Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГОРСЬКА Алла. Історична пам’ять

08.02.2016 | Зарецький Олесь | Збірник наукових праць ННДІУ. – Київ, 2010. – Т. XXVII.
Історична пам’ять про Аллу Горську в 1970-80 рр.

Олексій ЗАРЕЦЬКИЙ,

кандидат філологічних наук,

завідувач відділу координації вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства

Збірник наукових праць ННДІУ. – Київ, 2010. – Т. XXVII.

Анотація. У статті досліджено нищення історичної пам’яті українського народу. Показано особливості цього процесу у випадку Алли Горської в останні десятиріччя існування Радянської України. Для збереження історичної пам’яті визначальною була роль матеріалу про А. Горську у IV випуску „Українського вісника”, який видавав В. Чорновіл. Цей матеріал упродовж багатьох років був основним джерелом публікацій про А. Горську за кордоном, а з кінця 1980-х років і в Україні. Проведено дискурсивний аналіз публікацій у самвидаві та за кордоном. У статті визначено механізми аберації історичної пам’яті в умовах обмежень та утисків, які призводили до некритичного ставлення до матеріалу В. Чорновола. Дано також критичний аналіз документів ГДА СБУ.

Ключові слова: історична пам’ять, український народ, Радянська Україна, самвидав, аберація пам’яті.

Радянська влада або нищила пам’ять про історію України, або перекручувала (фальсифікувала) її. Причини та методи цього виходять за межі нашого дослідження, але є достатньо глибоко дослідженими та й відомими в Україні. Поняття історичної пам’яті розроблено, зокрема, Г. Ващенком , П. П. Кононенком , Я. С. Калакурою і вживається у двох значеннях – 1) як природна властивість людини, її здатність фіксувати і зберігати в пам’яті образи людей, події, явища; 2) як неодмінна умова становлення і розвитку суспільства. У цій розвідці, у рамках нашої теми, ми спробуємо дослідити деякі ситуативні, психологічні моменти збереження історичної пам’яті в минулому.

Аллу Горську було згадано у каталогах виставок, пресі в 1950–60-х роках епізодично, у зв’язку з участю в офіційних виставках, тим більше, що певний час вона була членом Спілки художників, а також як виконавця помітних монументальних робіт. За межами України її згадували епізодично, головним чином у зв’язку з побиттям вітражу в червоному корпусі Київського університету ім. Т. Г. Шевченка в ніч з 8 на 9 березня 1964 року . Натомість на рівні усної традиції – чуток, пліток тощо – вона була досить знаною людиною, особливо після піднесення та закриття у 1963-64 роках Клубу творчої молоді „Сучасник”, знищення вітражу, Листа-протесту 139-ти у 1968 році тощо. Зберігалася усна пам’ять про Аллу Горську – її друзів, колег, ймовірно, хтось і записував спогади. Таким чином ця усна пам’ять, яку можна вважати також історичною пам’яттю, певним її короткотривалим різновидом, була зафіксована. Вона була актуалізована і отримала друковану форму значно пізніше, вже після зникнення цензури у спогадах, які вийшли друком на початку 1990-х .

Окрім публікацій спогадів початку 1990-х років, слід також вказати унікальне джерело – „Щоденники” Леся Танюка. Записи в них робилися за кілька днів після події, а часто і день-у-день. Для прикладу можна вказати записи про побиття вітражу . Пізніше Л. Танюк єдиний раз у СРСР 1970-80-х подав у своїй книзі „Марьян Крушельницкий” епізод про А. Горську . У ті роки приватно зберігались її особисті документи, нотатки, листи, художні твори.

Після трагічної смерті Алли Горської 28 листопада 1970 року хвиля чуток була дуже значною – ця подія надзвичайно глибоко вразила багатьох людей, суспільством ширилися моторошні страхітливі версії . Ці чутки можуть бути предметом окремого дослідження, але схематично можна визначити таке річище: було це політичне чи побутове вбивство, а якщо політичне – то було воно сплановане чи спонтанне у випадку викрадення з метою залякування. У обох випадках таке рішення мало б прийматися певною інстанцією. А в умовах значної централізації СРСР – на високому рівні. Це й було однією з тем обговорення в 1970-х – рішення приймалося на рівні Києва чи Москви. Після відкриття архівів КДБ, які стосуються подій до здобуття незалежності України, у 2008–2009 роках стало відомо, що реагування на смерть Алли Горської прискіпливо і ретельно відслідковувалася. КДБ УРСР неодноразово надсилав до ЦК КПУ спецповідомлення щодо факту загибелі А. Горської, настроїв людей щодо її смерті та похорону. Це найвища форма звітності КДБ УРСР, так само як і звітність КДБ УРСР щодо КДБ СРСР. Сам факт є показовим, адже офіційно А. Горська була непричетна до антирадянської чи якої-небудь іншої ворожої та офіційно зафіксованої діяльності. Єдине, що можна відзначити – це виклики до КДБ як свідка та виключення зі Спілки художників (але формально з творчих мотивів). Відзначимо, що у Васильківської міліції, яка офіційно виявила тіло 2 грудня 1970 р., не було жодних підстав терміново звітувати в КДБ УРСР щодо імовірно побутового злочину. А за наступні два тижні, у період з 3 по 18 грудня, КДБ УРСР надіслав до ЦК КПУ п’ять спецповідомлень, які безпосередньо стосувались Алли Горської , і два, дотичних до її діяльності .

Вражають строки, в які ці спецповідомлення надсилались. Про смерть – 3 грудня 1970 року, тобто на наступний день після офіційно виявленого васильківською міліцією тіла. Щодо настроїв громадськості спецповідомлення було надіслано 5 грудня – тобто день-у-день тоді, коли вирішувалось питання про організацію поховання та визначення кладовища. 8 грудня спецповідомлення про поховання – на наступний день після поховання 7 грудня. 11 і 18 грудня знову повідомляли про реагування на смерть. Така швидкість реагування була можлива лише у випадку постійного оперативного контролю КДБ УРСР, визначеного секретним невідомим поки що нам наказом. Джерелом цієї інформації могли бути лише секретні джерела – повідомлення агентів та матеріали технічного прослуховування. У випадку звітності у встановленому порядку така інформація могла дійти до КДБ та ЦК КПУ за декілька тижнів і потрапити у місячний чи квартальний звіти. Також 4 грудня датовано спецповідомлення щодо реагування представників українського демократичного руху на засудження В. Мороза, а 11 грудня щодо контактів представників українського демократичного руху з письменницею Вірою Селянською-Вовк (з Бразилії). Відзначимо, що обидва були у дружніх стосунках та контактували з А. Горською. Доводиться визнати, що фіксація настроїв розгубленості, пригніченості та дезорієнтації наших людей було у цей період найважливішим завданням держбезпеки та комуністичної влади. Оперативність, з якою ці заходи проводились, не викликає сумніву, що до них готувалися заздалегідь – до вбивства та поховання Алли Горської. Отже можна говорити принаймні про дві інстанції, причетні до замовлення, організації та виконання вбивства Алли Горської – ЦК КПУ та КДБ УРСР. Сам факт подання таких спецповідомлень дає підстави робити остаточні висновки. Аналіз власне змісту спецповідомлень може бути зроблено у подальших дослідженнях. Головним чином влітку 1990 року значна частина документації КДБ була знищена на підставі чинного тоді нормативу, як такі, що їх збереження було непотрібно.

У 1970–80 роки джерела історичної пам’яті були вкрай обмеженими і формувалися вони у напруженій драматичній обстановці безжалісної, жорстокої, але й системної, глибоко ешелонованої боротьби тоталітарної держави з українським національним демократичним рухом. Втім, сама репресивна машина імітувала ситуацію, що ніби і нічого особливого не відбувається . Хоча, наприклад, у багато разів перевиданій, перекладеній і українською мовою книзі М. Яковлєва факт такої масштабної боротьби визнається .

Інакше формувалася історична пам’ять у нелегальному самвидаві та західній пресі. Найважливішим документом (текстом) для формування історичної пам’яті про Аллу Горську у 1970–80-ті роки став четвертий випуск „Українського вісника”, який розповсюджувався у самвидаві, його було також передано В. М. Чорноволом на Захід і опубліковано там .

Енциклопедія українознавства дає таку характеристику – „Український вісник” – позацензурний самвидавський журнал. У 1970–74 рр. Вийшло 6 випусків, перевиданих (за винятком ч. 5) на Заході і виданих вид. Смолоскип). Деякі чч. англійською та французькою мовами” .

З точки зору історичної пам’яті про Аллу Горську можна виокремити такі аспекти. Стаття „Трагічна смерть А. Горської” у ІV числі „Українського вісника” була єдина стаття про Аллу Горську на Заході, де вона того ж року була передрукована видавництвом Смолоскип . Вона неодноразово передруковувалася у різних редакціях та слугувала джерелом для інших матеріалів, зокрема, словникових статей. За залізною завісою не було науковців, журналістів, які могли б дати критичну оцінку, доповнити чи коментувати цей текст.

Дамо коротку характеристику цього журналу і матеріалу про Аллу Горську, спираючись на повне коментоване видання 2006 року .

Зробимо дискурсивний аналіз цього матеріалу. На обкладинці подано присвяту: „Світлій пам’яті Алли Горської – громадянки, митця, людини – присвячується” . Текст складається з таких частин: „Трагічна смерть Алли Горської” ; за текстом ідуть вставки „Із запису „обговорення” справи про Шевченківський вітраж у Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка” ; „Скарга А. Горської Прокуророві УРСР”; тексти виступів на похованні: О. Сергієнка – „Слово від друзів” ; Є. Сверстюка – „На могилу Алли Горської” ; І. Геля – „Виступ на похороні Алли Горської” ; вірш В. Стуса – „Пам’яті Алли Горської” . Вісник містить також низку матеріалів, присвячених В. Морозу , а також матеріалів, присвячених В. Симоненкові у зв’язку з 36-ю річницею від дня народження і 7-ю річницею від дня смерті. У цьому матеріалі неодноразово згадано А. Горську . Далі йдеться про позасудові репресії проти тих, хто виступав на похованні А. Горської чи просто брав участь – О. Сергієнка , О. Заливахи , І. Геля .

Складається враження, що текст «Українського вісника» написано на одному диханні, поспіхом. Редактор-упорядник Валентина Чорновіл відзначає: „Працював В’ячеслав Чорновіл дуже конспіративно, тому безпосередньо причетними до випуску журналу було кілька осіб. ...У збиранні та розповсюдженні матеріалів було зайнято більше людей, які часом навіть не знали, хто редактор журналу й де він виходить, або лише здогадувались” . Тобто могли мати місце й описки, друкарські помилки, проблеми розбірливості дрібних літер рукопису .

Ґрунтуючись на дослідженнях 1990 – 2000-х років можна вказати на деякі фактографічні помилки, неточності тощо. Вони спричинили певну аберацію історичної пам’яті – зсув фокусу, відхилення, розмитість.

Отже, описовим методом подамо теми статті „Українського вісника”, випуск 4, про Аллу Горську. Використовуючи цю схему, ми надалі зробимо спробу експлікувати аберацію історичної пам’яті.

1. Повідомлення про загибель Алли Горської.

2. Походження. Початки творчої діяльності А. Горської.

3. Клуб творчої молоді „Сучасник”.

4. Загальна характеристика діяльності.

5. Побиття вітражу у Київському університеті 1964 р.

6. Правозахисна діяльність.

6.1 Арешти 1965 р.

6.2 Заяви про незаконне ведення слідства.

6.3 Колективна заява в обороні О. Заливахи.

7. Праця А. Горської в царині монументального мистецтва.

8. Правозахисна діяльність (продовження).

8.1 Суд над В. Чорноволом.

8.2 Лист-протест 139-ти.

8.3 Відкритий лист до „Літературної України”.

8.4 Підтримка А. Горською В. Мороза.

9. Обставини загиблі Алли Горської.

9.1 Виступ лектора.

9.2 Три версії смерті.

9.3 Похорон.

9.4 Виступи на похованні.

9.5 Чутки.

Це вже було четверте число „Українського вісника”. Ці тексти В’ячеслав Чорновіл писав у нелегальних умовах, вони надзвичайно глибоко зачіпали емоційно його особисто, що, втім, він намагався приховати. Так само і стаття про Аллу Горську написана в дещо сухуватій фактографічній манері. Автор намагається бути точним у посиланні на можливі джерела, пропонує різні можливі версії. В. Чорновіл цілком уявляв собі свого адресата – це прошарок читачів самвидаву в Україні та правозахисні кола у цілому в СРСР, а також читач на Заході. Цього читача автор, який ніколи не був за кордоном СРСР, навряд чи уявляв з цілковитою ясністю. Але можна відзначити, що статтю передрукували “Сучасність”, “Визвольний Шлях”, “Екран” . «Український вісник» було перекладено і для англомовного та франкомовного читача. У цих публікаціях почали наростати помилки, спричинені вкрай обмеженим колом джерел. У цілому можна говорити про певне спрощення біографії Алли Горської, подачі подій у чорно-білому світоглядному вимірі. Але текст В. Чорновола не є тенденційним, і аберація спричинена головним чином авторитетністю та унікальністю цього джерела історичної пам’яті. І саме з цих причин низку зсувів та тенденційних тлумачень заклав власне „Український вісник”. Подамо їх за описовою методикою за виділеними нами темами.

Стаття прочинається реченням: „28 листопада була забита при нез’ясованих обставинах українська художниця і громадська діячка Алла Горська” . Значно пізніше стало достеменно відомо (а не на рівні припущень), що прокуратурою Київської області було проведено слідство і у вбивстві А. Горської звинувачено її свекра Івана Зарецького, який 29 листопада того ж року наклав на себе руки. Хоча у принципі В’ячеслав Чорновіл був цілком правий – це слідство нічого не з’ясовувало, а записало сфальшовану версію . Але така інформація В. Чорновола є безумовно неточною. Радянська система, як і за сталінських часів, намагалася виглядати юридично повноцінною.

В. Чорновіл пише, що А. Горська „виховувалася у зросійщеній київський родині” . Її батьки Олена та Олександр Горські жодного стосунку до Києва не мали, аж поки наприкінці 1943 року О. Горський не отримав призначення на посаду директора Київської кіностудії художніх фільмів, де пропрацював 10 років. Тобто по суті, А. Горська виховувалася у радянізованій ленінградській українській родині, де вона мешкала з 1933 по 1943 рік . І це суттєво, бо Горські не мали жодного стосунку до агресивного російськомовного київського міщанства, окрім тодішнього середовища на кіностудії.

7. Щодо монументальних робіт: „Після виключення зі Спілки (художників) змушена була шукати роботу на виїзді, створивши разом з іншими художниками ряд монументально-декоративних комплексів у Донбасі” . Це твердження В. Чорновола є неточним, адже у Донецьку, а пізніше у Жданові (нині Маріуполь), а також у Краснодоні, художники знайшли замовлення, які вони вважали цілком престижними та адекватними їхньому художньому рівню.

8.2 Щодо гонінь на підписантів „Листа-протесту –139” В. Чорновіл пише: „Під час погрому за підписання цієї заяви, офіційно названої „антирадянською”, із групи художників тільки А. Горська, Л. Семикіна та Г. Севрук трималися до кінця безкомпромісно, за що знову були виключені зі Спілки художників” . Є підстави припускати, що він за певною інерцією вжив поширене тоді серед шістдесятників слово компроміс. Але воно неточно передає смисл тих подій, адже компроміс це є певна угода, що передбачає взаємні поступки, поступки заради досягнення мети, а від підписантів під специфічним жорстоким тиском вимагали каяття – просто відмови від підпису і засудження своїх дій.

9.2 Про загибель А. Горської В. Чорновіл пише: „Слідство відразу набрало звинувачувального ухилу проти Н. Світличної, Є. Сверстюка...” . Можна припустити, що це просто неточність, спричинена браком інформації в умовах термінового написання статті в конспіративних умовах. Після виявлення тіла А. Горської дільничним міліціонером у присутності Є. Сверстюка та Н. Світличної їх майже негайно міліцейською машиною відвезли до Києва. Те, що їхні показання не було зафіксовано, було грубим порушенням карно-процесуального кодексу.

9.2 В. Чорновіл розглядає можливі версії вбивства Алли Горської, і він пише: „Багато хто вважає, що зробив це свекор – людина похилого віку у якого за рік перед тим померла дружина і в зв’язку з цим траплялися розлади психіки” . Свекор – І. А. Зарецький – був у надзвичайно пригніченому стані, але відзначимо, що він не лише ніколи не лікувався, а й ніколи не скаржився і не звертався ані до психіатра, ані до невропатолога. Втім, самотні, без соціальної адаптації люди часто можуть становити інтерес для спецслужб.

9.3 Також слід відзначити такі обставини поховання Алли Горської, які можна пояснити надзвичайним емоційним напруженням, яке В. Чорновіл намагався не демонструвати. Він пише: „До тіла замордованої не допустили нікого з рідних чи близьких, відкриту труну не дозволили”. У моргу А. Горську споряджали в останню путь члени монументальної секції Спілки художників, зокрема Ірина Левитська, Іван Литовченко, а також Надія Світлична. І саме вони вирішили ховати у закритій труні з огляду на поганий стан обличчя покійної. Далі В. Чорновіл пише: „Аллу ховали на новоствореному цвинтарі – на пустирі за містом” . Відзначимо, що А. Горську ховали не на новоствореному, а на старому, хоча маловідомому багатьом киянам цвинтарі. Тоді його називали Гостомельським чи Берковецьким і там відбувались планові поховання. Пізніше воно стало найбільшим у Києві і офіційно прибрало назву Міське. Ці неточності ніби й не є принциповими і в цілому не змінюють картини. Але у подальших публікаціях вони не усувались, але, навпаки, могли поглиблюватись.

Низка зарубіжних видань передрукувала матеріал „Українського вісника”. Подамо текстологічний аналіз деяких із них, щоб показати аберацію. Так, у американських газеті Chicago Tribune було подано цей матеріал у авторизованому перекладі власного кореспондента газети Френка Старра . Ця стаття містить низку уточнень, які б мали зробити цю статтю зрозумілою для англомовного читача – так вказано, що Київ є столицею України, вказано місцезнаходження Василькова та Фастова стосовно Києва, уточнено, що „КҐБ” є секретною поліцією, а в подальшому викладі названо вже просто поліція тощо. Вказано, що жодні офіційні чинники в Україні не повідомили про смерть А. Горської, а «Український Вісник» (перекладено як Ukrainian Herald) є підпільним нелегальним виданням, копію якого було передано на Захід. У цілому переклад є достатньо точним, стилістично відповідає тексту В. Чорновола і містить незначні скорочення. Англійську назву статті можна перекласти як „Висока ціна незгоди у Радянському Союзі”.

Чиказький україномовний часопис «Екран» подає короткий виклад матеріалу з Українського Вісника, про що побіжно вказано у самому викладі, а джерелом якого названа: „Америка”. В матеріалі вказано, що „З України приходить чим раз більше матеріалів про таємничу смерть видатної української мисткині з Києва Алли Горської”. У цьому матеріалі А. Горській дається висока оцінка – „належала до найактивніших українських громадських діячів”. Матеріал відверто формулює деякі положення, що логічно з точки зору західної людини, не знайомої з подвійними стандартами, та ще й у надзвичайно напруженій ситуації у тоталітарній державі. Сказано, що до „Клюбу творчої молоді в 1960-х роках сходилися на дискусії представники української інтелігенції”. Члени клубу постійно вели дискусії, але у певній прихованій формі, і коли вони офіційно сходилися на вечори, екскурсії тощо, то дискусій не вели. Але дискусійні клуби – то типовий феномен західної цивілізації. З інформації виглядає так, що побиття вітражу в Університеті в ніч з 8 на 9 березня було зроблено за вказівкою КҐБ, але насправді міськкому КПУ, що є суттєвим, адже сама комуністична влада постійно, хоча й у непрямий спосіб, списували свої злочини на перегини КҐБ. З цієї інформації можна зробити висновок, що після побиття вітражу А. Горську та Л. Семикіну виключили зі спілки художників, а П. Заливаху заарештували. П. Заливаху ж заарештували лише за півтора року по тому і зв’язок зі знищенням вітражу, який імовірно й існував, та був опосередкованим. У цьому матеріалі також вказано, що „українські діячі культури і люди, що відважно й одверто виступали з критикою політики московлення...” Але ж відважно й одверто виступати було просто неможливо. З одного боку, всі ці аберації, відхилення, викликанні певною іншою точкою споглядання, є несуттєвими. Але слід врахувати, що „Український вісник” був, звичайно, не єдиним джерелом інформації, але найголовнішим, авторитетним друкованим виданням, і ті неточності, які були в ньому, ставали суттєвим джерелом саме в аспекті історичної пам’яті.

У пізніших виданнях, вже й енциклопедичних, – стикаємося з новими трактуваннями, помилками. Причому часто джерелом їх були саме аберації тексту В. Чорновола.

Проаналізуємо один із найбільш авторитетних текстів про А. Горську – відповідну статтю в Енциклопедії українознавства:

„Г. А. – активістка укр. нац. Руху, родом з Криму”. Але вона не родом з Криму, але лише народжена в Криму. І це лише на перший погляд мало суттєво. Адже створювався образ А. Горської – людини, яка жодного стосунку до України не мала. Далі – „Для прожитку змушена була покинути Київ”. Неточність В. Чорновола лише посилюється. Мають місце просто помилки – „з Г. Севрюком” і це, як ми показали, не є недбальством, але граничним браком елементарної інформації. Даних про визначну художницю Галину Севрук не було у жодному доступному довіднику. Автори енциклопедичної статті не знали, що Галина Севрук – жінка. „Офіційно злочин залишився без розвязки” (орфографія оригіналу – О.З.). У цьому випадку трактування В. Чорновола ще більш спрощено, але у такому вигляді воно подавалося у переважній більшості видань.

„Вітраж – через свій нестандартний, нетрадиційний стиль і патріотичний зміст (зображення гнівного Т. Шевченка)”. З таким трактуванням можна погодитися, попри деяке спрощення. Особливе значення дискурсу „Українського вісника” полягає також у тому, що у тих напружених драматичних умовах цей текст було певною мірою сакралізовано, канонізовано. Оскільки ця інформація про неї була єдиним авторитетним друкованим джерелом, то відбувалась фіксація цієї версії, її поетизація та міфологізація, яку можна визначити як „смерть героя” . Елементарна, побутова інформація нищилася. І ціною неймовірних зусиль В. Чорноволу та його соратникам, а також демократичним колам на Заході вдавалося зберегти історичну пам’ять.

Дискурс „Українського вісника” сформував історичну пам’ять про А. Горську та її добу і лише в 1990-ті роки, від перших непідцензурних публікацій і до виходу книги „Алла Горська. Червона тінь калини” у 1996 році, відбулася деяка корекція історичної пам’яті про А. Горську.

Ситуація на Заході почала змінюватися лише на початку 1980-х років, коли на „Радіо Свобода” почала працювати Надія Світлична, яка виїхала з Радянського Союзу на Захід 1978 року і яка добре орієнтувалася в цій проблематиці. Вона систематично розповідала про шістдесятників і, зокрема, про А. Горську. Спогади Н. Світличної про А. Горську були видані в Україні вже 1990 року, вона також неодноразово давала великі інтерв’ю . Спогади Н. Світличної містять фактографічно точний виклад того, що вона особисто знала про А. Горську. Познайомились вони 1963 року в Києві на вечорі, присвяченому В. Маяковському, і ця дружба тривала до смерті А. Горської. Відзначимо, що спогади Н. Світличної не містять тої аберації, яка притаманна „Українському віснику”. Ситуація радикально змінилася 1990 року, коли впала залізна завіса. Дослідник біографії та творчості зі США Богдан Певний опублікував свої статті . У них він використав не лише ґрунтовну і відносно значну публікацію про А. Горську у липні 1990 року , а й підготовчі матеріали до статей та спогадів, які були йому надані Н. Васильченко та О. Зарецьким. Він мав нагоду також спілкуватися з людьми, які раніше не приїздили до США. У цих статтях загалом усунуто аберацію „Українського вісника”. Б. Певний також обережно звертає увагу на те, що стаття В. Чорновола в „Українському віснику” лише лаконічно констатує деякі факти, пропонує версії без аргументації. Втім, із цих статей зрозуміло, що в тих умовах В. Чорновіл і не мав можливості діяти та писати інакше.

У радянській сфальшованій історичній пам’яті, суспільній думці, пресі та й історичній науці А. Горська опинилась у становищі таких постатей, як міністри урядів УНР, Директорії та Гетьманату чи генералів їхніх армій. Деякі з них могли бути згадані у такому специфічному жанрі як критика буржуазних історичних концепцій. І ці видання були малотиражні та часто зберігалися у спецхранах бібліотек. Там само зберігалися українські журнали, видані на Заході. Ці часописи могли зберігатись у цілком секретному архіві КДБ. Те саме можна сказати про переважну більшість провідників ОУН та УПА. Багато хто з них взагалі зник із будь-яких офіційних текстів. Історична пам’ять про Аллу Горську набула і певного релігійного чи містичного виміру .

Алексей Зарецкий

Историческая память про Аллу Горскую в 1970-80 гг.

Аннотация. В статье исследуется уничтожение исторической памяти украинского народа. Показано особенности этого процесса в случае Аллы Горской в последние десятилетия существования Советской Украины. Для сохранения исторической памяти определяющей была роль материала про А. Горскую в IV выпуске «Украинского вестника», который издавался В. Чорноволом. Этот материал на протяжении многих лет был основным источником публикаций про А. Горскую за границей, а с конца 1980-х и в Украине. Проведено дискурсивный анализ публикаций в самиздате и за границей. В статье определены механизмы аберрации исторической памяти в условиях ограничений и притеснений, которые привели к некритическому воспроизведению материала В. Чорновола. Дано также критический анализ документов Отраслевого государственного архива СБУ.

Ключевые слова: историческая память, украинский народ, Советская Украина, самиздат, аберрация исторической памяти.

Oleksiy Zaretskyy

Historical memory of Alla Horska: 1970-80th.

Annotation. The article is devoted to the destruction of historical memory of Ukrainian people. The peculiarities of this process are considered in the case of Alla Horska in the last decades of existence of Soviet Ukraine. The main factor for conservation of historical memory was the article devoted to Alla Horska in the IV issue of Ukrainskyi Visnyk (Ukrainian Herald) self-published by Viacheslav Chornovil. This article was the main source for publications about Alla Horska abroad and from the end of 1980-th also in Ukraine. The discourse analyses of publications in samvydav and also abroad is made. The article gives the review of aberration of historical memory in conditions of oppressions and limitations, which resulted in uncritical reception of W. Chornovil papers. The critical analyses of data in Branch State Archive of SBU is presented.

Key words: historical memory, Ukrainian people, Soviet Ukraine, samvydav, aberration of historical memory.

Рекомендувати цей матеріал