Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЧХАН Михайло

15.02.2016 | Прокопенко Гаврило | Рукопис Г. Проклопенка
Гаврило ПРОКОПЕНКО

НЕЗАБУТНІЙ МИХАЙЛО ЧХАН

Уперше я побачив Михайла Чхана, мабуть, восени 1961 року на заняттях Дніпропетровського обласного літературного об`єднання, яким керував тоді (чи був куратором від місцевої організації СПУ) Павло Кононенко. З Михайлом Чханом одразу ми потоваришували міцно, відчувши, що являємо собою майже alter ego (друге я), хоча була між нами одна дуже болюча відмінність, а саме: Михайлів безкомпромісний атеїзм. Це побратимство тривало років 12 – 14. Зіпсували ці прекрасні стосунки «уклінні» статті на замовлення можновладців, які Михайло став писати десь року з 1973-го: про «альянс Тризуба з Зіркою Давида», Спілку Української Молоді та ін., а також «вдячні» вірші за квартиру, отриману ним тоді: «я приймаю ордер, наче орден», «повертаю зорі на Москву» тощо. До речі, я допомагав йому переїздити на ту квартиру, вже розуміючи, що побратимство наше заходить у смугу руйнівних випробувань. Михайла тоді старанно обробляли «зичливці» з органів, споювали чорно, що зрештою спричинилось до його передчасної поетичної і фізичної смерті. І хоч моїх порад і навіть вимог він уже не здатен був сприймати, я не поривав з ним, стосунки підтримував до кінця, листувався, навідував у лікарні після паралічу, заохочував до творчості, рятував від занепаду, навіть пародії та епіграми писати почав, аби розраджувати, та, на жаль, не подужав витягти побратима з провалля розкладу особистості.

Шостий том новітньої «Антології української поезії» (вид-во «Дніпро», К., 1986), якого я чекав нетерпляче, бо сподівався, навіть був переконаний, що побачу й почую там Чхана, – гірко розчарував мене: Михайла там не було. С. Бурлаков, В. Корж, Ганна Світлична, Любов Голота – були, а М. Чхана, поета істинно природного, природженого, змалку напоєного чебрецево-полиновим настоєм південноукраїнського степу, живодайними народнопісенними джерелами, – не було. Чому? За віщо така образа, така чорна несправедливість? Тепер ясно: за талант, за нескореність, за українськість… Запитав С. Бурлакова – чому? І почув у відповідь: не ми добирали авторів, нам з Києва надіслали список поетів, одібраних для антології… Написав Борисові Олійнику, секретареві правління СПУ, який особисто був знайомий з Михайлом (ми не раз заходили до нього, коли він працював у редакції журналу «Дніпро»), нагадував йому, що доля поета Чхана була суворою, іноді жорстокою: з сімнадцяти років у діючій армії, мав тяжке поранення, після якого весь вік накульгував. Тепер ось після інсульту частково паралізований живе з 90-річною матір`ю в селі Кам`янці Апостолівського району на Січеславщині; думалось, що хоч до 60-річчя видадуть його «Вибране» (бо вже друго-, третьорядніші й молодші повидавалися) – аж ні, навіть в антологію не потрапив; виходить, що нікому немає діла до поета Чхана – ні в правлінні Дніпропетровської письменницької організації, ні в керівництві СПУ, а він же – інвалід війни, член СПУ з 1966 р., автор семи поетичних книжок і просто людина з душею і серцем, знедолена, змучена, скривджена, але жива, ще жива… Ні слова у відповідь я від Б. Олійника не дочекався.

Написав і надіслав до газети «Літературна Україна» в лютому 1987 р. статтю «Поет Михайло Чхан не увійшов до антології – чому?», радив працівникам газети погортати збірки М. Чхана, передрукував для них кілька віршів, які репрезентують Чхана як поета «з незагальним виразом обличчя» і спроможні прикрасити будь-яку антологію. Один вірш наводжу.

А ще ж у Чхана є речі, наснажені високим громадянством, полум`яним патріотизмом («Честь і чесність», «Кілометри мої…», «Фараон», «Тінь», «Клен», класичні вірші історичної тематики («Правиця», «Регочуть козаки…», «Цю скелину віком не розчавлено…», «Розкувались коні…», оригінальна філософська та інтимна лірика. Поета, схожого на Михайла Чхана за стилем і манерою, ви не знайдете в антології. Зате знайдете чимало добірок, у яких поезія й не ночувала. Либонь, таки має рацію В. Затуливітер, коли спантеличено запитує в цій же антології: «Минає епоха великих? Надходить година безликих?» Безликих охоче друкують, а справжньому поетові в антології місця не стачає. Невже й тут діють стопрокляті «закони» шлакобетонної ієрархії сфер та рангів, чинопочитання, протекціонізм ті егоїзм?

14 вересня 1987 року Михайла Антоновича не стало. Рівно шістдесят з половиною років відміряла йому доля. «Літературна Україна» вмістила короткий скромний некролог, а мою статтю не надрукувала, не спромоглася навіть на скромний відписку-пояснення.

Переконаний, що М. А. Чхан був одним із найкращих українських поетів 60–70-х рр., а серед поетів Січеславщини – це найбільший, найобдарованіший поет. Про це свідчить трійця його блискучих збірок «Грані», «Озонія», «Ярило». Колеги (хіба що крім О. Крилова, В. Чемериса, В. Савченка, Ю. Кібця, С. Левенця) Михайла любили мало, цінували не дуже – більше заздрили.

Чхан не нажив собі лежниці:

Трудився, працював щосили –

І от виходить у столиці,

Як сніг на голову, «Ярило»!

Іще одна розкішна гілка:

Вагомий зміст, важлива тема…

Та в назві вкралася помилка –

Потрібно «Я» писать окремо.

Це Володя Сіренко так по-дружньому пожартував. Епіграма зажила популярності. Михайло з гіркотою розповідав мені, як активно пропагував її В. Корж та інші «приятелі». «Допомагали» йому і в творчості. Коли вийшла його збірка «Куранти» (вид-во «Промінь», 1973), я не міг повірити, що заспівний перший вірш, змонтований всуціль із загальників, написаний ним самим. Запитав про це Михайла, і він знічено зізнався, що насправді ця недолуга «преамбула» є витвором працівників видавництва. Без цього «шедевру», який дискредитував поета, збірку не здавали на виробництво.

Михайло Чхан був не лише Поетом – він був насамперед Людиною. В 1967 р.. коли отримав я «відлупа» з «Радянського письменника», він, дізнавшись про це, негайно надіслав мені листівку:

Хай тобі надіється новизна, Гавриле,

Хай тебе не зігнуть і зневіра, й сум:

Приземлити можна і орлині крила,

Та не приземлити піднебесся дум!

А як він радів, коли в 1979 році я приніс йому в лікарню мою й поки що єдину збірку «Сонячний вітер»! Негайно ж зімпровізував катрена, з котрого я запам`ятав лише два останні рядки: «Прокопав Прокопенко космічний рівчак – і гуля в ньому сонячний вітер!» Як він любив допомогти, поставити на ноги першого-ліпшого обдарованого літератора! Пригадую, якось говорив з ним про Михайла Романушка: мовляв, потрібно підказати йому, повчити, витратити час на нього – він того вартий. Чхан проникливо подивився мені в очі й заперечливо похитав головою: «Романушкові моя наука не потрібна, бо він пише краще за мене». – «Не вигадуй, Михайле!» – кинув я. – «А ти сам уважно почитай і порівняй!», – стояв на своєму Чхан. Він був закоханий у життя й поезію, любив до самозабуття людей-творців, навіть до графоманів був поблажливим. Казав: це великі мученики, що спалюють себе на вогнищі натхнення. Любив жарти, піддрочки. Було телефонує до мене додому, дружину питає: «А де твій залізничник?» Це до того, що я – Гаврило. А в залізничників є вислів: «Крути, Гаврило!» А то заповзявся називати мене Сократом (звісно, за форму лисини). А як глухнути став – Глухарем. Переповідав мені численні епіграми Олексія Гавриловича Крилова на кшталт «Искусству нужен так Нехода, Как ж… винт от парохода», під`юджував мене: «А ти зумів би?» – «А чого ж? Мистецтву так потрібен Чхан, Як прикордоннику наган». – «Е, це дифірамб!» – «Не подобається? Тоді ось таке: «Кашель і Чхан – Грипас». Примовк мій Михайлик, але ненадовго, видає експромт:

Каламбур твій просто аж прилизано,

Аж у мене злість заговорила:

Від Сократа в тебе тільки лисина,

А під нею все ж таки – Гаврило!

Михайло Чхан був усебічно обдарованою особистістю: не тільки чудовим поетом, але й натхненим співаком. Якось пізнього серпневого вечора поверталися ми з самарського лісу човном до друзів на ночівлю. Саме зійшов місяць, простеливши по Самарі золоту чаклунську доріжку, і Михайло заспівав: «Ой не світи, місяченьку». Я ніколи ні раніше, ні пізніше не чув ліпшого виконання. Так само по-чханівськи самобутньо співав він «Літа орел, літа сизий». Певен, що моє свідчення ствердять Михайлові товариші, які також слухали його співи.

Не знаю, як він, а я після спілкування з ним заряджався творчим настроєм на місяці. Такий був Михайло Чхан, манливий вогник степовий, погашений отруйною темрявою тиранії і стагнації. Але залишилися чародійні віршовані рядки, що випромінюють незнищенні думки й почуття, в яких нуртує його козацька душа, б`ється його щире українське серце. І це назавше.

Січеслав. 1990 – 1992 рр. Г. Прокопенко.

Набрав з рукопису Василь Овсієнко 16.02.2009 р.

Рекомендувати цей матеріал