Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ

11.08.2016 | Лісовий В.С.
Лісовий Василь Семенович. Автобіографія

Я народився 1937-го року в селі Старі Безрадичі (хутір Тарасівка) Обухівського району Київської області. Що стосується дня народження, то зі слів матері запам’ятав, що народився за день перед чи після «Першої пречистої» Богородиці. У селах не було традиції святкувати дні народження. Дату 17 травня було довільно вписано в сільраді, коли виписували свідоцтва про народження взамін зниклих під час війни. Як мене потім мене запевнили мої родичі точна дата мого народження 29 серпня. Мати – Лісова (дівоче прізвище Ткаченко) Єфросинія Миронівна (1905 – 1968), народилася в с. Нові Безрадичі. Батько Лісовий Семен Петрович (1904-1943), родом зі Старих Безрадич, загинув під час війни 1943 року (мобілізований до армії після вступу радянських військ 1943 разом з іншими свідомо кинутими під німецькі кулемети в селі Круті Горби Таращанського району на Київщині). Батько і мати з родин хліборобів: в обох родин були відібрані землі під час колективізації (не були розкуркулені, добровільно-примусово стали колгоспниками). Виростав у багатодітній родині, мав трьох братів і двох сестер (старша сестра померла, коли їй було чотири роки). Сьогодні, на 2008 рік, з живих маю лише сестру Любу (живе в Києві).

Враження дитячих років подвійні – позитивні і негативні. Позитивні – від природи і звичаїв: в селі ще зберігалися фрагменти традиційних народних обрядів, в тім числі поєднаних з християнськими; матері зберігали вишиті сорочки для дівчат, які одягали у свята. Негативні – від картин війни та почутих розповідей про невдалу боротьбу за незалежну Україну 1917-20 років, колективізацію, розкуркулення, голодівку 1933-го року. Разом з іншими зазнав голодування навесні 1947 року. В 1945 році поступив в Безрадицьку неповно-середню (семирічну) школу, яку закінчив в 1952-му році. Після закінчення семирічної школи протягом одного року (1952-1953) не навчався, біля місяця працював з односельцями на будові в Києві, куди нас щодня возили вантажною машиною. У 1953 році поступив у Великодмитрівську середню школу, яку закінчив з золотою медаллю 1956 році. У тому ж році вступив до Київського університету, на історико-філософський факультет (відділ філософії). Спеціалізувався в університеті з психології, університет закінчив 1962 року (перед останнім курсом мав річну академічну відпустки у зв’язку з хворобою матері, яка залишилась самотньою в селі). Протягом 1962-1966 викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. У 1966 році поступив в аспірантуру при Київському державному університеті зі спеціальності логіка, яку закінчив 1969 року. Після закінчення аспірантури був зарахований молодшим науковим співробітником Інституту філософії Академії наук УРСР, у 1971 році захистив кандидатську дисертацію «Логіко-філософське дослідження звичайної мови» (зі спеціальності логіка).

Протягом аспірантських років займався розмноженням і поширенням самвидаву серед аспірантів та науковців. Найбільшу частину копій з текстів самвидаву, які я роздавав, виготовив у вигляді фотокопій Микола Хоменко, родом з села Зеленьки Кагарлицького району. У 60-і роки він працював фельдшером у медпункті с. Старі Безрадичі, тоді я з ним і познайомився. В другій половині 60-х на початку 70-х працював рентгенологом в Кагарлицькій районній лікарні. Наприкінці 60-х на початку 70-х я викладав логіку для філологів і журналістів в КДУ. З допомогою Василя Овсієнка (тоді студента українського відділу філологічного факультету) поширював тексти самвидаву серед студентів КДУ. У 1969 році написав (для поширення в самвидаві) «Відкритий лист до депутатів ВР УРСР», підписаний псевдонімом «Антон Коваль» (був опублікований за кордоном, в ж-лі «Сучасність» – жовтень, 1969). У 1971 році написав статтю «Ідейні обрії поезії Б.-І. Антонича», яку редагував Іван Світличний (опублікована у моїй редакції в журналі «Генеза», №1, 1994 р.). У 1971 році одружився з Вірою Павлівною Гриценко (дівоче прізвище, тепер Лісова), родом з Кагарлика (Київська область). Вона закінчила вечірнє відділення українського відділу філологічного факультету КДУ, працювала в УНДІП (Український науково-дослідний інститут педагогіки) та вчителювала в київських школах. Після мого арешту підтримувала взаємини з дисидентським середовищем, захищала мене, звертаючись у різні інстанції (в тім числі і до керівників французької та канадської компартій), брала участь у діяльності Фонду Солженіцина – у розподілі допомоги родинам українських політв’язнів. Це стало підставою для КГБ, щоб завести на неї оперативно-слідчу справу та переслідувати її.

Я був арештований внаслідок відкритого протесту проти масових арештів 1972 року: протест написав у вигляді «Відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» (був членом КПРС). Редагував Листа Юрій Бадзьо (пізніше був також арештований та засуджений). Разом з Євгеном Пронюком, співробітником Інституту філософії АН, вирішили виготовити наступний номер самвидавського ж-лу «Українського віник», що його (до арештів 1972-го року) укладав та редагував В’ячеслав Чорновіл. Після відправки 5 липня свого Відкритого листа поштою на ім’я Брежнєва і його передачі Листа в Експедицію ЦК КПУ на імۥя Щербицького 6 липня 1972 був арештований. На час мого арешту дружина була вагітною (син Оксен народився 21 липня 1972 року). Слідство (в слідчому ізоляторі КГБ, на вул. Володимирській, тепер – приміщення Служби безпеки України) тривало до кінця листопада 1973-го року. У ході слідства було заарештовано також Василя Овсієнка, справу всіх трьох (мою, Євгена Пронюка і Василя Овсієнка) об’єднали в одну. Київським обласним судом (судовий розгляд тривав від 26 листопада до 6 грудня 1973) було визначено покарання Євгену Пронюку максимально (сім років таборів суворого режиму і п‘ять років заслання), мені – сім років таборів і три заслання, Василю Овсієнку – чотири роки таборів.

Спочатку відбував покарання в Мордовії: табір у селищі Барашево (ЖХ 385 3-5), де пробув до початку січня 1975-го. Тут спілкувався з Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом та ін. У січні 1975-го року мене перемістили у 19-й табір в селищі Лєсноє (ЖХ 385-19). 18 жовтня 1975 р. літаком відправлений в Київський ізолятор КДБ для «розмов» з метою «перевиховання», в якому пробув до початку січня 1976-го. У другій половині серпня 1976-го відправлений у пермські табори. Спочатку у 37-й табір, селище Половінка (ВС 389-37), наприкінці листопада перемістили у 36-й табір (ВС-389/36), поселення Кучино. У червні 1977 року мене вдруге відправлено в київський слідчий ізолятор КГБ, в якому тримали від 18 червня до 18 вересня 1977 року. У 36-му таборі наприкінці березня на початку квітня 1978 року написав Відкритого листа до депутатів Верховної ради УРСР з критикою нової, «брежнєвської» Конституції та у звۥязку з підготовкою відповідної нової Конституції УРСР. Лист закінчувався пропозицією проголосувати за вихід України зі складу УРСР. Наприкінці травня 1978-го року перемістили з 36-го табору в 35-й (ВС-389/35) на станції Всехсвятська. З цього табору був вивезений на заслання 5 червня 1979-го року.

Протягом всього часу перебування в таборах часто кидали в штрафний ізолятор (ШІЗО), до 15 діб, два терміни відбув у ПКТ (помещение камерного типа) – табірна тюрма (терміном до 6 місяців). Мета цих покарань – добитися визнання вини і написання покаянної заяви. У таборах спілкувався з багатьма українськими політв’язнями – Євгеном Сверстюком, Ігорем Калинцем, Олександром Сергієнком, Василем Долішнім, Миколою Матусевичем, Ігорем Кравцівим та ін. Заслання відбував в Бурятії, спочатку в поселенні Нова Брянь. Тут написав протест проти введення військ в Афганістан, який відправив у ЦК КПРС. Був засуджений на рік кримінальних таборів «за дармоїдство». Під час слідства у цій «справі» в слідчій тюрмі Улан-Уде був поміщений в так звану «прес-хату», в якій терпів знущання деяких кримінальних злочинців, інспіроване КГБ. Після звільнення продовжував відбувати заслання в Бурятії, в селищі Ілька: працював токарем на місцевому авторемонтному заводі. На заслання переїхала дружина з донькою Мирославою та сином Оксеном, вони навчалися у місцевій школі. Термін заслання завершився, влітку 1983 році наше сімейство повернулося до Києва.

У Києві не міг влаштуватися на працю без дозволу КГБ (керівництво установ і підприємств боялося приймати на працю «антирадянщика»). Коли постала загроза чергового ув’язнення «за дармоїдство», був змушений написати відповідну заяву в КГБ, після чого був улаштований на працю в Музеї історії Києва, в ньому працював до 1987 року. Звільнився за власним бажанням. Протягом 1987-1989 року працював учителем у Великодмитрівській середній школі, яку свого часу і закінчив. У 1989 році ВАК СРСР (Вища атестаційна комісія) поновила ступінь кандидата філософських наук (ВАК позбавила ступеня після арешту). У 1990 році був поновлений на посаді наукового співробітника Інституту філософії НАН України, пізніше переведений на посаду старшого та провідного наукового співробітника. Від 1997 року дотепер завідую відділом історії української філософії. У 2009 року за власною ініціативою відмовився від посади завідувача відділу на користь молодшого співробітника Йосипенка С. Л.

Якщо йдеться про інтелектуальну еволюцію, то самохарактеристика у даному разі є важливою, бо ж філософську позицію не можна було відверто оприлюднювати в публікаціях в часи комунізму. Становлення способу мого філософського мислення відбувалося під впливом аналітичної філософії. Критична оцінка аналітичної філософії в усіх її різновидах була мною повніше усвідомлена лише в 90-і роки. Виокремлюю кілька найважливіших «поворотів» у своїй інтелектуальній еволюції. Перший (наївний) період позитивізму у вигляді логічного позитивізму – наприкінці навчання в КДУ. Цим пояснюється моя радикальна критика діалектики як недисциплінованого, спекулятивного мислення. Вважав, що більшовики обрали саме такий спосіб мислення, щоб надати видимості теоретичного обґрунтування ідеології тоталітаризму. В аспірантурі переходжу від логічного позитивізму до «філософії звичайної мови» (Ordinary Language Philosophy) – приймаю концепцію значення як способу використання висловів з урахуванням різного роду контекстів. Під кутом зору прагматичної концепції значення і була написана моя кандидатська дисертація.

У 1971-72 роках важливим для мене стало знайомство з англомовною книгою «Практичне міркування» (Gauthier David P. Practical Reasoning. Oxford, 1963). Написання тексту філософом є різновидом практичної дії. А будь-яку практичну дію можна зрозуміти тільки ураховуючи мотиви дії, а, отже, ціннісні орієнтації індивідуального чи колективного діяча. Відповідно в 90-і роки в Інституті філософії я з ентузіазмом сприйняв ідеї комунікативної практичної філософії (Габермас, Апель та ін.), прихильником якої є Володимир Єрмоленко, з яким маю плідні інтелектуальні спілкування. Отож вслід за впливом лінгвістичного повороту у 70-і роки у 90-і роки я зазнав впливу герменевтичного повороту, став прихильником критичної герменевтики, поєднаної з практичною філософією.

Щодо моєї діяльності від кінця 80-х років до сучасності, то їх можна поділити на кілька напрямків. Перший – написання текстів освітнього призначення. Маю на увазі тексти з філософії як загальноосвітньої дисципліни у вищих навчальних закладах (частково опубліковані). До текстів освітнього призначення належать тексти з історії української філософії (опубліковані в «Історії української філософії» – К., «Либідь», 1994 та у другому виданні цього підручника – К., «Академвидав», 2008). З цим поєднується моє викладання філософії (наприкінці 90-х років викладав філософію у Міжнародному інституті лінгвістики і права, тепер Київський міжнародний університет, а протягом 1998 –2001 рр. – політичну філософію в Національному університеті Kиєво-Могилянська Академія.

Другий напрямок моєї інтелектуальної діяльності – написання наприкінці 90-х років, на початку нового тисячоліття текстів (біля трьох десятків) для «Філософського енциклопедичного словника» (вид-во «Абрис», К., 2002) та багатьох статей для Енциклопедії сучасної України.

Протягом 90-х років брав участь у різного роду конференціях і дискусіях з питань ідеології та політики. Співавтор підручника. Опублікував більше сотні статей на теми філософії, а також книги «Культура – ідеологія – політика» (К., 1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (К. 2007). Входжу в редколегію «Енциклопедії сучасної України», для якої написав кілька десятків статей на філософські теми. Перекладаю філософські тексти з англійської та німецької мов. Опублікував переклад книги К. Поппера (з англ. мови) «Злиденність історицизму» (К., «Абрис», 1994). Співукладач антологій «Консерватизм» (К. «Смолоскип», 1998), «Націоналізм» (К. «Смолоскип», перше вид. 2000, друге – 2006 «Лібералізм» (К. «Смолоскип», 2002). Уклав «Філософські твори» Дмитра Чижевського у 4-х томах (К., «Смолоскип», 2005). Автор Спогадів (опубліковані в ж-лі «Сучасність», 2003 – №5, №6, №10, 2004 – №1, №4, №11, №12, 2007 – №7 ).

Василь Лісовий,

8 – 11 червня 2008

Рекомендувати цей матеріал