Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗІНКЕВИЧ Осип. ОБОРОНА УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ

16.02.2016 | Зінкевич Осип | Зінкевич, Осип. Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976. – К.: Смолоскип, 2016. – С.418–428.
ОБОРОНА УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Оборона політичних в’язнів у СРСР є відносно новою справою не лише для нас, українців, але й для багатьох інших національностей Радянського Союзу.

Основною проблемою, яку треба було розв’язати і найвиразніше з’ясувати, була суть питання: чи оборонними акціями, який характер вони не мали б, ми ув’язненим допомагаємо чи шкодимо.

Страх перед тим, щоб не пошкодити ув’язненим, не погіршити їхнього становища, дуже часто паралізував усякі спроби, ініціативу і саму дискусію над цим питанням.

Щоби могти говорити про оборону українських політичних в’язнів в СРСР, треба насамперед, хоч коротко, пояснити анатомію українського політичного в’язня – з’ясувати, хто він і за що сидить в ув’язненні в найновішому часі – від 1944 року до 1976.

І. АНАТОМІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО В’ЯЗНЯ

Українських політичних в’язнів, які перебували і перебувають в тюрмах і концтаборах останні тридцять два роки, можна поділити на такі категорії:

а) Учасники протинімецького, а згодом протирадянського українського націоналістичного підпілля і збройної боротьби (ОУН, УПА, «Оборона України», УНРА і т. д.).

б) Національно свідома українська інтелігенція, молодь, священство і робітництво, які не брали участі в збройній боротьбі, які в часі війни чи після неї не робили нічого протизаконного, що могло б іти врозріз з Конституцією УРСР чи Карним кодексом, але які брали участь в українському культурному житті.

Спотворене радянське законодавство й повоєнні надужиття тодішніх органів НКВС об’єднали обидві ці категорії українських політв’язнів в одну, а протягом років цілковито затерлися різниці між ув’язненими, і всі вони становили типовий зразок українського політв’язня, який чи то у визвольних формаціях (ОУН, УПА), чи то в культурно-громадських організаціях, чи навіть – військових (дивізія «Галичина», Українська національна армія) боролися чи змагалися за незалежність у тих ділянках, які вони самі добровільно для себе обрали, чи у які кинуло їх бурхливе життя воєнних років.

Приблизно 90% в’язнів, які уціліли і пережили роки 1944–1967 (більшість в’язнів загинула), були амністовані в 1957 році. Велика частина їх була реабілітована, і лише дуже невеличка відсоткова кількість, в заміну за звільнення, погодилась співпрацювати з радянськими поліційними органами.

Роки 1957–1964 були роками великого випробування для тих, хто не потрапив під амністію, але далі перебували в таборах і тюрмах і від кого радянська влада вимагала за звільнення покаянних заяв, засудження свого минулого і своїх друзів та співпраці з органами КДБ. Лише незначні одиниці зламалися під тиском, а решта неамністованих обрали свою національну гідність і особисту стійкість, відбуваючи повний строк ув’язнення, цебто від 20 до 25 років.

Після кількарічної перерви (роки 1957–1964) приходить нова ґенерація українських політв’язнів. Цю нову ґенерацію знову ж можна поділити на такі три основні категорії:

1) Люди старшої і середньої ґенерації, які після амністії 1957 р. і повної реабілітації реактивізувалися в українському визвольному русі чи в українському напівлегальному русі опору (типовий приклад Святослав Караванський) і були знову ув’язнені – досиджували свій перший вирок або знову були засуджені за свою нову діяльність.

2) Люди молодшої ґенерації, які не мали жодного відношення до визвольного руху ОУН і УПА, а самі стихійно створювали підпільні чи напівле-гальні організації (напр., групи Кандиби – Лук’я ненка, Грицини).

3) Люди легальної опозиції – українського руху опору, в переважній більшості з кіл інтелігенції і молоді, які народилися і виростали в умовах радянської дійсності і які творили український сам видав, виступали проти русифікації і ставали в обороні репресованих та проти надужить радянської влади в Україні.

Зі споминів, самвидавних матеріалів і доступних інформацій можна зробити висновок, що з кінцем 60-х років радянські органи не робили різниці між членами підпілля і напівлегального руху опору (опозиції) і судили всіх за тим самим 62-м параграфом Карного кодексу.

Нова ґенерація політв’язнів (суди 1965–1966 і 1972–1973) – це люди цілком іншої психологічно-світоглядної формації й іншого ставлення до існуючої радянської дійсності в Україні. Майже ніхто з цієї нової категорії політв’язнів, до якої долучилися політв’язні всіх інших категорій, не займає пасивно пристосуванських позицій, а навпаки – позиції всіх теперішніх політв’язнів є позитивно-активні, що проявляється у їхніх постійних домаганнях, безкінечних протестах, частих голодівках і таборовій самвидавній творчості, яка потрапляє закордон.

Ці політв’язні навіть в ув’язненні не припиняють боротьбу, а продовжують її всіма можливими мирними засобами, на відміну від в’язнів повоєнних років, які влаштовували повстання (Норильськ, Кінґір) і боролися навіть зі зброєю в руках.

Додаючи до вищезазначеного, виникає основне і принципове питання моралі оборони.

II. МОРАЛЬ ОБОРОНИ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ

Багато організацій і окремих осіб, які займаються справами оборони, дуже часто зустрічаються з питанням, що оборона дає політв’язневі, шкодить вона чи допомагає, як на різні оборонні акції реагує радянський режим. Оборона заторкує життя політв’язня у двох площинах:

1) Оборона як моральна підтримка.

Оборонні акції вказують в’язневі, що в Україні і поза її кордонами про нього не забули, від нього не відреклися, про нього пам’ятають, він не самотній. Ідеї, за які його ув’язнили, хтось визнає, поширює, здобуває для них визнавців і при-хильників.

2) Оборона як практична підтримка.

Сьогодні радянський режим опинився в такій ситуації, що не може не рахуватися з публічною думкою в західному світі. Під тиском цієї думки, при рівночасній гідній позиції самих політв’язнів і їхніх родин в Україні, він мусить іти на деякі поступки (найбільш промовисті приклади: Л. Плюща випущено на Захід, В. Мороза і М. Руденка не запроторено до психіатричних тюрем, родині І. Калинця повернено кошти подорожі на відвідини, коли ті відвідини були заборонені і про що адміністрація не повідомила родину).

Якщо колись можна було ще дискутувати, чи акції в обороні політв’язнів допомагають чи шкодять, то сьогодні це питання стало бездискусійним, а якщо так, тоді слід розтлумачити дуже точно, яку працю і які акції можна вкласти в зміст слова оборона?

На питання, що таке оборона, можна відповісти:

Оборона – це організація публічної думки щодо ув’язнених через:

а. виступи зарубіжних організацій і окремих діячів у їхній справі;

б. збір підписів під петиціями до міжнародних організацій і радянських чиновників;

в. влаштування мирних демонстрацій;

г. публікування інформаційних матеріалів про них іноземними мовами;

ґ. видання в зарубіжній пресі й розповсюдження їхніх творів і творів про них;

д. написання до них листів і вітань з різних нагод;

е. виступи в їхній обороні і в їхній справі на різних міжнародних форумах;

є. публікація статей про них і написання листів до зарубіжних видань в їхній справі;

ж. намагання і заходи про їхнє членство в різних міжнародних організаціях (напр., Н. Строката – єдиний член Американської асоціації для мікробіологів з України);

з. активна праця в тих міжнародних організаціях і комітетах, які займаються їхньою обороною (Міжнародна амністія, напр.).

Це є приблизно те, що охоплює поняття оборони, і те, що ми повинні робити, що є нашим обов’язком.

Коли йдеться про українські комітети і організації, які займаються питаннями оборони, то ми маємо дві основні категорії організацій в питаннях оборони зі своєю специфікою:

А. Перша категорія.

До цієї категорії слід зарахувати (хронологічно):

1. «Смолоскип – Організація на оборону Людських Прав в Україні», яка була створена одразу після повторного засудження В. Мороза в листопаді 1970 р.

2. Комісія Людських Прав СКВУ, яка почала систематичніше займатися обороною українських політичних в’язнів, почавши від II СКВУ (1972 рік).

3. Комітети оборони В. Мороза або комітети з іншою назвою з тими самими цілями, які були локально створені, почавши від січня 1974 р., з ініціативи ЦеСУС і деяких крайових студентських організацій, а також при допомозі локальних відділів УККА й інших організацій.

4. «Комітет Оборони Радянських Політичних В’язнів», створений в квітні 1971 року і який займається обороною, крім українських, також політв’язнів інших національностей СРСР і східноєвропейських країн.

Б. Друга категорія.

До цієї категорії слід зарахувати суспільно-громадські, жіночі, молодіжні, професійні, релігійні, наукові організації, комітети й установи, які або ініціювали, або були допоміжними в реалізації різних оборонних акцій.

Як в усіх різних планах, проектах і їх здійснюванні, так і тут були позитиви й негативи в оборонній роботі.

До позитивів слід зарахувати:

1. Нашій спільноті вдалося вперше вийти на міжнародний форум, перебороти упередження зарубіжних чиновників і їхньої преси і довести, що ми можемо поставити оборонну працю не гірше, як, напр., євреї. Водночас з усіх націй СРСР ми чи не єдині були здатні на великі й успішні акції.

2. За всю нашу історію – це вперше в останніх роках ми дістали найбільшого розголосу для української справи і для українських політичних в’язнів.

3. Різні групи, які специфічно займаються обороною політв’язнів, підготовили і розповсюдили, згідно з приблизним підрахунком, понад один мільйон інформаційних видань – брошур і памфлетів – про українських політичних в’язнів.

4. Зусиллями молодих українських діячів, редакторів і перекладачів вдалося видати англійською мовою два видання творів Мороза, 7-8-й випуск підпільного «Українського вісника» за назвою «Етноцид українців у СРСР», 6-й випуск «Українського вісника», «Більмо» М. Осадчого французькою і англійською мовами, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка.

5. Зібрати приблизно півмільйона підписів під різними петиціями в обороні українських політичних в’язнів.

6. Взяти участь в міжнародних конференціях і зустрічах, на яких ішлося про справи українських політичних в’язнів, – конференція ООН у справі колоніалізму в Норвегії; конференція ООН Міжнародного року жінки в Мехіко; слухання Сахарова в Копенгаґені; конференція ООН «Габітат», Ванкувер; XXI Олімпійські ігри, Монреаль; співучасть у різних виступах на оборону політв’язнів.

До неґативів слід зарахувати:

1. Дотепер не вдалося створити координуючого чинника всіх оборонних акцій в крайовому масштабі, цебто не вдалося створити централі всіх оборонних комітетів в межах УККА чи поза ним.

2. Різні виступи і акції локального характеру не були узгоджені між собою, синхронізовані, централізовані чи спільно плановані.

3. В США – відділи УККА, окремі організації і комітети замало розповсюдили твори українського самвидаву англійською мовою у своїх місцевостях (твори В. Мороза, «Етноцид», «Катаракт»).

4. На оборонні акції і на видання творів українського самвидаву, за винятком Головного уряду УНС, інші громадські, професійні, забезпечувальні організації не дали жодної або майже жодної фінансової допомоги.

З’ясувавши стан оборони і будучи в переконанні, що оборона українських політичних в’язнів не лише потрібна, але й необхідна, можна зробити такі конкретні пропозиції.

1. Призначити 15% бюджету УККА на оборону українських політичних в’язнів в СРСР, точно опрацьовуючи розподіл цих фондів на окремі дуже специфічні проекти.

2. Закликати до роботи, за фінансової допомоги УККА, постійну Конференцію всіх діючих і зацікавлених справою оборони комітетів і організацій з такою метою:

а) проводити раз на півроку спільні наради;

б) планувати акції оборони в крайовому масштабі на піврічний період;

в) координувати окремі виступи в обороні політв’язнів;

г) узгоджувати видання інформаційних матеріалів про українських політичних в’язнів та взаємно допомагати у їх підготовці;

ґ) планувати розповсюджування творів українського самвидаву англійською мовою й інформаційних матеріалів про події в Україні.

3. Зібрати 3–5-членну комісію об’єктивно думаючих викладачів американських вищих шкіл, які б розглядали видані чи підготовлювані до друку твори українського самвидаву англійською мовою і які були б компетентним і вирішальним чинником рекомендувати масове розповсюдження їх серед іноземців відділами УККА, комітетами оборони й суспільно-громадськими організаціями.

4. Розпочати негайно акцію оборони українських політичних в’язнів двох категорій:

а) тих, які незаконно сидять в психіатричних тюрмах;

б) тих, які сидять по 20 і більше років в тюрмах і концтаборах за участь в українському визвольному русі.

5. Підготувати спільними зусиллями зацікавлених і компетентних організацій і приватних осіб посібник для українців, які їдуть в Україну, з інформаціями практичного характеру відносно їхньої гідної поведінки в Україні і можливостей включитися в оборону політичних в’язнів і української справи під час таких поїздок.

6. Доручити Комісії досліджень сучасної України влаштовувати у великих місцевостях українського поселення студійні конференції, присвячені розглядові дійсності в Україні та для більш активного включення української громади в оборону українських політичних в’язнів, акції проти нищення релігії, релігійних та історичних пам’яток в Україні, на оборону законних прав українського народу.

7. Влаштувати відповідні заходи перед американськими урядовими чиновниками, щоб українських втікачів з Радянської України скеровували до влаштування в цій країні в українські установи і в першу чергу до ЗУАДК.

8. Зобов’язати нову Екзекутиву УККА, щоби вона закуповувала відповідну кількість англомовних творів українського самвидаву для розповсюдження серед американських політичних діячів, зарубіжних амбасад і місій ООН в США.

Хоча б часткове здійснення цих проектів буде доказом нашої національної і державної зрілості, залучить нашу спільноту, як усвідомлюючий свої завдання національний чинник, до конкретної і дуже практичної допомоги нашому народові в Україні.

Здійснюючи ці проекти, ми доведемо, що за нашими патріотичними заявами і деклараціями стоять конкретні і практичні справи, які так потрібні сьогодні в Україні.

«Свобода», ч. 222, 223; 16, 17 листопада 1976р.

За виданням: Зінкевич, Осип. Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 / Осип Зінкевич. – К.: Смолоскип, 2016. – 504 с. (С. 418–428)

На знімку: Осип Зінкевич, Париж, 1950 рік .

Рекомендувати цей матеріал