фронт, він міг посадити сім’ю на воза (про що я йому не раз говорив) і рухатися на Захід. Тим більше, що як він, так й інші добре знали, що совєти їх мобілізують, і якщо вони не загинуть на фронті, то їх знову чекатиме колгосп, НКВД.
Хочеться тут згадати і про сім’ю батькової сестри Наталки. Її чоловік Кирило, як і мій батько, був мобілізований і загинув. Шестеро дітей залишилось напівсиротами. А в 1948-му чи в 49-му році в селі виловлюють молодь (як і при німцях) і відправляють на Донбас видобувати вугілля. Дочку Кирила – Женю – вистежили вночі (вона переховувалась), схопили і відвезли на Донбас у шахту. Дивували мене й німці: знали ж, що придатні до мобілізації чоловіки після їх відступу будуть совєтами мобілізовані і воюватимуть проти них. Вихід був один: або ці чоловіки – майбутнє поповнення совєцької армії – переміщаються на Захід; або, якщо будуть спіймані на території, яку мали залишити, будуть знищені. А такий захід, без сумніву, був би вигідний як німцям, так і тим, яким не хотілося бути мобілізованими і гинути на фронті за інтереси тих, хто загнав їх у колгосп, виморював голодом, судив за колосок, розстрілював.
Батько дотримувався нейтралітету – "моя хата скраю". Його не тягнуло ні до совєцьких партизанів, ні до служіння німцям. А щодо боротьби з обома окупантами – за самостійну Україну – про рейдуючий у нас відділ УПА Деркача він чув – то для нього, як, мабуть, і для всіх у селі, це було чимось далеким. До партизанів батько не йшов, але партизани до нього прийшли. Хтось доніс партизанам, що в батька є новий кожух. Партизани приходять до нас уночі і вимагають віддати. Звичайно, якби кожух висів у хаті, то зняли б і на тому було б усе. Але батько вже знав, що ночами партизани шастають по хатах, і тому добре заховав і казав, що в нього немає нового кожуха. Тоді виводять батька за хату до хвоси. Партизан клацає затвором і каже: «Кожух або смерть!» Крім пари кожухів, забрали й телицю.
Мав батько справу і з тими, що служили німцям. Якось викликають його до старости села, управа якого була в колишній сільраді. Як тільки батько прийшов, староста дає йому гвинтівку і каже, показуючи на чоловіка, що сидів на лавці:
– Піймали партизана, охороняй його.
А незабаром знову до батька:
– Візьми он віник і підмети долівку.
Батько ставить у куток гвинтівку, бере віник і підмітає. Побачивши це, партизан кидається в двері, вискакує на вулицю і, скочивши у віз, запряжений кіньми, зникає. Про ту героїчну втечу партизана я не раз чув у клубі при відзначенні чергової дати совєцької перемоги. Прізвище того, що підмітав підлогу, не називалось. Без сумніву, що хоча батько й не був у поліції, але якби той партизан знав батька і вказав на нього, то батько був би не на фронті, а десь на Півночі з поліцаями. Але дивним є те, що цьому партизану навіть руки не було зв’язано. А тому виникає питання: чи не сам староста в такий спосіб організував втечу того партизана?
І все-таки батько не зовсім дотримувався «моя хата скраю». Не знаю, за яких то було обставин, але ризикуючи життям він узявся допомогти одній із двох чи кількох жидівок, яким вдалося врятуватися від розстрілу. Я ще в дитинстві чув про те, що в нас переховувалася жидівка. І коли у 1989 році давав інтерв’ю для бюлетеня «Страничка узника», то розповів про цей епізод, але з деякими помилками. Уже пізніше, будучи у брата Василя, поцікавився подіями в селі під час війни і, зокрема, тією жидівкою, яка в нас переховувалася. Ось що він мені розповів: «Софія Абрамівна – моя вчителька. Вона в нас переховувалася. Літом відсиджувалася і у хвосі (канаві) заросшої кущами. Я носив їй туди їжу. Коли палили хати, то вона була в хаті. Впевненості, що нас не палитимуть, не було. Потрібно було вивести її з хати. Ото тоді, коли ти дивився, як горіла хата (а було то тоді, коли німці палили хати тих, на кого мали якусь інформацію про їхній зв’язок з партизанами), батько з матір’ю, прикриваючи собою Софію, перевели її у клуню. Софія була в нас ще кілька місяців, інколи виходила в село. Що з нею сталося – мені невідомо. Вона пішла і не повернулась. Мабуть, поліцаї піймали і розстріляли».
У селі Софія Абрамівна не з’являлась. Отже, її життя десь трагічно обірвалося, як обірвалось для жидів села Рогачева восени 1941 року. Тієї осені німці зібрали всіх жидів (понад 400 осіб. І.Ліберда «Село пам’ятає»), вивезли в Кам’янобрідський ліс і розстріляли. Врятувалося лише кілька осіб. До речі, було вбито третину жителів села, а влада ніколи не згадувала про них. До їхніх захоронень ставилися як і до захоронень убитих голодом у 1932-33 роках. Так ніби їх і не було.
У селі жиди проживали компактно (в середині ХІХ століття жидів у селі було більше, ніж українців і поляків разом узятих). І коли в 30-х роках у Рогачеві було створено три колгоспи, то один із колгоспів був жидівським під назвою «П’ятирічка». У цьому колгоспі була і якась кількість українців. Пам’ятаю розповідь жителя села про ті колгоспи: «У жидівському колгоспі було легше. Якщо жінка не встигла випекти хліб до виходу на роботу, то голова колгоспу, зайшовши в хату, каже жінці: «Швидше впорайся та виходь на роботу». І йде з хати. А в нашому колгоспі: зайшов, побачив, що жінка місить тісто, а в печі палахкотить вогонь, нічого не кажучи, хапає відро з водою і в піч».
У перших числах січня 1944 року совєцьке військо вже було в Рогачеві і на околиці села, зі сторони Новоград-Волинського (та частина села називалась «Плетянка»), зайняло оборону. Якийсь військовий відділ прибув і до нашої хати. Прибувши, розібрали північну стіну великої кімнати, закотили туди гармату і з тієї гармати били по німецькому війську, яке рухалось колоною по шосе зі сторони Новограда-Волинського. Наштовхнувшись на засаду, німецьке військо, зазнавши втрат у живій силі й техніці, змушене було повернути в поле і по засніженому бездоріжжі рухатись в сторону Смолдирова.
Ще довго, майже до кінця 40-х років, на лівому узбіччі шосе за селом стояли спалені німецькі вантажівки. А полеглі німецькі солдати лежали в полі та хвосах аж до весни. Коли снігу вже не було, зібрали підлітків, когось із дорослих призначили бригадиром і направили цю бригаду збирати трупи. Брат Василь попав у ту бригаду. Як пізніше розповідав мені, трупи стягували конем до двох колишніх силосних ям, які були в полі недалеко від шосе відразу ж за селом.
Сталася тоді й комічна пригода з їхнім бригадиром: серед трупів був і труп великого коня-ваговоза. Ото притягнули вони того коня та ніяк не могли спихнути в яму. Бригадир підійшов допомогти. Стоячи на краю ями, взявся за хвіст й потягнув. І тут хвіст, що вже підгнив, обривається і бригадир полетів у яму на трупи… (Це сталося тоді, коли совєти після німецької окупації ще не довели селян до повного зубожіння – до голоду. Якби той кінь загинув дещо пізніше, то він не лежав би до весни. Селяни його з’їли б).
Я пам’ятаю себе ще до виповнення чотирирічного віку. Це, мабуть, було вже на початку осені 43-го. Снігу ще не було. Як зараз бачу: я стою біля табуретки, на якій велика сковорода, наповнена жовтими шкварками, а в другій кімнаті стоять біля вікна люди і дивляться у вікно. Люди стривожені. Ця стривоженість передалась і мені. І я, залишивши сковороду з салом, йду в ту кімнату і вилажу на лавку. Дивлюсь у вікно і бачу: вліво навскоси через дорогу величезне полум’я, а недалеко від того полум’я хтось стоїть одягнений у всьому чорному. Дивлюсь на полум’я. Бачу і батька, який ходить по дворі. Батько також якийсь стривожений. Уже пізніше я дізнався, що то горіла хата, в якій тоді проживала сім’я Антонюків (у селі їх прозивали "Качурами").
Пам’ятаю і те, як ми в заметіль їдемо полем на санях (ґринджолах). То вже зимою батьки, побоюючись, що і нас можуть спалити, тікали з Рогачева в Киковський посьолок. То було моє перше споглядання із залишеного в пам’яті оточуючого мене світу і якась нечітка реакція на нього. Моє ж перше осмислення світу і себе в ньому – мої роздуми над життям – склалося десь у кінці березня чи на початку квітня 45-го.
Отож, хоча минуло стільки років, а перед очима таке: я сиджу недалеко від порогу на призьбі гріючись на сонечку, яке то ховається, то викочується з невеликих темних хмар; дивлюся на білі кучугури снігу з проталинами і в дуже пригніченому стані думаю: оце і мати помре, і батько помре, і я помру. І такий невідомий до того смуток та безвихідь огорнули мене, що важко передати. Не знаю, чому я тоді так над цим задумався. Але думаю, що причиною цього смутку, була смерть баби Насті (18 березня 1945 року). Пам’ятаю її лише хворою. Вона лежала в ліжку, а я приносив їй воду, підмітав підлогу, завжди крутився біля неї, щоб чимось допомогти. Пам’ятаю і похорон. У хаті повно людей. Я також тримаю свічку. Та на руку капнув розплавлений віск і я її випустив. Баба любила мене і завжди вділяла мені з чогось смачного, що їй, хворій, десь діставали. Мабуть, ото тоді я вперше усвідомив, що людину чекає смерть.
Моє дитинство, як і майже всіх дітей села, минало в таких злиднях, що навіть дивно, як я і всі в сім’ї вижили в ті голодні роки. Як приходила весна, то одним із моїх занять було ходити з сестрою Надією за річку Случ і шукати на березі річки щавель. І не завжди вдавалось нарвати його достатньо, адже багато дітей його зривали. А тому ходили і на поля рвати так званий "заячий" щавель. Ватагою дітлахів робили наскоки й на колгоспний город. А одного разу спіймав мене в горосі Рудь (займав у колгоспі якусь посаду) і разів два дав мені по м’якому місцю ремінякою, яку тримав у руці. Він кричав на мене і це мене дуже налякало. Було то у 46-му році. Горох – це були ласощі, особливо варений. Бувало вже в сутінках з Надією нарвемо дві торбинки, принесемо додому, а мати тут же зварить у великому баняку і ми всією сім’єю ласуємо. І все ж із 47-го по 49-й нам було дещо легше, ніж іншим. Тоді батько завідував невеликою фермою (в 30-х роках закінчив якісь там курси ветеринарії), то я з меншим братом Миколою підемо на ферму, а якась із доярок і молоком нас пригостить.
Так, це було літом 47-го. Ми вже попили молока і йдемо з ферми додому. Животи в нас наповнені і йти важкувато, Миколі й зовсім важко, бо він ще зовсім малий і до того ж у нього великий живіт, а руки й ноги тонкі. Відпочиваємо в садочку, що біля дороги,– то все, що залишилось від хутора Матвійчуків – і йдемо далі. Ми часто ходили на ферму, щоб і молока попити. А потім батько став комірником. Отоді в нас і хліба, здається, було вдосталь, бо я вже міг винести з хати шматок хліба і дати комусь зі своїх друзів. Десь у 49-му році батька зняли з цієї посади. Знаю, що будучи на цій посаді він, як міг, допомагав іншим. І виручав. Одного разу одна жінка, що працювала в коморі, взяла лляне волокно (виходить – вкрала) і понесла додому. В дорозі її перестріли і виявили в неї те волокно. Але, на її щастя, хтось із односельчан був свідком цієї події і відразу ж повідомив про це батькові. Знаючи про пояснення жінки, батько вписує її прізвище в список тих, що брали волокно додому і підробляє її підпис. Незабаром з’явились ті, що її перестріли. Батько підтвердив сказане жінкою і подав їм журнал. Це і врятувало ту жінку від можливої тюрми.
Виручало нас і те, що в матері був ткацький верстат і вона часто й ночами, при каганці, ткала на замовлення полотно та рядна. Я ж як міг допомагав їй у цьому – сукав цівки. Сукали й інші, але найбільше цю роботу доводилося виконувати мені, бо я знав, що мої цівки кращі від тих, що сукали інші. Мати мене завжди хвалила.
А одного разу приходять із сільради і кажуть: платіть податок. А платити нічим. Тоді знімають з верстата сувій полотна, який мати тільки-що виткала, і виходять із полотном з хати. Кому-кому, а матері діставалось.
Аж моторошно, як, бувало, згадаю. Це ж колгоспні норми, город, хата, яку треба утримувати в пристойному вигляді, домашнє господарство, діти; виготовлення волокна з конопель, прядіння на коловоротці ниток із цього волокна та вовни, виткати і пошити одяг – від штанів до свитки. Страшно! В тюрмі легше. До того ж – добровільно, це ж не в тюрмі. Можна ж було б кудись тікати, – навіть у тюрму. Як можна було таке витримати?! Незнаю. Але дивним є й те, що в таких злиднях молоді люди сходились, навіть справляли якісь там весілля. Люди були в таких злиднях, мали стільки клопотів, але "виготовляли" нових людей, завдаючи собі додатковий клопіт. (Уже пізніше, в лагері, згадуючи той період і аналізуючи життя голоти взагалі, прийшов до висновку: голота, яка народжує дітей, не заслуговує на співчуття. Хіба варто співчувати голоті, якій нічим нагодувати своїх дітей?! І їхнім дітям?! Адже, повироставши, вони повторять вчинене батьками. Краще вже поспівчувати голодній собаці. Отож якщо перед тобою голодні жінка з дитиною і сучка зі щеням, то кинь шматок хліба собаці – в неї «голова менша»).
Іноді батьки згадували своє дитинство, молодість. То в їхніх спогадах були печені поросята та всякі наїдки. І коні свої. Для мене то було як щось нереальне. Згадували уривками і 33-й. Батько часто згадував, як він ішов з Рогачева в Новоград-Волинський, а на узбіччі лежали трупи. То були ті, які добирались до міста, щоб урятуватись, але не вистачило сил. Дехто з тих, що лежали, ще подавали ознаки життя. Один з них підняв голову і попросив: «Дай стакан молока – піду далі». Хліба й не просив, бо знав, що його ні в кого нема. Але де ж було батькові взяти той стакан молока...
У 1947 році я пішов у школу. Сестра Надя привела мене в клас (невеличку кімнату сільради), посадила за парту. Ось і перерва. Я беру зошита і – додому. Подумав, що то вже по уроках. Букваря в мене не було. І не лише в мене, в багатьох не було. Отож став читати десь під Новий рік, коли мені дістали старенького букваря. Вчився абияк. А от казками захоплювався, з насолодою поринаючи в той вигаданий кимось світ. Першою казкою, яку я прочитав і яка була для мене найкращою з казок, це казка під назвою "Котигорошко". Читав із задоволенням та переповідав казки малюкам. Мені таке було не важким, бо в перші роки після прочитання якоїсь казки я міг переповісти її слово в слово. (Все ж таки повинен сказати, що всі ті казки, міфи є шкідливими, бо з дитинства у підсвідомість людини закладається можливе існування всякої чортівні). А пізніше вже читав твори, які приносила собі сестра. Ні батьки, ні вчителі особливої уваги мені не приділяли – вчиться, ну і хай собі вчиться. Отож хоча батько ще до школи виявив, що я погано бачу (спадкова короткозорість – від матері), але якось так вийшло, що ніхто не поцікавився, чи бачу я щось на дошці. Вчителі, мабуть, і не здогадувались. Я ж мовчав і навіть не знав спочатку, що потрібно користуватися окулярами, адже в перші роки навчання окуляри в класі ніхто не носив. Можливо, що й придбати їх у ті роки не так-то було просто. Через це мені постійно доводилося заглядати до сусіда в зошит, бо що там було написано на дошці (особливо з математики) – не бачив.
Це, думаю, якоюсь мірою позначилось на моїй успішності в оволодінні знаннями, на моєму бажанні вчитися. А взагалі то й не пам’ятаю, щоб у мене був потяг до оволодіння тими знаннями, які могла дати школа. Запам’яталися мені ті діти, що навчались в 40-х роках: голодні (деякі, бувало, віднімали в інших шматки хліба), обідрані, босі. Яскраво запам’ятався й такий випадок. Зима 49-го чи вже 50-го. Хтось під час перерви сказав, що на дорозі, недалеко від школи, лежить мертвий чоловік. Ми вибігаємо з класу і біжимо подивитись на нього. То було недалеко, а тому ми відразу побачили неподалік від могили полеглим солдатам, що в центрі села, якусь чорну пляму на снігу. Підбігаємо і розглядаємо з цікавістю та якимсь острахом невідомого нам чоловіка, який з дещо зігнутими ногами, майже ниць, лежить напівприсипаний снігом. Подивилися й біжимо назад, залишивши на шосе в снігу нікому непотрібну мертву людину.
І ще така картина з тих років: весна, сніг уже зійшов з городів, зійшов і з колгоспного поля, що недалеко від нашої хати за хвосою (на ньому в минулому році росла картопля), а на полі повно людей. Здебільшого діти та підлітки. Всі із заступами – шукаємо в землі торішню картоплю. Картопля вже згнила, але з неї ще можна спекти щось схоже на деруни.
Все ж, незважаючи на це вкрай злиденне життя, я не чув, щоб хтось у школі нарікав на цю злиденність, звинувачував владу в тому, що коїлось навколо. Навпаки, зачитувались творами, в яких прославлялись ЧеКа, червона армія, їхня боротьба з куркулями за встановлення колгоспного ладу. Отож і я, як усі, зачитувався творами совєцьких писак, у яких лише більшовики-комуністи боролися за справедливість, були тими, з яких треба брати приклад. Поступово, завдяки школі, прочитаним творам, кінофільмам, які в той час були рідкістю для нас (зате великим щастям було попасти в залу для глядачів; дивилися й через вікно), ми ставали совєцькими патріотами і були готовими повторити подвиги тих дітей-партизанів, про яких ми читали в книгах та яких бачили в кінофільмах. Отак відбувалось зомбування дітей, а батьки і рота боялися відкрити, бо звідки їм було знати, що їхня дитина не розкаже про це комусь у школі. Пам’ятаю, що вже десь у четвертому класі я доказував батькам про переваги колгоспного господарювання над приватним, про яке вони так часто згадували. Але це було в теорії, бо коли відривався від знарядь зомбування, то впадав у якусь роздвоєність, викликану тим, що було наяву – нашим злиденним життям.
Можливо, що й мої батьки боялися, бо відкрито не звинувачували владу, лише в завуальованій формі. А так, як у ті роки постійно звучало "Хай живе товариш Сталін!", то батько, переглянувши якусь газету, дуже часто повторював: "Хай живе, пасеться, на кублі несеться!"
Та незважаючи на просовєцьку налаштованість, я, на відміну від інших, чомусь не визнавав комуністичної атрибутики. Я не міг начіпити на себе піонерський значок і галстук. Для мене це було чимось неприроднім, зайвим. Лише одного разу, коли фотографувався весь клас, принесли галстук і вчителька з учнями, обступивши мене, майже силою начепили мені його на шию. Таким чином мене було сфотографовано в галстуку. Мені досі незрозуміло, чому я так тоді опирався. Можливо, у мене з малих літ була відраза до всяких відзнак та символік, які потрібно було носити на собі.
Принагідно хочу сказати, що ніхто не заподіяв такої шкоди, як школа, письменники, кінематограф. Вони прищепили негативне ставлення до приватного господарювання, до тих, хто за них же боровся. Вони ж привили і любов до чекістів, совєцької армії, любов до столиці Москви. І який би талант не був у тих Гончарів, Довженків і в отих Корольових (краще було б, якби отой Корольов не повернувся з тієї Колими), якими гордяться так звані совєтікуси та недоумкуваті, цей талант не дає підстав зняти з них вину. (Після накоєного більшовиками-окупантами, ніякої творчої співпраці з ними не могло бути. Тому й не приходиться дуже побиватися за отим «розстріляним відродженням»). І чим більший талант – тим більше заподіяної шкоди. Краще б того таланту в них не було. Краще було б, якби вони працювали в колгоспі, а не носили «дулю» в кишені, одночасно вихваляючи у своїх творах все те, що потрібно було проклинати. І, мабуть, краще було б, якби діти взагалі не ходили в школу. Хоча це, звичайно був би парадокс. І все ж якби українці, як і цигани, менше ходили в школу, то, мабуть, вони як нація збереглися б набагато краще. (Правду сказав Прем’єр-міністр Індії Неру: «Інтелігенція, вихована окупаційною владою, є ворогом власного народу»).
У квітні 1951-го ми всією сім’єю виїхали по вербовці на Одещину. Крім нас із села виїхало ще кілька сімей. Виїхав і батьків брат Олександр із сім’єю. Всі шукали кращого життя. Можливо, що батьки не виїжджали б, якби колгосп видав їм хоча б те, що вони заробили на ті трудодні, які мали за минулий рік. Але не видали. А тут же райдужна картина того життя, яке на них чекало – зі слів вербувальника. До того ж, влада тим, що переїжджали, надавала значну (по тих мірках) матеріальну допомогу.
У кінці квітня нас доставили вантажівкою на станцію Дубрівка. Десь через добу завантажилися у вагони. То був потяг з десятка вагонів, заповнених завербованими. Їхали в товарняку. Вагони були з двоярусними нарами по боках від дверей, а посередині буржуйка і невелика діра в підлозі – туалет. Зверху два маленькі віконця. Мабуть, ото в тих вагонах возили в’язнів на північ, а тут уже використали для перевезення переселенців. Їхали кілька днів. На великих станціях довго простоювали. У такий час запасалися водою та паливом для буржуйки. Здебільшого то було вугілля, яке крали з вагонів, що стояли на станції. А на одній зі станцій – чи то Козятин, чи Жмеринка – пройшли через санпропускник, прийнявши душ. У вагоні було десь до п’яти сімей, і тому було гамірно, я сказав би, навіть весело, хоча в кожного був якийсь смуток у душі, бо залишилися рідні місця, родичі та друзі, з якими вже невідомо коли зустрінешся. Я з Надією здебільшого сиділи на верхніх нарах біля віконця, дивились на пропливаючі пейзажі й часто співали тужливі пісні: нам було жаль за тим, що залишилося вже десь там, в далині. (До речі скажу й про те, що хоча всі ми мали якісь здібності до співу, але Надя і Андрій виділялися своїми голосами. Особливо Надя, яка зачаровувала слухачів виконанням ліричних пісень. Вона була з тих, які при сприятливій долі ставали відомими співачками).
Нарешті кінцева станція – Буялик. Іде розподіл сімей по селах. А точніше, по колгоспах. Приходить і за нами вантажівка. Погрузивши своє майно, їдемо в село Павлинку Іванівського району. Приїхавши, ми поселилися в добротному будинку під оцинкованою бляхою, зайняли одну з двох великих кімнат; кухня була спільною. Той будинок до спорудження нової школи був одним зі шкільних приміщень. Батькам скоро видали додаткову допомогу для переселенців. Отож із хлібом уже не було ніяких проблем. Батьки відразу пішли на колгоспні роботи, а я з Надією і Миколою до школи. Крім нас і сім’ї батькового брата Олександра та сім’ї із села Острожок у Павлинці проживало ще кілька сімей – переселенців із Західної України, які прибули в село кілька років раніше. Старші з тих переселенців своєю говіркою дещо відрізнялися не лише від місцевих людей, а й від нас. Фактично в нас, що прибули з Житомирщини, в мові не було помітних розбіжностей із місцевими, а тому ми відчували, що місцеве населення сприймає нас як своїх. Ми мали вже назовсім осісти в цьому селі. Нам і городи на околиці села відразу ж виділили, і будинки від краю цих городів стали мурувати. Будівництво йшло досить успішно, бо вже в серпні будинки були вимурувані. Залишалось усе те, що було пов’язане з дерев’яними роботами. Ті будинки, звичайно, не надавались безкоштовно, затрати на них потрібно було б повертати.
Ми – діти, поступово вростали в те чуже для нас степове село. А коли настало літо, то відразу ж відчули обмеженість у літніх розвагах, бо якщо в Рогачеві в таку пору бігали на річку, на ставок чи навіть бовталися в хвосі, коли після дощу було достатньо води, то тут скупатися було ніде. До того ж літо було більше спекотним, безхмарним. Ставка ще не було, і хоча скупатись можна було б у сільському ставку, що недалеко від полустанку Кошкове, ми, дітлахи, чомусь добирались до Куяльницького лиману, що на відстані біля семи кілометрів. Отож бувало ватагою з місцевих хлопців йдемо степовою дорогою до лиману, скупаємось там у дуже солоній воді і йдемо назад. Нічого приємного в тих походах не було. Запам’яталось, як і братові Миколі хотілось прилучитись до нашої ватаги. Відмовляю його, пояснюючи, що йому, малюку, це буде не під силу, але він все одно біжить за нами. Тоді ми, щоб відірватись від нього, біжимо з такою швидкістю, що йому за нами вже не вгнатись. Побачивши, що ми вже далеко від нього, Микола зупиняється. Жаль брата, адже йому також хочеться побовтатись у воді, але ж як його брати з собою?
Того літа я мало що не помер. Це було вже в серпні. Ми грали в футбол. Спітніли. Я дістаю з криниці відро води і виливаю на себе. Незабаром якесь недомагання, яке повністю звалює мене з ніг. Я днями лежу в кімнаті. Періодично галюцинації: м’яч, якась інша річ з нормальної переростає у величезну, потім зменшується до зникнення. Час від часу непритомнію. Нарешті мене везуть у лікарню в село Северинівку. Температура за 40. Десь понад тиждень лежав у лікарні, а коли мати прийшла провідати в черговий раз, то їй дозволили забрати мене з лікарні. Я ще відчував слабість, але хотілося додому, і я був дуже радий, що мене відпускають з цієї чужої для мене будівлі. Незадовго до заходу сонця ми вже були в Павлинці.
У вересні нас перевели у стару хату на кілька кімнат. В одній із кімнат проживали власники цієї хати – вже зовсім старенькі дід та баба, яких син незабаром мав забрати до себе в Одесу. І вони незабаром виїхали, залишивши нам оту хату, яка вже віджила своє. Хата стояла недалеко від клубу. А за городом була школа. Місце було непогане. До того ж і садок був. Обзавівся я тут і друзями – Колюнькою та Марком. Хата Миколи, якого чомусь усі звали "Колюнькою", була поруч. Ми ходили одне до одного. А Надя дружила з Марковою сестрою. Ходили і їхні матері (батьки загинули) до нас. Буваючи в нас, крім іншого, розповідали і про те, як їм жилось раніше в післявоєнні роки. Запам’яталось, що Маркова мати, щоб якось прогодувати дітей, переїхала з міста в село, а Колюнькова, працюючи біля зерна (мабуть, на гармані – кагати зерна в степу), насипала в чоботи зерно і таким чином приносила його додому.
Батьки чомусь не збирались чекати, коли їм збудують нову хату, хоча було видно, що через рік-півтора хата буде готова для вселення. Уже весною 1952-го, напитавши хату в селі Северинівка, батько їде в Рогачів і продає хату. Повернувшись – купує в Северинівці. Чому він так зробив, пояснити важко. Адже нас ніхто не виганяв, жити було де. І хата в Рогачеві не стояла пусткою. І до того ж Северинівка була в той час менш зручним місцем для проживання, бо автобуси в той час не ходили і добратись до Одеси на відстані 40 кілометрів можна було лише на попутній машині, і то коли хороша дорога (дорога ще була ґрунтовою). Або через Павлинку до полустанку Кошкове, на якому зупинявся приміський поїзд. А це вже понад 12 км. Від Павлинки ж була половина цієї відстані. Зимою в нас, бувало, ночували переселенці з Рогачева, які проживали в Северинівці на хуторі. Пізно ввечері добравшись в Павлинку з полустанку, хтось із тієї сім’ї ночував у нас, а на світанку вирушав на Северинівку, тягнучи за собою санки чи закинувши на плечі клунок із покупками. Можливо, що бажання спілкуватися з цією сім’єю та ще двома, одна з яких проживала в Северинівці, а друга в Олександрівці, що недалеко від Северинівки, і було причиною переїзду.
З Павлинки ми виїжджали, коли абрикосові дерева були вже в цвіту. Помешкання, яке купив батько, було половиною великого будинку під бляхою, другу половину займала сім’я бригадира колгоспу. Відповідно до цих половин примикали і чималі городи, розділені навпіл невисоким кам’яним муром. У кінці цих городів росло півдесятка величезних старих груш та молоді дерева. Все це було огороджено метрової висоти муром з каміння, ракушняку, що добувається на Одещині. А за цим будинком стояла ще одна хата, від якої до села було метрів 250. У тій хаті проживали Юхименки, з якими наша сім’я дружила. Отож ми були як на хуторі з двох хат – між Северинівкою, яка тягнулась по котловану вздовж західного берега, та хутором із кількох десятків хат, що тягнувся під високим східним берегом колись давно, мабуть, великої ріки, що впадала в Чорне море, а згодом стала Куяльницьким лиманом, який був за кілька кілометрів від села. А на північ від нас, за містком над річечкою Куяльник, яка, оминаючи хату Юхименків і городи, впадала в лиман (влітку пересихала), тягнувся десь вдалину ще молодий ліс.
І знову батьки в колгосп на роботу, а ми, старші діти, в школу. Для нас, дітей, у Северинівці були значні переваги. Тут ми все літо купались біля містка в невеликій водоймі та в лісі у значно більшій. І в ліс часто ходили, бавилися в різні ігри, в основному, зазвичай, "у війну". Ходили й на допомогу матері просапувати норми. А зимою було де на ковзанах кататись. У порівнянні з Павлинкою тут було простіше, можливо тому, що ми були як на хуторі.
Ото тоді серед забав і незначних пустощів, я допустився вчинку, згадуючи який жалкував, що так вчинив. А сталося тоді таке... Половина купленого батьком будинку належала сім’ї, яку кілька років перед цим було вивезено з Карпат. Думаю, що то було примусове перевезення. Той ґазда на прізвище Савицький, поселившись у тому будинку, поставив, як, мабуть, було прийнято в його місцевості, фігуру – великого хреста (десь понад три метри висотою) з іконкою розп’ятого Ісуса на хресті. Хрест стояв недалеко від будинку в городі, що примикав до дороги. Я ніколи не бачив, щоб оце такий великий хрест стояв біля хати. Для мене він був як щось чуже, віджите, те, чому не може бути місця біля хати. Це справді було як виклик усьому, що оголошувало релігію опіумом для народу. І дивним було те, що хрест стояв, а влада не вдавалась ні до яких заходів, щоб його знести. Мені таке було не до вподоби і я казав батькові, що треба було б його знести, але батько сказав: «Ми його не ставили і зносити не будемо. Хай стоїть». Біля хреста я зі своїми приятелями часто бавився в поширену тоді серед дітей села забаву: ставився стовпчик приблизно з п’яти невеликих каменів, які клались один на одного. Взявши пальцями за кінець плоского каменя, з певної відстані кидали його, щоб завалити цей стовпчик. Перемагав той, хто добився такого результату. (Ми любили цю забаву, а тому навіть не пішли до школи, де передавали по радіо похорон Сталіна). Уже не пам’ятаю, що мене підштовхнуло, але одного разу я взяв невеликий камінь і запустив у розп’яття. Скло з іконки посипалось на землю. То було десь влітку 53-го. Уже через роки згадуючи в камері цей випадок, я думав: навіщо ж я це зробив? Адже не можна ненавидіти того, хто проти ненависті, не можна кидати камінь у те, символом чого є Ісус, не можна кидати камінь в Ісуса. Ні, я не був християнином, але зрозумів, що це було несправедливо з мого боку.
Щодо того ґазди, то він, перед тим як продати свою половину, побудувався на тому хуторі, вже пізніше пояснивши батькові, що там йому ближче до колгоспного поля. І справді: вийшов на гору – і вже на полі. Не те, що нам біля кілометра по відкритій місцевості. Часто заходив до нас і його син Михайло, навіть фото збереглось: він посередині, а Надя і Валя Юхименко по боках. Пізніше ця сім’я виїхала, мабуть, повернулась до свого краю на Івано-Франківщину.
На Одещині було вже дещо легше, особливо матері, бо тут не вирощували льону, картоплі і деяких інших культур. Це був степовий край, у якому основними культурами були пшениця, кукурудза, соняшник. До того ж, поля в основному оброблялися технікою. А взимку (крім роботи на фермах) нічого було робити. Отож норм було вже значно менше. Це не те, що на Поліссі, де взимку в неопалюваних "пунктах" вручну перероблявся на волокно льон. (Я заходив на такий "пункт" за кострицею. Бачив, як навіть у великий мороз у тій пилюці – витяжки не було – працювали жінки). Мати вже не ткала. Хоча вже й на Поліссі виходило зі вжитку це ремесло, вступала в свої права цивілізація.
Але як були злидні, так і залишились. Жити можна було б краще, але для цього треба було красти хоча б із колгоспного поля, а батько на таке не наважувавсь, він ніяк не міг пристосуватись до життя в колгоспі. (Як і його брат Олександр, аж занадто тонка натура: коли треба було зарубати курку, то курку рубала його жінка Христя). Навіть сторож гарману, помітивши, що батько ніколи не бере собі щось у віз (інколи працював їздовим), був не задоволений батьком і якось сказав йому: "Ми вас боїмось. Ви нічого не берете". Вже пізніше, нагадуючи батькові сказане сторожем, я навіть докоряв йому, що він не був більш активним у добуванні хоча б їстівних припасів. А проживаючи в Павлинці зі своїм братом Олександром, невдовзі роз’їхались по різних селах, замість того, щоб бути разом, допомагати одне одному в забезпеченні сімей із колгоспного поля, а то й із ферми, в якій було достатньо м’яса. Отож коли закінчувалась мука, змелена з того зерна, що видали на трудодні, доводилося брати на плечі молоко та ще щось, що можна було продати на ринку в Одесі, і добравшись пішки до полустанку Кошкове, сідати на приміський поїзд і, спродавшись в Одесі та закупивши хліб, цукор і там ще дещо, добиратись додому в зворотному напрямку.
У Северинівці ми пробули до квітня 1954-го. Вирішено – повертаємось в Рогачів, адже з переписки отримували новини, з яких було видно, що життя в Рогачеві дещо поліпшилось, не таке, яке було до нашого від’їзду з села. До того ж батько став часто хворіти і лікарі говорили, що йому потрібно змінити клімат. Батько за Рогачевом сумував, мабуть, і тому, що крім іншого, в нього ж там було ще двоє синів від першої дружини. А щодо матері, то їй не хотілося повертатись, адже знала, що її чекає те, що вона там залишила. Та все ж не дуже відстоювала свою думку. Нам же, дітям, то що: їхати, то їхати. То навіть цікаво – знову подорожуватимемо. Та й з колишніми друзями зустрінемось, з якими зрідка переписувались. Отож у квітні, нічого не розвідавши, батьки продають хату і ми збираємось до переїзду. Нарешті все, що можемо взяти, упаковано в мішки і найнятою вантажівкою виїжджаємо на станцію Буялик.
Виїжджаємо уже не в тому складі сім’ї. Восени Надя вийшла заміж за Павла Назаренка родом з Олександрівки і переїхала до нього в Одесу. Виїжджаємо, але зі смутком на душі, бо і Надю назовсім залишаємо, та вже й тут усе нам близьке. Зі смутком розлучаємося, з ким дружили, гралися в різні ігри. Особливо з сусідами, з якими ми найбільше спілкувались: з Ольгою та Павлом Юхименками. Але вже по-всьому, треба їхати.
Сусіди, які прийшли попрощатися з нами, залишились позаду, а собачка Джульбарс, якому десь біля року, біжить за машиною кілька кілометрів то відстаючи, а то знову наздоганяючи. Відстала вже остаточно, коли виїжджали з Олександрівки, піднімаючись з котловини в напрямку на Буялик. Вигрузившись на станції, чекаємо на поїзд до Одеси. І тут батько, заглянувши чомусь в один із мішків, виявив мою шаблю, яку я тайком запхнув, коли упаковували речі. Хоча ця шабля й була занадто поржавілою, але мені не хотілось із нею розлучатись. Але що поробиш?! Викидати таки не став, а тут же на станції засунув під дернину в надії, що пізніше таки приїду і заберу. Втішало трохи те, що на дні мішка лежить ще німецький багнет і я його таки довезу до Рогачева.
В Одесі на вокзалі до нас підійшла з чоловіком Надя. Плачучи, прощається з нами. Назад повертаємося з комфортом. В нас окреме купе, навіть дзеркала в ньому. Скрізь чисто, комфортно, не те що було в тому товарняку. По приїзду в Рогачів кілька тижнів жили у батькової сестри Наталки. Батько шукав хату, але в селі на продаж не було. Знайшов у Тартаку, перевіз і став будуватись на посьолку, що недалеко від технікуму, який виник перед війною в результаті ліквідації хуторів. Ми ж перебрались від тітки, яка проживала тут же, на посьолку, в курінь і жили в ньому все літо, доки не зліпили ту маленьку хатинку на дві кімнати. Батько вже жалкував, що повернувся, але нікуди було діватись, треба було вже якось влаштовуватись. І наскільки усе було б простіше, якби хату не було продано, і ми, повернувшись, поселилися б у свою оселю. А так – і будуватись треба, і на роботу в колгосп треба виходити, і їсти щось треба.
У школу я вже не став ходити, всю осінь допомагав батькові доглядати телят. А вже наступні два роки, в теплу пору, працював у технікумі на різних роботах та на будівництві колгоспних свинарників. Звичайно, заробітки були мізерні і я не міг надати сім’ї матеріальну допомогу. Того заробленого і мені не вистачало на прожиття. Нас значною мірою виручало те, що недалеко були колгоспні поля, і ми з батьком щось тягали звідти. Здебільшого картоплю та буряки. І більше взимку з кагатів, бо на санках було набагато легше. Це ми робили досить часто. А от щодо доставки зерна чи якоїсь живності на м’ясо, то для батька то було під "табу". Я якось заховав недалеко від хати, в кукурудзі, біля десяти мішків жита і пшениці. Як стемніло, то ми з братом Миколою всю ніч переносили те зерно. Коли йшли з останньою ношею, то вже світало. А батько лише невдоволено бурчав, лякаючи нас тюрмою. Але коли минув якийсь час, то він не втаював задоволення, що зерном забезпечений.
В ті роки найкращим був для мене 1957-й рік. Купивши весною новий велосипед, я зі своїми приятелями, найчастіше з Анатолієм Ковальчуком, ганяв по селу, на річку, в ліс на гойдалку за селом Рудня, де постійно збиралась молодь. Їздив з кимось із приятелів і в сусідні села – просто познайомитися з якоюсь дівчиною, яка більше до вподоби. Ті дівчата були як для дитини іграшки – чим більше, тим краще. Ні до чого серйозного з ними не доходило. Жодній з них я не говорив, що вона мені до вподоби. І жодній не приносив квіти. Усі ті знайомства були просто забавою, приємним проводженням часу. По-іншому й не могло бути, бо з дитинства взірцем для мене був «Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку». (А все ж маю сказати, що в дитячі роки три рази закохувавсь в русявих дівчаток. Останній з них – отій гордій дівчині (то про таких: «…Ой, ти, дівчинонько гордая!», зізнався, коли їй уже йшов 72-й рік. І добре, що так пізно, бо таке могло б закінчитися тим, чим воно переважно закінчується. Але хіба варто про таке писати?! Адже це фізіологія. Коли бачиш парочку, що завмерла, обнявши одне одного (в роки моєї молодості такого не було), то відразу ж виникає асоціація з такою ж парочкою жаб, що завмерла в болоті. Звичайно, це була б ще одна оповідь про закоханість. Але ж у ній не було б нічого нового, бо скільки було і є людей – стільки й історій про кохання. І всі вони шиті на один копил. Нюанси не варті уваги. Скажу лише, що якби люди ходили голими, то було б менше поезії – омани).
А працював я на будівництві (добудовували другу половину) Рогачівської середньої школи. До речі, на місці цієї школи раніше був цвинтар і стояла церква "Різдва Богородиці", яка в 1796 році вже існувала, але коли була збудована, залишається невідомим. Відомо лише те, що день її освячення 21 вересня, яке й по-сьогодні село щорічно відзначає як «Празник». Коли ж чи то в 1929-му чи вже в 30-х роках церкву комуністи розібрали, то і старий цвинтар перестав існувати.
Робочий день був 8-годинний, а тому часу на гульки вистачало. Так, то був найкращий рік, і більше такого року не було. Я як передчував, що більше такого не буде, бо пам’ятаю, як уже восени, повертаючись у вечері з Острожка і присівши на отаву, я сказав своєму приятелеві, з яким я в те літо працював разом і ганяв скрізь, Анатолію Ковальчуку: «Більше такого літа не буде».
Уже в січні 1958-го року я поступив у будівельну бригаду теслярів і аж до морозів працював у цій бригаді: робили для корівників та «пункту» дахи, двері та вікна. Працювали по договору, а тому працювали від сходу сонця до заходу. Багато часу на гульки вже не було. Але зате під керівництвом свого далекого родича, Андрія Костриці, який був неабияким столяром та теслярем, швидко опанував теслярську та столярну професії і став самостійно робити двері, вікна та іншу роботу. Тієї осені я мав іти до армії зі своїми однолітками. Та не довелось. Вони пішли, а мені видали сірий квиток (через короткозорість забракували). Хоча я дуже хотів піти в армію – мене тягнуло до зброї. Та якось і не зручно було перед іншими: ті пішли, а тебе забракували. А забракували мене не вперше. Вже було таке. Восени 57-го я зі своїми приятелями Миколою Тимощуком і Андрієм Ділодубом вирішили їхати на Донбас в ФЗО. Нас привезли в Житомир на збірний пункт. Проходимо медкомісію. Знаючи, що через короткозорість мене можуть забракувати, я послав до окуліста одного з хлопців. Це вдалось, і здавалось – уже все позаду. Заходжу до останнього лікаря, "вухогорлоноса". Лікар заглянув у ніс і каже: у носі поліп. У ФЗО не поїдеш, бо спочатку треба прооперувати, а тоді вже можна буде поїхати. Мої прохання (ні моїм приятелям, ні мені не хотілось розлучатись) нічого не дали. Довелося повертатись додому.
Уже пізньої осені все, що було в договорі, бригада виконала. А далі працювати в колгоспі в мене бажання не було, не хотів бути колгоспником, яким став автоматично (як колись сини кріпаків), без заяви про вступ у колгосп. Я став думати, як вибратись із села і влаштуватись на роботу десь у місті. Звернувся у сільську раду, щоб зняли з прописки. Паспорт у мене вже був, бо коли мені не дозволили їхати в ФЗО, то друзі, яких я провів до вокзалу, вже на вокзалі впросили супроводжуючого віддати мені паспорт. Той паспорт був без прописки, а отже – недійсним. Нічого не залишалось, як прописатись у Рогачеві. Отож тепер стояло питання виписки. І закрутилось. Я в сільраду, а голова сільради в колгосп посилає, бо в паспорті стоїть "колгоспник". "Нехай голова колгоспу дасть "справку" тоді і випишу", – каже голова сільради. А той не дає. І став я їздити в Баранівку, в Житомир: в райком, райвиконком, обком. І все марно. Тоді – а це вже було десь у квітні 1959-го – написав я листа першому секретарю ЦК КПУ Підгорному. Написав, що в мене на Одещині наречена, що мені потрібно переїхати до неї на постійне проживання, що ми не можемо побратись, бо мене не виписують із села. Уже й не дуже надіявсь. Але в другій половині травня, випадково зустрівши мене в центрі села, підходить до мене голова сільради і каже:
– Приносьте паспорт. Я випишу.
– А справка? – питаю.
– Вже не потрібно, – відповідає голова.
Мабуть, там, у «Першого», подумали: а яка для нас різниця, в якому колгоспі він працюватиме? Нехай паруються та виготовляють нам колгоспників.
Отак, лише шляхом обману, вдалося виписатись і вже мати можливість вільно пересуватись по країні.
Взявши довідку з місця роботи (вже місяців зо два працював на автодорозі на дільниці Рогачів – Довбиш, виготовляючи бетонні круги для мостів) в перших числах червня поїхав у Житомир і після дводенного пошуку (ночував на вокзалі), влаштувався теслею у НГЧ («начальник гражданской части» – один із відділів управління залізниці, який ремонтував будівлі та споруди, що належали залізниці).
Прибувши 9 червня в НГЧ (невеликий будинок, у якому крім контори НГЧ було декілька кімнат під гуртожиток), поселився в гуртожитку. Вікна в кімнаті виходили до колій станції. В кімнаті нас було двоє, хоча стояло й третє ліжко. Але фактично кімнату я займав один, бо мій співмешканець Василь Головня проживав біля Мартинівки і після закінчення роботи, як правило, від’їжджав приміським поїздом додому. Це мене влаштовувало, лише довго не міг звикнути до гуркоту поїздів за вікном.
Усе було б більш-менш нормально, якби не отой мізерний заробіток, якого згодом не стало вистачати й на нормальне харчування.
З похолоданням обсяг робіт зменшувався і відповідно зменшувався і без того малий заробіток. Добре, що я мав одяг і взуття, то ще міг якось викручуватись. Але треба було щось робити, щоб поліпшити своє матеріальне становище. Отож я став шукати інше місце роботи і у січні 1960 року влаштувався на меблевий комбінат теслею по ремонту цехів комбінату. Та залишивши НГЧ, довелося і гуртожиток залишити. Побувши зо два тижні на квартирі в одного з робітників комбінату, знайшов, нарешті, квартиру для проживання з пропискою. То був приватний будинок на розі вулиць Східної і Котовського, що навпроти школи, в якій я з вересня навчався у 8 класі вечірньої школи. (В школу пішов тому, що збагнув: для того щоб мати краще місце під сонцем, потрібно працювати ліктями, а без якогось диплому таке місце не здобудеш). І все ж зміна місця роботи не зняла тих проблем, що переслідували мене. В якійсь мірі ті проблеми можна було б вирішити так, як це робили деякі хлопці, одружившись з якоюсь із житомирянок. Але мені таке не підходило. До того ж в мої плани аж ніяк не входило обзаведення своєю сім’єю. Сім’єю для мене були мої батьки, брати, сестри.
У кімнаті, в яку я вселився, моїм співмешканцем став Володимир Тарасюк. Ми займали окрему кімнату у старих господарів. То завдяки Володимиру я поселився в це помешкання. Працюючи зі мною в одній бригаді і дізнавшись, що в мене проблеми з житлом, Володимир запропонував мені поселитись у кімнату, яку він уже знімав. Він також із села – с.Сали Черняхівського району. Був і в ФЗО. Як виявилось, у тому ж, що й мої приятелі, які поїхали без мене восени 57-го року. Як і мені, йому також доводилось думати, як звести кінці з кінцями. Ми бідували, бо й на меблевому комбінаті заробіток був мізерним, і не лише у нас. Такий заробіток був у більшості з тих, хто був на другорядних чи підсобних роботах. Мені запам’яталась розмова двох майстрів, яку вони вели в кабінеті в моїй присутності: «Треба щось робити, – каже один другому. – Дівчата не пішли в їдальню на обід, стоять біля вогнища, їдять один хліб і запивають водою». Ці дівчата також із села. Вони на морозі, в заметіль працювали підсобниками на будівництві нового великого цеху. Мешкали десь на квартирах, бідували, але були раді, що вирвались таки з колгоспу. І так було скрізь у місті. Я вже думав: а може залишити Житомир і податись на пошуки кращих заробітків? Але й школу не хотів залишати, і де той кращий заробіток шукати зимою? І в село повертатись ніяк – хто ж із міста повертається в село?!
Залишалось одне – пограбувати якийсь магазин. І я став ходити по місту й підшукувати магазин, який легше було б пограбувати. З Володимиром не ділився своїми думками, бо бачив, що навряд, щоб він пішов на таке. Моя голова була заповнена не лише планами пограбування. Я все більше став замислюватись над самим життям, над його нікчемністю. Ну, що то за життя, коли ти змушений день у день на таку-то годину з’являтись на підприємстві чи в якійсь конторі, якщо отримав відповідну освіту. І так аж до пенсії, до старості. Ти як собака на прив’язі. Хіба це життя?! Це не життя, а одна праця. Мене таке не влаштовувало. Адже час, проведений за роботою – це час утраченого життя. От було б як колись! Була б Запорозька Січ – подався б туди – думав я, сидячи за партою. Хоча яка для мене була б Запорозька Січ з моєю короткозорістю – у першому ж бою зарубали б чи підстрелили б.
Було то десь на початку квітня. Вогнепальної зброї я не мав, але в селі був привезений мною з Одещини багнет. Я не поїхав по нього, а попросив привезти той багнет свого брата Миколу, який недавно прибув у Житомир за направленням з колгоспу для навчання на тракториста. Він виконав моє прохання. Звичайно, той багнет я збирався застосувати лише для залякування, адже колоти ним я не збирався. А тому й намітив два магазини, в яких було по одній продавщиці. Один з них недалеко від залізничного вокзалу, а другий на Житньому ринку. Той, що на Житньому ринку, здавалось, був більш підходящим для нападу. Поспостерігавши одного вечора за магазином, я на другий вечір, уже прийшов з багнетом. Ставши біля порожніх торгових рядів, спостерігаю за магазином та навколо. Уже зовсім стемніло. У магазині світилося. Людей ніде не видно. Але я чомусь вагаюсь. І тут до мене підходить якийсь чоловік. Сказав, що він сторож на ринку, і питає мене:
– Чого ти тут стоїш?
– Я домовився тут зустрітись, але щось його немає, – відповідаю йому.
– Уже все зачиняється і стороннім тут бути не можна.
– Мабуть, він уже не прийде, – я йому на те і йду з території ринку.
Думаю, що навіть якби я не був причетний до політичних справ, то рано чи пізно, але «кримінальних» справ, а отже тюрми, мені було б не оминути. Чому кримінальних – у лапках? А тому, що я не вважаю, що під час господарювання в твоїй країні окупанта, напад на якогось посадовця, на магазин, на фабричну чи колгоспну касу і т.п. – є кримінальною справою. Незалежно від того, буде ця експропріація на потреби політичної діяльності чи на особисті потреби.
Але сталося таке, чого, здавалося б, і не могло бути в Житомирі, та ще й у тій школі, де я вчився. Увечері 4 березня 1960 року біля школи були розповсюджені листівки. Під час перерви учні занесли їх у клас. Одну з них я взяв собі. То була листівка російської закордонної організації НТС (Народно-трудовой союз). Незабаром у класі з’явився представник КГБ і звернувся до присутніх з вимогою здати йому листівки. До нього стали підходити і віддавати. Я не віддав. У той же вечір цю листівку прочитав мій співмешканець Володимир Тарасюк. А на другий день прочитав і господар будинку. Давав я ту листівку прочитати і Борису Жовтецькому, який навчався зі мною в одному класі. (Жовтецький поляк, його діда розкуркулили, а в другій половині 30-х розстріляли). А будучи через кілька днів в НГЧ, дав прочитати і Петренку, з яким доводилось разом працювати.
Після прочитання листівки господар будинку став заходити до нас у кімнату і розповідати про події в Житомирі в ті буремні 17-20-ті роки. Розповідав і про тиф у петлюрівському війську, і як жилось у Житомирі в ті роки. Висловлював і своє невдоволення порядками, що існують. Бувало, прийду зі школи, а він розповідає Володимиру про минуле. А якось так розійшовся, що розповідав нам аж до ранку.
Минуло десь із тиждень, як я приніс листівку. Одного вечора приходжу зі школи, а Володимир сидить за столом і щось пише. Питаю його:
– Що ти там пишеш так пізно?
– Листівку, – відповідає Володимир.
– Ну і що ти там написав?
Володимир читає написане ним. Виявляється, у всьому винуваті жиди. Про комуністів – ні слова.
– До чого тут жиди?! Якщо когось звинувачувати, то комуністів, – кажу йому. – А якщо ти так хочеш випустити листівку, то давай я тобі допоможу. Можна частково використати і ту листівку, що я приніс.
Володимир погоджується і ми тут же взялися за написання листівки. Ми довго не мудрували над нею і в той же вечір чи вже вночі текст листівки був готовий.
– Ну, що ж, давай поганяємо КГБ, – кажу Володимиру, бо я вже також захопився думкою розповсюдити по Житомиру і свої листівки.
Отож Володимир купує папір і вечорами, змінивши почерк, у пальчатах пише листівки. Через якийсь час кілька десятків листівок заготовлено. Вирішуємо, що поки що достатньо. І от увечері 19 березня я беру біля десятка листівок, їду трамваєм на залізничний вокзал, десь там чіпляю листівку та йдучи по Київській вулиці до Східної, наклеюю листівки на стовпи. Останню приклеїв до стовпа, повернувши вже на Східну. Повертаюсь на квартиру, де Володимир уже очікував мого повернення. Беремо всі листівки, клей, кнопки і, стараючись не привертати до себе уваги, ходимо до першої години ночі по вулицях у центрі міста та розвішуємо. Все пройшло нормально. Хоча в кінці листівки стояло гасло «Геть комуністичну систему гніту і терору», ми виконували цю роботу як якусь буденну справу – як забаву, адже ми не замахувались на щось велике, на досягнення якихось змін у країні, а тим більше – на революцію. Все було просто: Володимир був невдоволений майстром, який йому не нарахував ту зарплату, яку обіцяв, а я – аби побігали. Звичайно, я не думав тоді, що на нас можуть вийти, і тоді вони побігають, а мені доведеться довго сидіти. Хоча для нас ця акція була буденною справою, але, розповсюдивши листівки, ми вирішили, що через тиждень-другий розповсюдимо нову партію листівок. Хай побігають.
Усе йшло своїм ходом. Ніяких змін. Лише Володимир перейшов працювати в магазин вантажником, а тому ми вже разом не працювали. Отже й мало спілкувались. Не знаю, чи розповсюдили б ми другу партію, бо відчувалось, що у Володимира той запал, який був, особливо, того вечора, коли він складав листівку проти жидів, уже пропав. І не дивно, бо не лише в мене, а й у нього були особисті клопоти, пов’язані з нашим нужденним життям. Треба було думати, як поліпшити свій матеріальний стан.
Йшов квітень. Уже віяло весною. Одного з таких теплих сонячних днів, коли вже були великі проталини, я рубав на подвір’ї дрова. Тут до мене підходить господар будинку і каже:
– Треба буде вас виписувати. (Вже не пам’ятаю: в зв’язку з тим, що збирались продавати, чи щось переробляти у будинку).
В його голосі відчувалась якась незручність, що йому доводиться про це мені говорити. І водночас якась ворожість. Відчуваю, що він не в своїй тарілці. Було дещо дивним чути це від нього, бо досі в його голосі ніколи не відчувалось неприязні. Що ж, знову в мене клопіт із пошуками нового помешкання.
– Добре, тоді я шукатиму собі житло, – кажу господарю.
Десь у ті ж дні, навідавшись після роботи в НГЧ, зустрівся з начальником НГЧ Дубініним.
– Що там у тебе сталося? – питає Дубінін. – Тобою цікавиться міліція.
– Нічого не сталося, – відповідаю.
Ну, міліція – не КГБ. Мало чого вони там можуть мною цікавитись, подумав я. До того ж я був упевненим, що КГБ на нас не вийде, бо ми нікому про це не розповідали і не залишили ніяких слідів. Зустрівся на подвір’ї НГЧ і з Надійкою Котенко (шістнадцятилітньою дочкою майстра НГЧ). Вона, побачивши мене, підбігла до мене. Увесь її вид говорив, яка вона рада зустрічі зі мною. (Десь тижнів за два до цього я випадково увечері зустрівся з нею біля кінотеатру «Україна» і її подруга при ній каже мені: «Надя в тебе закохалась». Я тоді пообіцяв, що якось сходимо в кіно).
– Коли сходимо в кіно? – питаю Надійку.
– Коли хочеш, – відповідає.
– Ну, тоді в п’ятницю.
– Добре, – каже вона і, з сяючим від радості обличчям, відбігає від мене.
То було в понеділок. А у середу, 13 квітня, похмурого ранку, як завжди десь о пів на восьму вийшов з будинку і пішов не по вулиці Котовського, щоб коротшим шляхом, через пролом у паркані проникнути на територію меблевого комбінату, а по Східній, щоб на Київській зайти в магазин і купити щось із продуктів. Щойно вийшов на Київську, як до мене підійшло двоє чоловіків. Запитали прізвище. Я відповів. Вони тут же сказали мені сідати в машину, яка вже стояла поруч.
– Ми з КГБ, нам треба з вами поговорити, – кажуть мені.
Сідаю в «Побєду» – і незабаром я в одному з кабінетів КГБ. Починається допит. Поки що без паперу. Ввічливо розпитують про те, про се і переходять до листівок у школі. Питають, чи комусь давав читати листівку. А потім і про листівки, розповсюджені мною і Володимиром. Кажуть, що їм усе відомо, що Тарасюк у всьому зізнався. Я розумію, що від принесеної зі школи листівки я не зможу відмовитись, бо вона в кімнаті, а тому розповідаю, як вона потрапила мені в руки. А про те, що крім Тарасюка давав читати господарю будинку й іншим – ні слова. Правда, про господаря будинку вони нічого і не питають. Стою на своєму: більше нічого не знаю, і ніяких листівок з Тарасюком не виготовляв і не розповсюджував, хоча розумію – Тарасюк про все розповів. Вони своє, а я – своє. Уже й обід. Приносять в кабінет батон, з півкілограма ковбаси, пляшку лимонаду. Я обідаю в їх присутності. Знову: признайся, нам лише потрібно знати, як усе було. Вияснимо – і вас випустять. Вас же таких двоє на весь Совєцький Союз. І так до смеркання. Увечері відвозять в КПЗ (рос. камера предварительного заключения). Сиджу один в камері. У камері нари, а в кутку новий оцинкований бачок – параша.
На другий день знову в кабінеті КГБ. Знову ті ж питання і ті ж відповіді. Ще одна ніч у КПЗ. У п’ятницю, вже десь в обідню пору, вирішив підтвердити покази Тарасюка. Можливо, що це рішення було правильним, бо хоча в них не було крім показів Тарасюка, ніяких доказів (розвішували в пальчатах), але я розумів, що не вірити йому в них не було підстав. Тим більше, що вони при обшуку вилучили листівку, яку я тоді не здав представнику КГБ. Вирішив: треба зізнаватись. Випустять (обіцяли), то випустять. А ні, то, може, менше дадуть, враховуючи зізнання і каяття. Після того, як я зізнався, тут же склали протокол допиту і відразу ж відвезли «Побєдою» в тюрму. Помістили на першому поверсі в маленьку камеру з прикріпленим до стіни маленьким столиком. Я вже думав, що оце в такій камері й буду сидіти. Але на другий день мене ведуть по металевих сходах на третій поверх спецкорпусу (тепер там сидять довічно ув’язнені) і я заходжу в одну з камер по лівій стороні коридору. Камера на трьох осіб. Моє металеве ліжко біля вікна. В камері тепло. Матрац і постіль нормальні. У камері двоє чоловіків. Їхні обличчя не такі, як у людей на волі: якісь бліді з жовтуватим відтінком. Скільки їм років, важко визначити. Для мене, 20-літнього, вони вже майже люди похилого віку. Одного з них прізвище Ісаєв, а другого – Михальченко. З розповіді Ісаєва, вони прибули з лагерів, що на Півночі, бо проти них порушили нові справи. Вони, як і я, під слідством. У лагерах уже десь біля 15-ти років. У минулому – поліцаї.
У камері є книги, шахи, а до тієї їжі, що дають три рази на день, можна прикупити й продукти з тюремного ларька. А також передачу продуктову одержати. Незабаром приходить працівниця бібліотеки, я й собі виписую кілька книг. Отже, можна жити: читаю книги, зрідка граю в шахи з Ісаєвим та час від часу відбуваю поїздки в КГБ на допити. Хоча яка там «справа»: слідство швидко закінчилось і я чекаю на суд. Поліцаї поводяться по-різному. Якщо Ісаєв балагур, грає в шахи, читає книги, розповідає не лише про лагера, а й про те, як він у селах, будучи поліцаєм, палив хати, і все це бадьоро, без будь-якого смутку, то Михальченко не грає в шахи, не читає, ні про що не розповідає і ні про що не запитує. Він в якомусь пригніченому стані. На його обличчі ніяких емоцій. Якщо Ісаєв запитає його про щось, то він відповість одним чи кількома словами і на тому все. З часом Ісаєв став нахабніти.
– Хто ти такий?! – каже мені. – У нас села спалені, нас розстріл чекає. Чому ти тут з нами?! Тебе підсадили, ми тебе вночі задушимо.
Доводилося погоджуватись, що справді – хто я такий у порівнянні з ними. Але пояснюю, що мене не підсаджено. А чому мене посадили до них, я не знаю. Михальченко ж мовчить – від нього ні слова. Мені і в голову не приходило, що Ісаєв «стукач», що він доповідає в КГБ і про Михальченка, і про мене. І як я міг думати, виходячи зі своєї справи, що когось там буде цікавити моя особа, адже й так усе відомо. Михальченко, без сумніву, знав, хто такий Ісаєв, але чомусь ні слова про це не сказав мені. Він сидів собі відсторонено від нас. А може він ще на щось надіявся? Якось на черговому допиті в КГБ слідчий лейтенант КГБ Фомічов питає мене:
– Як там твої співкамерники, як тобі з ними сидиться? Може, перевести в іншу камеру?
– Нормально, – відповідаю йому.
Мені хоча і не хотілось бути з ними в одній камері, але й не хотілося з неї йти, виставивши співкамерників з негативної сторони. Я чомусь вважав, що навіть у таких випадках в’язню не варто проситися в іншу камеру. До того ж, звідки відомо, в яку камеру тебе переведуть.
Інколи, вибравши момент, ставав на ліжко і виглядав у вікно. (Тоді на вікнах ще не було ні «намордників» – так називали щит, що закриває вікно, – ні жалюзі). Отож було видно місто. Запам’яталось, як одного разу виглянув, а там злегка крутить хурделиця, вдалині якась будова в риштуванні, а на них фігурки людей. Не позаздрив я їм, що вони на волі. Там важка робота на холоді і, мабуть, голодно, бо знаю, яка в них зарплата. Мені тут краще – думав я. І тепло. І не працюю, а цікаву книжку читаю (про вікінгів на Русі). Лише сумно було, що десь там і брат Микола бідує, бо батьки йому нічим не допоможуть. Це було видно з тієї передачі, яку я одержав від них. Десь уже в травні відчиняється кормушка і Михальченку вручають обвинувальний висновок. Беруться там щось читати, але, можливо, через слабкий зір їм важко читати, тому Ісаєв пропонує, щоб я читав, а вони слухатимуть. Я взяв цей обвинувальний висновок – перелік вчинків, за які Михальченка судитимуть, став вголос читати. А Ісаєв з Михальченком вп’ялися мені в обличчя, спостерігаючи за моєю реакцією на прочитане. Ще поки я читав про те, як Михальченко, будучи поліцаєм, стояв на узбіччі і розглядав колону військовополонених, яка йшла дорогою, про те, як зустрілись очі Михальченка з очима переодягненого в солдатську уніформу комісара і навіть як Михальченко вісім кілометрів біг по засніженому полі за комісаром, та будучи не в змозі догнати (комісар виявився досить прудким), скинув чоботи і вже босим догнав комісара та всадив йому кулю з гвинтівки (до того не робив жодного пострілу), то голос мій був рівним. Але коли я почав читати, як він кидав у натовп, переважно з жінок, гранати, строчив з кулемета, то голос у мене затремтів і я перестав читати. Переді мною сиділо двоє, один з яких чинив таке немислиме в своїй жорстокості. Вони відвели очі. Михальченко схилив голову. Було зрозуміло: він уже не сумнівається в тому, який йому буде вирок.
Незабаром і мені принесли обвинувальний висновок. Чекаємо виклику в суд. І от забирають на суд Михальченка. Уже два дні йде суд. Повернувшись, він дещо розповідає Ісаєву. Каже й про те, що в суді були його син і дружина, що йому з ними вдалося трошки поговорити.
На третій день – це було 26 травня – забирають і мене в суд. Ми разом виходимо з камери. Нас привели у велику камеру з ґрат. Це камера для етапників. Нас двоє. Ходимо туди-сюди в очікуванні конвою, який відвезе нас у суд. Не розмовляємо – про що говорити?! Кожен думає про своє. Але ось до мене підходить Михальченко і протягуючи мені теплі рукавиці з двома пальцями, каже:
– Візьми, вони тобі в лагері пригодяться. Я хотів би передати сину, але не дозволять.
– Ні, я не візьму, вже літо і рукавиці мені не потрібні. І може мене ще звільнять, – кажу Михальченку.
Я розумів, що рукавиці йому вже будуть непотрібні, і він хоче, щоб щось залишилось у когось від нього на згадку. Але ж хіба я міг натягнути на свою руку рукавицю, в якій була рука, що кидала гранати в натовп? Не знаю, чи він зрозумів, що крилося за моєю ввічливою відмовою. Але по цей день жалкую, що не розпитав його, що таке вчинив той комісар, що він навіть роззувся, аби догнати його і побачити страх смерті в очах комісара. (Мене забрали першим і я його більше не бачив. Михальченка розстріляли, про що вже в 1963-му я дізнався від старшого лейтенанта Фомічова).
Мене й Тарасюка "воронком" привезли до будинку суду, який тоді знаходився на початку вулиці Щорса. Ми сиділи на одній лаві. Кімната судового засідання невелика. Присутніх було небагато. Це ті, які бачили на стовпах листівки, та дівчина, в якої в класі я вихопив листівку. Засідання суду пройшло швидко. Ми коротко розповіли про здійснене нами, сказали, що жалкуємо, що таке вчинили, що більше такого не буде і просили не позбавляти нас волі. Зачитали вирок: мені 3 роки, а Тарасюку 2 роки «ИТЛ» (рос. – исправительно-трудовых лагерей) загального режиму. Після зачитання вироку до нас хтось підійшов і сказав, щоб ми не подавали касаційних скарг, бо меншого строку не буде. Ми так і зробили.
Нас відвезли в тюрму. Я попав у камеру вже засуджених. Ця камера знаходилась в тому ж коридорі, недалеко від тієї, в якій я сидів. Камера така ж, як і попередня. У камері двоє: Петро Гречко – керівник Копищанської (Олевського району) секти трясунів – п’ятдесятників. За звинуваченням в причетності до жертвоприношення (там десь загинула дитина) – дали 15 років. Другий – Машке, фольксдойч, який служив у поліції. Його батькові вдалось уникнути арешту і він перебував в Західній Німеччині, а йому не пощастило втекти і він одержав 20 чи 25 років та був відправлений на Воркуту. В ув’язненні вже 15 років, а йому на вигляд років 35. Він служив у поліції на Житомирщині, і коли порушили справу проти когось із поліцаїв, то його привезли з Воркути в Житомир для якихось там свідчень. Це була цікава людина, не схожа на тих, з якими я сидів до суду. До того ж виявилось, що на Воркуті, вийшовши на розконвойку, він одружився з дочкою жителя Кам’яного Броду (7 км від Рогачева), з яким я весною 1959 року працював якийсь час на дільниці автодороги Рогачів – Довбиш, садили саджанці на узбіччі дороги. У другій половині 50-х років вона виїхала по вербовці у Воркуту, де вони побрались. Та його знову взяли під конвой (помістили в лагер), і сім’я ніби розпалась. Це від нього я вперше почув про Вінницю, про ті розкопки, куди він їздив – про тисячі розстріляних НКВДистами в 1937-38 роках, про створений НКВД парк з гойдалками на ямах ще не зотлілих трупів. Розповідав і про те, що діялося в лагерах, особливо в другій половині 40-х років. Про те, як вранці виносили з бараку трупи в’язнів, що померли з голоду і холоду, та «штабелювали» за бараком у ті дні, коли лютувала пурга. І про бичка чорної масті, яким витягували трупи в тундру, спершу згідно з вимогами інструкції пробивши на вахті череп. Розповідав і про те, як по них стріляли з вишок з кулеметів, про загибель в’язнів, про доходяг, яким уже важко було навіть муху зігнати з обличчя, про випадки людоїдства (на трупах інколи виявляли зрізи). Незважаючи на пережите, на довгі роки, проведені в ув’язненні, він завжди був у бадьорому стані, рухливим, своєю поведінкою більше схожим на людину, яка недавно попала за ґрати і має надію, що незабаром вийде на волю. Щодо Гречка, то він майже ні з ким не встрявав у бесіду, тримався відсторонено. Можливо, що це було пов’язано з тим, що він був сектантом, до того ж людиною вже в літах.
Довго мені не довелось сидіти в тій камері, бо десь у перших числах червня мене і Машке забрали на етап. Машке знав, що на Воркуту його не повертатимуть, бо політичні лагера там закривались, а залишки в’язнів звідти вже вивозили. Не знав лише, куди везуть: у Мордовію чи Тайшет.
То був гарний сонячний день. Обідня пора. "Воронок" зупинився неподалік першої колії залізничного вокзалу, поруч з їдальнею, в якій я харчувався, коли працював у НГЧ. Вийшовши з «воронка», йду до вагонзака. По боках на невеликій відстані конвой. Знайома для мене картина, бо не раз доводилось бачити, як на вокзалі в оточенні конвою проходять люди. Серед них і зовсім молоді хлопці й дівчата, які заходять у металеву коробку "воронка". Побачене викликало в мене смуток, якесь співчуття і жалість до них. Я йду і поглядаю на людей, що проходять або стоять, дивлячись на це видовище. Нікого зі знайомих не бачу. І добре, бо мені не хочеться, щоб хтось бачив моє приниження, я ще не звикся зі становищем в’язня, не став байдужим до споглядаючих. Піднявшись швидко у вагон, заходжу у заґратоване купе. Там уже сидять в’язні. Серед них і Володимир Тарасюк. Заходить в купе й Машке. Я з Володимиром знову разом, але вже не в кімнаті, а в купе вагонзака – їдемо відбувати строк.
Ще коли перебував під слідством, я думав, що ж сталося, що КГБ так швидко на нас вийшло. І от коли посадили нас у вагонзак, питаю у Володимира: «Ти комусь розповідав про листівки?» – «Так, – каже Володимир. – Коли ти був у школі, то мене покликав господар до себе повечеряти з ним. Ми випили, розговорилися, і я йому похвалився, сказав, що листівки – то наша робота». – «Навіщо ж ти це зробив?» – кажу йому.
І все-таки, якщо господар доніс КГБ про сказане йому Володимиром, то його можна зрозуміти. Адже дізнавшись, що після тих вечорів з його розповідями ці хлопці розповсюджують листівки, він не мав гарантії, що в разі їх арешту вони не розкажуть про ті вечори, про листівку, яку він з ними читав.
Мені стало зрозумілим, чому господар вів зі мною тоді таку мову, чому в його голосі відчувалась недружелюбність. І знову ж таки дивним є те, що про нього ніхто з кагебістів не питав і його не викликали в КГБ. Але якщо він так вчинив, то його можна зрозуміти. А от Тарасюка?! Міг же ту справу взяти на себе. Сказати, що то він самостійно виготовив і розповсюдив. Тим більше, що він фактично є ініціатором виготовлення листівки. Але він, мабуть, відразу ж після арешту забув про це, бо ще коли нас везли «воронком» на допити, то якось чую від нього з сусіднього боксика (одиночної камери у воронку): «Це через тебе. Послухав тебе». А може й правда. Може, його за ті антижидівські листівки й не судили б.
Я не став докоряти Володимиру за те, що вчинив не так, як потрібно було б. Адже я старший від нього і на мені більша відповідальність за вчинене нами. Ми лежимо на нарах з бокових полиць та ляди на завісах, що з’єднує ці полиці, з сумом дивимось у заґратоване вікно, за яким пропливає контора НГЧ, околиці Житомира, і в кожного думка, що вже не скоро з’явимось у Житомирі, який через те, що ми за ґратами, став для нас ближчим, бажаним, з яким уже не хотілося розлучатись. По-дурному в нас усе вийшло. Але вже не повернеш. Лежимо, розповідаємо одне одному про допити в КГБ, про перебування в камерах тюрми. Згадуємо і про знайомих, з якими працювали на меблевому комбінаті. Володимир розповідає і про те, що в нього була дівчина, що в цьому році він мав з нею одружитись. Бідкається, що через ув’язнення це вже не здійсниться. Це було для мене новиною, бо я ніколи не чув від нього про такі наміри. І дуже дивним, що він у 19 років жалкує, що не зможе створити свою сім’ю. Ці його жалі були для мене чимось неприродним, не вартим на співчуття, і я, слухаючи його, дивився на нього, як на якогось дивакуватого хлопця.
А Машке стояв біля заґратованих дверей і дивився на плинучі за вікном краєвиди, від яких на довгі роки він був відірваним і які так відрізняються від воркутинських. Один з кримінальних, весь у татуюванні, який сидів внизу, пробував відсторонити його від дверей, сказавши, щоб відійшов, бо й вони хочуть дивитись. Але Машке так зверхньо і зневажливо глянув на нього, що той замовкнув і більше не претендував на місце біля дверей. Мене це навіть здивувало, бо ж Машке був невисокого росту, не був атлетом, але той погляд дав зрозуміти тому вже бувалому битовику («битовик» – в’язень по кримінальній справі), де його місце. Але й дивного в тому нічого. Адже Машке з тих, які, крім усього іншого, пройшли і війну з ворами за владу в лагері.
Першою пересилкою для нас була Лук’янівська тюрма в Києві. Побувши там десь із добу, виїхали на Харків, де пробули кілька днів на Холодній Горі. А звідти – в Рузаївку. Це вже була Мордовія. У Рузаєвці тюрми не було. То вже був усього-на-всього пересильний пункт, який значно відрізнявся від тюрми. Тут і камери просторі з дерев’яною підлогою. А прогулочні дворики з дощок. Щось подібне до великого КПЗ, яке вже не так тисне на тебе, як тюрма. Тут уже якось просторіше, вільніше, і ти вже не відчуваєш себе таким скованим, затиснутим тюремними стінами. На цій пересилці ми зустрілись й з іншими політв’язнями, які чекали на етап. Побувши кілька днів у Рузаєвці, виїжджаємо на Потьму. А Машке залишається в Рузаєвці. Він начебто має їхати в Тайшет. (Уже пізніше він був на одному з лагерів Мордовії і передавав мені вітання. Подальша доля його мені не відома). Потьма недалеко від Рузаєвки, і незабаром ми вже на цій останній пересилці. Ця пересилка була тоді невеликим двоповерховим дерев’яним будинком. Біля будинку просторі прогулочні дворики, обгороджені колючим дротом. Як і на інших пересилках, тут також у камерах є політв’язні. Але вже значно більше в пам’яті залишили слід ті в’язні, які сиділи за віру – приналежність до релігійної секти свідків Ієгови. Вони часто співали релігійні пісні, у розмовах нав’язували свою тему, пробуючи залучити до своєї віри. У Потьмі нам зустрілась і невелика група політв’язнів іспанської національності. Вони не були постриженими і їхні голови були обрамлені досить довгим чорним волоссям. Іспанці сиділи під дерев’яним частоколом неподалік від нашого дворика і в’язні перемовлялися з ними. А відсиджували вони строк тут же, в Мордовії, в лагері для іноземців та тих, що не мають підданства – в лагері № 5. Це були ті іспанці, яких під час громадянської війни в Іспанії у другій половині 30-х років дітьми було вивезено до СССР. Якщо мені не зраджує пам’ять, то вони сиділи в лагері за те, що добивались повернення в Іспанію.
На пересилці Потьма закінчився наш етап. Наш етап у Мордовію вже не був таким, як у 40-х та першій половині 50-х років. Для нас він не був важким. Звичайно, тюрма на колесах має додаткові складнощі, як для в’язнів, так і для конвою. Особливо якщо вагонзак переповнений: тому треба в туалет, тому – води, бо з’їв суху пайку з солоним оселедцем. А особливо якщо вагон стоїть на станції і в туалет не виводять. Ото й чути крики: води! в туалет! А через це перепалка з конвоєм, взаємні образи. Та вже й це в нас позаду. Ми вже в одному з управлінь Гулагу – в Дубравлагу. А раніше ці лагера, які виникли тут у 20-х роках і були чи не одними з перших концлагерів в СССР, називались Темниковськими, від назви мордовського поселення на півночі Мордовії – Темніков.
На Потьмі нас довго не тримали. Після огляду в лікаря, який фіксував стан здоров’я в’язня, та розподілу в’язнів по лагерах нас посадили у вагонзак, призначений для перевезення в’язнів по залізничній колії Потьма – Барашево. Ця колія, якої немає на карті, обслуговує лагера Дубравлагу, які розташовані по обидві сторони залізниці, що тягнеться серед лісів з півдня на північ, а її протяжність десь кілометрів з 50. Управління ж Дубравлагу, начальником якого тоді був Громов, знаходилось у посьолку Явас, десь посередині колії Потьма – Барашево.
Виїжджаємо з Потьми. Я з Тарасюком в одному купе (камері). Попадемо ми в один лагер чи ні – нам невідомо. Незабаром мені сказано приготуватись до виходу. І ось поїзд зупиняється. Я виходжу з правої сторони вагона. Переді мною лагер. А точніше – його прямокутне закінчення. В середині кутка з частоколу височить якась оббита дошками споруда. Це була водонапірна вежа. А праворуч, метрів за 60, серед частоколу, якийсь будинок з дверима, а біля нього військові, які дивляться в бік вагонзака. Конвоїр, який висадив мене, не злазячи з вагону, крикнув військовим, щоб мене забрали. А ті вже крикнули, щоб я йшов до них. Конвоїр подає мені мою особову справу. Я беру і йду до військових, а поїзд із в’язнями і Тарасюком покотив далі. Я йду і дивуюсь, що поряд нема конвою, що йду як вільна людина. Підходжу до цих військових, подаю справу і заходжу з ними в будиночок, який, як виявляється, називається "вахта". Мене швидко щось там питають, щось записують і вже через внутрішні двері запускають у зону. У зоні ходять поодинокі в’язні. Всі інші за зоною на роботі. До мене підходять, розпитують. Один уже в роках, питає, за що посадили. – «Агітація і пропаганда», – відповідаю йому. – «А, болтун», – каже цей в’язень. ("Болтун" – це якоюсь мірою зверхнє ставлення до тих, які сіли за листівки, за якогось там листа, а то й за анекдот. А ще ті, що воювали з окупантом зі зброєю в руках, називали ту боротьбу, яка велась виключно словом, "паперовою війною").
Це вже була десь середина червня. Я потрапив у лагер № 14, а його адреса: Мордовська АССР, ст. Потьма, п/я 385/14-7. Цифра "7" означала тут зону (а точніше "отряд") лагера, в яку мене запустили. Ця зона невелика: дві невеликі будівлі, одна з яких примикає до вузької "запретки", за якою велика промзона. В цих одноповерхових будівлях (бараках) розміщувалося сотні дві в’язнів. У бараках є й різні підсобні приміщення та їдальня, в яку в’язням привозять їжу з лагера. Є і будівля, в якій стоять якісь мотори та великі генератори. Вони не працюють. Мабуть, стали непотрібними після подачі електроенергії в цю місцевість від якоїсь великої електростанції. А промзона, яка була відгороджена від нашої зони частоколом, належала до жіночого лагера (№ 14), який знаходився на відстані кількасот метрів за залізничним переїздом. Промзона складалась виключно зі швейних цехів, у яких в дві зміни жінки щось шили. У денну зміну їх працювало біля 1000 осіб. 14-й лагер був лагером для жінок, які сиділи за якісь кримінальні справи. Лагерною мовою це були "битовички".
Ото таким було моє перше місце, в яке мене привезли для перевиховання. Той перший день був не зовсім сонячним, бо періодично сонце блідло за перистими хмарками. Я прогулювався, знайомлячись із зоною. Мав задоволення від того, що вже можу бути під відкритим небом скільки захочу і куди завгодно йти в цьому, хай і обмеженому, просторі. Зона – це не прогулочний дворик. Після камер вона справила на мене позитивне враження. Прикро було лише, що не можеш вийти за межі цієї зони. Ще до обіду одержую одяг, взуття, постіль і займаю вільне ліжко в одній із секцій бараку. Ліжка одноярусні з натягнутою металевою сіткою. Незабаром заходять у зону на обід в’язні. Підходять. Знайомимось. Але більш ґрунтовне знайомство відбувається після закінчення робочого дня. Виявляється, в зоні всі з першою судимістю. Строки переважно невеликі, і майже одна молодь. Тридцятирічні – це вже люди "в роках". Повно недавніх студентів та викладачів із різних учбових закладів. Усі – за антирадянську агітацію і пропаганду. Значна частина, що в основному з Прибалтики й України, за надання їхнім народам незалежності, відновлення державності, втраченої цими народами в результаті російської експансії.
В’язні в цій зоні вже десь із півроку. До цього вони були в різних лагерах Дубравлага, в яких здебільшого сиділи ті, що вели збройну боротьбу з окупантами, та поліцаї. Та в кінці 50-х років якась частина в’язнів, що сиділи за агітацію і пропаганду, переважно жиди і росіяни – марксисти-ревізіоністи, стали писати у верховні органи влади звернення з вимогою відокремити їх від поліцаїв. А дехто, можливо, ставив вимогу взагалі відокремити їх від антисовєцького елементу.
Кого-кого, а в’язнів жидівської національності можна було зрозуміти, бо як сидіти з поліцаями, які були причетні до винищення твого народу? Ну а щодо марксистів-ревізіоністів, то донедавна ці в’язні переважно були совєцькими патріотами і, можливо, якоюсь мірою й залишались ними. Адже вони виступали не за розвал совєцької (російської) імперії, а за ревізію комуністичних ідей, за економічні реформи та демократизацію совєцького суспільства. І влада пішла їм назустріч. Отож тих, що сиділи за агітацію і пропаганду, майже всіх вивели з тих лагерів, помістивши одну частину в зоні лагера № 3 (пос. Барашево), а другу частину в зону, в яку я прибув.
З Житомирщини в зоні в’язнів не було. Але українців було багато. Серед них значна частина із Західної України. Найбільше я спілкувався з Андрушком Володимиром, Резніковим Олексієм, Барсуківським Володимиром, Донченком Іваном, Григоренком Олександром, Процюком Василем, Андрушківим Йосипом. Але найбільше здружився з Володимиром Андрушком. Андрушко зі Станіславщини, в ув’язненні з осені 1959-го року, строк – 5 років. У нього знайшли заборонені книги і якісь записи націоналістичного змісту. Йому вже 30 років. До ув’язнення викладав у середній школі українську мову та літературу. Під час навчання в Чернівецькому університеті у травні 1952-го року вивісив над університетом український прапор. Андрушко – це інтелігентна людина не лише за освітою, а й за своєю природою. Він, як і інші з Західної України, добре знає історію України та багато розповідає мені не лише про діяльність ОУН та боротьбу УПА в 40-х та 50-х роках з німецькими та російськими окупантами, а й про визвольні змагання українського народу в період 17-20-х років. Розповідає він і про інші події, пов’язані з пануванням Московщини на нашій землі, зокрема й про події на Житомирщині. І якось питає мене:
– У вас там є містечко Базар, що Ви про нього знаєте?
– Чув, що є таке містечко під назвою Базар. Раніше район такий був – Базарський, – відповідаю Володимиру. А більше нічого не міг сказати, бо й нічого, крім сказаного, не знав про Базар. І тоді він став мені розповідати. Ото від нього я й дізнався про події в Базарі, про розстріл більшовиками у 1921 році 359-ти українських повстанців. Слухаючи його, мені було дещо ніяково, що я нічого не знаю про те, що відбувалось на Житомирщині, що про події в моєму краю мені розповідає людина з далекої Станіславщини. Ото найбільше завдяки Андрушку я став цікавитись історією України, її підневільним становищем у Російській імперії. І дуже швидко все відкрилось мені в іншому світлі. Я побачив: усі біди в Україні від Москви. Що в першу чергу потрібно боротися не з тим суспільним ладом, який насадив окупант, а з самим окупантом.
Але повернусь до життя в лагері. Мене як будівельника за спеціальністю зараховано в будівельну бригаду і на другий чи третій день я вийшов з бригадою на роботу. Бригада була досить великою, десь до 100 осіб. Вийшовши за ворота, ми пройшли понад "запреткою" з колючого дроту і частоколу та через ворота зайшли на територію новозбудованого цеху, який стояв у кутку промзони в протилежному від кутка з водонапірною вежею. Цех уже був збудований. Залишалось достелити підлогу, ще дещо довести до завершення та пофарбувати все те, що належало пофарбувати. І також привести до ладу навколишню територію, відгороджену від промзони одним рядом стовпчиків з натягнутими на них кількома колючими дротами. Це отак ми були відгороджені від жінок-битовичок, які працювали в цехах. Я потрапив у ланку з 10 чоловік. У ній окрім Андрушка був німець Отто, вже в роках (років за 40), і мої ровесники з Прибалтики (переважно з Литви та Латвії). Дехто з них був заарештований під час навчання в 10 класі. Усі за відновлення втраченої їхніми країнами державності. Один з них, Воркала, дещо старший, уже відсидів 5 років. У пам’яті залишились ще імена – Нагліс, Альгіс, Йонас. Нас ніхто не підганяв і ми здебільшого байдикували. Швидше всього, що таку велику кількість в’язнів виводили на цей об’єкт лише для того, аби в’язні були на робочому об’єкті, бо якоїсь роботи тоді, мабуть, не було. Охороняли нас також не дуже пильно. Звичайно, як і скрізь, на вишках стоять солдати з автоматами. І в нас на кутовій вишці , з якої проглядаються ворота на наш об’єкт, стоїть солдат. Але всерйоз нас, мабуть, не сприймали. Мабуть тому, що в нас були невеликі строки ув’язнення, вважали, що навряд щоб хтось з нас був схильний ризикувати одержати додаткові 3 роки за спробу втечі. Бувало так, що потрібно було відчинити ворота, а поряд нема наглядача, щоб відчинив, то я сам підходив і відчиняв ворота та запускав підводу або когось із вільнонайомних, а то і представника адміністрації лагера. А з вишки ніякої реакції. Більше часу ми проводили за розмовами на різні теми. Крім політичних тем обговорювали й побутові. Запам’яталась мені оцінка литовцями жінок російської та литовської національностей. Приводом для цього було те, що вийшовши за ворота зони, ми побачили, як десь біля десятка жінок пересувають рейку та тягають шпали. А керує ними якийсь чоловік. Лише керує. Литовці кажуть мені: «Таку роботу можуть виконувати лише російські жінки. Литовка на таку роботу добровільно не піде, ні в якому разі». Українські також тягають, – пригадалось мені раніше побачене. А от циганка чи жидівка також тягати рейки не будуть. І циган із жидом не підуть на таку роботу. І в шахту не полізуть. Уже трохи згодом, обдумуючи це явище, я прийшов до висновку: міста існують тому, що існують асенізатори. Без сумніву, якби всі були гордими і не погоджувалися виконувати принизливу роботу, а тим більше прибирати за кимось навалену купу, то місто не могло б існувати. Не було б і шахт і багато такого, що принижує гідність людини. Не було б сучасної цивілізації.
Литовці говорили між собою литовською. І коли залишаєшся з ними на самоті, то відчуваєш, що ти як чужинець серед них. (Спочатку литовці не сприйняли мене як чужого. Якось один із них каже мені: «А ми думали, що ти литовець»). Звичайно, вивчати литовську мову я не збирався, але якось від нічого робити кажу литовцям: «Може, мені колись доведеться перебувати в лісі у вашому краю, то як мені буде звернутись, щоб дали хліба і сала». Мені кілька разів повторювали, як це буде по-литовськи, і я по цей день пам’ятаю це звернення. Знав я вже й те, як буде по їхньому сокира, лопата – наш інструмент.
Була там і кумедна історія. Якось, незабаром після мого прибуття, сидимо ми недалеко від того дроту, що відгороджує промзону. У нас «перекур». Ті, що курять – ті курять, а інші, як і я – сидять собі. Я сидів обличчям до тієї, можна сказати, символічної огорожі, і ось бачу, підходить до цього дроту дівчина. Підійшла (а це метрів 20 від нас) і дивиться на нас. Я раз глянув, другий – стоїть! Щось їй потрібно – думаю. І, звертаючись до всіх, кажу: «Он дівчина стоїть і дивиться на нас». Мовчання. Ніхто навіть не глянув у ту сторону. Через хвилину я знову: «Треба підійти і спитати». Ніякої реакції. А мені ніяково, що вона бачить, що й ми її бачимо. Тоді я встаю, кажу, що піду запитаю. І йду до дівчини. Як тільки я підійшов до дроту, вона кидає мені складений клаптик паперу, хоча могла і передати. Дівчині десь років 20. Чорнява, миловидне обличчя з гарною стрункою фігурою. Нічого не питаючи, я піднімаю клаптик паперу, розгортаю і читаю. У записці написано, що якщо хтось бажає, то можна оженитись. І підпис «Оля». Прочитавши, я глянув на неї і кажу: «Добре. Я піду і виясню». Приходжу і читаю записку. Всі мовчать. Відчуваю, що влип у халепу. Глянув на дівчину. Вона дивиться на нас.
– То що мені робити, – питаю.
– А чого ти туди пішов? – каже один.
– Она русская, – добавляє Воркала.
– Як же мені бути? – питаю. Стинають плечима. А мені неприємно, адже я маю дати відповідь. До того ж, мені не хочеться принизити дівчину. Що ж робити? І тут майнула рятівна думка. Я відразу ж беру клаптик паперу і пишу: «Олю, пробачте, але тут у нас всі жонаті». Складаю цей папірець і, підійшовши до дроту, замість того, щоб дати папірець у руку, кидаю його до її ніг. Вона нагинається за запискою, а я, нічого не сказавши, швидко йду назад. Прийшов, сів і спостерігаю за дівчиною. Бачу, вона розвернулась, чомусь підняла руку, махнула нею донизу і з опущеною головою пішла до цеху, що стояв за кілька десятків метрів. Мені було неприємно від цієї сцени і що я до неї причетний. Уже з часом, перебуваючи в Україні з кримінальними в’язнями, розповідав їм про цей епізод і не раз бачив, як хтось із них брався за голову і повторював: «Ідіоти!» У тому, як вони це вимовляли, відчувалось нерозуміння нашої поведінки та обурення, що ми не скористались такою нагодою вступити в інтимні стосунки з дівчиною. Але я не думаю, що якби це сталося наодинці, без свідків, то кожен із присутніх був здатним утриматись від спокуси. Адже тут просто спрацювало прищеплене культурою табу на відкритість деяких фізіологічних дій. (Усе гидке коїться скрито). Отож кожен хотів показати, що він вище фізіології, що він керується головою, а не тим, що між ногами. Ніхто не хотів бути нижчим в очах іншого.
А взагалі то жіноцтво промзони в цілому поводилось пристойно. Тобто дотримувалось прищеплених норм поведінки. Лише деякі нехтували цим «прищепленим», в обідню пору проникали на наш об’єкт і десь ховались, переважно під підлогою, яка була на висоті одного метра від землі. Інколи, привівши нас із обіду, наглядачі вчиняли обшук і, виявивши цих жінок, відправляли їх у шізо (штрафний ізолятор). Наскільки мені відомо, в’язнів, які вступали в інтимні стосунки з ними, не набиралося й десятка. Деякі з них ходили і в промзону, але випадку, щоб там когось ловили, при мені не було. Кожен мав свою дівку. Тримались парами, лагерною мовою – "оженились". Отож іншим жінкам уже нічого не діставалось і їм, мабуть, нічого не залишалось, як бути пристойними. Серед цих хлопців був і один з українців – з Донеччини, з яким я спілкувався. Красенем його не назвеш, а от дівка, яка, сидячи біля дроту, вела з ним розмову, була справжня красуня. Уже десь весною 1961 року вона прислала йому фото немовляти. Він показав мені це фото і я запитав:
– То що ти будеш робити?
– А звідки мені знати, що це моя дитина, а не когось із військових?
Фотографії немовлят прийшли й ще декому.
Ми, звичайно, кепкували над ними з цього приводу. Що ж, люди не належать до тих тварин, які не можуть розмножуватись у неволі. Ну, а дехто з тих, що працювали на інших робочих об’єктах, були приречені до платонічного кохання. Вони перемовлялись, а то й перекидали через частокіл записки в промзону і в такий же спосіб одержували записки від своїх коханих. А двоє і співали їм. Повинен сказати, що в них це непогано виходило під супровід акордеону. Ото сидять двоє на лавці, що недалеко від входу в їдальню, і співають. Один з них був із Білорусії. Він ото й на акордеоні грав. Мені запам’ятались окремі фрагменти пісні, яку вони найчастіше виконували, хоча ця пісня підходила до жіночого виконання. Там було таке:
«Ах дальний хутор, мой хутор дальний…
Куда тебя забросила судьба.
Быть может, милый мой, убит в побеге,
И невернётся больше никогда…»

По тих голосах, що долинали із-за частоколу, було втямки, що дівчата в захваті від їхнього досить досконалого виконання пісень. Та й чому б не співати, не залицятись, коли не мучить голод, не вимагають норми виробітку? А щодо харчування, то крім лагерного пайка можна одержати посилку (аби було кому вислати), закупити продукти в ларьку. І до форми одягу не придираються – в зоні можна ходити і в тому, в чому прибув з волі. Багато в’язнів і не спішать вчасно постригтися і ходять з досить довгим волоссям – по лагерній, звичайно, мірці.
Нас ніхто не притісняв, хоча лагер є лагером і кожному хотілося бути на волі. У багатьох була і якась надія, що, може, вдасться вийти раніше встановленого судом строку. Для цього є й підстава: кожного тижня спецчастина вивішує списки тих, кого звільняють або кому зменшено строк. Звільняється й Павло Фальченко. Йому переглянули справу і чи то обмежились трьома роками, які він уже відсидів, чи визнали безпідставно засудженим. Павло з Миколаєва чи з Херсона, працював на суднобудівельному. Ті, що виходять на волю, вийшовши за ворота, переламують свою ложку і кидають через ворота в зону – то вже така була традиція.
Літо 1960 року в Мордовії було теплим, сонячним. І, мабуть, у такі гарні дні та ще тому, що більшість із в’язнів перебувала ще в процесі становлення особистості, сумувати їм було ніколи. Кожен чимось займався. Одні щось читали, а інші в щось грали. Грали й у волейбол. У зоні було сформовано дві основні команди, які змагалися між собою. Навіть майки були в них з назвами команд. Одна з цих команд була з прибалтів, а друга переважно з росіян, тому й мала назву «Волга». Щодо українців, то вони переважно читали літературу. І щось там писали. Пам’ятаю, що вірші писали Олександр Григоренко і Олекса Резніков, який пізніше, ставши членом Спілки письменників України, став підписуватись «Різників, Різниченко». Григоренко листувався з поетом Миколою Сомом. Серед тих, що писали, Григоренко вважався найздібнішим і йому пророкували великі досягнення в поезії. Олекса з Сашком приятелювали. А не так давно Олекса прислав мені вірш Григоренка, написаний, згідно з твердженням Олекси, в 11-му лагері. В пам’ять про Сашка хочеться помістити тут цей вірш з назвою «Бажаній нареченій»:

Ти мене полюбиш не за пісню,
Ти мене полюбиш не за вроду –
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості іншої нема,
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась ти в вірності сама.
І коли я душу буревісну
Переллю в живе життя своє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду, вже яка не є!

Сашко з 1938 року. Арештований 1958 року за вірші патріотичного спрямування під час проходження строкової служби в армії. До строкової навчався кілька місяців у Васильківському авіаційно-технічному училищі. Не витримавши муштри, пішов з училища. В 1960 році строк знижено. Звільнився восени 1961-го з 17-го лагера. Повернувся до батьків у село Бородаївку Верхньодніпровського району Дніпропетровсь-кої області. Потонув у Дніпрі літом 1962 року.
Не думаю, що цей образ його нареченої відповідав тому ліричному образу, який був притаманний його ліричній натурі. У ньому було щось більше – глибоколіричне, а не заквашене на патріотизмі. Пригадується осінь 1960-го в Барашево. Якось, від нічого робити, я, Сашко, Процюк Василь і Андрушко сиділи на траві в промзоні. На мене найшла якась хандра і я, закутавшись бушлатом, напівлежав і мугикав сумну мелодію. Раптом Сашко питає мене:
– Ти знаєш слова цієї пісні?
– Ні, – відповідаю йому.
Невдовзі бачу: Сашко і Василь сидять у Сашка на ліжку і стиха співають пісню на ту мелодію, що я ото мугикав. Сашко й у книжку якусь при цьому заглядає. Вони тоді, восени, часто наспівували її, а тому я навіть запам’ятав дещо з цієї пісні. Починалась вона зі слів:
"Знову осінь над гаями,
Жовтий лист сади встеля,
За далекими полями
Ти живеш, любов моя."
А ще там було:
"Чом же ми тоді не дорожили,
Тим, що квітне тільки раз в серцях,
А тепер тумани вкрили,
Шлях дніпровський, дальній шлях".

Цей "шлях дніпровський" був рідним Сашку, адже він, Сашко, з-над Дніпра. Там, на березі Дніпра, минули його юнацькі роки. І ця пісня так полонила його, що навіть через якийсь час, уже в 1961-му, на 17-му, він якось вибігає з бараку й кричить мені:
– Сергію, там ту пісню передають!
Я не пішов слухати, але збагнув, що в нього, мабуть, було якесь кохання, яке вже вкрилося туманом.
Звільнившись, він через якийсь час написав мені листа. Я відповів. А потім ще якось одержав, та на той лист я вже не відповідав. Написав йому, коли звільнився з Володимирської тюрми. Відповідь прийшла від його батька. Він повідомляв, що в 1962-му році він із кимось зі своїх близьких та Сашком пішли на Дніпро скупатись. Вони лежали на піску, а Сашко плавав. Коли глянули на річку – побачили чисте плесо. Це сталося напередодні весілля. Незнаю, хто була його наречена, але думаю, що той намальований Сашком образ виник неспроста. Він, мабуть, виник у нього через те, що вже можна було вибрати лише з того, що залишалось.
Це була енергійна і, думаю, мрійлива людина. Чорнявий, середньої статури з військовою виправкою. В його поставі відчувалось волелюбне козацьке єство, генетично передане йому його волелюбними предками.
Щодо мене, то писання віршів я сприймав як несерйозне заняття – свого роду забаву, і тому не вникав у те, що там пишуть і як пишуть. Я або читав щось у вільний від роботи час, або проводив час за бесідою з кимось, а то й просто поринав у свої думи. Ну, а вечорами ми, українці, великим гуртом збиралися біля причілку бараку і співали українських пісень. Це були й пісні з визвольних змагань: «Дума про Мазепу» – «З полтавського бою розбитий гетьман, біжить одинокий Мазепа…». На слова Шевченка: «Почуємо славу, почуємо та й загинем»; «Плаче козак: шляхи биті поросли тернами»; «Тихо над річкою, в ніченьку темную, спить зачарований ліс». А ще: «Сиджу я за дротом та й дивлюся вдаль. І так мені сумно, такий мені жаль: літа молодії минають в тюрмі, в неволі, в недолі, в чужій стороні» та інші. Серед цього гурту були неабиякі голоси, а тому виконання пісень було на досить високому рівні. Я йшов до гурту, але спочатку ніяк не міг звикнутися з перебуванням у гурті співаків, які серйозно ставилися до співу. Спочатку це заняття здавалося мені якимось неприродним, а тим більше те натхнення, з яким виконувалася пісня, яка стосувалася того періоду, що вже давно минув, до якого ми не маємо ніякої причетності. І я, бувало, зі всієї сили намагався задушити сміх, що проривався з нутра назовні. Але з часом втягнувся і, піддаючись тим переживанням, що були закладені в пісні, співав, як і всі.
У серпні в промзону вже не виводили – там усе закінчено. І вже нас, десятків три в’язнів водять за залізничний переїзд, де ми на невеликому квадраті, огородженому в один ряд колючим дротом, будуємо баню для жителів посьолку. Тут також нас ніхто не підганяє і працюють переважно ті, які в цьому занятті знаходять для себе якусь втіху. Здебільшого це були хлопці з Прибалтики, яким хотілось мати спеціальність будівельника. Ну а я, як і раніше, переважно байдикував, проводячи час із такими як сам за розмовами на різні теми. Конвой із солдатів строкової служби, який знаходився за огорожею, ставився до нас дружньо – вони були нашими ровесниками і, звичайно, не бачили в нас нічого злочинного. Серед конвою були й українці. Якось я запитав солдата з Рівненщини:
– А ти стріляв би, якби хтось із нас втікав?
– Я стріляв би, але не у втікача, – впевнено відповів солдат.
Ото в нього, коли дозріла картопля на полі, що була за огорожею, я пролазив між дротами за огорожу, видлубував картоплю, а він дивився, щоб за цим заняттям мене не застав хтось із командирів. То була забавка: вогнище, печена картопля – як колись у дитинстві.
Настала осінь. Уже нема того очікування списку, щотижнево вивішуваного спецчастиною. Хоча зрідка ще комусь щось знижують. А на «звільнення» вже нікому не приходить. Усе нібито так, як і було, але відчувається якесь похолодання, і не тільки повітря, що пов’язано з осінню, – це вже Хрущов починає закручувати "гайки" як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. «Холодна війна» набирає оберти. А в центральних газетах появилися статті (одна з них під назвою «Человек за решёткой»), в яких пишеться, що через те, що в’язням у лагерах дуже добре живеться, то вони не бояться скоєння повторного злочину. Що потрібно міняти режим утримання в ув’язненні, щоб відчули, що таке неволя. І вже ходять чутки, що нас скоро кудись вивезуть. Нас ці чутки не тішать, бо ми вже звиклися з зоною, здружилися. І нам непогано. А як буде в іншому лагері – невідомо.
І справді: у жовтні нас садять у вагонзаки і привозять на 3-й лагер – посьолок Барашево. Після висадки, порившись у наших речах, запускають у лагер. Лагер у Барашево – це лікарня Дубравлага, яка займаючи більше половини території, знаходилась посередині лагера, а по боках дві зони. Зона зі сторони Потьми відведена для мамок – жінок з дітьми. (Коли дитині виповнюється кілька років, дитину, якщо не забирає рідня, віддають у дитячий будинок, а жінку відправляють у жіночий лагер досиджувати строк). А по другу сторону, з боку посьолку, – зона для політв’язнів. Кожна з цих трьох зон має свою вахту. Але нас чомусь ведуть через вахту лікарні. Ми проходимо понад моргом до хвіртки в кінці частоколу, що відгороджує лікарню від зони, і заходимо в зону. А в зоні на нас уже чекають, бо вже дізналися, що до них прибув етап. Для мене це вже нові в’язні. Ну, а ті, що сиділи ще до відокремлення, з радістю вітаються зі своїми знайомими, а то й приятелями, з якими вони раніше сиділи або йшли по одній справі. Підходять і до нашої невеликої групи. Серед них хлопець атлетичної статури, родом з Карпат, Йосип Буйний (приятель Григоренка). Вибравши момент, питаю у Йосипа, чи є в зоні Тарасюк. «Є, але з нами не спілкується. Він працює на кухні, серед обслуги», – відповідає Йосип.
Секції в бараках для нас уже були приготовлені. Я, Андрушко, Процюк, Григоренко попали в секцію, мабуть, не так давно збудованого бараку, що стояв паралельно з «запреткою», яка тягнулась вздовж залізничної колії. Ліжка в секції були двоярусними («вагонки» – 4 ліжка). Моє ліжко поряд з Андрушковим, як і в попередній зоні, тільки вже зверху. Влаштувавшись на новому місці, знайомлюсь із в’язнями цієї зони. Насамперед з українцями. Серед них і з тими, з якими згодом найбільше спілкувався: з Макаренком Василем (із Криму), Ружицьким Павлом і Матвейком Павлом (зі Львівщини), Вознюком Федором (з Волині), Стецюком Василем (східняком), а вже дещо пізніше і з Павлом Андросюком, який прибув із Володимирської тюрми, родом із села Раймісто Рожищенського району Волинської області. А десь перед «отбоєм» (22 година) зустрівся з Тарасюком, який прийшов до мене в секцію. Ця зустріч була формальною зустріччю двох земляків, яких вже ніщо не єднало – антиподів, а не однодумців. Ми були різними, й тут нічого не вдієш. У нього своє розуміння життя, свої інтереси, цінності. А тому й не відчувалося, щоб він був дуже радий зустрічі. Гадаю, що і він розумів, що наші дороги випадково пересіклися, а результат цього – неволя, до якої ми ставились по-різному. Якщо для нього «неволя» так і залишилось зі знаком мінус, то зустрівшись у лагері з людьми, з якими на волі я навряд чи зустрівся б, та ще й у такій кількості, – я вже не дуже жалкував, що потрапив у лагер. До того ж, де я мав би таку нагоду відірватися від тієї метушні, пов’язаної з клопотами, що на волі, – задуматись над тим, над чим на волі я, можливо, і не задумався б.
Тарасюк політикою абсолютно не цікавився. Його мета: вийти звідси і більше ніколи сюди не потрапляти. І претензій до нього не могло бути – кожному своє. Говорити з ним не було про що. Але з ним я зрідка спілкувався, а вже пізніше, дізнавшись, що він хотів би листуватися з дівчиною, дав йому адресу Надійки Котенко, з умовою, що вона не знатиме, хто дав адресу. І він деякий час із нею листувався. А чому б не дати? Адже Володимиру я бажав лише добра. (А вона хороша дівчина, до того ж і їхні вимоги до життя, мабуть, співпадають: кохання, сім’я, повна комора.) Нехай переписуються, може, до чогось допишуться. А щодо мене, то я ще думав, яку з моїх знайомих дівчат можна було б у майбутньому прилучити до розповсюдження листівок. У цій зоні, на 3-му, нас було біля чотирьох сотень. Це, мабуть, вперше за весь період існування Гулагу в одній зоні було зібрано тих, хто мав одну судимість, вперше потрапивши в лагер за антисовєцьку агітацію і пропаганду. Ну, а в кого було більше судимостей – навіть за спробу втечі, – сиділи в інших лагерах. Серед нас був і колишній в’язень із Маутхаузену. Він розповідав нам про той лагер, про загибель в’язнів. Мав і він загинути, уже помирав від виснаження. Від смерті врятували американці.
У зоні було п’ять основних будівель. Три бараки для в’язнів, один з яких невеликий, для обслуги, нова їдальня-клуб, добудована вже після нашого прибуття, та будівля для адміністрації – штаб. Барак, що стояв біля вахти, вже був досить старий, мабуть, збудований ще у 20-х роках.
Секція, в яку я попав, входила до отряду («отряд» – загін, «отрядний» – начальник загону) молодшого лейтенанта Дьоркіна – мордвина. Він був десь на років три старшим від мене. Оскільки я був постійним порушником режиму, то він часто викликав мене до себе в кабінет і, сприймаючи мене як заблудшого, старався вплинути на моє ставлення до всього, зробити з мене послушного в’язня. Не знаю, як надалі було в нього на цій службі, але на той час він справив враження незлобивої людини, яка вважала, що ми, в’язні, повинні бути обачними. Не обов’язково совєцькими, але враховувати реалії життя – звільнитись та більше не попадати в ув’язнення. А мої порушення: то плакат, що висів на стіні біля мого ліжка, який я привселюдно порвав і ще накричав на днювального - прибиральника секції, який розвішував їх по стінах; то не вийшов з бригадою на роботу та інше тому подібне.
Прибувши в зону, я спершу виходив з групою в’язнів, десь до десяти осіб, у зону для мамок, щось там ремонтували. Потім виходив у промзону, яка знаходилась за колією, але нічого там не робив, то і не запам’яталось, чого мене туди виводили. А коли вже десь туди до зими було сформовано бригаду до 20 осіб, то вже виходив з бригадою на будівництво, а точніше прибудову до складу, що стояв за «запреткою» напроти нашого бараку, ще одну дерев’яну будівлю під склад. Працювати, як завжди, в мене не було ніякого бажання, а тому був серед тих, які сиділи біля вогнища, заповнюючи час за бесідами та дискусіями на різні теми. Запам’яталась мені одна з тих дискусій, що велась біля вогнища. Дискутувало два в’язні. Один у минулому, якщо не помиляюсь, викладач якогось вузу, доводив другому необхідність повнішого використання органічного матеріалу. Зокрема, він став доводити, що тіла людей не варто спалювати чи закопувати, бо їх можна пустити на переробку і отримувати корисну продукцію. Навіть став доводити, що саме можна було б одержувати в результаті переробки. І в його доказах відчувалась логіка. Заперечуючи йому, опонент назвав таке використання тіл аморальним, відсутністю духовності в тих, хто вдався б до таких дій. Але все-таки, не маючи більш вагомих аргументів, які без сумніву доводили б його правоту, додав до сказаного: «У Вас, мабуть, щось із головою не в порядку, бо чого б тоді Вас під час слідства направляли на психекспертизу». На цьому дискусія й закінчилась. Я ж у дискусію не встрявав, але подумав: а навіщо доводити чисельність населення до таких розмірів, щоб бути змушеними вдаватись до такої гидоти. Адже так і до канібалізму можна повернутись. Дискусії в зоні, як у попередній, так і в цій, виникали часто і, як я вже говорив, на різні теми. До того ж усі вільно висловлювали свої думки, не побоюючись, що за антисовєцькі висловлювання можуть бути порушені нові кримінальні справи за державний злочин. У цьому плані в лагері було набагато вільніше, ніж за його межами – на волі. Якщо на волі за таке судили, то в лагері ми почували себе як за демократії, яка не переслідує за висловлену думку. В лагері в’язень міг висловити свою «крамольну» думку не лише іншому в’язню, а й представнику адміністрації, і не було випадків, щоб у лагері за таке когось судили. Невідомо, чи це було пов’язано з тим, що представник адміністрації не доносив в органи КГБ, чи КГБ й уваги на це не звертало через те, що нам таке дозволялося "згори".
Уже взимку нас виводили на роботу то на вантаження колод у вагони, то, бувало, на вивантаження з вагону розсипного цементу. Якщо випадало розвантажувати цемент, то я, якщо знав, куди ведуть, зовсім не виходив на роботу, а якщо не знав, то не виходив уже після обіду.
У бригаді з українців, як пам’ятаю, було декілька осіб, у тому числі Володимир Андрушко, а інші з Прибалтики та росіяни. Серед них і Щербаков, з яким я часто спілкувався. Був і один член найвідомішої на той час серед в’язнів московської групи марксистів-ревізіоністів «Краснопевцева-Ренделя» – викладачів Московського університету. Його прізвище було Меньшиков. То була паскудна особа. Він був членом "совєта отряда", який допомагав отрядному. Мене викликали на цей «совєт» і цей Меньшиков на цьому «совєті» засуджував мою поведінку і, зокрема, мою антисовєцьку позицію.
Я не завжди уникав роботи. Наприклад, коли подавали один вагон і конвой говорив, що після того, як його загрузимо, ми повернемось у лагер, то я працював з ентузіазмом. Ми швидко загружали вагон колодами і в обідню пору вже були в лагері й на тому наш робочий день закінчувався. А ці вагони ми загружали на протилежному кінці посьолку, проходячи під конвоєм через весь посьолок. Там, за посьолком, і знаходилась ця так звана «біржа» – територія, огороджена колючим дротом, з вишками по кутках. На цю біржу з лісу привозили колоди і складували. Була там і хатинка (мабуть, для сторожа) з великою піччю. Коли було досить холодно, то дехто залазив на ту піч і блаженствував. Мені також подобалось там полежати. А одного разу, це вже було вкінці зими, я заліз на ту піч і вже не хотів злазити. Всі загружають вагон, а я на печі. Був би один вагон, то я приєднався б, а так – все одно треба там бути до кінця робочого дня. Але тут заходить начальник конвою й наказує, щоб я злазив та йшов загружати вагон. «Добре, добре», – кажу йому, але з печі не злажу. Побачивши, що я не виходжу, він знову заходить і вже з погрозою вимагає, щоб я злазив з печі. Це мене розізлило. – "Пошёл вон!", – гаркнув я, і глянув на поліно, що лежало на печі. Він зрозумів, що означав мій погляд, і більше нічого не кажучи, вийшов за двері. У робочу зону він не міг зайти з автоматом, і ми тут були на рівних.
Повернувшись у лагер, начальник конвою написав рапорт, що я не працював і погрожував йому. Мене посадили в шізо. А з шізо я вже був знайомий, уже до цього кілька разів побував у ньому. Навіть, коли перший раз посадили, то три дні тримав голодовку. То було в кінці осені. Тоді в шізо нас було двоє: я і в сусідній камері якийсь малознайомий в’язень, дещо старший від мене, у минулому, здається, студент. Не пам’ятаю, за що його посадили, але коли мене привели в шізо, то він уже тримав голодовку. Я вирішив проявити солідарність і також оголосив голодовку, написавши відповідну заяву, в якій не вказував на конкретні факти безпідставного «водворєнія» в шізо, бо таких у мене й не було, а обійшовся загальними фразами про репресії та заявив протест проти дій адміністрації лагера. Через добу того в’язня випустили і тримати голодовку вже не було сенсу, але я не знімав її і ще протримав дві доби. Коли виповнилось три доби, попросив у наглядача папір і написав, що знімаю голодовку, бо тим, хто втратив честь і совість, своєї правоти не доведеш. Та голодовка, звичайно виглядала дитячою забавою. Я не сприймав її всерйоз. А не знімав відразу, бо як це виглядало б: оголосив, а через добу вже знімає. Мабуть, кишка тонка, – подумали б. Отож треба було трохи протриматись. Більше ніколи в своєму житті я не оголошував голодовки, бо вважав, що безглуздо тримати голодовку в злочинній державі.
А що тоді було шізо в порівнянні, наприклад, із вигрузкою розсипного цементу та ще й у мороз і при вітрі?! В шізо тоді було, як і в лагері, триразове харчування, у камері нормальна температура, а на тобі ще й зимовий одяг. Лежи собі на нарах, підстеливши бушлат, та проводь час за бесідами, якщо ще хтось із тобою сидить, або думай про щось своє. І багато тоді не давали – діб 5-7. Відсидів і йдеш у зону (шізо знаходилось на території лікарні, за бараком для психічно хворих). А в зоні тебе зустрічають як героя, знають, коли ти маєш вийти, і вже приготовано для тебе щось смачненьке.
Після виходу з шізо мене з бригади списали і місяця з півтора за межі лагера на роботу не виводили. Я вже виходив у зону лікарні, де з Василем Макаренком відкидали з доріжок сніг та витягували з криниці воду, яку виливали в жолоб, по якому вона текла в якийсь там резервуар. Робота не була обтяжливою, і більше часу ми сиділи в бараці та прогулювались по території лікарні. Василь проживав у зоні лікарні серед обслуги, а тому мав у цій зоні багато знайомих і серед тих, що прибували на лікування з інших лагерів. Отож одного разу він каже мені: «У лікарню прибув такий-то...». Уже не пам’ятаю прізвища, але воно було українським. «Мені сказали, що він стукач. Давай приберемо його», – каже мені.
Я відразу ж відмовився, сказавши Василю, що ми не можемо цього робити, бо звідки нам знати, що він дійсно стукач, чи тут не виникла безпідставна підозра. Василь був налаштований рішуче, і я не знаю, чим це закінчилося б, якби я погодився. Одержав Василь інформацію й про те, що в морг привезли вбитого політв’язня-українця. Ми сходили до моргу, заглянули через віконце всередину тієї землянки, де навпроти віконця лежав на столі зовсім голий в’язень, якого застрелили при спробі втечі зі спецлагера. Той лагер називали коротко «спец». На ньому в’язнів утримували в камерах. Це були ті в’язні, яких переводили на «спец» за порушення лагерного режиму. То сталося у квітні. Снігу вже не було.
У квітні мене вивели в промзону на будівництво цеху, де я міг уже загубитися серед в’язнів і бути непомітним для начальства.
У 1961 році відбулися дві події: Москва затвердила новий Кримінальний Кодекс, а 5 травня видала Указ про посилення боротьби зі злочинністю. Цей Кодекс замінив попередній з його "знаменитою" 58-ю статтею (укр. – 54-та). А Указ ліквідував (значною мірою) здобутки повстань 1953 – 1954 років, у яких загинуло багато в’язнів, у тому числі й жінок, роздушених танками. У Кримінальний Кодекс вводилася стаття 77-прим. (РСФСР): до розстрілу за саботаж, безпорядки, напад на представника адміністрації в місцях ув’язнення. Вводилось також чотири режими утримання ув’язнених: загальний, посилений, суворий, особливий. Державні злочинці (політв’язні) підпадали лише під суворий і особливий. Введено й нову назву "особливо небезпечний рецидивіст". Щодо державних злочинців, то достатньо було отримати другу судимість за будь-що, наприклад, "за спробу втечі", щоб така особа була визнана особливо небезпечним рецидивістом і відправлена в лагер особливого режиму. Отже, в’язні автоматично підпадали під зворотну силу закону, що фактично було серйозним порушенням законності, адже, виносячи покарання, суд брав до уваги, в яких умовах в’язень відбуватиме призначений йому строк покарання.
Більшість із нас не звернула особливої уваги на ст. 77-прим. і Указ. Це пояснюється тим, що в більшості з нас були невеликі строки, і кожен думав, що як би там не було, а вже якось відсидить свій строк. До того ж, нам ще не було відомо, що то за "режими", які будуть обмеження наших прав. А тому, поділившись думками про Указ, ми досить швидко про нього забули.
Українці, як і в попередньому лагері, гуртувались. Як на Різдво, так і на Великдень збирались у вечері в одній із секцій, підготовляли для цього ліжка і, розклавши на цих ліжках продукти, приступали до святкової вечері. А повечерявши, співали релігійні пісні. Настрій у всіх був святковий. Співали вечорами і в інші дні, але вже не таким гуртом, і не так часто, як це було влітку на 14-му. Виписували й літературу через пошту "Книга – поштою". Це була переважно художня література. Інколи ми, українці, збиралися невеликим гуртом і дискутували на політичні та релігійні теми. Крім того, є Бог чи його немає, обговорювали й історичні події, в основному, які стосувалися визвольної боротьби. А от питання, в чому полягає сенс життя, чому-то ні в кого з мого оточення не виникало. Я говорив про те, що й інші, а думав про своє. Але якось запитав у Василя Процюка:
– Пане Василю, в чому полягає сенс життя?
– Про це не треба думати, - відповів Процюк.
Для мене було дивним, що цікавляться і обговорюють другорядне, а основне питання ігнорують. Щодо політичних питань – то розходжень суттєвих у нас не було, а от релігійна тема з дискусії переростала навіть в неприязне ставлення одне до одного. На відміну від "східняків", вихідці із Західної України більш негативно ставилися до атеїстичного світогляду. Від них часто перепадало й Володимиру Андрушку, який скептично ставився до їхніх вірувань і релігійні свята сприймав лише як один з елементів, що ввійшов в українську культуру, як традицію. Він ніколи не змовчував і завжди відстоював свою думку. Ми з ним навіть посперечались через це, бо я вважав, що йому не варто з ними дискутувати, бо то викликало лише неприязне ставлення до нього частини віруючих земляків, особливо Пилипа Шишуна. Були деякі розбіжності й щодо приватної власності, хоча цю тему ми рідко зачіпали. Але я ніколи не чув, щоб хтось мріяв про Україну, в якій панував би крупний приватний капітал, щоб були пани і холопи. В уяві більшості це була Україна, про яку мріяли в своїх творах письменники ХІХ та на початку ХХ століття. Я також негативно сприймав устрій, у якому одна людина наживалася б на праці інших людей. Але основним питанням серед українців тоді було не соціальне, а питання відновлення Української держави. А відновимо державу, то тоді вже влаштуємо такий устрій, який задовольнить усіх.
Знову пішли чутки, що нас мають вивезти. І через якийсь час вже помітні ознаки нашого переїзду в інше місце.
Так і сталося. На початку червня 1961 року нас знову садять у вагони й везуть у посьолок Явас. А в Явасі, висадивши з вагонів, розсаджують по вантажівках. Недалеко від нас натовп з якихось в’язнів. Деякі з них щось кричать нам. Виявляється, то битовики, яких також оце вивезли з лагера. Ми у вантажівках, як оселедці в бочці, сидимо, притиснуті один до одного, а наші речі – клунки та валізи – в окремій вантажівці. Конвой, який стоїть біля кабіни машини, відгороджений від нас щитом із дощок, який сягає їм по груди. Їдемо лісом. Дорога ґрунтова, звивиста. Яскраво світить сонце, голубе небо, кругом одна зелень. Через те, що затерпли ноги, а звестися неможна, а до того ще й те, що від Барашево ми не мали змоги справити фізіологічні потреби, дорога для нас стала довгою. Нарешті колона виїхала з лісу і зупинилась недалеко від будівель. Команда – висаджуватись, і всі поспіхом вискакують із вантажівок. Ми біля лагера. Кожного з нас викликають і, проглянувши наші речі, які ми вже розібрали, впускають в порожній лагер. Ми розходимось по бараках.
Лагер, у який нас привезли, як і всі лагера, має свій номер. Цей номер – 17. Поряд із житловою зоною – промзона, яка відгороджена від зони частоколом і неширокою запреткою. А поряд із нашим лагером – жіночий лагер, кут якого на відстані метрів із 80 від кута промзони. (То біля цієї промзони, з розповіді одного з литовців у 50-х роках було розстріляно п’ять литовських студентів-втікачів. Їх десь спіймали, і привівши до лагера, розстріляли). Це лагер для жінок-політв’язнів. Їх усього біля 200. Це все, що залишилось від тієї маси жінок-політв’язнів, які були в лагерах до хрущовської «відлиги». Бараки в них ще не збудовано. За новим частоколом видніються палатки.
Спочатку я зайняв місце в тій секції старого бараку, де вже були О.Григоренко, Ф.Вознюк, В.Андрушко. Але стали формувати отряди і мене перевели до іншої секції, де я також зайняв непогане місце – біля вікна на верхньому ліжку, яке було впритул до стіни сусідньої секції. А навпроти на нижньому ліжку був П.Андросюк. Отож, зайнявши таке місце, я почував себе досить комфортно. У цій же секції, крім інших українців, були і ті, яких я запам’ятав: Каваців і, якщо не помиляюся, Олекса Тихий (та людина в минулому була викладачем, була тихою і непомітною в зоні); Маменко Олекса – штудіював Гегеля (о, цього було чути на всю секцію, коли він із захопленням говорив про Гегеля); Шмуль Володимир, який недавно прибув із села Криве Радехівського району Львівської області. Після демобілізації, повернувшись у село, Володимир вивісив прапори. Тягали і його наречену, підозрюючи в тому, що вона причетна до пошиття прапорів.
У цьому лагері нам було, я сказав би, якось простіше й більш затишно, ніж у зоні в Барашево. Було дещо вільготніше. Звичайно, ми не сиділи в лагері. Нас, як і раніше, виводили на роботу, здебільшого, за межі лагера. Кого на заготівлю дров, а кого на будівництво та на польові роботи. Незабаром стали формувати бригаду косарів. Дізнашись, що в бригаді буде й така робота, де не треба косою махати, я сказав Михайлу Гаврильченку (співаку в нашому хорі, мав чудовий бас), щоб і мене записав у бригаду та посприяв, щоб я зайняв те місце. Так і було зроблено. Я одержав сокиру, заступ і косу. Моїм обов’язком було вслід за косарями викорчовувати кущі, які зрідка попадались на тих луках. Як тільки світало, ми вирушали з лагера і, пройшовши за посьолок Озерний (від лагера понад кілометр), приступали до роботи. Бригада старанно махала косами, а я чекав, коли появиться якийсь кущик. Я не викорчовував, за заступ не брався, бо то було б багато роботи, а при землі його зрубував і на тому все. А як попадались зовсім молоді пагони, то скошував косою. Сніданок як нам, так і конвою, привозили. Їжа була ситною, із м’ясом та салом, значно кращою, ніж у лагері. Трохи відпочивши, косарі бралися за коси, а я й надалі відпочивав собі на покосі. Літо було гарним, дні сонячні, тихі. Небо голубе – голубіше, ніж на Житомирщині. Трава густа, майже по пояс, а навкруги – ліс. Конвой, озброєний автоматами, невеликий. Солдат від солдата на значній відстані. Хоча косовище й рівне і солдати проглядають покоси, але можна було б і втекти, навіть зробивши з трави маскхалат, щоб заповзти через прокіс у високу траву, а там уже повзи до лісу. Та я вже розміняв два роки, та й ще не дозрів до того, щоб зовсім розпрощатися з тим життям, яке було до арешту. Поряд були й старші, і строки мали значно більші, але не було помітно, щоб хтось із них прагнув до лісу. Десь тижнів два тривала косовиця. Скошена трава швидко ставала сіном і слідом за нами, на значній відстані, сіно згрібала бригада жінок із жіночого лагера. Інколи бригади розминались на дорозі і при зустрічі в’язні одне одному перекидали записки, а бувало, що й підходили одне до одного, коли конвой не був дуже суворим. Загалом конвой ставився до нас непогано. Нам навіть дозволили разів зо два скупатись біля мосту через маленьку річечку, що протікала за посьолком і впадала в річку Вад, яка, як нам було відомо, протікала недалеко від посьолка. Біля моста було глибоке водоймище (з головою), і ми, повертаючись із косовиці, із задоволенням пірнали та плавали, радіючи, що нам в ув’язненні випало таке, що нам і не уявлялось.
Косовиця закінчилась. Бригаду розформували, і я знову в бригаді будівельників, які зводять недалеко від лагера прибудову до будівлі, що тягнеться вздовж вулиці. У бригаді й Василь Макаренко. Ця невелика бригада переважно з прибалтів. Тут знову ті, що були зі мною влітку минулого року на добудові цеху. Мимо нас часто проходить жіноча бригада, в якій і дівчина, в яку закоханий один із литовців. Здається, його звали Альгіс. Він вчився з нею в одному класі (їх взяли з 10-го класу). Всі знають, що вони закохані одне в одного, а тому їм, мабуть, ніяково (навіть червоніють), коли вітаються одне з одним. Так само з обох сторін летять записки. Ця пошта працює і для тих, хто в промзоні або в тій бригаді, якій рідко випадає зустріч із жіноцтвом. Став переписуватись і Макаренко з однією з оунівок, з’ясувавши, як там у них, як живеться. Нас і тут не підганяють, але майже всі працюють – зводять дерев’яну прибудову. Ну, а я та ще Йонас біловолосий, який нещодавно прибув із волі (литовці вважали його не зовсім своїм – говорили, що він напівполяк), байдикуємо. Щоб не стовбичити біля тих, що освоюють будівельну справу, я вилажу на похилий дах підсобки і здебільшого заповнюю час, занурившись у свої думки, або бесідуючи з кимось, що виліз позагоряти або просто полежати. З вулиці й отрядному, якщо навідається, нас не видно. А конвою що?! Конвою байдуже, працюємо ми чи ні. Так і так потрібно відстояти вісім годин.
Мимо нас проводили не лише тих що працювали в полі на сільськогосподарських роботах. У жіночому лагері ще не було своєї лазні, а тому коли випадав для них банний день, жінок водили кудись у лазню. Серед них були вже і такі, що непридатні до праці. Були й такі, яким уже важкувато було ходити, а тому декотрих і підтримували. З цими жінками мимо нас проходили дружина та дочка відомого письменника Пастернака, якого свого часу переслідували за роман "Доктор Живаго". З дочкою дехто з жидів та росіян обмінювались записками. Це були якоюсь мірою знаменитості – рідня самого Пастернака. Наскільки знаю, представники інших національностей з ними не листувалися. Переписка велась, як правило, між однією національністю. Запам’яталось мені й спілкування Павла Матвейка, підтоптаного парубка з густими темно-русими вусами, із однією з жінок. Він працював у бригаді будівельників, яка будувала барак у жіночому лагері. Там він познайомився з жінкою, якій, як і йому, вже було десь за тридцять. Він і фото її показував. Вона була чи то з ОУН, чи з УПА. У бою втратила кисть руки. Павло, як і вона, не був одруженим. Мабуть, і строки ув’язнення закінчувались майже одночасно, бо Павло нам казав, що вийшовши вони одружаться. Мене його намір здивував, а тому я сказав Павлу:
– Павле, Ви ж до цього з нею не були навіть знайомі. Чому ж Ви маєте псувати собі життя, одружившись із калікою? І вона повинна розуміти, що Ви їй не пара. Така вже доля. Чому з жалю маєте йти на таке?
– А чому вона має бути сама? – каже мені Павло.
Його намір для мене був дивним. Адже як це сходитися з калікою, хоч і непоганою на вроду, – але ж калікою, з якою тебе, більше того, єднає лише ідея.
Мені пригадавсь 1959-й рік. Літо. Я працюю в Новоград-Волинському. Крім нас, чоловіків, була й невелика група дівчат. Одна з них впала мені в око. Став вділяти їй більше уваги. І от, розповідаючи про себе, вона сказала, що в неї видалили апендикс. Почуте відразу ж перевернуло щось у моїй душі. Намальований в уяві образ дівчини відразу ж зник і у мене пропав до неї інтерес, як до надгризеного кимось яблука.
Десь тоді в лагері помер один в’язень. Це вже було чи то в кінці літа, чи на початку осені. У робочий час, бо в’язнів у лагері було небагато (і я чомусь тоді був не за зоною). Хтось сказав, що в санчастині помер в’язень. Я пішов до санчастини. Нас зібрався невеликий гурт. Незабаром під’їхала вантажівка. Із санчастини винесли ногами вперед в’язня років десь під 40. Покійника підняли на кузов. Гурт стояв засмучений. Адже це була смерть ще не старої людини, та ще й у неволі. Машина рушила. Ми знали: його відвезуть в Барашево і закопають там за лагером на кладовищі для в’язнів, прибивши до стовпчика бирку з номером. А родину, якщо така є, повідомлять про його смерть. Гурт розійшовся. Я не знав його особисто, а тому й не розпитував, звідки він. Знаю лише, що то був не українець, бо в такому разі його смерть для українців була б подією, яку обговорювали б та про все знали б.
Настала осінь. Я вже в бригаді на заготівлі дров. Це за посьолком у бік Явасу. Об’єкт по заготівлі дров однією стороною примикав до лісу а другою до дороги, що йшла на Явас. Отож, якщо хтось звільнявся, то проїжджаючи на вантажівці мимо об’єкту, махав нам рукою, а вся бригада махала йому у відповідь. Більшу частину того об’єкту було закладено дровами заготовленими ще до нашого прибуття. Вийшовши на об’єкт, в’язні кладуть на козли колоди, розпилюють вручну, розколюють і складають. І тут нас ніхто не підганяє. Працюють ті, кому нічим себе зайняти. Інші щось читають або щось обговорюють. Я якщо і берусь за пилку чи сокиру, то лише для того, щоб розім’ятись. А більше часу проводжу в компанії Юрія Машкова (студента Московського університету), його приятеля Щербакова та ще одного, ім’я якого не пам’ятаю, які також у минулому були студентами. Вони росіяни. З Юрієм я вже давно спілкуюсь. Він і на сінокосі був. Ми обмінюємось своїми поглядами. Юрій – запеклий антисеміт. Жиди знають про це і, як я вже пізніше збагнув, то й мене і його приятелів зарахували в антисеміти, хоча ми не були ними, а висловлювання Машкова щодо жидів не сприймали всерйоз, і взагалі не надавали тому значення. Я й не задумувався над тим, що жиди ставилися до цього зовсім по-іншому. Не знаю, як уже пізніше, але в той час в ньому (Юрку) не відчувалось шовінізму. Навпаки, він говорив, що краще витрачати кошти на поліпшення життя народу, а не на космос та озброєння. Я ж, українець, виходячи з того, що народи постійно борються між собою за першість, говорив йому: «Для росіянина має бути важливішим політ у космос, слава, а не відмова від цього заради наповненого шлунку, а на народ не варто зважати». Юрій уболівав за народ. Пам’ятаю, на сінокосі в розмові зі мною навіть бідкався, що знизилася народжуваність. На що я йому тоді сказав:
– Ми і так як у мішку. Скоро цих людей буде стільки, що й посрати не буде де.
Крім бесід і оповідань Джека Лондона, які нам читав перекладаючи з англійської приятель Машкова, я заповнював час ще й тим, що усамітнювався, заглибившись у свої думи, поринаючи у світ, далекий від лагерного життя.
Осінь була теплою, сухою. Вже під кінець осені в мене виникла думка: «А чому б не підпалити ці дрова?!» Отож під кінець робочого дня скрутив вату, зібрав трісок та сухої трави та й підклав під дрова. Коли оголосили готуватися до зняття з роботи, підпалив скручений валик з вати і поставив так, щоб він, дотлівши, підпалив суху траву із трісками. Прийшовши у зону, сказав про це Андросюку, і ми, підійшовши ближче до вахти, поглядали в ту сторону, надіючись, що ось-ось там з’явиться заграва. Але вже й темінь, а заграви так і нема. «Як же так, адже мало зайнятись», – думаю невдоволено. На другий день, вийшовши на роботу, через якийсь час залажу між дрова і оглядаю те, що я спорудив для підпалу. Все як було, лише вата, протлівши ще трохи, погасла. Я все порозкидав і вже не брався повторно за підпал. Це й небезпечно було, бо могли б звернути увагу, що я бував між дровами. Звичайно, якби згорів весь цей величезний склад дров, то важкої роботи нам було б на всю зиму.
З українців найбільш спілкуюся з Павлом Андросюком та Василем Макаренком, а ще з Куликом Павлом із Полтавщини, який виходить зі мною на заготівлю дров, але здебільшого байдикує, розповідаючи мені про свою службу на флоті та про голод у 1933-му році в його селі. Тут же на заготівлі дров спілкуюсь з Бульбінським Борисом, який нещодавно прибув із Сасово (Рязанської області), де був на безконвойці, але повернутий назад у лагер, бо Указ від 5 травня 1961 року ліквідував безконвойку для політв’язнів. Бульбінський непогано знає історію, до того ж за професією викладач, любить розповідати, і я, щоб згаяти час, слухаю його розповіді про далеку та близьку минувшину. В нього незабаром закінчується строк – 5 років. З його висловлювань розумію, що він після звільнення не збирається сидіти тихо. Він вважає, що непогано було б створити підпільну організацію. Це мене тішить, бо я також уже давно обдумую, яка має бути програма організації, яке підпільне видання, які дії, вже й назву мав цього видання: «Голос волелюбних українців». Та й дещо вже з написаного та зашифрованого в окремих місцях. Мої найближчі однодумці – Андросюк і Макаренко. Кулик та Ружицький з Матвейком також активно підключилися б. А тому, знаючи про наміри Бульбінського, більше зближуюся з ним і домовляюсь про зустріч після звільнення, обмінюємося адресами. А налаштований я був рішуче. Агітаційна та пропагандистська діяльність була для мене на другому плані. На першому – бойові дії, терор. З деякими зі своїх однодумців навіть ділився своїми думками. Ще восени 1960-го, в Барашево, я говорив Ружицькому:
– Якби мені сотню хлопців, готових загинути, то добре озброївшись можна було б вскочити в Кремль у день зібрання ЦК чи з’їзду КПСС і знищити все, що вдасться знищити.
Звичайно, всі б загинули, але це було б видовище – подія, яка сколихнула б усю імперію. А ще обдумував (що було б легше для здійснення) захопити десь у Підмосков’ї «Катюшу», замаскувати під звичайну вантажівку та підігнавши на відповідну відстань дати залп по Кремлю. Зацікавила мене й тактична атомна зброя, яка, згідно з повідомленнями, з’явилась у військових частинах. Я навіть розпитував про цю зброю в тих, які недавно відслужили строкову. Я захоплювався великими акціями, в той же час розуміючи складність їх здійснення тією організацією, яку ми спроможні створити в умовах совєцького тоталітаризму. Це могла б здійснити лише військова частина або ті військові, які безпосередньо володіють цією зброєю.
Мене тягнуло до дії. А тут чекай, коли той строк закінчиться? Я думав: навіщо ж чекати, коли вже не буде вороття до того життя, яким я жив до арешту. І вже восени 1961-го сказав Андросюку і Макаренку: «Якщо ми збираємося після звільнення переходити у підпілля, то навіщо нам чекати звільнення? Чому б нам не здійснити втечу з лагера?» Вони погодились. Намітивши ще двох в’язнів, які пішли б з нами, стали обдумувати варіанти групової втечі. Вирішили зробити підкоп із бараку, що стояв біля вахти вздовж запретки. Обходили його з середини, скрізь заглядали, але в нас щось не виходило з підкопом, було б дуже складно лазити під підлогу.
Павло нам каже:
– Вам не варто ризикувати, попадетесь, добавлять ще по три роки. Я втікатиму, а після вашого звільнення зустрінемось.
Я пропоную Павлу діждатись сінокосу.
От і минув 1961-й рік. За Новим роком настало Різдво. Після того, як в’язні лагера повечеряли, зсовуємо в один ряд столи, сідаємо вечеряти. Один із тих, що працюють на кухні, приготував і кутю. За столом кілька десятків українців. Приходять і представники інших національностей. Серед нас і колишній священик, який, виступивши з проповіддю, благословляє вечерю. Усі в піднятому святковому настрої. Порозходилися вже десь після відбою о 22-й годині.
Непомітно, без клопотів, минула зима, бо я більшість днів на роботу за зону не виходив: взимку в нічну пору з 22-ої години до 6-ї ранку був за сторожа в секції, стежив, щоб не виникла пожежа. Звичайно, така робота, та ще й у теплі, для мене не була обтяжливою.
Я вже знову на заготівлі дров. Уже й дні ставали більш весняними. Коли о 17-й годині знімаємося з роботи, то під ногами все більше талого снігу. Я, як і всі, в битих валянках, які нам видають на зимовий період. Та, мабуть, я неправильно їх розтоптав, бо мої п’ятки вже на середині валянок. Підтягую, та вони знову спадають і майже по пів-валянка зовні по боках. Я, йдучи в колоні, лише поглядаю, щоб ніхто не наступив, бо тоді нога зовсім вилізе з валянка. Уже пізніше через них відсидів у шізо. Це коли здавали валянки вільнонайомному, що завідував складом, у якому зберігалось усе те майно, що видавалося в’язням. Я їх і висушив, і вирівняв, але надати валянкам належну форму вже було неможливо. Завскладом відмовився їх приймати. Мої наполягання на нього не діяли.
– То не приймаєте? – питаю його.
– Ні, – відповідає завскладом.
Я беру валянки і, переступивши поріг, кидаю на середину великої калюжі, що сягає майже до порогу. Завскладом подав рапорт, і на другий день мене викликає отрядний вимагаючи письмового пояснення. Я відмовляюся писати, але кажу йому: «А що я мав робити? Завскладом сказав, що вони вже непридатні, то я й викинув». Отрядний став мені докоряти моїм недбайливим ставленням до майна, говорити щось і про те, що я маю бути дбайливим, що в мене і своя сім’я буде. Тоді я йому:
– Поки буде совєцька влада, в мене сім’ї не буде.
Після цієї розмови через день чи через два я вже був у шізо. А валянки ще довго лежали в тій неглибокій калюжі і в’язні проходячи – а це недалеко від вахти – дивились на валянки й посміхаючись жартували з моєї витівки.
У лагері вже нема Григоренка, Тарасюка, Бульбінського – вони вже на волі. І я вже останній рік розміняв. Вже й рік минув, як вийшов Указ від 5 травня. Ми вже знаємо, що в інших лагерах пройшла перетасовка в’язнів. Що ті, хто мав дві судимості і попав у категорію «особливо небезпечних рецидивістів», та ті, кого було помилувано від смертної кари, відокремлені і знаходяться в лагері особливого режиму № 10. Знаємо, що то вже тюремні, а не лагерні умови. Вже не в бараках, а в камерах, до того ж там нема ні передач, ні посилок, ні продуктів у ларьку – одна баланда. Якось мені Машков каже: «Деякі битовики наколюють на обличчі антисовєцькі наколки і їх за це розстрілюють». Мене здивувало не те, що їх розстрілюють, а те, що вони так низько впали, що роблять із себе потвор тим татуюванням.
– Жаліти їх нічого, бо нічого вдаватись до такої жалюгідної форми протесту, – кажу на те Машкову. Машков зі мною не погоджується.
А за нас ще не взялись. Загалом у нас ще все, як було. Ми ще й Великдень відзначили, хоча вже не з таким розмахом. І під вечір за моїм бараком ще збирається, як і раніше, гурт і співає ті ж пісні, які співали влітку 60-го. Я також інколи підходжу. Спів досить могутній, адже тут такий бас у Михайла Гаврильченка і тенор Каваціва. А ще участь таких співаків як Шишун Пилип та Захарченко Петро. Пісня лине далеко за лагер. Вона доноситься й до жіночого лагера. Там виходять послухати. А бувало українки і свою заводять й вже слухаємо пісню в їх виконанні. Невеликий хор був і з литовців, вони також інколи співали для своїх землячок. Правда, іноді вже стали підходити наглядачі й вимагати припинити спів. Це вже був травень. Десь у ту пору в мене виникла думка: а чому б не намалювати на видних місцях фашистську свастику й цим показати, що ми сприймаємо совєцькі лагера як фашистські? До того ж це буде подія в нашому тихому лагерному житті. Прийнявши таке рішення, запропонував Макаренку взяти в цьому участь. Він не проти. Тоді роблю квача і десь уже перед самим відбоєм ідемо з Василем до штабу і квачем, добре вимоченим у чорній мазуті для змащування чобіт, на дверях штабу, обтягнутих матеріалом, подібним до мішковини, малюю велику свастику. Василь стоїть поряд й пильнує, щоб нас не помітили. Намалювавши, підходимо до стаціонарних агіток-плакатів і я вимальовую свастику на кількох плакатах. На другий день іду подивитись, як там з моїми малюнками. На плакатах свастика на місці, а от на дверях штабу велика, дещо забруднена пляма, крізь яку все-таки проглядається свастика. Повністю відмити її не вдалося. Ну, а в’язні вже все це побачили і обговорюють цю подію. Чую, що деяким жидам, мабуть, марксистам, це не до вподоби. А може вони побачили свастику лише на плакатах і сприйняли це як витівку антисемітів.
Усю осінь і зиму, крім роботи, я продовжував вивчати німецьку мову, а вечорами ходив з тими, що як і я не мали середньої освіти, в школу в 10-й клас. Уроки вели викладачі з в’язнів, які здебільшого викладали в університетах чи в інститутах. Німецькою мовою я вже оволодів настільки, що без словника читав адаптовану літературу та пробував якоюсь мірою опанувати й розмовну мову, практикуючи з німцем Отто. До кінця я недовчився, хоча міг би поїхати з іншими на 7-й лагер і одержати атестат. Але ж навіщо він мені! У мої плани не входило після звільнення вступати в якийсь навчальний заклад для одержання якогось диплому. Навіщо він мені, коли я не збираюсь працювати будь-де і в будь-якій державі! А ті знання, які я можу одержати навіть у якомусь університеті, мені не потрібні. Адже ті знання потрібні лише для функціонування держави (мурашника) та для якогось привілейованого для себе місця в державі (державу створюють і зберігають ті, які прагнуть владарювання і привілеїв, та дурні. Великий патріот – це або великий дурень, або брехун). А на те, що мене цікавить, ніякий університет і ніхто з людей відповіді не дасть – не зніме безглуздості буття. (Хіба Еклезіасту дав би щось сьогоднішній університет?!) Збагнув я й те, що якщо твоя країна окупована, а ти працюєш, то працюєш на ворога. А тим більше, якщо ти займаєш якусь посаду. Тоді ти ще й підгонич – яничар! Знову ж, ти працюєш, бо тобі потрібні гроші. Але ж навіщо тобі працювати, коли ці гроші ти можеш відняти у держави!
Вже десь кінець травня чи початок червня. Я знову в полі, але вже в бригаді, яка просапує плантацію буряків. У бригаді і Павло Кулик, і Маменко Олекса.
До речі, жиди вже до мене дещо по-іншому ставляться. Це після інциденту, що стався в лагері, та моєї розмови з Володимиром Тельніковим, який після того інциденту підійшов до мене і запропонував прогулятись. Прогулюючись, ми більше дізналися один про одного. У тій розмові я його запевнив, що ті, хто постійно спілкується з Машковим, не є антисемітами. А сталось тоді ось що. Вийшовши із секції та повернувши за барак, я і Павло Андросюк побачили величезний натовп. Схоже було на те, що тут, за бараком, зібралися майже всі в’язні. Такого в нас не бувало. І видно, що там іде якась розборка. Питаємо, які поближче до нас: "Що там таке?" А то той азербайджанець, що прибув у лагер, мабуть, із битовиків, погрожував Кушніру ножем. У нього вимагають вибачення перед Кушніром, але він не хоче й поводиться нахабно, – відповідає нам хтось із в’язнів. Кушніра я добре знаю. Його й ліжко внизу в другій вагонці за Павлом. У минулому чи то студент, чи щось викладав. Це ввічлива, культурна людина, мабуть, українець, хоча більше спілкується з жидами та росіянами.
– Пішли, – кажу Павлу.
Ми пробираємося в середину натовпу, підходимо до Кушніра й азербайджанця, який стоїть навпроти Кушніра і зневажливо реагує на вимоги оточуючих. Його і земляки підтримують, кажучи, що не треба вимагати в нього вибачення, принижувати його. Бити, як бачу, його ніхто не збирається. Він також це бачить. Не гаючи часу, бо розмова з ним вже вичерпана, підходжу впритул і питаю: «Ти будеш вибачатись чи ні?» Він глянув мені в обличчя і його погляд погас, він опустив очі.
– Ну?! – питаю його.
– Добре. Я вибачусь, але я з ним відійду в сторону.
– Ні! Ти вибачишся тут, – кажу йому.
Тут і його земляки втручаються, кажучи, що хай він вибачиться відійшовши в сторону. Кушнір також погоджується, щоб він вибачився перед ним сам-на-сам.
– Ну що ж, ідіть, – кажу їм.
Вони відходять, а натовп задоволений своєю перемогою, розходиться. (Коли маєш справу з нахабою, то слова не підперті кулаком, нічого не варті. Він вибачився, а надалі при зустрічі чемно вітався зі мною.)
Діждавшись сінокосу, Павло пішов у бригаду косарів. Повернувшись із роботи, Павло розповідає про сінокіс, про те, що чуть не втік. Коли вранці йдемо на розвод, то в думках прощаємось. І от одного дня, вже після обіду, чуємо один за одним постріли. Постріли з-під лісу, де працює бригада косарів. Мене охопило хвилювання: що там? Чому постріли? На мене чомусь поглядає Маменко. Мабуть, помітив моє хвилювання і здогадується. Незабаром до нашого конвою підбігає військовий і ми чуємо: втік в’язень з бригади косарів. Вдалося! – думаю я з радістю. Нас знімають з роботи і приводять у лагер. Але в лагері зустрічаю… Павла! Виявляється, втік грузин. (Через добу його спіймали. Добавили три роки і відправили у Володимир). В’язнів на сінокос уже не виводять. А Павло знову в промзоні і вирішує втікати з промзони. А план втечі такий: кутова вишка, що навпроти жіночого лагера, стоїть у низині біля невеликого болота і значна частина запретки весною та після дощу у воді. До того ж на цій кутовій вишці вартовий не стоїть, бо до цієї вишки запретка проглядається з кутової вишки зі сторони вахти та вишки, що стоїть навпроти запретки, яка відділяє жилу зону від промзони. Павло планує пробратися через цю залиту водою запретку. Та йому потрібна допомога. Потрібно, щоб на якийсь час лампочки, що висять зрідка над частоколом запретки, ледь жевріли, бо відключити їх неможливо: та лінія не пов’язана з електрощитом, що в промзоні. Потрібно поміняти й пробку на електрощиті і цим відключити загальне освітлення. (Лагер недавно підключили до електростанції. До того в промзоні дизель крутив генератора. А електрощит ще не перенесли за межі промзони).
– Я допоможу, – кажу Павлу.
Незадовго до виводу в’язнів із промзони Володя Шмуль відчиняє ворота – і я в промзоні. Ховаюся у вказаному Павлом місці.
Павло також ховається, а його картку вже вкладено до карток тих, які в жилій зоні. В промзоні вже нікого нема. Стемніло. До мене підходить Павло і ми йдемо в щитову, де він показує мені, яку пробку виймати і на її місці встановити перегорілу. Після цього йдемо в цех. Павло бере плоску залізяку і закладає між зуби великої циркулярної пили – заклинює – і показує мені кнопки. Показавши, бере торбу з одягом та продуктами. Попрощавшись, він іде до запретки, а я до електрощита. Зайшовши, міняю пробку. Скрізь темно. Темно і в жилій зоні. Горять лише поодинокі лампочки над частоколом запретки. Біжу в цех і тисну на кнопку. Завив потужний мотор. Дивлюсь на запретку. Лампочки ледве жевріють – майже темно. Вимикаю на мить і знову вмикаю. Мотор виє і от-от загориться. Вимикаю і чую матюки вартового з вишки, який вимагає не вмикати мотор. Я вмикаю. Мотор знову виє. І тут забігає Павло. Я вимикаю, а Павло виймає залізяку з пили і відкидає в сторону. Ми біжимо до запретки, що відділяє житлову зону. Павло кидає торбу в якусь бочку з водою і, щось підставивши, ми вилазимо на частокіл, перелазимо через колючі дроти, що над частоколом і зіскакуємо в жилу зону. Вартовий нас не бачить, бо цей частокіл відключено, темно і до того ж йому не до цієї запретки. Нас зустрічає Василь Макаренко і ми поспішаємо в барак, бо Павло по коліна мокрий. Втекти не вдалось. А сталось таке: як тільки погасло світло, Павло пішов у запретку, дійшов до частоколу і вже збирався ломиком відривати кілки частоколу, але тут за частоколом затупотіли по трапу солдати. Довелось повернутись. Слідів ми не залишили. І оперативна частина так і не вияснила, що там сталося.
Я на буряках. Уся плантація в бур’яні, і треба добре приглядатись, щоб побачити той бурячок серед такої ж зелені. Зайшовши на плантацію, ми розстеляємо свої фуфайки та бушлати. Одні щось читали, дехто бесідував, а якась частина довбалася в тих рядках буряків. Коли нас знімали з роботи, то за нами залишалась витоптана ділянка. Ми, мабуть, поступово витоптали б усю ту плантацію, але за нас таки взялись і примусили працювати. Щоб проконтролювати, як хто працює, отрядний (у чині капітана) наказав, щоб кожен взяв для себе окремий рядок. Діватись було нікуди. Кожен став закріплюватись за своїм рядком. Хоча я розумів, що потрапляю в скрутну ситуацію, але рядка не брав, бо що ж його брати, коли я не збираюсь просапувати. Я, як і раніше, простелив бушлат, приліг боком на одну його половину, а другою прикрившись, поринув у свої думи, в той світ в якому вже не хотілося на будь-що реагувати, бо душа в тому світі ставала зайвою, якимсь непотребом з подразників і реакцією на них. Це було те, що досягається в глибокій старості. Оте, коли душа всихає, як гілки на старому дереві. То вже було інше бачення світу, то – просвітлення. Так і лежав собі до обіду і після обіду. А незадовго до зняття з роботи з’являється отрядний і, почавши з краю, питає кожного, де його рядок. Так він пройшов усіх й наблизився до мене. Я хоча і зауважив його появу, але продовжував, обпершись на лікоть, напівлежати, спостерігаючи за його обходом.
– Де Ваш рядок? – питає в мене отрядний.
– Он! – показую йому рукою на рядки, які він уже пройшов.
– Де? – знову він мені, поглядаючи на рядки, – думаючи, мабуть, що він якийсь проминув, та знову дивиться на мене і вже суворіше вимагає:
– Де? Йдіть і покажіть!
Мені вже це набридло. Я знімаю окуляри і протягуючи йому, кажу:
– Якщо не бачите, то візьміть і подивіться.
Після моїх слів його фізіономію аж перекосило від обурення.
– Підете в шізо! – каже отрядний і відходить від мене. Справді, на другий день я вже в шізо. Ну і що?! Можна і на нарах тиждень полежати. Відлежав – і знову в зоні. А в зоні вже помітні ознаки того, що нас скоро вивезуть. Що ж! Переїжджати, то переїжджати, але треба було б перед від’їздом щось натворити – думаю собі. А чому б перед від’їздом не спалити цей лагер – виникла думка. І щоб усе одночасно запалало.
Поділився своїми думками з Макаренком. Василь відразу ж погодився взяти участь в цій акції. Хоча всі будівлі були з дерева, а дахи криті дранкою, та все ж підпалити швидко всі будівлі було не просто. Адже стіни оштукатурені, а дах зависоко – рукою не дістанеш і не спорудиш якісь підмостки. Прийшли до думки, що найзручніше буде підпалити, обливши перед цим дахи бензином. А бензин можна дістати в промзоні. У промзоні є й наша людина. Це Шмуль Володимир. Він і ворота в промзону відчиняє. До того ж, ці ворота вдень адміністрацією не контролюються. Звертаємось до Володимира. Він, не питаючи для чого, погоджується роздобути нам п’ять пляшок бензину (на кожну будівлю одна пляшка), а це три бараки, їдальня-клуб з кухнею та штаб адміністрації. Незабаром Володимир передає Василю через ворота ці пляшки з бензином. Вигрібши в своїй грядці (як і дехто з інших в’язнів, вирощували огірки та цибулю) ямки, ми загортаємо землею ці пляшки, остаточно вирішивши вчинити підпал в останню ніч перед етапом. І ця ніч настала. Десь у кінці червня нас вивозять з 17-го. Половина в’язнів уже вибула, а на другий день вивезуть і нас.
Вже коли зовсім стемніло, ходимо по зоні й, оцінюючи обстановку, чекаємо, коли настане той сприятливий момент. Здається, що цей момент уже надійшов. Беремо лише чотири пляшки і йдемо до бараку, що ближче до вахти, маємо звідти розпочати. А тут знову в’язні. І надзирателі знову ходять по зоні. Уже за північ, а більшість в’язнів так і не лягає спати. Ніч тепла, тиха. То там стоять, то ходять розмовляючи про щось своє. До того ж хоча ніч і темна, але відблиски від освітленої запретки та подекуди лампочок на стовпах дають можливість розгледіти тих, що ходять по зоні. Безперечно, що нас могли запримітити. Вже й ходити по зоні з пляшками ризиковано. Для нас уже стає небезпечним не то, щоб все підпалити, а навіть підпалити окрему будівлю. Але ж мені хотілось побачити все у вогні. І що одна будівля?! То не те видовище. З жалем погодились, що в нас із підпалом нічого не вийде. Ми підійшли до своєї грядки, закопали в землю дві пляшки, а дві я беру з собою: може, ще вдасться підпалити хоча б свій барак. Василь пішов у свій барак, що біля вахти, а я, зайшовши у секцію, оглядаю, чи можна було б підпалити із середини. У секції не всі сплять. Заглядаю в нашу кладовку, двері в яку з коридору, але там на полицях валізи та клунки з речами в’язнів. Можна було б підпалити, та згорять же речі в’язнів. Уже й світати починає. Я беру пляшки, засовую у глибину пічки і йду спати.
Довго спати не довелось. Нас, як і попередню групу, лаштують у колону та виводять з лагера. Там на нас уже чекають вантажівки. Посадивши на машини, нас вивозять у зворотному напрямку. За нами залишився порожній лагер. Порожнім він не буде. Туди когось завезуть. Скоріше всього, що знову битовиків. Вільнонайманим, особливо жінкам (а їх було кілька осіб), звичайно, що з нами було спокійніше і безпечніше. У зимові дні працюючи дотемна, вони не боялись самотньо йти через зону до вахти. Вільнонайманих ми влаштовували, і вони навіть зі смутком розлучалися з нами. Отже, нас, «болтунов», знову розкидали.
Думаю, що повернення цих кількасот енергійних молодих в’язнів до тих, які вже відсиділи багато років, пройшли через ті жорстокі умови які були в лагерах в 40-х та першої половини 50-х, було викликане не тим, що вводились нові режими утримання (цей режим – суворий – міг так само бути і на 17-му), а скоріше всього через те, що експеримент з відокремленням не вдався. КГБ, без сумніву, мало своїх інформаторів і ті доповідали, що в лагері значна частина молоді гуртується і після звільнення планує продовжити опір комуністичному режиму, до того ж уже більш серйозний. І справді. Будучи на виду один в одного, спілкуючись, молоді люди прагнули утвердити себе, показати, що вони спроможні на щось більше, ніж те, що було в них до цього. І виходило так, що перебуваючи ізольовано від більш досвідчених «матьорих» – мовою кагебістів – ворогів совєцької влади, ті, що здебільшого потрапили в лагер за якісь там незначні справи, тут об’єднуються і планують створювати підпільні організації для продовження боротьби. Ця молодь не перевиховувалась у тому плані, в якому вони, мабуть, намітили. Молодь не поривала зв’язки зі співлагерниками. Звільняючись, брали домашні адреси, листувалися. Особливо це проявилось, коли нас стали вивозити окремими групами, що свідчило про те, що нас розлучають, відправляючи в різні лагера. Коли в колону вилаштувалась перша група, то ті, що ще залишались, проводжали колону як друзів аж до їхнього виходу за ворота.
7-й лагер (пос. Сосновка), на який нас привезли у червні 1962 року, біля залізниці. Це, як і 11-й, великий лагер, точно не пам’ятаю, але десь за півтори тисячі осіб. Нас відразу ж розмістили по бараках. Я з Андросюком потрапив в одну секцію. Наші ліжка поряд. Кругом повно нових людей, більшість уже в роках. Вони вже всього набачились та наслухались. Хоча і бадьоро тримаються, але відчувається, що вони вже втомлені і змирилися зі своєю долею. Вони вже просто досиджують свій строк. Багато тих, у кого 25-літній строк ув’язнення. У кого вже половина, а то й більше відсиджено з 25-ти, то в них є надія, що може, знімуть, до 15 років, адже новий Кримінальний Кодекс не передбачає термін ув’язнення більше 15 років.
Ми, що прибули з 17-го, розчинилися в цій масі в’язнів. Ми й на роботі не лише в різних бригадах та цехах (у промзоні меблева фабрика), а й у різних змінах, а тому вже зрідка зустрічаємося зі співлагерниками по 17-му. На 7-му вже введено суворий режим зі всіма обмеженнями, які він передбачає. Ото ж здобутий в’язнями в результаті повстань легший режим проіснував 7 років. І вже ніякого опору Указові від 5 травня. Уже, фактично, і нема кому чинити опір, бо вже немає тієї маси політв’язнів, що була в 50-х роках. Адже на весь ГУЛАГ політв’язнів залишалось десь понад 6 тисяч. Серйозного опору вони вже не могли вчинити. Ходили, щоправда, чутки, що в кримінальних лагерах чинили опір. Цей опір придушували, а до більш активних в опорі застосовували ст. 77-прим. і розстрілювали або давали новий строк – 15 років. Думаю, що цей режим багатьох змусив задуматись: «А чи варто після звільнення робити щось таке, за що можна знову опинитись в лагері?» Правда, із-за короткого перебування в лагері, відчути всі пункти тих обмежень мені вже не довелось. Все ж я ще встиг познайомитися з Юрком Шухевичем, до якого мене підвів В.Тельніков (до відокремлення вони сиділи в одному лагері) та Андрієм, земляком з Ємільчинського району. В Андрія одна нога була на дерев’яшці. Уже не пам’ятаю ні його прізвища (адже ми коротко спілкувались), ні за яких саме обставин він попав у лапи НКВД. Пам’ятаю лише, що в Ємільчинському районі він переховувався в криївці, що в другій половині 40-х його було поранено в ногу і доставлено в Житомир, у підвал будинку, в якому знаходилось КГБ. Над ним дуже знущались. Медичної допомоги своєчасно не надали, виникла гангрена і йому відрізали ногу. Він досить жваво крокував на тій дерев’яній нозі, збираючи цвіт липи й одночасно бесідуючи зі мною. Познайомився і з сотником УПА Володимиром Бричем (волиняком) та ще з деякими в’язнями. Оце й усе, що було зі спілкування з тими, які вели збройну боротьбу з окупантом.
Незабаром через невиконання норми (працював на останній операції виготовлення футлярів для годинників «кукушка» – зачистка наждачною шкуркою вручну) помістили в шізо. Шізо вже було з голими нарами (без бушлата) і обмежене харчування. А через декілька днів, після виходу з шізо, викликають мене на засідання районного суду. Нас, яких викликали, зібралось біля десятка осіб. Усі з 17-го. Тут і Тельніков, і Леонов Андрій. Тут і божевільний з 17-го. З українців – один я. Суд у повному складі. Нам окремо на кожного зачитують матеріал, поданий адміністрацією 17-го лагера, з клопотанням перевести на тюремне ув’язнення за порушення лагерного режиму. Як годиться, суддя в кожного ще запитав, що він скаже з приводу поданого матеріалу. А що говорити?! Кожен щось сказав не виправдовуючись і не випрошуючи пощади. Сказав і я дещо, що фактично не стосувалось справи – щось про те, що слава мені не потрібна, та збагнувши, що я кажу щось не те, бо це ж не виступ на якомусь політичному процесі (зависоко взяв) і в цій ситуації це виглядає дещо комічно, обірвав свій недоречний виступ і сказавши щось там про те, що я поводив себе в лагері так, як і належить поводити, закінчив свій виступ. Щодо божевільного, то той став розповідати їм про космічну гравітацію, йому сказали, що досить, його зрозуміли і суд вийшов у друге приміщення для винесення кожному постанови. Довго там не радились. Заходять і зачитують: мені і Леонову до кінця строку, Тельнікову – на півроку, ще там комусь до кінця, а іншим по три роки перебування (в них строк був більше 3-х років) на т/з (рос. тюремное заключение). Не пам’ятаю, скільки дали божевільному – три чи до кінця. Нам тут же наказали зібрати речі і прийти на вахту. Коли всі зібрались, нас відвели в шізо і розмістили по камерах.
Хоча в лагері вже було туго з продуктами – ларьок 5 крб. на місяць, але наші приятелі нам підкинули трохи продуктів і ми мали можливість щось доповнювати до пайки, яку нам видавали. Ми чекали відправки на етап – у тюрму міста Володимира. І от знову Потьма, Рузаєвка – знайомі пересилки. А з Рузаєвки вже тюрма в Горькому і, нарешті, кінцевий пункт – Володимирська тюрма, куди ми прибули 2 вересня 1962 року.
У Горькому ми зустріли в’язня, який розповів нам про тюремний режим утримання. Отож ми знали, що у Володимирі після оформлення на т/з в камеру, крім пайки хліба, нічого не внесеш. Прибувши, ми ще всі разом переночували в етапній камері, а обідали вже в камерах 1-го корпусу, як в’язні критої тюрми. («Крита» – це тюрма, яка призначена для відбування тюремного строку ув’язнення).
Тельніков і Леонов потрапили зі мною в одну камеру на 3-му поверсі. Камера на 5 осіб. Крім нас ще двоє в’язнів, один з яких явно належав до битовиків (мабуть, прибув із кримінального лагера). Прийшов корпусний старшина й оголосив, що нас, згідно з тюремними Правилами, будуть два місяці утримувати на суворому режимі. Перший місяць – понижена норма харчування. Ми вже знали про це, а тому ще в етапній камері домовились, що будемо говорити, що понижену норму харчування ми вже відбули, коли місяць сиділи в шізо на 7-му після суду в очікуванні етапу. Ми і заяви понаписували. То була ініціатива Тельнікова. Я не вірив, що тут щось вийде, але також подав заяву. І диво: нам той місяць у шізо зарахували. (Мені по цей день незрозуміло, чому адміністрація пішла нам на зустріч, адже в Правилах ясно сказано: по прибуттю на т/з). Отже, на понижену норму харчування нас не переводять. Нам залишається відбути місяць на суворому, а це майже такий пайок, як і на загальному режимі утримання, лише не можеш купити на 2 крб. 50 коп. в місяць продукти. Не можеш і посилку одержати – 5 кг на 6 місяців.
Через місяць Тельніков і Леонов переходять у камеру загального режиму, а я залишаюсь. У мене порушення: не піднявся своєчасно з ліжка після команди «підйом». А тому я маю ще як мінімум місяць перебувати на суворому утриманні.
Більше з Тельніковим і Леоновим я не зустрічався, хоча і записував їхні адреси. Адресу Леонова, який мав звільнитися в наступному році, я взяв про всяк випадок, – може пригодиться цей надійний хлопець з Іваново. А от щодо Тельнікова, то ще на етапі ми обговорювали плани здійснення замаху на Хрущова. Домовилися, що після його звільнення я приїду до нього в Москву і тоді більш конкретно обговоримо цю тему. (Тельніков у минулому студент Ленінградського університету. Строк – 5 років. За порушення режиму в 60-му, здається, до року перебував на штрафному лагері – на «спецу». Звільнився Тельніков десь у кінці літа 63-го року. Потім емігрував в Ізраїль, а звідти в Англію. Батько Володимира Тельнікова був армійським генералом).
У камеру на місце вибулих прибуває двоє незнайомих в’язнів. Один із них українець, а другий – башкир. У башкира поведінка дивна, скоріше всього, що ця молода людина дійсно божевільна. Уже десь на другий чи третій день він поліз у шкафчик, вихопив звідти шматок хліба від пайки, який належав отому кримінальному типу, і став жадібно його ковтати. На нього кидається власник того шматка, з лайкою б’є башкира, забираючи в нього залишок. Я кинувся між них і припинив це неподобство. Башкира з камери забрали. А з українцем я дуже швидко здружився, то був Микола Танащук із Хмельниччини. Він дещо старший за мене. Місяць пониженого харчування вже відсидів. А прибув із 19-го за втечу з лагера, яку здійснив із Кочубеєм Іваном. Крім додаткового строку за втечу, їм дали і по три роки утримання на тюремному режимі. Про Івана я знав. Це посправник Павла Андросюка. Коли я перебував на 7-му, то Павло розповідав мені про невдалу втечу Івана з 19-го. Те, що Микола виявився посправником Кочубея, мене ще більше зблизило з ним.
Микола попав в ув’язнення в середині 50-х. В 1957-му здійснив вдалу втечу з 7-го лагера. Добравшись до Кавказу, спробував перейти кордон, але був затриманий. Його повернули в Мордовію, добавили строк і до наступної втечі він був на 19-му. Я сказав би, що Микола був занадто захристиянізований. Уся його поведінка свідчила, що це глибоко віруюча людина, яка неухильно дотримується заповідей Ісуса Христа.
Приведу тут один із випадків у його житті, який його характеризує. А було це в Грузії після втечі. Ото йде він вулицею міста, а його обганяє двоє молодих грузинів, які кудись поспішали. Тут в одного з них випадає якийсь пакуночок. Підійшовши, Микола піднімає пакуночок і виявивши в ньому велику суму грошей, гукає грузинів. Грузини зупинились. Микола підходить і подає їм пакунок. Вражені поведінкою Миколи, грузини на знак вдячності вручають йому якусь там суму з цих грошей. Отакий був Микола. Дивак, звичайно. У такій скрутній ситуації, в якій він перебував після втечі, віддати незнайомим людям те, що знайшов. Він був урівноваженим і аж занадто незворушним. І кожного дня, ставши десь у кутку, до десяти хвилин проводив за беззвучною молитвою. З філософів він найбільше цінував Сковороду, цитував його. Це від нього я вперше почув: «Дякую Тобі, Боже, що необхідне зробив легким, а важке – непотрібним». Я відразу ж збагнув глибину думки Сковороди і те, що вже за одну лише цю думку він вартий того, щоб його цінували. Бо дійсно: скільки дурнів, один перед другим пнуться, зі шкури вилазять, аби іншим довести, що вони спроможні осилити щось більш важке. Вся наша цивілізація – це результат натуги цих дурнів.
Розповів Микола і про останню втечу та про те, звідки в нього світла смужка на стриженій голові вище лоба. А було так. На 19-му він познайомився з Іваном Кочубеєм. Вирішили втікати з лагера (за межі лагера їх не виводили). І втікати серед білого дня. Приготувавши все необхідне для втечі, взяли драбини і пішли на запретку. Перелізли через першу дротяну огорожу, пробігли через смугу землі, поставили драбини до частоколу і полізли наверх. А на вишках автоматники. Одна з вишок зовсім недалеко від них. А друга на значній відстані. Їм повезло. Стріляти з тієї дальньої вишки солдат не став, бо міг попасти в солдата на вишці, що недалеко від утікачів. А в солдата, що на ближній вишці, з переляку чи від чого іншого випав ріжок з автомата і впав у запретку. Залізши на частокіл, зіскочили вниз. Але при цьому Іван вивихнув ногу. Швидко перемахнувши через зовнішні огорожі, кинулись до лісу, який був поряд. Солдат із дальньої вишки став по них стріляти, але не вцілив. Іван ще вскочив у ліс, але бігти вже не міг і сів на землю. А Микола побіг лісом. Мабуть, десь поряд були солдати, бо відразу ж почалось переслідування. Миколу дуже швидко почав наздоганяти солдат із собакою. Але чомусь не стріляв і не спускав собаку з повідка. Та коли вже наблизився на невелику відстань, крикнув: «Стій!». Микола став і повернувся до нього обличчям. І тут же черга з автомата. Куля чиркнула по голові вище лоба. Микола падає, прикинувшись убитим. Його голова залита кров’ю. До нього підійшов солдат. А коли підбігли й інші солдати, Микола заворушився, глянув на них. І відразу ж той, що стріляв у нього, навів на Миколу автомат і вже мав натиснути на гачок, та солдат, що стояв поруч, помітив і кинувшись до нього, відвів автомат у бік й сказав: «Якщо ти хотів добити, то це треба було робити до нас. Ти не маєш права, будеш відповідати». Я не питав ні в Миколи, ні в Івана (пізніше), бо про таке не питають, але для мене так і залишилось незрозумілим, чому вони йшли на запретку серед дня, адже вони не сиділи в камерах. І чому недалеко від вишки, з якої лише через утрату ріжка солдат не міг стріляти. А тому виникає питання, чи не була тут домовленість із солдатом?
Через декілька тижнів мене перевели в іншу камеру. З Миколою більше не зустрічався. Ще коли перебував у Мордовії, то чув, що він збожеволів, та не вірилось. А вже десь у другій половині 90-х років прочитав спомини незнайомого мені в’язня про Володимирську тюрму (Анатолій Радигін, «Життя в Мордовських концтаборах зблизька», 1974 рік, Мюнхен). На жаль, з ним таке дійсно сталося – Микола збожеволів. Подальша його доля невідома.
Протримавши мене на першому поверсі, де крім мене в камері було ще двоє в’язнів, прізвищ та імен яких я не запам’ятав, але з одним із них зустрівся в 1964-му на особливому – 10-му лагері, адміністрація тюрми в листопаді перевела мене на загальний тюремний режим.
Я опинився в кутовій камері № 85 – трійник, на третьому поверсі. У камері вже сиділо двоє в’язнів. Це були якісь незрозумілі для мене типи. Один десь у моїх роках – якийсь напівлатиш (із його слів). Хоча він не розповідав, але, скоріше за все, що прибув із кримінального лагера. А другий трохи старший, але мовчазний, визначити, що він собою являє, було важкувато. На загальному режимі мені вже можна було закупляти продукти на 2 руб. 50 коп. у місяць та одержати п’ятикілограмову посилку. Гроші на моєму рахунку ще якісь там були, і я, як і всі, закупив продукти та написав батькам листа, щоб вислали посилку – вже останню посилку, яку я ще мав право отримати. Незабаром оцей напівлатиш одержує посилку. Третю частину посилки дає мені, а того мовчуна лише пригостив. На другий день, як завжди, я з цим напівлатишом виходжу на прогулку, а мовчун залишається в камері (на прогулку він виходив зрідка). Відбувши належну годину в прогулочному дворику, повертаємося в камеру. І тут цей напівлатиш з лайкою кидається на мовчуна і б’є його по голові металевою мискою. Я кидаюсь між них. У мовчуна з голови йде кров. А цей напівлатиш кричить, що він (мовчун) лазив до нього в торбинку з продуктами. У камеру заходять наглядачі. Пояснюючи, що він не брав продукти, мовчун виходить з камери. Неприємна сцена. Але куди подінешся. Ми залишаємося вдвох. Та недовго. В камеру входить середнього зросту, кремезної будови, з вольовим обличчям в’язень, якому на вигляд вже десь за тридцять п’ять років. Знайомимось. Іван Кочубей – каже він про себе. «Іван?» – перепитав я здивовано, ступивши до нього ближче, і торкаючись його руками. Мені аж не віриться, що я зустрічаюся з Іваном – посправником мого друга Павла Андросюка. Іван також дещо здивовано дивиться на незнайомого йому в’язня, який так радий зустрічі.
Про Івана я знав із розповідей Павла. Після служби в армії Павло залишився в Іркутську. Там і одружився. А з часом познайомився з Іваном, який уже і в лагерах насидівся. Будував і залізницю в Монголії. Не пам’ятаю, як уже вони дійшли до думки виготовляти і розповсюджувати листівки, і, що саме вони там накоїли, бо цю антисовєцьку (паперову) діяльність затьмарила серйозніша акція, за яку вони також були притягнуті до відповідальності. Ну, а акція, на яку вони пішли, була пов’язана з тим, що на розгортання антисовецької діяльності потрібні були гроші. Спершу хоча б якась невелика сума. Отож було вирішено пограбувати магазин.
Подія розгорталась таким чином: увечері вони підходять до магазину, сторож – всередині магазину. Коли двері відчинились, Іван забігає всередину, але сторож устигає вскочити в кладовку, що поряд із дверима. Іван біжить назад до дверей, до виходу. Іван без зброї, а в сторожа у кладовці рушниця. Вибігши з магазину, Іван з Павлом біжать по снігу. Вискакує з магазину й сторож. Сторож біжить за ними й на бігу стріляє по них. Іван бере у Павла малокаліберку, присідає, прицілюється і стріляє. Сторожа поранено і переслідування припиняється. Через якийсь час їх арештовують. В 1959 році – суд. Івану і Павлу дають по 15 років з перебуванням перших трьох років на тюремному ув’язненні – у Володимирській тюрмі. На етапі домовляються, що прибувши в лагер будуть утікати.
Іван розповідав дещо про втечу, а потім з невдоволенням у голосі:
– А що ж Павло не втікає? – питає мене. – Ми ж із ним домовились.
Звичайно, Павло менш ініціативний і рішучий, ніж Іван, але він таки пробував утікати. На прогулянці я розповідаю Іванові про Павла, про його спробу здійснити втечу з лагера.
Десь через кілька днів Іван показує мені половину ножовочного полотна, яке йому вдалося дістати і якимось дивом провезти аж у Володимирську тюрму. Він сказав, що спробує перепиляти ґрати і, спустившись на подвір’я тюрми, перелізти через тюремну стіну на територію військового училища. Зробити це він збирався в іншій камері, бо 85-а камера була для цього непридатна – на вікні подвійні ґрати. Обдумавши все, я сказав Іванові, що в нього дуже мало шансів на вдалу втечу. Виявлять спробу до втечі – це знову додатковий строк, а головне, додаткове тюремне ув’язнення.
– Не варто ризикувати, – сказав я йому. І додав: «Я у квітні звільнюся і підготовлю втечу з лагера. Підбереш хороших хлопців для діяльності на волі – таких, які були б готові на все».
Іван довго вагався, але прийняв мою пропозицію. Ми домовились: я переправлю зброю (його влаштовувала малокаліберка) в лагер, або зроблю з волі підкоп. А таке зручне місце для підкопу я намітив, коли ще знаходився на 3-му лагері. Там поруч із запреткою стояла велика будівля – склад, до якого на 3-му ми добудували приміщення. Підлога цього складу була на висоті біля одного метра. Проникни під підлогу і рий собі до лікарні. А в лікарню можна було попасти з будь-якого лагера. І не обов’язково бути хворим. Можна було б і мастирку (симуляцію хвороби) зробити.
Після нашої домовленості, вийшовши в туалет, Іван викинув ножовочне полотно, яке з таким трудом доставив у тюрму. Потім, мабуть, жалкував, бо його можна було б спробувати засунути десь в одному з прогулочних двориків, а то і в обкладинку якоїсь книжки заховати. І я чомусь не подумав про це і не підказав йому.
У цій камері я ще встиг одержати посилку і поділити її на три частини, віддавши частину й тому напівлатишу. До речі, він виявився паскудною особою. Дуже швидко збагнувши, що я з Іваном у дружніх стосунках, чомусь став нашіптувати мені (отже, він був ще й дурнем), що Іван – це не Іван, а підсаджений, який видає себе за Івана. Само собою зрозуміло, що я розповів про це Івану, сказавши при цьому, щоб Іван його не чіпав, бо нас розсадять по різних камерах. Але по тому, які погляди після цього кидав на нього Іван, той збагнув, що я розповів Івану про його нашіптування, і коли якогось дня ми виходили на прогулку, то він з нами не вийшов і відразу ж став вимагати в наглядача, щоб той викликав корпусного. Коли ми повернулися з прогулки, то його в камері вже не було. Незабаром і мене перевели в іншу камеру. З Іваном я пробув десь біля двох тижнів і більше з ним не бачився. До мене він претензій не мав, бо я йому сказав: я не виконаю обіцяного лише в тому разі, якщо мене арештують. На жаль, Івану більше не вдалося побути на волі. Уже пізніше я довідався, що він помер в ув’язненні.
Іван був родом з Кубані. Після звільнення в 63-му я листувався з його братом, старшим від Івана, його адреса: станиця Полтавська, хутір Брюховецький.
Уже в 90-х роках, будучи на волі, мав випадкову розмову в Києві з одним в’язнем, який сидів з Іваном в одному лагері й спілкувався з ним. Я, звичайно, поцікавився, чи була в Івана з ним якась розмова про мою обіцянку допомогти йому.
– Була, – відповів мені цей в’язень. І каже:
– Іван говорив, що Сергій зробив би те, що обіцяв.
На Новий, 1963-й рік, я вже сидів у камері № 73. Тут уже було не так, як у 85-й, у якій окрім голоду дошкуляв ще й холод, і доводилося грітись (поки не охолоне) біля чайника з крутим кип’ятком. В 73-й холод уже не дошкуляв. Ця камера також на 3-му поверсі вікном до військового училища. В камері нас було п’ятеро. У цій камері я й сидів до звільнення. З в’язнів цієї камери запам’ятались лише два прізвища та оте, що якийсь час перебувало і двоє українців старшого віку, з Західної України, один з яких мав строк понад 10 років і перших п’ять років тюремного ув’язнення. Мабуть, то був член однієї з організацій Львівщини, керівників яких у 1962-му було засуджено до страти, бо, пам’ятаю він згадував про одного з розстріляних у розмові зі своїм земляком. Ну, а так як він висловлював своє дещо негативне ставлення до розстріляного, то я втратив інтерес до його особи. А ті прізвища, що залишились у пам’яті, це Кульчар і Афонін. Кульчар – угорець за національністю, в минулому військовополонений. Він багато просидів, адже крім полону кілька разів пробував перейти кордон, бо ніяк не міг домогтися легального переїзду в Угорщину, де жила його рідня. Він жалкував, що одружився з росіянкою і прийняв совєцьке підданство. Це вже була засмикана, нервова, невисокого росту особа. У тюрмі він вже понад рік. Розповідав, як йому сиділось у камері з берієвцями – була там така камера. І про двох в’язнів, які розітнули собі вени, націдили в миску крові й пили її, підсмажували на газетах. Ларьком Кульчар не користувався. І посилку не одержував, бо нікому було вислати: ні гроші, ні посилку. А Афонін, родом з Ленінграду, колишній солдат, проходив строкову службу в Німеччині і при спробі перейти в Західну Німеччину був заарештований. З великим строком ув’язнення недавно доставлений в тюрму.
Мабуть, завдяки тому, що ще не вичерпався жировий запас, то перші місяці перебування в тюрмі переносяться не так відчутно. А от минає якийсь час і відчувається, що таке постійне недоїдання і тюремний режим взагалі. Ніхто з нас, новоприбулих, не був раніше в таких умовах. А це крім недоїдання з 6-ї ранку до 10-ї вечора («підйому» і «отбою») потрібно бути у вертикальному стані. Заборонялось навіть голову покласти на стіл. І коли вже надходить час відбою, всі поглядають на нічну лампочку, бо під вечір голова стає тяжкою, з’являється відчуття, наче мозок відстає від черепа і хлюпається, як якась рідина. Нарешті над дверима загоряється червона лампочка (нічна) і всі моментально падають, бо через 8 годин знову бути лише у вертикальному положенні. На роботу не виводили. У камері ходити ніде, бо посередині камери вмурований стіл з лавками по боках. Ходити можна тільки від дверей до цього стола, десь із метр відстані. Це два середні кроки, або три зовсім дрібні – не ходіння, а одні повороти: тупцювання на місці. Тюремна атмосфера дуже пригнічувала. Але більше за все – голод. Голод мучив постійно. Поснідають – і вже чекають обіду, пообідають – чекають вечерю. Ну, а що вечеря... Це якщо не якась крупа на воді, то ложок сім «пюре» – картопля, розтерта у воді – така собі рідина, там ні жиру, нічого нема. Хліб видавали вранці, я ділив цю гливку пайку на три рази, а дехто відразу її з’їдав, а обідав і вечеряв без хліба. В обід черпак рідкого борщу чи супу, в якому подекуди плавають краплі якогось жиру, та кусочок величиною з наперсток м’яса. А на друге ложок сім здебільшого ячної (її називали «кирзовою») синюватої на колір рідкої каші на воді. На сніданок давали черпак рідкого супу та зрідка маленький кусочок часто напівзогнилого оселедця, бо частіше давали з десяток тюльок. Щоб більше наповнити шлунок, в’язні стали заливати тюльку окропом і таким чином одержували з півмиски додаткової похльобки. А отоварювались у ларьку два рази в місяць: по п’ять батонів і пачку маргарину за один раз отоварювання. І що те отоварювання? Ну, отримає це в’язень, угамує трохи голод – а далі знову голодний. І чекати на якусь добавку вже не доводиться. Але якось був і сюрприз. Одного вечора, вже незадовго до відбою, відчиняються двері, в камеру заходить старшина і ставить на стіл велику каструлю, наповнену доверху червоними буряками. «Розбирайте», – каже нам старшина. Усі схоплюються, дістають зі шкафчика, що на стіні, миски, і кожен накладає собі, поглядаючи, щоб у миску не було покладено більше, ніж в інших. Старшина забирає порожню каструлю і виходить із камери. У камері збудження. Адже кожен чекав уже на відбій, а не на повну з верхом миску ласощів. Усі повеселішали і накинулись на буряки. Повинен сказати, що хоча й доводилось раніше їсти червоний буряк, але не було такого солодкого і смачного, як ото приніс старшина. Все ж залишилось нерозгаданим: у тюрмі стільки камер, і від кухні набагато ближче, ніж до нашого третього поверху. Чому ж він вибрав саме нашу камеру?
Адміністрація вимагала виконання вимог режиму утримання. Хто не виконував, того переводили на суворий режим, відправляли в карцер або позбавляли посилки чи ларька. Більшість старалася не порушувати режим, розуміючи, що нічого не доб’ються, а лише нашкодять собі. Але були й такі, які не просто допускали якісь там незначні порушення режиму. Вони поводили себе так, нібито не відбулося ніяких змін, а тому не надавали належного значення статті 77-прим.
Уже в січні чи лютому нам стало відомо, що розстріляно Денисова, який до того сидів у цьому ж корпусі. Розстріляли за те, що влітку, виходячи на прогулку, чомусь штовхнув наглядача і збив кашкета. Його засудили за ст. 77-прим.– напад на представника адміністрації. Подібних випадків тоді було достатньо. Звичайно, у місцях ув’язнення для кримінальних. Розстріляли якогось битовика і на 10-му – замахнувся табуреткою.
Інколи в прогулочний дворик заводили в’язнів із двох камер. Завдяки цьому я кілька разів був у одному дворику з грузином, який здійснив втечу з сінокосу на 17-му. Він весь час перебував у пригніченому стані. Розповідав дещо про втечу, щоправда, неохоче. Виявляється, вночі він дуже змерз і зайшов у якусь хату. Слабенький,– подумав я, будучи невдоволеним, що він зірвав втечу Павла. Виходив на прогулянку й Орлов – колишній начальник поліції в Ровеньках, який сидів по справі «Молодої гвардії». Це була якоюсь мірою знаменитість, до нього підходили, розпитували про події двадцятилітньої давнини. Він був вже в роках, невисокий, кремезної будови. Розповідав про ті події і обурювався, що в кінофільмі він не в чоботях, а в бурках, яких ніколи не носив. У нього, як і в бургомістра Краснодону Стеценка, який також сидить у першому корпусі, 25 років тюремного ув’язнення. Орлов нам каже:
– Якби не той Фадєєв зі своїм романом, то я і Стеценко вже давно були б на волі.
У камері я нічого не читав і в доміно з іншими не грав, не підключався і до всяких там балачок. Моє ліжко було під вікном, то накрившись майже з головою бушлатом та обпершись спиною об стіну (моя тогочасна основна поза в тюрмі), я, відсторонившись від усіх, поринав у свій світ, в інші виміри світу, життя. Крім іншого, я думав: якби я народився і проживав у тюрмі без вікон, а отже не знав би, що є сонце, дерева, ріки, що є щось смачніше від того, що мені дають, то чи був би у мене потяг до чогось? Свобода! А що таке була «свобода» для того ченця-затворника, який замурував себе? Потяг до свободи – це потяг до чогось. Зі зникненням отого «чогось» (омани) стає байдуже, де ти будеш – у тюрмі чи за тюрмою. Можна бути невільником (безпаспортним колгоспником) і не відчувати себе невільником. Отже, виходить, що раб не той, хто перебуває в рабстві. Раб той, хто відчуває себе рабом.
Отак минув мій останній час перебування в ув’язненні. Коли вже підходило звільнення, записав та завчив напам’ять адресу батьків Афоніна. От уже й день той настав – 13 квітня 1963 року. Співкамерники і радіють, що я вже позбавляюся цих знущань, що вже ось стану вільною людиною і для мене буятиме весна з усіма принадами, і сумують, що в них доля інша, що їм ще роки й роки не бачити волі, терпіти знущання. Я розумію їхній стан. Особливо Афоніна – молодого хлопця, в якого молодість пройде за ґратами. Двері відчиняються. Я прощаюся зі всіма й виходжу з камери. Мене ведуть вниз. А там, усе перевіривши, віддають мені мій дерев’яний пофарбований у темно-синій колір чемоданчик із двома книгами в яких були сховані домашні адреси в’язнів. З такими чемоданами вже не виходять з лагерів, але мені байдуже. У мене то був новий, фабричний, але на 17-му я віддав його Омельченку з Рівненщини, а його дерев’яний узяв собі, бо куди ж йому, моєму ровеснику, без рідні, їхати з таким чемоданом до чужих людей. Вручають мені квиток на поїзд до Новограда-Волинського та довідку про звільнення, з якою я маю піти в паспортний стіл і одержати паспорт. На вахті хотіли, щоб я розписався про нерозголошення якихось там «тюремних таємниць», але я відмовився.
Прийшовши до залізничного вокзалу, який недалеко від тюрми, повернув праворуч до паспортного столу. Довго не добирався. А там мені швидко зробили паспорт. Повернувшись на вокзал, ще якийсь час чекав на електричку. Коли настав час посадки (десь в годині 14-й), перейшов на другу сторону станції, де на останній колії біля високої платформи стояла майже порожня електричка. Незабаром електричка рушила і через якийсь час я був на станції Пєтушки, де в мене була пересадка. Щось поївши в їдальні, відіслав листа батькам Афоніна в Ленінград, написавши, що їхній син сидить з Кульчаром, що в тюрмі кожна крихта на рахунку і він має можливість одержати на нього посилку. Здається, щоб і грошей невелику суму вислали на Кульчара. Стояв на пероні. Злегка трусив сніг. Дивився на колеса поїзда, що проходив мимо, і думав: «А чи варто їхати додому, адже все безглуздо?» Уже сіріло, коли я сів на поїзд, що йшов на Москву. Моя подорож з Пєтушків до Новограда чомусь вилетіла з пам’яті. Залишилось лише в пам’яті, що в Київ прибув у другій половині дня, світило яскраво сонце, а поїзд до Новограда буде десь у ночі. Я пам’ятав розклад руху поїзда, який кожного дня проходив через Новоград-Волинський, а тому ще з тюрми написав батькам, що буду десь о 10-й ранку в Новограді. От і Новоград. Людей з поїзда виходить мало. А тому, коли я вийшов з вагону недалеко від вокзалу, то ми відразу ж побачили одне одного і пішли назустріч. Зустріти мене приїхав батько з братом Миколою. Відразу ж дістають із мішка одяг і пропонують переодягнутись. Та я відмовляюсь. Мене влаштовує й те, що на мені: новий бушлат, що видали при звільненні, та темно-синій кашкет з нашитим спереду недокінченим тризубом, пошитий у лагері й подарований мені Василем Макаренком. Мені було байдуже, як мене сприймають люди. Адже людина має поводити себе так, як ніби нікого крім неї немає у всесвіті. Звичайно, людей я розрізняв: це були самки і самці. Кожне щось хотіло, а тому кожне стежило за станом свого «пір’ячка».
– Ходімо в їдальню, поїмо, – каже мені батько, побачивши, мабуть, який я маю вигляд.
– Ні, поїдемо додому, – кажу батькові.
Приїхавши в Рогачів, вийшли на Довбишському повороті й поспішаємо додому. День якийсь не радісний, похмурий. І грязь на стежці, на яку ми вийшли за містком, щоб добратись додому навпрошки. Дехто нам зустрічається, вітається, але ми не зупиняємось, бо нам ніколи, адже вдома мати, яку треба порадувати моїм поверненням. Заходимо на подвір’я, а мати вже побачила нас, відчиняє двері, зі сльозами на очах кидається до мене. Я ж – незворушний. (Я не забував: мати – це вчорашня дівка, яка захотіла стати жінкою, те саме – що й телиця, якій захотілося стати коровою). Я розумію матір, але я вже не той, що був колись, замість виявлення радості мені все більше хотілося сказати оте Ісусове:
– Що тобі, жоно!
Мати швидко заспокоюється і, не приховуючи радість, носить тарілки на стіл.
Сідаємо за стіл, наливаємо стопки, обідаємо. Приходять зі школи найменший брат Андрій і племінник Павлик – син сестри Наді. Андрій уже величенький, не той малюк, що проводжав мене в 1959-му в Житомир. І він, як і всі, радий, що я вже вдома, розповідає, який у нього був хороший великий пес, що й ворота по команді перескакував. Але його вже нема, кілька днів тому виявили в будці мертвим.
Не пройшло багато часу по обіді, як приходять родичі, сусіди, приїжджають возом і брати по батькові – Василь і Павло. Всі звертають увагу на те, яким я був і яким худим повернувся з тюрми. А Андрій Слюсарчук, двоюрідний брат батькові, який також за щось побував недовго в лагері, побачив мене, сів за стіл, випив стопку й витирає сльози. Я посидів з гостями, та відчувши втому, поліз на теплу піч і поринув у забуття.
Минуло два тижні, як я вдома. Прописався в селі. Одержав і листа від Кульчара, в якому дякують за сприяння в одержанні посилки. Я навіть був здивований, що все вийшло так швидко. Написав листи Івану Кочубею та Павлу Андросюку, щоб знали, що я вже вдома, і про них пам’ятаю. На волі, крім рідних, у мене нікого нема. За весь період ув’язнення я, крім батьків і сестер, ні з ким не листувався, ото й усього, що якось відписав Олександру Григоренку. А що було писати іншим? І для чого?! Перебираючи фотографії, вилучив ті, які мені колись дарували напам’ять дівчата і при матері кинув їх у палаючу пічку.
– Навіщо, хай би були! – каже мати.
– З цим покінчено, – відповідаю матері й продовжую, – у мене сім’ї не буде. Якби я був віруючим, то пішов би в монастир. (Ще за рік до звільнення була думка створити Орден, який закликав би відмовитися від репродукції. Та одночасно розумів: людство ігноруватиме мої аргументи щодо безглуздості виготовлення дітей. То буде те саме, що казати яблуні – не плодити яблук. Це буде всього-на-всього ще одна секта тих, що не розмножуються).
– А як же без сім’ї? А старість? – знову мати своє.
– Я не доживу до старості, – кажу на те матері. – Я далі йтиму своєю дорогою. Я не хочу повторювати ваше життя, – добавляю до сказаного.
Мати засмучена і, не знаючи, що мені сказати, інколи стиха схлипує. А мені не хочеться обнадіювати рідних. Для чого, коли в скорому часі я можу загинути. Я був упевнений, що живим мене вже не візьмуть.
Я відпочивав, відходячи після тюрми. І якщо була якась поміч від мене, то це лише з тих робіт, що були в городі. Мені було прикро, що я нічим суттєво не можу допомогти рідним, які, як і більшість у селі, ледве зводять кінці з кінцями. Та ще й мати на фермі дояркою, і сестра Ольга десь на Запоріжжі доїть у совхозі корів і проживає в гуртожитку, та й Надя, розійшовшись із чоловіком, десь там під Джанкоєм в совхозі на виноградниках, у гуртожитку. Знаю, що й сестри бідують, бо зарплата їхня нікудишня. Брат Микола працює в колгоспі трактористом на різних роботах, а одержує мізер. Невтішна ситуація, але тішу себе тим, що незабаром зійдусь із потрібними мені людьми і зможу щось провернути – дістати гроші не лише для себе, а й для них.
І ось у травні, через місяць після мого звільнення, до мене приїжджає Борис Бульбінський. Коли він заходив, то я з батьком якраз був на подвір’ї. Я батькові відразу ж:
– Це мій знайомий з Вірлі, - навіщо батькові знати, хто він, звідки і чому прибув до мене.
Ми пішли в кінець городу, сіли на схилі хвоси й Борис розповідає мені про своє життя на волі і про свою діяльність по створенню організації. Він проживає в Здолбунові, працює робітником на Здолбунівському цементному заводі, бо до викладацької діяльності його не допускають. Розповідає мені, що вже створено підпільну організацію під назвою ВДФ РСДП (Всесоюзний демократичний фронт – Революційна соціал-демократична партія), що листівки вже надруковано й приступатимуть до їх розповсюдження. Розповідає і про зміст листівки. А це про відродження Хрущовим сталінізму, заклики до демократизації, багатопартійної системи, про право кожного народу на самовизначення.
– А якою мовою надруковано ті листівки, які будуть розповсюджуватись в Україні, – питаю Бориса.
Борис зам’явся, але каже – російською.
– Ну, то не годиться, щоб в Україні українці розповсюджували листівки російською мовою, – кажу йому.
– З часом будуть і українською, – обіцяє Борис.
Виясняю, як в організації з виготовленням фальшивих документів на випадок переходу на нелегальне становище і з фінансами. Виявляється, що про перехід у підпілля в них і думки не було. А фінанси – заробіток членів організації. Я дивлюсь на його потертий сіруватий піджачок, на пом’яті штани, заправлені в кирзові чоботи. І це в середині травня! Думаю: ні, це не для конспірації він так одягнутий, щоб мати вигляд якогось місцевого колгоспника.
– Так діяти не годиться, – кажу Борису, і продовжую:
– Перш чим займатись якоюсь діяльністю, потрібно мати фальшиві документи і перейти на нелегальне становище. А тоді, в першу чергу, – зброя і гроші, бо на ті зароблені копійки організація функціонувати не зможе, та ще й неабияка – а Всесоюзна. Борис погоджується, що дійсно гроші потрібні. А щодо переходу на нелегальне становище, то такого бажання в нього не відчувається. Тоді я розповідаю йому, в яких умовах уже перебувають в’язні, що вже нема тих умов, у яких він перебував, і якщо не перейти в підпілля, то дуже легко знову попасти за ґрати. Борис упевнено каже:
– Якщо боятись тюрми, то й нічого чимось займатись.
На це зауваження я нічого йому не сказав, але подумав: то добре, що не боїться тюрми.
Я Борису довіряв. А тому розповів йому, що в мої плани входить створення націоналістичної організації і організація втечі групи в’язнів із лагера. Отже я не можу входити в його організацію. Але ми могли б співпрацювати – допомагати одне одному. Борис просив, щоб я допоміг у розповсюдженні листівок. Я не погоджувавсь, бо така дріб’язкова справа була не вартою того, щоб я нею займався. Та коли Борис сказав, що він не проти роздобути десь гроші, і що у вахтера на цементному заводі є револьвер, який у нього легко було б відібрати, то я погодився допомогти йому в розповсюдженні, але з умовою, що після розповсюдження листівок я приїжджаю до нього, ми забираємо у вахтера револьвер і йдемо роздобувати гроші – проведемо експропріацію, напавши на якусь касу або магазин чи на інкасатора. Я був радий, що він погодився, бо вже не потрібно когось підшукувати чи чекати на когось із надійних – тих, що мають незабаром вийти з ув’язнення. До того ж, в разі чого, він обіцяв, що і його люди зможуть підключитися до моїх справ. Домовився я з ним і про те, що ніхто з його організації не знатиме про мене. Я сказав йому:
– Я не хочу знати, хто ті люди, які входять у вашу організацію, і не хочу, щоб хтось із них знав про мене.
Коли ми розмовляли, то батько працював на городі. А побачивши, що ми вже йдемо від хвоси, підійшов і каже:
– Ходімо пообідаємо.
Ми всі троє сіли за стіл. Батько й пляшку поставив. За обідом і розмова пішла. Батько розпитував Бориса, хто він та чим займається. І Борис чомусь не став приховувати, хто він і звідки, сказавши, що він не з сусіднього села Вірля, а з Вілії, що на Рівненщині. Мені це не сподобалось, але думаю – хай собі буде й так. А коли Борис уже пішов за ворота, батько мені каже:
– То до тебе приїхав такий, як ти. Ти знову збираєшся займатися дурницями. В тюрму захотів?! За народ вболіваєте! Навіщо воно тобі? Ти що, не бачиш, які люди?!
Я заспокоював батька, кажучи йому, що людина проїжджала і зайшла мене провідати. Що ми не збираємось чимось займатись. Про народ я нічого батькові не сказав, бо й сам бачив, чого він вартий. Та й узагалі, причому тут народ?! Хіба для того, щоб зробити якусь неприємність Москві (окупанту) потрібен народ? Що мені до нього, як і йому до мене? Адже тут усього-на-всього спрацьовував інстинкт протидії – бажання дати по пиці тим, хто силою нав’язував свою волю. У даному разі протидія нахабній Москві. До того ж, незважаючи ні на що, в мені ще жевріло щось геростратівське. Батьки ж, а особливо мати, сприймали мене як якогось примітива. Сестра Ольга якось сказала мені, що мати, говорячи їй про мене, казала: «Сергій, як і Христос, страждає за народ». (Мабуть, батьки думали, що я є тим ідіотом з повісті Горького, який вирвав своє серце, щоб освітити свиням дорогу до корита. Якщо так, то вони помилялися, бо для мене пожертвувати своїм життям – це стати погноєм для когось, визнати себе меншовартісним. А що може бути більш вартісним, ніж ти сам!).
Я розумів, що Бульбінський – це не те, що було б бажане в даному разі. Але мені потрібно було щось робити, бо вже місяць сиджу на шиї у батьків, а влаштовуватись на роботу в мої плани не входило. Я не бажав бути добровільним невільником. До того ж і влада скоро зверне увагу на те, що я не працюю, й вимагатиме, щоб я влаштувався на якомусь підприємстві або йшов працювати в колгосп. Отже, не залишалося нічого іншого, як переходити на нелегальне становище. А для цього потрібні були хоча б зброя і гроші. Іншого виходу, як здобути зброю і гроші з Бульбінським, я не бачив. Мої ж спроби переконати Бориса в тому, щоб спершу виконати запропоноване мною – здобути зброю і гроші, наштовхувались на одне:
– Ні! Спершу – листівки, бо як нас арештують, то ми підемо по кримінальній справі.
А тому вже через кілька днів я виїхав у Здолбунів. Після зустрічі в домовленому місці зайшли до хати, в якій він проживав. Коли розглядав кліше, на якому Борис друкував листівки, то поцікавився в нього, як він друкував – голіруч чи в пальчатах.
– Голіруч, – відповідає мені Борис.
– Як?! Так на листівках відбитки ваших пальців. На вас відразу ж вийдуть, – кажу йому.
Замість того, щоб плюнути й піти від нього, я все-таки кажу йому:
– Добре, відбитки на листівках я знищу. А Ви зробіть те саме з тими, які є у Вас.
Узявши 1800 листівок (у вироку і в показах Бульбінського фігурує «1000». Чому – невідомо. Хоча добре пам’ятаю – 1800. Тому і вказую цю цифру. Хоча – мені байдуже), виїхав у зворотному напрямку.
Прибувши додому, відразу ж викопав у хліві неглибоку яму, поклав туди листівки, засипав і затрамбував. Так як я приїхав додому вранці, то батьки здогадались, що я за чимось їздив. І знову батько до мене зі своїми вимогами не робити щось таке, за що чекає тюрма. Але я на те не звертав уваги, лише повторював раніше сказане, що я не збираюсь жити так як вони і їм подібні. У вас своє життя, а в мене – своє. Тюрма – то тюрма! І якщо я знову сяду, то допомоги не проситиму.
Через кілька днів відкопав листівки, заніс їх у хату і приступив до знищення відбитків Бульбінського. Я брав стопку листівок і, нахиляючи її то до себе, а то від себе, стукав нею об стіл. Кожен листок терся об другий листок і таким чином знищував відбиток пальців. Старанно проробивши цю операцію, я впакував листівки в пакунок і на другий день (20 травня) в обідню пору виїхав попутною машиною на Довбиш. На перехресті, де був поворот на Довбиш, зліз із машини і пішов дорогою в напрямку автодороги Новоград-Волинський – Житомир. Незабаром побачив те, що збирався знайти по дорозі до Житомира: недалеко праворуч хлопчик пасе корову. Я перев’язую кисть правої руки заготовленим шматком білої тканини, насовую на очі кашкет і, підійшовши до хлопчика, кажу йому, що я кореспондент і мені потрібно відправити листи, але я необережно пошкодив руку й не можу підписати конверти. То чи не зміг би він допомогти мені. Хлопчик погоджується. Я даю йому ручку і він конверт за конвертом заповнює адресами. А адресати: Євтушенко, Твардовський і ще кілька відомих письменників. Хлопчик ще зовсім малий, сором’язливий і розмовляє зі мною лише з опущеною головою. Це мені подобається. Навряд, щоб запам’ятав. Я дякую йому та повернувшись на дорогу йду в сторону автотраси.
Я не поспішав, бо до вечора було ще далеко. Вийшовши на автотрасу, сів на попутну машину і перед заходом сонця вже був на околиці Житомира – на Богунії. Дочекавшись на кінцевій трамвайній зупинці сутінків, дістав кілька листівок і, розкидавши на цій зупинці, перейшов на другу сторону дороги та йдучи понад парканом військової частини періодично просовував кілька листівок за штахети. Розкидаючи по обидві сторони вулиці листівки, вже десь опівночі добрався до автостанції, яка тоді знаходилась на сучасній площі Перемоги. Повкидав і конверти в поштові скриньки. Заховавши невелику частину листівок у купі цегли якоїсь великої новобудови (готель «Житомир»), попрямував до залізничного вокзалу, розкидаючи листівки в подвір’ях будинків, які в основному були одноповерховими. Клав листівки й на підвіконня, а то й укидав через відчинені кватирки. Ніч була тиха і тепла, а вулиці безлюдні. Розповсюдивши листівки в районі залізничної станції, повернув до центру міста, діючи й далі тим же способом. На сході вже починало світати, коли я, взявши з купи цегли залишені листівки, знову приступив до розповсюдження. Останні листівки розкидав, коли от-от мало сходити сонце, а на вулиці вже появились поодинокі прохожі.
Отже, я ледве впорався з тим, що намітив. Увечері, приступаючи до розповсюдження, я й не думав, що це займе так багато часу. Хоча цими листівками я не дорожив і розповсюджував, аби розповсюдити. Звичайно, якби це були листівки моєї організації, то розповсюдження відбувалося б набагато раціональніше – робилося б із впевненістю, що листівки дістануться лише тим, кому вони призначались. А в цьому разі я фактично лише виконував замовлення. Без сумніву, що таку кількість листівок потрібно було б розповсюджувати не одну ніч, і навіть не дві. Відчуваючи значну втому (адже крім усієї ночі на ногах, я ще понад десять кілометрів пройшов від Довбиша до автотраси), пішов до автостанції. На автостанції пробув менше години, чекаючи на перший автобус до Новограда. У Новограді відправив листа Бульбінському, в якому дав знати, що листівки в Житомирі розповсюджено, і відразу ж попуткою виїхав на Рогачів. Прибувши, зайшов у школу. І якраз на перерву. Зустрівшись із братом Андрієм, запитав, як удома, чи ніхто не приходив. Почувши, що нікого не було, сказав Андрію, щоб на випадок, якщо будуть питати, говорив, що я ночував удома. І спокійно пішов додому.
Через днів два, коли я голився, заходить до мене односелець – рядовий колгоспник, але був в компартії. Зайшовши, питає, чи не бував я в Житомирі, чи не бачив, які там велосипеди продаються. Я відразу ж зрозумів, що йому, як комуністу, дали завдання і він змушений його виконувати. Його й голос видавав, бо він не мав артистичних здібностей і, мабуть, розумів, що не спроста цікавляться, чи був Сергій у Житомирі. Задерши голову і провівши бритвою по підборіддю кажу йому:
– Я не був у Житомирі. Не знаю, як там з велосипедами.
Він відразу ж пішов із хати. Я розумів, що йому було неприємно виконувати це доручення.
Уже десь під кінець травня з’їздив у Житомир, відвідав меблевий комбінат, НГЧ та зустрівся з Терновою Валентиною, з якою до ув’язнення вчився у вечірній школі. Я навіть трохи вділяв їй увагу, коли пізно увечері повертались зі школи: я в гуртожиток, а вона за міст, що біля вокзалу. Та коли я пішов з гуртожитку, то й припинилось моє спілкування з нею. Про кохання я їй нічого не говорив, але вона стала якоюсь засмученою і через якийсь час чомусь перестала ходити в школу, хоча й непогано вчилася. Отож я й вирішив зустрітися з нею. Дізнавшись, що вона на Богунії у якомусь там жіночому полку, я вже ввечері викликав її і ми трохи прогулялися. Валентина у військовій уніформі, вчиться на радистку. Вона мені розповіла, що в Житомирі було розповсюджено листівки і вранці, десь о 6-й годині, їх підняли по тривозі і направили на вулиці міста збирати ті листівки. Розповіли мені про листівки й на меблевому комбінаті, і в НГЧ.
Повернувшись із Житомира, через кілька днів виїхав на Запоріжжя у совхоз «Азов», у якому працювала сестра Ольга. Провідавши її, виїхав у Джанкой, де в виноградному совхозі працювала сестра Надя. Сестрам я не повідомляв, що збираюсь їх провідати, а тому мій приїзд був для них негаданим. Як в Ольги, так і в Наді не було нічого втішного: гуртожиток, виснажлива робота і мізерна зарплата. А чимось допомогти я їм не міг. Усе ж побачивши, яке життя у Наді, а до того ще й те, що її син росте як круглий сирота, запропонував Наді розрахуватися і повернутись на Житомирщину. Надя погодилась і швидко розрахувалась. До батьків ми повернулися вже удвох.
У першій декаді червня, стараючись бути непоміченим, виїхав у Здолбунів на зустріч з Бульбінським. Як і домовились, зустрілися в буфеті залізничного вокзалу. Випивши по склянці соку, пішли на якийсь луг недалеко від вокзалу обговорити наші подальші дії, а точніше, як я розраховував: негайно цієї ж чи наступної ночі забрати у вахтера револьвер, бо я вже не збирався відкладати цю справу на інший приїзд. По дорозі на луг я в нього нічого й не питав про це, бо я своє виконав, а тепер маємо зробити те, про що домовились. Я лише розповів йому про хлопчика в районі с. Довбиш та про те, як розповсюджував листівки. Та коли ми присіли і я запитав, коли підемо забирати револьвер, Бульбінський, помовчавши, каже:
– Я боюсь!
Я пробував вплинути на нього, але безрезультатно. Відповідь була одна: «Я боюсь!»
Переконавшись, що мої звернення до його сумління себе вже вичерпали і що нема вже про що з ним говорити, я підвівся. Підвівся і Борис. Ми мовчки пішли назад до вокзалу. На вокзалі ми розійшлись, не маючи наміру на зустріч у майбутньому. Мені було прикро, що зв’язався з цим нікчемою-«революціонером», що дав себе пошити в дурні. Адже можна було таки поставити по-іншому: спочатку забираємо револьвер, а тоді вже листівки. І якщо він не погодився б, то й розпрощатися з ним. Заспокоювало мене лише те, що КГБ на мене не вийде, і впевненість у тому, що Бульбінський, в разі арешту, мене не видасть. Я був таким упевненим, що навіть не став йому погрожувати вбивством у разі зради. Не дав і по пиці за відмову виконувати обіцяне. Хоча тут не по пиці треба було б бити, а «прибрати» – і кінці у воду.
Як виявилось, влаштуватись Наді в Житомирі було не просто. І роботу чомусь ніяк не могла знайти, і в прописці відмовили. Уже два дні бігаємо по Житомиру, а в нас нічого не виходить. І я подумав: а чому б не піти в КГБ і не попросити, щоб допомогли. До того ж, звернувшись до них, я цим самим покажу їм, що мені нічого їх боятись, бо я ні до чого непричетний. Іншого виходу, як звернутись до кагебістів, я не бачив. І от я з Надею на прохідній КГБ. Звернувшись до чергового з проханням організувати зустріч із кимось з керівництва, я сиджу в кімнаті й чекаю. Чекати довелось довго. Нарешті приходить майор і забирає мене з прохідної. Ми йдемо подвір’ям і підходимо до проміжку між двома невисокими мурованими парканами. Біля цього проміжку стоять двоє робітників з лопатами. А весь проміжок довжиною в кілька метрів охайно вистелений жовтим піском. Таке враження, неначе вони збираються вкрити цю ділянку асфальтом. Майор іде трохи збоку, обережно ставлячи на пісок ноги. Я також, наслідуючи його, ступаю так, щоб не розкидати пісок. За нами залишаються акуратні відбитки підошов. Заходимо в кабінет. Я викладаю своє прохання. Пояснюю, що сестра мене послухала, розрахувалась, а тепер не може прописатись. Я ще не встиг закінчити пояснення ситуації, в якій ми опинились, як зайшли і всілись за стіл зі всіх сторін ще троє в цивільному. Майор дослухав мене і, не сказавши твердо «ні» чи «так», а щось навколо цього, перейшов до політики та економіки, вклинюючи в свою промову і те, що випливало зі змісту листівки. Майор говорить, а інші уважно розглядають моє обличчя. Я спочатку із ввічливості уважно слухав майора, та мені стало нецікаво і нудно слухати його промову, що безперечно, відбилося на моєму обличчі. Один по одному ті троє встали і вийшли з кабінету. Майор припинив свою промову і я знову:
– То як? Допоможете чи ні?
– Допоможемо. Нехай сестра йде у паспортний стіл, а я туди подзвоню, – каже майор.
Я дякую і покидаю КГБ. На вулиці, стривожена тим, що я довго не появляюсь, чекала на мене сестра. Ми їдемо в паспортний стіл. На цей раз уже ніяких проблем. Її відразу ж прописують. Прописка є, то тепер і на роботу приймуть.
Хоча для мене це було неприємним, але, врахувавши все, я вирішив таки влаштуватись на роботу. Після випадку з Бульбінським я не став підшукувати когось із таких, які могли б допомогти дістати фальшиві документи, зброю та гроші. Мені й поспішати було нікуди, адже до повернення Кочубея в лагер ще залишається два роки. Отже, ще є час. Поспішати мені нікуди. Та й скоро мають вийти Макаренко з Тельніковим. Щоправда, по звільненню їм буде спочатку не до мене. Адже якщо вони погодяться, то і їм, як і мені, потрібно буде шукати когось із тих, хто буде належно поінформований, де і що можна дістати. Отже, це займе чимало часу. Не сидіти ж мені весь цей час у батьків на шиї. Та й представники влади почали вже вимагати, щоб я десь улаштувавсь на роботу. Отож хоч не хоч, а прийшов влаштовуватись теслею в «Міжколгоспбуд» – таки стати добровільним невільником. І я, як і інші робітники та службовці, став їздити в «Міжколгоспбуд», що на околиці Баранівки. Отак я знову став рабом, уже добровільно. Мене це дуже пригнічувало. Адже я не на ланцюгу! Адже вовк, вивільнившись з прив’язі, не чекає біля буди, коли його знову прив’яжуть. А я як той пес. І кругом – одні пси. Вони навіть не відчувають нашийника на своїй шиї. Їх цілком влаштовує їхня псяча доля. А якби їм ще вволю м’яса в мисці, то більше нічого й не треба було б. Вони сміються, співають, закохуються. І радіють, коли в їхній будці появляється їхній нащадок, який продовжить «псячий родовід». І я, як і вони, був у нашийнику. Але ми були різними. Нам не було про що й говорити. Я працював, як і вони. Але мовчки. Я знав: «Я тимчасовий пес. На мене чекає «ліс»». Таке ставлення до виконання якихось функцій у суспільстві стосувалось не лише комуністичного суспільства. Я вже не міг бути ні робітником, ні службовцем у будь-якому суспільстві. Я не міг бути мурахою в мурашнику. Незалежно від того, яке становище займає вона в цьому мурашнику.
У вільний від роботи час прогулювався, ходив на річку. З дівчатами не водився. Ото хіба побесідую з якоюсь. А на закиди щодо обзаведення сім’єю, то, бувало, говорив: «Я не проти мати дружину. Але якщо вона захоче мати дитину, то мені доведеться зводити її до сусіда». Ну, як ото водять корову до бугая. (Побавитися – то одне, а бути причетним до виготовлення людей… Я ж мисляча істота! Я швидше став би до стінки, ніж піти на таке). Як і в ув’язненні, я жив подвійним життям: внутрішнім – своїм, а зовнішнім – тим, яким жило оточення. Бувало, що внутрішнє вилазило назовні.
У Житомирі і в Рогачеві я поводив себе досить вільно. А так як від багатьох одержав інформацію, що в Житомирі було розповсюджено листівки, то з багатьма й ділився цією інформацією. Інколи надівав і кашкет, привезений з тюрми. Допускав і деякі висловлювання, які пізніше охарактеризували як антисовєцькі та націоналістичні. Я це робив свідомо, будучи впевненим, що така моя поведінка буде свідчити, що нічим потаємним я не займаюсь.
То вже, мабуть, перевалило на другу половину літа, як навпроти нашої хати до Лавренчуків поселився студент Житомирського культосвітнього училища, який мав проходити в Рогачеві практику. Ми дуже швидко познайомились. Він десь у моїх роках. По вечорах стали зустрічатись, обговорювати різні теми. Спитав я його і про те, чи не попадала йому листівка з тих, що були розповсюджені в Житомирі. І сказав: «Якщо розповсюджуються листівки, то значить є якась підпільна організація». Поведінка його була дещо дивною, не характерною для студента. На це і батько звернув увагу, коли ввечері він зайшов до нас під час вечері. Це і сусіди, до яких він поселився, помітили. Ну і нехай, чому б мені з ним не спілкуватись. Я бідкаюсь йому, що і заробіток малий, що хата нікудишня. Та він і сам бачить наше нужденне життя. На другий вечір ми зустрічаємось – і він, пригощаючи мене та брата Миколу дорогими цукерками, каже, що з’їздив у Житомир. Був гарний вечір і ми вирішили сходити в Острожецький клуб. Там чи то танці були, чи щось інше. У клубі ми майже не були, а тинялися біля нього, де зрідка зустрічались мої знайомі, які, перекинувшись кількома фразами, йшли в клуб. Клуб мене не цікавив – я просто пішов прогулятись. Студента також не цікавило те, що відбувалось у клубі. Ми продовжували говорити про всяку всячину, і раптом, повторивши те, що він був у Житомирі, «студент» міняє тон – це вже тон зверхності. І це вже не якийсь там недалекий студентик. І хоча прямо не каже, хто він такий, але говорить відкрито, що він був в КГБ, мав там розмову і що має для мене хорошу пропозицію. А саме: якщо я погоджусь на співпрацю, то матиму гроші, хорошу роботу і квартиру в Житомирі. «Але квартиру ви зможете одержати пізніше, а поки що займатимете в цій квартирі одну з вільних кімнат. Ця кімната вже буде ваша», – каже мені.
– Ні, я на таке не піду, – кажу «студенту».
Він здивований. Мабуть, був упевнений, що я з радістю прийму пропозицію. А тому, незважаючи на моє «ні», продовжує й далі про «хорошу пропозицію», з тим же тоном у голосі, сприйнявши, мабуть, моє «ні» як якесь непорозуміння.
– Ні! – знову я йому, але вже з твердістю в голосі.
«Студент» повертається до нормального тону і вже пробує переконати мене, що я дію нерозумно, відмовляючись від таких вигод, які матиму в разі співпраці. Та знову почувши тверде «Ні!», замовкає. Нам уже немає про що говорити. До нас підходить брат Микола. «Студент» дістає з кишені кілька цукерків і подає по цукерку мені і Миколі. Я беру цукерку і, поклавши в рот, роблю вигляд, що з задоволенням перевертаю її в роті. Мене насторожило, що недавно він давав по жмені, а тут по одній. А тому, постоявши біля нього з хвилину, сказав Миколі, що мені потрібно щось у нього спитати і відвівши його в сторону, сказав, щоб виплюнув цукерку. Скоріше всього, що в цукерці нічого не було, але про всяк випадок краще її не вживати. Не повертаючись до запропонованої пропозиції, «студент» повернувся з нами в Рогачів. Ідучи до своєї хати, я, як нічого не сталося, сказав йому «На добраніч». Більше я його не бачив. На другий день він виїхав. Його «практика» була недовгою.
З Бульбінським я зв’язок не підтримував і не знав, як там у нього з розповсюдженням листівок. Але поява «студента» давала підстави думати, що листівки розповсюджуються і що кагебістам потрібна людина, яка могла б вийти на організацію. А те, що КГБ вирішило, що таку інформацію могли б одержати від мене, мабуть, свідчило, що кагебісти володіли кодом, одержаним мною від Павла Андросюка. Користуючись цим кодом, я повідомив Павла, що зв’язався з організацією, але ця організація не та, яка мені була б потрібна, а тому в мене з нею не може бути нічого спільного. І якщо це справді було саме так, то цим самим КГБ впевнилось в тому, що до розповсюдження листівок я не маю відношення, але маю вихід на якусь організацію. Можливо, що ту, яка розповсюдила в Житомирі листівки.
Минуло літо. Десь уже мав вийти з лагера Тельников. Уже має бути і якесь повідомлення від нього. Та от 23 вересня мені вручають направлення від Баранівського воєнкомату в Житомирський госпіталь. Я маю там пройти медкомісію на придатність до призову в армію. 24-го прибуваю в госпіталь. У госпіталі мені повідомляють, що з якоїсь причини госпіталь не може мене прийняти в день прибуття. І що я маю прийти наступного дня – 25 вересня. Що ж, хай буде так. Я їду до свого приятеля Василя Герасимчука, який проживає в своєму недобудованому будинку на Мар’янівці. Цей будинок на дві половини. У другій половині, яка ще також не добудована, проживає тітка Василевої дружини Олена з чоловіком Василем на прізвище Козел. Поспілкувавшись зі всіма, вирішив провідати Надійку Котенко, яка проживала з батьками по вулиці Бородія. Вже було темно, коли Надійку викликали (я спочатку попросив якогось хлопчика, а потім одного з чоловіків, що підійшли до мене) з квартири на вулицю. Та ділянка вулиці була не освітлена і розгледіти одне одного ми не могли. Це вже була зустріч двох темних постатей, у голосі яких ще збереглося щось знайоме. Але й цього було достатньо, щоб відчути, що це вже не та 16-літня дівчинка. Вже не було в ній і тієї радості від зустрічі, яка була колись. Це вже просто зустрілись давні знайомі. Про Надю я вже знав від її сестри Галі (Олени) з якою зустрівся в травні, коли відвідав контору НГЧ. Ну і Галя дещо розповіла їй про мене. Звичайно, що в неї й не могло бути вже того, що було до мого арешту, бо я їй не давав про себе знати і навіть не поспішав зустрітися після звільнення. І вона стала вже дорослою – більш тверезо стала дивитись на речі. Тому, мабуть, і запитала мене, чи не буду я надалі займатись чимось таким, що загрожує тюрмою. Поспілкувавшись хвилин 10, ми розійшлись, бо говорити не було про що, адже ми були дуже різними. Та й потрібно було повертатись до Герасимчука.
На другий день по прибуттю в госпіталь мене помістили в неврологічне відділення, пояснивши, що в інших відділеннях немає вільного ліжка. Я не був обізнаним з нормами проходження медкомісії, з тим, чи правомірним було моє направлення в госпіталь, але весь час відчував якийсь неспокій. І коли 26 вересня, вже під вечір, до мене прибув у госпіталь батько, то я навіть сказав йому: «Мені хочеться втекти звідси». І справді: мене щось мучило, якась невідома тривога і таке відчуття, що потрібно непомітно втекти. Я навіть ходив територією госпіталю й обдумував, як це можна було б зробити. Але потяг до втечі був, та не було явної причини на такий крок.
27 вересня, в післяобідню пору, мені повернули мій одяг і виписали з госпіталю. По дорозі до автостанції я зайшов на Житній ринок, збираючись щось купити. Зайшов у магазин, що з лівої сторони на розі вулиць Московської та Гоголя. (Вхід зі сторони вулиці Гоголя). Як тільки вийшов з магазину і зійшов сходами – навпроти мене зупинився «газік» (його тоді називали «бобиком»). Тут же мене оточили троє в цивільному і сказавши тихо, що вони з КГБ (серед них був і той майор, з яким я вже бачився раніше), наказали сідати у машину. Усе це проводилося тихо і справляло враження, що якісь колгоспники підбирають свого знайомого.
Я знову в КГБ. Знову в тому ж кабінеті, в якому просив допомоги сестрі в прописці. Їх четверо. Як тільки зайшли, відразу ж приступили до допиту. Мені кажуть: «Назвіть прізвища в’язнів, з якими ви перебували в Мордовії». Називаю прізвища. Коли дійшов до прізвища Бульбінський, прозвучала команда: «Стоп! А тепер розкажіть про Ваші з ним стосунки і що Вам відомо». А що я міг сказати? Ото й сказав, що якийсь час перебував з ним у лагері на 17-му. І все. Більше нічого не знаю. Не знаю де він, з ним не зустрічався. Кагебісти не стали марнувати час і тут же виклали: 19 вересня в Рівному з валізою листівок було затримано Бульбінського, 20-го Бульбінський дав на вас покази. І розповідають про мої зустрічі з Бульбінським та про все, що стосувалося листівок розповсюджених у Житомирі. Не пам’ятаю, чи то в той же день чи на другий, навіть. зачитали його покази. Сумнівів не було, бо в такій послідовності, в деталях (показав і про пастушка в районі села Довбиш) міг викласти лише Бульбінський. Одержавши від кагебістів таку цінну інформацію і знаючи, що крім показів Бульбінського в них більше нічого на мене не може бути, я вибудував свій захист, признавшись, що дійсно, в другій половині травня (а не в першій), до мене приїздив Бульбінський і в розмові виясняв, які в мене плани на майбутнє, чи є в мене намір займатись антисовєтською діяльністю. На що я йому відповів, що займатись чимось таким, за що можуть посадити в тюрму, я не збираюсь, розповівши при цьому, який тепер жорстокий режим в місцях ув’язнення. Сказав кагебістам і те, що перед тим як піти від мене, Бульбінський запитав, чи не позичив би я йому свої туфлі, бо йому треба з’їздити в якесь місто, то буде незручно появитись там у кирзових чоботах. А буде їхати назад, то заїде й віддасть. Я дав йому свої туфлі, а пізніше він заїжджав і віддав. Оце все, що я знаю. Ну, а чому я про це не розповів відразу після затримання, то пояснюю тим, що мені не хотілося, щоб КГБ знало, що мене відвідала людина, яка сиділа за антисовєцьку діяльність. Щодо показів Бульбінського, то якщо він справді таке показує, то це брехня.
Після кількох діб перебування в КПЗ мене перевели в тюрму. І в КПЗ, і в тюрмі сидів один. Мабуть, у Житомирі вже не було таких, якими займалось КГБ. Після моїх показів мене вже не викликали. Лише якось звозили для якоїсь там формальності та показали мене начальнику управління КГБ. Мабуть, лише показати, бо коли я зайшов у великий кабінет, то начальник не дійшовши до мене кроків три, щось там сказав, я відповів і мене вивели.
– Поїдете в Київ. Хай там розбираються, – сказав мені якийсь кагебіст.
Десь через тиждень після арешту мене воронком перевезли до Києва і помістили в камері слідчого ізолятора КГБ. Це була довга, мабуть, метрів із шість довжиною та біля двох метрів шириною камера. Камера чиста. Паркетна підлога блищала жовтизною. Це був, якщо не помиляюсь, третій поверх. У цій камері я найдовше сидів. Здебільшого сам. Лише недовго, коли було вбито Кеннеді, зі мною сидів якийсь тип віком десь за 40 років. Він запам’ятався мені лише тим, що кожного дня натирав підлогу (мабуть, замість зарядки), та ще коли повернувся в камеру, то запитав мене, чи зможу я вгадати, кого вбито з великих державних керівників. У довгу розмову з тим типом я не вступав, бо в мене до нього була якась антипатія. Ну і під час слідства краще або мовчати або читати якусь книжку. (Книги періодично можна було брати в бібліотеці ізолятора).
Хто був той тип і за що сидів, залишилось невідомим. Незабаром його забрали з камери і я досить довго сидів один. Це мене влаштовувало, бо мені, особливо під час слідства, більше до вподоби була самотність. Та коли я ото сидів один, якось невдовзі після обіду сталося зі мною щось таке, що я і по цей день не можу пояснити. Це тривало недовго. Але такого зі мною не було ніколи в житті – ні до того, ні після. Отже, такий стан не міг виникнути сам по собі. Мабуть, щось було підкинуто в їжу.
Розслідування провадить республіканське КГБ. А слідчу групу з чотирьох слідчих по справі Бульбінського очолює капітан Старостін. За мною закріплено слідчого Житомирського КГБ капітана Коссовича. В цю групу входять слідчі КГБ з Рівного та Луганська. Коссовичу вже, мабуть, було десь за 40 років. Виявляється, він був і в тій групі, яка ото обсіла мене в кабінеті, коли я з сестрою приходив за допомогою. Я його не запам’ятав, але він якось мені сказав: «А ти тоді добре тримався». І ще сказав, що тоді в Житомирі вони не так, як треба було б, повели слідство. Без сумніву, що вони тоді поспішили все мені викласти (мабуть, надіялись, що після того, як усе викладуть, то приголомшать мене і я відразу ж у всьому зізнаюсь) і цим самим посприяли мені побудувати на самому початку слідства завершену схему захисту. Це від них я дізнався, що на Богунії вони виявили відбиток мого туфля (не знаю, наскільки той відбиток був чітким і чи той слід був придатним для ідентифікації з моїм туфлем), і на допиті показав, що мої туфлі в мене позичав Бульбінський. Фактично після мною викладеного в них уже не було за що зачіпитись, щоб вимагати якихось зізнань. До того ж, той школяр – учень 6-го класу Станіслав Запольський, якого вони відшукали в одній зі шкіл Довбиша, показав, що чоловік, якому він підписував конверти, був одягнутий в сірий піджак, без кашкета і в чоботях, тобто на всі 100% це був не хто інший, як Бульбінський. Я навіть здивувався, коли ознайомився з його показами. (Вже пізніше в мене навіть думка виникла, а чи не допомагав цьому хлопчику слідчий? Адже Житомирському КГБ, яке заскочило в дурні, знявши з мене підозру, мабуть, було б більш вигідним, щоб ті листівки були на Бульбінському). Провели і упізнання, яке проводили в слідчому ізоляторі. Хлопчик обдививсь представлену йому групу, в якій стояв і я, й сказав, що того чоловіка серед нас немає, про що і було записано в протоколі.
Викликали і батька в Київ на очну ставку з Бульбінським і зі мною. Батько показав, що бачить Бульбінського вперше, хоча Бульбінський і показував, що навіть сидів з батьком за одним столом. Я ж, зі свого боку, показав, що батько був на подвір’ї, що Бульбінський дійсно бачив батька, але батько з ним не спілкувався і тому, мабуть, не запам’ятав його. До того ж, минув час, а до мене заходили і студенти, й інші знайомі, тому нічого дивного, що батько не пам’ятає. На цьому й розійшлись.
Зробили мені очну ставку і з Бульбінським. Я на нього не кидався. Навіть не обзивав. Він говорив своє, а я – своє. Допитували братів і сестер. Сестру Ольгу навіть у Київ викликали. А щодо брата Андрійка, то Коссович мені сказав: «Це такий, як і ти». Щось він йому тоді не сподобався. Мабуть, знав, що він інколи і кашкет носить, той, що я привіз із лагера. (Уже пізніше Андрій сказав мені: «Він (Коссович) узяв той кашкет, пом’яв його і кинув на землю»). Допитували багатьох. Якоюсь мірою слабким місцем було лише те, що всі, хто повідомив мене про листівки в Житомирі (а це десь із п’ять осіб) відмовились підтвердити мої покази. Думаю, що коли їх викликали в КГБ, то вони, мабуть, вирішили, що краще сказати, що нічого не знають про листівки, а отже й не могли про них комусь говорити. Тобто – подалі від гріха. Ну, а щодо Тернової, яка збирала ті листівки, і про це було відомо кагебістам, то її відмова підтвердити мої покази свідчила, що вона виконувала вказівку кагебістів. Можливо вона не пішла б на це, якби тоді в школі я не перестав звертати на неї увагу. Та й при зустрічі ми говорили лише про політику та знайомих. Навіть Коссович, вислухавши її, пробурчав: «Не про кохання, а про політику».
З тих, із ким я спілкувався, найбільше дісталося Василю Герасимчуку (в юні роки Василь утік із ФЗО, за що півроку перебував в ув’язненні), його дружині Світлані та їхнім сусідам – Василю й Олені, в яких я завжди бував, а то й не раз ночував, коли навідувався в Житомир. Відразу ж після мого затримання їх викликали в КГБ і вчинили такий тиск на них, вимагаючи якихось зізнань, та закидаючи Герасимчуку, що й він причетний до моїх справ, що Василь уже був невпевнений, що вийде від них. Кагебісти, мабуть, подумали, що раз я з ними в таких приятельських стосунках, то якщо хтось із них і не допомагав мені розповсюджувати, то напевно знає щось про мене, хоча вони нічого не знали і вважали, що мене було арештовано помилково. До Василя Козла навіть уночі приходив якийсь тип, стукав у двері і через двері говорив їм про якісь невідомі їм справи. Герасимчук також не показав, що розповідав мені про листівки в Житомирі. Але якщо всіх інших свідків викликали в Житомирське КГБ, куди для цього мене привезли з Києва, то Герасимчука викликали в Київ. Якось забирають мене з камери, заводять у кабінет, у якому крім слідчого сидить Василь.
– А ти чого тут? – здивовано питаю його, забувши навіть привітатись.
– Викликали, – відповідає мені Василь.
– Як ви там?
– Дружина вагітна, а нас викликають та вимагають якихось зізнань, – скаржиться Василь.
Слідчий не втручається, дає нам можливість поговорити. Я бачу, що Василь наляканий, а тому, коли слідчий став складати протокол очної ставки, кажу Василеві:
– Василю, я вже показав, що ти мені розповів, що в Житомирі було розповсюджено листівки, а тому змінити покази вже не можу. Отже, ти показуй своє, а я буду своє.
Почувши це, Василь повеселішав, показуючи цим, що він не проти моєї пропозиції. Підписавши протокол, я попрощався з ним по-приятельськи, вибачився, що через мій арешт у нього такі неприємності.
Незважаючи на всі старання слідчих та Бульбінського (він розповів усе, крім нашої домовленості щодо зброї, грошей, переходу в підпілля та моїх планів щодо створення націоналістичної організації й організації втечі з лагера), достатніх обвинувачувальних доказів для направлення справи в суд в кагебістів на мене не було. Але не вірити Бульбінському – в них теж не було підстав. Адже він видав не лише мене. Він видав і свою двоюрідну сестру Марію Трофимович, яка навчалась на четвертому курсі Рівненського педінституту, видав і Тараса Тарасюка з Лисичанська та Яковлева і Арбузова з Архангельська і Мурманська, в яких уже була створена група з 8 осіб. Розповів і про тих, до кого звертався за допомогою в розповсюдженні листівок та в спробі залучити до організації. А так як кагебісти не сумнівалися в тому, що листівки в Житомирі є справою моїх рук, то для дотримання формальності, якої вимагала справа, вдались до фабрикації доказів. У результаті – дає покази медсестра неврологічного відділення Житомирського госпіталю: «У розмові зі мною Бабич сказав: існує підпільна організація і це ми розповсюдили в Житомирі листівки». Приводять і того хлопчика в супроводі якихось осіб у кабінет до слідчого, який (без додаткового упізнання) підтверджує покази тих, що його супроводжували, а саме: коли після упізнання він повернувся з Києва, то пригадав, що в тій групі був той, якому він підписував конверти. А висновок дактилоскопічної експертизи: на одній із листівок виявлено лінії, які співпадають з лініями Бабича. І хоча експерт не може, через малі розміри відбитку, запевнити, що вони належать Бабичу, – але ці лінії співпадають. От і все – доказового матеріалу для совєцького суду достатньо. Кагебісти не сумнівались в тому, що я розповсюдив ті листівки, як і я з самого початку слідства не сумнівався в тому, що мені після показів Бульбінського вже не викрутитися, що прийдеться сидіти. Але мені не хотілося признаватися. Мені захотілось вступити з ними в гру і спробувати їх обіграти. І мені це вдалося. Їм довелося вдатись до фабрикації доказового матеріалу.
Звозили мене «воронком» і в Рівне. Дорога далека, і я ніяк не міг второпати, з якої потреби мене везуть в таку даль. Приїхали ввечері. Помістили в камеру рівненської тюрми. А на другий день везуть в управління КГБ. Заводять у невеликий кабінет. А в кабінеті крім Старостіна, слідчого від Рівненського КГБ та ще якогось кагебіста, сидить мій знайомий по лагеру, з яким я колись помінявся чемоданами – Леонід Омельченко. Бачу, над ним на полиці й чемодан лежить, точно такий, як я йому колись віддав. Я привітався зі всіма. Омельченко також відповів, але в його голосі не відчувалось дружелюбних ноток. Я дещо здивований тим, що він тут, у кабінеті, але чекаю, що буде. Слідчі не стали зволікати і відразу ж приступили до справи. Спершу вияснили, чи ми знаємо один одного і в яких були стосунках. Я і сказав, як було; що в стосунках були нормальних, що, як і з багатьма, спілкувався з ним у лагері. Питають і Омельченка. І Омельченко показує: перед тим, як в січні 1962 року я мав вийти на волю, Бабич зобов’язав мене розповсюджувати антисовєцькі листівки, навчав способів їх виготовлення та продиктував текст листівки антисовєцького націоналістичного змісту, доручив втягувати в організовану антисовєцьку діяльність інших осіб, погрожуючи розправою у випадку, якщо я, знаходячись на волі, не буду займатись антисовєцькою діяльністю.
– Отакої! – я був вражений, бо нічого такого не було.
Думаю, що і слідчі, вивчивши вже мене, не вірили йому. Але покази є показами і їх потрібно заносити в протокол. Омельченко – це примітивна людина. Я не думаю, що кагебісти якимось чином примусили його дати проти мене такі покази, адже вони не могли бути якимось доказовим матеріалом у справі розповсюдження листівок у Житомирі. Скоріше всього, що його викликали в КГБ (може, щось знає), сказали про мене і він, згадавши, що в лагері читав мені написаний ним якийсь низької проби антисовєцького змісту віршик та допускав антисовєцькі висловлювання, вирішив зіграти на випередження – про всяк випадок звести наклеп на Бабича. Звичайно, я не став говорити кагебістам ні про його віршик, ні про його антисовєцьку настроєність. Це було б смішно з мого боку, якби я став доводити, що і він антисовєтчик. Я сказав лише, що це брехня. А йому – що не чекав такої підлості.
Слідство завершувалось. Мабуть, вважалося, що слідча група добре впоралася із завданням розкриття ворожого елементу, бо Старостін, як керівник групи, одержав підвищення в чині. Побачивши на його плечах погони майора, я привітав його з підвищенням. Він подякував, але в його голосі відчувалась якась невпевненість. Можливо, що прийняв моє привітання як іронію. Бо ж йому таки не вдалось покласти мене на лопатки. Інші слідчі залишились тими, що й були. Я навіть поспівчував Коссовичу, сказавши йому, що як так, що в нього і стажу більше, а він усе в капітанах ходить.
Настав новий рік – січень 1964 року. Нарешті слідство закінчилось і я знайомлюсь зі слідчими матеріалами кримінальної справи Бульбінського. За кілька днів, том за томом, у кабінеті під контролем кагебіста я проглянув всю справу. З того матеріалу я дізнався, наскільки ретельно вдома проводились обшуки, особливо перший. Уявив собі, як там почувались батьки під час того довгого обшуку. Дізнався я й про те, що про листівки в Житомирі КГБ було повідомлено десь після п’ятої години ранку. Відразу ж на слід від підошви біля паркану військової частини було пущено собаку. Собака пішла по сліду і привела на автостанцію – десь через годину після мого від’їзду. Виходить, що коли б затримався, то собака могла б схопити мене за ногу. Мені просто повезло, що ще звечора КГБ не повідомили, що по Житомиру розповсюджуються листівки, бо тоді вони запросто десь опівночі могли б піймати мене на безлюдній вулиці. І що було дивним, у розслідуванні цієї справи: ніхто не виясняв (як і пізніше в суді) в Бульбінського, чому Бабич, розповсюдивши в травні листівки й доповівши йому про це в червні, більше з ним не зустрічався, і до його арешту – 19 вересня – ніякого з ним контакту не мав. Ніхто не ставив питання: що сталося між ними.
Дізнався й про те, що через якийсь час Бульбінський одружився. І це після того, коли й сам розповсюдив листівки, а отже будь-коли міг бути арештованим. Мабуть, і видав всіх через те, що йому сподобалось спати з жінкою, а коли його цього позбавили, то захотілось повернути втрачене.
Я чекав на розгляд справи в суді. А сидів у кутовій камері, в яку мене перевели ще до Нового року. Ця камера була такої ж довжини як попередня і такої ж ширини як і довжини. Вікно камери виходило на якусь площу, і на Новий рік було видно відблиски феєрверків. Це була велика камера, в якій крім мене сиділо ще двоє хлопців. Зайшовши в камеру, я не розпитував у них, хто вони і за що посадили, але з розмови, що велась між ними, можна було здогадатись, що їх арештовано за якісь валютні операції та якусь справу, пов’язану із золотом. Один із них невисокого зросту і явно старший від мене, був жидівської національності. Правду вони говорили між собою чи якусь легенду, було невідомо. Але поведінка і деякі запитання, особливо того, який був вищий ростом, свідчило, що вони працюють на КГБ. Вони й самі розуміли, що я не сумніваюсь у тому, з ким сиджу в камері.
Якось отой вищий зростом каже мені:
– Мы всё знаем, всё понимаем.
– Так, – відповів я йому на те. Ми зрозуміли один одного.
6 чи 7 лютого мене забирають з камери. Хоча і знаю, хто такі мої співкамерники, але ми не конфліктували, тому на прощання тисну кожному руку і бажаю добра. Мене знову везуть у Рівне. Я вже знаю: судитимуть у Рівному. У камері тюрми м. Рівного зі мною сидів «цеховик», який, займаючи на підприємстві якусь посаду, створив на підприємстві з іншими посадовцями підпільний цех і клав собі в кишеню гроші. Йому вже дали 15 років, але вирок ще не ввійшов у законну силу, бо він подав на касацію. Розповідав, як їх судили, зокрема, й про те, що коли керівнику групи (нажив 100 тис. крб.) дали розстріл, то його два сини кричали в залі: «Береевцы! Береевцы!». У Рівненській тюрмі також від підйому до відбою лежати не дозволялось, але вже було дещо вільніше, ніж у КГБ. Тут уже інколи можна було й до подушки прихилитись.
17 лютого повезли в обласний суд. Мене з Марією Трофимович посадили в квадратну загорожу з правої сторони зали, а Бульбінського і Тарасюка – з лівої від входу в залу. Мої посправники в цивільному одязі, а я в бушлаті. До батьків за теплим одягом не звертався. А тому, коли почалось похолодання, то бушлат мені видали кагебісти в Києві. Отож я вже як зек. Та мені було байдуже, що виглядаю як уже засуджений.
Кожному призначили адвоката. Але я заявив, що долю кожного з підсудних уже вирішено, що це не суд, а комедія, і тому я відмовляюсь від адвоката. Призначений мені адвокат узяв свою течку і вийшов із зали. Закритий судовий процес розпочався. Коли дійшла черга до мого виступу, то я заявив, що сказане Бульбінським є неправдою, що листівки я не розповсюджував і не міг, бо вони є російськомовними. А доказовий матеріал у справі – не що інше, як фабрикація КГБ.
Стали викликати свідків. На покази учнів старших класів я майже не реагував. Вони не стосувались листівок. Так само і на Омельченка, який, мабуть, збагнув, що він накоїв, але повторював те, що вже було в протоколі. Я сказав лише: «Сказане Омельченком – брехня». Коли ж дала покази медсестра госпіталю, то я запитав її:
– Вас не буде мучити совість за дачу неправдивих показів?
І звертаючись до суддів, сказав:
– Одне з двох: або медсестра бреше, або я божевільний, якщо я, незнаючи навіть імені цієї медсестри, сказав їй, що є підпільна організація і що ми розповсюдили в Житомирі листівки.
На сказане мною суд не зреагував. Привели і того хлопчика – Запольського. Він коротко повторює те, що сказав у Києві. Не сумніваючись, що його на таке підбили, я запитав хлопчика:
– Станіславе, скажи, хто тебе навчив говорити неправду?
Хлопчик тут же заплакав, до нього підбігає якась жінка, що привела його і стояла трохи збоку, і, взявши його за руку, швидко вивела із зали.
Давали покази і Яковлєв з Арбузовим, які прибули з Мурманська. Це колишні політв’язні. Зимою чи то 1960-го року, чи вже 61-го я сидів з ними в одній камері в шізо на 3-му лагері в Барашево. Вони незабаром десь тоді й вийшли на волю. Було дещо дивним, що їх не арештовано. Адже вони не приховували, що ще в 1959 році домовилися з Бульбінським про створення антисовєцької організації і після звільнення створили групу з 8-ми осіб. А Яковлєв у 1962 році спеціально приїжджав у Здолбунів до Бульбінського, де вони обговорювали програму «мінімум» та «максимум» підпільної організації і узгодили її назву – ВДФРСДП. Ото і всього, що їх вигороджувало, то це прохання Яковлєва в березні 1963 року в листі до Бульбінського утриматись від виготовлення та розповсюдження листівок. Даючи покази, як Яковлєв, так і Арбузов трималися добре. Суддя навіть пригрозив Яковлєву, що вони можуть бути арештованими, якщо так себе поводитимуть.
Як Марія Трофимович, так і Тарас Тарасюк не встигли нічого зробити з того, що їм доручив Бульбінський. Після того, як 20 вересня Бульбінський дав покази (всіх видав), у гуртожиток Рівненського педінституту прибули представники КГБ і в тумбочці Трофимович виявили 500 листівок, які незадовго до арешту їй вручив Бульбінський. А в Тарасюка при обшуку вилучили лише одну листівку, яку Бульбінський залишив йому як зразок для виготовлення листівок Тарасюком самостійно. Тарасюку не вдалось втаїти від кагебістів його підготовку до виготовлення листівок та втягування до підпільної діяльності інших осіб.
Ця судова комедія затягнулась до 19 лютого. Після виступу прокурора та адвокатів кожному з ув’язнених надали останнє слово. Перший з останнім словом виступив Бульбінський, розкаюючись у всьому, плачучи просив помилування. У всьому признались і розкаялись Тарасюк і Трофимович. Але повинен сказати, що Трофимович, незважаючи на те що вона, 22-річна дівчина, багато чого втрачала, в тому числі й незакінчений інститут, досить мужньо себе поводила і не дуже випрошувала в них волю. Ну, а щодо мене, то що я міг сказати в останньому слові, як не щось таке, що їм, мабуть, не дуже було до вподоби. Отож я сказав: «По-перше, мені прикро, що мене судять за російськомовні листівки, до того ж надруковані таким допотопним способом. А по-друге, прошу записати у вироку, що Бабич – це людина, яка остаточно переконана в правоті ідей українського націоналізму».
Як я вже говорив, суд був закритий, не пускали навіть батьків, а свідків виводили відразу ж після того, як вони дали свідчення. Людей впустили лише на оголошення вироку. А вирок такий: мене визнали особливо небезпечним рецидивістом і дали 10 років особливого режиму. Бульбінському дали 10 років, а Тарасюку і Трофимович по 5 років суворого режиму.
Ми повертаємось у тюрму. Я з Марією в одному воронку, а тому чую підбадьорюючі голоси її подруг, які продовжують щось там викрикувати, хоча воронок уже рушив і за шумом мотора можна вловити лише окремі слова. Незабаром вручили вирок. Читаю: «…має намір і надалі вчиняти особливо небезпечні державні злочини, про що заявив у суді» (!). Написали те, чого я не заявляв. А про те, про що я дійсно говорив в «останньому слові», – ні слова.
Я не став подавати скаргу на перегляд справи в касаційному порядку. Адже якби я переслідував мету одержати невеликий строк, то ще під час слідства у всьому зізнався б та розкаявся. Та навіть якби просто сказав, що відмовляюся від останнього слова, то більше того, що я був би як і всі на суворому режимі – у бараці, в не на особливому – в камері. А раз я цієї мети не переслідував, то чого я маю звертатись до них, а отже випрошувати скидку?
Незабаром після суду мені надійшла продуктова передача. Я відмовився, сказавши, що мені передача не потрібна, сидітиму на пайці. Я відмовився б ще відразу після арешту. Але в такому разі потрібно було б якось це пояснювати. Не міг же я сказати, що мені вже сидіти, то передачі непотрібні. Та й батькам була б зайва тривога через мою відмову. Передача була від батька. Батько привіз передачу і заодно взяв зі мною побачення. Як тільки я прийшов у приміщення для побачень, батько відразу ж питає, чому я відмовився від передачі. Пробую якось пояснити, що в них своє життя, а в мене своє. Що я не хочу бути для сім’ї обузою, завдавати клопіт.
Я хотів бути одиноким, ні до чого не прив’язаним. Лише я і той світ, що відкрився мені, – світ безглуздя. (Логічно було б після суду покінчити з абсурдом. Але ж, незважаючи на оте просвітлення, в якому вже не існувало нічого, крім порожнечі – все ж таки не покидало бажання бути в очах інших (виявляється – вони для мене таки існували) тим, ким я був і хотів для них бути – людиною, яка кінчає з абсурдом не через те, що попала в якусь халепу, а від того, що усвідомила безглуздість буття).
Крім іншого, батько розповів і про те, що, чи то напередодні, чи в день мого арешту, Микола звозив кіньми з поля в кагати картоплю. Заїхав з повним возом на обід додому. І як тільки він заїхав, то відразу ж появилось сільське начальство, склали акт, у якому Микола звинувачувався у крадіжці картоплі. Хоча Микола й стояв на тому, що заїхав на обід, але йому не повірили. На Миколу завели кримінальну справу і, розглянувши, обмежились великим штрафом. Прийшлось продати корову і внести суму штрафу. І тут через мене. Адже з 20 вересня не лише за мною слідкували, слідкували і за Миколою. І хата, звичайно, була під наглядом. Для батьків одні неприємності. Уже й прощаючись, батько в котрий раз просить взяти передачу, та у мене відповідь одна: «Ні! Я не візьму. Вези додому».
До виїзду в Мордовію у камері, в якій я сидів, побувало три в’язні-битовики. Кожен по-своєму пояснює, чому він попав до мене в камеру. Один з них всеж признався, що його до мене підсадили. А інший запам’ятався тим, що мав гарний голос і все співав "Почему ты мне не встретилась, юная, стройная».
Грошей у мене вже не було і ларьком я також не користувався. Мої співкамерники одержували передачі й брали продукти в ларьку, а у мене крім пайки нічого не було. Вони впрошували, щоб я хоч щось узяв у них, але я рішуче відмовлявся, пояснюючи, що я так само міг би одержувати (вирок ще не ввійшов у законну силу) і передачу, і ларьок. Десь у цей період приснився сон: я вже зовсім старий – дід. У мене щось із ногою, і я, спираючись на палку, кудись іду.
То було вже десь у квітні. Вранці, здається, ще до підйому, мене без речей забирають з камери, садять у воронок і везуть у Рівненське КГБ, а там заводять у великий кабінет і залишають один на один із якимсь полковником. Мабуть, то був начальник управління. Ми стояли на відстані метрів три один від одного. Я не міг второпати, чого мене сюди так рано привезли, що потрібно цьому полковнику, який походжаючи по кабінету лише питає мене, чи хотів би я щось сказати, може в мене вже дещо помінялись погляди і я вже не так вороже ставлюсь до совєцької влади.
– Ніяких змін не відбулось. Я такий, як і був, – кажу йому.
– Ну що ж, тоді все.
Я виходжу з кабінету, в якому пробув кілька хвилин. Надворі ще не зовсім розвиднилось. Залізши в боксик воронка, чую жіночий голос. Подумав, що це Марія. Гукнув, але ніхто не озивається. А через якийсь час, через кормушку зачитують мені постанову Верховного суду УССР. Виявляється, в той день, коли мене возили до того полковника, Верховний суд розглядав у касаційному порядку нашу справу. Згідно з цим рішенням Марії і Тарасу зменшено строк ув’язнення. Їм уже сидіти не по п’ять, а по три роки. Мені ж і Бульбінському – без змін.
В середині травня мене, Бульбінського і Тарасюка вивозять воронком у Здолбунів. А там садять у вагонзак й привозять у тюрму м. Льовова. Ми вже як етапники. Але я сиджу окремо від них. Та коли мене повели в баню, то, роздягнувшись і зайшовши в душову, бачу під душем стоїть Бульбінський. Я підходжу, а він, побачивши мене, каже:
– Я ж не все розказав!
У цю ж мить якийсь тип, одягнутий в зековське, опинився біля нас і, звичайно, почув сказане Бульбінським.
– От дурень, – подумав я і, пробурчавши щось у відповідь, пішов митись. Бульбінський тут же вийшов одягатись. У бані більше нікого не було.
Зі Львова виїхали на Київ. І пішли вже знайомі місця: Холодна гора в Харкові, Рузаєвка. Але перш ніж добратись до Рузаєвки, нас чомусь повезли через Вороніж, де я сидів у якомусь підвалі, зовсім ізольований. Крім мене в тому підвалі нікого не було. Схоже було на те, що дуже довгий час підвалом не користувались. Камера була дуже запущена. Вікно цієї камери було на рівні з землею. Побував і в Пензі. А в Рузаєвці мене чомусь не висадили (я сидів окремо від Тарасюка і Бульбінського) і спохватившись (якщо то не було заплановано) висадили в якомусь Кузнецовську, звідки я в наручниках у супроводі міліціонера йшов на світанку вулицями цього містечка до невеликої місцевої тюрми. Сидів один. Та коли тюремники та працівники медчастини дізналися, що до них завітав політв’язень, то стали по-кілька осіб провідувати мене та розпитувати про все, що стосувалося політики. Мені аж набридло це спілкування. Були серед них, які, можливо, й справді чимось цікавились. А були й такі, які дуже негативно сприймали мою оцінку совєцької дійсності. Через кілька днів мене посадили у воронок і привезли в Рузаєвку. Незабаром відправили на Потьму і посадили у велику камеру (це вже була нова пересильна тюрма), в якій сиділи і Бульбінський з Тарасюком. З Тарасюком я вже й до того якось сидів в одному купе вагонзака. Він новачок, а тому поводить себе, як поводяться люди на волі – якщо якась антисовєтчина, то говорить пошепки, щоб ніхто не чув. Моє зауваження на нього не діяло, і я махнув рукою – приїде в лагер – обітреться. Бульбінський у розмові зі мною сказав, що приїхавши в лагер напише в прокуратуру, що звів наклеп на мене. Бити його я не став, навіть і не лаяв, бо що то вже змінить. До того ж, бити потрібно було б не його, а мене, за те, що погодився розповсюдити його листівки.
На Потьмі, як завжди, як і в 60-му, в’язнів розподілили по лагерах. На мене таке не розповсюджувалось, адже для мене був лише один лагер – 10-й. А 17 червня нас вивезли в лагера. От і 10-й. Я виходжу з вагона, а інші поїхали далі. Лагер поруч. Мене заводять на вахту і після необхідних формальностей відводять в одиночну камеру нового бараку, вікна якої виходять до прогулочних двориків. Того ж дня мене переодягли в одяг з поперечними смугами світло-сірого та чорного кольорів, шириною 7 сантиметрів. Одягши смугастий костюм (штани і курточку без підкладки) та надівши на голову таку ж смугасту тюбетейку я виглядав як зебра. У цьому одязі я вже справді був зеком. Я вперше одягнув такий костюм і, мабуть, через це він мені спочатку чомусь був не до вподоби. Але що поробиш, тут така «мода». Адже це лагер особливого режиму. Переодягнувши, мене перевели в старий барак у камеру № 5, у якій, як мені казали, сидів митрополит Йосип Сліпий, якого в 1963 році було відпущено в Рим, де він став кардиналом. Камера, як і всі камери в старому бараці, невелика. У камері нари і, звичайно, параша. Ця камера, як і всі камери, переповнена. Спати можна було лише на боці й потрібно було обережно повертатись, щоб не розбудити сусіда. Один із в’язнів спав на столі, а другий на лавці. У цій камері, наскільки пам’ятаю, не було нікого з українців. І взагалі нікого з таких, щоб привернули мою увагу. Був лише один в’язень десь мого віку, який служив у Німеччині, щось там вчинив і опинився на 10-му. Якщо в нього раніше не було судимості, то, мабуть, був розстріл, який замінили особливим режимом. Був якийсь поліцай, ще там якісь в’язні та ті, що прибули з битових лагерів. Але ці в’язні мене не цікавили, я з ними майже не спілкувався, та й узагалі мені було не до них, як і до лагерного життя взагалі. Я думав про одне: як здійснити втечу з лагера.
Лагер справляв гнітюче враження. Він займав невелику територію, яка складалася з жилої зони та промзони. В жилій зоні стояло два цегляні бараки і будівля, в якій була баня, хліборізка, пральня та клуб, в якому разів два у місяць крутили кіно. Кухні в лагері не було, а тому їжу завозили з сусіднього лагера. Бараки, що стояли паралельно (старий – коротший – та новий, що навпроти вахти), тягнулись зі сторони вахти до прогулочних двориків, які розміщались біля запретки з протилежної сторони. У бараках від дверей до дверей тягнувся неширокий коридор, з боків якого були розташовані камери. А в промзоні, відокремленій від житлової запреткою, стояв старий цех, у якому в’язні шили рукавиці, кузня та добудовувався великий цегляний цех.
На території лагера, як у житловій зоні, так і в промзоні, жодного деревця, лише навколо побілений високий паркан запретки. Отакий вигляд мав лагер, у який мене привезли відбувати 10-літній строк ув’язнення.
На другий день, мабуть, через те, що ще не все було оформлено, мене на роботу не вивели. Коли стали виводити на прогулку тих в’язнів, що працювали в другу зміну, то вивели і мене зі співкамерником. Прогулочні дворики були огорожені колючим дротом, у двориках смердючі туалети. В’язнів у двориках було небагато. І тут у дворик запускають (?) пасивних гомосексуалістів (вони, як правило, сиділи в окремих камерах і окремо прогулювались). Я вперше побачив цю нечисть. До цього в моїй уяві ця патологія була такою ж рідкісною, як сіамські близнюки. А тут бігають, хапають одне одного за зад і спереду, регочуть, а в очах порожнеча, якась дикість, загальна недорозвиненість проглядалась. А імена: Люба, Маша… Були вони різного віку, деяким вже за 40. Це були битовики, яким у кримінальних лагерах за щось вліпили політичну статтю і привезли на 10-й. У мене позаду вже пройдені лагера. І хіба міг я уявити, що доведеться таке побачити? Пам’ятаю, на 17-му, якийсь уже в роках, займався лише онанізмом, то дізнавшись про це, на нього дивилися якщо як не на збоченця, то як на психічно хворого.
Спекотне сонце. Сморід. Я глянув на побілений паркан запретки, побілені бараки, колючий дріт, що оточував навколо, на чортів у смугастому, які бігали в туалетному смороді, і відчув, що ніби попав у пекло. Було гидко і неприємно, що ця нечисть з нами – політв’язнями. (Хоча, звичайно, розумів: кожне чухає те, що йому свербить. Між чоловіком і жінкою також немає нічого естетичного – нічого чистого. До того ж, у них крім цього нечистого має місце ще й оральний і анальний секс! Є і так звані «поліровщики», які уподібнюються бику, що лиже корові під хвостом).
Вийшовши в промзону, познайомився з іншими політв’язнями, переважно з українцями. Серед них із Дмитром Синяком (охоронцем Марка Боєслава), Ігорем Кічаком, Олексою Водинюком, Михайлом Глюзою та Василем Пугачем – з якими найбільше й спілкувався. Мені тоді було 24 роки. Моїх ровесників (я маю на увазі тих, що прийшли по політичній статті з волі) було зовсім мало, в основному люди старші за віком. Усього в лагері було десь з 500 в’язнів. Найбільше було українців. То були в’язні, яких після Указу визнали особливо небезпечними рецидивістами, або яким розстріл було замінено ув’язненням. Контингент: учасники збройного опору 40-50-х років (українці, литовці, латиші, естонці та інші національності), якась частина поліцаїв, віруючі (серед них найбільше свідків Ієгови. Був там і Зятик, уже зовсім немічна людина, яка номінально ще числилась керівником усіх громад Ієгови на території СССР. Він запам’ятався мені в прогулочному дворику, коли, стукаючи палицею об землю, говорив: «Люди думають, що це їхня земля! Це – Божа земля!». То він в 30-х роках прибув із Брукліна в Західну Україну й заснував там громаду свідків Ієгови. А коли в Західну Україну вступили совєти і стали відправляти свідків Ієгови в лагера та на заслання, то громади свідків Ієгови виникли в різних місцях СССР. Цих віруючих совєти й надалі нещадно переслідували, відправляючи за проповідницьку діяльність в лагера). Було кілька десятків таких як я – антисовєцька агітація та пропаганда – та значна частина – битовики, засуджені в кримінальних лагерах за антисовєцькі акції, які були своєрідним протестом, в основному, проти того жорстокого режиму, який був введений у лагерах після Указу від 5 травня 1961 року. Були серед них і ті, яких не розстріляли за татуювання, яке переважно було такого змісту: «Смерть Хрущову», «Смерть ЦК», «Раб СССР». Якщо такого в’язня не розстрілювали, то щоб він не був ходячим гаслом (татуювання наносилося переважно на обличчі), то його частково або повністю насильно вирізали. Якщо ж татуювання було нанесене на тіло, то могли і залишити. Пам’ятаю одне з таких: пальці наколотої на грудях руки міцно стискають горло. Внизу під рукою напис: «Меня душит КПСС». Працював той в’язень (Брагін) у токарному цеху. За таке татуювання судили по ст.77-прим. Хоча в статті нічого не було про татуювання, а тим більше про розстріл за такий вчинок. Отже, судили за якоюсь закритою інструкцією.
Серед битовиків були й ті, які мали певні політичні переконання, за що й одержали політичну статтю, але то були одиниці. А інші як жили своїм життям, так і продовжували жити. З ними політв’язні якщо і спілкувались, то на відстані, поверхово. У політв’язнів серйозних конфліктів з ними не було, бо битовики знали своє місце. Працювали в’язні на добудові великого цеху, шили рукавиці, а невелика частина виходила в посьолок Ударний на будівництво якихось об’єктів.
У лагері було голодно. Продуктів в ларьку не було. В ньому можна було купити на три карбованці лише куриво, мило, зубний порошок та щітку. І ніяких передач та посилок. Додаткового харчування також не було, хоча в’язні виконували на будівництві важку роботу. А тому всі були голодні і помітно виснажені. Мабуть, через ці умови ще до мого прибуття один із битовиків (до політв’язнів попав ще у 50-ті роки, сидів з ними на штрафному лагері) родом з Білорусії, на прізвище Парахневич, відрізав собі вуха при самій голові і вклав у конверт, на якому стояла адреса одержувача: «Москва, Кремль, Хрущову». За це одержав кличку «Генерал Бєзухов». А в 1963-му один із політв’язнів покінчив із життям. Прибувши в лагер, збирався здійснити втечу. Його помітили, коли він уже збирався лізти в запретку. Дали 6 місяців одиночки. В одиночці він і повісився. Це сталося 10 грудня 1963 року, в «День прав людини». Як мені, так і іншим було не до нього, а тому через ряд років уже не пам’ятали навіть, як його звали. Пам’ятаю лише з розповідей, що це був молодий хлопець, у минулому начебто студент і ніби литовець за національністю.
Ще будучи під слідством, я думав про втечу. А тому, прибувши в лагер, познайомився з Василем Пугачем, який і раніше втікав, навіть брав участь у роззброєнні конвою десь у Сибіру, та Файзуддином Тимуром – татарином. Вони вже готувались до втечі. У результаті в нас склалася група з трьох осіб.
Утекти… Підкоп зробити було неможливим – все проглядалось. А тому ми вирішили: коли поведуть у кіно – це увечері, бувало, сутінки вже наставали, а ми ще були в залі ... Думали, в сутінках ускочимо в запретку, відірвемо дошки від паркану і спробуємо добратися до лісу. Навіть якщо помітять, будуть стріляти по нас – що буде, те буде, може, прорвемося. Ми вже й інструмент підготували для того, щоб відривати дошки. Нам потрібен був також невеликий запас продуктів. Було голодно, але ми відривали кусочки від пайки і потай сушили. Насушили, напевно, буханки дві сухарів. Ми повністю підготувались до втечі, але коли настав момент і я сказав: «Пішли», Пугач не наважувався йти. Можливо тому, що з 1961 року, до мого прибуття в лагер, три чи чотири в’язні загинули на паркані. Загинув Усинін, українець-бандерівець (по цей день пам’ятаю, з яким захопленням згадував його один із в’язнів: «Енергійний. А в руках який був сильний. Мало хто витримував потиск його руки»); Шкляр загинув, ще хтось загинув, деякі були поранені. Вони йшли напролом, що буде – те буде (мабуть, втомилися від лагерного життя). Але вони йшли серед дня, просто брали драбину, дошку і йшли на запретку, з вишок били по них з автоматів – і так вони гинули. Напевно, це стримувало Пугача. Усвідомлюючи, що все-таки мало шансів на втечу в такий спосіб, я вирішив спробувати вийти на роботу за зону. Якраз будували нову запретку – розширювали промзону. Я звернувся з проханням до отрядного, і хоча попереду в мене був великий строк, моє прохання задовольнили. Мабуть, посприяло те, що ніякої підозри на мою схильність до втечі не мали. Вийшовши з бригадою за зону на будівництво запретки, я став очікувати на сприятливий момент для втечі. Такий момент міг настати тоді, коли солдат з якоїсь причини не бачив би, як в’язень пролазить під огорожею з колючого дроту. А це ще й кілька метрів до цієї огорожі та метрів 50 до лісу.
Такий момент все не наставав. Тоді, скопуючи з внутрішньої сторони вже збудованого паркану запретку, я спорудив при допомозі Сашка Чугая (із Західної України) та Олександра Кудрявцева (з Ленінграду) невеликий схрон (у ньому можна було б лише лежати). Сашко і Олександр (вони старші від мене) також не проти були здійснити втечу, але в них чомусь не вистачало рішучості. (Можливо, через те, що строк у них залишався не такий уже й великий). План був такий: я залажу в схрон, отвір закривають, засипають землею, заскороджують. А вночі я вилізу. Цей план міг би бути вдалим, якщо б не стали шукати схрон, а думали б, що я втік. Отже, він був досить ризикованим. Та скористатись схроном не довелось. З’явився сприятливий момент. Це настало вже десь через три тижні, як я став виходити на будівництво запретки. То було 14 серпня. Нас, як завжди, о 12-й годині відвели в лагер на обід. У камері я один. Зненацька виникає сильне відчуття, що я востаннє в цій камері, що сьогодні я втечу з лагера. Можна уявити, якої сили було це відчуття, якщо я дозволив собі залізти ложкою в бідончик з топленим маслом одного з співкамерників, якому якимсь чином вдалося його придбати (пізніше я йому про це сказав) і взяти звідти ложку масла. Треба ж підкріпитись! А на вішалці висить спортивний костюм. Він постійно там висить, що мене дивувало, адже не можна тримати при собі цивільний одяг. Та до цього у мене ніколи не виникало бажання одягнути його під смугастий. А тут так і тягне взяти його. Та відчуття відчуттям, але ж ситуація така, як і в попередні дні – ніяких прикмет на сьогоднішню втечу. І я не наважуюсь його взяти, бо розумію: якщо виявлять на мені цей костюм, то виходу за межі лагера мені більше не бачити.
Ми знову на роботі. Десь о другій годині дня я з Сашком був недалеко від кутової вишки, що зі сторони залізниці. Бачу, солдат зліз із вишки до собаки, яка заплуталась під вишкою. А біля нас, метрів 30 від вишки, тягнеться за огорожу неширока впадина глибиною десь до 10 сантиметрів. Трава за огорожею повторно не викошена. Я й раніше приглядався до цієї впадини і планував зробити з трави накидку і проповзти по ній, хоча це було б дуже ризиковано, бо солдату з вишки все було видно, як на долоні. А тут така нагода. Швидко даю Сашку молоток і кажу йому: «Стукай об заступ, а коли солдат буде дивитися в мою сторону, то не стукай». Сашко сідає тут же навпроти впадини, а я, проминувши двох битовиків, що тут же сиділи на землі і чимось там займались, ліг на землю і поповз по-пластунськи до огорожі. Пролізши під колючим дротом, оглянувся. Сашко сидів і стукав по заступу, битовики як сиділи так і залишились сидіти, а в’язень, який сидів у туалеті, що стояв недалеко, швидко віддалявся від туалету, застібаючи на ходу штани. Я поповз до лісу. А Сашко все стукав по заступу. Я чув ці часті постукування і знав – солдат не дивиться в мою сторону. Отже, не бачить, що колишеться трава. Заповзши в ліс, підвівся, подивився на паркан запретки, що проглядався крізь дерева, скинув черевики та смугастий одяг. Черевики засунув у кущ, а штани й куртку замотав у натільну сорочку. Залишився в одних трусах. Полосатий одяг не викинув, бо хоча вдень було тепло, я знав: уночі буде холодно. Я був зовсім спокійним: ніскільки не хвилювався, адже все відбулося так просто, буденно. Щойно був у лагері, а вже на волі. Якось навіть не цікаво.
Тепер мені потрібно було йти до залізниці, яка була на відстані метрів сімдесяти, пересікти її і прямувати на Захід, до річки Вад, за якою десь понад 20 кілометрів починалась Рязанщина. Щоб собака не пішла по сліду і не знали, в якому напрямку я пішов, я підпалив шматок гуми, яку завжди носив при собі, і, описавши кілька вісімок, попрямував швидко до залізниці. Сонце в цей час було за хмарами, але я не сумнівався, що біжу в правильному напрямку, бо описуючи кола, я тримав орієнтир на залізницю. Але біжу, біжу, а її все немає. Куди ж вона поділась?! І сонце не виглядає із-за хмар. І треба, щоб таке сталося... Адже до моєї втечі сонце проглядалось. Я зрозумів, що збився з напрямку. Та що робити?! Не стояти ж на місці. Треба бігти подалі від лагера. Я вже зовсім захекався. Зупиняюсь, віддихуюсь і біжу далі. Нарешті побачив крізь гущавину лісу паркан з нових дощок. Нові дошки не викликали у мене ніякої підозри. Це, мабуть, я прибіг уже до сусіднього лагера, що був на відстані 4-5 кілометрів від 10-го – подумав я. Отже, я біг паралельно залізниці, треба повернути вліво і я вийду на залізницю. Щоб уже не збитися з напрямку, орієнтуючись по паркану, я швидко пішов лісом. Та цей паркан завернув вправо. Повернув і я за парканом, щоб вияснити, де я знаходжусь. Та ось паркан з нових дощок закінчується, а далі вже продовження паркану зі старих дощок. Ото забіг, що ще й треба обминати – подумав, будучи невдоволеним тим, що сталося. Пройшовши з десяток метрів, глянув на паркан і побачив за парканом будівлю. На плоскому даху будівлі я побачив кількох людей. Підійшовши ближче, побачив, що на них смугастий одяг, що це ж незакінчений цех промзони 10-го лагера, де місяць тому я працював на цьому даху – засипав шлаком перекриття, смолив дах. Я глянув на вимурувану на даху тумбу і згадав: прибувши в лагер і працюючи на даху та думаючи не лише про втечу, але й про те, що все-таки може є Бог, який може надати життю якийсь сенс, я якось забрався на цю вимурувану тумбу висотою біля метра, щоб ще краще оглянути навколишній простір – посьолок вздовж залізниці та безмежний ліс навколо. Я подивився тоді на молодий сосновий ліс, який був відразу ж за запреткою (ходила чутка, що в тому ліску в 30-х роках було закопано розстріляних монашок), і подумав собі: «Якщо я буду в цьому ліску, то повірю в існування Бога». І от я в цій ділянці лісу, на яку дивився тоді з тумби, а тепер на тумбу дивлюся з лісу. Згадка промайнула – й все. Ні, я не подякував Богу. І навіть не подумав: «Значить, є Бог!». Усе, що сталось, було для мене лише одним – я біля 10-го! Я вийшов у те місце лісу, в яке заповз. Я згаяв час і сили.
Я не став повертатись, хоча тут було недалеко до залізниці, а побіг понад лагером і посьолком, щоб перейти залізницю за посьолком. Пробігаючи, пересік споруди, на яких тренували солдатів. На моє щастя, там нікого не було. Мучила спрага. У роті пересохло. Якась калюжа. Пригорщами напився води і побіг далі. Оббігши посьолок, я повернув праворуч, вийшов на залізницю і, пробігши трохи по залізниці (про всяк випадок, щоб собака збилася зі сліду), побіг лісом на захід до річки Вад. Непокоїло те, що нема сонця, і я зможу знову заблукати. Та пробігши трохи, побачив, що хмари розходяться і виглянуло сонце. Отже, орієнтир є. Я поспішав. Та довго бігти не міг – задихався. А тому призупинявся, щоб віддихатись. Незабаром, коли зупинився біля куща, запитав себе: «То як, є Бог чи нема? Я ж був у тій ділянці лісу!» – «Та, збіг обставин», – відповів я на своє питання і побіг далі. Ноги несли, але дух забивало і я не міг бігти. Все ж таки я пересилив себе і продовжував бігти. І раптом, коли здавалося, що вже все, що не зможу бігти, сталося диво: я став нормально дихати. З диханням уже ніяких проблем і я міг бігти, аби несли ноги. Я зрозумів – відкрилось друге дихання (чого ніколи в мене не було). І хмари зникли, яскраво світить сонце, тепло. Я швидко просувався на захід. Ліс там не був болотистим, та й дощів не було. Бігти було легко. Та незабаром наштовхнувся ногою на дрючок і розпоров верх ступні. Кров заливає ступню. Порвав сорочку, перев’язав і біжу далі. Вибіг на заболочену місцевість, щось подібне до неглибокої річки. Це Вад, вирішив я, і, пройшовши трохи річкою (від собаки), вибрався і побіг далі. Я все біг. Уже червоне сонце заходить. З диханням нормально, а ноги вже віднімаються, тремтять. Густий ліс закінчується, переді мною кущі. А серед кущів – копиця сіна. Що ж, я вже повністю вибився із сил, і якщо мене помітять, то я вже не зможу відірватись. Треба відпочити. До того ж, уночі не буде орієнтира і я зможу заблукати. А вже має бути Рязанська область.
Я зробив нішу в копиці, одягнувся і заліз у копицю. По окремих звуках, що доносились, зрозумів, – недалеко якесь село. Коли проснувся і виглянув з копиці, побачив, що світає. Я запхнув сіно в нішу, пройшов кущами з десяток метрів і… опинився на березі річки – такої, як моя Случ. Так це ж Вад! – збагнув я. А то, мабуть, було продовгувате водоймище, або річка Явас. Отже, до Рязанщини ще далекувато. І чому я наткнувся на цю копицю?! Вияви я цю річку звечора, то якщо не знайшов би якогось човна, то щось спорудив би (навіть із цієї копиці) і за ніч міг би допливти до річки Мокша. Отже, я ще в Мордовії. Треба поспішати. Роздягнувшись, взяв у руку одяг і переплив річку. Коли плив, побачив недалеко за течією кладку через річку. Перепливши, одягнувся і побіг далі. Розвиднялось. Кущі закінчились і переді мною відкрилось поле, за яким десь на відстані біля одного кілометра знову були кущі. По боках лісу не було видно – одне поле. Отже, треба переходити. Ризиковано, але я вирішив перейти поле, щоб рухатись на Захід. Добігши до кущів (а вже сходило сонце) я побачив, що це щось подібне до лісосмуги, а за нею знову поле, за яким по лівій стороні на відстані біля півтора кілометра – ліс. Зійшло сонце. Кущі рідкі. Тут і засада може бути. Отже, треба дочекатися, коли буде тепло, і в трусах, не викликаючи цим підозри, спробувати перейти поле.
Невдовзі сонце поблідло, небо стало затягуватися хмарами. Повіяв холодний вітерець і став накрапувати дощ, який перейшов у холодну осінню мжичку. Я сидів мокрий під кущем і тремтів від холоду. Терпів, у надії, що небо знову проясниться. Поглядав на небо, але ніяких ознак зміни погоди. Я дуже промерз, і вже десь під вечір терпець увірвався – я пішов кущами, надіючись, що щось знайду, щоб сховатись від холодної мжички. Пройшовши трохи, побачив на відстані десь біля 100 метрів копиці сіна. Хоча було ризиковано, але вирішив бігти до копиць. Прибігши, зробив в одній з них нішу. Вискубане сіно переніс до однієї з копиць, ретельно прибрав залишки сіна, і залізши в нішу, заклав сіном отвір. Швидко зігрівся. Згодом чую, щось двоноге затупало і ніби стало коло копиці. Тихо. Людина чи тварина, не можу визначити. Зігрівшись, заснув. Прокинувшись, виліз із копиці – темінь, ніяких змін, холодна мжичка. Бачу з заходу ледь помітне сяйво. Там, мабуть, якесь село. Маючи орієнтир, вирішив іти далі. Наскубши жменю вівса, який ріс недалеко від копиць, пожував і пішов на сяйво. На нозі ниє рана. Переходжу якісь болота, падаю у ями, але то нічого, я й так увесь мокрий. Недалеко від околиці села проходжу біля кузні. Заглядаю під навіс. Але там ніякого одягу, а кузня на замку. Йду дорогою до хат. Йду як уві сні. Контроль за своєю поведінкою майже втрачено. Я йду до хат, хоча ж знаю, що цього ні в якому разі не можна робити (це було щось подібне до кролика, який лізе до пащі удава). Виходжу на вулицю, що тягнеться поперек дороги, по якій я йшов. Вулиця подекуди освітлена лампочками. Схоже на те, що село невелике. Пройшовши трохи вулицею вправо, зупинився навпроти двох хатин, у яких ще горіло світло. Вирішив: зайду в ту, що з правого боку. Підійшов до дверей, постукав. Двері відчинилися і я зайшов у сіни. Переді мною стояв чоловік років 50-ти. У сінях все видно, бо двері в освітлену кімнату відчинені. Ми глянули одне на одного. Чоловік злегка відхитнувся назад. У нього на обличчі збентеження. Мабуть, від того, що побачив на мені смугастий одяг. Ми зайшли в кімнату. В кімнаті крім нього і його дружина. Приховувати, хто я такий, було б безглуздям – мій одяг сказав про все.
– Тебе розшукують, оголошували по радіо, в селі вдень були солдати, – каже він мені.
– Я поїм, зігріюсь і піду, – кажу господарям хати.
Жінка поставила на стіл миску кислого молока, хліб. Я приступив до їжі, а господар став з жінкою про щось говорити по-мордовськи.
– Чому говорите не російською мовою? – питаю в нього.
– Вона не знає російської, – відповів він мені. І каже:
– Жінка хоче сходити на двір оправитись.
– Що ж, хай вийде, – кажу йому, а сам думаю, я все одно зараз буду виходити.
Жінка вийшла. Минуло не більше двох хвилин, як він відчиняє кватирку і щось по-мордовськи та по-російськи каже їй, щоб не затримувалась. Чую і її голос. І раптом якісь кроки за причілковим вікном. Хтось там став. Тут же відчиняються двері і в кімнату вскакує солдат із наведеним на мене автоматом. Наказує: «Руки вгору, лягай!»
Я лягаю на підлогу. В кімнату заходять ще двоє військових – солдат і капітан. Це сталося десь о першій годині ночі.
Як?! Як таке могло статися зі мною?! Як міг я так по-дурному дати їм себе спіймати? Я як проснувся. Але вже було пізно. Мені зв’язали руки. Я помітив, що солдати з неприязню дивляться на господарів помешкання. Як виявилось, у тій хаті, що була зліва, стояла пошукова група: капітан і два солдати. А мене обманули. Жінка йшла не на оправку. Вийшовши, вона побігла до вікна сусідньої хати, постукала і, сказавши, що я в них, повернулась до свого вікна. Через якийсь час мене перевели в ту хату, в якій квартирувала пошукова група. Я зв’язаний лежав на підлозі.
– Сусловця знаєш? – запитав мене один із солдатів.
– Знаю, – відповів солдату.
– Ми з 5-го, з його взводу. Він нам сказав: якщо піймаєте, то покажете його мені. (Сусловець О.К. – мій односелець, проживав, як і я, недалеко від технікуму – на посьолку. Він мій ровесник, а тому інколи в гурті й до дівчат заходили. Я з ним не приятелював, але й не ворогував. Після звільнення, влітку 1963 року, випадково зустрівся з ним на танцплощадці в технікумі. Він був з дружиною. На ньому погони лейтенанта, портупея. Він тоді був у відпустці. Сказав мені, що в Мордовії охороняє 5-й лагер, в якому знаходяться іноземці). Отож Сусловець, мабуть, розповів солдатам про мене, і вони вже знали, кого шукають, – що це не якийсь там бандит чи затятий ворог народу, як їх спеціально настроювали проти тих, хто сидів у політичних лагерах. А тому до мене дуже добре поставилися, поділилися своїм пайком. Інших, бувало, що й убивали на місці, або так били, що втікач ще довго харкав кров’ю. Мені пощастило… А зі втечею не пощастило. Хоча… Ну, втік би я, опинився б на волі. І все! Далі вже втікати нікуди – від себе не втечеш.
Десь о 9-й годині прибув всюдихід («бобик»). Група селян прийшла подивитись на втікача. Я йду босий по грязі до машини. Ноги в грязюці. Одна в забрудненій ганчірці. Видовище жалюгідне. Але, що поробиш?! Йду. Надворі така ж холоднеча, така ж осіння мжичка. Солдати в шинелях. І звідки взявся на мою голову такий холод?!. Адже весь час стояла тепла сонячна погода. І треба ж такому статись! Ми їдемо по розмитій дорозі. Проїжджаємо через якесь село. Зупиняємось. Солдат звертається до якоїсь жінки, бере в неї літрову банку молока і дає мені. Я п’ю, а з голови не виходить думка: як я міг так по-дурному вчинити? Прикро… Не стільки від того, що втратив свободу, скільки від того, що так по-дурному її втратив. Під’їжджаємо до 5-го. Зупиняємось біля невеликої групи військових . Підходить Сусловець.
– Ну, что, попался, собака! – каже мені.
Підбігла із зацікавленням, але не співчутливим виглядом і його дружина. Я не відповів Сусловцю. Мовчав. Приїжджаємо в Управління Дубравлага, в Явас. Мене заводять у велику залу. По периметру всієї зали сидять на стільцях офіцери, а за великим столом сидить полковник. Перед столом невеликий собака. Я підходжу ближче до стола. Я босий. Ноги і та пов’язка з сорочки в грязюці – вигляд у цій залі не імпозантний. Полковник щось запитав. Я відповів. А тоді каже:
– Сусловец мне все рассказал о тебе. Ты был хулиган. В детстве снаряд взорвал.
Я не став виправдовуватись, лише майнуло в голові: і чому я ні разу не відлупцював те паскудне миршаве щеня. Щось він там ще сказав і дає вказівку:
– В ізолятор, в камеру №…
– Товаришу полковник, та камера з вікном до запретки, – каже йому хтось з офіцерів.
– Нічого, вже не втече, – відповідає полковник.
Мене відводять у слідчий ізолятор, який, мабуть, був і штрафним ізолятором, бо там інколи відбували покарання жінки-битовички. В ізоляторі черговий надзиратель дав мені воду обмити ноги і якусь подобу до черевиків.
А через кілька днів мене відвезли на 10-й. Іде слідство. Я в причілковій камері старого корпусу, вікно якої до прогулочних двориків. В’язні з двориків махають мені, підбадьорюють. А особливо Григорій Бухта. При кожній нагоді каже мені: «Восени Хрущова не стане! От побачите, його не буде. А не буде Хрущова, то будуть якісь зміни». І таку впевненість висвітлює його обличчя, що я вже подумував: «А чи не сталося щось із його психікою?» Зводили мене і в баню, де я вже добре обмився, а особливо добре випарив рану на нозі, яка вже не кровоточила, але була розчепіреною. До мене підходять в’язні з обслуги. Один із битовиків дає пачку махорки. Я не курю, але беру – може, пригодиться. Підходить і Микола Кончаківський, дає пайку хліба, яку йому десь вдалося дістати.
Уже на 10-му мені стало відомо, що мою втечу було виявлено о 17 годині, як знімали з роботи: перерахували в’язнів і виявили, що одного не вистачає. Але виявити мою втечу могли й раніше. Якийсь військовий у чині старшини сказав мені: «Тебе бачив хлопчик, коли ти пробігав через об’єкт, де тренуються солдати. Він прибіг до вахти і сказав, що бачив чоловіка в трусах, але ми подумали, що то солдат тренується».
На допит мене зводили кілька разів і більше не чіпали. Та й не було про що допитувати. Я коротко розповів про свою втечу і на тому все. З в’язнів декого допитували (в тому числі й Чугая з Кудрявцевим), та ніхто нічого «не бачив». На слідстві я дізнався, що мене спіймано в селі Коперзань Зубово-Полянського району. Якщо не помиляюсь, то це десь у районі 17-го лагера.
Мене втішило те, що перевезли на 10-й. Я намітив план втечі з ізолятора, та не було як дістати необхідний інструмент. Штир, який я знайшов на прогулянці, у мене вже був і я заховав його в прогулочному дворику. Потрібна була ще пилочка. Звернувся за допомогою до Пугача, та він не в змозі допомогти. Тоді звертаюсь до Михайла Глюзи, колишнього побігушника. І Глюза зі стальної полоси, якою викроювали заготовки для рукавиць, виготовив пилочку довжиною з 10 сантиметрів і передав мені в камеру. Тепер швидше б повернутися в ізолятор. Повернувшись в ізолятор, відразу ж приступаю до роботи. А робота така: між металевих полос, якими від підлоги до стіни закріплені дошки нар, потрібно вирізати дві дошки, вночі залізти під нари і спробувати штиром зробити в стіні або фундаменті вихід назовні. З вікна мені було видно, що за запреткою наглядають абияк, навіть лампочку не міняють, і частина запретки не освітлена. Випилювати прийшлось довго. Дошки були березові, до 5 см товщиною. До того ж дошки випилювались по балці. Пилочка швидко затупилась і я не пиляв, а перетирав ті дошки. Нарешті перепилено. Використавши все те, що в мене було, накрив одіялом. Кукла готова. А сам заліз під нари і став роздовбувати штиром стіну. Це вже було після відбою (спати там можна було, коли тобі заманеться), але відкривається кормушка і наглядач питає, яка у мене книга з бібліотеки. Я просовую голову під одіяло і відповідаю: «Уленшпігель». (Я цю книгу так і не читав, але назву чомусь пам’ятаю по цей день. А книга мені була потрібна для того, щоб наглядач, заглянувши через вічко в камеру, бачив, що я сиджу і читаю книгу. Я ж, тримаючи в лівій руці книгу, дивився за вічком, а правою випилював дошку). Кормушка закривається. І тут чую тупіт, що приближається по коридору. Двері відчиняються, у камеру заходять й кричать: «Вилазь!» Я вилажу з-під нар, мене переводять в іншу камеру. А на другий день я вже в карцері – 5 діб. Це вже не ті шізо, які були колись у мене. Підлога цементна – не ляжеш. На ніч дають дерев’яний щит. Два дні дають лише пайку хліба, сіль та кип’яток. На третій день дали в обід якусь страву. Але то нічого – все ж 5 діб. А більше й не можуть дати – я ж під слідством.
Все… Зі слідчого ізолятора мені не втекти.
У жовтні тут же, в Явасі, районний суд розглянув мою справу і до невідсидженого строку додав ще 3 роки, з них 3 роки тюремного ув’язнення. На касацію я не подавав, але заявив протест на неточність у вироку. У вироку записали, ніби я заявив, що й надалі втікатиму з місць ув’язнення, тому що мене тримають не на Україні. Насправді я заявив, що буду втікати, тому, що засуджений незаконно. Але Верховний суд Мордовії за цією заявою переглянув вирок і знайшов у ньому відхилення від норм закону (санкція основної статті – 62 ч. 2 – до 10 років, а отже, скільки б разів не судили по статтях, санкція яких до 10-ти років, – загальний строк ув’язнення не може перевищувати 10-ти років – вступає в дію принцип погашення строку). Таким чином, у мене знову 10 років і з них 3 роки тюремного ув’язнення.
В цьому ж місяці сталася ще одна подія, яку неможливо пояснити: з газети, яку мені подали в камеру, дізнаюся, що знято Хрущова, – передбачення Бухти збулося. Звідки ж у нього була така впевненість, що таке має відбутися, і то в такий короткий строк?!
У кінці листопада, чи може вже в грудні, повертається в сусідню камеру битовик, якого судили за вбивство в’язня в лікарні пос. Барашево (будучи в лікарні, він напав на медсестру, вимагаючи в неї якийсь наркотичний препарат. Санітар кинувся її захищати і одержав удар ножем). Його камеру закрили і наглядач заглядає в мою камеру.
– Що там у нього? – питаю в наглядача.
– ВМР (вища міра – розстріл) – чую у відповідь.
Ми сидимо в камерах смертників: він у маленькій, а я – у великій. У нього ще є надія на помилування, а у мене – ніякої!
Уже зі всім покінчено і я чекаю відправки у Володимир.
Все ж не все ще програно. У мене залишалась ще одна спроба – піти на ривок («ривок» – втеча з-під конвою) на етапі. І от у грудні мене забирають на етап. Та при посадці у вагонзак, а з вагонзака у воронок, мені надівають наручники або беруть під руки. Тому до самого Горького (пересилки в Потьмі, Рузаєвці) можливості рвонути не було.
Я вже в Горькому, на останній пересилці. У камері сиджу один. Уже десь після обіду бібліотекарка відчиняє кормушку й пропонує книги. Взяв одну, «У Понта Евксинского», здається, вона так називалась. Повечеряв і щоб заповнити час, став читати. Починалась вона з корабля, який кудись пливе з воїнами на борту. Мене навіть зацікавило: куди ж то вони пливуть? Але тут відчиняються двері і мене забирають з камери. Спустившись на перший поверх, заходжу в невелику етапну камеру. Той, що привів, каже:
– Переночуєте тут, а завтра зранку на етап.
В камері ні ліжка, ні нар, а тому мені дають дерев’яний щит, я кладу його впоперек камери на вмуровані під стінами лавки й лягаю спати. У камері я один. Лягаючи, думаю: що ж завтра мене чекає; вдасться рвонути чи ні?
Вранці 24 грудня будять, обірвавши сон, що снився. Встаю і обдумую цей сон. Мені приснилось, що я зі своїм покійним хрещеним батьком на будівництві якоїсь величезної (кінців не видно) споруди. Цоколь уже є, а місцями і стіни започатковано. На цій будові немає нікого, лише ми вдвох муруємо стіну. Та хрещений залишає мене – йде геть від мене, а я продовжую мурувати. (Вдруге хрещений приснився через 38 років. То було в якомусь місті. Я сиджу на лавці, а по боках впритул сидять мої покійні батьки: батько з лівого боку, а хрещений – з правого. Батько хоче, щоб я йшов з ним на ринок. Я збирався йти, та коли глянув на батька, то побачив його в такому лахмітті, що йти поряд з ним було б неможливим. Побачивши таке, я став відмовлятися. А батько продовжує впрошувати. - Ні, я не піду на ринок, - кажу батькові. Тоді хрещений батькові: «Ну, як не хоче, то нехай не йде». На цьому сон закінчився. А десь через тиждень слабість, болі в животі. Швидка відвезла в лікарню в якій було встановлено – запалення апендикса. Та я відмовився від його видалення, надіючись, що пройде. Приблизно через добу повторно прибув у лікарню з діагнозом: гострий гангренозний місцевий перитоніт).
Мене виводять із камери і садять в один із воронків. Я в боксику. Інші в’язні в загальній камері. Їдемо на вокзал. Навпроти мене на лаві два конвоїри. Двері мого боксика несправні й час від часу відчиняються. Конвоїр їх захлопує. Яка нагода! Треба напасти на них, забрати зброю. Приглядаюсь до конвоїрів. Один із них зовсім миршавий. Але ж як мені без шуму справитися з обома? Коли дверцята відчиняються – так і хочеться кинутись на них. Як же їх вирубити?! Я не спец. Шкода. А так не було б ніяких проблем: нокаут одному, другому, зброю в руки, відчинив двері і вистрибнув на слабоосвітлену вулицю, по якій неспішно рухається цей воронок. І так кортить напасти, але розумію – шансів немає. А попереду в мене ще дві нагоди, які я можу цим зірвати.
Приїжджаємо до станції. Прибули й інші воронки. Нас висаджують. Десь попереду вокзал. Ще темно, але від світла пристанційних електроламп та снігу видимість більш-менш достатня, щоб бачити навколо. Ми йдемо вервечкою протоптаною в снігу стежкою до залізничних колій. Я серед кількох в’язнів, що йдуть попереду шеренги. За мною в сірій шинелі йде майор з течкою в руці. Весь конвой на значній відстані позаду шеренги. На мене ніякої уваги. Здивовано оглядаю все навколо. Я здивований тим, що мені не наклали наручники, що не беруть і під руки, що по боках і спереду нема нікого з конвоїрів. Який шанс – думаю. Та мене непокоїть, що навкруги нікого нема. Щось тут не те, що мало б бути. Мені дають можливість втекти. Але ж у мене ніякого прикриття, ніяких перешкод для тих, хто по мені стрілятиме. Дивний супровід. Такого не буває. І я не зважився. Не хочу бути для них мішенню – йти назустріч їхньому задуму.
Підходимо ближче до колій, зупиняємось. Нас оточує конвой. Розвиднялось. Підходить поїзд. Нас підводять і садять у вагонзак. Попереду пункт призначення – Володимир. Вагонзак переповнений. Оскільки всі камери заповнені, то мене посадили в камеру з битовиками. У смугастому одязі був лише я. Я знав, що у Володимирі мене посадять у воронок, відвезуть у тюрму і звідти вирватись я вже не зможу. У мене залишилась одна нагода, але для того, щоб нею скористатись, потрібно обманути конвой, бо якщо візьмуть під руки, то такої нагоди не буде. Отже, потрібно замінити свій смугастий бушлат на чорний. Лише бушлат, бо штани, піджак і шапка – мої особисті речі, в яких я прибув у Мордовію, мені віддали, коли відправляли на етап, і вони на мені. Допомогти мені в цьому могли лише в’язні, які сиділи зі мною в камері, а тому я звернувся до них за допомогою. Я багато не говорив. З кількох фраз вони зрозуміли мене і один з них каже: «Ось «Змей» сидить, роздягай його». Я не знав, у чому той «Змей» провинився, а тому сказати йому: «Скидай бушлат!» я не наважувавсь, надіючись, що він зробить це без мого втручання, адже він чув, про що йшла мова. Отож я лише вп’явся в нього очима, даючи цим зрозуміти, що чекаю на бушлат. Побачивши, що він не збирається роздягатися (а це вже була явна неповага до «полосатого»), той же в’язень, вставши, наказав: «Ну, чого ти – скидай бушлат!» Його й інший в’язень підтримав, сказавши: «Скидай, скидай!». «Змей» скинув бушлат. Я взяв бушлат, а йому віддав свій. Він надів мій смугастий, а я його чорний. І повністю підготувався до ривка: надів дві пари шкарпеток та розшнурував черевики. В шкарпетках буде легше відірватись від конвою. А коли вже під’їжджали до Володимира, то, розуміючи, що більше шансів загинути, а не втекти, написав і записку. Написав коротко: «Я втомився жити». Мені все ж не хотілося, щоб мій вчинок сприймали як відчай від того, що я знаходжуся в ув’язненні. Папірець я поклав у кишеню піджака.
От і Володимир. В’язнів висаджують із вагона. Відчиняють і нашу камеру. «Змей» виходить з в’язнями. І я з ними. Як тільки «Змей» зійшов з вагона, двоє солдатів відразу взяли його під руки і відвели в сторону. Він мовчки стояв між ними. Звичайно, якби він сказав солдатам про те, що відбувалося у вагоні, то було б піднято тривогу і мене відразу стали б шукати. Та він хоча і «Змей» – мене не видав. Коли закінчилась висадка, конвоїр, стоячи в тамбурі і дивлячись в сторону воронків, прокричав: «45!» «Все!». Я змішався з в’язнями. З вагона було висаджено 45 в’язнів, у тому числі десятка півтора жінок. Нас стали шикувати по п’ять чоловік у ряд. Розстібнувши бушлат, я підійшов до передніх рядів. Поїзд відійшов. Нас підвели до перону. Праворуч був високий паркан, а попереду неширокий перон. Між парканом і вокзалом стояли воронки. Від перону буквою «Г» вишикувались солдати-автоматники, по ширині перону в дві щільні шеренги. За шеренгою, вздовж колії, стояв і майор в сірій шинелі з течкою в руках. В’язнів по п’ятірках стали саджати у воронки. Я вибрав для ривка найближче до перону місце в шерензі, де між солдатами була відстань біля двох метрів. Жінок уже посадили, тепер й нас саджатимуть. А станція порожня. Ніяких поїздів. День хоча й похмурий, але видимість нормальна. Далі вже чекати було нічого. Я вийняв ноги з черевиків і кинувся між солдатів, які стояли від нас на відстані 3-4 метри. Солдати, із-за того, що їх було багато і щільно розставлено перед пероном, аж ніяк не очікували, що хтось із в’язнів може кинутись між них, а тому не встигли зреагувати. Лише один, на якого я біг (він був праворуч і я пробігав біля нього майже впритул), дивиться на мене і, не в змозі ще збагнути, що відбувається, спромігся лише спитати: «Куда ты?» Я проскочив між солдатами, потім через пару метрів проскочив між солдатами другої шеренги. І тут на мене кинувся міліціонер, схопив за бушлат, якого я скидав на бігу, й допоміг скинути. Я вирвався й кинувся бігти по перону. Чую позаду один за одним одинокі постріли і відразу ж за ними черги з багатьох автоматів. Попереду на пероні, неподалік від стіни вокзалу, стояла жінка. Коли я пробігав, то бачив, що вона бліда, як стіна. Я біг далі. А позаду автоматна тріскотня, крики «Стой!». Солдати зреагували із запізненням і їм нічого не залишалося, як відкрити шалену стрілянину вгору. В’язнів, мабуть, як у таких випадках робиться, поклали на землю. Перон був майже порожній. Попереду назустріч ішли два чоловіки. Я побачив, що вони збираються кинутись на мене. Вони навіть зупинились, коли я підбігав. Але звернути мені було нікуди: двері вокзалу зачинені, внутрішнє планування вокзалу, його «вхід» та «вихід», щоб без затримки вибігти на протилежну сторону, я не запам’ятав, а колії порожні. А тому я побіг прямо на них. Підбігши, закинув руку назад, гаркнув на них і вихопив руку із-за спини. Вони відсахнулись і я пробіг між ними. (Імітація вихоплення ножа вдалася). Потім я побачив, що якийсь дідок витанцьовує попереду. Вокзал уже скінчився. Знову високий паркан уздовж перону. Побачивши цього «дідуся» (років 55-ти), я зрозумів, що він збирається вчепитися мені за ноги. Я зіскочив з перону, оббіг того «дідуся» й вискочив знову на перон. А ззаду продовжують строчити з автоматів та кричати «Стой!». Біжу далі. Бачу, що за метрів 40–50 перон і високий паркан закінчуються. Мені туди добігти і я зможу повернути за парканом вправо й вибігти на широку вулицю, що по той бік вокзалу тягнеться в центр міста. Спереду вже нікого не видно. І тут раптом якесь занепокоєння, відчуття небезпеки попереду: «Там можуть убити», – промайнуло в голові. Пробігши ще трохи, я все ж зіскакую з перону і, мабуть, на диво всім, хто мене переймав та переслідував, побіг навскоси через колії на протилежний бік станції, де стояв якийсь пасажирський потяг. За всіма ознаками – порожній. Підбігаючи до потягу, оглянувся. На відстані десь 70-80 метрів бігли двоє солдатів. Вони стріляли на бігу короткими чергами. «Стой!» ніхто вже не кричав. Стріляли лише оці два солдати. Я зрозумів: їм уже ніщо не заважає стріляти в ціль. Підбігши до потягу, кинувся під вагон. Коли переповз на колінах через першу рейку, мене щось кольнуло в стегно лівої ноги. Я машинально глянув і побачив, як хльоснула вирвана штанина, вирвався звідти клубочок пари. Я зрозумів, що поранений, але думав, що може ще втечу. Вибравшись на високу платформу, побіг уздовж поїзда, в бік міста в сторону депо, як мені сказав хтось про це пізніше. Уже добігав кінця потягу, як нога стала відмовляти. Коли поминув потяг, нога зовсім перестала функціонувати і я сів на сніг, підігнувши праву ногу і витягнувши ліву. Обпершись лівим ліктем і повернувши трохи голову вліво, глянув на платформу й потяг. Все закінчилось, але ж цікаво, наскільки я відірвався, і чи був шанс зникнути з поля зору переслідувачів, якби не був пораненим. Переслідувачів не видно. Я дивлюсь на цей порожній потяг і думаю: це ж, мабуть, і є та приміська електричка, якою 13 квітня минулого року, в післяобідню пору, я від’їжджав на Пєтушки. Чекаю на переслідувачів. І ось бачу, на відстані десь біля 100 метрів, у тому, мабуть, місці, де я вилазив, видряпується з-під вагона на платформу солдат. Побачив, що я напівлежу, підтюпцем наблизився і став на відстані десь понад 5 метрів. Довгенько! За цей час я, якщо і не зник би з поля зору переслідувачів, то все ж був би на такій відстані, що стріляти по мені в сторону міста було б небезпечно. Можливо, що мені не варто було міняти напрямок, хоча бігти по тій вулиці, по якій я ходив 13 квітня за паспортом, було б небезпечно. Солдати могли б ускочити в один із порожніх воронків і якщо не зустріли б мене, коли я, оминувши паркан, вибігав би на вулицю, то наздогнали б. Невідомо, як там було б, а от тут уже відомо – я програв. Стали підходити інші солдати. Я дістаю з піджака записку і подаю солдату.
– Прочитай, – кажу йому. Я подумав: а чому б не використати цю записку, яка ставить цю втечу під питання: це була втеча чи бажання в такий спосіб покінчити з життям? З’явився якийсь офіцер, який став командувати солдатами, посилаючи одного з них у медпункт за ношами. А віддалік зібралася група цивільних, яка спостерігала за нами. Близько їх не підпускали. Ось і солдат із ношами. Розкладають біля мене і я переповзаю на ноші. На тому місці, де напівлежав, кривава пляма. Невелика, бо кров пішла під сніг. Солдати відносять мене у медпункт вокзалу. Мені накладено джгут. Я лежу на підлозі на ношах неподалік від дверей. Двері відчиняються прямо на перон, їх часто відчиняють, а тому все більше починає пробирати холод. А нога розпухла, посиніла і від цього дуже болить. У лікарню чомусь довго не відправляють. Медпрацівник спочатку спокійно, а потім стала кричати на офіцерів, пояснюючи, що так довго не можна тримати ногу в джгуті, що потрібно везти в лікарню. Затримка була пов’язана з тим, що довго не могли вирішити, куди везти – в міську чи тюремну лікарню. Нарешті відносять у машину – газик зі знятим тентом.
– Автомати брати? – питає солдат.
– Непотрібно, вже не втече, – відповідає офіцер.
Мене відвозять у тюрму. При допомозі солдатів заходжу на перший поверх другого корпусу, в якому знаходиться лікарня, сідаю на стілець. Підходить якийсь майор, говорить щось неприємне стосовно моєї втечі, щось таке: «Ну что, убежал?». Я реагую на це в різкому тоні й він замовкає. Підходять двоє в’язнів з обслуги з ношами і несуть мене наверх в операційну. Там уже все готове. Олена Бутова (хірург і зав. лікарнею) приступає до операції. Їй допомагають дві жінки в білих халатах. Бутова питає:
– Звідки, за що посадили?
Відповідаю. Бачу в однієї, що допомагала Бутовій, з очей викочуються сльози. Бутова прочищає рану, протягує щось через дірку в стегні й каже мені:
– Куля пройшла біля самої кістки (розірвала зовнішній м’яз посередині стегна). Вам повезло.
Мені справді повезло. Адже я був у такій позі, що куля могла б увійти в задній прохід, а вийти через маківку голови. Ото була б для них загадка: де ж увійшла куля?
– А Ви герой! Такої стрілянини у нас на вокзалі ще не було, – продовжує Бутова.
Після операції в’язні віднесли мене на другий поверх лікарні, в камеру на двох осіб. У ній вже сидів якийсь в’язень із битовиків. Нічого цікавого він собою не представляв, а тому нема про що згадувати. Камера була чистою, підлога пофарбована, ліжко м’яке, постіль чиста і приємна. Харчування було хоча й недостатнє, але більш-менш якісне.
Від участі в слідстві я відмовився. Але коли в камеру зайшов якийсь майор вияснити, хто з його солдатів мене поранив, то я йому сказав, що мене було поранено під вагоном. В лікарні я пробув до 22 січня 1965 року. Рана не загоювалась, почалося загноєння. Дірка в стегні була наповнена гноєм і, де вийшла куля, була такою великою, що міг би увійти великий палець. Хоча загноєння не минуло, мене перевели на перший поверх 1-го корпусу, де переважно тримали в’язнів, які прибули з лагерів і вони мали пройти через суворий режим з першим місяцем перебування на пониженому харчуванні. Умови утримання в’язнів були такі, як і раніше. Тільки раніше я сидів із засудженими до суворого режиму, а тепер до особливого. Мене на понижений пайок не поставили, бо я вже пробув у тюрмі майже місяць. Знаходячись у камері, я, як і в лікарні, лягав так, щоб витікав гній із рани. Але, як відомо, від підйому до відбою лежати не дозволялось. Мене попередили раз, другий, потім викинули постіль із камери і написали рапорт. Правда, при обході камер медсестра через кормушку питала мене, чи виписати дозвіл на те, щоб лежати в заборонений час. Та я промовчав. Адже я ходив на перев’язку і було видно, у якому стані нога. На третій день зачитали постанову про переведення мене на місяць на понижене харчування за те, що лежав на ліжку. Понижене харчування – це вранці пайка хліба з кусочком оселедця або з десяток тюльок, на обід – суп чи борщ без жиру і м’яса, а на вечерю – пюре (десь зі стакан рідкуватої картоплі або каші, також без жиру). Камера, в якій я сиджу, на 5 осіб, крім мене ще четверо. Всі з кримінальних лагерів. Серед них Зоричев, якому розстріл за антикомуністичне (по вироку – антисовєцьке) татуювання на обличчі замінили 15-ма роками ув’язнення, та Кобзєв – казах, який справляв враження психічнохворого. Він як мумія – маленький, худенький, обличчя землянисто-жовтого кольору. Кобзєв сидить непорушно, нічого не розповідає і ні про що не питає. Хто він і за що тут, невідомо. Коли виводили на прогулку, то цей доходяга бувало біг кудись у бік від двориків. За це його садовили в карцер. (В 1966-му чи в 67-му він загинув у лагері на 10-му. Коли в’язнів у промзоні знімали о 17-й з роботи, Кобзєв поліз біля вахти в запретку. Солдат, що стояв на вишці, стріляти по ньому не став, бо в’язні крикнули, що то хворий. Але вийшов з вахти офіцер, підійшов із зовнішньої сторони до запретки й дочекавшись, коли він вилізе на паркан, вистрілив з пістолета і Кобзєв мертвим звалився з паркану).
Я з співкамерниками майже не розмовляв. Адже про що з ними говорити?! Та й взагалі – про що говорити! Сидимо мовчки в напівтемній камері (на вікна начеплено «намордник» – щит, сонце в камеру не заглядає). Кожен щось там «гонить» – прокручує в голові щось своє. А якогось дня відкривається кормушка і мені подають обвинувальний висновок. Я беру, не заглядаю в нього і так щоб це бачили співкамерники, рву на шматки і кидаю в парашу. Через якийсь час, а було це 19 лютого (рівно через рік після суду в Рівному) мене забирають з камери і наглядач веде мене чомусь до адміністративного корпусу. Коли зайшли в середину, питаю у наглядача:
– Для чого мене сюди привели?
– У тебе сьогодні суд, – відповідає наглядач.
Піднімаємось на другий поверх. Заходжу у велику кімнату. За столом – одні жінки. У кімнаті, окрім мене, жодного чоловіка. Я стою біля столу. Загалом вигляд маю жалюгідний: я зовсім заморений. На мені обшарпаний бушлат у латках, одна штанина коротша, черевики розповзаються. Дивлюсь на жінок. Одна з них, що поряд, їсть пончики. У мене підкотилась слина. Непомітно проковтую й напружую волю, щоб не реагувати. Мені це вдається і я спокійно стою перед ними. Трохи дивуюсь, що у складі суду жодного чоловіка. А дивуюсь тому, що вночі, яка минула, мені приснився сон: я в якомусь приміщенні – один серед групи жінок, які докоряють мені за якусь провину. Нарешті розпочалось засідання суду. Після деяких процесуальних формальностей я зробив у суді заяву, зокрема, сказав: «Комуністи викреслили термін революціонер-професіонал. Цей усім відомий термін вони замінили терміном «особливо небезпечний рецидивіст», але суть не змінюється, як би не називали, у що б не одягали і в яких би умовах не утримували борців за добробут народу». (А що залишалось? Не говорити ж, що я інопланетянин. Я був у ролі революціонера, і мені нічого не залишалося, як продовжувати грати цю роль).
Я заявив, що відмовляюсь брати участь у суді, бо в достатній мірі обізнаний з діяльністю комуністичних судів. Попросив, щоб мене вивели з приміщення. Мене не вивели. Стали викликати свідків. Серед них і солдата, який поранив мене під вагоном. Прізвище солдата литовське. Тремтячим голосом солдат відповідає на запитання. Його всього трусить. Що з ним та чому він в такому нервовому стані – невідомо. Говорить, що цілив у ноги. (Можливо, коли я біг, бо коли переповзав, то які вже там були ноги). Другий солдат, з азіатським прізвищем, сказав, що цілив у голову. А жінка, що стояла на пероні, розповіла про те, як біг за мною майор і стріляв з пістолета, що кулі неподалік рикошетили від перону, і, що ті кулі могли б в неї влучити. Ну, а «Дідусь» показав, що, побачивши, як я прорвався крізь двох чоловіків, вирішив вчепитися мені за ноги, що він як фронтовик, знає, що в таких випадках треба робити. Дав покази і майор. Він сказав, що стріляв у ноги. Він сказав правду. Лише не додав, що стріляти прямо він не міг, бо спереду по тій же прямій була жінка, а далі ще троє людей.
Після наради суд зачитав постанову про направлення мене на психіатричну експертизу, бо я її ніколи не проходив. Через якийсь час мене звозили в місто до психіатра. Повернувшись у камеру, я думав, що то вже все, що експертизу пройдено. Але одного дня в березні, після сніданку, відкривається кормушка і чую:
– Бабич, здайте миску, кружку та ложку.
Здаю.
– Це на етап, на психекспертизу, в Москву, мабуть, – каже мені співкамерник, який з України, якщо не помиляюсь, на прізвище Пасічник. І додає: «Ми тобі в цьому допомогли». Мене переводять у сусідню камеру. В камері я один. Знову відкривається кормушка і в камеру вкидають мої речі: піджак, сорочку, кальсони, штани – те, в чому я біг. Кальсони і штани закривавлені. Розглядаю вирваний шмат штанини, розміром десь сантиметрів 5 в ширину і 7 у довжину, по формі букви «П». Шмат із трьох сторін як вирізаний ножицями. Тримається з однієї сторони. Знаходжу і маленьку дірочку, кудою влетіла куля. Думаю: для чого вони мені це вкинули? Хіба вони не розуміють, що мені не потрібні ці закривавлені штани і кальсони. Беру собі піджак, сорочку, які батько передав мені восени 63-го року, а закривавлене кидаю в куток камери. Незабаром приносять сухий пайок і в обідню пору я вже у вагонзаку поїзда, яким у грудні їхав із Горького. При пересадці з воронка у вагонзак мені, як і раніше, накладають наручники. Коли у вагонзаку глянув у дзеркало, то побачив худе й бліде обличчя, зуби місцями вкриті якимось чорним нальотом. Я вже знав, куди мене везуть, бо коли запитав у конвоїра, то він сказав: «Тебе везуть у Москву на психекспертизу в інститут імені Сербського».
По прибутті у Москву відвозять у Бутирку. Я один в камері. Стіни камери облуплені, розмальовані різними знаками. Мабуть, це тут я проходитиму експертизу – промайнула думка. Тут і годують краще. До того ж, я один у камері, і лежати можна, коли заманеться. Але мене чомусь ніхто не викликає і ніхто не приходить, та я й не виясняю, чому не ведуть до психіатра. Куди мені спішити?! Та днів через п’ять мене забирають із камери, садять не у воронок, а в якийсь шикарний мікроавтобус із цивільною обслугою в білих халатах. Наручники не накладають. Провізши вулицями, підвозять до якогось будинку, не схожого на тюремний, бо не видно, щоб на вікнах були ґрати. Заходжу в приймальню. У приймальній світло, чисто, ввічливий медперсонал. Виявляється, це і є Інститут судової психекспертизи ім. Сербського.
– Ви проходитимете тут психекспертизу, – повідомляють мені. Тут же приходить медсестра і відводить мене у ванну. Помившись у ванні, одягаю нові піжаму, шкарпетки, тапочки. Піднімаюсь на другий поверх і заходжу в палату для політв’язнів.
– Ось ваше ліжко, – каже медсестра, показуючи рукою. Ліжко м’яке, білі простирадла, нове одіяло. В палаті велике не заґратоване вікно, начищена до блиску паркетна підлога. Моє ліжко від входу справа. Навпроти в кутку сидить няня. В палаті нас четверо. Двоє з Мордовії, з лагерів суворого режиму, та якийсь науковець із волі, звинувачений у шпигунстві. Скоріше всього, що вірменин за національністю (у 1974 році я зустрівся з ним на 19-му). Приносять обід. Я здивований: невже тут так годують? Аж не вірилось! Що там тільки не подавали: і омлет, і котлети, і сосиски та сардельки, ковбасу… І якщо суп – то це був суп! І каша – не якась там синя, а з м’ясом, і розсипається. Більшість людей на волі так не харчується, погоджувалися з нами няні. Палата була з двох кімнат. Була і третя кімната, вхід до якої з коридорчика. Наш туалет у коридорчику. Ми туди вільно виходимо. Але піти в протилежний бік і заглянути через вічко в закриту кімнату нам заборонялось. Якщо з тієї малої кімнати когось випускали в туалет, то нас у коридорчик не пускали. Ми пробували вияснити, хто там сидить. Вдалося лише дізнатись, що то історик з України. Від кримінальних ми були повністю ізольовані. Могли їх бачити лише тоді, коли переходили через їхній великий коридор на прогулку чи для чогось іншого. У них були такі ж умови утримання, як і в нас. З нами в палаті постійно знаходилися дві няні – жінки віком від 40-а років і вже пенсійного віку. Одна з них, Марія, була з України, десь з Полтавщини, русява, вродлива жінка, яка не виглядала на свої роки. Якось запитала мене:
– А скільки б Ви мені дали?
– Буває, що виглядаєте на 20, – кажу їй.
– Мені вже 45, – із сумом каже Марія.
Вона, майже як і всі няні, досить прихильно ставилася до мене, співчувала. Тайком, щоб ніхто не бачив, пригощала домашніми пиріжками. А якось сказала мені пошепки:
– Навіщо Ви таке говорите? Все доносять.
– Мені байдуже, – відповів я на те.
Звичайно, я знав про те, що няні звітують про поведінку кожного піддослідного, але не звертав на те уваги й говорив про совєцьку владу й комуністів те, що думав. Пам’ятаю, якось ми обговорювали невдале захоплення в повітрі літака. Не пам’ятаю вже деталей ходу нашої бесіди, а лише сказане мною, як би я вчинив на місці того терориста. А я сказав тоді на всю палату:
– Я підірвав би, лише уламки полетіли б з того літака.
– А пасажири? – мені на те няня.
– Якщо екіпажу не жалко, то чому я повинен жаліти? – відповів я няні.
Серед в’язнів, які були зі мною в палаті, були такі, які поводили себе нормально, були хворі, а були й симулянти. Запам’ятався мені один із таких симулянтів. Це був моряк з Одеси, мабуть, трохи старший від мене. Був він кремезним, вагою за 100 кг. Йому за щось там дали п’ять років і відправили в Мордовію. Спочатку він поводив себе нормально, а потім почав злегка «гнати». Ото лежить він на ліжку ногами до няні, яка сидить у кутку на тумбі, і підпускає їй. Сморід аж до мене доноситься. Няня крутить головою, схоплюється, сідає на моє ліжко, невдоволено поглядаючи на нього. Дивлюсь на цього колишнього моряка, а він, чомусь червоний як рак, дивиться в наш бік…і підпускає. А то починає плакати, скаржитись на свою долю. (Я також перед прибуттям мав намір симулювати, щоб потрапити в лікарню, звідки спробувати втекти. Та прибувши вирішив не принижувати себе).
Здається, раз на тиждень група психіатрів на чолі з Головним робила обхід палат. Заходила й та, яку мені призначили. Це була на вигляд років 30-ти вродлива шатенка. А от звати? Забув! Викликала на бесіду разів два чи три. Сказала мені, що одержала з України справу (досудове розслідування КГБ) і ознайомлюється з нею.
В інституті я, як й інші в’язні, що прибули з лагера, швидко поправився (адже їж скільки влізе), набрав чималу вагу. Я був там з 26 березня до 13 травня 1965 року. Перед випискою на комісії мене запитали:
– Ви любите Україну?
– Так, я люблю свій народ, люблю Україну – це моя батьківщина, – відповів я. (А що залишалось?! Адже скажи їм, що любити можна лише дівку та вареники, а все інше – міражі, то це було б сприйнято як мою спробу полегшити свою долю).
– Ви одружитесь, якщо Вас звільнять?
– Ні!
– Ви ж знали, що за таке переслідують. Чому ж Ви не боялись КГБ?
– Якщо я не повинен боятися смерті, то чому я повинен боятися КГБ.
– Чим будете займатися, якщо Вас звільнять?
– Не знаю, – відповідаю на останнє запитання.
На цьому все закінчилося. Мене вже ніхто не викликав, а через якийсь час переодягнули в те лахміття, в якому я прибув, і вже воронком відвезли в Бутирку. На переодягання мене повела няня, звали її Настя. Побачивши мене в смугастому, в латках, одна штанина коротша, няня з якоюсь розгубленістю дивиться на мене. Вона нічого не сказала, але вираз її обличчя та очей, які враз стали засмученими, свідчили, наскільки вона вражена побаченим. По прибуттю в Бутирку мене повели на другий поверх і завели у велику камеру, заповнену битовиками. У смугастому одязі – нікого. Ліжка двоярусні – вагонка. Біля дверей зверху вільне ліжко. Я закинув на нього постіль, розстелив. Щойно виліз на верх, як відчиняються двері й наглядач, зачитавши чотири прізвища, в тому числі й моє, наказує вийти з речами з камери. Нас переводять в іншу камеру. Ми спускаємось на перший поверх, заходимо в якийсь широкий коридор з камерами по боках. Нас запускають в одну з цих камер. Камера була незвичною не тим, що подвійні двері та за віконними ґратами густа металева сітка, а тим, що крім вбетонованих низьких чотирьох ліжок, зварених суцільно з широких металевих смуг з підвищенням для голови, та унітазу в камері нічого нема. Ці особливі ліжка понад стінами камери свідчили, що це особлива камера. Мої співкамерники невдоволені переводом. До того ж, один з них каже, що ми у відділенні для смертників. І в’язні починають стукати в двері та вимагати, щоб прийшов хтось із начальства. Незабаром у камеру заходить майор. Всі троє вимагають, щоб їх вивели з камери смертників. А я, відійшовши трохи вбік, мовчу. Майор поглядає на мене, очікуючи, мабуть, що і я почну проситись. Та я продовжую поводитись так, ніби мене це не стосується. Запитавши в кожного з цих в’язнів прізвища і записавши в блокнот, майор каже:
– Ну, якщо ви не хочете тут бути, то ходімо. – І виводить їх із камери. Я залишаюсь у камері. Мене це влаштовує: є де походити, та й хочеться побути на самоті. Зайнятися в камері нічим. Отож, прогулююсь туди-сюди по камері, розглядаю стіни, на яких попередні в’язні відзначали видряпаними рисками свій строк перебування в камері. А то просто лежав та щось згадував або обдумував. Харчування вже не те, що в інституті, але відразу ж, без проблем, я повернувся до тюремного. Незнаю, як іншим, але каші мені накладали повну миску. Дні проходили розмірено, в спокої. Деяку розвагу приносило лише те, коли перевіряли камеру та водили під душ. Камеру провіряли кожного дня. Перевірка проводилась таким чином: відчиняються двері і в камеру заходять тюремники. Один із них з дерев’яним молотком. Відразу ж команда: обличчям до стіни, руки на стіну, ноги розставити. Притуляєшся щільно до стіни і виконуєш те, що наказали. Один із тюремників притискує рукою тебе до стіни, а той, що з молотком, ходить по камері та обстукує ґрати та ліжка – перевіряє, чи не відпиляне щось. Я спокійно виконую команду, бо знаю, що тут діють певні правила, і ти, як смертник, повинен їх дотримуватись, бо вони дбають про свою безпеку. Останнім із камери виходить той, що притискував до стіни. Не знаю, чи знали вони, хто я такий. Але якщо й знали, то в такому разі я підігрував їм у цій комедії. Це навіть було забавно. Так само, як і тоді, коли виводили в душ. У тій душовій мені довелось побувати два рази. А процедура там така: виходиш із камери, а тобі відразу ж пошепки: тш.., тш.., тобто наказують, щоб ти вів себе тихо. На коридорі більше десятка тюремників. Повна тиша. Щоб не порушувати тишу, тобі й ступати потрібно м’яко. І чуть що, тобі відразу ж пошепки: тш, тш. Йдеш майже в кінець коридору в супроводі тюремника до перукаря. Сідаєш. Перукар електромашинкою стриже голову, бороду, вуса. Поряд стоять тюремники. Крім роботи електромашинки – ніякого звуку. Як тільки постригли, відразу ж підводять до дверей душової. На дверях не вічко, а ілюмінатор діаметром десь до 15 сантиметрів. Заходиш у невеличку роздягалку. Роздягаєшся і заходиш у таке ж невелике приміщення, стаєш під душ, миєшся, а на тебе з коридору через такий же ілюмінатор, що в стіні, дивиться хтось із тюремників. Помився, одягнувся і знову: тш, тш, і тебе відводять у камеру. Забавно. Бо для мене то було комедією. Але не для тих, хто сидів у камерах цього відділення під «вишаком». Вночі чув тихий плач жінки, який крізь двері долинав із сусідньої камери. Чути було й тихий голос наглядача, який її заспокоював. Якось пізнього вечора, чи то вже вночі, я ходив по камері. Підійшов наглядач, відкрив вічко і тихо питає:
– «За что?»
– «Та, двух комуняк замочил», – відповідаю йому.
Вічко закривається і одночасно із-за дверей долинає тихе:
– Ай! Ай!..
Оце «Ай!» наглядача, що віддалявся від камери, звучало як співчуття і як розуміння того, що вже все – що вже нічого розраховувати на помилування.
У Бутирці я пробув 10 діб. Якби то було по моїй волі, то й далі сидів би, бо мене влаштовувала камера серед камер смертників. Та вранці відчиняються двері і якийсь майор забирає мене на етап.
Того ж дня я вже був у Володимирській тюрмі, де вже й не приляжеш і повну миску густої каші тобі не накладуть. Ну, і на самоті вже не побудеш. Я знову в камері з битовиками на суворому режимі утримання. Дуже швидко позбувся тієї маси тіла, що налилася в інституті. Але хоча я скинув вагу, та все ж оте харчування дуже допомогло поліпшити свій фізичний стан після того виснаження, спричиненого пораненням та пониженим пайком. По прибуттю звернувся в спецчастину з проханням ознайомити мене з актом психекспертизи. Незабаром у камеру зайшов начальник спецчастини і зачитав цей акт. Згідно з актом, ніяких відхилень у психіці не виявлено.
А 6 червня знову засідання суду. Суд у тому ж складі. Знову викликали тих же свідків. Я, як і на попередньому, відмовився брати участь у розгляді справи. Зачитали вирок: три роки за втечу і три роки на тюремному ув’язненні. Через погашення санкцією ст. 62-ї загальний строк 10 років. Початок строку – 27 січня 1965 року. Я не став виясняти в них, чому 27 січня, а не 24 грудня 1964 року (з часу затримання), і не подав на розгляд в касаційному порядку. Для чого, коли я не збираюся спокійно відсиджувати цей строк.
З битовиками я сидів доти, поки з мене не було знято суворий режим утримання. А коли зняли, перевівши на загальний тюремний режим – а це було аж у листопаді – то перевели на третій поверх, де я вперше з часу прибуття попав у камеру, в якій сиділи політв’язні. Політв’язнів – особливо небезпечних рецидивістів, які носили смугастий одяг, у той час у Володимирській тюрмі було 9 осіб. А тих, що прибули з кримінальних лагерів, одержавши в тих лагерах політичну статтю, – десь із півтора десятки.
Коротко про тих політв’язнів: Вітас Кланаускас, років 35-ти, литовець, учасник визвольної боротьби. В лагера попав десь у кінці сорокових чи на початку 50-х зі строком 25 років. У першій половині 50-х знову суд. Уже за якісь там лагерні справи, Вітасу поновили строк – 25 років з дня арешту в лагері, з перебуванням всього строку на тюремному ув’язненні. Таких тоді називали «глухарями».
Ще був один литовець, якого через кілька днів було відправлено в Мордовію на 10-й, латиш Володимир (мабуть, Вольдемар), років 40-а та росіянин на ім’я Володимир, який сидів за те, що, будучи в поліції, щось там накоїв. А в латиша більш того, що судимість була пов’язана з періодом війни. Не пам’ятаю і того, чому він опинився на особливому режимі. А ще, Петро Тупіцин, років 30-ти та мої ровесники Анатолій Бондаренко (з України), Віктор Балашов і Зайцев, які попали в ув’язнення за антисовєцьку агітацію та пропаганду. Тупіцин – викладач із Карелії, який перейшов через кордон у Фінляндію і надіявся, що його як карела Фінляндія не видасть. Але Совєцький Союз направив у Фінляндію фіктивні матеріали – звинувачення Тупіцина в крадіжці – і Фінляндія його видала. Він часто згадував про своє перебування в тюрмі у Фінляндії й картав себе за те, що не послухав наглядача, який хотів допомогти йому вибратися з тюрми. А також за те, що не скористався нагодою, коли слідчий вивів його на вулицю і на якийсь час залишив на самоті. Він був упевнений, що його не видадуть, а тому вважав, що втікати в Швецію, з якою у Совєцького Союзу не було домовленості про видачу, – немає потреби. У Володимирській тюрмі захворів на туберкульоз. А у Володимирську тюрму попав за втечу. Перебуваючи на 7-му лагері, викладав у середній школі і, скориставшись тим, що має вільний доступ до приміщень школи, з Бондаренком, Балашовим і Зайцевим – зимою 63-го зробив зі школи підкоп. На початку березня, вночі вони вибралися з лагера. Та вранці їх усіх переловили. Бондаренку на руці ампутували два пальці – відморозив, коли, вибравшись із підкопу, довго повз по снігу. Суд визнав їх особливо небезпечними рецидивістами. Всім добавлено до невідсидженого строку по три роки і відправлено на три роки у Володимирську тюрму.
У Володимирі мені довелося сидіти з литовцями, Тупіциним, Бондаренком та латишем Володимиром. Бондаренко щось там інколи писав. Він ще в лагері до втечі щось творив прозою. У тюрмі була досить багата бібліотека. У ній були книги навіть з дореволюційних видань. Я книгами не захоплювався. Для мене там був (та і не лише там) невеликий вибір. Це ті книги, в яких було щось із мого світогляду, мого бачення буття. Із задоволенням прочитав «Брати Карамазови» Достоєвського, «Мартін Іден» Д.Лондона та деякі нариси Стефана Цвейґа.
У кінці лютого чи то на початку березня 1966 року Тупіцин і його посправники по втечі, відсидівши призначений їм тюремний строк, виїхали в Мордовію на 10-й. Можливо, і я виїхав би з тюрми, може, навіть і на волю, бо в січні 1966 року мене викликав кагебіст і запропонував написати прохання про помилування. Тоді, у зв’язку зі зняттям Хрущова, декого звільняли, але я відмовився, давши йому зрозуміти, що про це і мови не може бути. (Я був би не проти, щоб мене вигнали за ворота тюрми. А проситися за ворота я не міг, бо це було б подібне до того, якби отой монах, що замурував себе в келії, став просити, щоб оте, вимуруване ним, розламали).
Незабаром і Кланаускаса перевели на 2-й корпус. (То він, коли нас вели подвір’ям тюрми, показуючи на трьох жінок, яких вели позаду недалеко від нас, сказав мені: «То Катерина Зарицька, а то Галина Дідик. А ще є Дарка Гусяк. Вони давно сидять тут. У них по 25 років тюремного ув’язнення». Була там і третя жінка. Як видно, молодша від них, з двома заплетеними косами по боках. Але Вітасу вона була невідома. Уже пізніше я довідався, що то була Марія Пальчак, яка 14 квітня 1960 року біля Бережан, що на Тернопільщині, в складі підпільної групи ОУН (Петро Пасічний і Олег Цетнарський), вступила в свій останній бій з окупантами. Будучи тяжко пораненою (вистрілила собі в голову), була схоплена кагебістами і засуджена на 15 років тюремного ув’язнення. Тим боєм, 14 квітня 1960-го, закінчився героїчний період України. Вже минуло півстоліття, а Україна так і не спромоглась на вилонення героїв. Героїчним є не народ, а його окремі покоління). У камері з політв’язнів – лише латиш. Та восени і він від’їжджає в лагер. Я знову один серед битовиків. Тим в’язням-битовикам було під 30 і за 30 років. Більшість низького росту, з підірваним здоров’ям як фізичним, так і психічним. Вони пройшли нелегке життя, і це закарбувалося на їхніх змучених, сірих обличчях. І все ж кожен з них був своєрідною особистістю. Вони не об’єднувалися в зграю, не визнаючи чиєїсь зверхності над собою.
Оригінальними були ті битовики. Чого варті хоча б ті методи боротьби з адміністрацією тюрми, до яких вони вдались. Боротися з такими методами адміністрація тюрми була безсила. Ті методи тримали її в страху. Правда, очевидцем я не був, але знав, що відбувалося в інших камерах. Про те знали всі, розповідаючи один одному про екстравагантні епізоди. От приведу кілька епізодів з цього протистояння.
Був там такий в’язень на прізвище Буряков. Був він метра півтора ростом. Мав два вбивства. Він і сам дивувався, що був помилуваний за друге вбивство. Не пам’ятаю вже, із-за чого, але в нього стався конфлікт з наглядачем. Буряков вирішив його покарати. Отож коли той наглядач знову заступив на чергування, Буряков постукав у кормушку. Підійшов наглядач, і Буряков, на відміну від попередньої перепалки, приємним голосочком став щось щебетати, показуючи цим, що він іде на примирення. Наглядач відчиняє кормушку і, нагнувшись над нею, збирався, мабуть, і Бурякову сказати щось приємне. Але як тільки він відкрив рота, рука Бурякова, в долоні якої лежав кавалок калу, метнулася до його рота.
– Е… – рознеслося по коридору.
А ще такий епізод, який стався ще до мого прибуття в тюрму. Того в’язня звали Миколою, за національністю вірменин, і прізвище вірменське – Мартатьян, а от чому він Микола – невідомо. Пам’ятаю лише з його розповіді, що до арешту він пристав у прийми в якомусь селі Чуднівського району на Житомирщині, а працював на фермі. Отож будучи не задоволеним тією медичною допомогою, яку надавала йому лікар, що обслуговувала 1-й корпус, вирішив покарати її, дотримуючись при цьому «юридичних норм». А тому, перш ніж покарати, написав вирок, у якому перерахував всі злодіяння тієї лікарки, і виніс покарання. (Я сидів з ним, читав копію того вироку й із-за його оригінальності кінцівка цього вироку закарбувалась у моїй пам’яті назавжди. Ось ця кінцівка: «…за перечисленные злодеяния приговаривается к высшей мере наказания – расстрелу. Но учитывая её моральное и физическое уродство, подлежит замене помазанием человеческими экскрементами»). Коли вже все було приготовлено, записався на прийом до лікаря. І от наглядач відчиняє камеру й Микола, прихопивши з собою вирок, із захованою під пахвою руки кружкою з сумішшю калу, сечі та казеїну, йде до лікарки, кабінет якої знаходиться на цьому ж коридорі. Наглядач залишається на коридорі, а Микола заходить у кабінет. Зайшовши, кладе на стіл перед лікаркою вирок, вихоплює з-під пахви кружку, виливає лікарці на голову ту гидоту і, кинувшись до неї, втирає вилите у волосся… Роздається несамовитий крик. Збігаються тюремники. Побитого Миколу відводять у камеру. Порушують кримінальну справу. Суд. За хуліганський вчинок дали 5 років.
Боротьба з адміністрацією з використанням ефективної зброї – екскрементів – була безпечною. За це під розстріл не підведуть. Кашкета (розстріл Денисова) вже ніхто не збивав і табуреткою ніхто не замахувався. Отож в’язні стали поливати тюремників екскрементами. Чув, що полили й начальника Володимирської тюрми Завялкіна. Звичайно, такими засобами боротьби могли користуватися лише ті, які вважали, що мета виправдовує засоби, навіть якщо вони вкрай неестетичні. Все ж щодо вчинку Миколи, то думаю, що йому не слід було вдаватися до такого заходу. І не тому, що це була жінка, а тому, що як на харчування, так і на лікування в’язнів було встановлено ліміт. А потреба в лікуванні в тих умовах, мабуть, була в багатьох в’язнів, і лікар не міг належним чином пролікувати хворого. А ще цей Микола проявив себе, також оригінально, в допомозі колишньому поліцаю, про якого я згадував, – Володимиру. Тому поліцаю вже не хотілося далі терпіти муки і він вирішив покінчити з життям, про що і заявив співкамерникам. Вирішив вішатись. Микола й каже йому:
– Ну, що ж, давай я тобі допоможу.
Взялися вдвох плести з якогось там матеріалу мотузку. Коли мотузка була вже готова, Микола сів на своє ліжко, а Володимир, закріпивши мотузку на вішалці, просунув у петлю голову і в конвульсіях задригав ногами. Микола сидів і спостерігав за конвульсіями. А інші в’язні – хто відвернувся, а хто сидячи на ліжку накрив голову ковдрою. Коли конвульсії припинилися, Микола підійшов, провірив пульс й знову сів на ліжко. А тут наглядач розносить газети і, відчинивши кормушку, дивиться на ліжка і не бачить п’ятого в’язня. Тоді він притуляється до кормушки, заглядає в кутки камери і побачивши, що п’ятий висить на вішалці, піднімає тривогу. Відразу ж збігаються тюремники, відчиняють камеру й виймають Володимира з петлі. Прибігає й лікар. Володимира відносять у лікарню. Його врятували. Про те, як усе відбувалось, мені розповідали не лише ті, що були свідками тієї події, а й сам Микола. Розповівши, Микола каже мені: «Ще б трошки і він був би готовий. І треба ж щоб таке сталося! – появився наглядач із газетами». А щодо допомоги, то Микола сказав таке: «Раз людина вирішила покінчити з життям, то чому б не допомогти їй». Може й так. Чому б не допомогти? До речі, Микола був не якимсь там дебілом. Він і мови вивчав. Оволодів німецькою, якоюсь мірою французькою та іспанською. Англійську принципово не вивчав. Він чомусь недолюблював англійців. Цікавився і філософією ніцшеанського напрямку. І досить глибоко проник у суть цієї філософії. («Якщо падає – підштовхни його». З цим можна було б погодитися, якби було доведено, що є сенс в існуванні здорового). Розповідав, що навіть доводилось догоджати Вандакурову, знавцю філософії, аби той читав йому лекції з філософії. (Вандакуров – росіянин, студент, арештований десь у середині 50-х років. У другій половині 50-х здійснив із якимсь в’язнем вдалу втечу з 7-го лагера – виїхали з промзони у вагоні. Десь приблизно через рік був затриманий).
Екстравагантною особистістю був Микола Мартатьян. І у засвіти відійшов екстравагантно: по звільненню поселився в селі Вільшанка Чуднівського району. Мав пса. Помер у 2008 році. За повідомленням місцевої журналістки і поетеси Алли Роль, згідно з заповітом, похований на старому кладовищі біля його собаки.
Майже у всіх тих битовиків не все було в порядку з психікою, а тому й спотворювали своє обличчя татуюванням та металеві предмети проковтували – черенки від ложок. Любителі черенків: Шапіро, Тарасов Олексій, Мусатов Павло – по кілька разів проковтували уламки ложок. Був і рекордсмен, прізвища якого не пам’ятаю, але пам’ятаю, що йому Бутова дев’ять разів розпорювала живота і діставала зі шлунку те, що він проковтував. І ковтали, як правило, зовсім безпричинно. Ото, бувало, вранці встаєш з ліжка, а співкамерник уже на ногах. Поплескуючи себе по животу, каже тобі: «Посидить!» І додає: «Піду на лікарню, полежу, сухариків принесу». Це дослівно із сказаного Тарасовим. Та якби хоч там довго тримали, а то ж ще шви не зняли, а він вже знову з тобою в камері. Минає якийсь час – і знову ковтає.
Був там ще один екземпляр – Микола Кукушкін. Він із післявоєнних безпризорників. По ньому видно, що в житті йому дісталося. Від кутиків рота тягнуться два давні шрами. Мабуть, то йому колись розірвали рота. І руки в шрамах. Про шрами від кутиків рота він нічого не розповідав, а щодо руки, то говорив, що це він сам біля ліктя надрізав навкруг шкіру і стягнув як панчоху до кисті руки. Для чого так було знущатись над собою – незрозуміло. А раніше цей Микола займався і літературною творчістю, показував мені невеличку збірку, швидше всього автобіографічних оповідань, та рецензію на них якогось літератора, який вказував на ряд недосконалостей у його творіннях. Мені запам’ятався лише фрагмент одного з оповідань, у якому описується, як підліток потайки залишає домівку, залазить у вагон поїзда, в якому повно всяких людей з клунками. Він голодний, але йому вдається витягнути у якоїсь бабульки з торби кільце ковбаси. Досита наївшись, у піднесеному стані, він бурмоче собі: «Стучат по рельсам колесы, а я полопал колбасы».
Як я вже розповідав, серед цих в’язнів були і ті, які попали у Володимирську тюрму за татуювання. Були й помилувані. Із тих, кого було помилувано, у Володимирській тюрмі виділився лише Василь Черніков, який повторно наніс собі антисовєцьке татуювання. Черніков народився десь у середині 30-х. На початку 60-х брав участь у пограбуванні магазину. Одержав 10 років. У лагері наніс собі татуювання «Раб КПСС». Суд виніс смертну кару. Помилували, замінивши 15-ма роками особливого режиму. В 1964 році він прибув у Володимир. Восени 66-го сидів у камері, в якій і я був з латишем. Чомусь законфліктував із співкамерниками і перейшов у іншу камеру. Незабаром дізнаємось, що Черніков знову наніс собі антисовєцьке татуювання. А на початку 1967 року – суд. Розстріл. Мене чомусь викликали на це «засідання суду», яке відбувалося в тій же будівлі, де судили й мене. Більш того, що викликали на вимогу самого Чернікова. Але що я міг сказати, коли не був свідком? І чим міг допомогти, знаючи, що за повторне татуювання смертного вироку йому вже не минути. Залишалось лише одне. І я сказав:
– Вважаю, що ця людина психічно ненормальна. Якщо ви його розстріляєте, то будете за це відповідати.
Судді не сподобалось, що якийсь зек в смугастому погрожує йому відповідальністю, а тому відразу ж припинив мій виступ, грубо скомандувавши:
– Уведите!
Я стояв біля дверей, а поряд стояла загорожа, в якій сидів Черніков. Я лише встиг сказати Чернікову «Прощай!» – і опинився за дверима. Моя заява, як і розкаювання Чернікова у своєму вчинку, йому не допомогли. Десь посеред весни з тюремних репродукторів прозвучало: «Нет больше Черникова!» У голосі замполіта відчувалося вдоволення тим, що сталося.
Отакі були смугасті в’язні, які прибули тоді у Володимирську тюрму з кримінальних лагерів по політичній статті. І коли ти залишаєшся одиноким серед них, то відчуваєш себе як у звіринці. Особливо якщо тобі вперше довелося з ними зійтися. Пам’ятаю зміст копії заяви Генеральному прокурору відомого дисидента Валентина Мороза, який уже пізніше сидів з ними; копію цієї заяви він передав на 10-й. Він писав, що вже четверту добу не спить, просив, щоб перевели в одиночну камеру.
Якось, коли я був самотнім серед них, зайшла в камеру Бутова. Вона глянула на них, на мене і каже:
– Як Ви це витримуєте?
– Нічого! Все нормально, – кажу їй на те.
Так, важко з ними сидіти. Навіть якщо хтось із них й оволодів якимось напрямком у філософії чи щось пише. Правда, зайвого вони собі нічого не дозволяли в моїй присутності, і все ж – ти серед звірини. Були серед них і такі, з якими можна було сидіти, нормально себе почувати, спілкуючись із ними. Це той же Павло Мусатов (я навіть не знаю, чи був він з битовиків, бо в лагері для політв’язнів (штрафному) він сидів ще в 50-х роках), Тарасов, Сергій Цвєтков. Але з ними не доводилось довго сидіти в одній камері. Бували й конфлікти в камерах. І до незначних бійок інколи доходило. Щодо мене, то я старався поводити себе таким чином, щоб не доходило до крайнощів. До того ж фізично рівного мені серед них не було. Та все ж ці люди (кримінальні) в цілому були мені ближчими, ніж ті, що на волі, на яких і трималася комуністична система. Мені був ближчий той, хто з настанням ночі йшов красти, грабувати, а не до верстата на другу зміну.
Довго бути самітнім у середовищі битовиків мені не довелось. Уже десь перед новим роком – 1967-м – відсидівши відведений строк суворого тюремного режиму, до мене в камеру перевели Івана Лащука. Він з 11-го лагера. Виявив там якусь непокору адміністрації. Його судили (звинуватили в хуліганстві), добавили три роки, з них перших три роки на тюремному ув’язненні. Змінили йому і режим. Тепер він в’язень особливого режиму – особливо небезпечний рецидивіст. Іван має дуже замучений вигляд. Нічого дивного. Адже місяць відбував на пониженому харчуванні та місяці на суворому режимі утримання. Він родом з Львівщини. Після війни вчився у Львові в медичному технікумі на фельдшера. З технікуму пішов у підпілля. Незадовго до арешту в когось переховувався. Більше того, що його видали. Пробував вирватися з оточення, відстрілюючись із автомата. Взяли важкопораненим. На тілі залишилися великі шрами від автоматних куль навиліт. Дали 25 років. Довгий час нам вдавалося сидіти в трійнику. Третім у камері був хтось із битовиків. Найдовше з нами був Тарасов. Іван був не з балакучих. Відчувалося, що вже від усього дуже втомлений. Багато часу ми проводили за шахами. В трійнику нам було набагато краще, бо там нема стола посередині камери. Отож і прогулюватись було де. І в камері троє, а не п’ятеро. Та через якийсь час нас звідти витурили. У камерах замість параш установлювали унітази, а тому нас перевели в іншу камеру. Це вже було десь у вересні. З Іваном я пробув в одній камері майже до закінчення тюремного ув’язнення. Мій тюремний строк підходив до кінця. За цей строк я лише два рази побував у карцері по 10 діб. Старався оминути його, але не вдалося. Один раз відсидів за те, що взимку не вийшов на прогулку, а другий – що добивався повернення в трійник. Це мені не вдалося, але побувати в карцері довелось. Ларьком я не користувався. Сидів на одній пайці. Та й грошей у мене не було, але я не хотів одержувати від будь-кого якусь допомогу. Ні з ким і не листувався. Батьки розшукали мене, присилали періодично посилки, але я відмовлявся їх одержувати і посилки відправляли назад. І не брав ні в кого нічого. Навіть після виходу з карцеру, хоча мене впрошували взяти хоча б шматок хліба. Отож я сам собі створив режим. А що?! Той монах, що замурував себе в келії, міг створити собі режим. То чому не можу створити і я собі?! Різниця була та, що він був з Богом, а я з Порожнечею.
Досиджував свій тюремний строк у камері, в якій сидів Шустов – політв’язень, який влітку прибув з 10-го. Він був моїм ровесником, родом з Пермі. А от за що «залетів», вилетіло з пам’яті. Крім Шустова в камері було ще троє в’язнів (битовиків), які прибули також з 10-го. Розповіли мені, що чи то влітку, чи вже восени (1967 р.) на 10-му покінчив із життям один із в’язнів. Він виліз на дах цеху, підійшов до проводів високої напруги, які від високовольтної лінії підходили до карнизу цеху, нагнувшись, узявся за проводи і факелом полетів донизу. (Недавно я пробував вияснити щось про того в’язня. Звернувся до Ігоря Кічака, та він лише не зовсім упевнено повідомив, що то був студент із Ленінграду, який незадовго до того прибув у лагер. А прізвище його було російське). З цієї камери мене забрали на етап у кінці січня 1968 року.
Я повертався в Мордовію на 10-й. Знову пішли знайомі пересилки. Горьківська запам’яталася тим, що після Володимирської тюрми мене вперше досита нагодували. Окрім великої пайки хліба, роздатчик подав мені велику миску рибної юшки, в якій була майже одна риба. Не думаю, що й іншим тоді давали таку велику миску. Мабуть, дали тому, що в камері я був один, до того ж у смугастому одязі, який разом з моїм замореним виглядом свідчив, що я прибув з тюремного ув’язнення. На пересилках я збирав у велику торбину залишені шматки хліба – думав, що в лагері так само, як і раніше. Мені хотілося хоч щось привезти, пригостити хоча б шматком хліба, бо знав, яку він там має ціну. Але коли приїхав, то побачив, що становище стало кращим. У ларьку, як і раніше, продуктів не продавали, але на важких і шкідливих роботах стали давати додаткове харчування. Хлібом ділилися і його стало вистачати всім. Отож назбираний хліб не пригодився і я віддав його коню, що був при обслузі лагера.
По прибуттю в лагер мене помістили в новому корпусі (бараці) в камеру, в якій крім інших сиділи мої знайомі Григорій Бухта і Микола Кончаківський. Бухта, якщо не помиляюсь, проживав на території Білорусії, фронтовик, дійшов до Берліна. А повернувшись додому, став допомагати упівцям. Його арештували і дали 10 років. Та в лагері знову суд. Одержав уже 25 років. Кончаківський також має 25 років. Він з Львівщини. Історія його життя досить цікава. Перед другою світовою війною він служив у польському війську. Під час війни попав у полон до німців. Як почалась війна між німцями і совєтами, пішов у підпілля, згодом в УПА. За участь в УПА одержав 25 років, а в першій половині 60-х років (Мордовія) знову суд. Йому сфабрикували якусь побутову справу і добавили до не відсидженого строку 5 років. А так, як це вже була друга судимість, то був визнаний особливо небезпечним рецидивістом й переведений у лагер особливого режиму – 10-й. (Кончаківський звільнився в жовтні 1978 р. Повернувся у своє село Рудники Миколаївського району, в якому не був з 1939 р. Через місяць помер).
У камері серед інших були Максим Шевцов та Іван Сак. Шевцов недавно прибув у лагер з-під «вишака» – камери смертників. Він східняк. Служив у німецькій поліції начальником якоїсь там нижньої ланки. Згідно з вироком, застрелив одного з жителів села, якого звинувачував у вбивстві односельчанки. Розстріл замінили 15-ма роками особливого режиму.
Ну, а Сак із Сумщини. Він прибув із кримінального лагера, хоча в ньому ніяких рис, властивих кримінальнику. Він цікавиться політикою, філософією. Правда, цілком перебуває в полоні ідей Маркса, вороже наставлений до приватної власності, а тому його сприймають як марксиста й ставляться до нього як до представника ворожої ідеології.
У камері, як і в інших камерах, уже було вільніше, бо за цей час частину в’язнів було переведено судом у табори суворого режиму. А якась частина звільнилася по закінченню строку. Нема вже в лагері й Сашка Чугая – перевели на суворий в 11-й. (Десь у 68-му чи 69-му, як розповів мені Анатолій Шевчук, який у той час сидів з Сашком в одному лагері, Чугай звільнився. Їхати йому було нікуди. Мабуть, як бандерівцю, повертатися в Західну Україну йому не дозволили, а тому Володимир Гринь направив Сашка у Верхньо- чи Нижньо-Стеблівську станицю на Кубані, до своєї матері, в якої він якийсь час проживав, поки не знайшов собі пристанище. Довго на Кубані йому не довелося бути, бо через якийсь час Олександра арештували і звинувативши у вбивстві якоїсь жінки, розстріляли. Отак трагічно закінчилось життя Олександра Чугая).
Питаю у співкамерників про чутки щодо наміру Хрущова ліквідувати в’язнів особливого режиму.
– Так, про таке говорили вільнонаймані. Вони говорили, що вже й траншея була вирита бульдозером у лісі, – кажуть мені. Але правда то чи ні – невідомо. Хоча цілком можливо, що Хрущов не збирався вступати в комунізм (про який він проголосив) з тими, що не підлягали виправленню – особливо небезпечними рецидивістами. Можливо і планував провести чергову чистку совєцького суспільства.
Мене направлено в новозбудований цех. Цей цех є філіалом Московського автозаводу: випускає передню балку та запчастини до автомобіля «Москвич». Основна маса в’язнів задіяна в новозбудованому цеху. Працюють у дві зміни. Інші в’язні, як і раніше, шиють рукавиці – також у дві зміни. За зону нікого не виводять. В’язні вже мають повніший вид. Не такі заморені, як у 64-му році. Вони вже дещо веселіші. Все-таки додатковий пайок дав позитивні результати.
Вийшовши в промзону, зустрівся з Василем Пугачем, який, як сказав мені, вже з нетерпінням чекав на моє повернення з тюрми. Василь працює в цеху, вивозить тачкою відходи від металообробних верстатів та малих пресів. Робота у Василя не важка. І, як виявляється, мені повезло – напарник Василя перейшов на іншу роботу і я можу зайняти його місце та одержувати добавку до пайка. А це додаткові 300 г хліба, подвійна порція цукру та, мабуть, грамів 30 жиру. Як же не погодитись! Я приймаю пропозицію Василя, бо це ж одне з кращих робочих місць у цеху, до того ж, багато вільного часу. Це не прес, біля якого як на прив’язі і на якому кисть руки можна втратити.
У перший же день зустрічі Василь питає мене:
– То які в тебе плани?
– Втікати, – кажу Василю.
– Я так і думав, – промовив Василь із сяючим від радості обличчям.
Василь знайомить мене з Віктором Андреєвим, який, як і ми, вивозить відходи, але від великих пресів. У нього, як і у Василя, строк 25 років. Андреєв – поліцай із Білорусії. В 1961 році він здійснив втечу з 11-го (ремонтував за зоною з групою в’язнів будинок якогось офіцера. Накрапував дощ. Андреєв зняв з вішалки його плащ і кашкет, надів і пішов до виходу за зону оточення. Своєю зовнішністю він відповідав тому офіцерові, а тому вартовий прийняв його за офіцера, що проживав у будинку. Таким чином Андреєв опинився в лісі). Солдати виявили Андреєва в копиці сіна і так побили, що він і у Володимирі ще харкав кров’ю. Василь з Андреєвим мали намір здійснити втечу, але як Василь пояснив, не могли нічого придумати. Коли ми зійшлися всі троє у Василевому кутку, обладнаному для відпочинку, і кожен сказав про своє рішення втікати, Василь, взявши в руки ножа, сказав:
– Того, хто зрадить, чекає ніж.
Мене здивував цей спектакль. Для чого?! Адже серед нас не може бути зрадника. Мабуть, Василь уже впадає в маразм. Але якщо він так хоче, то нехай так і буде – подумав я, і сказав:
– Погоджуюсь.
Андреєв дещо з неохотою, але також пристав до такого рішення. Мабуть, і йому це не до вподоби. Ми стали обдумувати, як здійснити втечу. Стали й готуватися до втечі. Отож кожен зробив собі хорошого ножа. А я виготовив і по компасу для кожного, щоб можна було рухатись вночі чи в негоду. Вирішили робити підкоп від ящиків з відходами. Підготовка зайняла багато часу. Та ще й мене раз за разом садять в шізо на 15 діб. І то як не за якусь дрібницю, то тоді, коли при мені є щось із того, що може виявити підготовку до втечі. Доводиться втікати від наглядача. А наглядач подає рапорт – і ти в шізо. Все-таки прийшли до висновку, що підкоп від ящиків нам не зробити. А час минав. Уже осінь 1969 року, а ми так і не можемо вибратися з лагера. Пропоную робити підкоп від кузні з-під двох металевих ящиків, ємкістю по 3 куба, які вже з місяць лежать перекинуті догори дном. І копати тут недалеко. Погоджуються. Приступаємо до роботи: Андреєв з Пугачем на «атасі», а я копаю лаз під ящик. На другий день я вже під ящиком викопав яму і став копати в сторону запретки. Та тут кілька ударів по ящику, які означали: «Вискакуй з ящика і тікай!» Я не вискочив. Подумав: може щось переплутано з кількістю ударів по ящику. Сиджу. Чекаю, чим це закінчиться. Адже якщо і вискочу, то мене впізнають. Далеко не втечу. І ось знову: «тук-тук!» Сигнал означає: «Нікого нема, вилазь!». Виліз і питаю, чому було подано сигнал тривоги.
– Я переплутав, – каже Андреєв.
Ну що ж, і таке може бути, подумалось мені.
На другий день вийшов на роботу і бачу, що ящиків уже нема, а на їх місці лише купка землі. Проаналізувавши все, прийшов до висновку: хтось «здає». Підозра падає на Пугача. З самого початку він і поводить себе не так, як тоді, в 64-му. Інколи в нього і чай з’являється. Він чомусь і сидить у камері з битовиками. І Андреєв у Пугачу вже щось не впевнений. Має сумніви й Тимур, бо коли у середині 60-х Василь відійшов від підготовки до втечі, і Тимур став готуватися до втечі разом з іншими в’язнями, то Василь, дізнавшись про це, дав Тимуру стусана, вважаючи, що Тимур не мав права так діяти, бо могли б запідозрити, що і він, Василь, збирається здійснити втечу. Обдумавши все, я запропонував Андреєву нічого не говорити Пугачу, спілкуватися з ним як і раніше, а за його спиною готуватися до втечі. Незабаром я звернув увагу, що вже кілька разів перед тим, як локомотив має зайти в промзону за вагоном, завантаженим металевими відходами (це відбувалось через два-три місяці), наглядач залазить на вагон, а в’язнів, перерахувавши, відпускають. Отож виникла можливість підійти до вагону, обкладеного навкруги великими порожніми ящиками, і залізти у вагон, у якому над люком пульмана було б споруджено сховок. Способів проникнути у сховок було два: перший – це зробити лаз до цього сховку. А другий – двоє в’язнів мають підійти і закрити за нами люк. Андреєв погодився з першим варіантом. Нарешті подають вагон під загрузку. Я лізу у вагон, випилюю проти металевих стойок вагона три дошки, закріплюю їх між собою, прикрутивши з одного боку завіси. Лаз готовий. А в ящику з металевими відходами вже лежать заготовлені два міцні козли з перекриттям. Я з Андреєвим біля вагону, чекаємо автокран. І тут (чого ніколи не бувало) до вагону підходить начальник лагера у супроводі когось із адміністрації (начальник лагера в 64-му був начальником оперативної частини – опером, «кум» по-лагерному). Підійшовши, заглядає через щілину у вагон, посміхаючись при цьому. Андреєв занервував. Коли начальник відійшов, Андреєв каже мені:
– Все! Ти як хоч, а я більше нічого не робитиму.
Прибуває автокран і ми загружаємо вагон (Пугача тоді не було). А вагон забирають не вдень, а вночі. Минає тижнів два. Вийшовши на роботу, довідався, що до виходу в’язнів на роботу, в промзоні проведено обшук і у величезній купі відходів з параніту (на пресах вирубували паранітні прокладки) знайшли бачок, у якому був комбінезон. Про цей бачок з темно-синім комбінезоном, сірниками, шматком гуми та перев’язочним матеріалом, який лежав у відходах уже кілька місяців, знав лише Андреєв. (У мене був ще варіант: у відповідну погоду спробувати непомітно пробратися до паркану запретки – на певній відстані солдат із вишки через внутрішній дротяний козирок над парканом міг би й не помітити, – відірвати внизу пару дощок і вилізти назовні). Все ясно. А Пугач нервує. Коли раптово підходжу до нього в глухому кутку, здригається. А чого?! Якщо твоєї вини нема, то хто тебе буде різати?! (Він уже знає, що я запідозрюю його в зраді). Ми вже майже не спілкувалися. А коли я знову запитав його про Андреєва, то Пугач мені каже: Андреєв ще у Володимирі дав підписку на співпрацю. Я не зреагував на це повідомлення. Лише подумав: «Дурню! То з ким ти мене знайомив?!» Здавалося б, Василь мав би щось робити, щоб зняти з себе підозру. Але замість того, щоб знову зібратися втрьох і все обговорити, Василь, ніби нічого не сталося, зустрічається з Андреєвим і вони про щось бесідують. А йшов уже 1970 рік.
Повернувшись на 10-й, я спілкувався не лише з тими, з якими збирався здійснювати втечу. Спілкувався я з багатьма в’язнями, в тому числі зі свідками Ієгови, яких вирішив використати для прикриття. Нехай, думав я, адміністрація лагера вважає, що Бабич уже думає не про втечу, а лише про Бога. Став у них навіть книжечки брати. Це такі виготовлені з півтора-двох десятків листочків розміром з пів-долоні, списаних дуже дрібним почерком. То були матеріали з Біблії та з журналу «Башня стражи». Свідки Ієгови були з різних республік, але найбільше серед них було українців. Були й ті, які брали участь у збройній боротьбі, а вже в лагерах примкнули до свідків Ієгови і за це навіть одержали додаткові строки ув’язнення. А це Скрипчук Костянтин із Буковини та Стойко Ілля з Бучача. У них по 25 років ув’язнення. Скрипчук був в УПА кулеметником, а Стойко – учасником атентату на якогось там катюгу з НКВД. А було так: довідавшись, що має прибути з райцентру один з керівників НКВД, який прославився своєю жорстокістю не лише щодо учасників підпілля, але й до непричетних до активної боротьби, двоє юнаків, одним із яких був Стойко, одягнули солдатську уніформу, прийшли в клуб, у якому відбуватимуться збори жителів села. Їх пропускають у клуб. Юнаки сіли на передню лавку. А перед ними, за столом, застеленим матерією червоного кольору, всілась президія на чолі з тим катюгою. Юнаки вихоплюють пістолети і розстрілюють енкавидиста. Їх судили. Напарнику, якщо не помиляюсь, дали розстріл. А яким чином вдалося врятуватися Стойку, вже не пам’ятаю.
Зі всіх свідків Ієгови я найбільше спілкувався зі Стойком. Навіть тоді, коли він зрозумів, що книжечки, які я беру в нього, є моїм прикриттям, ми продовжували спілкуватися, обмінюючись думками про релігії, з духовної сфери, буття взагалі. Стойко був із тих віруючих, які глибоко проникали в суть речей, а тому нам не важко було зрозуміти один одного. У деяких питаннях ми дотримувалися й однієї думки. Дискутував я і зі своїми співкамерниками – єговістами, також українцями. У камері основним моїм опонентом був Антон. Та він не дуже мудрував. Коли не вистачало вагомого аргументу, то він заявляв: «У тобі сидить диявол». І на цьому дискусія з єговістами закінчувалась.
Що ж, раз зачепив сектантську тему, то продовжу цю розповідь. Були в лагері віруючі й інших сект. Серед них виділялись Єршов і Калінін, які створили Братство «Истинно православная церковь», ИПЦ. Було ще двоє росіян, які настільки не сприймали сатанинську російську імперію – СССР, що в своїй молитві, просячи погибелі СССР, один із них кілька разів повторював фразу: «Китай набирает силы», «Китай набирает силы», а другий, уже зовсім старий (будучи зеком, будував Біломорський канал), говорив: «Стопудовым молотом по голове…». Молотом, мабуть, тому, що був ковалем. Сектанти вели проповідницьку діяльність, але лише свідкам Ієгови інколи вдавалося залучити когось із зеків до свого віровчення, і то – з битовиків. Був там один із залучених. Його звали Саня. Цьому Сані під час роботи на пресі відрубано кисть руки і він надіявся, що після Армагеддону, якого єговісти чекали в 1975 році, він, як свідок Ієгови, врятується, а кисть руки в нього відросте. Він ще мав надію, але казав мені: «Якщо в 75-му Армагеддону не буде, то я йду в твою банду». У 1975-му Армагеддон не відбувся, тож Саня, мабуть, вийшов із секти єговістів.
Крім тих, що поклонялись Ісусу, був один (з битовиків), який шанував старшого сина іудейського Бога – Люцифера . Його й кличка була «Люцифер». А тому всі знали його не на прізвище або ім’я, а по кличці. Якось, побачивши на його грудях дощечку на шнурку, на якій було намальовано людину з ріжками і хвостом, я зацікавився його ставленням до Люцифера та його баченням цього біблійного персонажа. Вияснилось – нічого оригінального. Тоді я пропоную йому ідею: носити Люцифера не на дощечці, а розіп’ятим на хресті, пояснивши при цьому, що не Ісуса розіп’ято – приречено на смерть. Розіп’ято Люцифера, який, ставши майже на рівні зі своїм батьком – Богом, захотів відійти від батька, мати свою вотчину, бути незалежним від батька. Батькові це не сподобалось і він прирік його на смерть. А молодшого сина, Ісуса – ніхто не вбивав. Так, Ісуса розіп’яли. Але його вбили б у тому разі, якби він був усього лиш людиною, а не Сином Божим. Тоді йому можна було б і поспівчувати. Якщо ж він був Сином Божим та перевтілився в людину, щоб поспілкуватися з людьми, то хіба він збирався назавжди залишатися з людьми – бути в оболонці Людини?! Адже якби людина могла перевтілюватись в іншу істоту, то забажавши поспілкуватись, наприклад, з мурахами, не залишилася б назавжди в мурашнику. Без сумніву, що людина захотіла б повернутися назад до людей. Але для цього потрібно здерти ту оболонку, в якій ти знаходишся, – потрібно, щоб та мураха померла. Син Божий і проходив через цю необхідну процедуру – здирав із себе людську оболонку. (Не зрозуміло лише, для чого він забрав її із собою на небо). Так, це було болісно, як будь-яка операція без наркозу. Але ж це була не смерть, а через цю процедуру повернення до себе подібних – до богів. Отож потрібно не оплакувати Сина Божого – Ісуса, а радіти, що його розіп’яли – допомогли повернутися до свого Батька. Співчувати потрібно не Ісусу, а приреченому на смерть старшому сину Бога – Люциферу. Моє пояснення та ідея припали до душі «Люциферу»: через якийсь час, зустрівшись зі мною, він оголює груди і показує мені майстерно виготовленого хреста з розіп’ятим на ньому Люцифером.
У 1969 році я мав побачення з батьком. Це було тоді, коли американські астронавти летіли до Місяця. Я був у промзоні. І тут підходить наглядач і каже мені, що приїхав батько. Ну, що ж – треба йти. (А десь за місяць до цього хтось із в’язнів підійшов до мене й каже:
– Там біля цеху якихось двоє військових хочуть з тобою побачитися.
Я виходжу з цеху. Біля входу стоять двоє військових. Один із них, капітан, питає мене:
– Впізнаєш?
Скоріше всього, що за інших обставин у цьому опецькуватому капітані я і не впізнав би Сусловця. Я спершу пізнав його по голосу. Глянув на нього, сказав: «Упізнаю», розвернувся й повернувся в цех. Мені з ним не було про що говорити.) Я зайшов на вахту. Батько вже сидів у кімнаті для короткострокових побачень. Ми привітались – так, ніби лише з тиждень не бачились. Сидимо на лавках дещо навскоси один навпроти одного, на відстані метра півтора, і бесідуємо.
– Чому не пишеш? – питає батько. – Ми тебе розшукували. Сусловця, коли приїжджав, просили, щоб вияснив, чи ти є в лагері.
Хоча я й не дуже розпитую, батько розповідає про братів, сестер, хто з них де проживає, хто з них уже має свою сім’ю. Так за тихою розмовою пробігла десь з година. Батькові вже треба йти. Можна було б ще якийсь час поспілкуватись, та треба не запізнитись на поїзд, щоб добратися до Потьми. Та й говорити фактично вже не було про що, адже те життя, яким жили мої рідні, знайомі, село – було для мене не цікавим. А взагалі, що могло мене цікавити?! Підводячись з лавки, батько вже вкотре просить наглядача, який сидить неподалік від нас, дозволити передати мені продукти, які він привіз для мене.
– Ні, не можна, – повторює своє наглядач.
Я кладу в кишеню щось там із дозволеного, а батько бере торбу і виходить з кімнати.
Обсяг виготовлення продукції на пресах поступово скорочувався. З Пугачем я вже не працював. З Володимира прибув Іван Лащук, і якийсь час підвозив із ним до фрезерного верстата чавунні заготовки, а потім пішов у помічники до Романа (єговіста), який ремонтував штампи. О, ці штампи!.. Не одного зробили вони калікою. На пресах каліцтво набули не менше півдесятка в’язнів. Позбувся трьох пальців та частини долоні й Іван Сак. Малі преси, які працювали у швидкому автоматичному режимі, були дуже небезпечними. Варто було чуть-чуть загаятись, як твої пальці, а то й кисть руки, вже на штампі у вигляді тоненького клаптика, в якому лише нігті видають його належність.
А в’язнів на 10-му все меншає. У старому бараці вже нікого нема. По закінченню строку вийшов на волю й Жогло. Та додому не прибув. Батьки його розшукували, писали про це комусь із його приятелів у лагер, але так і залишилося невідомим, куди він подівся. Дехто з тих, які знали його минуле, підозрювали, що по дорозі додому його було вбито. Запідозрювали в цьому батька одного з в’язнів, якого було вбито десь на початку 50-х років. А вбито того в’язня було за те, що був стукачем. Яку саме участь у цьому вбивстві брав Жогло (на відміну від інших, його не розстріляли), я вже не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що батько того в’язня займав, здається в НКВД, якусь досить високу посаду. Після суду, він сказав Жоглі:
– Я тобі цього не прощу.
Декому з тих, у кого 25-літній строк, знято до 15-ти. Адміністрація лагера направила в суд клопотання на зниження строку і В.Пугачу та В.Андреєву. Про це стало відомо вже тоді, коли в лагер прибув суд і, розглянувши їхні справи, клопотання щодо Пугача задовільнив, а Андреєву – відмовив. Пугачу до виходу на волю залишаються місяці. Отож в’язні звільнялися, а прибувало обмаль.
Серед тих, що прибули в лагер, є й наша знаменитість – Костя Діденко. Він родом з Кам’янця-Подільського. Строкову службу проходив на Чорноморському флоті. Коли в 1967 році ескадра перебувала в Середземному морі, він створив групу захоплення корабля, на якому служив. Корабель (тральщик) стояв уночі неподалік острова Мальта. Підготувавшись до захоплення, Діденко взяв із собою одного з групи і пішов до каюти капітана. У цей момент напарник (злякавшись можливих наслідків) вдарив його по голові прикладом автомата. Діденко скочив у море, сподіваючись допливти до острова. Але на кораблях ескадри відразу ж було піднято тривогу і його виловили з моря. Суд. Діденку дали розстріл, який через помилування замінили 15-ма роками особливого режиму. (Діденко відсидів строк. Загинув у листопаді 1989 року – розбився на мотоциклі).
Прибув у лагер і Жерноклєєв, який під час війни був у якійсь каральній команді. Його судили з групою цих карателів. Всім дали розстріл. Але Жерноклєєву пощастило. Протримавши рік у камері смертників, йому замінили розстріл 15-ма роками особливого режиму. Коли він прибув, то обличчя в нього було землисто-жовте, як у мерця. Жерноклєєв після війни в 40-х роках учителював у моєму селі, а потім, якимось чином опинився у Житомирському облвно на посаді інспектора. Приїздив і в Рогачів, де мав коханок.
Не пам’ятаю, звідки він був родом, але я був здивований його обізнаністю з історією села Рогачева, панського маєтку і Баранівського району взагалі. Незнаю, наскільки то правда, але ось така розповідь Жерноклєєва про власника того маєтку Воловника.
На початку 20-го століття, десь під час революційних подій 1905 року, Воловник одержує звістку, що в Санкт-Петербурзі його сина-есера, засудили до страти і вирок має бути виконано такого-то числа. Воловник знав, у які дні йде потяг через Полонне до Санкт-Петербургу. Щоб встигнути до страти в Санкт-Петербург, йому необхідно було сісти на перший потяг. Він хапає всі свої заощадження, вскакує в бричку і мчить до Полонного. Коней він загнав, але встиг вскочити в потяг. Прибувши в Санкт-Петербург, підкуповує когось із тих, хто міг виручити, і замість сина вішають когось іншого. А сина Воловник відправляє за кордон.
(Уже у 2010 році, будучи в Баранівці у сестри братовóї Тетяни – Ніни, розповідав щось із історії Баранівки, почутої від Жерноклєєва.
– То ти з ним сидів? Так він же з Баранівки, – каже Ніна і розповідає про Жерноклєєва.
Виявляється, відсидівши свої 15 років, він прибув у Баранівку. Хотів повернутися до сім’ї (сім’я не знала про його минуле під час війни). Та дружина і діти відмовились його прийняти. Він там десь покрутився якийсь час і, непотрібний нікому, покінчив із життям – повісився).
Робота в мене була не обтяжлива. До того ж, я мав багато вільного часу. Штампи були справні й бувало, що по-кілька днів підряд не приступав до роботи. Мали досить вільного часу й Ігор Кічак, Дмитро Синяк та Микола Євграфов на кличку «Анархіст». Ми й свою кабінку мали – прибудову до колишнього швейного цеху, розміром десь із 5 квадратних метрів. Ото, особливо зимою та в негоду, ми там збиралися і вели безкінечні дискусії на різні теми. Бувало так захопимось, доводячи один одному щось протилежне, що і в їдальню приходимо, коли вже всі пообідали. Ігор вирізнявся тим, що був дуже швидкомовним, строчив словами, як з кулемета. Заводився і Євграфов. А от Дмитро здебільшого слухав нашу перепалку, посміхався та переважно підтримував того, на кого насіло двоє. Ігор непогано знав історію України. (Знавці історії – це ті що носяться з давно минувшим, - як дурень зі ступою). А Микола віддавав перевагу філософії екзистенціалізму. Він досконало оволодів цією філософією і міг годинами читати лекції про творчість того чи іншого філософа-екзистенціаліста. Він був екзистенціалістом. Отож його розуміння та ставлення до життя в багатьох випадках збігалося з моїм. Був він у захопленні й від хіпі – молодіжного руху, який охопив у ті роки ряд країн, набув масового характеру. Він чомусь надіявся, що той рух, його масовість – назавжди. На що я, вникнувши в суть цього руху, не раз говорив йому: ці молоді люди до першого дощу, намокнуть і побіжать під дах батьківської оселі (що і сталося, бо відмова від принад, аскетизм – для небагатьох). Микола був винятковим екземпляром. Народився на початку 30-х років. Проживав у м. Слов’янську. (Це в тому Слов’янську Донецької області, в якому, згідно з його розповіддю, в 1947 році судили якусь бабульку, яка з’їла свою внучку). Офіційна освіта – початкова. Сидів у кримінальних лагерах. У тих же лагерах сповідуючи анархізм і набув кличку «Анархіст». Прибувши на 10-й, примкнув до націоналістів, але фактично його філософія не зовсім узгоджувалася з філософією націоналізму, а тому вважаю, що націоналізм в нього був неглибоким. Він, мабуть, став націоналістом у силу обставин, що склалися, через відсутність анархістського руху. В душі він залишався анархістом. Сидячи в одній камері, ми дуже часто дискутували. Бувало, він хапався за серце і казав:
– Ти мене спеціально заводиш.
Він був цікавим співбесідником. І, фактично, духовно був мені найближчим серед співлагерників. «Анархіст» виділявся своїм мисленням серед оточуючих. Щодо всіх інших, то їхнє мислення було стереотипним. Воно хоча й було в яскравій обгортці, але не близьким мені.
Десь в той час хтось з українців передав Євграфову в камеру книгу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Я також трохи погортав цей твір, та нічого вартісного уваги в ньому не знайшов. Навіть не знаю, для чого цю книгу було доставлено в лагер. Адже про русифікацію, яка проводилася в Україні, українці 10-го знали ще раніше Дзюби, і він нічого нового не міг нам сказати. Ну, а щодо кількості шкіл, переведених на російську мову, то що в такому повідомленні може бути цікавого?! Інша справа, якби він повідомляв, яка кількість російськомовних шкіл злетіла у повітря.
Спілкувався я досить часто з Олесем Водинюком. Родом він був з Львівщини, студент інституту. У кінці 40-х уже сидів на Півночі. Він був одним із організаторів підпільної організації в лагері, за що вже після звільнення одержав новий строк і звання «особливо небезпечний рецидивіст». Також з Кирилом Банацьким, з Рівненщини, доля якого аналогічна долі Водинюка. А ще з Кончаківським та трохи з Андрієм Туриком. Турик до переведення на 10-й сидів на штрафному. Не знаю, як на 10-му, але на штрафному з групою в’язнів збирався захопити вахту. Та в’язень, який був у цій групі, злякався (розповідав мені), що їх постріляють. І зробив так, щоб Турик відмовився від тієї затії. Турик, дізнавшись про те, часто докоряв йому. Ну, і з іншими спілкувався.
Щодо битовиків, то хоча вони були дещо перемішані з нами по камерах, але вони були осторонь від нас. Вони спілкувались між собою, а з нами, політв’язнями, – в разі якоїсь потреби, в основному щодо роботи та якщо вже в одній камері. Була на 10-му і камера «для неприкасаемых» – пасивних гомосексуалістів. Це були ті, про яких усі знали і які не приховували своєї приналежності до «недоторканних». Екстравагантні були з ними історії. От, наприклад, такі відомі мені.
Вийшовши на пенсію, начальником санчастини 10-го лагера була Траніна, яка до того була начальником лагерної лікарні в Барашево. І от, як розповідав політв’язень, який працював помічником у санчастині, заходить на прийом до Траніної «Люба». А було це ще до того, як стали давати додаткову пайку. Зайшовши, ця «Люба» якій уже було десь під 50 років, падає на коліна і, звертаючись до Траніної, каже:
– Ты женщина и я женщина! Ты должна меня понять: дай Валерке диету.
І що ви думаєте, каже цей помічник Траніної, – Траніна дала Валері дієту (дієтичне харчування строком на один місяць). Траніна була з химерами. Вона, як розповідали, і кульчики подарувала одній із тих «Любок». Був і комічний випадок з однією «Любкою». Літо. О 17-й годині в’язнів знімають з промзони. Одна з цих «Люб» не зайшла в камеру, а роздягнувшись догола ходить між бараками. Коли вже всіх в’язнів позамикали в камерах, наглядачі стали заганяти і «Машу» (чи як її там?). Але вона не хоче заходити і тікає від них. На підмогу наглядачам прийшли офіцери. Всі бігають за цією голою «Машею», а в’язні через вікна дивляться на це видовище. Нарешті загнали вони цю «Машу» за прогулочні дворики, оточили, їй нікуди діватись, от-от схоплять. Тоді вона вскакує у вигрібну яму, наповнену фекаліями, вилазить із неї й кидається на переслідувачів. Всі врозтіч! Біжать в сторону вахти, а «Маша» за ними. З камер – гомеричний регіт.
Або ще такий випадок. Заходить отрядний у камеру до цих «Люб», а там двоє з них займаються «коханням» (один з них сидить на другому). І хоча б що, ніякої реакції на отрядного. Отрядний обурився, що на нього не реагують, і каже:
– Наглец! Хотя бы слез. Отрядный же зашёл.
Оригінальні були сценки. За 13 років перебування в кримінальних лагерах та тюрмах УССР я подібного не чув і не бачив. Звичайно, вони (геї) були, але їхня поведінка не кидалася в око.
До речі, той отрядний (лейтенант Пяткін), мабуть, мав якісь психічні вади. Він закінчив педінститут, але більш того, що був непридатним до викладацької діяльності, і тому перейшов у МВД. Але злобивим він не був. Старався пояснювати, переконувати. Любив виступати з лекціями на політзаняттях. Ото якось і я, щоб не сидіти в камері, вийшов на те політзаняття, яке проводилося в клубі… Отрядний став розповідати щось там про Леніна. Щось він там говорив-говорив про нього…І тут Зорічев, з яким я ото після поранення сидів в одній камері, встає з лавки і каже: «Я еб… твоего Ленина!» Отрядний замовк. Потім з образою в голосі, до Зорічева: «Еб… Ленина, еб… Ленина! А ты его видел!» В залі регіт. І нічого. Зорічева не було покарано.
Дивував своїми вчинками і Парахневич, той, який відрізав собі вуха. У промзоні, побачивши, що кіт бавиться з недодушеною мишею, Парахневич схопив кота, забрав мишу, вкинув її собі в рот та пару разів провівши туди-сюди щелепами – проковтнув (я був одним із тих, які спостерігали за цим божевіллям). А Брюховецький (також із битовиків, сидів і у Володимирі) чи то справді хотів себе спалити, чи, може, мав лише намір чогось добитися в адміністрації лагера, облив себе невеликою кількістю бензину і підпалив. Його відправили в лікарню в Барашево. В лагер повернувся без руки по лікоть.
Минало літо 1970-го. Наближалося 1 вересня, на яке я вже давно намітив провести навчальний урок – провчити тих, що зрадили. І от 1 вересня. Вирішив починати з Василя. Вийшовши у промзону, шукаю його. Біля мийки зустрічаємось. Я підходжу, даю йому ляпаса, хапаю його, валю на долівку обличчям догори і, зобразивши розлючений вигляд (я значною мірою був поза емоціями, бо емоція – це з того тваринного, а тому емоцію доводилося зображати), роблю рух рукою, ніби збираюся щось діставати з-за пояса й водночас питаю:
– Ти з ким мене знайомив?!
– Сергію! Сергію! – кричить Василь.
Я відпускаю його і йду шукати Андреєва. В цеху Андреєва немає. Я знову біля мийки. І тут у розчинених дверях з’являється Андреєв. Заходить у цех. Я йду назустріч. Підійшовши, даю ляпаса. І моментально з його сторони летить у мою сторону кулак. Я навіть здивувався такій реакції. Адже до останнього, на відміну від Василя, я робив вигляд, що ні в чому його не підозрюю. Ухилившись від його кулака, що спрямований був мені в голову, я хватаю його лівою рукою за праве плече, розвертаю і він, втративши рівновагу, гепнувся спиною на бетонну долівку всім своїм зростом. Упавши, перекидається обличчям вниз і лежить, притиснувшись до долівки. Я нагнувся, дав долонею по вуху і почав перекидати. Але Андреєв обхопив руками голову і не дається перевернути. І ні звуку. Лише притискається до долівки. Зробивши пару безуспішних спроб перевернути його, я ще раз дав долонею по голові і пішов від нього. Андреєву, як і Василю, вже під 50. Але він і вищий від мене, і в плечах ширший. Він ще досить міцний. І, мабуть, я правильно зробив, що підключив до цієї справи двох в’язнів, які своєю присутністю, мабуть, відбили в Андреєва бажання чинити спротив.
Пугача більше в цеху не бачив. А до Андреєва ще підійшов, коли той сидів на лавці за цехом. Крім нас нікого не було. Я підійшов і, сказавши, що це ще не все, пішов у цех. До мене підходить один із в’язнів і каже, що двоє стукачів побігло до воріт у жилу зону, що один з них і через ворота переліз. Незабаром підходить наглядач і забирає мене в жилу зону. Заводить у кабінет. У кабінеті опер і режим («режим» – начальник режимної частини). Відразу ж допит. Звинувачують у тому, що я бив Пугача і Андреєва.
– Ви що?! Про що ви говорите, це ж мої друзі! – зобразивши здивування, кажу їм. Мене ведуть у другий кабінет. У кабінеті Пугач і Андреєв. Питають Андреєва:
– Бив?
– Бив, – відповідає Андреєв. – Ось і вухо розсік, – показує їм вухо.
Питають Пугача:
– Бив?
Пугач мовчить.
– То бив чи не бив? – наступають на Пугача.
– Ну, він мене, я – його… Нічого серйозного, – каже, посміхаючись, Пугач.
Мене відводять у камеру, а десь через годину я вже сидів в шізо. Дали 15 діб. Сиджу один у камері. Камери в шізо на 10-му розраховані на одного в’язня, як карцер. Я в причілковій камері, вікном на вахту. Знаю: через тиждень у Пугача закінчується строк ув’язнення і він буде проходити мимо моєї камери. Поглядаю в день його звільнення у вікно. От і Пугач появився. Пройшов до вахти, але ні разу навіть не оглянувся. Думаю, що якби не мав вини, то мав би хоча б оглянутись і обізвати мене дурнем, додавши при цьому, що він переді мною ні в чому не винен. Я дивився йому вслід і думав: мабуть, таки я неправильно вчинив щодо Василя. Він же тоді, в 64-му, не видав мою підготовку до втечі. Якби я тоді так по-дурному не попався, то й не було б у мене з ним повторної зустрічі, не було б того, що сталося між нами. Мабуть, таки не варто було його принижувати перед звільненням після стількох відсиджених років. Адже і шкоди, фактично, мені не було заподіяно, хоча мене могли б схопити, коли під ящиком рив підкоп. А це вже було б три додаткових роки та знову на три роки у Володимир. Так, ті часті шізо, які затримували підготовку до втечі, ніщо в порівнянні з тим, що могло б бути. (Мені якось начальник лагера сказав: «Да, ты много поработал». Думаю, що він мені таки співчував ще з 64-го, коли був опером). Те, що зі мною не сталося чогось гіршого, мабуть, є результатом того, що Пугач і Андреєв домовилися з адміністрацією лагера, що допомагатимуть їй, але з умовою, що ця допомога не обернеться для мене серйозними наслідками. Відсидівши 15 діб, повернувся у свою камеру. На другий день на роботу не вивели. Я вже чекав гіршого – відправки у Володимир. Але викликають у кабінет і зачитують постанову про переведення на три місяці в одиночну камеру. На три місяці! А могли б і на рік. Беру свої речі, постіль і переходжу в одиночну камеру. Моєю одиночною камерою стала камера в протилежному причілку бараку – вікном на промзону. То була камера, в якій повісився в 1963-му той невідомий в’язень. У промзоні ще діяв невеликий цех, у якому шили робочі рукавиці, то мене виводили в робочу камеру, де я ті рукавиці вивертав. Виконання норм ніхто не вимагав. До того ж рукавиць для вивертання поступало мало, а то, бувало, я й зовсім був без роботи. Перебування в одиночці минуло без будь-яких пригод. Відсидівши, повернувся в камеру, в якій сидів до одиночки.
Більшість українців була незадоволена тим, що я, нікому нічого не сказавши, так поступив з Пугачем і Андреєвим. Особливо з Пугачем. До мене підходили, розпитували. Підійшов і Микола Курчик, не приховуючи при цьому свого обурення. Та коли я йому відповів на деякі питання стосовно приготувань до втечі та того, як повів себе Пугач під час допиту, то Микола сказав: «Пугач, маючи великий досвід, не міг так поступити. І його поведінка на допиті… Тут щось не те». Зі мною погоджувались, але говорили: вони користувалися авторитетом. Треба було нам сказати і у вузькому колі дати того ляпаса. Мабуть, вони таки були праві. Тоді б і в шізо, і одиночці не довелося б сидіти. Так, я не повинен був ігнорувати громаду, до якої все ж таки належав.
Адміністрація лагера знову представила Андреєва в суд на зниження строку. Та суд знову відмовив. А десь через день-два після суду підходить до мене Вітас Кланаускас і каже: коли засідав суд, то в’язень з обслуги підслуховував під дверима. Відмовляючи адміністрації в клопотанні, суддя сказав: «Так, він вам допомагав, але тим же самим він займався і в поліції». Отож після повторної відмови суду знизити Андреєву строк до 15 років адміністрація подає клопотання на переведення його на легший режим утримання. Це клопотання суд задовольнив і Андреєва перевели в лагер суворого режиму.
В 1971 році режим утримання в’язнів на особливому режимі послабшав – у ларьок завезли продукти і в’язні вперше за 10 років змогли їх купити. І хоча то було на 4 крб. в місяць, але то була для в’язнів велика подія. Крім баланди і гливкого хліба тюремної випічки, появились батони, повидло, маргарин та цукерки «подушечка». У мене вже були якісь там зароблені гроші, і я також став отоварюватись.
Весною і літом 1971 року мене ще не покидала надія на втечу. Стараючись не привертати увагу, зустрічався з Костею Діденком, який також мав бажання вибратися з лагера. Ми перебирали різні варіанти, але серед них не було такого, який давав би шанс на вдалу втечу. До того ж і строку в мене вже залишалося стільки, що було б нерозумно йти на великий ризик. За 1971 рік я лише здійснив підготовку для підкопу. А саме: в тому році прокладали теплотрасу, яка тягнулася від котельні понад запреткою і повертала до бараків. Залізши в теплотрасу, я повибивав підпорки, поклавши труби на землю. Залишалося зробити лаз у теплотрасу.
За 71-й рік мені ще два рази довелося побувати в шізо. Перший раз за те, що дав по морді своєму співкамернику (поліцаю з Одещини) за образу, коли я дорікнув йому тим, що будучи роздатчиком їжі, він не передав продукти в’язню, який сидів у шізо. І другому, також з обслуги, довелося дати за грубість по морді. (А як же не дати?! Не даси – не будуть із тобою рахуватися). Взимку з 1971 на 1972 рік, хоча для того й не було потреби, мені вдалося з’їздити в лікарню в Барашево. Там в одному з корпусів (терапевтичному) були дві невеликі камери для особливого режиму. Нас, смугастих, випускали в коридор, у якому були палати для політв’язнів суворого режиму, лише в часи відвідування їдальні та до лікаря. Їдальня знаходилась у цьому ж корпусі, і під час відвідування їдальні ми мали можливість спілкуватися з в’язнями суворого режиму. Хоча в палатах було багато в’язнів, але серед них не було нікого, з ким мені доводилось сидіти під час першого строку ув’язнення. З тих в’язнів запам’яталися лише Юрій Галансков, який хворів і, мабуть, через це весь час перебував у депресивному стані (незабаром його не стало – помер), та литовець на ім’я Йонас. Йонасу було десь років 40. Його вираз обличчя з великими світло-сірими очима відразу привернув мою увагу. Це обличчя відрізнялося від інших облич. Воно було бліде і нерухоме. Він був ростом не менше 180 см, голова цього в’язня завжди була піднятою, а нерухомі широко розкриті очі виражали якусь неземну скорботу. Цей погляд притягував мене своєю таємничістю. Вийшовши в коридор, я вдивлявся в це обличчя, прагнучи збагнути, що криється за тією скорботою. Я помітив, що й він став поглядати на мене. Мабуть, мої настирливі погляди привернули його увагу. Отож всі в’язні ходили, спілкувались між собою, а він майже непорушно височів над усіма, як якийсь янгол скорботи. Я таки підійшов до нього і запитав, що з ним.
– У мене рак шлунку. Скоро має настати кінець,– відповів Йонас.
Ми стали спілкуватися. Йонасу не хотілося вмирати в лагері. А особливо бути в тому моргу, який стояв на протилежній стороні зони й у віконце якого він вже, мабуть, не раз заглядав. Йому не хотілося, щоб його там потрошили. Він знав і того в’язня, який працював у морзі, і, будучи помічником патологоанатома, мав розрізати його тіло. «Я вб’ю його», – не раз повторював Йонас. Обдумував Йонас і те, як здійснити втечу та добравшись до Литви, померти вже там – у рідному краю. Втрачати йому вже було нічого. Я запропонував йому єдиний для нього варіант втечі: накрившись простирадлом, спробувати вночі пролізти через запретку.
Уже весною 1972 року запитав у Кланаускаса, чи відомо йому щось про Йонаса.
– Він помер, – відповів Кланаускас.
А в’язнів у таборі все меншало й меншало. Вже не було в лагері й Кічака Ігоря та Водинюка Олеся, які, відсидівши по другому заходу, повернулись в Україну. Прибували ж одиниці. Серед них Едуард Кузнєцов, Юрій Федоров та Олексій Мурженко – учасники спроби групи жидів захопити літак і перелетіти у Швецію. Строки великі: В Кузнєцова і Федорова по 15 років, а в Мурженка – 14 (Мурженко – циган з Лозової, але про це в лагері ніхто не знав. Всі вважали, що він українець. З Мурженком я якийсь час сидів і в одній камері). Усі троє вже сиділи в 60-х роках у Мордовських лагерах за звинуваченням в антисовєцькій агітації і пропаганді. З ними в мене склалися дружні стосунки. Все ж таки найбільше я спілкувався з Федоровим. Він не був балакучим. Відчувалося, що він заглиблений у свій відсторонений від суєти духовний світ. Якщо не помиляюсь, це був романтик, християнин, який стоїчно переносив удари долі. Його душа не бушувала – в ній був спокій. Психологічно ми більш підходили один одному, що нас і зближувало. Всі троє любили міцний чай. Бувало, заварить хтось із них кружку чаю, всідаємось й пускаємо кружку по колу – кожен по два ковтки. Отож ковтнув своє – і передавай іншому. Пам’ятаю випадок з Кончаківським. Якось битовики сиділи в колі і пили чай. Мимо проходить Микола. Побачивши, кличуть Миколу до гурту, подають кружку, знаючи, що Микола не такий уже й любитель чифіру. Мабуть, просто вирішили пожартувати. Але Микола бере кружку, перехиляє і випиває весь чай. Битовики в розпачі.
– Ну, – я думав, що то все мені, – посміхається їм у відповідь Микола.
Звичайно, Микола знав про два ковтки, але також вирішив пожартувати. То так – чайна церемонія для багатьох була найприємнішим моментом у лагерному житті.
Про втечу з «самольотчиками» (так називали тих, хто був причетний до захоплення літака) я майже не заводив мову. І вони обходили цю тему, мабуть, розуміючи, що зі своїм строком я їм уже не попутник. Усе ж таки розуміючи, що їм не залишається нічого іншого, як спробувати якось вибратися з лагера, я мав намір допомогти їм, а тому обдумував, як зробити лаз у теплотрасу. А коли вже щось придумаю, то тоді повідомлю їм про можливість вибратись на волю. Бажаючих зробити підкоп – вистачало. У теплотрасу я вже не залазив би, але коли підкоп був би готовим, то в лагері я не залишався б.
Десь у кінці 71-го чи то вже на початку 72-го в лагері відбулась подія: судили трьох битовиків за антисовєцьке татуювання. Це були Сергій Цвєтков, Олексій Тарасов і Буряков. Вони, як на підбір, низькорослі, двоє з яких явно з підірваним здоров’ям. Всі троє не так давно прибули в лагер з Володимирської тюрми. Цвєтков не лише виділявся серед битовиків своєю порядністю, він був і неабияким художником-карикатуристом. Окрім карикатур на совєцьку дійсність, малював карикатури на представників адміністрації. Його за це постійно переслідували й у Володимирі, і в Мордовії. Він часто хворів. Його належним чином не лікували, а за систематичне невиконання норми виробітку садовили на 10-му в шізо, в одиночку. Тарасов, як і Цвєтков, також мав хворобливий вигляд, часто хворів і також за невиконання норми відбував шізо. Ну, а третій – Буряков, то це була особа неадекватна. Так от, восени, перебуваючи в етапній камері, на знак протесту проти відправки на три роки у Володимирську тюрму за порушення лагерного режиму, всі троє нанесли собі антисовєцьке татуювання. Тарасов уже повторно. Судили їх у клубі лагера. Тарасов не розкаявся. Мабуть, розумів, що після повторного татуювання ніяке розкаяння вже не допоможе. Поводив себе мужньо. А в останньому слові сказав суддям: «Дуйте мне в ху., чтобы я на луну улетел». Тарасову дали розстріл, а іншим по 15 років і відправили у Володимир. (В 1976 році Цвєтков повернувся з Володимирської тюрми на 10-й, який на той час уже був для битовиків, і того ж року помер. Не знаю, чи була на той час ще живою його старенька мати, яка колись дуже бідувала. Пам’ятаю (в 60-х роках), спромоглась вкласти в посилку лише сухарі та вермішель. Навіть адміністрація Володимирської тюрми була зворушена вмістом посилки, а тому хтось із наглядачів відніс ту вермішель на кухню, де її для нього зварили). Після суду Тарасов якийсь час ще сидів в одиночній камері, що навпроти бокового виходу з бараку. Там був вузький коридорчик і дві камери. Коридорчик від загального коридору закривався дверима з ґрат. Двері в камеру до Тарасова також були з ґрат, і ми, виходячи ранком в туалет, мали можливість через подвійні ґрати бачити його, сказати йому щось. Він сидів на нарах, дивився на нас із виразом байдужості на обличчі. Відчувалося, що йому вже нічого не потрібно, що він примирився з неминучістю.
Закінчувалось літо 1972 року. Уже не пам’ятаю, чи то в кінці серпня, чи вже на початку вересня мені зненацька об’являють: завтра на етап. Об’явили й іншим, у тому числі й Миколі Євграфову. Нас набралося вісім осіб: я, Микола, колишній поліцай та битовики. На другий день на роботу вже не виводять і через якийсь час забирають із камери № 7, у якій я пробув понад три роки. Ми вже знаємо, що нас везуть у столицю Мордовії – Саранськ. Туди і до нас возили в’язнів з 10-го. Отже, десь через місяць ми маємо повернутися в лагер.
Подорож у Саранськ запам’яталась нашим перебуванням на залізничній станції. Висадивши з вагонзаку, конвой веде нас між коліями вздовж перону до воронка. Серед нас більше половини низькорослих у заяложеному смугастому одязі. Змарнілий вид цих в’язнів аж ніяк не видавав у них якихось небезпечних злочинців. А на пероні повно людей. По їхніх розгублених виразах облич видно, що таке видовище вони бачать вперше. Вони співчутливо дивляться на нас, прагнучи збагнути те, що зненацька постало перед їхніми очима, що, без сумніву, асоціювалося в них із баченим у кінофільмах про фашистські лагера. Наша група справді виглядала жалюгідною в оточенні вгодованого конвою з собакою. Дехто підходив і питав у солдатів, чи можна нам щось передати з продуктів.
– Не можна, – ніяково відповідав конвоїр, розуміючи, що в очах понад сотні людей, що дивилися на нас, він аж ніяк не виглядає героєм.
У Саранську нас помістили в камери КГБ й стали водити в кабінет на співбесіди. Повели й мене. Як тільки я сів на стілець, кагебіст узяв папір і став читати характеристику, яку на мене дала адміністрація лагера. Кагебіст читав, а я слухав і водночас думав: «Мабуть, збираються порушити нову справу». Адже в характеристиці було: «антисовєтчик, націоналіст, висловлювався проти соціалістичного ладу, створює групи, чинить тиск на в’язнів». Але, прочитавши, кагебіст не зробив ніякої заяви і, поговоривши зі мною кілька хвилин, звелів відвести мене назад у камеру. В камері нас було троє: я, той поліцай і битовик. Через деякий час мене ще раз викликали, про щось там незначне поговорили (тому й не запам’яталось) і завели з кількома в’язнями в якесь велике приміщення з телевізором, де ми хвилин 20 дивилися телевізійну передачу. Ото в Саранську, в КГБ, я вперше побачив телевізор. Більше мене не викликали. У камерах нам сиділося непогано. Годували нас значно ліпше, ніж у лагері – їжу доставляли з якоїсь їдальні. До того ж дозволили закупити продукти, чай на суму до 10 карбованців. Продуктів майже не брали, брали чай – найцінніший продукт у лагері. Дозволили одержати посилки. Дехто їх одержав. Звичайно, посилки були в основному з чаєм та кавою. У всіх піднесений настрій – стільки чаю! Адже в лагері чаю не продають. Його можна купити, якщо якимось чином роздобув гроші готівкою, в того в’язня, якому таємно передає хтось з адміністрації лагера. До того ж, набагато дорожче. В Саранську ми пробули місяць. Яка потреба була нас туди возити – невідомо. Але, думаю, основною причиною для кагебістів Саранського КГБ була необхідність показати, що й вони працюють. Адже шпигуноманії вже не було, вся контра винищена, а тому залишалося лише періодично привозити політв’язнів до себе для профілактики.
Ще до від’їзду ми знали, що на 10-й уже не повернемось, бо залишок в’язнів 10-го лагера перемістили в посьолок Сосновка. По прибуттю в Сосновку нас повели в сторону лагера № 1 (колись на ньому перебували віруючі) і підвели до невеликого об’єкту, огородженого частоколом – запреткою. На вахті нас майже не шмонали (не обшукували). Адміністрація лагерів знала: придбані в КГБ чай і продукти конфіскації не підлягають. Всередині цього об’єкта був невеликий будинок. Мабуть, то було те шізо, у якому в 1962 році ми чекали відправки у Володимирську тюрму. А не впізнав із-за того, що крім іншого до нього прибудували кілька камер, кабінетів та цех. Видно по-всьому: це підготовлено для нас, «смугастих», яких залишилось обмаль, і тому більш раціонально утримувати нас у невеликій зоні, а не в лагері. Камери були переповнені. Знову, як у 1964-му, в’язні не поміщалися на двоярусних нарах і в окремих камерах спали на цементній підлозі. Багатьох із тих, кого ми залишили на 10-му, в цій зоні вже не було. Не було вже й Миколи Кончаківського, Андрія Турика, Кирила Банацького, Михайла Глюзи, Стойка Іллі. Всі в’язні з 10-го не помістилися б у цих камерах (понад 10 камер), а тому адміністрації нічого не залишалося, як частину з тих, яких закон дозволяв ще роками раніше перевести на суворий режим, все-таки перевести на кращі умови утримання в ув’язненні – на суворий.
Я попав у камеру № 8, у якій крім інших сиділи Данило Шумук, Святослав Караванський, Микола Євграфов, який прибув із Саранська трохи раніше. Шумук щойно прибув із Києва. Йому дали 10 років особливого режиму і 5 років заслання за написання книжки «Спомин про минуле». У той же час прибули з України з новими строками Іван Гель і Михайло Осадчий. А Караванський прибув із Володимира. До речі, коли нас везли з Саранська, то в Потьмі я бачився з його дружиною Ніною Строкатою. Дізнавшись, що серед тих, що вийшли на прогулку, є українець, пані Ніна крикнула із заґратованого з «намордником» вікна: «Слава Україні!». У лагері ми цим привітанням не користувалися, а тому воно для мене було таким несподіваним (на пересилці, від жінки!), що я навіть завагався з відповіддю. Пані Ніна була жвавою і сміливою. Коли нас запустили в камеру, а пані Ніну випускали на прогулку, то, побачивши, що наша камера не зачинена, ця невисока жіночка вскочила в камеру, запитала мене про Святослава і почувши від мене, що я не знаю, де він знаходиться, сказала: «Він уже має бути в лагері. Передайте йому вітання». Тут же в камеру забіг наглядач і випроводив пані Ніну з камери.
На новому місці вже не було промзони. Простір обмежений: камери, прогулочні дворики і невеликий цех, у який заходили з коридору цієї маленької тюрми. У цеху шкідливе виробництво – шліфування скла для люстр. В’язні працювали у дві зміни. У повітрі, на одязі, руках і обличчі в’язнів – скляний пил. Скло я не шліфував. Я лише виносив із цеху бите та браковане скло, якого було мало, та взимку обігрівав грубкою цех. Робота влітку займала зовсім мало часу, а тому я здебільшого прогулювався у дворику, бесідуючи з тими, хто вийшов перепочити або вже виконав норму виробітку. А взимку сидів біля грубки та підкидав вугілля. Заповнити час було нічим. Думати також не було про що, бо про втечу вже нічого було думати, а про все інше вже давним-давно було передумано. Монотонність життя порушувало лише те, коли хтось, а це здебільшого хтось із «самольотчиків», заварював чай і ми пускали по колу кружку. В порівнянні із цією зоною 10-й уже згадувався нам як привілейоване місце ув’язнення. Цікавились ми й тим, що там, на тому 10-му, діється. І про дещо довідувались. Дізналися й про те, що по прибутті на 10-й битовики повкидали штампи від малих пресів у басейн із водою. (Від великих, звичайно, не вкинеш – дуже важкі). Що ж, похвально! Так, у 60-х і 70-х роках дієву непокору адміністрації місць ув’язнення вже чинили не політв’язні, а битовики. То в їхніх лагерах спалахували бунти, горіли бараки. До речі, в кінці 70-х років палало і в промзоні 4-го лагера, що біля тюрми в Житомирі. Після ліквідації бунту когось розстріляли, а деяким дали нові строки ув’язнення.
Крім політв’язнів, які прибували з волі – з великої зони, у нашу зону продовжували зрідка прибувати й битовики. І все ж таки восени 1972 року сталися зміни. Якщо до цього битовиків тримали серед політв’язнів і після того, як закінчувався їхній строк за політичною статтею, то в кінці 1972-го тих, у кого цей строк закінчувався, стали вивозити з місць ув’язнення для політв’язнів. Від нас, крім інших, вивезли ще до Нового року Івана Сака та Миколу Євграфова, місце яких мало б бути серед нас, а не серед битовиків. (Пізніше, після звільнення, Микола вже пішов по політичній статті й опинився в Пермі. Довелося відсидіти ще 10 років. У 90-х я зустрівся з ним у Києві. Казав мені, що Чорновіл пропонував йому очолити Рух Донеччини, але він відмовився). Не стало в камері й Караванського, який, прибувши з Володимира, все щось там протестував та об’являв голодовки і його перевели в одиночну камеру. Незабаром, уже десь після Нового року, перевели і нас у камеру № 7, що була майже навпроти попередньої. У ній було п’ятеро битовиків, я, Шумук та той сектант, який будував Біломорканал. (Я з ним мало спілкувався, бо про що було говорити зі старою людиною, зацикленою на якихось сектантських уявленнях? Ото й усього, що він запам’ятався своєю молитвою зі «стопудовим молотом по голові»). У камері нормальна атмосфера. Шумук у вільний від роботи час зайнявся писаниною – писав якийсь художній твір, у якому щось і про кохання було, і окремими аркушами відправляв листами на волю. Давав мені ті листки прочитати і питав, якої я думки про написане. «Ну, може бути, але це не мій духовний світ. Про таке й писати не варто», – казав я Данилу. А Данило, незважаючи на те, що вже прожив біля 60 років, зі мною не погоджувався. Він чомусь вважав, що кохання – це щось святе, таке, в що хочеться безоглядно поринути, розчинитися в ньому, а не протистояти цьому почуттю, яке базується на нереальному сприйнятті об’єкту.
Розходились ми і в низці інших питань. Та хіба лише з Данилом! Можливо, що я й образив його, хоча він мені про це нічого не сказав. Але, поза сумнівом, це було для нього неприємним. Якось у камері виникла дискусія, в якій Данило висловив думку, що ті, які воювали без зброї, є більш вартісними, ніж ті, які воювали зі зброєю в руках. Він навіть похвалився, що в УПА був лише інструктором. У його голосі відчувалась якась зверхність над людьми зі зброєю. Я не втримався і випалив: «Якщо хтось закликає до зброї, а зброї в руки не бере, то він або провокатор, або той, хто хоче загрібати жар чужими руками!» (Але хто знає: можливо, то Данило говорив для якогось стукача, який, без сумніву, був у камері). Данилу й іншим я не раз говорив, що більше ціную Кармелюка, Довбуша, а не поета Шевченка, який закликав до сокири, а сам ніколи її в руки не брав. (Як відомо, заклики Шевченка нічого не дали, сокиру ніхто не брав. Її взяли майже через 60 років, коли Росія зазнала поразки від Німеччини (хохли не любили кацапів і без Шевченка). А що заважало Шевченку (йому ж не кайдани, а зброю цар дав) сісти на кобилу і поскакати в Україну – подати приклад?! Може, тоді Україна спромоглася б на своїх народовольців, есерів, а не хлопоманів). Закликати і не брати зброї в руки – то привілей лише жінки, дитини, немічного. Колись цим займалися сліпі кобзарі. Ну, і відомо, що не кобзарі, а люди типу Кармелюка за сприятливих обставин піднімали народ на повстання, ставали вождями. Мала б більшість українців психологічний тип Кармелюка, а не Шевченка, то Україна не перебувала б так довго в неволі. Отож краще було б, якби в Україні панувала не шевченкоманія, а кармелюкоманія, якби співали не «Як умру, то поховайте…», а «Ви на мене, Кармелюка, всю надію майте».
У 1974 році, коли залишався до кінця строку один рік, мене перевели на суворий режим. Це сталося 4 січня. Перевели і того сектанта, який будував Біломорканал. Перед від’їздом я передав Шумуку своє робоче місце і він позбувся тієї брудної роботи – шліфування скла. Шумук залишився в камері з битовиками. Згодом довідався, що битовики відразу стали нахабніти і йому довелося перейти в іншу камеру.
Перед нашим від’їздом у зоні відбулася кумедна подія. В тій камері, в якій ми раніше сиділи (у 8-ій) і яка стала етапною камерою, сиділо двоє в’язнів, про яких я вже згадував – Кукушкін і вірменин Мартатьян, яких за якісь там порушення режиму оформили на три роки у Володимирську тюрму і вони чекали відправки на етап. Отож Кукушкін вирішив перед від’їздом влаштувати концерт. Дія така: перед виходом на прогулку Кукушкін догола роздягається, вимащує усе тіло заготовленим калом, бере у руку й торбинку з калом і чекає, коли відчиняться двері. Як тільки двері відчинились, Кукушкін з торбинкою в руках вискакує в коридор. Наглядач хоча й відсахнувся, а все ж таки замастив калом свій мундир. А Кукушкін кинувся до виходу, біля якого була кімната для чергового офіцера і наглядачів. Вскочивши в кімнату, в якій за столом сидів лейтенант, Кукушкін замахується торбинкою, щоб ударити його по голові. Лейтенант встигає зреагувати і пірнути під стіл. Удар торбинкою припадає не по голові, а по спині. Та лейтенант, хоча й рятує голову від торбинки, та все ж, пірнаючи під стіл, розбиває до крові собі голову. (Потім йому наклали пов’язку). Загнавши лейтенанта під стіл, Кукушкін виходить у коридор, у якому вже нікого не було, і, походжаючи з торбинкою по коридору, заглядає через вічка в камери. Заглянув і в нашу камеру. Посміхаючись, сказав, що коридор у його руках. В’язні, які були на роботі, бачили з прогулочного дворика, як у якихось балахонах до п’ят пройшли наглядачі брати Кукушкіна. З камер було чути якусь вовтузню на коридорі. Незабаром шум затих. Кукушкіна таки скрутили і впхнули в баню, яка була на цьому ж коридорі.
Через якийсь час, проходячи біля наглядача в цех і побачивши на його галіфе мокру пляму, я спитав зі співчуттям у голосі:
– Дісталося Вам?
– Та мені то ще нічого. А от декому дісталося, – відповідає наглядач.
Мене вивезли. Чим закінчився цей «концерт» для Кукушкіна – не знаю. Але, здається, не стали з ним морочитися – порушувати кримінальну справу (адже за це не розстріляєш), а швидко відправили на етап.
У січні 1974 року я прибув на 19-й лагер (посьолок Лєсной Зубово-Полянського району). Тут уже було набагато вільніше. Це не те, що камерна система. Адже тут можеш спілкуватися з ким захочеш, будь-коли вийти з бараку на свіже повітря, походити по території зони, піти в туалет, а не до параші. А незабаром мені вдалося з’їздити в лікарню в Барашево. За весь лагерний період я лише один раз побував у лікарні. До санчастини майже не звертався, не було такої потреби, а тому коли прибув у лагер і заявив про якісь там поболювання, то мене відразу ж оформили на обстеження в лікарні. А чому б не проїхатись, коли випадає така нагода?! Уже не пам’ятаю, де саме, але у воронок посадили ще двох в’язнів. Знайомимось. Це були Чорновіл і якийсь прибалтієць, які, як зрозуміло було з їхньої розмови, давно вже знали один одного. Вони були раді, що зустрілись, і, користуючись нагодою, обмінювалися інформацією. Їм було не до мене – невідомого їм в’язня з особливого режиму. А я, звичайно, не заважав їм поговорити про своє. Та вони мене й не цікавили, бо я з ними ніколи не зустрічався. Ми про щось там перекинулись і на тому все. У Явасі пересіли у вагонзак і незабаром були в Барашево. Мене поселили в палату, щільно заставлену двоярусними ліжками. В цю ж палату помістили й Чорновола. А навпроти нашої, в палаті, розрахованій на одного в’язня, лежав Максим Шевцов, який раніше був на 10-му.
Максим помирав – у нього рак легенів. Він уже не вставав. Коли я розповів В’ячеславу про помираючого, то ми поодинці, а то й удвох, заходили до нього, самотнього, щоб хоч трохи заповнити чимось той відрізок часу, що йому ще залишилося перестраждати. Особливо коли закінчувалася дія знеболюючого препарату. В’ячеслав завжди щось розповідав Максиму. Пам’ятаю, якось довго розповідав Максиму про голод у 1932-1933 роках, що мене здивувало. Адже Максим і в поліцію, мабуть, пішов через те, що пройшов через той голодомор. І все ж таки Максим не зупиняв В’ячеслава. Жовтий, висохлий, лежав собі горілиць. Йому, мабуть, уже було зовсім байдуже, про що йому розповідають.
Обстеження я не пройшов. Уже другого вечора я викрутив у веранді нашого терапевтичного корпусу лампочку – сотку, а на її місце вкрутив лампочку з нашої палати, яка як якийсь каганець ледь освітлювала палату. Не те що читати, а й перебувати в палаті при такому освітленні було важко для очей. Вкрутивши, заліз на своє верхнє ліжко. У палаті пожвавлення – в’язні радіють, що в них уже так світло в палаті. Та тішитись довго не довелось. Незабаром у палату заходить «шнир» (прибиральник) з лайкою на адресу того, хто поміняв лампочки. Поставивши табуретку, викрутив лампочку, а на її місце вкручує ту, що була раніше. У палаті знову напівтемно. Хтось лише щось невдоволено пробурчав, і на тому все. Я зіскакую з ліжка, підходжу до нього.
– Ану вкрути назад сотку! – наказую йому. У відповідь лайка. Я відразу ж даю йому кілька разів по боках. «Шнир» вискакує на коридор. Не минуло й десяти хвилин, як у палату заходить латиш. Якщо не помиляюсь, його було звати Валдіс. Він десь у моїх роках. Раніше був на 10-му. Я хоча трохи й спілкувався з ним, але не можу сказати впевнено, що він не прибув на 10-й з битового лагера. Останнім часом на 10-му він очолював бригаду слюсарів. Був бригадиром слюсарів, а тепер якимось «ліпилом». Він не мав медичної освіти, а тому коли вдень я побачив його в білосніжному халаті, то зі здивуванням сказав йому:
– То ти ремонтував преси, а тепер людей ремонтуєш!
Ото цей Валдіс викликає мене в коридор. Як тільки я вийшов, відразу ж, та ще й грубуватим тоном, висловлює своє обурення моєю поведінкою щодо його земляка. Я пробую пояснити йому, чому так сталося, що у веранді може бути лампочка й меншої потужності. Та він і слухати не хоче. Тоді я йому різко:
– Пішов нах..! (Такі люди розуміють лише таку мову).
Валдіс відразу ж замовк і пішов від мене. На другий день, нічого не сказавши, мене відправили назад у лагер.
На 19-му зустрівся з приятелями з особливого режиму. Тут, крім інших, уже були Дмитро Синяк, Микола Кончаківський, Ілько Стойко. Познайомився і з в’язнями суворого режиму. З українців цього режиму, з якими доводилося часто спілкуватися, були Роман Семенюк, Ігор Кравців, Кузьма Матвіюк, Зорян Попадюк, Любомир Старосольський. Найбільше спілкувався з Романом Семенюком, родом з міста Сокаля, який у 1965 році з Антоном Олійником здійснив вдалу втечу з 11-го лагера. (Добравшись до України, переховувались на Рівненщині в лісничівці, яка стояла пусткою посередині великої галявини. Та якось вранці побачили солдатів, які виходили з лісу й колом наближалися до них. Антон ще заскочив у хлів з надією знайти там якийсь сховок, але сховатися було ніде. Їх або хтось видав, або якимось чином довідавшись, що вони можуть переховуватись у тій місцевості, вирішили, що вони можуть бути в тій лісничівці. Роману за втечу додали три роки. А на Антона, який неповнолітнім у післявоєнні роки був в УПА, сфабрикували нову справу за звинуваченням у причетності до вбивств мирних громадян і, за вироком Рівненського обласного суду, розстріляли. Про це судилище було повідомлено влітку 1967 року в газеті «Известия».
Антон Олійник був неординарною особистістю. Втеча з Мордовії була не першою. Були й інші втечі. Одна з них – із Тайшета. Антон мав великі здібності. Добре опанував філософію, літературу, користувався великим авторитетом у в’язнів. Вандакуров, про якого я вже згадував, говорив, що серед українців не було рівного Антону. Він був прекрасним організатором. «З нього був би хороший командир» – не раз, розповідаючи про Антона, говорив Роман. КГБ, без сумніву, знало, що Антон втікає з лагера не для того, щоб просто бути на волі, а з метою продовжити боротьбу, яку вів у лавах УПА. З Романом я зустрівся востаннє у Києві 1990 року. Незабаром його не стало. 1992 року в м. Сокалі попав під вантажівку).
А вже пізніше я познайомився зі своїм земляком Василем Овсієнком, який весною прибув з України. Василь молодший від мене на 10 років. Він уперше в лагері. Звикається з лагерним життям, але відчувається, що його душа ще десь там – на волі. Ото, бувало, зайду до нього в барак, про щось розпитую. Василь відповідає, а думка його зосереджена на чомусь іншому. Незнаю, чи то від того, що він був моїм земляком, політв’язнем з Житомирщини, якого я вперше за багато років зустрів в ув’язненні, чи через щось інше, що давало відчути в ньому щось з близького моїй душі, але в його поведінці було щось з вже далекого 1960 року – моїх перших днів перебування на 14-му. Спілкуючись з ним, я відчував, що він не зупиниться на досягнутому. І я не помилився: йому таки була надана честь носити смугастий одяг.
Там, на 19-му, я познайомився і заприятелював з Кронідом Любарським та Борисом Азерніковим. Незабаром після знайомства Любарський звернувся до мене з пропозицією підключитися до відправки з лагера кореспонденції, яка висвітлювала умови утримання в’язнів та боротьбу якоїсь частини в’язнів (в основному дисидентів) за надання політв’язням Статусу політв’язня. А чому б не допомогти? Я прийняв цю пропозицію. В моїх руках опинилися листи, заяви та звернення до керівництва країн Заходу, керівництва СССР, громадськості. Цю кореспонденцію я запресовував у фанеру, наклеював зверху фото (пам’ятаю фотографію матері Зоряна Попадюка), покривав лаком. Цю дошку полірували – і портрет для відправки за межі лагера готовий. Вільнонайманий і не підозрював, що він виносить з лагера. Перед тим, як запресувати матеріал, я дещо проглядав. Пам’ятаю, проглянувши написане Кузьмою Матвіюком, побачив, що якщо такий матеріал попаде в руки КГБ, то Кузьмі можна новий строк одержати. Я запресував написане ним, але, зустрівшись з Кузьмою, обережно перейшов на тему відправки в’язнями різних звернень і сказав, що потрібно бути обережним, не писати своєю рукою такого, яке можуть кваліфікувати як антисовєтчину, бо запросто можуть дати новий строк.
– А хіба в лагері за таке судять? – запитав Кузьма.
– А яка різниця: в лагері чи на волі, – відповідаю йому.
А ще, працюючи в гаражі (ремонтував автомашини), зробив в автобусі біля одного із сидінь тайник, з якого пасажир міг би непомітно вилучати кореспонденцію. Крім цього, викрав з гаража автомобільний радіоприймач, в якому литовець, багатолітній в’язень Людвіг Сімутіс, працюючи в електроцеху, щось там переробив, прослуховував передачі та розповідав мені і Любарському новини із-за «бугра».
Я особисто нічого не писав і не брав участі в акціях вимоги надання Статусу політв’язня. Лише один раз погодився поставити моє прізвище під одним зі звернень. Не брав участі в акціях не тому, що боявся попасти в шізо, а тому, що на возню дисидентів, на їхні вимоги я дивився як на дитячу забаву. Звичайно, їм хотілося чимось займатися, заявити про себе. Але чи варто було заради забави йти в шізо, ПКТ (приміщення камерного типу), Володимирську тюрму, об’являти голодовку? Щодо голодовки, то на голодування дисидентів я дивився як на капризи дітей, які, добиваючись чогось у батьків, навіть роблять собі якусь шкоду, чого б, звичайно, вони не робили б, якби мали справу не з батьками, а з чужими людьми. А ким були до ув’язнення дисиденти? Вони, як правило, були комсомольцями, а деякі й комуністами. Ще не так давно багато з них відзначали совєцькі свята, вітали з цими святами своїх рідних, друзів. Комуністичний режим вони сприймали, ще не зовсім як щось чуже, вороже. (Підпал колгоспної скирди, сільської ради? – то не для них). Вони навіть не усвідомлювали, що підсвідомо їм ще багато чого є близьким з того совєцького (візьмімо хоча б велику прихильність українських дисидентів до «розстріляного відродження» – психологічно близького дисидентам). Дисиденти жили в деспотичній країні, де саме суспільство у своїй основі було деспотичним (злочинним), а поводили себе так, ніби вони живуть в демократичній країні, в якій кимось порушено права людини. Тому дисиденти так болісно сприймали порушення прав людини в країні, в якій жили. Якщо висловитися образно, то в моїх очах дисидент був тією людиною, яку ведмідь затягнув у свою барлогу, а ця людина кричить: «Права человека! Права человека!..». Людина чомусь не брала до уваги, що у неї свої права, а у ведмедя – свої. Що безглуздо в його барлозі оголошувати голодовку (в німецьких лагерах голодовку не об’являли) чи наколювати на своєму обличчі татуювання, як це робили битовики. Інша справа, якщо ця голодовка не підірве твого здоров’я – не завдаси собі шкоди. Якщо ти будеш симулювати – не голодуватимеш, а лише, заявивши громадськості про голодовку (щоб охала та ахала), побавишся в «голодовку». Скажу ще таке про дисидентів: будучи психологічно не готовими виборювати свободу для себе особисто (не втікали навіть із заслання, звідки легко було втекти), дисиденти бралися виборювати її для інших. Комічно.
До дисидентського руху я ставився негативно. Адже в них як було: «Ось я! Я ваш супротивник!» Отож з цього виходило: «Ось я! В’яжіть мене!» І в’язали. А, що робити, коли просять?! Таку розкіш (дисидентство) могли дозволити собі такі як Сахаров, а не прості смертні, яких, як тільки вигулькнув, невдовзі – в’язали. На мою думку, КГБ не сприймало дисидентів, як небезпечних противників, а тому бавилося з ними, як кіт з мишею. Дисиденти, як комарі надокучували їм своїм дзизчанням, а тому приходилося їх ізольовувати. Ізольовувати, а не пришльопувати, як це вони чинили з тими, хто ставав на справжній шлях боротьби – розстріл керівників Українського Національного Комітету Богдана Грицини та Івана Коваля та Федора Проціва (Ходорківська група).
(Як відомо, до перебудови офіційне дисидентство було непомітним, і через свою малочисельність не відігравало ніякої ролі у житті імперії. Впливу на масову свідомість воно не мало. В цьому плані найвагомішу роль зіграв невизнаний дисидент Леонід Брежнєв. Хоча його ніхто й не зачисляв в коло дисидентів, але це був найвидатніший дисидент. Він зробив те, чого не зробила вся ота агітація і пропаганда, за яку через лагера пройшли тисячі антисовєтчиків. То він своїм лібералізмом, в основному щодо чиновництва (розпалив у нього апетит: захотілося стати незалежними від державної кормушки), та «іконостасом» (ходив навіть анекдот про розширення грудей) остаточно підірвав прихильність до комуністичного керівництва, виставивши себе і керівництво партії в ролі клоунів. За його керівництва Кремль із лігва хижого звіра перетворився на будинок для престарілих. В результаті зникав страх, на якому трималася імперія. А зникає страх – зникає імперія. Привівши совєцьке суспільство до морального й духовного занепаду, Брежнєв цим самим заклав фундамент для перебудови – для розвалу імперії. Відомо ж, імперію розвалила не опозиція (її не було), а оті комуністи, які захотіли стати капіталістами.)
Мабуть той підпис під заявою та моє спілкування з активними дисидентами й стало причиною із-за якої восени мене вивезли в Барашево – 3-й лагер. Вивезли на 3-й і Бориса Пенсона (самольотчика). Відправили й Любарського та Азернікова. Любарського, якому залишалося до кінця строку біля трьох років – до кінця строку у Володимирську тюрму, а Азернікова в ПКТ. Отож через 13 років я знову в тій зоні, з якої мене вивезли у 1961 році. Але цієї зони я вже не впізнав. У ній усе перебудовано і перегороджено на ізольовані один від одного відділення – зони. Тут крім зони для чоловіків-політв’язнів була зона і для жінок-політв’язнів. Жінки-політв’язні – це залишки з 17-го та новоприбулі. В зоні для чоловіків було десь близько 70-ти осіб. Будівля, в якій ми розміщувалися, була поділена на дві частини – більша для проживання, а менша, зі входом з причілку, була швейним цехом, у якому в’язні шили робочі рукавиці. Крім Пенсона та Михайла Маслова, який раніше був на 10-му, з моїх знайомих нікого не було. З тих, з якими ближче познайомився, були Ізраель Залмансон, Юрій Мельников (самольотчики) та Поздєєв – один із тих двох самольотчиків, які, захопивши в повітрі легкий літак, здійснили вдалий переліт до Туреччини.
Ці молоді люди – Гільов і Поздєєв – дійсно здійснили героїчний вчинок, але через свою легковажність перетворили цей вчинок на комедію. Побувши десь з півроку в таборі для біженців, вони добровільно повернулися в Совецький Союз. І кожен одержав понад 10 років ув’язнення. Поздєєв у деталях розповідав мені про переліт через Чорне море, про посадку на аеродромі на узбережжі Туреччини та про перебування в Туреччині.
Коли вони досягли узбережжя, то їх торжеству не було меж. Та дуже швидко настало розчарування, бо з самого початку все відбувалося не так, як їм уявлялося. Та й як було не розчаровуватись: літак, пробігши по посадочній смузі, зупинився віддалік від аеродромних будівель. Вони сидять в літаку, а до них ніхто не біжить. Довкола тихо, ніби нічого не сталося. Минає понад 15 хвилин, як побачили джип, що наближався. Під’їхали. Їх посадили в машину, привезли в якесь приміщення аеродрому. Вияснивши, хто вони, помістили в табір для біженців. Вони мають перебувати в ньому, поки якась країна не візьме їх до себе, забезпечивши житлом та роботою. Як же було не розчаруватися?! Вони чекали, що їх як героїв «носитимуть на руках». Буде безтурботне, наповнене одними розвагами життя, а тут – одна буденщина… І звернулися в совєцьке посольство із заявою про свій намір повернутися в СССР.
Познайомився я тут і з двома Василями – Стусом і Лісовим. Лісовий був посправником мого земляка Василя Овсієнка. В 1973 р. Лісового, Овсієнка і Євгена Пронюка було засуджено за видання журналу «Український вісник». Я, Стус і Лісовий часто зустрічалися. Бувало, заваримо міцного чаю, зачепимо якусь тему, а до нашої бесіди й інші приєднуються… І пішла дискусія. Стус писав вірші. Якось я сказав йому, що писати варто тільки в тому разі, коли ти впевнений, що скажеш щось нове або напишеш краще за Шевченка, Шекспіра. Він не погоджувався й запевняв, що його влаштувало б місце серед поетів десь посередині їхньої ієрархічної драбини. Василь не пропонував послухати написане ним. І я не звертався, бо байдужий до віршів. Крім «Рубаїв» Омара Хайяма – і то десь півтора десятка, до яких аж ніяк не можна бути байдужим. Ось один із них:
Не одерживал смертный над небом побед,
Всех подряд пожирает земля-людоед.
Ты ещё жив и бахвалишься этим,
Погоди, попадёшь муравьям на обед.
Це написано для тих, які поводять себе таким чином, неначе вони безсмертні. Прекрасні рядки! Це тобі не про щебетання соловейка, не про кохання і не про гул бою.
Правда, є і серед українських поетів близький мені поет. Це – Володимир Самійленко. Але лише одним віршем – «Непевність».

Якби знаття, що треба жить
І сподіватись, і бажати,
То жив би так, щоб кожну мить
Для цілі одної віддати.
Якби ж знаття, що все дарма,
Що в русі вічному творіння
Мети ніякої нема –
Навіщо радощі й боління.
Навіщо нам і жизнь сама
Якби знаття, що все дарма.

Я прочитав його весною 1961 року. Написане було настільки співзвучним з моїм переживанням, що я запам’ятав цей вірш на все життя. Тоді я ще був у дорозі до тієї вершини, де вже відсутні такі поняття як «бажання», «мета», «Бог», де з тотальною переоцінкою цінностей знецінюється і все до того бажане – зникає «бажання». А із зникненням бажання – зникає і мета, потреба в божестві. Ти вже вище Бога, бо можеш покінчити з безглуздям. Ти вже на грані божевілля.
Із розмов зі Стусом я здогадувався: Василь подібного не пише. Ну, а поезія, в якій оспівується природа, боротьба, любов чи ненависть до ближнього, до якоїсь спільноти, чи про те, як «Ванька полюбив Маньку, а Манька – Ваньку» (відомо ж: «Кохання – паскудне почуття, яке працює на продовження людського роду») – де душевне превалює над духовним – мене не притягувала. Адже все це якщо не омана – то не значуще. (Життя – це вмирання, розтягнуте в часі, хода до ями. Йдучи до ями, квіточками і голубим небом не милуються).
Тоді ж, 1961-го, але вже влітку, мені попала в руки невелика книжечка (захалявного формату), автором якої був високопоставлений військовий, здається, американець, який згадує про зустріч з Жуковим. Крім зустрічі з Жуковим, в якій йому не сподобалось, що Жуков прийшов на зустріч зі своїм охоронцем-ґéвалом, закарбувалося в пам’яті його наставляння: «Не слід пускатися в безцільне філософствування, бо під тонким покровом звичного ходу думок криється зяюча безодня, підстерігають великі загадки світу, яких ніколи не розгадати, та й не слід зачіпати зовсім». Звичайно, я з ним не погоджувався. Я невпинно наближався до тієї вершини, з якої відкривалася «зяюча безодня», відчуваючи при цьому себе в самотності серед людей. То вже пізніше, коли відбував другий строк, познайомився з думками близьких мені Еклезіаста, Хайяма, Шопенгауера, Камю та інших і вже не відчував себе таким усамітненим.
І все-таки, під кінець мого перебування на 3-му, мої стосунки зі Стусом дещо зіпсувалися. Ми припинили спільне чаювання, а отже й інші стосунки стали більшою мірою формальними. А причиною було таке. Якось Василь розповідає мені, що через «вольняжку» передав у жіночу зону записку, але вже минуло чимало часу, а відповіді звідти нема. Мабуть, не передав. А взяв же за це 10 карбованців. Отож потрібно знову передати туди записку, а грошей нема. Треба продавати «ларьок».
– Одного «ларька» не вистачить. То, може, зможете допомогти? – питає Василь.
– Ні, на таке я «ларьок» продавати не буду. Було б щось більш важливе, тоді інша справа, – кажу Василю.
І справді, це ж не на підготовку до втечі! Хіба то так важливо: знатимеш ти там про щось, чи не знатимеш із життя в тій зоні?! А Василь, як я зрозумів, таки продав комусь свій «ларьок». Заваривши чай, я запрошував його, але Василь відмовлявся. Ну, що ж, і я вчинив би так на його місці.
Руху за Статус політв’язнів у нашій зоні вже не було. Жінки ще чогось добивалися – можливо і Статусу. Вони відмовлялися працювати і їх возили в якийсь лагер у шізо.
Мій строк ув’язнення наближався до кінця. Місяців зодва до фактичного кінця строку, я звернув увагу начальника спецчастини на неправомірність встановленої у вироку дати звільнення. Адже мене було затримано (в результаті поранення) 24 грудня, і згідно з законом початок строку мав би бути 24 грудня, а не 27 січня. (Чому у вироку 27 січня – невідомо). Начальник спецчастини хоча й зауважив, що потрібно було звернутися раніше, все ж таки сказав, щоб я негайно звернувся до суду, який виніс вирок. Я так і зробив. Та настало 24 грудня, а відповідь із суду так і не прийшла. Можна було б спокійно досиджувати те, що значилось у вироку, раз не вимагав зміни у вироку впродовж майже 10-ти років, та мені захотілося не підкорятися вимогам лагерного режиму. Тим більше, що з 24 грудня моє перебування в лагері фактично було незаконним. Отож з 24 грудня я перестав виходити на перевірку і роботу (хоча й робота в мене була якась така, про яку я й не пам’ятаю. Хоча, здається, Маслов, який працював як ремонтник, оформив мене своїм помічником. Пам’ятаю лише, що прогулювався). Ото всі виходять із секції на подвір’я, лаштуються в колону, а я сиджу в секції. Порахувавши в’язнів, наглядачі заходять у секцію, вписують і мене, але заодно подають рапорт про порушення мною лагерного режиму. Чи то перед Новим роком, чи вже в перших числах нового, я опинився в шізо на 19-му. Дали 15 діб. Коли везли на 19-й, то трохи поспілкувався зі Стефою Шабатурою, яка сиділа в сусідній камері вагонзака. Її також везли в якийсь лагер у шізо за відмову від роботи. Розмова у нас велася мляво, бо про що було говорити?! В шізо застав Лісового. Десь понад тиждень, до закінчення Лісовим свого строку в шізо, ми сиділи в одній камері. Камера на двоє осіб. Василь дещо розповідав про своє важке життя в студентські роки, про свою викладацьку діяльність та дещо про слідство і судовий процес. А переважно, будучи в робочій камері, мовчки щось там робили, кожен думаючи про щось своє. Хоча Василь і був викладачем філософії, але філософію ми майже не зачіпали. Ми були різними – перебували в різних вимірах. Без сумніву, що якщо я був обізнаний з філософією в основному з твору Рассела «Історія західної філософії», в якій коротко викладена суть думок того чи іншого філософа (а навіщо пропускати крізь себе і всю ту макулатуру?!), то Василь, звичайно, краще знав (і пам’ятав) ті чи інші напрямки у філософії. Але відчувалося, що він це знає як засвоєний предмет, що він був з тих, які не заглядали «під тонкий покрив звичного ходу думок» – не заглядали в безодню. У нього була сім’я і він, мабуть, переживав розлуку з сім’єю, утрату всього того, чим він дорожив. Йому не були властивими переживання Гільгамеша і його депресивний стан, який був помітним, мав зовсім іншу природу. До того ж, він перебував у тому періоді, коли вже все, що було пов’язано зі слідством, судом та початковим періодом перебування в лагері, залишилося позаду і настали одноманітні, сірі дні лагерного життя. А попереду не дні, а роки ув’язнення та заслання. Коли Василя забрали з камери, то мені залишалося ще днів з п’ять і я вже думав про повернення в лагер та про дні, які залишатимуться до звільнення.
Та повернутись в лагер і провести останні дні ув’язнення з приятелями мені не довелося. За два дні до закінчення строку шізо мене зненацька забирають на етап і привозять у Потьму. В Потьмі переодягають у новий бушлат, нові штани і куртку та віддають дещо з моїх речей, доставлених з Барашево. На мої протести щодо того, що більшість речей не доставлено, ніякої уваги. На другий день мене приймає спецконвой, доставляє у вагонзаку поїзда в Москву, а там на пересильну тюрму «Красная Пресня». У той же вечір, після того, як прийняв душ, спецконвой забирає мене з тюрми і привозить в аеропорт. Ми заходимо в літак першими і займаємо місця в хвості літака. Я сиджу в наручниках біля ілюмінатора, а поруч один з конвоїрів. Незабаром ТУ-134 пішов на зліт. Через якийсь час підійшла до нас стюардеса, тримаючи в руці цукерки. Побачивши мене одягнутого в бушлат і в наручниках, завмерла, незнаючи, мабуть, як їй бути: подавати мені цукерку чи ні. Я пішов їй на виручку, відвернувся до ілюмінатора, спостерігаючи за ритмічно спалахуючим в темряві ночі полум’ям мотора. Десь через годину ми вже були в Борисполі. А там у воронок і в Лук’янівську тюрму. Було десь за північ. Спецконвой здав мене черговому на вахті, сказав, що через кілька годин заберуть мене з тюрми. Я сидів у коридорі, де не було нічого такого, на що можна було б прилягти. Вранці з’явився спецконвой, посадив мене у воронок і незабаром я вже був у камері Житомирської тюрми. Те, що КГБ пішло на зайві витрати, доставивши мене спецконвоєм у Житомир, давало підставу думати, що вони, мабуть, мали підозру в моєму намірі провідати у Москві дисидентів, а тому вирішили позбавити мене такої можливості. До закінчення строку було ще днів з десять, і мені нічого не залишалося, як чекати того дня.
Нарешті настало 27 січня 1975 року. Мені видають понад 300 карбованців, які були на моєму рахунку, довідку про звільнення, в якій вказано, що я направляюся в Баранівський район, село Рогачів (На мої протести – вказував інше місце – не звертають уваги). У довідці вказано й про те, що мені мають оформити адміннагляд. Вже десь у післяобідню пору представник адміністрації тюрми посадив мене на автовокзалі в автобус, який ішов до Новограда-Волинського. Погода була хоча і похмурою, але по-весняному теплою. Снігу не було. Я був легко одягнутий, бо зеківський одяг залишив у тюрмі, але із-за того, що було тепло, то своєю зовнішністю не привертав особливої уваги пасажирів автобуса. Уже сіріло, як прибули у Новоград. Злегка мрячило. Прибувши, зайшов у магазин, купив куртку, шапку і, дочекавшись автобуса (а що вже залишалося робити?), виїхав у Рогачів. Вийшовши в Рогачеві з автобуса, попрямував навпрошки до батьківської хати. В хаті темно. Зайшовши на подвір’я, підійшов до дверей, постукав. У першій кімнаті спалахнуло світло.
– О, тут вже електрика! – майнув здогад.
– Хто там? – чую за дверима голос матері.
– То я, Сергій!
Двері відчиняються і я заходжу в освітлені сіни. Дивимось одне на одного. Мене не чекали… Я таки повернувся. І це повернення виглядало поверненням блудного сина (за весь строк я не написав жодного листа – нікому. Ніяких сентиментів!). Сказавши «Добрий вечір», прямую в кімнату. А там і батько, почувши, мабуть, хто прибув, уже сидить на ліжку і чекає на мою появу. Привітався і з батьком. Я не кидаюся до них з обіймами. І вони не кидаються, лише дивляться на мене. Минуло 11 років і 4 місяці, як я востаннє був у цій хаті. Змінилися вони. І я вже не той, яким був у віці 23-х років. Мені прикро. Адже я покладався лише на себе, а тут знову до батьків, бо, виходить, – нікуди дітися! І знову, як майже 12 років тому, з порожніми руками. Повечерявши, лягаємо спати. Перед тим як лягти, повідомляю, що ще затемна виїду з Рогачева, бо потім не зможу з’їздити до свого приятеля: мене поставлять під адміннагляд. Вранці встав з ліжка. Ще було темно, як сів в автобус, який їхав на Новоград-Волинський. З Новограда виїхав у Рівне, а звідти на Луцьк. Перед заходом сонця сів у Луцьку в автобус, який ішов до Рожища. І тут в автобус заходять двоє – міліціонер і в цивільному. Підходять.
– Ви далі не поїдете. Виходьте з автобуса, – каже мені міліціонер.
Я протестую, але розуміючи, що автобус я затримувати не можу, вже і пасажири стали протестувати – виходжу з автобуса. Мене посадили в автобус, який ішов до Рівного. Я повертаюсь, не лише не зустрівшись із Павлом Андросюком, а навіть не вияснивши, чи проживає він в селі Раймісто. Вночі, піймавши попутну вантажівку, що йшла на Житомир, я, думаючи, що відірвався від тих, що стежили за мною (мабуть, мене підвела моя короткозорість), у Новограді не зійшов, а прибувши в Житомир збирався провідати декого в Києві. Але в Житомирі знову затримали і мені таки довелося ні з чим повернутися в Рогачів до батьків.
Крім батьків у хаті вже нікого не було. Всі розбіглися, хто куди. Надя на Харківщині, Микола в Рокитному на Київщині, Ольга в Житомирі, а найменший – Андрій – у Криму. У всіх вже свої сім’ї. Батьки на пенсії. Мати одержує оту колгоспну – 12 карбованців. А батько як інвалід-фронтовик і щось там по інвалідності – 77 карбованців. Город свій ще обробляють. Хочуть, щоб я був біля них. Але ж, якщо скласти руки, то для чого тоді було сидіти стільки років? Що ж, на якийсь час треба примиритися з тим, що є, бо куди ж діватися. Адже ніде нічого. А якщо і викопаєш у лісі криївку, то що ти там сам робитимеш?! І хто туди з тобою піде?! І для чого їм йти туди?! Дисиденти мене не цікавили. Мені не підходила ота паперова напівлегальна вовтузня, отих, які хотіли принести себе в жертву, стати мучениками. Можна було б спробувати перебратися за кордон, але мене туди не тягнуло. І що мені там було б робити?! Хіба що прибути туди зі своїм капіталом. Що в СССР, що за кордоном заробляти собі на шматок хліба в мене наміру не було. Чому я маю працювати?! Нехай працюють ті, які бачать сенс у продовженні людського роду, які перетворили планету в мурашник, а тих тварин, що не винищили – в корівок, що в мурашнику.
З всього того, чим я міг би ще займатись, то це щось пов’язане зі зброєю. Була думка реалізувати дещо з того, на що були наміри в перші роки ув’язнення – 1960–61-й роки. Хоча також: для кого і для чого?! І все ж таки, раз живеш, то й маєш чимось зайняти себе, знайти й собі якусь забаву.
Мене поставлено під адміністративний нагляд строком на 1 рік. Пообіцяли, що через півроку знімуть, якщо не буде порушень. Я вже не маю права виїжджати без дозволу за межі Баранівського району. А з 10-ї вечора до 6-ї ранку маю бути вдома, інакше – новий строк за порушення вимог адміннагляду. Сидіти тихо і чекати закінчення адміннагляду я не міг, а тому згодом перейшов у наступ. Мої вимоги були такі: зніміть нагляд, щоб я мав можливість знайти собі краще пристановище, а ні – то виділіть мені квартиру в Житомирі, бо хата, в якій проживають батьки, непридатна для сучасного проживання, або надайте можливість виїхати за кордон.
У заяві (в КГБ чи МВД) також вказав, що якщо якась з моїх вимог не буде задовільнена, то самовільно виїду за межі Житомирської області. Мій наступ закінчився для мене тим, чого я аж ніяк не очікував. Під час перебування у Житомирі (не пам’ятаю, в якому місяці то було, але весною) біля мене зупиняється машина швидкої допомоги, звідти виходять двоє в білих халатах, беруть мене під руки і, посадивши в машину, відвозять на Гуйву в 15-те відділення. Мене переодягнули й помістили в палату, яка під особливим контролем. На мені зеківська (у відділенні були й хворі з місць ув’язнення) бувші в ужитку білизна і халат – усе затрапезного вигляду. А на ліжку лише заяложений матрац. Не просто брудний, а весь у якихось великих різнокольорових плямах. Ця невелика палата – для тяжкохворих. Хтось із тих, що були в палаті, каже мені, показуючи рукою на моє ліжко. «Тут лежав з білою гарячкою. Вчора помер». Я не чинив опору, бо знав: це буде не на мою користь. До того ж, звідки тим, які мене переодягають, знати, хто я такий?! Я зрозумів: я далеко зайшов зі своєю грою, а тому тепер треба якось викручуватися. Вже на другий день мені дали папір і ручку. В зверненні до управління КГБ по Житомирській області написав, що сталося якесь непорозуміння, що надіюсь на втручання і допомогу КГБ, що якщо мене негайно не випустять, то моє життя буде остаточно понівечене. Незабаром мене перевели в нормальну палату. Я вже вільно ходив по відділенню. Хоча зав. відділенням сказала, що мене довго не триматимуть, я все ж поламав три ложки і зробив з черенків ключ-трикутник до вхідних дверей та в одному зі шкафчиків намітив спортивний костюм. Вирішив: якщо в скорому часі не випустять, то втікатиму. Втікати не довелося: десь приблизно через тиждень мене відпустили. І я вже не звертався з такими вимогами та погрозами ні в КГБ, ні в МВД.
Діватися нікуди, а тому довелося таки в травні влаштуватися на завод культпобуттоварів столяром у меблевому цеху з виготовлення канцелярських столів. А влітку таємно з’їздив у Київ. Вже десь опівночі подзвонив у квартиру Леоніди Світличної. На запитання «хто», відповів, що я з Мордовії і що мені потрібна адреса Павла Кулика. Чоловік Льолі (так її всі звали) Іван знаходився в ув’язненні, і я думав, що ми розмовлятимемо через двері. Але, на диво, Льоля тут же відчинила двері і вийшла до мене. Я взяв адресу й поспішив до виходу. Того ж літа, також тайком, побував у селі Раймісто та в Ковелі. Павла Андросюка не застав: за кілька місяців до мого приїзду за звинуваченням в хуліганстві Павлу дали один рік ув’язнення. А Павла Кулика з його дружиною Грунею (Горпиною) вже увечері знайшов на околиці Ковеля. В нього й заночував, отож у нас було достатньо часу, щоб згадати минуле і вияснити, хто є хто. Чутки підтвердилися: Павло і Груня, які були досить активними серед шістдесятників, відійшовши від політики, повністю віддалися служінню Богу в якійсь секті. Мабуть, і їхній переїзд на Волинь був пов’язаний із цією сектою. Павло, та й Груня, хоча я із нею не був знайомий, були дуже раді моєму приїзду. Торкнулись ми і релігії. Павло не старався доводити мені, що Бог, без сумніву, існує. Мені навіть здавалося, що він хоче якось виправдатися переді мною за свій відхід від політичної діяльності. Адже тоді, в 1961–1962 роках, релігія була для нього на другому плані. Але ми швидко порозумілися, погодившись, що якщо Бога нема, то якою б діяльністю ти не займався – політичною чи релігійною – ти в програші. Але ж, на відміну від політичної, ти будеш у виграші, якщо Бог таки є, а ти віддаси себе повністю служінню Богу – твоя діяльність тоді не буде марною. На другий день Павло з Грунею провели мене до зупинки, посадили на автобус, що йшов з Бреста. Заодно побував аж під Сарнами. Добрався попутною з Рівного до якогось села, звідки йшла дорога до села Кричильськ, в якому мав проживати після звільнення Кирило Банацький. Вже під вечір сів у автобус, який ішов у те село. Автобус рушив, і я став питати в пасажирів, чи є хтось з Кричильська. Відізвалося кілька осіб. Питаю в них, чи проживає в селі Кирило.
– Проживав, але виїхав десь на Донбас, а батьки його в селі, – відповідають мені.
Я зупиняю автобус, вискакую і спішу назад до автотраси, бо сонце вже на заході, а мені треба хоча б до Рівного добратися. Не везе мені. Нема тих надійних, які, на мою думку, погодилися б щось робити з того, що я запропонував би.
Ще в серпні я звільнився із заводу, маючи надію, що щось придумаю і перейду на нелегальне становище. Та в мене нічого не виходить. Не знімають і по половині відбутого адміннагляду. Хоча адміннагляд для мене не був обтяжливим. Варто було лише зателефонувати в Баранівку, що в мене є потреба на кілька днів з’їздити в Житомир, і я відразу ж одержував дозвіл.
Звичайно, я на зняття адміннагляду й не дуже розраховував, але ж вони обіцяли, а тому побував в обласному управлінні МВД, де пред’явив свої претензії генералу Прилуцькому, який пообіцяв скоротити адміннагляд. Завітав і в КГБ з цього питання. (Ото в КГБ, здається, від чергового, дізнався, що слідчого Фролова (1960 рік) уже нема – помер від серцевого нападу. (Фролов залишив по собі й непоганий спомин. Вже десь на другий чи третій день після арешту (1963 рік) під вечір я був на подвір’ї КГБ. Біля мене група кагебістів, які проводили вдома обшук. Один з кагебістів каже мені:
– Не признаєшся, то й батька посадимо.
Фролова ці слова обурили і він різко присадив того кагебіста. Пам’ятаю із сказаного ним лише таке: «Замовкни! Ти що говориш!» Більше Фролова я не бачив).
Адміннагляд не знято. Уже восени, відправивши сестру Ольгу в Москву до дружини Любарського, доручив їй, щоб вона, відірвавшись у Москві від можливого стеження, злітала в Краснодар, зустрілася там із Михайлом Масловим і поставила йому кілька моїх запитань. Сестра виконала це доручення, але з відповіді, яку вона привезла, я зрозумів: Михайло «зав’язав». Мені нічого не залишалося, як чекати в Рогачеві кінця строку адміннагляду та звільнення Андросюка. Я відчував, що засидівся, але що було робити?! Отож сидів біля батьків і чекав.
З переписки з дружиною Любарського Галиною Саловою довідався, що вона, не знаючи того, що я не збираюся виїжджати за кордон (хоча й відвідав ОВІР), взялася шукати «родичів», які мають прислати мені запрошення на виїзд в Ізраїль.
(І мій виїзд за кордон був цілком реальним. КГБ, про що я довідався з архіву СБУ майже через 35 років, хотіло мене здихатися. В грудні 1975 року Голова КГБ УССР Федорчук направив В.Щербицькому доповідну записку, в якій вказав: «Считаем целесообразным не препятствовать ему, в случае возбуждения ходатайства, в выезде на постоянное жительство за границу». Резолюція Щербицького: «Согласен». Думаю, що зі сторони КГБ була спроба вчинити щодо мене гуманний акт. Мабуть, вважали, що так буде краще як для них, так і для мене).
А на мене знову наступають: вимагають, щоб улаштувався на роботу, інакше будуть проблеми зі зняттям адміннагляду. Довелося в січні 1976 року поступити теслею в Баранівський міжколгоспбуд. Нарешті весною зняли адміннагляд. Я вже мав можливість їхати будь-куди. Часто бував у Житомирі та Бердичеві, в якому проживав із сім’єю Олесь Водинюк. Після звільнення з 10-го йому не дозволили проживати на Львівщині. Довелося осісти в Бердичеві, збудувати собі будинок. Олесь працював на заводі. І ото на тому заводі у мене був кумедний випадок, в якому я міг би стати причиною смерті одного з майстрів заводу. А було таке: прибувши до Олеся на завод, викликаю його на прохідну. Поспілкуватися ми не змогли. В той час Олесь перебирав посаду механіка заводу, то, будучи заклопотаним, він провів мене на територію і сказав, щоб я його зачекав. А щоб не нидіти очікуючи, то можу походити по цехах, ознайомитися з виробництвом. Я так і вчинив. Не стояти ж на одному місці. В пресовому цеху знайшов Вернигору – одного з тих битовиків, що сиділи на 10-му. Після короткого обміну інформацією, Вернигора каже мені:
– Там на другому поверсі цех, у якому працюють лише жінки. Можеш піти, подивитися, але май на увазі: там майстер, якому не подобається, коли посторонні заходять у цех.
Повештавшись, я вирішив і в той цех заглянути. Піднімаюсь на другий поверх, відчиняю двері і заходжу в цех. Бачу, що цех справді не простий. Переді мною велике світле приміщення з дерев’яною підлогою. Середина приміщення вільна, а понад стінами в два ряди столи, за якими в домашньому одязі сидять, як вдома за столом, робітниці. Я ступив кілька кроків, як тут до мене майже підбігає миршавий мужичок, який сидів у кабінці біля дверей зліва.
– Ви по якій справі? – питає мене цей мужичок.
Я зрозумів, що попав у скрутну ситуацію: Якщо я скажу, чого зайшов, то він відразу ж перед очима всіх цих робітниць, які вже поглядають на нас, вижене мене з цеху. Треба викручуватися. Я на мить зупинився і, трохи повернувши в його бік голову, глянув на нього звисока і сказав:
– Я інженер, прийшов ознайомитися з виробництвом.
І, не звертаючи на нього ніякої уваги, зайшов між столи і, повільно йдучи та зупиняючись, поглядав на купки якихось дрібних деталей, що лежали на білих скатертинах, та на молодих робітниць, які, почувши, що до них прибув інженер, з цікавістю поглядали й на мене. Зиркнув я і на будку, в якій уже стояв той мужичок і стежив за мною. Пройшовши між рядами працюючих, я, навіть не глянувши на того мужичка пенсійного віку, вийшов за двері. На подвір’ї мене зустрів Олесь і каже:
– Йди до моєї хати, бо в мене тут ще купа справ.
Я пішов до його домівки. А ввечері приходить Олесь. І відразу ж мені, посміхаючись при цьому:
– Що ти там наробив?
– Де, що я наробив? – здивовано питаю його.
Виявляється, як тільки я вийшов з цеху, майстер, сприйнявши мою появу як звільнення його, пенсіонера, з роботи, до того ж без попередження про це рішення, так розхвилювався, що знепритомнів і впав на підлогу. «Швидка» відвезла його у лікарню.
Кумедна вийшла історія з тим майстром. Мабуть, оте жіноцтво ще довго згадувало про відвідини невідомого «інженера».
Діждавшись того часу, коли Андросюк уже мав повернутися з ув’язнення і трохи відійти в домашніх умовах від лагерного життя, десь у першій половині травня я прибув до нього в с. Раймісто. Павло був радий зустрічі. Але це був уже не той тридцятилітній жвавий Павло. Та й я вже був не тим, яким був на 17-му. 36 років – це не те, що 22. Незнаю, як було у Павла, але у своїх майбутніх діях я не бачив ніякого сенсу. Я прибув до нього, бо треба було чимось себе зайняти. Логічний ряд дій – логічне завершення було порушене. Я не пішов, як той персонаж Д.Лондона, на дно. Залишившись на поверхні, ліниво гріб руками, відчуваючи безглуздість своїх дій.
Павлу йшов 45-й рік. Відчувалося, що життя вже дещо втомило його. І розчарування багато в чому, мабуть, мало місце. Коротко обмінявшись розповідями про пройдені роки, приступили до того, як бути далі. Я запропонував створити щось на взірець боївки і перейти в підпілля. Домовились, що через кілька тижнів я маю до нього приїхати і ми, обдумавши все, вирішимо, з чого починати. Але ми вже знали: в першу чергу нам потрібна зброя. Проводжаючи, Павло дав мені адресу двох братів, які проживали в Житомирі на вулиці чи то Вокзальній, чи Бородія. Вони сиділи з ним у лагері міста Коростеня. Я мав взяти в них і заодно привезти Павлу вал до стругального верстата. Я не став питати у Павла, для чого йому той вал, якщо ми збираємося переходити у підпілля. Але пообіцяв заодно привезти.
Як я вже говорив, у Павла не відчувалося того завзяття, що було колись. Відчувалася байдужість до всього, а тому я вирішив ще до другої з ним зустрічі придбати дещо зі зброї. Отож, повернувшись від Павла, незабаром зустрівся з Миколою Радчуком, з яким влітку 1975 року працював на заводі культпобуттоварів, і запропонував йому взяти участь у викрадені зброї. Микола не вагався і ми дуже швидко домовилися. У цьому нічого дивного, бо я не раз заводив мову про те, що життя, яким живемо ми і нас оточуючі, не гідне людини. Микола і не проти був махнути за кордон. Судячи з того, як він реагував на мої зауваження, ніщо не викликало ніякого сумніву в його щирості. Я, звичайно, міг би знайти людину, яка з Миколою здійснила б це викрадення, але я з тих, які хочуть власноручно реалізувати свою ідею. В даному разі з тих, яким і в голову не приходить загрібати жар чужими руками. Домовившись, десь через тиждень ми були в Гульську. Прибули ввечері на велосипедах. У селі храмовий празник – село гуляє. Недалеко від клубу в неосвітленому місці гурт старшокласників. Микола прилучився до гурту як один із прибулих на празник, завів там з кимось мову про шкільні справи і той школяр сказав, що днями мають завезти в школу зброю і він проходитиме практику зі стрільби.
Ввечері, 25 травня, ми знову в Гульську. Підійшли до школи. Вхідні двері не були зачинені. Як тільки ми зайшли, з’явився сторож. Я наказав йому російською мовою показати кімнату, в якій знаходиться зброя. Блимаючи ліхтариком, підійшли до оббитих бляхою дверей кімнати. Вирізавши дірку в дверях, я залишився біля сторожа, а Микола, взявши у мене ліхтарика, заліз через дірку в кімнату і незабаром подав мені автомат і дві рушниці, як виявилось, не малокаліберні, а пневматичні. Коли Микола виліз, я наказав сторожу залізти в кімнату і сидіти там тихо. Хоча сторож у темряві не бачив наших облич, все ж я йому пригрозив, що якщо він у разі чого показуватиме на нас, то на нього та на його сім’ю чекатиме смерть. Добравшись до автодороги Новоград – Баранівка, ми заховали автомат і пневматичні ґвинтівки в канаві і, дійшовши до села Прапор, розійшлися: я поїхав велосипедом у бік Рогачева, а Микола пішов у Смолдирів.
Через кілька днів я поїхав у Москву поспілкуватися з москвичами. Взяв із собою й сестру Ольгу. В Москві пробули два дні. Провідали Олену Сиротенко – приятельку Паруйра Айрікяна, з яким я познайомився восени 1974-го в Барашево – зона 3-го лагера, Галину Салову (в неї й переночували), Аліка Гінзбурга, Людмилу Алексєєву та Олександра Петрова – Сан-Санича. Москвичі зустріли привітно. Особливо Салова, яка була більше поінформована про мене. Взявши в Салової і Алексєєвої невелику кількість журналів «Хроника текущих событий» і дві книги, в одній з яких писалося про голод в Україні в 1932-1933 роках, повернувся з сестрою до Житомира. Прибувши в Житомир, на другий день провідав у санаторії на околиці Житомира Миколу Радчука з метою вияснити, чи не переніс він в інше місце автомат і чи все «тихо». У той же день під вечір провідав приятелів Андросюка. Повинен сказати, що брати справили на мене хороше враження. Поспілкувавшись, я взяв у них вал і подався на автовокзал. Провести мене пішов старший із братів – Борис. І не просто провести, а й допомогти: вал був вагою понад 20 кг. Прийшовши на автовокзал, сіли на лавку. Тут же на сусідню лавку, що стояла на відстані біля 5 метрів, сів якийсь тип, обернувшись до нас спиною. В ньому було щось невластиве прибулому на вокзал. Більш того, що то був оперативник.
Приїхавши в Рогачів, через день-другий з’їздив велосипедом по автомат. Повернувшись у село, завернув на Кам’яний Брід. Добравшись до лісу, зайшов у густі кущі по ліву сторону дороги і, ретельно оглянувши автомат (АКМ), заховав його у виритій канавці. Хоча на автоматі було викарбовано «Учбовий», всі його механізми працювали справно. Ніяких пошкоджень я не виявив. Якби там не було, але якщо з цим автоматом підійти навіть до кількох озброєних солдатів, у яких автомати за плечима, і скомандувати «Ложись!», то ці солдати, без сумніву, лягли б на землю і їхня зброя стала б твоєю.
На роботу в міжколгоспбуд уже не виходив, заявивши, що буду звільнятися. Перед поїздкою до Андросюка став допомагати батькові ремонтувати хліва. Настрій якийсь зіпсований. Знову, як тоді в госпіталі перед арештом у вересні 1963 року, якийсь внутрішній дискомфорт, якась невластива мені нервозність. А тут і батько, з яким я був на даху того маленького хліва, каже мені:
– Що то якихось двоє стоять навпроти наших воріт і дивляться на нас.
Але я тому не надав ніякого значення.
– Ну і нехай собі дивляться, – я на те батькові.
Хто вони були і чи мали якесь відношення до мене – залишилося невідомим. На другий день, хоча робота не була закінченою, я взяв торбину з валом і пішов на Довбиський поворот. Я не приховував від батька, що везу цей вал на Волинь. І хоча батько просив, щоб я не їхав, бо потрібно закінчити ремонт, я не послухав, сказавши, що повернусь і тоді закінчимо. Та й що для мене був цей хлів, ця хата – непридатна, як і майже всі в селі, для сучасного життя. Адже я знав: якщо в мене все буде так, як задумано, то дам батькам гроші і вони побудують собі і хату нову, і хліва.
Прибувши у Новоград, добрався до залізничного переїзду і став ловити попутну машину. Незабаром така машина з’явилась. Я сів у кабіну вантажівки і машина рушила в сторону Рівного. Невдовзі машина зупинилася. Відчиняються дверцята і мені наказ: «Провіряємо машину. Вийдіть з кабіни!» Я ще не ступив з підніжки на землю, як мене підхоплюють під руки і відводять до легкової машини. Забирають з кузова і торбинку з валом. Відчувається, що вони розчаровані результатом поверхового обшуку. А особливо тим, що в торбі виявився звичайнісінький вал. Мабуть, ті, які дали наказ на затримання, вважали, що в торбині щось важливіше. Вантажівка відійшла. Двоє в цивільному відійшли вбік і, проходжуючись туди-сюди вздовж дороги, щось обговорювали. Та ось всі сіли в машини і два легковики, розвернувшись, рушили в сторону Новоград-Волинського. Коли прибули до Новоград-Волинського відділення міліції, то машина, в якій я сидів, зупинилась на відстані метрів сто від відділення. В машині, окрім мене, залишились водій і якийсь тип у погонах, якщо не помиляюсь, старшого лейтенанта. Навколо – нікого. І от цей тип став штурхати мене кулаком, тягнути за волосся. На мої вимоги припинити знущання – ніякої уваги. Хоча я і не був у наручниках, але відповісти йому тим же я не міг. Я розумів: він це робить для того, аби я накинувсь на нього і цим дав привід для оформлення протоколу на затримання, а то й порушення кримінальної справи.
Незабаром в машину підсіли і в скорому часі я вже був у Житомирському Управлінні внутрішніх справ, який знаходиться на бульварі. Мене відвели чи то на другий, чи на третій поверх і там мною зайнялися в одному з кабінетів двоє оперативників. Вони були в цивільному. Посипались удари. Били по тулубу, в основному по сонячному сплетінню, від чого я навіть падав на підлогу, вимагаючи при цьому зізнання в скоєному злочині. На моє питання: «Якого?», відповідали: «Сам знаєш!». Періодично в кабінет хтось заходив і також вимагав зізнання. Через кілька годин, нічого не добившись, повідомили про затримання Радчука і вже вимагали зізнання у викраденні автомата. Я заперечував. Знущання продовжувалися. Мені нічого не залишалося, як терпіти удари та фіксувати ту інформацію, яку вони могли одержати лише від Радчука. В бійку з ними я не ліз. Терпляче зносив удари, відчуваючи себе тим, що мав пройти випробування на тортурах, щось на взірець американського спецназівця, в програму вишколу якого входить випробування на здатність витримати катування. Нічого не добившись, мене чомусь повели вниз і завели до начальника Управління генерала Прилуцького, з яким у мене в минулому році було дві зустрічі. (Перша – відбулася в січні 1975 року після того, як я повертався з Луцька і опинився в Житомирі). На мою заяву про те, що наді мною знущаються, Прилуцький не зреагував, сказавши лише якось невпевнено, що я маю зізнатись у скоєному. Скоріше всього, він сприйняв висунуте мені звинувачення як витівку КГБ. Мене відвели назад у той же кабінет і продовжували вимагати, щоб я віддав автомат. Періодично знущалися, але вже не так напористо, бо, мабуть, впевнилися, що з цього нічого не вийде. Я вже знав, що Радчука після затримання звозили до тієї канави і він віддав дві пневматичні гвинтівки та детально розповів про те, як усе відбувалося. Я розумів: я влип! До того ж так по-дурному! Хоча й розумів, що мені вже не викрутитися, але продовжував стояти на своєму: я до цього не причетний.
Так і не добившись від мене бажаного результату, вже під вечір мене відвезли в КПЗ. У камері окрім мене нікого не було, то ж мені ніхто не заважав обдумувати ту ситуацію, в якій я опинився. А ситуація була не з простих. Вона ускладнювалася тим, що я не встиг показати Радчуку те місце, в якому я переховав автомат. Якби він знав, то віддав би і автомат, а я ні в чому не зізнавався б. На автоматі я не залишив жодних слідів, так як витер його ганчіркою. Найкраще було б, якби він ні в чому не зізнавався (про що я йому не раз говорив, на випадок арешту), і тоді, більше того, що їм довелося б відмовитись від звинувачення у викраденні зброї. У всякому разі звинуватити мене у викраденні зброї без показів Радчука міліція не змогла б. Та як би там не було, він не спробував ні заперечувати все, ні навіть взяти справу на себе! (А він це міг зробити, бо крім одного свідка, який його впізнав, більше ніяких показів на нього не було. До того ж той свідок бачив його ввечері на храмовий празник (ще до викрадення), а отже, більше того, що був на підпитку і міг обізнатись. А взявши справу на себе, міг би показати, що він сам викрав, і що ніякого сторожа не було. А автомат, якого він заховав з пневматичними гвинтівками (окремо від них), мабуть, хтось виявив і забрав. Радчук міг би вчинити по-іншому, але він по-іншому не вчинив і в цьому його вина. Та велика і моя вина. По-перше, я того вечора недостатньо проконтролював його поведінку, до того ж, не дав повніших інструкцій – тоді не було б того свідка. А по-друге, повертаючись з Москви, мені ні в якому разі не можна було зустрічатися з Радчуком у Житомирі. Я допустив легковажність, забувши про агентуру, яка, безперечно, слідкувала за мною. Я чомусь вважав, що мене аж ніяк не можуть запідозрити у викраденні учбової зброї зі школи.
Не вірити Радчуку в оперативників карного розшуку не було підстав. Я розумів: як би там не було, а мене вже не випустять з тюрми. А дати додатковий матеріал у суд для них не було проблемою – доповнили б покази Радчука якимсь «свідком». Не випустять навіть і після того, як відсиджу строк. Якщо не віддам автомат, то ще до закінчення строку ув’язнення сфабрикують нову справу. Крім того, без сумніву, що вдома вже зробили обшук і вилучили привезену з Москви літературу, яку я чомусь навіть не заховав, забувши, які наслідки можуть бути за її зберігання. Я чомусь поводив себе вже не так, як в 1963 році. З’явилась якась недбалість та ігнорування небезпеки, що висить над тобою. Інстинкт відчуття небезпеки був приспаний. Можливо, через те, що вже майже півтора року, як на волі. Та й спілкування з дисидентами, які діяли, можна сказати, напівлегально, чомусь спонукало до того, що я і до їхнього самвидаву ставився як до чогось напівзаконного – до чогось такого, на що КГБ не дуже звертає увагу. Ще в дорозі з Москви кагебісти могли б вилучити ту літературу, яка знаходилась в сумці моєї сестри, та, мабуть, були впевнені, що я не стану так легковажно наражатись на небезпеку. В середині 70-х років я вже був не тим, що в 63-му, коли в мене був стимул до дії – обіцянка допомогти у втечі і ще якісь проблиски молодечого бажання щось скоїти. А це вже і вік був не той, і стимулу фактично не було. Було лише розуміння, що треба щось робити, аби не бути в ролі добровільного невільника. Чіткої ж мети для дій не було. Була байдужість. Було лише бажання заповнити порожнечу не тим, до чого тебе примушують – в даному разі роботою на підприємстві, а чимось іншим, хоча і не бачив, що саме зі всього того «іншого» могло б принести хоча б якусь втіху. Оцей душевний стан і спричинив таке ставлення до всього мною скоєного. Отож мене можуть судити не лише за автомат, а й за зберігання антисовєцьких видань. Я хоча і не грав з азартом, але знову в програші – в ролі дурня. А можна було не поспішати. Зустрівся б з Павлом і ми, звичайно ж, щось придумали б, де дістати зброю. Пригнічувало не стільки те, що опинився знову в камері, скільки те, що все так по-дурному вийшло. Як же викрутитись із цього дурного становища? Як їх переграти – думав я, сидячи на нарах або проходжуючись по камері. Я знав, що крім привезених видань буде вилучено й великий лист до Галі, в якому я описав роздуми та переживання Гільгамеша (орієнтуючись на фрагменти з епосу), Еклезіаста, Д.Лондона з його персонажем Мартіном Іденом та інших, які збагнули, що все марнота, що життя не має сенсу. Подав і своє бачення. І хоча все, що було написане, більшою мірою відповідало моєму стану душі на початку 60-х років, все ж із листа виходило, що це є мій сучасний стан душі і я готовий піти на дно, як той Мартін Іден. Отож той лист і… викрадення зброї! Виходило, що зброя мені була потрібна для того, щоб покінчити з життям. На цьому можна було б зіграти. Але де гарантія, що якщо я зроблю таку заяву, то той лист буде прилучено до справи, що його не буде знищено. Такої гарантії не було. А тому цей варіант захисту я вирішив розігрувати більш тонко. Отже, про лист нічого не говорити, роблячи вигляд, що я не зацікавлений у тому, щоб цей лист фігурував у справі. Є ще варіант: запропонувати їм співпрацю в обмін на те, що не буде порушено справу про викрадення зброї, а заодно, звичайно, і щодо видань, привезених з Москви. А чому б не спробувати вирватись, запропонувавши КГБ співпрацю? Головне – вирватись. А там… Ото ж, обдумавши все, вже під ранок прийняв остаточне рішення: зізнатися у викраденні, віддавши їм автомат. Вранці на мій виклик підійшов якийсь офіцер-емведешник, і я йому заявив, що віддам автомат, але перед цим мені потрібно зустрітися з представником КГБ. Після цього дуже швидко з’явились два кагебісти. Мене вивели з камери на широкий коридор й один з них запитав, яку я хотів би зробити заяву. Я відразу ж приступив до справи. Сказав їм таке:
– У 1963 році Житомирське КГБ пропонувало мені співпрацю. Я жалкую, що не прийняв ту пропозицію. Якщо кримінальна справа не буде порушуватись, то я готовий співпрацювати з КГБ. Мені довіряють, і я міг би надавати цінну інформацію.
– Добре, але яку інформацію Ви маєте і могли б нам про це повідомити?
– Ну, інформації у мене поки що нема, бо я ні з ким за останній час не спілкувався. Але я міг би вступити в контакт й мати те, що вас цікавило б.
– У кого Ви взяли ту літературу, яку привезли з Москви?
– Так, я привіз її з Москви, але в тих, з якими там зустрічався, ні в кого не брав. Правда, я говорив при зустрічах, що хотів би мати щось із самвидаву. А літературу одержав, коли від’їжджав з Москви. На вокзалі до мене підійшла якась жінка і сказавши, «Ви хотіли самвидав», - подала мені невеликий пакунок і тут же відійшла. Думаю, що це було зроблено з конспіративних міркувань.
Як тільки я закінчив своє пояснення, розмову відразу ж було закінчено і мене завели назад у камеру. Що ж – не повірили. Не міг же я сказати, в кого взяв ту нелегальну літературу!
Незабаром група емведешників, яку очолював полковник карного розшуку, з собакою, двома машинами через Рогачів прибула до лісу, де було сховано автомат. Я показав на кущі. Тут же було виставлено оточення, і в супроводі полковника я підійшов до кущів та став розглядати навколо, шукаючи місце схову. От і той сховок. Хтось з емведешників хотів сфотографувати, але я заборонив, сказавши, що в такому разі автомат не віддаватиму. Я витягнув автомат і відійшов трохи в сторону.
Почалося слідство. Як я, так і Радчук, показуємо, що в нас не було наміру викрасти автомат, що ми мали намір викрасти лише малокаліберку, що автомат попався нам випадково. Слідчий Павловський запитав мене й про Галю, поцікавився, хто вона така. З цього я зрозумів, що він ознайомлений з тим листом. Ну а для чого мені була потрібна малокаліберка, слідчий не виясняв, лише якось сказав: «Якби ви навідались туди в попередню ніч, то могли б узяти набагато цінніше». Без сумніву: ми тоді запізнилися. Всього на одну ніч.
Я то в Житомирській тюрмі, то в КПЗ Новоград-Волинська. То в тих поїздках вперше почув у камері вагонзака звернення до мене якогось юнака: «Пахан!». І справді, для того юнака я вже в прямому розумінні був паханом, бо вже ж йшов 37-й рік. Уже не пацан! Хоча, на сором, сів за справу, яка личила б пацану. Сидів, звичайно, з кримінальними, серед яких моїх ровесників та тих, що трохи старші, було зовсім мало. Ніхто з в’язнів мене не розпитував, за що посадили – не прийнято, але знали, що за автомат, та те, що перед цим сидів на особливому режимі – був «полосатим», що виділяло мене серед них і надавало мені належну вагу в їхньому середовищі. Розслідування справи швидко дійшло до свого завершення. Та й розслідувати там не було що. Ми давали покази, а слідчому залишалося лише оформляти протоколи. Та коли слідство закінчилося, виявилося, що доказів щодо моєї участі у викраденні автомата не зовсім достатньо.
Крім показів Радчука та мого підтвердження його показів у справі нічого не було. Хоча спочатку я не переслідував мету відмовитись від своїх показів, але зазвичай старався нічого зайвого не говорити. Відмовився і від поїздки в Гульськ для відтворення крадіжки. Та коли ознайомився з висновком експертизи, яка визнала автомат бойовим (а це ст. 223 – до 15 років ув’язнення), то став обдумувати варіанти відмови від участі в крадіжці. Моїй відмові сприяло й те, що згідно з матеріалами справи Радчука, який вказав на мене, було затримано через сім годин після мого затримання. То ж на якій підставі мене було затримано, залишалося невідомим. У справі ніякого матеріалу не було. Також покази сторожа, який показав, що облич тих крадіїв він не бачив, і хоча описав їхню зовнішність, та жодна з них не співпадала з моєю зовнішністю. Проблемою було одне: як передати записку Радчуку? Вже після закінчення слідства, коли нас везли з Новограда в Житомир, я побачив, що така можливість може з’явитися. І от нас відправляють назад у Новоград – на суд. У мене в роті вже лежить записка, в якій я описав, які покази має дати Радчук у суді. А саме: він викрав автомат з Андрієм, з яким незадовго до крадіжки познайомився. І що «Андрій», зустрівшись із ним після викрадення, сказав йому, що автомат знаходиться в їхнього знайомого – Бабича. Я розписав (коротко) все у деталях. А це: його знайомство з ним та опис його зовнішності. А щоб це було легше запам’ятати – як йому, так і мені – то я вказав на нашого знайомого, з якого ми мали малювати портрет цього «Андрія». Деталей було небагато, і їх не важко було запам’ятати. З цього всього виходило фактично таке: хтось підсунув (виходить, що КГБ) «Андрія», який і підбив Радчука на крадіжку, щоб потім запропонувати мені цей автомат купити, розповівши при цьому про обставини крадіжки. Радчук же, знаючи, що автомат у Бабича, вирішив вказати, що викрав з Бабичем.
Невелику групу в’язнів (десь до 10 осіб) беруть на етап. Ми в цій групі. На нас ніякої уваги. Я відвожу Радчука трошки в сторону, передаю записку, сказавши при цьому, щоб у місцях обшуку тримав записку в роті, а якщо заглянуть у рот, то щоб проковтнув. Вручаючи записку, я був впевненим: ознайомившись із запискою, Радчук її знищить. Ця впевненість ґрунтувалася на тому, що Радчук розповів про крадіжку, але про наші бесіди і наші наміри не сказав ні слова. Ми в Новоградському КПЗ. Радчук в сусідній камері. Уже десь під вечір чую постукування в стіну. То повідомлення: «Погоджуюсь. Записку знищено».
Через кілька днів везуть у суд. Зала невелика, присутніх небагато. Я відразу ж заявив, що до викрадення непричетний, що мій знайомий «Андрій» пропонував мені купити автомат, але оскільки я замовляв пістолет, то відмовився від автомата, тим більше – учбового. Остаточного рішення я не прийняв, а тому «Андрій» в моїй присутності заховав автомат, бо ми мали ще раз зустрітися і при зустрічі я мав повідомити йому про своє остаточне рішення. Ще до прибуття в суд я бачив, що Радчук якийсь розгублений, відчувалася нерішучість в його поведінці. Його щось непокоїло. В ньому йшла якась боротьба. Після моєї короткої заяви суддя звертається до Радчука, щоб він розповів, як усе відбувалося. Радчук встав з лавки й опустивши голову мовчав. Суддя знову звертається до нього, але вже більш наполегливо. Нарешті якесь нерозбірливе звучання окремих слів, заїкання. Як я зрозумів, в ньому ще йшла боротьба, ще була якась невизначеність. Він був неспроможним побудувати зі слів якесь речення. Тоді суддя запитує:
– Ну, а все-таки Бабич з вами був?
– Так, – відповів Радчук. Оце й всі його покази. Але оцим «так» він підтверджував ті покази, які були в протоколах. Мені хоча й неприємно було це почути, бо руйнувалася так гарно вибудувана вежа, але я розумів: розум таки переборов почуття: будеш рятувати іншого – сам потонеш. На тому розгляд справи було припинено. Зробили запит у райвідділ міліції щодо того «Андрія», який проживав (з його слів) у Кам’яному Броді, і одержали відповідь, що такий у Кам’яному Броді не проживає. Одержавши таку відповідь, суд відновив засідання. На продовженні розгляду справи Радчук вже повністю опанував себе і дав додаткове свідчення проти мене. Він заявив, що ним було одержано від мене записку і що ту записку він знищив. Викликали і його співкамерника, який підтвердив, що бачив, як Радчук рвав якийсь папірець на дрібні клаптики. (Але ж тих клаптиків нема. Вони в каналізації). Такі покази були мені лише на користь: першого дня і слова не міг вимовити, а тут раптом розговорився, ще й записку згадав. Дуже схоже, що ним хтось керує, що це якась провокація КГБ. Клопотання адвоката провести додаткове розслідування було відхилене.
На цьому все й закінчилося. Мені дали 15 років особливого режиму з перебуванням перших п’яти років на тюремному ув’язненні. А Радчуку – 3 роки. А щодо вилученої літератури, то її виділили в окреме провадження, але кримінальну справу не порушували. КГБ задовільнилося тим, що я одержав. До речі, хоча я в суді говорив, що хотів придбати пістолет, але, на диво, нікого не зацікавило, для чого мені потрібна була зброя. Мабуть, я тоді допустив помилку, не сказавши адвокату про той лист, адже не виключено, що якби той лист знайшовся, то адвокат міг би прилучити його до справи та підійти до справи з іншого боку. Можливо, що мені вдалося б піти на стаціонарне обстеження в якомусь психіатричному закладі і спробувати там здійснити втечу. Або хоча б уникнути тюремного ув’язнення, на якому не втечеш. Я себе переграв. А події розвивалися швидко.
У вересні я вже був у камері Вінницької тюрми. І вже у тюрмі в своїх заявах у прокуратуру я став звертати увагу прокуратури на те, що питання, для чого мені була потрібна зброя, не вияснялось і що на це питання відповідь є в тому листі, якого чомусь не долучили до справи. Мені хоча і не вдалося добитися скасування вироку, але думаю, що мої заяви посприяли в здобутті якогось співчуття адміністрації тюрми і мені не довелось відбувати в тюрмі п’ять років.
У Вінниці по-кількох днях перебування у камері з непрацюючими мене зачислили в бригаду в’язнів, які нарізали різьбу в головках для спиць до мотоцикла й підняли на третій поверх у камеру до в’язнів цієї бригади. Це був так званий малий корпус, на якому утримувалися лише в’язні особливого режиму. Камери площею десь з 8 кв. метрів на чотири особи. Двоярусні ліжка по боках камери. Біля дверей – унітаз. Співкамерники справили позитивне враження. В цій же камері знаходився й бригадир. Звали його Володимиром, родом з Вільнянська, що на Запоріжжі. На другий день мене вивели на роботу. Вивели й в’язнів ще з двох камер. З тих в’язнів, які працювали тоді в цеху, запам’ятав лише два прізвища. Це В’ячеслав Кузьмін та Анатолій Козін – в минулому чемпіон України з боксу в легкій чи напівлегкій категорії.
Наш цех – велика камера – знаходився на першому поверсі робочого корпусу. Понад стінами по більшій частині периметру цеху – робочі місця. А робоче місце – це табуретка і електромотор, у якому закріплений метчик. Робота була брудною – руки весь час у маслі, але в цій камері під шум моторів можна було усамітнитися в цьому мішку – на якийсь час не відчувати присутності інших.
На обід нас виводили в їдальню, де крім нас обідали за чергою в’язні з інших цехів. Щодо харчування, то хоча їжа, як і скрізь в місцях ув’язнення, була малокалорійною та несмачною, але не голодували, хоча й відчувалася недостатність спожитої їжі. У всіх були гроші, а отже всі регулярно (два рази на місяць) закуповували продукти на 4 крб. основних та по 2 крб. за перевиконання норми. В цілому умови утримання в’язнів були легшими в порівнянні з тими умовами, які були у Володимирській тюрмі. У Вінниці ніхто не вимагав, щоб рівно о 6-й ранку ти вже був на ногах і до 10-ї вечора не посмів прилягти.
Під час мого першого перебування у Вінницькій тюрмі, як у камерах, так і в цеху стосунки між в’язнями були нормальними. Ніхто нікого не притісняв, бійок не було. Мабуть, це було пов’язано з тим, що в бригаді більшість була з тих, яким уже перевалило за тридцять, які вже насиділись, а отже їх вже не тягнуло на якісь дурацькі подвиги. До того ж, адміністрація тюрми добирала в робочі камери не конфліктуючих в’язнів. А якщо хтось і зачинав створювати конфліктну ситуацію, то такого дуже швидко переводили в камеру непрацюючих. Стосунки з в’язнями в мене були нормальні. Щоправда, була спроба створити до мене негативне ставлення – розповсюджувалась чутка, що я стукач. Про це я випадково дізнався, коли один з в’язнів, якому я зробив якесь зауваження, обізвав мене стукачем. Я тоді відразу ж збагнув, що коли цей, звичайний собі в’язень, дозволив собі такий випад, то це не лише його думка. Виключивши мотор, я підійшов до Вєньки, який в цеху користувався найбільшим авторитетом, і висловив йому своє обурення. Вєнька підтримав мене. Повернувшись до того в’язня, я впявся грізним поглядом в його обличчя і з вимогою, випалив:
– Факти!
Він, звичайно, бачив, до кого я підходив, і зрозумів, у яку ситуацію попав, а тому, вибачаючись, сказав мені, що така чутка ходить серед в’язнів. Ну, а того, який розпускав цю чутку, в цеху вже не було – виїхав з тюрми.
У тюрмі була бібліотека, але я нею не користувався: читати там було нічого. Та й що мені було читати, коли вже давним-давно прийшов до висновку: людство нічого не втратило б, якби спалило всю літературу, залишивши лише Еклезіастову «Марноту марнот».
За роботою в цеху та за тією вовтузнею з прокуратурою, яку я затіяв, вимагаючи перегляду справи, швидко пробігло три роки ув’язнення.
Зі сторони адміністрації тюрми ставлення до мене було нормальним і, я сказав би, співчутливим. Особливо це відчувалося з боку майора Крижанівського. Я вже був налаштованим відсиджувати у Вінниці весь тюремний строк, але неочікувано адміністрація подала в суд клопотання про переведення мене в лагер, бо я вже відсидів половину тюремного строку. Розгляд клопотання відбувався таким чином: мене заводять у якесь приміщення, в якому засідає суд; суддя вимагає, щоб я визнав себе винуватим. А це означає, визнав свою причетність до викрадення автомата. Я відмовився. Тоді суддя оголошує, що в такому разі суд не може задовольнити клопотання адміністрації. Мене виводять за двері. І тут появляється замполіт Крижанівський, каже мені, що спробує все владнати. По виразу обличчя бачу, що Крижанівський обурений позицією судді. Він заходить до суду. Незабаром мене закликають в приміщення і суддя оголошує, що мене переводять у лагер.
У серпні 1979 року мене вивезли з тюрми. Задовольнили й моє прохання – відправили в Бердичів. Бердичів мене найбільше влаштовував: там проживав Олесь Водинюк, поряд Житомир, та недалеко й інші місця – проживання батьків, братів, яким буде ближче їздити на побачення. Вони й у Вінницю при кожній нагоді приїжджали на короткострокове – через скло. Приїжджав із сестрою Ольгою й Олесь.
Прибувши в Бердичів, попав у велику камеру на другому поверсі корпусу старої тюрми. Ліжка одноярусні. Співкамерники, як і в промзоні, в яку мене стали виводити на роботу, – нормальні люди. Тут вже легше. Як не як, а в робочі дні 8 годин вже поза камерою. Незабаром познайомився з Мелетієм Семенюком, якому вліпили 5 років за сфабрикованою справою. Мелетій – довголітній політв’язень, чудова, надійна людина. Перед цим Мелетій був у Мордовії і в Норильську на каторзі, де брав участь у повстанні каторжан. Зустрів тут і одного з битовиків – Анатолія Матяша, який раніше сидів у Мордовії.
Десь через місяць одержав довгострокове побачення на три доби. Таке побачення в мене вперше за всі роки ув’язнення. Приїхала мати з сестрою Ольгою.
У вільний від роботи час (а його було вдосталь) обходжу промзону та шукаю місце, звідки можна було б здійснити втечу. І таке місце знайшлося. В кутку промзони за запреткою стояла цегляна труба якоїсь кочегарки. З даху високого двоповерхового цеху, який майже примикає до вузької запретки, можна кинути вірьовку і в сутінках спуститися на подвір’я кочегарки. Проблемою було лише те, що не було за що зачепитися гачку кинутої вірьовки. Потрібно було, щоб на тому подвір’ї хтось непомітно натягнув дріт, за який зачепився б гачок. Кутова вишка, з якої проглядалася ця ділянка запретки, опинилася б внизу і вірьовку з вишки не було б видно. Я вже і вірьовку заготовив. Та раптом у грудні мене забирають на етап і я опинився в Ізяславі, в лагері, який розміщався в колишньому монастирі. Цей лагер примикав до високого західного берега річки Горинь. Будівля монастиря, в келіях якого розміщалися камери, примикала до вузької запретки, за якою відразу ж ішов стрімкий схил до річки. То по тому схилу, десь за рік чи два до мого прибуття, збирався скотитись один із в’язнів-утікачів. Він випиляв ґрати, вибрався вночі з камери і якимсь чином вилізши на дах високої будівлі, скочив до того схилу. Як розповідали мені в’язні, його схопили і відвели у камеру шізо. Там він незабаром помер. Одні говорили, що його в шізо побили, а інші вважали, що він щось відбив собі при падінні і від того помер. Лагер в Ізяславі – один із п’яти лагерів особливого режиму (Ізяслав, Сокаль, Городище, Бердичів, 60-й – Луганщина), в Україні, який славився найбільш жорстоким режимом. У цей лагер звозили, в основному, непокірних.
У похмурій келії, в яку мене завели, стояли не ліжка, а двоярусні нари, на яких розміщалося понад три десятки в’язнів. У камері накурено. До накуреного ще й дим від паперу, на якому в кружках заварюють чай. Це вже не та камера, що була в Бердичеві – світла і диму в якій не відчувалося. Добре хоч те, що і тут є унітаз в камері. Можна собі уявити, як було в цій камері, коли ще й смердюча параша стояла. Я зайняв вільне місце на верхніх нарах. На другий день вивели в промзону, в якій виготовляли ковші до трактора та інші металеві вироби. Я був серед тих, які виготовляли металеву огорожу, а саме: відмотував з бухти дріт різного калібру, відрубував від бухти і, закріпивши кінці, включав лебідку й витягував цей відрізок, десь біля 40 метрів, у струну. А потім вручну рубав на відрізки заданої довжини. Зима. Погрітися ніде. Жоден із цехів не опалювався. Розпалити якесь вогнище також не дозволялось. Навіть у токарному цеху токарі виточували деталі, будучи одягнутими в бушлати. Через це одному токарю було відірвано верстатом руку по лікоть. Я якийсь час не приступав до роботи, а потім (куди дінешся?) здавав якийсь мінімум від норми, аби не писали в рапортах відмову від роботи. Я думав про втечу, але нічого не знаходив. Не міг і зрозуміти, з якої причини мене вивезли з Бердичева. Та десь влітку мене викликають з камери. Заходжу в кабінет, у якому сидить людина в цивільному. Виявилося – це кагебіст Стеценко, який веде нагляд за політв’язнями. Стеценко розповів мені про декого з моїх знайомих по Мордовії. І вже не пам’ятаю: чи то дав прочитати, чи сам читав донесення Анатолія Матяша (Бердичів) про те, що я підбивав його взяти участь у відзначенні Дня політв’язня в СССР та провести якісь там заходи –щось про розповсюдження листівок. Чому цей кагебіст провідав мене і чому ознайомив з «донесенням» Матяша, для мене так і залишилося невідомим. Можливо, що це «донесення» й стало причиною того, що мене перекинули в Ізяслав, хоча, думаю, що навряд, щоб кагебісти повірили Матяшу, що я можу зайнятись такими дурницями – листівками в лагері. Адже вони добре знали, що битовики можуть що завгодно наговорити, аби одержати хоча б пачку чаю. (Більше того, що кагебістам було недоцільно тримати мене і Мелетія Семенюка в одному лагері). Стеценко поставився до мене досить доброзичливо. Навіть пригостив новим напоєм – «пепсі-колою» та дав пачку чаю і пачку печива.
Вже десь восени я випадково одержав від одного в’язня інформацію про те, що на березі річки є заґратований отвір чи то якоїсь каналізації, чи іншого підземного проходу, по якому, мабуть, можна було б вибратись з лагера. Я вирішив це перевірити. Оскільки чергового довгострокового побачення я був позбавлений (було лише коротке, через скло, по телефону з батьком), то обрав одного з в’язнів на прізвище Бриль, який ішов на побачення і який був не проти здійснити втечу. Домовились, що його родич відвезе записку моїй сестрі. А вона вже могла б відвезти записку Андросюку, який провірив би, чи дійсно в березі ріки є підземний вихід з лагера. А ще до цього я зблизився з одним із вільнонайомних, який працював у промзоні майстром. Потайки він приносив мені чай і дещо з продуктів, погодившись допомогти мені у втечі. Але не за «дякую», а за досить значну суму. Будучи впевненим, що цей майстер підісланий чи то КГБ, чи опером, я вирішив використати його для того, щоб відвернути увагу від справжнього плану втечі. Спочатку я відправив його до Водинюка в Бердичів. Через якийсь час зустрічаємось і майстер каже: «Був у нього, але такої суми грошей він дістати не зможе». Тоді я посилаю його до Кузьми Матвіюка в Хмельницький. В записці написав, що людина, яку я до нього направляю, така ж, як Сан Санич. Зустрічаємось знову, і майстер мені:
– Що Ви там написали?! Матвіюк прочитав і сказав: «В записці написано, що Ви провокатор!»
Я не сподівався, що замість того, щоб водити майстра за ніс, Матвіюк скаже йому про те, що в записці. Ну й Кузьму можна зрозуміти. Звідки йому знати, для чого я цю людину до нього прислав, коли в записці ясно сказано: «Сан Санич».
– Ні, в записці все правильно. То він вирішив перевірити, як Ви зреагуєте на таку заяву. Адже звідки йому знати, що та записка була дійсно від мене. Будемо чекати від нього повідомлення. Він щось робитиме, – заспокоюю майстра.
В скорому часі після цієї розмови Бриль іде на побачення. Він пішов, а ввечері мене з речами відводять в шізо в камеру № 18 і оголошують, що за систематичне порушення режиму (в основному, постійне невиконання норми виробітку) мене переведено в одиночну камеру строком на 6 місяців. Це сталося 17 грудня 1980 року. Згодом стало відомо, що перед тим, як іти на побачення, Бриль віддав мою записку в оперативну частину. В постанові на «одиночку» моя записка не фігурувала.
З одиночки виводили, як і інших, в одиночну робочу камеру, в якій я вигинав з бляхи якусь деталь. Норму не виконував, а тому постійно перебував на пониженій нормі харчування. Тоді ж познайомився з Володимиром Піддубним, киянином, який вже закінчував свій строк одиночки. Камера, в якій він працював, була недалеко від моєї і ми мали змогу періодично порозмовляти. Хоча до того ми не були в знайомстві, але дізнавшись, що я перебував у політичних лагерах, Володимир старався допомогти мені, передаючи то кусень хліба, то порцію каші. Це була культурна людина, мисляча. Він походив з культурної сім’ї, але своє життя пов’язав з воровською романтикою – став крадієм-професіоналом. Напередодні закінчення одиночки Володимир передав мені своє робоче місце: просвердлювання дірочок в тій фігурній блясі, з якої я та інші в’язні вигинали якусь деталь.
Одержавши це робоче місце, я вже не лише легко виконував норму, але й мав достатньо вільного часу в робочій камері. Щоправда, як і в жилій камері, заповнювати його було нічим. Я вже налаштувався відсиджувати одиночку, але 13 січня 1981 року мене забрали на етап й незабаром я вже був на 60-му (УЛ-314/60) у Слов’яно-Сербському районі Луганської області. Чому так поспішно (не відсидів навіть одного місяця) вивезли з лагера – невідомо. Можливо, що звернення адміністрації лагера щодо переведення в інший лагер було направлене в Управління лагерами ще до переведення в одиночну камеру. Як би там не було, але це було досить дивним, бо вирватись з цього лагера було дуже важко. Для того, щоб вирватися з лагера, окремі в’язні йшли навіть на злочин. От, наприклад, був такий випадок. Після мого прибуття, вже чи то в кінці зими, чи на початку весни (ще не зовсім розвиднилось), в’язнів виводять у промзону. Хоча в камерах є унітази, але без нагальної потреби ними не користуються. А тому, зайшовши у промзону, йдуть в туалет, займають місця. І тут в туалет заходить один з в’язнів, всаджує ножа у в’язня, що сидів біля дверей, і біжить до прохідної в жилу зону. Свій вчинок пояснює тим, що він не міг далі бути в цьому лагері (говорили, що програвся в карти), звертався до адміністрації, але його не переводили в інший лагер. А тому він вирішив всадити ножа в того в’язня, який сидітиме скраю. Його судили і за це вбивство дали 15 років, відправивши у Вінницьку тюрму. В лагері був жорстокий режим. Були і жорстокі в’язні, що й проявлялось в стосунках між в’язнями. От взяти хоча б такий випадок, який відбувся влітку на моїх очах… Я і ще кілька в’язнів біля лебідки, виконуємо свою роботу. Почули вигуки. Бачимо, біжить до нас якийсь в’язень і кричить, щоб ми його захистили. А за ним з ножем в руці біжить інший. Ми стоїмо і дивимося на них. Ніхто не зрушив з місця. В’язень, побачивши, що йому не збираються прийти на допомогу, не добігаючи до нас, розвернувся, відбив занесену руку нападаючого і вже мовчки побіг в сторону цеху. Чим там у них закінчилося, я не знаю. Але якби вбивством, то про це було б відомо. Я не втручався, бо чого маю втручатися в «розборки» битовиків, коли не втручаються битовики, що поряд. Їм же краще знати, потрібно втручатися чи ні. Знову ж, звідки знати, а може його й треба зарізати.
Умови утримання в’язнів були важкими. І не кожен міг їх витримати. Дехто через недбале ставлення адміністрації вижити не зміг. За час мого перебування в лагері десь шестеро чи семеро в’язнів померло. Пам’ятаю прізвища лише двох померлих: один з них Козін (імені не пам’ятаю), який ото був біля лебідки, коли один з в’язнів ганявся за іншим. Так от уже восени вночі йому стало недобре: час від часу непритомнів. В’язні намагалися викликати лікаря, били чим було об двері, але марно, лікар так і не з’явився. Козін помер у камері. Було йому десь під 50 років. А другий, Іван Харченко, був моїм співкамерником, років 35-ти. Це була спокійна, хороша людина. За що сидів, мені невідомо. Він хворів, постійно скаржився на болі в животі. Мав хворобливий вигляд. Норму не виконував, а тому саджали в шізо. Посадили в черговий раз – уже останній. З шізо зводили в санчастину. Лікар поставив діагноз: симуляція. Івана відвели назад у шізо. До інших камер долинав його стогін. А через кілька днів адміністрація лагера по лагерній трансляції звернулася до в’язнів з проханням здати кров для Харченка, якому в Ізяславській лікарні мають зробити операцію. В’язні поважали Івана і співчували йому, а тому багато зголосилось здати кров. Та вже було пізно. Його було відвезено в лікарню з явними проявами перитоніту – прорвала виразка шлунку. Врятувати Харченка не вдалося. Це сталося наприкінці осені.
Лагер № 60 знаходився в якійсь балці, який відразу ж справив на мене враження як такий, з якого я не зможу втекти. А тому, прибувши в лагер і ще не побувавши в промзоні, в розмові з начальником, я дав йому зрозуміти, що можу накоїти їм багато лиха, що я не задоволений тим, що мене перекинуто в цей лагер. Та коли з етапної перевели в жилу камеру, а потім вивели на роботу в промзону, я побачив, що цей лагер має ряд переваг перед попередніми. Тут вільніше, і до того ж є більша можливість здійснити втечу. Невдовзі познайомився з потрібними мені людьми. Один із цих в’язнів ще не так давно спілкувався з Петром Рубаном, який перебував зі мною на 10-му, а після звільнення одержав строк за побутовою статтею. Отож цей в’язень познайомив мене зі своїми двома приятелями, які готувалися до втечі. Таким чином виникла група із 4-х осіб. (І як це не дивно, але не то що прізвища, а навіть імені когось із них не можу згадати. Забув! Мабуть, через те, що старався мало з ними спілкуватися). План втечі був простий: вночі (мене виводили і в другу зміну) до лап електрокари прикріплюємо трубу й по трубі перебираємося на другу сторону вузької запретки. Вирішили дочекатися коли в степу підніметься рослинність, щоб у разі переслідування можна було сховатися. Але в травні мене забирають на етап. Для мене так і залишилась невідомою та причина, через яку мене вивезли з лагера. Жалкував, що прибувши поспішив представити себе з негативної сторони. Не виключено, що після тієї розмови адміністрація могла подати відповідний матеріал для переведення мене в інший лагер.
Незадовго до етапу дізнався про подію, яка сталася в Артемівську Донецької області. А саме: Трохим Шинкарук, який перебував у лагері м.Артемівська, вбив двох в’язнів і двох «підрізав» – завдав ножем тяжкі тілесні пошкодження. З Трохимом я був на 10-му і в Сосновці в першій половині 70-х років. На 10-й Трохим прибув із Сокаля, де перебував на особливому режимі за якусь кримінальну справу. Історія його така… В другій половині 40-х років його було заарештовано чи то як приналежного до УПА, чи як того, який надавав упівцям якусь допомогу. Спочатку, як неповнолітнього, його утримували в Харкові на Холодній Горі, а коли виповнилося 18 років, відправили в Тайшет, а звідти у Мордовію. Після звільнення проживав у Кривому Розі і через якийсь час по кримінальній статті опинився в Сокалі. Незабаром вилучають його рукопис, судять і вже за політичною статтею на початку 70-х років відправляють у Мордовію. Коли відсидів по політичній статті, його відправляють у лагер для кримінальних досиджувати строк по кримінальній справі. Таким чином, Трохим опинився в Артемівську в лагері суворого режиму. Знаходячись в одному з бараків, Трохим займав верхнє ліжко двоярусної вагонки. Коли звільнилося місце внизу, то, згідно з неписаними правилами лагерного життя, Трохим мав право зайняти ліжко, яке було під ним. Та Трохим чомусь не зайняв того ліжка, а віддав його якомусь юнаку, який, як розповідали мені, був сином в’язня, з яким Трохим колись перебував в ув’язненні. Деяким в’язням це не сподобалось і вони сказали Трохиму:
– Так, це твоє ліжко і ти можеш його зайняти. Але якщо ти його не займаєш, то це ліжко займе інша людина.
Трохим з цим не погодився. Він вважав, що йому вирішувати, кому бути на тому ліжку. Суперечка закінчилася тим, що Трохима тут же побили. А коли настала ніч, то Трохим, взявши із собою того юнака, відвідав два бараки, в яких сонним в’язням завдав ударів ножем. Двоє в’язнів з чотирьох вижило. У квітні відбувся суд. Трохиму дали розстріл, а тому юнаку 15 років. Загалом Трохим відсидів десь біля 30 років. До кінця строку залишалося небагато – 1 рік. Не знаю, як Трохим поводив себе в юнацькі роки, але з того, що відомо про його перебування на 7-му в 60-ті роки та із моїх спостережень на 10-му та в Сосновці, все ж, думаю, потрібно сказати і про те, що хоча Трохим і сидів з юнацьких літ за політичну діяльність, але він мав яскраво виражені повадки кримінальника.
В кінці травня чи вже на початку червня 1981 року я був у лагері № 96 села Городище Рівненського району. Помістили в камеру № 22 на другому поверсі триповерхової лагерної тюрми. Камера на 6 осіб. З мого ліжка, яке було верхнім і навпроти вікна, було видно високий пагорб, на якому стояла церква. Працював я у промзоні на трубогибі. Робота не обтяжлива. За кілька годин позагинав труби, які доставляли до верстата, і оглядай та думай, як вибратися на волю. За цим заняттям непомітно й півроку пробігло. Вже й побачення довгострокове надходить. Я і листа одержав, що вже збираються на днях приїхати. Та от заходжу після роботи в камеру і бачу, що постіль моя розкидана. Хтось з в’язнів каже мені, що в камері був обшук. Поправляючи постіль, глянув на подушку і побачив, що подушка розпорота. Ще надіючись на краще, непомітно прощупую, але схованого в подушці згорточка, об’ємом десь з півмізинця, нема. А то був згорточок, який я збирався пронести на побачення. Про що там було написано, вже не пам’ятаю. Все ж більш того, що про умови утримання в’язнів в Ізяславі. Через день чи два я вже сидів у шізо. Одержав 15 діб. Камера на нижньому поверсі, кутова. З кожним днем все холоднішає. Вже й сніг лежить, а камера не опалюється – міняють труби теплотраси. І вікно розбите. А я в тонкій натільній сорочці та курточці. Бушлат не дають. Пробирає холод. Доводиться весь час ходити від дверей до стіни і назад. Попереду ще три доби, а на підлогу (підлога дерев’яна, тому на ніч щита не видають) я вже не можу лягти. Підлога холодна. Коли лягаю, то через кілька хвилин тіло починає трусити. Отож, всі три доби, не зімкнувши очей, ходжу по камері. Як я зміг обійтися без сну три доби і як витримали ноги цю безперервну ходу, я не можу уявити. Вже закінчилося 15 діб, а двері все не відчиняють. Стукаю у двері, запитую. Наглядач у відповідь: «Виясню!» Нарешті через кілька годин відкривається кормушка і мені зачитано постанову про переведення мене на 1 рік в одиночну камеру. Піднімаюсь на верхній поверх і відразу ж лягаю на постіль. Пройшло, мабуть, з тиждень, поки я не відчув, що втома минула. І як це не дивно, але в мене навіть нежиті не було. А на побачення до мене приїжджали мати та сестра Ольга. Їм сказали: «Побачення не буде. Він відбуває покарання за порушення режиму».
Відсиджувати одиночку не довелось і цього разу. Ще не звикся зі своїм новим становищем, як заводять мене в якесь приміщення, де Рівненський районний суд за клопотанням адміністрації лагера, а насправді за клопотанням КГБ, виніс постанову про переведення мене на три роки на тюремне ув’язнення. Крім мене, за порушення режиму переведено на тюремне ув’язнення і Михайла, білоруса. У січні 1982 року ми вже були в камері Вінницької тюрми. Я спілкувався з Михайлом лише у вагонзаку та етапній камері. Повинен сказати, що Михайло справив на мене дуже хороше враження. В ньому не було нічого такого, що відносило б його до осіб кримінального типу. Він цікавився політикою і не погано в ній розумівся. Звичайно, що ненавидів політичну систему, в якій перебував. Не приховуючи висловлював своє негативне ставлення до комуністів, керівництва СССР. Він був одним із тих, з якими нормально сиділося б у камері. Я й надіявся, що ми разом сидітимемо, та через пару днів мене забрали з камери і більше я з ним не зустрічався, бо Михайло попав в іншу робочу бригаду. А я знову в тому ж цеху (вже на другому поверсі), який залишив у серпні 1979-го. В цеху 8 осіб, в’язні з двох камер. З тих, з якими я працював раніше, лише двоє, які досиджують свій тюремний строк. А з іншими я не знайомий. Але в’язні зібралися такі, з якими не важко сидіти. Атмосфера як у цеху так і в камерах нормальна. Дізнався і про події, які сталися за час моєї відсутності. Виявляється, вже немає в живих двох в’язнів, з якими я працював за попереднього перебування в тюрмі. Нема вже Василя – киянина, який до ув’язнення працював декоратором у Київському драмтеатрі. Він захворів на рак і помер в тюрмі. Говорили, що дуже мучився – кричав у камері від болю, а обезболюючого не вводили. Немає й В’ячеслава Кузьміна. Його вбито. В’ячеслав писав якісь там скарги на адміністрацію тюрми і за це його перевели в неробочу камеру, в якій сидів Дерба (не знаю: прізвище чи кличка). Як розповідали, Дерба був дуже розвиненим фізично. В’ячеслав не міг його спровокувати, не міг образити. Що там сталося – невідомо. Відомо лише, що Дерба, схопивши В’ячеслава за голову, зі всієї сили вдарив нею об виступ підмурку для унітаза. Череп тріснув. Тріщина була така велика, що звідти витікав мозок. В’ячеслав лежав мертвий. Підійшла медсестра і ногою відсунула руку мертвого (мабуть, гидувала доторкнутися рукою). Дербу не судили, а відправили в Дніпропетровськ у спецпсихлікарню. Там його визнали психічнохворим. В’ячеслав був з Ленінграду, батьки загинули під час блокади, дитинство минуло в дитбудинках. А потім – тюрма. Будучи з ним в одному цеху, я ніколи не чув від нього брутального слова. Ми спілкувалися. З ним було про що поговорити.
У вільний від роботи час займатися нічим. А тому згодом, щоб чимось зайняти себе, лежачи на верхньому ліжку, став записувати дрібним почерком спогади про моє перебування в Мордовії, в лагерах України, тюрмах. Писав про умови, в яких знаходились в’язні, про загибель деяких в’язнів. А також дещо зі своїх думок філософського напрямку. До написання спогаду спонукало й те, що мого звільнення добивалася міжнародна громадськість. Отож потрібно було й мені щось сказати. Спочатку збирався лише дещо написати та передати кимось із в’язнів на волю, адже в декого з них строк ув’язнення закінчувався в тюрмі. Та згодом втягнувся і написане за об’ємом стало досить великим спогадом. Згортки тексту, які я сховав у кількох сухариках в торбі з сухарями, за об’ємом були невеликими, бо папір був не товстіше цигаркового.
Значний відрізок часу я то заповнив, але виходячи з наслідків цього заняття, то без сумніву, що в тюремних умовах такими дурницями займатися було не варто. Не пройшло багато часу, як у камері проведено обшук і серед сухарів, які ламали на шматки, виявили і згортки. Це сталося десь у кінці листопада 1982-го. Мене ніхто не викликав. Я сидів у тій же камері, але на роботу мене вже не виводили. Через кілька днів, не пред’явивши ніякого звинувачення, мене переводять на перший поверх у камеру непрацюючих. У камері крім мене ще троє. Я нікого з них не знав. Зайшовши в камеру, я відразу ж сказав, хто я такий і чому, на мою думку, мене переведено в неробочу камеру. Ті, що були в камері, назвали свої імена. Імена вірменина і ще одного в’язня не пам’ятаю, а от житомирянина, який пізніше довгий час працював зі мною в одному цеху, пам’ятаю. Його звали Анатолій (в цеху – Толік). Цих в’язнів, мабуть, недавно зібрали в цій камері. Це видно з їхньої скованої поведінки. Кожен поводив себе так, щоб його поведінка не зачепила чимось іншого. А тому й ніяких бесід, а тим більше дискусій, у камері не було. Звертались один до одного лише по необхідності. А то все мовчки лежали чи сиділи на своїх ліжках, думаючи про щось своє. Отож я сидів у цій камері, чекаючи на виклик і пред’явлення мені якогось звинувачення за написане мною. Минали дні, але мене не викликали.
Нарешті тижнів через два, а було це 13 грудня, відкривається кормушка і наглядач наказує мені, щоб я зібрався з речами на перехід в іншу камеру.
– Не йди! Тебе, мабуть, збираються кинути в «прес-хату»! – каже мені вірменин. («Прес-хата» – це камера, в якій спеціально підібрані в’язні за вказівкою адміністрації тюрми знущаються над іншими в’язнями). Я не став згортати постіль, і коли відчинилися двері, сказав, що я не хочу переходити в іншу камеру. На сказане мною – ніякої уваги.
– Виходь з камери, – наказує старшина Цвєтков. І до в’язня (мабуть, з обслуги), що стояв у коридорі:
– Візьми його постіль!
В’язень бере мою постіль і виносить з камери. Виходжу і я. Не чекати ж, коли наглядачі зайдуть в камеру й виштовхають тебе за двері. Йду з наглядачами по коридору. А що робити?! Не чинити ж опір або лягти, щоб тебе взяли за руки чи ноги і затягнули в ту камеру. Адже в такому випадку ти даєш тим, хто в тій камері, підстави звинуватити тебе, що за тобою числяться якісь гріхи, а тому ти боїшся до них заходити. Мене привели у напівпідвальне відділення корпусу до камери № 4. Як тільки двері відчинилися і я переступив поріг, старшина Цвєтков крикнув: «Принимайте вора!» За мною зайшов в’язень і, поклавши на ліжко, яке недалеко від дверей, мою постіль, вийшов за двері. Гримнули двері камери.
У камері п’ятеро в’язнів, нікого зі знайомих.
– Я не вор! – сказав я в’язням.
– Ти хто, якої масті?
– Я такий-то, просидів багато років за свої переконання, за такі-то дії, – кажу їм. Вийняв навіть газету «Известия» за 1980 рік зі статтею, в якій говорилося й про мене. Вона називалася «Кого защищаете, господа?». Це про діяльність «Міжнародної амністії». Один з трьох, що стояли біля мене, взяв газету, проглянув, дав заглянути й іншому, а тоді перервав навпіл і кинув у куток. Я зрозумів, що вона їм потрібна для заварювання чаю. І ніяк не зреагував на його вчинок. Було ясно, в якій камері я знаходжусь. Як тільки я повернувся до них спиною – ззаду удар ногою в бік. Починалося знущання. Троє кинулися на мене, а двоє, хоча й були віддалік, більше того, що були напоготові. Я відразу ж оцінив ситуацію. Їм щось пообіцяли за те, що поб’ють. Вони будуть робити свою справу. Мої ж удари викличуть уже особисту злобу і тоді від них можна чекати чого завгодно. А оце «що завгодно» страшніше вбивства. Це справді страшно, бо достатньо провести по твоєму тілу фалосом, щоб ти опинився серед «опущених» – не мав права користуватися спільним посудом і т.п. Сприяти цьому було б нерозумно. А тому я не відповів ударом на удар, а сів на ліжко біля своєї постелі й став прикривати вразливі місця. Ліжко було двоярусне, воно заважало бити всім трьом, а спина була захищена стіною. Я запитував:
– За що?
Звичайно, було зрозуміло «за що», але я прикинувся дурником, який ще не знає, вважає їх за порядних людей, тому і питає «за що». Ніхто нічого на те не відповідав, але двоє відійшли, побачивши, що я не чиню опору. А третій, котрий був серед них ватажком (Масальський, з Білорусії. Через рік він здох) завдавав мені удари ногами, взутими в черевики. Я прикривав руками вразливі місця. Удари припадали на руки, груди й ребра. Через якийсь час він чи то втомився, чи вирішив, що вже достатньо, повернувся впівоберта до вічка і кивнув головою. Той кивок означав одне: все, забирайте. Не пройшло й хвилини, як двері відчинилися і той же старшина Цвєтков, переступивши поріг, подивився на мене й сказав: «Собирайся!» Я взяв постіль, яку ще не встиг розстелити, і вийшов з камери. Мене завели в карцер. Через якийсь час підійшов опер, капітан Мастицький, і, ставши біля порогу відчинених дверей, каже:
– Ну, що? Я ж тобі казав: «Не пиши».
Не знаю, чи був той капітан причетний до побиття, але, без сумніву, побиття організувало КГБ. Все було відверто. Знаходячись в карцері, я вже чекав, що і карцер доведеться відсидіти, та через якийсь час мене перевели в неробочу камеру, недалеко від тієї, в якій я сидів перед побиттям. У камері було двоє в’язнів, з якими я був знайомий. Якийсь час вони працювали зі мною в одному цеху. Один з них, якого звали Миколою, був хворий на манію переслідування. Не роззувався. Спав у міцно зашнурованих черевиках. Вважав, що і вночі можуть вскочити в камеру нападники, а тому треба бути готовим дати відсіч. Шкуринку з пайки хліба він відламував і викидав. Підозрював, що її можуть чимось намастити, щоб його отруїти. Я пробував переконати Миколу, що такого не може бути, та побачивши, що моя спроба повернути його до глузду, може обернутися тим, що він і в мені може побачити свого ворога, припинив таке заняття. На прогулянку ми не виходили. Зима. Чого там мерзнути. Від нас і не вимагали. Запитували, чи підемо, й на тому все.
Коли, днів через два після побиття, я відвідав санчастину і звернувся до лікаря з проханням засвідчити побої, то лікар сказала:
– Без дозволу оперчастини я не можу це зробити.
Подавати до суду я не збирався, бо то було б марною справою. І з ким судитись?! Просто для себе хотів мати такий документ. На цьому все, що стосувалося побиття, закінчилося.
Спочатку я не відчував сильного болю. А згодом, коли появились великі чорні гематоми на боках, грудях та руках, з’явився і сильний біль. Все боліло. А особливо ребра, коли змінював позу тіла. Болі в ребрах інколи відчував і через півроку. І все ж у санчастину більше не звертався.
Минуло десь з місяць, як я в камері з божевільним. Було дещо дивним, що пройшло вже стільки часу з дня вилучення матеріалу, а мене ніхто не викликає, не пред’являє ніяких претензій щодо написаного, а тим більше – звинувачення в антисовєтчині. Та нарешті відчиняються двері і наглядач відводить мене в кабінет, у якому сидять двоє в цивільному. Це були представники Вінницького КГБ. Звинувачення не пред’являють. Зав’язалась недовга розмова. Говорили про щось таке, яке й не запам’яталось. Пам’ятаю, що про вилучений матеріал ми майже не говорили. Кагебісти лише щось згадали про нього та сказали мені, що кримінальну справу порушувати не будуть. Прийняте КГБ рішення мене влаштовувало, бо їхати в Перм, де сиділо кілька десятків політв’язнів особливого режиму, мені, звичайно, не хотілось. Адже що там робити в тій маленькій тюрмі?! Це не те, що великий лагер з промзоною, де ще можна надіятися, що щось придумаєш для здійснення втечі. І знову ж, про що з ними там говорити, коли вже давним-давно все переговорено, все передумано. Ото й усього, що дивитись на одні й ті ж фізіономії та без кінця пережовувати жоване.
Незабаром після бесіди з кагебістами мене повернули в робочу камеру. Я знову в тому ж цеху. Все було майже як і раніше. Та з плином часу одні в’язні вибували, а інші прибували. І прибували в цех не кращі, а гірші (аби їх не чіпали). Серед них два дегенерати, які розуміли одну мову – мову кулака. В цеху вже нема житомирянина Толіка, нема і свідомого українця Петра Голови з села Ягольниця Чортківського району. Верховодять уже дегенерати, а не ті, які утримували нормальні стосунки в цеху, а заодно і в камерах. Ну, а входити в роль битовика і тримати порядок я, як колишній політв’язень, також не міг, бо це дуже швидко могло б закінчитись тим, що я опинився б між двох вогнів – між КГБ з тюремниками і в’язнями, для яких я не міг бути кримінальним авторитетом. Звертатися до адміністрації тюрми з проханням перевести в якусь іншу бригаду – не хотілося. Доводилось терпіти. Бувало, що хотілося підійти і проломити череп недоумку. Стримувало таке: це нерозумно, бо якщо не розстріляють за цього дегенерата, то розстріляють за іншого: всіх не переб’єш, не позбудешся їхньої присутності. А ще: ти ж не кидаєшся на наглядача, який закриває тебе в камеру, не кидаєшся і на собаку, яка на тебе гавкає. То чого ти маєш кидатися на двоногого пса, нехай собі гавкає. Було б нерозумно за словесні випади затівати бійку і в результаті опинитися в неробочій камері, де обстановка буде гіршою від тієї, в якій перебуваєш. Ото в такій обстановці я пробув до грудня 1984 року – до закінчення тюремного строку. Відбуваючи тюремний строк, періодично ходив на побачення (по телефону, через скло). Приїжджали сестра Ольга та брати Микола й Андрій. А якось провідала мене і Надя Котенко (приїжджала з Ольгою). Одного разу була й сестра Надя. Приїжджали й батьки.
Десь у середині грудня я вже знову був у Городищі в тій же камері № 22, з якої у 1981 році перевели мене в шізо. І знову в тому ж цеху, в якому раніше працював на трубогибі. Роботи нема, але мене та ще з півдесятка в’язнів все ж виводять у цех із тими в’язнями, які виготовляють сільськогосподарські машини. Мороз із кожним днем все міцнішає. Цех закритий ґратчастими воротами, не опалюється, бо він не розрахований на опалення. Холод такий, як і за цехом, але в цеху ще й повно газу від електрозварювальних апаратів. Зігрітись ніде. Тиняємось по задимленому цеху. Незабаром і мені дали роботу – зачищати електрозварювальні шви на машинах. А мороз уже досягає 30о. Такої холодної зими давно не було. У мене – бронхіт. Можливо, через те, що три зими майже не виходив на прогулку (А що там робити в тому холодному, заґратованому зверху дворику?!) і організм, мабуть, зовсім втратив здатність пристосовуватися до зимових умов, та ще й таких, які були з 84-го на 85-й. Бронхіт усе посилювався. Я не міг працювати, бо бронхіальний слиз не дає дихати. Задихаючись, йду на прохідну, де мене пропускають в жилу зону. В санчастині роблять ін’єкцію, дають теофедрин та звільнення від роботи на два дні. Через два дні знову йдеш у той холодний цех. А через якийсь час, зупиняючись, щоб відпочити від задухи, йдеш на прохідну, де тебе пропускають в санчастину. Все повторюється. Таке зі мною вперше за всі роки ув’язнення. Вже з місяць я задихаюсь від бронхіального слизу. Щоб не злазити раз за разом з верхнього ліжка, спльовую слиз у баночку. Інколи вночі, відчуваючи, що задихаюсь від нестачі кисню, злажу з ліжка і, відчинивши кватирку, ковтаю повітря. І цьому не видно кінця. Навпаки, хвороба (обструктивний бронхіт) посилюється. Вихід міг бути лише один – постійне перебування в теплому приміщенні. А такого приміщення, окрім камери, нема. І до весни ще далеко. Адже тільки середина лютого. Цього ж місяця одержав телеграму, що 14 лютого помер батько. Одержав аж у понеділок 18-го. Повідомлялося, що похорон відбудеться 17-го. (Останнє побачення з батьком було 12 липня 1983 року). В ті дні я дуже погано себе почував, задихався. Спав уривками, напівлежачи. В суботу вийшов на роботу, але працювати вже не зміг. О 15-й годині майстер відвів мене в санчастину. Лікар дав звільнення і на неділю – 17-те (неділя була робочим днем). Температури високої не було, не доходила навіть до 38о. А тому лікар давав звільнення не більше як на два дні. Потрібно було щось робити. Вихід таки знайшовся. В лагері, ізольовано від інших, в окремому бараку утримували біля 200 в’язнів, хворих на туберкульоз у закритій формі. То була філія лікарні для тубхворих в’язнів із відкритою формою, яка знаходилась десь у Херсонській області. Ці в’язні працювали ізольовано. Вони в’язали авоськи і мішки в теплому підвальному приміщенні. Я вирішив перейти в той підвал. Іншого виходу не було. Моє прохання задовольнили і я опинився серед цих хворих, у яких мала б бути закрита форма, бо в кого хвороба проявлялась у відкритій формі, то того відправляли в Херсон. У тонкощі я не вникав, хоча інколи бачив, що в деяких в’язнів іде з рота кров. Серед цих хворих я був не самотнім. Крім мене, в підвалі сховалось ще десь з десяток в’язнів, які не хотіли терпіти холод у загазованому цеху. Серед цих в’язнів був і Володимир Піддубний, з яким я ото познайомився в Ізяславі, перебуваючи в одиночці. А ще латиш Ілмар Локуцієвський (в лагері – Іван), з яким я познайомився уже в підвалі. Ілмар спеціалізувався на викраденні автомобілів. Він був майстром цієї справи. Прославився тим, що в сина Першого секретаря ЦК КПУ Шелеста викрав іномарку «Б’юік». Ілмар був культурною людиною, цікавився політикою. Як із Володимиром, так і з Ілмаром я був у приятельських стосунках. Підвальне приміщення хоча й було без вікон, але було великим і добре провітрювалося. А головне, тут було тепло і чисто. Хвороба відразу ж стала відступати, хоча ще роками давала про себе знати. А тому доводилося остерігатися збудника – холоду. Норму виробітку я не скоро зміг виконувати. Та виручав Володимир. Він непогано грав у карти і якусь частину виграних авосьок передавав мені. Про втечу в цих умовах нічого було й думати. Підвал закривали на замок. А мій простір: з камери в підвал, з підвалу – в камеру. До того ж, я й не бачив, щоб була якась можливість для втечі. Не хотілося й додатковий строк одержувати за спробу, адже вже половину відсиджено. Значною мірою я вже змирився з тим, що доведеться сидіти до кінця строку. Я думав: мені вже буде за 50. Чим же я зможу зайнятись в такому віці? Що вчинити таке, що було б мені, одинокому, під силу, і не складним. І знайшов таке, що було б і простим, і видовищним: нароблю хімічних запальничок, і коли дозріє пшениця в степах Причорномор’я та Казахстану, їхатиму мотоциклом понад пшеницею та кидатиму в пшеницю запальнички, які через годину-дві спалахуватимуть і вслід за мною по степу котитиметься велика лава вогню. Ну, ще щось із такого – видовищного. А що, крім подібного, мені ще залишалося б після звільнення?!
Десь в кінці 1986 року від в’язня, який прибув з Ізяслава, довідався, що Олексій Мурженко в Ізяславі. За якесь порушення режиму сидить в одиночній камері. Мурженко відбув 14-тирічний строк. А в Ізяслав попав після того, як був засуджений на два роки за порушення правил адміннагляду.
Отак, без пригод, пробув я в тому підвалі до квітня 1987 року. Невідомо, з яких причин, але у квітні всі в’язні лагера (півтори тисячі) пройшли флюорографію. В результаті було виявлено кілька десятків в’язнів з захворюванням на туберкульоз. Більшість тих, що захворіли, становили в’язні, котрі працювали зимою в загазованих і неопалюваних цехах. А четверо, які довгий час були в підвалі з хворими на туберкульоз. Виявивши захворювання, нас поспішно відокремили від хворих, перевівши з підвалу в колишню етапну камеру. В цій камері нас набралось десь 25-28 осіб. А площа камери 25 м2. Туалетом не користуємось – навколо унітазу працюючі в’яжуть авоськи. Хто вже не в змозі діждатися зняття з роботи, впрошує наглядача випустити в інше приміщення. Прогулянки, як і раніше, нема. З камери в камеру, бо прогулочних двориків у лагері не було. Щоб якийсь час побути поза камерами, ходив у вечірню школу. Все ж якась різноманітність в лагерному житті.
В середині 80-х в кримінальному кодексі з’явилася стаття 183-3 «Злостное невыполнение требований администрации». До червня 1987 року по цій статті засуджено 11 в’язнів – в основному за невиконання норми виробітку. Строки: 3-4 роки з відправленням на кілька років у Вінницю на тюремне ув’язнення. У березні 1987-го один з в’язнів повісився, декілька померло.
Нарешті адміністрація лагера задовольнила вимогу в’язнів і десь біля півтора десятка осіб, у тому числі й мене, переведено в камеру першого поверху жилого корпусу, а інших у цехи на різні роботи. Приміщення колишньої жилої камери було просторим і ми вже були в нормальних умовах. В тому ж 1987 році вийшов Указ ПВС СССР про зниження на 1/3 не відсидженого строку ув’язнення. Це вперше, від створення в 1961 році особливого режиму, Указ позитивно торкнувся й особливо небезпечних рецидивістів, хоча, якщо не помиляюся, лише тих, хто відсидів дві третини строку. На підставі цього Указу строк, що в мене залишився, скорочено на 1 рік 3 місяці і 28 днів. У мене впродовж року порушень режиму не було і їм нікуди було діватися – прийшлося знімати. Але перед цим стався такий інцидент. Я працював із тими в’язнями, яких перевели з етапної камери. Більшість із них в ніщо не втручались. Керувалися одним: аби його не чіпали. Таких, які користувалися серед в’язнів авторитетом, у камері не було. Але було десь 5-6 осіб, які кучкувались навколо свого вожака на прізвище Шличик, який був хорошим оповідачем і за роботою розповідав в’язням щось із прочитаної ним художньої літератури та про свої пригоди при обкраданні квартир. Як з ним, так і з іншими в’язнями я був у нормальних стосунках. Але от одного разу, завівши мову про в’язня років за 60, який працював недалеко від мене, а сидів за спробу зґвалтування якоїсь там бабульки, своєї сусідки, звертаючись до мене, Шличик запитує:
– Як ти вважаєш, такі мають право жити?
Піддакувати йому я не міг, а тому відповів:
– Всі мають право на життя.
Робочі місця розташовувалися по периметру камери, обличчям до стіни. Після моєї відповіді Шличик, нічого не кажучи, підійшов ззаду і дав мені ляпаса. Як я вже сказав, стосунки у мене з ним були нормальними. Я навіть сказав би, хорошими, адже спілкувалися тривалий час – ще з підвалу, де працювали з хворими. Отож його вчинок для мене був аж ніяк не очікуваним і незрозумілим. Я так і незнаю: чи то було заплановано, чи, може, наркотиків наковтався? Все ж, не зважаючи на ляпас, я навіть не ворухнувся. Як сидів на лавці і в’язав, так і продовжував в’язати. В камері тиша… І от мене викликають і оголошують, що строк мені знято. На другий день, під час виводу на роботу, зі мною до відкритої камери підходять Костя Прокопов і Ярослав Шаран (з Волині, з с. Уляники, що неподалік с. Раймісто). Вони стоять у дверях, а я, зайшовши в камеру, підходжу до Шличика і даю йому ляпаса. Потім хватаю його, валю на підлогу й даю ще декілька легких, принизливих ляпасів. Можна було б і помочитись, але ж у цьому на заваді моє минуле. Я не можу входити в роль кримінальника. Та й, мабуть, в’язні лагера сприйняли б мій вчинок негативно. Шличик уже не чинив ніякого опору, але коли я схопив його, то він встиг штрикнути заточкою по правому виску біля ока й злегка розрізав шкіру. Кодло його не захищало, бо бачило, що на порозі мої люди. До того ж багато в’язнів, серед них і ті, які користувалися авторитетом, були обурені вчинком Шличика і чекали, коли я наб’ю йому морду. Я, звичайно, не збирався наносити йому побої, а лише принизити. Я свого досяг. Костя з Ярославом пішли в цех, а я залишився в камері. В камері тихо. Шличика не чути. Він навіть не став обідати. Його можна зрозуміти: так себе виставляв, хвалився, що й прийомами володіє, а тут ніякого опору не чинив. А я, як в’язав, так і продовжував в’язати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Я й не чекав від нього якихось дій. Та я помилився. Незадовго до зняття з роботи Шличик, підійшовши ззаду, наносить мені удар кулаком під око. Я зіскакую і за ним. А він хапає черпак зі стола (обід нам заносили в камеру, а посуд забирали після зняття з роботи) й махаючи черпаком бігає кругом стола. Щоб не одержати удару черпаком по голові, я підставив руку і черпак розсік мені руку вище зап’ястя. Я таки спіймав Шличика, але як тільки я став валити його на підлогу, йому на виручку кидається його кодло і, хапаючи мене за одяг, відтягує від нього. Мені хоча й співчувають, але на допомогу ніхто не йде. В результаті Шличик виривається з моїх рук і мені знову доводиться ловити його. Досить кумедна ситуація. Адже на столі є миски з товстого металу, схопивши якусь, можна було б розсікти йому голову. Можна було б, але я знаю, чим це для мене закінчиться. А тому лише хотів повалити його, принизити. Отож я ловлю його, а мене відтягують. Таке повторилося кілька разів і я припинив спробу ще раз принизити його. До того ж, ішла кров з розсіченої руки, а також пішла з ранки, нанесеної вранці заточкою. Підпухло і під оком. Припинивши переслідування, я підійшов до раковини й став змивати кров. І тут двері відчиняються – знімають з роботи. Мені треба виходити з камери. На виході наглядач помітив на мені кров на виску. Підійшов начальник отряда. Запитує:
– Що сталося?
І веде в санчастину. Я пояснюю, що вранці, як виходив на роботу, то необережно ступив і впав зі східців. Мені накладають шви. А через день я в шізо. Дали 5 діб за те, що затіяв бійку. Ще сидів в шізо, як відбулась очна ставка зі Шличиком. Шличик показує, що я на нього напав, а я – що ніякої бійки з ним у мене не було. Вийшовши з шізо, я знову в тій же робочій камері. Шличик на роботу не виходить. А через кілька днів мене ознайомлено з постановою про порушення проти мене кримінальної справи – хуліганство. Я нікуди не звертався. Чекав, що буде далі. Через якийсь час наглядач веде мене на прохідну, яка служила не лише проходом між жилою зоною і промзоною, але й мала ряд кабінетів для частин адміністрації лагера. Уже не пам’ятаю, чи то начальник оперативної частини, чи режимної, ознайомив мене з постановою, в якій прокуратура скасувала постанову про порушення кримінальної справи через відсутність достатніх доказів.
Думаю, що якби у Шличика були хоча б якісь синяки, то невідомо чим ця справа закінчилася б. А з того кодла, більш того, що ніхто не наважився дати письмові свідчення, необхідні для фабрикації справи. І все ж таки мені, мабуть, потрібно було тоді або вийти з камери, або його вигнати. Можна було б і не працювати в той день, контролюючи його поведінку.
Незабаром на другому поверсі в одному з цехів відкрили цех для в’язальників, у який перевели й нас із робочої камери. Тут уже було просторіше і достатньо тих в’язнів, з якими можна було нормально поспілкуватися і поговорити про події, що відбувалися на волі в результаті перебудови. А десь на початку 1989 року з’явилося вільне робоче місце в цеху по виготовленню поліетиленових виробів. Завдяки сприянню моїх приятелів, мені вдалося отримати те місце. Цех не закривали і з нього можна було вийти на відкритий простір, зайти в сусідній цех і помитися під душем.
А в лагері серед в’язнів усе зростає пожвавлення. Йде «перебудова», і в’язні прислухаються до того, що лине з репродуктора, проглядають періодику, обговорюють новини. В’язні стали цікавитися політичними питаннями, тим, що відбувається в країні. Мені доводиться брати участь в їхніх бесідах і висловлювати своє переконання, що демократизація призведе до розпаду СССР. З моїми висновками ніхто не погоджувався. Для моїх співрозмовників розвал СССР був неймовірним. Більше того, що вони й не бажали цього розвалу, бо звикли жити в державі, де було багато народів, по території яких вони можуть вільно пересуватися. (І, мабуть, мали рацію. Адже в ідеалі людина має бути як птаха: куди захотіла – туди й полетіла).
Я вже почуваю себе вільніше. Вже можна не лише про все говорити, але й писати, не побоюючись, що виявлять написане й відправлять на три роки у Вінницю. Вже й обшук не той, коли йдеш на довгострокове побачення. Мати вже не приїжджає – хворіє. Частіше став приїжджати брат Андрій. Він перебрався у Житомир (до вибуху реактора проживав у місті Прип’яті) і йому вже зручніше приїжджати до мене.
Мені пишуть. Звільнившись з місць ув’язнення, дисиденти знову зашевелились. Став одержувати листи від Мелетія Семенюка та Василя Овсієнка. Одержав листа й від Михайла Гориня. Пише, що є надія, що я скоро буду на волі. А ще прийшли листи з Німеччини від Анні Вайланд з м.Карлсруге та Людвіга Вахтера з Ремштайда. Добиваються з громадськістю Німеччини мого звільнення. Надіються, що мене незабаром звільнять. Мене те не дуже й цікавило, бо й так до закінчення строку залишилося вже менше року. Безтурботно закінчувалася моя остання весна в ув’язненні. От і настало 24 травня. Як завжди, після 17-ї, пройшовши через прохідну (ми називали її «вахтою»), прямую до свого жилого корпусу. Вже на підході до корпусу до мене підходить мій знайомий, розкриває долоню руки, на якій якийсь маленький згорток, і просить потримати.
– Мені треба на вахту, а там можуть обшукати. Я швидко, кілька хвилин! – каже мені.
Я беру той згорток, розгорнув, а там – труна! Чорна труна зі скелетом людини всередині, яку таємно виготовляли з поліетилену лагерні умільці і обмінювали у вільнонайомних, або представників адміністрації на чай. Я вже бачив такі вироби. І знав, що якщо натиснути на кнопку, то відкривається віко труни, а звідти вискакує на повний зріст скелет зі збудженим фалосом. Згорток був уже в моїй руці, а тому відмовити тому в’язню було якось незручно, хоча й неприємно тримати такий виріб при собі. І стало якось тривожно на душі. Відчував щось недобре, не в змозі збагнути, чому це так раптово появилось таке відчуття. Незабаром той в’язень повернувся, взяв у мене той згорток, а я піднявся на третій поверх до своєї камери № 48. Як тільки переступив поріг, глянув на ліжко і побачив аркуш паперу. Мабуть, прийшов лист, подумав я. А тривога так і не полишала мене. Ще не дійшов до ліжка, як почув від співкамерника:
– Тобі прийшло погане повідомлення. – В його голосі відчувалося співчуття.
– Що, померла мати? – питаю.
– Так, – відповідає мені.
Беру аркуш, читаю телеграму: «Померла мати. Похорон 25-го. Андрій». От і все, нема вже й матері. Останнє побачення, короткострокове, через скло, було з матір’ю 24 жовтня 1985 року. Привозив Андрій. Батьків уже нема. Тепер черга вже за тими, кого вони виготовили.
Дехто з в’язнів став мені говорити, що варто звернутися до начальника лагера з проханням звозити на похорон. Подумавши, я вирішив так і зробити. А чому б не з’їздити і заодно побачитися з багатьма на похороні?! Написав заяву на ім’я начальника лагера підполковника Давидова:
«Я одержав телеграму про смерть матері. Похорон відбудеться завтра – 25 травня в с. Рогачеві Баранівського району Житомирської області, це на відстані 120 кілометрів від установи.
В ув’язненні в загальному я знаходжусь 28-й рік. Усі ці роки батьки чекали мого повернення. На цей раз не діждались: батько помер у лютому 1985 року, а тепер померла мати.
Виходячи з положень виправно-трудового законодавства і того, що до кінця строку мені залишилось 8,5 місяців, я прошу: дайте попрощатися з матір’ю.
Гроші я маю. Всі витрати на поїздку я оплачу. Якщо адміністрація установи не має свого транспорту, то прошу найняти таксі в таксопарку м.Рівне.»
На другий день читаю резолюцію на заяві: «В просьбе отказано». Свою відмову начальник лагера пояснив тим, що законом не передбачено задоволення таких прохань на особливому режимі.
А 6 червня, десь біля 16-ї години, мене викликають на прохідну для фотографування. Це було дещо дивним, а тому запитав:
– Для чого? У справі є моя фотографія.
Їх двоє: фотограф і ще якийсь у цивільному. Фотограф каже:
– Незнаємо, потрібно в спецчастину.
Фотографія потрібна в цивільному одязі, а тому я скидаю смугасту куртку, надіваю комір сорочки з галстуком та зверху піджак. Що ж, їм потрібна така фотографія, ну і нехай. Мені то що?! Повернувшись у цех, узяв мило та рушника й пішов у сусідній цех, де була душова. Стою під душем. Аж тут вскакує в’язень – посильний із прохідної – і каже:
– Тебе викликають на прохідну.
Одягаюсь і йду на прохідну. А там на мене вже чекають двоє в цивільному. Як тільки я з’явився, один із них, зі спецчастини, каже мені:
– Завтра Вас звільняємо.
Запитую:
– У зв’язку з чим, що там сталося?
Мені не відповідають, запитують лише, куди поїду. Я відповідаю, що їхати мені нікуди. Батьки померли, сім’ї не маю. Хіба що в Американське посольство.
– Ну, – кажуть, – в Американське посольство ми направлення дати не можемо. Де у Вас є родичі?
– Давайте у Житомир, там є брат і сестра, – я їм на те.
На другий день мені дали довідку про звільнення з направленням у Житомир.
Як виявилося, президія Житомирського обласного суду знизила строк до 13 років і я підлягав звільненню. Я опинився за воротами лагера. Причин для радості не було. Адже я не втік, – мене звільнили. А на волі набирає обороти перебудова. І все ж, скажу відверто, радості й від перебудови я не відчував. Адже я не будівельник. Я – руйнівник. З представником адміністрації лагера, в чині майора, приїхав рейсовим автобусом в обідню пору на Рівненський автовокзал. Там цей представник вручив мені квиток і посадив на автобус, що йшов на Житомир.
Я на волі. Мені йде 50-й рік, а за плечима за п’ятьма судимостями – понад 27 років ув’язнення. Ці судимості – це програні партії. Я в дурнях. Мене пригнічувало не стільки втрачене мною, скільки сам програш чергової партії. Мені, крім іншого, хотілось і відігратись – особливо стосовно втечі.
Те, що я розповів – це розповідь про зовнішнє, про прояв внутрішнього світу, мого світобачення і моєї реакції на це світобачення – моєї духовності. Що ж то за духовність, яка була рушієм моїх вчинків, моєї поведінки? Спробую коротко сказати і про це. Як я вже сказав, мені було п’ять років, коли збагнув: помруть батьки, помру і я. Відкриття було не з приємних. А коли перевалило за двадцять, задумався: а чи є якась мета, яка була б варта того, щоб її реалізовувати? А ще: що спричинює – якщо коротко – потяг до життя? Що рухає мною, людьми взагалі? Що є людина? І побачив: усе, чого б я не досягнув – зникає. Зникне не лише посаджене мною дерево, збудований будинок, дитина і весь мій рід, до якого я матиму причетність. Зникне і народ, до якого я належу, зникне, як і оті динозаври і мамонти, і – людство. А з ним зникне і моя, навіть всесвітня, слава, якщо б я і досяг її своїми стараннями. Все поглине безодня. До того ж, усе зникне раніше – зникне з моїм зникненням. Знову ж люди, як дерева в лісі. Що мені з того: знатимуть вони про моє існування чи не знатимуть?! Отже, всі мої старання є марними. А моє прагнення щось увічнити, мої старання є нічим іншим, як проявом мого безглуздя. (Якби оті славолюби бачили марноту своїх старань, то не було б ні Геростратів, ні Македонських, ні…).
Відкриття в інших питаннях також не радувало. Я думав: люди поділяються на істот з різними статевими органами – на чоловіків і жінок. А що було б, якби їх розділити: чоловіків на один континент, а жінок – на другий? І ліквідувати будь-яку можливість пересікати океан. То чи створювали б оці одностатеві істоти якісь державні утворення, будували міста, прокладали дороги, шили модний одяг, робили модні зачіски, чи писали б вірші та лізли б на Еверест і т.п.? І навіть: чи йшли б вони в монастир? Чи шукали б Бога? І побачив: якщо таке вчинити, а тим більше – вбити відчуття існування протилежної статі, то цього не було б. Виявляється, все це розмаїття людського життя спричиняється існуванням істоти не з таким, як у тебе, статевим органом. Прибери отой інший орган – і все замре. Зникне навіть потяг до життя. (За такого бачення Гетевський Фауст вже не сказав би: «Мить, зупинися!»).
Радіти з того, що лише завдяки існуванню протилежного дітородного органу створюється ілюзія сенсу життя; радіти, що ти запрограмований (природою чи Богом), що тобою рухають лише інстинкти, в основі яких статевий інстинкт, що запрограмоване і твоє сприйняття буття, не було підстав. Адже в такому разі чим ти відрізняєшся від будь-якої тварини і навіть – рослини?!
То що ж таки є людина – думав я, копаючись у собі. Звичайно ж – різниця є. І ця різниця в тому, що такій істоті, як людина, недостатньо одних інстинктів. У порівняні з твариною, вона є більш складною, а тому в неї і більші запити, які й породжують, на відміну від тварини, далекосяжну мету – навіть ту, яку буде досягнуто вже після її смерті. Люди і відрізняються від тварин тим, що постійно перебувають у полоні ілюзій. Перед людьми завжди якийсь міраж – якась релігія. Цей міраж обнадіює, вабить до себе своїми принадами, які і є тією метою, до якої вони гребуть. Міраж є складовою людини. Він, як і інстинкти, є необхідним, бо інакше людина не була б людиною. А ще в людині є оте основне, в чому не лише зароджується цей міраж, але яке ще й оцінює цей міраж. Оте, яке не лише бачить навколишній світ, а й заглядає в самого себе, оцінює все і, протиставляючи себе виявленому в собі безглуздю, бунтує проти того, що є в ньому, що, як запрограмоване, діяло в ньому поза контролем.
Це і є оте основне, чого нема в тварини, яка хоча має й почуття, і якийсь розум, який, як і в абсолютної більшості людей, лише обслуговує інстинкти, не в змозі побачити себе зі сторони, оцінити інстинкти – саму себе. Якщо в тварини є лише тілесне – душа (душа – живе тіло будь-якої істоти – прояв цього тіла. Вона, як і тіло, не є незмінною. Змінюється тіло – змінюється душа. У дитинстві вона одна, в молодості вже інша, а з немічністю тіла – немічною стає і душа. Вмирає тіло – вмирає душа. Корінь дерева вмирає разом з кроною), то в людини ніби дві істоти – два "Я": тілесне (душа), і якесь, що не піддається визначенню, духовне "Я", яке проявляється в якийсь період життя в окремих людей, відкриваючи їм інше бачення світу і цим загрожуючи самому життю (людина може існувати лише як тварина). Людину і відрізняє від тварини те, що, збагнувши свою тваринну суть, вона, не бажаючи бути твариною, протестує проти тваринної долі, заперечуючи цим саме життя. Така людина вже не є людиною. Це – надлюдина – людина, яка піднялась над людиною-твариною, що як і тварина, б’ється за протилежну стать, а в окремих випадках і вбиває свого суперника (суперницю). Вона бється і за місце вожака, йде війною на інший народ, винищує тих, які гребуть не на той міраж, на який вона гребе. Різниця між ними очевидна: який контраст! Одна людина кінчає з життям із-за відмови самки (самця) відповісти взаємністю, а інша – із-за усвідомлення безглуздості буття. (Одна людина – людина душі, вбиває тіло, а інша – людина духу, перед тим, як вбити тіло – вбиває душу. Убити душу – це те саме, що весною обірвати листя на дереві.)
Оте – всеохоплюючий розум чи дух – духовне "Я" (немає значення, як ми його назвемо) не бажає прислуговувати тілесному "Я" – душі, а стоїть уже над ним, споглядаючи оте, що випромінюється з цього тілесного бажаннями. І подавляє окремі бажання, бо не бачить у виконанні цих бажань нічого іншого, крім безглуздя. Дух – це те, що контролює душу – бореться з душею. Це і є оте духовне "Я", яке одного відриває від земного життя, зробивши з нього ченця-затворника, а іншого позбавляє й міражів, відкриваючи, як і Еклезіасту, марноту марнот. Це і є оте "Я", яке, при наявності, утримало б лосося від безглуздої подорожі до нерестилища, свиню – плодити поросят (підуть же на відгодівлю і під заріз. А раб, який народжує раба, хіба не є цією свинею?), а смертника – народжувати приреченого на смерть.
Отже, якщо людину щось суттєво і відрізняє від тварини, то це і є наявність у людини духовного "Я", яке, більше того, що потенційно є в кожної людини, але проявляється лише в окремих випадках. (Але ж що з того, що людина має це духовне "Я"? Що з того людині?). Міраж також є тим, що виділяє людину в середовищі тварин, але це є нічим іншим, як тим, що в капкан для людини покладено більш нафаршировану приманку – різниця в приманці. Декому з людей вдається її обійти. Але ж що з того, коли доля всіх людей і тварин одна: з праху вийти і в прах відійти.
(Я вжив слово "дух". Це неспроста. Я вже розповідав про свої сни, але не розповів ще про один дійсно дивний сон, у якому я був роздвоєним: дивився на себе зі сторони на відстані десь двох метрів. Це щось невидиме, яке думало, і яким був я, дещо з висоти дивилось на моє – яке рухалось – тілесне «Я». Цей психічний феномен (нехай навіть у сні) я не в змозі пояснити. Але якби я вірив в існування чогось надприродного, в те, що людина складається з двох незалежних компонентів – тілесного (матеріального) і духовного – то сказав би: моє духовне "Я" відійшло від своєї оболонки – мого тілесного "Я" і споглядало його зі сторони. Що оте – духовне – є якоюсь незбагненною субстанцією, яка на відміну від мого тіла, яке з зародження і до смерті постійно перебуває в русі – з праху в прах – і є тим незмінним, що є в мені).
Люди – це ті ж лососі, що йдуть на нерест. Йдучи до своєї мети, хизуючись цією ходою, люди, як і лососі, йдуть до свого кінця – назустріч смерті. Якщо б цю ходу було перенесено на полотно, то це була б заповнена людьми – кожна з яких грає свою роль – стрічка транспортера, яка, невпинно рухаючись, скидає їх у безодню, приймаючи на себе в протилежному кінці все нових гравців. Одні падають, а другі – вискакують, щоб зіграти ту ж комедію, яку вже зіграли ті, що попадали. (За тиждень на планеті біля півтора мільйона падає (помирає) і два з половиною мільйони вискакує (народжується). І так у цьому безглуздому повторенні пройшли десятки тисяч поколінь. Безглуздя продовжується.
Колись один з мудрих сказав: "Люди – це 99% дурнів і один процент, який ризикує заразитись". А інший висловився більш радикально: "Всі люди або хворі, або дурні".
Я не бачу ніякого сенсу в існуванні наступних поколінь. Вони що – йтимуть до якоїсь мети?! Мені вони не потрібні. То – кому?! Кому потрібні ті, кого нема? Отож, коли помирав мій батько, то я написав йому з Вінницької тюрми: «Якби всі люди поступили так, як я, то Бог, якщо Він є, побачивши, що через 100 років людей на землі не буде, спустився б з неба і пояснив би, для чого ця комедія». (Так мали б поступити ще Адам з Євою: "Будеш у муках народжувати". Дурна баба (Єва). Чому не сказала: не буду народжувати! (Хіба можна народжувати поза раєм?! Виготовляти, не задумуючись, можна іграшку для дитини, а не дитину). То ж чи варто співчувати жінкам, які корчаться від болю при родах?!
Духовна вершина: Гільгамеш, Еклезіаст, Хайям, Камю… Перші троє навіть не знали, що Земля має яйцеподібну форму, але досягли тієї вершини (того бачення), яка доступна лише небагатьом з наших сучасників. Їх зовсім обмаль, бо хоча й чуємо від декого про марноту марнот, але їхнє життя свідчить, що то лише слова, а не те, що вони відчувають. Ну, а абсолютна більшість – як у давнину так і тепер – задовольняється приземленими вершинами: не вище церковного купола, або того, на що спроможний телескоп – шкарлупи яйця, в якому знаходяться. (Вони не задумуються над сенсом свого існування. Одним достатньо догм, а іншим – самого процесу пізнання).
Релігії – міражі. А міраж є міражем. Він виникає і зникає. Ми знаємо: міражі, на які гребли давні єгиптяни, греки, русичі та інші народи, уступили своє місце наступним міражам. Колись один з поетів (Беранже), думку якого я не поділяю (хіба ж хочеться бути дурнем), написав: "Если к правде святой люд дорогу найти не сумеет, честь и слава безумцу, который навеет человечеству сон золотой". Нам відомо: Будда (він близький мені), Ісус, Магомет, Маркс… і є тими безумцями, які навіяли цей сон, і в якому і по цей день ще перебуває людство. (Людство сидить у човні і гребе на міраж. А на що йому ще гребти, коли берега не існує).
Я не визнаю жодної з релігій. Не визнаю і світських "релігій" з їхніми культами і кумирами: спільнота – Бог, видатні особистості – боженята, де найбільш яскравими безумцями є Маркс (комунізм) і Гітлер (тисячолітній рейх). І де література (літератори – це попи світської релігії) та мистецтво оспівують оте тілесне, що ріднить людину з твариною, безпідставно відносячи оце оспівування до духовних цінностей. (Є балетомани, меломани, футболомани... Є й націомани (нація – метафізичний ідол світської релігії) та інші "мани"). У світських релігіях, особливо в тих, у яких зовсім відсутній елемент трансцендентного, продовження життя спільноти сприймається як продовження власного життя. Тому і потяг поклонників світських релігій будь-що залишити свій слід у житті спільноти. («Вони житимуть поки їх пам’ятатимуть», - яка глупота!) А звідси і прагнення продовжити життя спільноти до безкінечності, що є таким же безглуздям, як і очікування на друге пришестя Ісуса.
Ісус – людина, яку нарекли Божеством. Яка ще й досі є предметом поклоніння… Неможливо уявити дурня, який міг би знищити ту людину, яка може оживити мертвого. Невже жиди й Пилат і були такими дурнями, яких важко уявити?! А що зробив би зі своїм підлеглим – Пилатом – імператор Риму, дізнавшись, що Пилат знищив такого чудотворця?! А може хтось скаже, що ні жидам, ні Пилату, ні імператору не потрібна була людина, яка могла б оживити того, що помер?!
Я не відкидаю можливого існування якоїсь невидимої сили, яку люди називають Богом і яка має до людей якесь відношення. Але чому вона має бути такою, якою люди малюють в своїй уяві? Адже якщо та сила і є то, для чого їй потрібні люди – невідомо. А може люди для неї є тим, чим є для людей корова або бактерія в кишечнику? І справді: навіщо Богу та бажана для людей, складна технологія – вічне збереження людського тіла чи якогось там Духа чи душі? Хіба людині потрібна вічна корова?! Людину цілком влаштовує те, що вона замінить себе телям. Якщо і є така невідома сила, то, без сумніву, пізнати її не дано. Як і те, що таке простір і що таке час. Коли обдумуєш це, то закрадається божевільна думка: а чи може бути простір у Безпросторі? Чи може бути час у Тому, в чому нема Часу?
Наука нічого людині не дала. Хіба те, що колись у давнину людина жила в живому, а тепер – у мертвому. Що змінилось у житті людини з відкриттям, що Земля не на китах? Що змінилося з польотом у космос? (Політ у космос – політ у Нікуди. Переселення людини на Марс чи навіть в інше сузір’я. Що з того?! Адже переселення людини на іншу планету – це те саме, що переселення бактерії з 12-палої кишки в кишку заднього проходу). І що зміниться, якщо людина житиме не 100 а 1000 років? Ото і всього, що видавить зі свого кишечника в 10 разів більше лайна.
Як в ув’язненні, так і на волі в періоди між ув’язненнями, в мене не було глибокого духовного зв’язку з тими, що мене оточували. (Духовність! У кожної релігії свої кумири. Хіба потрібні Шекспір, Шевченко, про яких я згадував, християнству? Та й будь-якій релігії?! Крім "світської", до якої вони належать). Я був чужим для тих, хто поклонявся Богу і в значній мірі чужим і для тих, для кого Богом стала спільнота, хто дорожив світськими цінностями. За все своє життя я не зустрічав людину, думки і переживання якої повністю співпадали б із моїми. Ті, що мене оточували, гребли на свої міражі. Я також інколи брався за весло. Але то лише для того щоб розім’яти м’язи. А що робити?! Адже – або сиди в човні, або вискакуй за борт. Одне і друге – безглуздя. («Вискочити» – це виразити свій протест. А який може бути протест, коли крім тебе Нікого і Нічого – лише ти і Порожнеча).
У 1960-му я сприйняв український націоналізм як мотивацію для участі на полі бою, де я міг би себе показати, прославитись. Але незабаром побачив, що і це марнота. Збагнув і те, що народ, будучи слабкішим, – пускає сльозу. А коли стає сильнішим, то сльозу вже пускає інший. Політичну діяльність я сприймав як одну із забав для дорослих – як вовтузню у камері смертників. Мені особисто вже нічого не було потрібно. Ну, майже нічого. Та все ж були близькі мені люди, які бачили світ таким, яким раніше бачив я. (Люди як бігали в дитинстві за барвистими метеликами, так і ганяються до кінця свого життя. Їхня свідомість не змінюється. Вона як була, так і залишається на рівні дитячого сприйняття). Вони дорожили тим, чим раніше і я дорожив. Вони прагнули того, чого раніше і я прагнув. То чому б їм не допомогти, адже мені нічого втрачати – думав я, залишаючи 13 квітня 1963 року Володимирську тюрму.
Я просидів 27 років і 4 місяці. З них 24 роки – в камерах. Фактично, за прийнятими мірками, в мене відібрали найкращі роки життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Адже трагедія не в тих бідах, що бувають у житті. Трагедія людини – в безглуздості буття. Коли це усвідомлюєш, то ці «біди» відступають на задній план, стають не вартими особливої уваги, переживань. Перший рік я ще переживав, що мене відірвали від волі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже, як на комедію. Це пов’язано з моїм світосприйманням. Замислившись під час першого ув’язнення над сенсом життя, я прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив як суцільну трагедію, яка в подальшому осмисленні перейшла в комедію. Трагедія перестала бути трагедією. Я побачив, що встановлені – як суспільством, так і генетично – заборони ("табу") не мають під собою ґрунту, що робити можна, що завгодно. Але це не радувало. З проникненням туди, де вже не існує ні добра, ні зла, все існуюче втрачає свій сенс. У Достоєвського Смердякова влаштовує те, що Бога немає, що все дозволено (карати ж нікому), а для Івана Карамазова – це трагедія. Душа його в скорботі. Адже, якщо Бога нема, то навіщо і те – "все дозволене". Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я все ж таки й далі відстоював справедливість і цим залишався на боці тих, хто лікує. Можливо, це примха моя, така моя натура, я не міг бути іншим. Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, то мене це обурювало, і я не міг залишитися збоку. Я міг би зрозуміти людину, яка завдаючи біль іншим, байдуже ставилась до власного болю. Наприклад, якби вона кинула людину в піч крематорію і кинулась за нею сама в цю піч. Існування людини є абсурдом, а тому повна руйнація всього сущого тим, хто збагнув цей абсурд, не викликала б у мене ні обурення, ні навіть подиву.
У 1962 році я вже знав, що мені з людством не по дорозі, що не буду мати сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. По-перше, як уже я сказав, я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба – це аморально. (Кумир українців Шевченко у своїй нещасній долі і долі своїх сестер, братів чомусь звинувачує лише царя і панів. Хоча в першу чергу відповідальність несуть його батьки). Це – політичний мотив. А з філософських позицій – що є основним – я не міг переступити нігілізм. Це Ніцше міг зі своєю надлюдиною. Але фактично це неможливо. Якщо людина приходить до усвідомлення того, що нема нічого такого, заради чого варто було б жити, то вона вже й не може нічого знайти. Втраченого в результаті осмислення замінити нічим. І це довів Джек Лондон своїм Мартіном Іденом. Не знаю, як склалося б усе для мене, якби в 1963 році мене не арештували. Я не міг знайти відповіді на питання про те, заради чого вся ця комедія. Можливо, якби я... Колись я шукав Бога (хотілось таки виявити в безглузді якийсь глузд), але це скінчилось нічим. У безодні, що відкрилась мені, Бога не було. Якщо людина зрозуміла, що вона Сізіф, то вона не може бути щасливою, тому що те, чим займається Сізіф, – безглуздя. Камю чомусь робить Сізіфа щасливим, але ж це неможливо. Якщо Сізіф щасливий, то він забув, що він Сізіф. (Людина щаслива, бо не бачить, що вона нещасна).
Отже, в якомусь сенсі можна сказати, що тюрма врятувала мене. В ув’язненні я постійно відчував потребу відстоювати себе. Якщо виразитися образно, то я був як Діоген, який сміявся зі своєї бочки. Але різниця в тому, що Діогену ніхто не заважав, а по моїй бочці постійно били палицями. Думаю, якби по бочці Діогена стали бити палицями, він би зрештою перестав сміятися і, розлютований, вискочив би з неї. Приблизно таке сталося зі мною. Тюремна атмосфера відвертала мене від песимістичних думок, і цим, можливо, вона врятувала мене.
Перебуваючи в ув’язненні, я розумів, що з кожним роком втрачаю те, інше, все відходить, але я не переживав через те, тому що не дуже цінував. (Із циклу життя я, як той монах-затворник, не виділяв період, яким варто було б більше дорожити). Я багато говорив із віруючими, особливо на 10-му, де було багато проповідників. Я запитував, як би вони жили, якби Бог для них зник. Вони відповідали: жили б, як і раніше. Для мене це було незрозумілим, адже в такому разі вони мали б відкидати життя. Лише Стойко Ілля, погоджуючись із моєю думкою, сказав: «Так, якщо Бога нема, то нема ніякого сенсу в продовженні людського роду». Можливо, що я не правий, але мені здається, що навіть Ісус Христос не був оптимістом і сприймав життя як трагедію – «Будь воля моя, никогда, ни за что не родился бы я» О.Хайям.
Якщо Бога немає, планета перетворюється у велику камеру смертників, з якої немає виходу. («Людське життя є абсурдом вже хоча б тому, що в його призначенні є неминуча смерть» А.Камю). Мене більше хвилювали не соціальні, а духовні проблеми – питання сенсу життя. Адже соціальні проблеми – це проблеми створення кращих умов для тих, що знаходяться в цій великій камері смертників. Хіба це так важливо, в яких умовах знаходяться приречені?!
Отакою була моя духовність. Отже, починаючи з 1961 року, рушійною силою в моїй поведінці було постійне відчуття безглуздості буття. («Життя – це ірраціонально-хаотичний потік, позбавлений змісту й закономірності. Увесь світ – це повний абсурд. Є тільки два способи втекти від цього – самогубство, або бунт» А.Камю).
… Погода була сонячна. За пару годин до заходу сонця я вже був на Богунії, в квартирі брата Андрія. В той же вечір провідав і сестру Ольгу. Вже на другий день з’їздили з Андрієм у Рогачів провідати могили батьків. На кладовище прийшли наші колишні сусіди та двоюрідний брат Сянько з дружиною Ніною. Погода була хороша. Побувши біля могил, сіли невеликим гуртом на траву за кладовищем та пам’янули батьків. А потім, провідавши брата Василя, який проживав біля колишнього жидівського кладовища, а це майже в протилежному кінці села, виїхали в Житомир.
Одержавши паспорт, прописався тимчасово в Андрія. У серпні поставили мене під адміннагляд строком на 1 рік. Протестую проти встановлення адміннагляду, мотивуючи тим, що в мене нема свого житла і що я на тимчасовій прописці. Все ж таки повинен сказати, що адміннагляд не був обтяжливим і я їздив, куди мені заманеться. За літо побував і у брата Миколи в Рокитному, що на Київщині, та в сестри Надії на Харківщині, де на залізничній зупинці «Бурлуцький» (Чугуївський район) вона проживала зі своїм чоловіком Василем Ящуком. Я протестував, аби протестувати. І нічого дивного, адже час уже інший, а тому пора скасувати таке додаткове покарання як адміннагляд. Нарешті, протестуючи, перейшов на напівлегальне становище. Тижнів два проживав у Наді Котенко (по провулку Вокзальному), а після того (це було вже у вересні) поїхав у Москву. У Москву їхала і Надя зі своєю дочкою Ірою (в Іри тяжке захворювання – розсіяний склероз) до якогось там лікаря. У Москві провідав Анатолія Доценка. А від нього поїхав на квартиру, яку винаймали греко-католики, що добивалися легалізації своєї церкви. Познайомився там із Степаном Хмарою, виходив з віруючими на Арбат. Десь у ті дні відвідав і Лєну Саннікову. Дав їй інтерв’ю, яке восени було надруковане у виданні «Страничка узника». Інтерв’ю для мене було досить складним. Я ж не з тих, які на місці зруйнованого щось вибудовують. Я ж не будівельник. Ну, а про те, що я лише руйнівник, що я не є прибічником якоїсь ідеї, пов’язаної з подальшим існуванням людства, друкувати в «Страничке узника» аж ніяк не виходило. Адже йде процес розвалу імперії. І як у такій ситуації друкувати, що ти, просидівши понад 27 років, є не революціонером, а лише руйнівником, що і саме руйнування не приносить тобі втіхи. До того ж, що ти не просто проти якоїсь держави чи суспільного ладу, а всього сущого – проти подальшого існування людства. Все ж таки якось вдалось сісти на два стільці – подати себе в двох іпостасях. В одній як революціонера-професіонала, а в другій – як нігіліста, який усвідомив, що не існує нічого такого, заради чого варто було б жити. Думаю, що з тих, що прочитали те інтерв’ю, не так і багато знайшлось, які побачили в ньому відсутність логіки – несумісність позицій. Адже неможливо одночасно бути революціонером-професіоналом і нігілістом. Ці речі – несумісні. В ті ж дні з’їздив у Львів до В’ячеслава Чорновола. В нього й переночував, а на другий день (17 вересня) був з Чорноволом та Іваном Гелем біля Собору Святого Юра, де зібралося понад 200 тисяч вірних УГКЦ. З’їздив і до Василя Овсієнка в село Ставки Радомишльського району.
Завдяки затіяній комуністами «перебудові», в Україні стрімко наростав рух за відновлення української церкви та відновлення Української держави, створювалися патріотичні організації. І у всьому тон задавали колишні дисиденти. Отож, хоча напротязі двох десятиліть дисидентська діяльність була в більшій мірі неприйнятною, все ж, завдяки їхній жертовності, ці десятиліття не залишилися білою плямою в історії спротиву комуністичному режиму. А завдяки їхній згуртованості, в час розвалу імперії вони стали тим ядром, яке згуртувало і повело за собою тих, які прагнули демократії, розвалу імперії та відновлення своєї держави. Отже, їхня жертовність не стала марною.
Само собою зрозуміло, що в тій ситуації мені нічого не залишалось, як підключитись до боротьби і по можливості допомагати українцям виборювати свою державу. Виходило, що хоча я ще під час першого ув’язнення прийшов до думки, що не можна бути виконавцем чийогось задуму, бо тоді ти ніхто – порожнє місце (краще бути виконавцем своєї, навіть хибної ідеї, ніж бути виконавцем чужої), все ж я став втілювати в життя ідею тих, хто колись забажав з окремих племен створити спільноту під назвою український народ. (Якщо виходити з того, що раб не повинен народжувати раба, то цей народ давним-давно мав би зникнути).
Отож восени я вже був у Житомирській філії Української Гельсінської Спілки (УГС), а з перетворенням УГС в Українську Республіканську партію (УРП) став членом УРП. Я часто навідувався в Київ, заходив і в Секретаріат УРП, де познайомився з членом Секретаріату Романом Ковалем. Як це не дивно, але моя політична позиція більш збігалася з позицією Романа, а не з більшістю членів Секретаріату, які хоча і через лагера пройшли, але позиція яких була відмінною як від моєї, так і Романової. А тому на цьому ґрунті виникали і досить гострі дискусії, які інколи переходили в перепалку на дещо підвищених інтонаціях. Це стосовно референдуму в березні 1991 року, в якому УРП зголосилась взяти участь. Я виступив проти і з цього приводу звернувся з відкритим листом до членів партії, в якому закликав виступити проти участі партії в референдумі, мотивуючи тим, що окупант не має юридичного права проводити референдум на окупованій ним території. Моє спілкування з обласними організаціями було обмеженим, а тому вплинути на їхнє рішення у мене не було змоги. Ну, а Житомирська організація на своєму зібранні підтримала мою позицію, проголосувавши проти участі в референдумі. Наскільки пам’ятаю, це була єдина обласна організація, яка не погодилась з рішенням, прийнятим керівництвом партії. Та незабаром я дав згоду бути одним з ініціаторів скликання Української Міжпартійної Асамблеї (УМА) і моя діяльність в УРП повністю припинилась. Недовго перебував і в УМА. В УМА розпочалась вовтузня навколо посади Голови Національної Ради УМА, яке посідав Григорій Приходько, який, на мою думку, найбільш відповідав цій посаді. Приходька було знято з посади Голови, а УМА перейменовано в УНА (Українська Національна Асамблея), в якій дуже швидко найбільш впливовою фігурою став тепер всім відомий Корчинський. Вовтузня та нові віяння спричинили припинення моєї діяльності і в цій організації.
Будучи в Києві, часто зустрічався і з тими в’язнями з якими перебував в Городищі. Як правило, ці зустрічі відбувалися на залізничному вокзалі, де ці в’язні «грали» в наперсток. Часто бував і на квартирі у Володі Піддубного на вул. Кривоноса, де він проживав з Ольгою та її сином Максимом. За цей період я два рази побував у Німеччині, одержав від міськвиконкому влітку 1991-го кімнату в 9-типоверховому гуртожитку по вул. Льва Толстого, та завдяки сприянню Юрія Микольського (дав книгу, в якій було фото могили Сціборського і Сеника) знайшов біля Собору місце поховання цих визначних діячів і з головою Житомирської обласної організації УРП Валерієм Колосівським, головою Житомирського СНУМу Максимом Банніковим та іншими позначив місце поховання хрестом з табличкою – даними про похованих.
Довелося й попрацювати (востаннє на волі) столяром по ремонту в лікарні на Богунії. Працював недовго – з грудня 1989-го по травень 1990-го, а вже з травня здебільшого перебував у Києві, готуючи проведення 1 липня установчих зборів УМА. У зв’язку з цією діяльністю десь із місяць перебував у Києві, проживав неподалік залізничного вокзалу у своєї троюрідної сестри Марії Корнійчук. А взагалі, 1990-й та 1991-й роки були заповнені поїздками в Київ та Львів, де в Києві найчастіше бував на провулку Музейному, 8, спілкуючись із представниками різних організацій, офіси яких знаходилися на цьому провулку. А у Львові часто бував у Юрія Шухевича, Левка Франчука, в якого тижнями проживав у його гостинному помешканні. У Львів часто навідувався й Василь Барладяну. Ми часто спілкувалися, в основному за столом у досить чисельній компанії.
Два роки, проведені мною на волі, пройшли, можна сказати, без клопотів. Я проживав у брата Андрія в трикімнатній квартирі на повному забезпеченні, де його дружина Ганна та дочка Люда ставилися до мене як до члена сім’ї. Ну, а коли в гуртожиток перейшов, то звичайно, і клопоти побутові з’явилися.
Перша поїздка в Німеччину відбулася у вересні 1990 року. Адміннагляд закінчився, і я вже міг їхати, куди заманеться. Ініціатором поїздки був Іван Боровський, член УРП з Коростишева. Я подзвонив Кроніду Любарському, який на той час проживав у Мюнхені. Кронід прислав нам виклик і автомобілем Боровського ми виїхали в Німеччину. Їхали через Чехословаччину. Отож завдяки цій поїздці я побував у горах, побачив гірські краєвиди в їхній золотавій порі. Погода була хорошою. Іван сидів за кермом, а я, поглядаючи на карту, вказував йому напрямок руху. Звичайно, найважче було, коли в’їхали в Мюнхен. В’їхавши, ми відразу ж відчули, як важко порозумітися, коли німий хоче вияснити щось у німого. (Безперечно, багатомовність стоїть на заваді в спілкуванні – є зайвим тягарем в сучасному рухливому світі. Людство вже давно – як пересіло з воза на авто – мало б щось робити, щоб на планеті запанувала одна мова. А може й одна держава – один Центр, який контролював би всю планету. Але ж в цілому людство консервативне. Воно їздить на авто, а мислить як ті, що їздили на возі, вважаючи, що чим більше мов і держав, тим краще. І, мабуть, також мають рацію, бо в такому разі більше непорозумінь і штовханини (війн), що відволікає людей від питання, в чому полягає сенс їхнього життя). Та слідкуючи за картою міста, яку нам у передмісті дав німець, який під час війни був на території СССР і трохи володів російською мовою, ми без пригод швидко дісталися офісу, в якому працював Любарський. То вже було десь за полудень. Того ж вечора мав відбутися вечір, присвячений Василю Стусу. Хтось з українських журналістів, мабуть, то був Андрій Гайдамаха, взявся опікуватися нами, а тому вже ввечері в його супроводі ми зайшли в заповнену залу якоїсь будівлі.
Вечір уже розпочався. Виступав Юрій Покальчук. Він розповідав про зустрічі з Василем і багато з того, що стосувалося Стуса. Юрій змалював прекрасний образ поета – людини, якої вже не було серед нас. Виступав десь з годину. Його виступ був прекрасним. Мова його була настільки вільна і красива, що якби він це говорив Базарову («Отцы и дети») то, без сумніву, Базаров сказав би: «Юра, не говори так красиво». Після закінчення виступу наш опікун вийшовши наперед, каже присутнім:
– Тут у залі є людина, яка сиділа зі Стусом. Може б і його послухати?
Мене запрошують до виступу. Я йду, бо що ж мені залишалося робити. Хоча розповідати то нічого, адже за час мого перебування з Василем у лагері нічого такого, що було б варте уваги, не відбувалося. Одна одноманітність. День на день подібний: встали, поснідали, пішли на роботу, пообідали, знову робота, повечеряли, а там до відбою: хто читає, хто пише, а хто в шахи грає чи просто проводить час за бесідою. «Отбой». Ранком знову: встали… Але ж треба виходити наперед зали і щось таки розповідати. От я і став розповідати про те, що було. А що було? Міцний чай, дискусії, які й не варто переповідати. Адже в політв’язнів, як і в сектантів – безкінечна жуйка. Ну, кажу, Василь щось там писав. Я знав, що він пише вірші, але я не відчував, що вірші Василя можуть мене чимось зацікавити. Сказав і про сказане мною Василю: писати варто тільки в тому разі, коли ти впевнений, що скажеш щось нове або напишеш краще за Шевченка, Шекспіра. Ну, і став говорити про відповідь Василя на сказане мною. Я ще не встиг закінчити речення, в якому говорилося про те місце, яке влаштовувало б Василя на тій ієрархічній драбині (мені так і не відомо, для чого Василю було потрібне якесь місце. Хоча, що крім прагнення залишити по собі слід!), як з переднього ряду підводиться якийсь чолов’яга, махає руками, показуючи цим, що я маю припинити свій виступ. Що ж, нехай. І я сказав йому:
– Я вже закінчую.
Сказавши ще щось таке, щоб мій виступ мав закінчену форму, подякував за увагу. На цьому вечір закінчився. Біда з цими ідолопоклонниками, які не можуть бути без культів та кумирів. Створять собі кумира і вже: говори про нашого кумира лише те, що ми говоримо! Вони не хотіли розуміти того, що Василь для них кумир, а для мене звичайна людина, звичайний собі в’язень, який нічим не відрізнявся від більшості в’язнів. Писав вірші! Ну і що?! Адже тих віршів вже стільки написано, що ними, мабуть, не один раз можна було б земну кулю обперезати. І що та поезія, література взагалі – те, що й жаб’ячий рейвах у болоті. (Якось був на зібранні літераторів і митців. Запам’ятався виступ художника, який сказав: «Якби люди писали на камені, то було б менше дурниць написано»). І я говорив не про поета, а про в’язня. До того ж, всі поети для мене звичайні люди – як всі. І якщо якась людина щось там римує, то нехай собі римує, якщо не хоче сказати про щось нормальною мовою. Адже вміння римувати не свідчить, що ти є розумнішим чи більш достойним поваги, ніж той, який не римує. Мабуть, якби я розповідав щось подібне про Антона Олійника чи Миколу Танащука, то все сприймалося б нормально і мене не було б зупинено. Думаю, що якби був у залі Василь, то сказав би: «Не заважайте йому!» Одним словом, той вечір для якоїсь частини присутніх у залі був дещо зіпсований моїм виступом. І все ж таки, мабуть, мені не потрібно було виступати. Адже сказано: «Не йди зі своїм статутом в чужий монастир».
Після закінчення того вечора пані Ірена Козак забрала мене і Боровського до себе, де ми познайомилися з чоловіком п. Ірени Володимиром та їхньою дочкою. Пробули в них кілька діб. Приходив і Покальчук, з яким трохи поспілкувалися. А від Козаків перебралися в Український Вільний Університет (УВУ), де нам надали велику кімнату. В одній із кімнат був і відомий співак Микола Гнатюк з дружиною. Якось він заходив до нас. Проблем у нас ніяких не було. Отже, рився в бібліотеці університету, мав виступ на радіо «Свобода» та багато часу тинявся вулицями Мюнхена. А до вулиці Цепеллінштрасе, де був офіс ОУН(б) добирався берегом річки Ісар. Я часто навідувався в офіс. Познайомився там із провідними діячами ОУН Іваном Кашубою, Степаном Мудриком-Мечником, Іваном Марчуком та іншими. Був і в Любарських – Кроніда й Галини. А потім на запрошення Анні Вайланд відвідали місто Карлсруе. З Анні та її чоловіком Фріцем я вже мав зустріч у Києві незадовго до поїздки в Німеччину. То було влітку під час їхньої туристичної поїздки в СССР. Ми тоді поїхали на квартиру до моєї троюрідної сестри Галі Лемпке (Корнійчук) і провели гарний вечір. На жаль, Фріц, хоч і був на фронті, але російської мови зовсім не знав, а тому спілкування з ним було досить обмеженим. А Анні, 1912 року народження, в дитинстві жила в Україні, і хоча в 1919-му чи то в 1920-му переїхала в Німеччину, але російської мови не забула й тому з нею можна було легко порозумітися. Анні познайомила нас і зі своїм родичем Вольдемаром Краузе та сім’єю на прізвище Классен. Вольдемар перебував на Україні в тилових частинах. Російською володів краще Анні. На зустріч з нами привіз листа від учительки, здається, із Сумської області, датованого 1943 роком. В ньому вона писала про своє життя та все дякувала Вольдемару за порятунок брата, якого було арештовано. Який то був гарний лист української вчительки до німецького офіцера! Я не запитав, але з того листа здогадувався, що в них тоді виникли ті почуття, які є чимось більшим за симпатію. Шкода, що не здогадався зробити копію з того листа. А Классен проживали в Казахстані. Аліса Классен недавно приїхала до своєї матері, яка вибралась із СССР раніше. Мати Аліси часто згадувала свого батька, якого було арештовано ще перед війною. Він загинув у лагері біля річки Печори і вона ще надіялась, що той лагер можна знайти, а отже знайти і місце поховання в’язнів. За цим спілкуванням пробігло кілька днів. Перед заходом сонця, попрощавшись, ми виїхали на Мюнхен, щоб тією ж дорогою повернутися в Україну. Я ще довго листувався з ними. Одержував від них запрошення і для моїх приятелів, яким хотілося побувати в Німеччині.
А друга поїздка відбулася в серпні 1991 року. Їхав поїздом. Крім мене їхали львів’яни Григорій Приходько (Голова Нацради УМА) і Левко Франчук. Десь опівночі прибули в Мюнхен. На вокзалі нас зустріла Слава Стецько, яка в той вечір проводжала Івана Сокульського. Своїм авто пані Слава привезла нас в офіс ОУН і поселила у його кімнатах. На той час в офісі були й ініціатори створення в Україні Братства вояків УПА Михайло Зеленчук і Орест Дичківський. Думаю, що як у мене, так і в тих, що їхали зі мною, особливої потреби в поїздці до Німеччини не було. Щодо мене, то чому б не проїхатись. До того ж, їхав Левко, то може і авто куплю, а він прижене його в Україну. (Авто не став купувати, бо несподівано Левко купив собі автомобіль і поїхав додому. Та й особливої потреби в придбанні авта не було, адже ще була невизначеність щодо мого подальшого життя. До того ж, через короткозорість я не зміг би його водити).
На той час у Мюнхені, якщо не помиляюся на запрошення УВУ, перебував Михайло Осадчий, з яким я ото був у Мордовії (пос. Сосновка). Зустрівся випадково, приїхавши в Український інтернат товариства «Рідна школа». Там було чимало людей з України, але я з ними не був знайомим. Випадково зустрівся також з Галиною – дружиною Любарського. Той випадок був якимсь неймовірним: на вулиці Мюнхена зустріти когось зі знайомих. Але так сталося. Ото якось Григорій, Левко і я йдемо вулицею, а мимо нас проходить невелика група. Уже пройшла, коли почув щось знайоме в російській вимові. Оглядаюсь, підбігаю до них. А це Галя Салова зі своєю сестрою (рідною чи двоюрідною) і їхнім знайомим. Як тут було не здивуватися?! Галя забирає мене з собою і ми їдемо на квартиру до Любарських.
Ми були ще в Мюнхені, коли оголосили про ГКЧП. Григорій відразу ж:
– Треба негайно повертатися в Україну!
Мені то було байдуже. І, може, поїхали б, але Степан Мудрик каже:
– Треба почекати, бо вас вже на кордоні можуть арештувати.
Коли з ГКЧП було покінчено, ми стали збиратися в дорогу. Десь тоді ж було проголошено Акт про незалежність України. Та подія для мене пройшла якось непомітно. Я навіть не можу пригадати той момент. І нічого дивного. Ну, проголосили, то й що?! Що, люди не народжуватимуть калік, не хворітимуть, не вмиратимуть?! Чи, може, будуть молочні ріки, кисільні береги?! Ну, маємо ще один незалежний мурашник, в якому так само будуть свої проблеми, негаразди. Проголошення незалежності – це не оголошення про другий прихід Ісуса Христа, про рай, про царство Боже. А, отже, не було підстав вигукувати в захваті «Осанна!» Адже незалежність мурашника не знімає абсурдність буття.
Нам пора вже вирушати в дорогу, бо і віза закінчується. Та виникла затримка: Григорій купив собі дводверного «Опеля», а сісти за кермо нікому. Хоч бери та виїжджай без машини. До кордону з Польщею погоджується пригнати це авто Панкевич (син Романа Панкевича). Але ж хто пожене далі? Тоді я пропоную Григорію свою послугу, сказавши, що прижену до Вроцлава, а там знайду водія, який пожене далі, бо мені потрібно побути у Вроцлаві кілька днів. Григорій відразу ж погоджується і ми вирушаємо. Поїхали на Дрезден. Десь під ранок виїхали з Дрездена і з часом зненацька опинилися на митниці. Навіть проминули вартового на вишці. Панкевич зупиняє машину, вискакує і махає вартовому, жестами показуючи, що він повертається назад. Панкевич збирає свої речі, а я до нього:
– Як тут перемикається швидкість? І ще там щось питаю.
Він поспіхом показує мені, хапає свою сумку і йде назад. Йому їхати на Берлін. Ще до виїзду з Мюнхена я планував посидіти хоча б кілька хвилин за кермом «Опеля», але якось так вийшло, що було не до того. А тут ця митниця так зненацька! Заводжу машину і по прямій під’їжджаю до тих, що проводять контроль. Пройшовши контроль німецьких та польських митників, під’їжджаю до заправки, що відразу ж за митницею. «Опель» стоїть ледве не перпендикулярно до заправки. Чую голос поляка: «Цо то він так поставіл машіну?» (Мабуть, хотів проїхати, та «Опель» перегородив дорогу). А я думаю: знав би ти, чого я так поставив! Все ж швидко заливають бак і я виїжджаю на дорогу в сторону Вроцлава. Я хоча і в окулярах, але гостроти зору не вистачає, щоб бути за кермом. А тому кажу Григорію, який сидить поруч:
– Як побачиш дорожній знак, то відразу ж кажи мені, що на ньому.
Григорій так і робить. Мчимо. Я поспішаю, щоб раніше добратися до Вроцлава, до якого десь півтори сотні кілометрів. Дорога пряма, не широка. Зрідка проносяться невеликі села. Григорій мені:
– На спідометрі – 115. Не їдь так швидко!
І ось головна дорога повертає вліво, а ми спускаємося в низину, до моста. Зменшивши швидкість, я їду до моста, а з протилежного боку на міст виїжджає вантажівка.
– Гальмуй! – кричить мені Григорій. Та я чомусь не хочу возитися з тими педалями, а тому мчу до моста з впевненістю, що встигну розминутися з вантажівкою на мосту ще до того, як вона поверне на мою смугу, бо її смуга на виїзді з мосту перегороджена. Я вже біля мосту, а вантажівка, об’їжджаючи перешкоду, виїжджає мені в лоб. Я повертаю кермо вправо, вискакую правим колесом на пішохідну доріжку і одночасно згадавши про педаль, тисну на гальма. Машина заглухнувши зупинилася. А мимо, в якихось сантиметрах, а може в міліметрах, проїжджає вантажівка. Проїхавши, не зупинилася. Навколо безлюддя. Мабуть, водій подумав: якісь дурні, що з ними зв’язуватись. Мені повезло, що пішохідна доріжка була без виступу і я зміг виїхати на неї, притиснувши машину до самих перил. Заводжу машину і, з’їхавши з доріжки, прямую далі. Уже пора й пообідати. З’їжджаю на узбіччя, дістаємо продукти й обідаємо, сидячи на передніх сидіннях. Аж тут до нас під’їжджає машина. Їх двоє в уніформі. Мабуть, польська ДАІ. Подаю їм свої права водія. Подивившись, даїшник повертає їх мені і вимагає сплатити штраф, бо я не виставив аварійного знаку. Беру в Григорія 20 марок, сідаю до них у машину і, обмінявши в якійсь забігайлівці, що була недалеко, на злоти, сплачую штраф. Їдемо далі. Григорій незадоволений:
– То ти мав би платити, – каже мені.
– Якби я вбив людину, то ти поїхав би додому, а я сидів би в польській тюрмі, – я на те Григорію.
І справді, ризиковано гнати чиюсь машину. Все може статися в дорозі. Звичайно, якби я її лише пошкодив чи розбив, то тоді була б невелика біда. Я йому тут же віддав би марки і на тому все. Нарешті добралися до околиці Вроцлава. Відчуваю, я настільки втомлений, що далі гнати машину не зміг би. Тим більше через усю Польщу з великими населеними пунктами. Адже який з мене водій?! Перед поїздкою в Німеччину може з півгодини посидів за кермом «Жигулів» на безлюдній дорозі. Ото й усього, що по прямій я ще міг їхати. А от здійснити маневр – то вже було проблемою. Знав би Григорій, що я за водій, то, мабуть, ні за що не погодився б з тим, щоб я вів машину. Вже пізніше, при зустрічі в Житомирі, Григорій каже:
– Ну ти й авантюрист! (Мабуть, Франчук сказав йому, який я водій).
Побачивши якийсь майданчик, на якому стояло кілька машин, заїжджаю на цей майданчик. Залишивши Григорія в машині, їду на ринок. На ринку повно людей, які торгують різними речами. Підходжу до того ряду, де торгують українці. Питаю, чи є серед них водій. Знаходжу водія. Він погоджується гнати машину. Мабуть, хоче вдосконалити своє вміння водія, бо недавно закінчив курси. Сприймає пропозицію із задоволенням.
– Уже все продав. Ось залишилася пара тапочок. Продаю і їдемо, – каже мені.
Незабаром тапочки продані, і ми, вже перед заходом сонця, біля «Опеля». Я забираю з машини свої речі і йду на зупинку міського автобуса, яка поряд. А машина рушила в ніч на Україну. Не пройшло і півгодини, як під’їжджає авто. Я сідаю, і Петро Крик везе мене до себе на квартиру.
Повернувшись у Житомир, бачу радісні обличчя приятелів, які розповідають про події в Житомирі під час ГКЧП та про те, як було опечатано обком. Кругом серед патріотів ейфорія. Враження таке, що для них «незалежність» – це панацея від усіх бід. Я не поділяв їхнього оптимізму. І не тому, що «незалежність» не панацея від усіх бід, а й тому, що ця «Незалежність» умовна, адже все, що було в руках колоніальної адміністрації, так і перебуває в її руках.
Незалежність проголошена, але український народ не є володарем на своїй землі. А тому, коли вперше з телевізора прозвучав Гімн України, я поставився до цього байдуже. То було на квартирі Валерія Колосівського. Я, Валерій і Василь Овсієнко – секретар УРП – сиділи за маленьким столиком недалеко від телевізора. Пили каву. І раптом перші акорди Гімну України, а на весь екран – колишній секретар ЦК КПУ Кравчук. Валерій з Василем підхопилися, виструнчились. Я продовжував сидіти. Лише після кількох зауважень з неохотою підвівся. Я розумів: наш Гімн виконує наш ворог. З нас просто насміхаються, бо статус України визначає не декларація, не Конституція і не Гімн. Статус визначає те, в чиїх руках влада. А влада залишається в руках тих, у кого вона й була – колоніальної адміністрації, яка, спираючись на денаціоналізовану частину етносу та мільйони зайд, вороже налаштованих до всього українського, в скорому часі й показала себе, швидко розвалюючи економіку України та привласнюючи все те, що належало державі, тобто народу.
Восени того ж року побував у Городищі. То сталося завдяки Локуцієвському. Не так давно він ще сидів у лагері в Бердичеві, куди його перекинули з Городища, і от він уже на волі, на власному авто з тисячею доларів у кишені. Правда, він уже не Локуцієвський. В нього вже інше прізвище. А в 90-му він був ще в лагері, я приїжджав з його дружиною в Бердичів, де на складі труб, які мали бути завезені в лагер, в одну з труб поклали для нього чай. (За той недовгий час перебування в Бердичеві він встиг одружитися. Його дружина Ганна була житомирянкою з Богунії). Десь у 90-му Локуцієвського перевели на суворий режим і він опинився в Архангельській області, де за допомогою одного із солдатів групі в’язнів, у тому числі й йому, вдалося втекти. Він прибув в Україну і довго переховувався в Житомирі. І от, прибувши до мене, запропонував з’їздити з ним у Городище, де він мав передати своїм приятелям «подогрєв» – чай. Я вирішив скористатися нагодою провідати лагер, а заодно спробувати одержати побачення з другом Піддубного Вертилецьким, з яким я листувався. Вертилецький був одним із тих, на яких можна було розраховувати. До того ж досконало володів прийомами карате. Зупинилися віддалік від вахти. Підійшовши до вахти, побачив на воротах великий тризуб. Незабаром, довідавшись, що я біля воріт, виходить з вахти мій давній знайомий, який і в шізо мене садовив – начальник режимної частини. Але вже не майор, а підполковник. А на шапці не зірка, а – тризуб! Йде до мене, привітно посміхається, подає руку зі словами:
– А ти був правий!
Тисну йому руку. І як не потиснути?! Народ же його любить. Адже він не винуватий у тому, що він в українській державі підполковник, а я – ніхто! Відразу ж дали й побачення через скло, і кілька пачок чаю передали Вертилецькому. А хотілося зайти в лагер, походити по ньому, поспілкуватися з багатьма знайомими. Але ж – «не можна». Я – «ніхто». Я не маю відповідних повноважень, щоб переглянути справи в’язнів, з якими сидів, і більше половини в’язнів вивести за ворота, щоб вони відчули, що «незалежність» принесла їм волю. Поїхавши на склад, який не охоронявся, заховали в ящиках з деталями чай і повернулися в Житомир. (А в лагерах я ще буваю. Правда, вже уві сні. Ще зрідка літаю. Піднімаюся над лагером, буває, що й за хмари, але чомусь, як і в лагері, ніяк не можу повернути в сторону, полетіти за запретку. І як би високо не піднявся, а приземлююсь в лагері.)
У першій половині 90-х провідав я й інші лагера. Побував в Ізяславі на короткостроковому побаченні (десь із півгодини) з Костянтином Прокоповим, якому відвіз продуктову передачу, і в Бердичеві, де мав побачення з Ярославом Шараном. Шарану вдалося передати лише кілька пачок чаю та пачку печива. Хотілося хоч якось віддячити їм за ту підтримку в Городищі.
А Локуцієвський загинув. У травні 1992-го моя приятелька Валентина повідомила мені, що дзвонив Іван, просив, щоб о 8-й годині ранку я був біля телефону. На другий день я вже у Валентини. Просидів години дві, а дзвінка нема. Незабаром зустрівся в Києві з кимось із колишніх в’язнів з Городища, який повідомив мені, що тієї ночі Іван відстрілювався і був смертельно поранений. Телебачення, яке передавало про цю подію в Києві повідомляло, що на квартиру, в якій він ночував, брáти його прибула опергрупа з Житомира. Іван не збирався їм здаватись. Він мав загинути ще раніше, до ув’язнення, але під час затримання йому не вдалося добратися до гранати. Іван надто загуляв у Києві по тих «хатах» і не дуже оберігався.
Я не раз казав йому: повертайся в Латвію. Там тебе вже ніхто не буде переслідувати.
Але його туди чомусь не тягнуло. І все ж таки він з Ганною автомобілем з’їздив у Латвію і провідав там матір і сестру. Було йому 50 років. То була надійна людина.
Влітку того ж року я споруджував чавунну огорожу навколо могил розстріляних у Базарі повстанців. Побував і на Волині в дні відзначення 50-ліття УПА. А вже 18 вересня до мене прибули Петро Дужий і Мелетій Семенюк з метою створення Представництва Секретаріату Конференції Українських Націоналістів. На другий день зібралися в залі, яку орендувала «Орея». Крім інших на зібрання прибули представники Житомирської організації Української Консервативної Республіканської партії на чолі з Головою УКРП Степаном Хмарою. Вирішили створити Представництво Секретаріату. По створенню мене було обрано головою Представництва Секретаріату Українських Націоналістів Житомирщини.
Отже, хоча й було проголошено, що постала незалежна Українська держава, але ця держава не була наповнена українським змістом, а тому українську державу ще потрібно було виборювати. Одночасно з розбудовою районних організацій Представництва Секретаріату йшла й розбудова ветеранської організації Братства УПА. То на прохання Мелетія Семенюка, який на той час очолював Волинське Братство УПА, а Житомирщина територіально входила в нього, я взявся до створення станиць і вже до кінця 1992 року було створено Житомирську, Новоград-Волинську, Коростенську, Бердичівську, Коростишівську станиці Братства УПА Волинського краю.
Восени того ж року пані Слава Стецько, яка на той час вже була Головою ОУН(б), провела в Києві збір організацій Представництва Секретаріату Українських Націоналістів, на якому було створено нову організацію – Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Повернувшись із Києва, я відразу ж приступив до створення на базі Секретаріату Українських Націоналістів обласної організації КУН. У жовтні в Житомирі було проведено установчі збори. (Для Мінюсту, вже пізніше, довелося провести збори повторно). Будучи головою Житомирської обласної організації КУН, основну увагу зосередив на діяльності цієї організації. До речі, повинен сказати, що мені неприємно було, що Головою ОУН і КУН є особа жіночої статі. В Україні що – зовсім перевелися козаки?! Неприємним було й те, що моїм зверхником є жінка. Пам’ятаю, ще в Мюнхені пані Слава пропонувала мені стати членом ОУН, але я відмовився, пояснивши, що хочу бути дещо вільнішим, бо в ОУН великі вимоги, строга дисципліна. Звичайно, я не хотів бути від когось чи чогось дуже залежним, але й не хотів, щоб у члени організації мене приймала жінка. Та знаючи, що таке ОУН, мені все ж хотілося допомогти цій організації, а отже – погодитися з тим, що моїм зверхником буде особа жіночої статі. Як собі, так і іншим, я пояснював так: населення України завдяки брехні комуністичної партії дезорієнтоване. Воно сприймає ОУН як зарізяк, а тому й було свідомо обрано Головою ОУН пані Славу, щоб показати цим: ОУН і її новоствореною націоналістичною організацією (КУН) керує не якийсь там націоналіст із замашками «зарізяки», а стара жінка. Отакими були мої міркування. Та, як виявилося, я помилився. Ті, які обирали пані Славу, керувалися чимось іншим, хоча у той складний і вирішальний час керівником організації мала б бути відносно ще молода, енергійна людина типу Бандери, Шухевича. В результаті діяльність КУН нічим не відрізнялась від діяльності УРП та Руху. Отже, вся боротьба за українську владу в Україні звелась до закликів до цієї боротьби. Всі закликали. Боротися було нікому.
Йшов рік за роком, але нічого не мінялося в боротьбі за українську владу. Українських патріотів періодично били та вбивали, а у відповідь – лише обурення та вимоги знайти вбивць та належним чином покарати. Скільки було побито та вбито! А що було вчинено у відповідь цим україноненависникам?! – Нічого! Взяти хоча б того композитора Білозіра, вбитого і не де-небудь, а у Львові! І що ж? Вбивці одержали якісь там строки і опинилися в лагері. І, мабуть, уже відсиділи призначене. Я не чув, щоб їх хтось покарав так, як це мало б бути. Думаю, що якби хоча б однією з націоналістичних організацій керував націоналіст типу Романа Шухевича, то навіть у лагері він добрався б до них і покарав би – за заподіяну смерть вони відповіли б своєю смертю. Тоді кожен укрїноненависник знав би: розплати він не уникне. А так що? Українофоби чинять всякі безчинства і у вічі сміються над українцями. Перевелися Герої! Патріоти України хочуть мати Українську державу, а от ризикувати своїм життям за цю державу в них бажання не виникає. Підростаючі покоління беруть приклад не з тих, хто брався за зброю, а з тих, хто став героєм з меншим для себе ризиком (культ героя замінено культом лицедія). Звичайно, безпечніше танцювати, співати, писати, змагатися в красномовстві та одержувати за це нагороди. В героях ходять ті, що співають і танцюють.
До появи обласної організації Конгресу Українських Націоналістів на Житомирщині вже діяло декілька партійних та громадських організацій патріотичного спрямування, які виникли ще за часів перебудови. Найбільш чисельними були обласні організації УРП та Руху. Обласна організація УРП, яка виникла на базі обласної філії УГС, у той час була найбільш авторитетною серед організацій області, бо в цілому в УРП зібралися найкращі представники патріотичних сил області. Діяльність цієї організації була направлена виключно на відновлення української держави, а після проголошення незалежності – на її розбудову. То була організація, яка і в подальшому нормально співпрацювала з іншими організаціями, в тому числі з КУНом. А щодо рухівської організації, то, наскільки мені відомо, керівництво районних осередків було таким, з яким можна було знайти спільну мову. А от із обласним керівництвом знайти спільну мову було важко. І не лише для КУНу. Це була група осіб, лідер якої, приписуючи собі участь у дисидентському русі (вказав про це в своїй передвиборній листівці), мріяв лише про мандат депутата Верховної Ради. А тому вся діяльність цієї групи насамперед була спрямована на здобуття мандату для свого лідера. Ще в 90-х роках цей лідер, у черговий раз не здобувши мандату, сказав: «7 років – як коту під хвіст». Членів Руху, які мали свою думку, ця група позбавляла членства в організації. Принагідно скажу і про те, чим закінчила ця групка, взявши активну участь в кінці 90-х років у розвалі Руху. Вона закінчила тим, що, будучи рядовими совєцької армії, пошила собі подібну до міліцейської уніформу з генеральськими лампасами, начепила на плечі генеральські погони, а на груди купу якихось значків та відзнак (якось один гуморист пропонував одному з них купити в нього медаль «Мать-героїня») та хизуються перед житомирянами своїм генеральством. Словом, закінчила клоунадою.
За політичною вовтузнею пробігли 90-ті роки. За цей час я ще раз побував (грудень 1994 р.) у Мюнхені; одержав однокімнатну квартиру, згідно з законом про забезпечення реабілітованих житлом, та два рази балотувався у ВР – довибори в 1996-му по Корольовському округу, де зайняв 3-тє місце з 6-ти, і в 1998-му році по Новоград-Волинському округу, де зайняв 8-ме місце з 13-ти. Звичайно, сумніву в тому, що я не пройду, не було, але ж потрібно було, щоб про КУН знали на Житомирщині. І, як відомо, програвав не лише я. В цілому програвали українці – програвала Україна. На виборах перемагав менталітет значно переважаючої частини населення України, яка не сприйняла патріотичні сили, що виступали під жовто-блакитним прапором з національними гаслами. Ця частина населення, хоча й проголосувала на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України, все ж була проти того, щоб Україна стала українською. Вона настільки була налаштована проти всього українського, що готова була проголосувати і за чорта, аби лише не за патріота, який прагнув побудувати українську Україну. До того ж, усе, що виступало проти комуністів під жовто-блакитним прапором, у цього населення асоціювалося з буржуазним націоналізмом, а саме з капіталізмом – з суспільним устроєм, який для цього населення був носієм більшого зла, ніж комунізм. (Це завдяки орієнтації на цей менталітет Житомирська організація «Громадянський Фронт» (ГФ), виступаючи під червоним прапором, змогла вибороти один мандат в ВР СССР і три мандати у ВР УССР). Отож більшість населення України пішла за комуністами, хоча вже було видно, що комуністичне чиновництво давно розпрощалось з ідеєю комунізму і виняньчений комуністами державний капіталізм замінює приватним капіталізмом, у якому комуністи вже не просто якісь посадовці, а власники малих і великих (залежно від спритності) підприємств, а ті, які за них голосують, стають їхніми наймитами. (Саме оця більшість і несе відповідальність за умови життя, які вона створила для себе та для наступних поколінь). В результаті ідея обмеженої приватної власності, яку, без сумніву, втілювали б у суспільне життя патріотичні сили, не була реалізована. А це був би устрій більш соціалістичний, ніж капіталістичний, бо в Україні не було підґрунтя (всі жили на мізерну зарплату) для капіталізму – для купівлі якогось підприємства. Як відомо, комуністи створили цей ґрунт. Маючи своїх президентів та переважну більшість депутатів у Верховній Раді, вони прийняли відповідні закони, на підставі яких обікрали народ і Україна стала капіталістичною – з мільйонерами та мільярдерами. А саме: з панами і холопами. (Коли бачиш, як вискочивши з передніх дверцят авто лакей відчиняє дверцята якомусь панові, то можна з цього сміятися. А можна і кулю всадити – як в одного, так і в другого. Спершу – в лакея, бо лакейство породжує панство. Хіба могли б існувати хороми, якби в них не було прислуги?!). Спільнота, в якій є місце для мільярдера, є нездоровою спільнотою. Фактично – це не спільнота. Що може бути спільного у пана з холопом? Те, що й у вершника з конем. (Все ж таки краще одержувати меншу зарплату на державному чи комунальному підприємстві, ніж одержувати більшу, але з тавром наймита у якогось власника).
Україна, про яку століттями мріяли українці, так і не відбулася. (І вже не відбудеться. Сучасна цивілізація всіх поробила невільниками). Все йде й далі так, як у короткому анекдоті: в ямі з високими бетонними стінами сидять чоловік і жінка. Після марних спроб вибратися з ями чоловік і каже жінці: нам звідси не вибратися, то давай наробимо дітей – може їм вдасться.
Колись більшовики, знищуючи буржуазію, взялися змінити природу людини. Експеримент не вдався. Не допомогло й прокрустове ложе. (Мабуть, тому, що на це ложе не поклали самих експериментаторів). Усе повернулося на круги своя. Природу людини не зміниш. Їм, ідеалістам, залишається або примиритися з людиною, якою вона є, або знищити її.
В середині 90-х купив авто для власних потреб та й для потреб організації, особливо під час виборів. Вдалося вирішити проблему й з гаражем. Виручив Євген Концевич, з яким мене познайомив Василь Овсієнко ще десь восени 89-го.
Трохи зупинюсь на цій винятковій постаті, бо хоча вже багато сказано про пана Євгена, але і я маю дещо сказати про нього. Тоді, у 1989-му, я лише познайомився з п.Євгеном, бо говорити з ним у мене не було про що. Хоча Овсієнко тоді й розповідав мені щось про нього, але я не дуже в те вникав, бо прикута до ліжка-візка людина не могла викликати у мене якогось зацікавлення. Ну, пам’ятаю, було співчуття та щось оте: «Піший кінному не товариш». А вже у 95-му, коли виникла проблема з гаражем, згадав про обійстя п.Євгена. Навідавшись, відразу ж одержав дозвіл на встановлення. Поставивши в кутку садка металевий гараж, я став часто навідуватись до п.Євгена, стараючись чимось йому допомогти в догляді за обійстям. То завдяки п. Євгену, до якого, крім інших, навідувались письменники (його обійстя було дуже зручним для посиденьок), я познайомився з багатьма літераторами, в тому числі і з Юрієм Ґудзем та Григорієм Цимбалюком, які, як виявилося, були родом із сусідніх від Рогачева сіл: Юрко – з Немильні, а Григорій з Вірлі. Бувало, коли в нього збиралося багато з тих, що пишуть, то п.Євген «лякаючи» цю письменницьку братію, казав: «Бабич усіх вас постріляє, а мене ні, бо в мене його гараж стоїть». Пан Євген не поділяв моїх поглядів на життя. У цьому питанні ми були антиподами. Хоча на душевному рівні нас багато що єднало.
Бувало, що я зачіпав тему абсурдності буття, але до суперечки, а тим більше до баталій, про які пише Цимбалюк у книзі «Іпостасі», в нас не доходило. А от на політичному ґрунті, про що також пише п. Григорій, то дійсно, що п. Євген припиняв телефонну розмову, що й до крику доходило. Але то був короткий період у нашому довгому спілкуванні, в якому десь упродовж року ми «мітингували» навколо особи, яка носила звання «Президент». І все ж під тиском фактів, які підкидав йому сам «Президент», пану Євгену довелося відступити і навіть дати влучне псевдо тій особі – «Матня». (Я ще до виборів бачив, що українцям підсунуто не ту кандидатуру. Але ж іншу кандидатуру й не обрали б. Більшість із тих, що його обрали – обирали свою подобу. Ті, які обрали В.Ю., хіба обрали б Хмару?! Хіба обрали б Бандеру?! Отож, яке їхало, таке й здибало).
Я розповідав п. Євгену дещо зі свого минулого і він усе наполягав, щоб я написав спогади. Я й написав (адже малювали портрет не відповідний мені) ще за його життя і, незадовго до відходу у засвіти, будучи вже глухим, він ще встиг прочитати той скорочений варіант на основі інтерв’ю, який пізніше було надруковано в журналі «Світло спілкування» (№ 13, 2011 р). Прочитавши, сказав: «Тут усім дісталося».
Євген Концевич – це людина світської духовності й світлої душі. Він вирізнявся своєю душевністю, що і притягувало до його обійстя всіх тих, хто пізнав її і хто найбільше цінував у людині її душевні якості.
У 1998 році за моєю рекомендацією головою обласної організації КУН було обрано Олександра Муравицького, який ще з кінця 80-х років проявив себе як здібний організатор, а Коростенська організація, яку він очолював – посідала провідне місце серед районних організацій. А сам, щоб допомогти Муравицькому, погодився побути якийсь час головою секретаріату організації. Ну, а вже в наступному році розпочалася президентська передвиборна кампанія, і у травні в Києві зібралася політрада КУНу для вирішення питання участі партії в президентських виборах. Крім інших, до нас завітав і колишній генерал КГБ Євген Марчук з пропозицією підтримати його як кандидата в президенти. Я був проти входження КУНу в блок організацій, які висували кандидатом Марчука. А тому звернувся до Марчука з питанням, на яке відповісти однозначно було б досить складно. Отож, сказавши коротко про ситуацію, в якій знаходиться Україна, я запитав:
– Пане Марчук, ядерної зброї у нас вже немає, але в нас є міна – ядерні реактори. Якщо Ви, будучи президентом, побачите, що Україна остаточно гине, то чи вистачить у Вас мужності розпорядитися своєю долею і долею народу – зірвати всі ядерні реактори в Україні?
У залі – могильна тиша. Марчук в якомусь заціпенінні. Його мовчання затягується. Вже пора б відповісти, а він – мовчить. Нарешті ворухнув плечима, розправив широкі плечі і якось не зовсім впевнено, але досить голосно, почав: «Ну, можна було б шантажувати…» Та, мабуть, збагнувши, що це можуть використати проти нього на виборах, став задкувати і закінчив тим, що нам вистачить і Чорнобиля. (Ото він, Марчук, коли КУН підтримував його як кандидата, будучи в Коростені, сказав Муравицькому: «А, це той, що хотів посадити мене на реактор»).
Ми тоді обрали кандидатом на Президента члена КУНу, гетьмана України Івана Біласа. Я підтримав цю кандидатуру, хоча й розумів, що нам і одного мільйона підписів не зібрати. Так воно й сталося. Десь за два тижні до визначення кандидатів на посаду Президента я, обдзвонивши ряд обласних організацій й остаточно впевнившись в тому, що підписів нам не зібрати, поїхав у Київ, щоб обговорити ситуацію, що склалась. Не пам’ятаю: то було засідання Проводу КУНу чи просто пані Слава зібрала в залі провідних діячів КУНу для обговорення якихось питань. Зайшовши в залу і відразу ж одержавши дозвіл на виступ, сказав: «Як Житомирська організація, так і ряд інших обласних організацій, підписів не зібрали. І за два тижні, що залишаються, нам їх не зібрати. Якщо ми не хочемо сісти в калюжу, то необхідно, щоб Білас негайно зняв свою кандидатуру». Що тут почалося!
– Панікьор! – кричить перший заступник пані Слави, Орест Васкул. Чую обурення й від інших. І пані Слава, підтримуючи їх, також висловлює своє обурення. Я виходжу із зали. А десь через тиждень чую по радіо, що Іван Білас зняв свою кандидатуру. А що було б, якби він не зняв?! Оголосили б: КУН не спромігся зібрати мільйон підписів. Вже пізніше, прибувши на Ярославів Вал в офіс КУНу, де був привітно зустрінутий заступником пані Слави Богданом Павлівим, який сказав при цьому, що я тоді правильно вчинив щодо Біласа, я запитав у Павліва:
– А чому ж пані Слава так себе повела?
– То так треба було, – каже мені Павлів.
Отже, в Проводі був розкол, і пані Славі вигідніше було показати, що вона з тими, які обурені моєю пропозицією. Але на що надіялись Васкул та інші, мені так і не відомо. Знаю лише, що після того інциденту вже не було дружнього ставлення до мене з боку пана Васкула.
До речі, раз уже пішла мова про Конгрес та пані Славу, то, думаю, слід розповісти і про таке… В кінці листопада 2000 року відбувся 5-й Збір КУНу. А перед Збором відбулися конференції обласних організацій, на яких обирались делегати на Збір. Відбулась і конференція Житомирської організації. За моєю пропозицією конференція прийняла рішення: посаду Голови КУНу має зайняти молода енергійна людина, а пані Слава має бути почесним Головою. І от я у Києві в офісі КУНу. Заходжу у великий кабінет пані Слави. В кабінеті й Голова Секретаріату КУНу Володимир Борейчук. Сівши навпроти пані Слави, інформую її про діяльність обласної організації і про те, яке рішення було прийнято на конференції. Про це рішення вона вперше чує, а тому я питаю:
– А хіба пан Борейчук не ознайомив Вас із протоколом конференції?
Виявляється, що ні. Не знаю, з яких міркувань він не ознайомив з протоколом пані Славу, але тут же Борейчук сказав, що таке рішення прийняла лише одна організація – Житомирська. А я далі:
– Пані Славо, я Вас шаную, Ви дорога для мене людина, але організація КУН для мене дорожча. Думаю, що і для Вас так само… Треба враховувати психологію чоловіків. Візьмімо таке: через село їде загін козаків, а попереду жінка-отаман…
– Та ще й стара, – уточнила пані Слава.
– Ну, – стинув я плечима і продовжую, – то чи багато чоловіків з цього села вступило б у цей загін?
Запанувала тиша. Пані Слава підводиться і виходить з кабінету. Посидівши з хвилину, я також встаю та йду до виходу. Я в двері – і пані Слава в двері. Проходячи біля мене, каже:
– Я ще можу краще молодої!
– То добре, пані Славо, – оглянувшись, кажу їй вслід.
Бути Головою організації – то тягнути воза. Для чого пані Славі треба було бути до кінця життя в тій шлеї – мені так і не відомо.
У 2000 році я був повністю заклопотаний спорудженням Меморіалу в Базарі, а тому все більше відходив від діяльності в обласній організації. А вже, по спорудженні Меморіалу, зовсім відійшов від діяльності в КУН.
Залишивши політичну діяльність, яка для мене була такою ж, як ото кохати, не будучи закоханим, я все ж не склав зовсім руки. Восени 2002 року я знову в Базарі. Згідно з рішенням Об’єднання бувших Вояків Українців (ОбВУ) у Великобританії, зайнявся перепохованням полеглих у бою 17 листопада 1921 року учасників Другого зимового походу. А восени 2006 року від Товариства політв’язнів Житомирщини на околиці села Яроповичі, де в 1951 році загинула група підпільників ОУН(б), з жителями села встановив масивний 4-метровий хрест. Прибрав також ідола зі свого села: увечері 26 грудня 2008 року з жителями Новоград-Волинського Василем Остапчуком (колишній член ЦК комсомолу України) та Олександром Захарчуком, прибувши в село Рогачів, приставили розкладну драбину до пам’ятника Леніну, що стояв біля будинку культури. Я і Остапчук тримали драбину, а Захарчук, залізши наверх, бив кувалдою по бетонній шиї виконавця ідеї Маркса та окупанта України, поки голова ідола не впала вниз. Голову вкинули в багажник і, приїхавши в Новоград, скинули її з мосту, що через Смолку. Було чути, як голова, вдарившись об каміння, розлетілася на шматки. Я міг би давно це зробити, та все чекав, що знайдуться в селі люди, які без підказки приберуть ідола зі свого села. Безголовий ідол з викинутою вище себе рукою простояв майже до виборів Президента.
На тому моя політична і громадська діяльність повністю завершилась. «Повеслував» – і досить. Чому я, який вважає, що існування людства, як і всього живого, є абсурдом, маю до кінця дбати про якийсь мурашник – розбудовувати якусь державу, націю. (І для чого! Адже все перебуває в процесі трансформації. Процес глобалізації пов’язаний з технічним прогресом та всезростаючою чисельністю населення на планеті не зупинити. Хіба що планетарною катастрофою. Нації зникнуть, як зникли племена. І яка різниця: раніше чи пізніше). Нехай цим займаються ті, які вважають, що в існуванні наступних поколінь є якийсь сенс. Як на мене, то хіба не можна було б запропонувати іншим державам взяти нас, українців, на повне утримання в обмін на відмову від виготовлення дітей. Через 100 років нас не було б, і наша територія відійшла б тим державам, які погодилися б утримувати нас на пристойному рівні життя. Ми були б як у раю. І діти були б раді. Не потрібно було б ходити в ту казарму – школу. Адже в потойбічному світі набуті знання їм не знадобляться. Думаю, що таких держав (дурнів) вистачило б. Але ж чи може народ бути таким духовно великим, щоб піти на таке?! Звичайно, що ні. Лише деякі люди спроможні це збагнути, – збагнути те, що динозаврам вистачило б і одного покоління динозаврів. (Люди і тварини – це біологічні роботи, які, мабуть, виконують для когось невідому їм функцію. Людину від тварини відрізняє не творчість, а її спроможність збагнути безглуздість свого існування).
Людство зашорене. Воно ірраціональне. Виходячи з ірраціонального, бачимо, що якщо й підходити до життя з його позиції – з визнання, «що треба жить, і сподіватись, і бажати», то той духовний стан, який властивий сучасним суспільствам, все ж не може бути прийнятним. Людство ніби деградувало, скотилося на дуже низький рівень. Взяти хоча б оте визнання на законному рівні одностатевих шлюбів, розгнузданість інстинктів з немотивованою жорстокістю та явищем безпрецедентної безглуздості, а швидше – божевілля в історії людства – людоїдство за домовленістю по Інтернету, що свідчить про те, що позбавляючись табу, навіяних безумцями, функціонуючи, як і тварини, лише на душевному рівні, бездуховна людина повертається в той світ, з якого вийшла – у світ тварин.
Раніше люди більше вірили в Бога. А переставши вірити – все одно щось шукали, в них була якась ідея, пошуки ідеалу. На сьогоднішній день люди розчарувалися в ідеалах і забувають про них. І це зрозуміло: міражі, навіяні безумцями, майже розтанули в мареві, і люди не знають, куди їм гребти. Людям уже потрібні нові безумці, котрі навіяли б їм нові міражі – релігії.
Все ж сумнівно, що зможуть появитися такі безумці. Важко уявити як можна було б в сучасному світі – добу інформації, навіяти людям нові міражі, хіба щось з того, що навіював Гітлер. До того ж, дуже далеко вже все зайшло. Дійшло до того, що стали рити кротячі нори – метро. Планета перенаселена. За останні дванадцять років людей на один мільярд стало більше. Їх вже сім мільярдів. А сім мільярдів – це джин, випущений з пляшки. На фоні цього монстра проблеми духовності відступають на задній план, стають не вартими уваги. Проблемою стає монстр. Адже людьми, як коростою, вкрито всю планету. Все, що живе на планеті, задихається від чисельності та діяльності цього виду. Такі ефективні природні регулятори чисельності як чума, тиф і холера – нейтралізовано. Постійно зменшується і смертність від різних захворювань. На сьогодні людина подібна до бактерії-мутанта, на яку вже не діють антибіотики. Людина шукає засоби, які діяли б на бактерію-мутанта, а природа чи та сила, яку люди називають Богом, мабуть, шукає нових засобів проти людини-мутанта. (Людина жила на планеті сотні тисяч років, не порушуючи того механізму, який було запроваджено для регулювання чисельності і відбору. Втрутившись в цей механізм (устрій) людство швидше за все приведе себе до катастрофи).
Я вже поховав усіх своїх братів і сестер. Всі, крім Миколи, в Рогачеві. Підготував і для себе місце. У вересні 2009 року привіз із Новоград-Волинського кар’єру камінчика вагою в півтонни і встановив біля могили батька. На ньому лише ініціали і прізвище. Дати народження нема, бо літочислень багато і я не зміг вибрати якесь із них. А щодо українських літочислень, то за попереднім літочисленням я народився 7447 року, а сучасним (християнським) – 1939-го. Знаю одне: літочислення не сорочка, щоб його міняти. Чому допустили цю дурість – невідомо. (Ото й обзавелись: «Нової ери», «До нової ери»). Хай той камінчик буде без дати. І без будь-яких символів, адже я не належав до жодної з релігій. Ні, я не був богоборцем. Богоборці – це ті, які будують світ, альтернативний Божому світу – ті, які, як і тварини, можуть обійтися без Бога. (Сучасна цивілізація хіба не є цією альтернативою – сучасною вавилонською вежею?).
На закінчення цієї розповіді хочу сказати ще таке: Я ще в дорозі! Ця дорога – дорога безглуздя, на яку ступив своєю появою на світ. Вибору не було, бо дорога безглуздя – це дорога життя. Мені не хотілося нав’язувати комусь свою волю – виштовхувати когось на цю дорогу. Не хотілось бути і погноєм для когось. Я хотів бути тим зерном, яке падає на камінь, а не в ґрунт. А тому з пройденого по цій дорозі мене тішить одне: я не нав’язав комусь свою волю і не став погноєм для когось, як якийсь неандерталець став погноєм для мене. Хоча повинен зізнатись: людина приходить у світ безглуздя, і що б вона не робила, є безглуздям.

2013 (7521 рік), м. Житомир

Сава Бабич

Анастасія Бабич (Ягельська)


Олекса Бабич
(середина 40-х років ХХ ст.)

Лукаш Павлюк

Максим Павлюк
(строкова служба в армії)

Олекса Павлюк

Подвір’я та клуня обійстя Бабичів з 1939 р. по 1951 р.
с. Рогачів . Фото 2009 року

4-й клас Рогачівської школи
(Сергій Бабич, другий з лівої сторони верхнього ряду)
1951 рік


Нижній ряд: Микола, мати з Вірою (дитина сусідки Ганни), Ольга,
батько з Андрієм;
верхній ряд: Надя, Сергій, сусідка Ганна.
с. Северинівка. Осінь, 1952 рік

Надя Бабич, Міша Савицький, Валя Юхименко
с. Северинівка, 1953 рік



Павло Завальнюк (Бабич)
Строкова служба в армії
Василь Завальнюк (Бабич), посередині
с. Рогачів, середина 50-х років

Сергій Бабич
1954 рік


Сергій Бабич
08.11.1955 року


Хлопці з посьолку (окрім В.Кухтюка) села Рогачів
Нижній ряд: Анатолій Вовк, Микола Антонюк, Сашко Слюсарчук,
Сашко Сусловець (Талимонович), Микола Рублюк.
Верхній ряд: Сергій Бабич, Іван Тимощук, Анатолій Матвійчук, Микола Тимощук, Василь Кухтюк і Гриша Тимощук
1958 рік

Сергій Бабич, Василь Ковальчук,
Анатолій Ковальчук
(проводи Анатолія в армію)
с. Рогачів. Осінь, 1958 рік
Ніна Сахнюк – красуня з посьолку
села Рогачів у якої в другій половині 50-х років збиралась молодь
Фото 1960 року


Микола Антонюк, Василь Кухтюк, студентка Люба, Сергій Бабич,
Галя Лукіша (студентка, з села Літки Лугинського району; із сім’ї репресованих),
Володя (з села Острожок), Павло Антонюк
с. Рогачів, 4 травня 1959 року

Сергій Бабич, Іван Тимощук (присів), Микола Антонюк,
Павло Антонюк, Сергій Ділодуб
c.Рогачів. 1959 рік


Галя
Сергій Бабич
c.Рогачів 04.05.1959 року

Сергій Бабич
Мордовія. Вересень, 1960 рік
Сергій Бабич
Мордовія. Травень, 1961 рік

Сергій Бабич, Володимир Барсуківський,
Олекса Резніків. Мордовія, лагер № 14
Вересень, 1960 рік



Олександр Григоренко
Курсант Васильківського авіаційно-технічного училища

Іван Кочубей
(Володимирська тюрма)
1960 рік

Павло Андросюк, Володимир Брич (сотник УПА), Василь Макаренко
Мордовія, лагер № 7 (пос. Сосновка)
Жовтень, 1962 рік


Весілля Андрія Бабича та Ганни Сливки
Верхній ряд: Василь і Тетяна Завальнюки та їхня донька Оленка, батько – Олекса Бабич, Микола та Галя Бабич, молоді: Андрій та Ганя, мати – Марія Бабич, Марія і Кіндрат Павлюки,
Іван Деркач та Ганна Деркач (Павлюк)
Внизу: батьки Гані – Марія та Василь, Микола (брат Гані) та сусід Павло Вовк
с. Рогачів, 1970 рік

Олекса та Марія Бабич з внучкою Ніною Орловою
м. Житомир, літо, 1971 рік

Ольга Орлова (Бабич)
22.02.1963 року
Сергій Бабич
(Після повернення з ув’язнення)
с. Рогачів, Лютий, 1975 рік


Верхній ряд: Василь Ящук (чоловік Наді) та Надя Бабич
Нижній ряд: Ольга Орлова (Бабич), мати - Марія Бабич та Ніна Орлова
м. Житомир. Листопад, 1981 рік

Сергій, Микола та Андрій Бабичі
м. Житомир, Червень, 1989 рік


Павло Андросюк (після звільнення)
Березень, 1969 рік
Володимир Андрушко
(кінець 80-х років)


Василь Овсієнко
(кінець 80-х років)
Сергій Бабич
(напередодні звільнення,06.06.1989 р.)


Володя, Сергій Бабич та Надія Котенко
м. Москва, Арбат (з вимогою легалізації греко-католицької церкви)
Вересень, 1989 рік



Іван Боровський, Фріц та Анні Вайланд, Сергій Бабич
Німеччина, м.Карлсруге. Осінь, 1990 рік

Іван Боровський, Вольдемар Краузе, Сергій Бабич
Німеччина, м. Карлсруге, осінь 1990 року


Кронід Любарський з дружиною Галиною Саловою

Ілмар Локуцієвський
1991 рік

Сергій Бабич
Квітень, 1990 року
 


Відкриття пам’ятника полеглим в Другому зимовому поході
с. Базар, 26 серпня 2000 року


Біля могили полеглих в бою біля села Звіздаль.
Верхній ряд: член ОбВУ В.Дюк, В.Савинець, С.Бабич, Голова ОбВУ С.Фостун,
член ОбВУ П.Кіщук, В.Дехтієвський, Р.Панкевич.
Нижній ряд: архітектор Меморіалу в с.Базар О.Борис, І.Фещенко, І.Колодюк
с.Базар, 11 жовтня 2002 року

Анатолій Пантелєєв, Надія Бабич – сестра, Сергій Бабич,
Катерина – дружина Анатолія
м. Житомир, 28.09.2002

Зустріч з Марією Трофимович через 40 років
На фото: Микола Сімон (син Ольги Орлової), Ольга Орлова,
Сергій Бабич, Марія Трофимович
У сестри Ольги, м. Житомир 29.12.2003 року

Марії Трофимович 19 років
Фото 1960 року


22 липня 2004 року в Євгена Концевича


Григорій Цимбалюк, Сергій Бабич, Нестор Думанський та
Євген Концевич
м. Житомир, Осінь, 2005 рік


Володимир Андрушко, С.Бабич, І. Колодюк, Т.Гаврилович, В.Дехтієвський, В.Бартащук, І.Лавриненко, Ю.Ущаповський (присів)
м. Житомир, День Конституції, 2005 рік

Сергію Бабичу – 70 років

Зустріч через 43 роки
Сергій Бабич, Тарас Тарасюк
м. Сєвєродонецьк, вересень 2007 р.



Сергій Бабич, Леонід Стадник, Алла Роль
с. Подолянці Чуднівського району
11 серпня 2009 року


Будинок культури
с. Рогачів. Фото 26.05.2009 р.

Вшанування полеглих учасників Другого зимового походу
На фото: С.Бабич, І.Лавриненко, О.Єщенко, О.Вєтошкін,
В.Дехтієвський, О.Прищепа
Базар, 16.11.2013 року

Вижу смутную землю – обитель скорбей,
Вижу смертных, спешащих к могиле своей
Вижу славных царей, луноликих красавиц
Отблиставших и ставших добычей червей.

В прах судьбою растертые видятся мне
Под землёй распростёртые видятся мне
Сколько я ни вперяюсь во мрак запредельный:
Только мёртвые, мёртвые видятся мне.

Омар Хайям

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Дослідження

Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953-1964 рр.). Кирило Каштанов

Персоналії / Український національний рух

САМІЙЛЕНКО МИКОЛА ОМЕЛЯНОВИЧ

Персоналії / Український національний рух

АНДРОСЮК ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ. БАБИЧ СЕРГІЙ

Спогади

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ Микола. Гомза Ярослав

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Левко Лук΄яненко

Персоналії / Загальнодемократичний рух

БУЛЬБИНСЬКИЙ БОРИС ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ТРОФИМОВИЧ МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

МУЛЯРЧУК ІВАН ФЕОДОСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Персоналії / Український національний рух

ВОДИНЮК ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. ДОРОГОЮ БЕЗГЛУЗДЯ. Бюлетень «Страничка узника» №№ 7 і 8 1989 року, Москва

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU