Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ

29.10.2013 | Овсієнко В.В. | Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення // Газета “Самостійна Україна”, число 25-28 (212-215), жовтень 1996.

Розмова з Миколою РУДЕНКОМ, Головою Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод
(1 листопада 1996 року)
За виданнями: Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. Документи. Історія. Біоґрафії. // Газета “Самостійна Україна”, число 25-28 (212-215), жовтень 1996. Спецвипуск. Видання Української Республіканської партії. Київ, 1996. с. 29-32;
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядник Є.Ю.Захаров. – Т.1. – С. 43-49.

В.Овсієнко. Пане Руденку, 9 листопада 1976 року в Києві виникла перша справді громадська організація, роль якої в історії України ще, на жаль, не стала набутком масової суспільної свідомості. Наше завдання — донести людям правду про Гельсінкський рух в Україні, а хто ж її ліпше знає, як не Ви, організатор і перший голова Групи... Покійний Юрій Литвин, хай царствує, якось порівнював УГГ з Кирило-Мефодіївським братством і відзначав, що Братство було цілком викорінене, знищене царським урядом і діяльність його не дала безпосередніх вислідів для України. То було потужне поривання нації до свободи, але Україна не скоро вивільнилася... А Українська Гельсінкська Група дістала своє організаційне продовження в Українській Гельсінкській Спілці (1987 — 1990), відтак в Українській Республіканській партії, в інших національно-демократичних організаціях. А найголовніше — маємо самостійну українську державу, де найважливіші права людини — свобода слова, друку, розповсюдження інформації незалежно від державних кордонів, свобода зібрань, створення об’єднань громадян, свобода сумління, пересування — як-не-як забезпечені, хоч багато хто невдоволений станом справ з правами людини в Україні. Але тепер мова про інші права, найскорше економічні. Розкажіть, будь ласка, які були політичні, історичні, філософські, морально-етичні основи появи Гельсінкського руху в Україні.
М.Руденко. Ця дата — 20-ліття Української Гельсінкської групи — викликає в мене особливі почуття. Це вік дорослої людини... Але поза сентименти — новизна цього явища полягала в тому, що тоді українські патріоти-інтелігенти вперше заговорили не підпільно, а відкрито, на повний голос, наперекір офіційній ідеології, погрозам, не боячись ув’язнення, розправ: ми заявляємо на весь світ, що ми є, ми знаємо, що ви нас заарештуєте, але все одно будемо говорити правду. Це був прояв мужності. Але треба сказати, що під той час визріли відповідні передумови.
Зіткнулися два світи: радянський тоталітарний, наскрізь фальшивий, брехливий і до зубів озброєний — і західна демократія, котра виробляла свою тактику щодо нього. Брежнєвському керівництву потрібна була певність, що кордони, які склалися внаслідок Другої світової війни, не підлягатимуть переглядові. Йому треба було навіки затвердити завоювання радянської імперії. Демократичний світ розумів, що не можна допустити війни. І не важить, де будуть кордони. Від радянської імперії треба вимагати, щоб вона визнала Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року і зобов’язалася будувати правові відносини в країні на цій основі, тобто що будуть дотримуватися ос¬новні права людини. Радянські демагоги думали собі: скільки тих обіцянок ми давали, не виконували їх, а все сходило з рук. Пообіцяємо ще раз, обдуримо Захід. 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії Гельсінкі 33 держави Європи, США та Канада підписали Прикінцевий Акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), котрий діє й досі.
Але радянське керівництво прорахувалося: воно не сподівалося, що знайдуться люди, які скажуть правду про стан з правами людини в СРСР. Московській Гельсінкській групі передували Радянська група “Міжнародної Амністії”, членом якої був і я. Її розгромили. 18 квітня 1975 року мене затримали в Москві на три доби, сидів я в камері попе¬реднього ув’язнення.
Ішлося про порушення кримінальної справи за ст. 187-1, “Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад”. Але наближалося 30-ліття перемоги над Німеччиною і я, як учасник та інвалід війни, мав би потрапити під амністію, то справу проти мене припинили. А от Андрій Твердохлєбов був засуджений у цій справі.
Фактично ті самі люди — члени Московської групи “Міжнародної Амністії” — і склали у травні 1976 року Московську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Ініціатором її створення був Юрій Орлов, професор, член-кореспондент Вірменської Академії Наук, астроном. Членами — Олександр Ґінзбурґ, Анатолій Щаранський, Петро Григоренко, Олена Боннер (дружина Андрія Сахарова), Людмила Алексєєва, Мальва Ланда та інші правозахисники. Назва, як бачите, декларативна, ніби як щит: ми вам допомагаємо, а то ваша справа, чи приймете нашу допомогу. Ми з генералом Петром Григоренком, який жив у Москві, подумали, що треба б створити й Українську групу, і взялися за цю справу. Я його умовляв очолити Групу, а він — мене. Зрозуміло, що ми виходили на великий вітер, який міг нас здути в прірву.
У другій половині жовтня 1976 року я мав першу розмову з цього приводу з Оксаною Мешко, колиш¬нім політв’язнем сталінських таборів, відомою громадською діячкою. Мене з нею познайомив П. Григоренко, передавши через неї листа. Ми виявилися однодумцями.
Я мав добрі стосунки з письменником-фантастом Олесем Бердником, теж колишнім політв’язнем. Ото ми зійшлися десь годині о 9 — 10 вечора в другій половині жовтня, дня не пам’ятаю, в Оксани Мешко, на Верболозній, 16, що на Куренівці. У хаті ми про це не розмовляли, бо все ж у неї прослуховувалося. Ми пішли малоосвітленою вулицею над якусь кручу, на край якогось гігантського каньйону. Світив місяць — і я побачив незвичайний пейзаж. Це було величезне глинище, де брали глину не одну сотню років (треба якось удень поїхати на те місце). Це був ніби місячний пейзаж. Тож ми були на краю прірви. Це символічно. Знизу ніхто підійти не міг, а під місяцем було б видно, якби хтось наближався. Ми радилися про створення Групи, аналогічної з Московською, але вона мала бути цілком самостійною. Забігаючи наперед, скажу, що коли вона була створена, то московські журналісти передали помилкову інформацію на Захід, що це філіял Московської, потім спростовували. Отже, ми з москвичами колеґи, але цілком самостійні. Пізніше виникли групи в Литві, Грузії, Вірменії, у Центральній Європі.
Ми з Оксаною Мешко та Олесем Бердником домовилися, що звернемося до звільнених у січні після 15-літнього ув’язнення юристів Левка Лук’яненка та Івана Кандиби, які перебували під адміністративним наглядом у Чернігові та в Пустомитах підо Львовом. Вони не мали права нікуди їздити, о 9-й вечора вже мусили бути вдома... Треба було поїхати до них. Обговорювали мо¬ральну проблему: люди відбули по 15 років — і знову їх втягувати? Вирішили так: поінформуємо їх про наш задум, вони люди певні, а там хай вирішують. Через день-два ми з Бердником поїхали до Лук’яненка.
Увійшли ми в хату і побачили справжнього козацького ватага, що міцно стоїть на землі. Певно, що в приміщенні розмовляти не стали. Пішли до якогось будівельного котлована на околиці Чернігова, де проглядається простір — ми знали, що в кагебістів є апаратура, яка бере розмову за півкілометра. Наш задум сподобався Левкові. Про існування Московської Групи він знав із висилань радіо “Свобода”, хоч вони й глушилися. Був, сказати б, у повній політичній і громадянській формі.
Ми сказали, що зрозуміємо будь-яке його рішення. Левко відповів: “Знаєте що, хлопці, дайте мені подумати з півгодини”. Ми з Бердником пішли попереду, він залишився позаду, на відстані 30 — 40 метрів. Рівно через півгодини підійшов, узяв нас за руки: “Добре”. Усміхається так сумовито, бо краще за нас знає, яка нас доля чекає. “Гаразд. Я вступаю. Вважайте мене членом Групи”. Отже, Лук’яненко був четвертим.
Далі я поїхав у Львів, знайшов Михайла Гориня. У нього був складний період. Він сказав, що за¬раз не готовий стати членом Групи, але сприятиме їй (і після нашого арешту перебрав на себе велику час¬тину роботи). Ми знали його стано¬вище, та й мали на меті Івана Кандибу...
В.Овсієнко. Перепрошую: формально ми приймали Михайла Гориня в члени Групи в дворику для прогулянки кон¬цтабору Кучино на Уралі у листопаді 1982 року. При цьому були Ю. Литвин, І. Кандиба, О. Тихий і я. Це після того, як він підготував чотири Інформбюлетні Групи. Кагебісти його на тому не піймали, але “вирахували”, сфабрикували справу і посадили.
М.Руденко. У Пустомитах сусіди завели мене в будочку на базарі, де Іван Кандиба ремонтував праски. Так юрист заробляв собі на хліб. Він поставився до мене з деякою підозрою. Мабуть, мій “партократичний” одяг справив таке враження. Але був зі мною чемним. Пішли до нього додому. Я взяв пляшку горілки, але Іван і не пригубив. Я подрімав тро¬хи, бо був стомлений. Бідність у хаті — і говорити нема чого... Потім ми пішли по залізниці в якийсь ліс, на лужок. Я відчував, що його щось сковує. Він не погодився.
Ніна Строкатова, дружина політв’язня Святослава Караванського, що й сама щойно відсиділа 4 роки, а тепер жила в Тарусі Калузь¬кої області, передала через Ґінзбурґа, що теж погоджується, бо не може бути осторонь.
У Києві не було зарубіжних журналістів, тому я мусив їхати в Москву і там 9 листопада оголосив про створення Української Гельсінкської групи. Я залишився ночувати у Григоренка. А вранці Людмила Алексеєва подзвонила мені: дружина моя Раїса повідомила їй, що в Кончі-Заспі під Києвом розгромлено нашу квартиру. Як тільки почули повідомлення радіо “Свобода” — так десь між 11—12 вечора — з лісу набігла войовнича рать. Мабуть, їх було багато, бо в один момент, за якісь секунди закидали квартиру на другому поверсі цеглою. Що на вікні була сітка від комах, то не так багато її потрапило в квартиру. А всього набрати можна було її з піввоза... У квартирі були Оксана Яківна Мешко і моя дружина Раїса. Уже були в ліжку, то зразу накинули на себе ковдри і подушки. Оксану Яківну поранили в плече. Отак Комітет державної безпеки салютував на честь створення Української Гельсінкської групи...
Зрозуміло, що я негайно дав і про це інформацію у всесвітній ефір. Кандиба почув про створення Гру¬пи, зрозумів, що я був не агент КГБ, подзвонив мені в Київ, вибачився: “Я думав, що то хтось інший приїхав до мене під вашим іменем.” І приєднався до Групи.
Прийшли до нас ще двоє молодих хлопців — Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Маринович був такий квітучий хлоп¬чик, здавався зовсім юним, рожевощокий... Матусевич — той козакуватий, чесний, прямий, дещо імпульсивний, але то міцна людина, видно, що не зрадить, пройде всі випробування. Так воно й було... Пригадую слова Мариновича: “Ми хочемо бути свідками падіння імперії і учасниками цих подій”. Це вже дев’ять чоловік.
Нам нанесли багато інформації. Ми склали список політв’язнів чоловік на сто — хто в концтаборах, тюрмах, у психіатричках, на засланні. Я написав Меморандум № 1.
Ми визначили ставлення до України як геноцид. На це треба було одваги. Декларацію принципів теж писав я. З цими проектами я поїхав до Лук’яненка. Зайшов чоловік. Інтеліґентний, підтягнутий, гарно, охайно зодягнутий; Левко мене познайомив з ним: Олекса Тихий. Вони були на “ти”, по-братньому, у них спільне концтабірне минуле. Левко дав Олексі наші документи, мовляв, читай, можеш до нас приєднатися. Олекса додав про те, як у нього робили трус і при цьому підполковник його ударив. Кагебісти були дуже занепокоєні, що їхні імена потрапляють у такі документи. Тихий став десятим членом-засновником Групи. Потім я зустрівся з ним у грудні в Алчевську на Луганщині, у моєї сестри, провели з добу разом, і я відчув, що це за людина. Нас обох заарештували 5 лютого 1977 року. Відтак зустрілися на одній лаві підсудних...
В.Овсієнко. Я скористався документами, які видавалися за кордоном, та іншими джерелами і склав список усіх членів нашої Групи з найважливішими даними про них: коли народився, скільки відсидів. Це вражає... Список публікувався в газеті “Самостійна Україна” в 1992 р. та 1995 р., в 42 числі Інформбюлетеня УРП за 1994 рік.
Може, моє порівняння видасть¬ся трохи святотатським, але в Ісуса Христа було 12 учнів — один зрадив. В Українській Гельсінкській групі за весь час її існування була 41 особа. 39 були ув’язнені, відбули в тюрмах, та¬борах, у психіатричках і на засланні понад 550 років, четверо — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус — загинули в неволі. Михайло Мельник навесні 1979 року, перед очікуваним неминучим арештом, наклав на себе руки. І тільки один відступився, відсидівши п’ять років...
М.Руденко. Це був потужний сплеск національного духа. 5 лютого 1977 року заарештували мене і Олексу Тихого, а потім пішла майже вся перша десятка, тільки Петра Григоренка вислали на Захід та Ніну Стро¬кату не посадили вдруге. Але після нас один за одним ішли в Групу нові люди, хоч бачили, що оголошений членом Групи на волі довго не тримається.
Члени Групи — це ще не вся Група. Було середовище, був другий ешелон, який збирав інформацію, перевозив, друкував, як-от моя дружина Раїса, фактичний секретар Групи — вона за це й відсиділа 5 років і заслання.
Треба сказати, що Українська Гельсінкська Група не розпалася ані розпустилася. Московська — кого виарештували, кого “видворили” за кордон, хто замовк — і вона в 1982 році саморозпустилася, а наша, хоч була повністю спаралізована арештами (за кордон українців не вига¬няли), таки вистояла.
В.Овсієнко. Під той час я був у Кучинському концтаборі № 36, на Уралі, де сиділи українські гельсінкці Олекса Тихий, Левко Лук’яненко, Василь Стус, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Михайло Горинь, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Микола Горбаль, Петро Рубан. Ми радилися, як нам бути далі. І твердо постановили: не розпустимо Групу, хоч би довелося й вимерти. Бо ми розуміли: за нами Україна.
Якось ми в Проводі УРП вшановували Левка Лук’яненка. 24 серпня, на День Незалежності, — його день народження. То він прига¬дав, як у 1969 році його привозили до Києва на розмови. Заступник голови КГБ України Гладуш сказав йому: “Скільки там вас, націоналістів, є: яких 50 чоловік на всю Україну. А весь народ будує комунізм”. То Левко йому відповів: “Оці 50 чоловік і є сумління української нації. Вони зберігають її гідність, засвідчують волю до незалежності”. Василь Стус написав був: “...мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання”. А все ж неперервність боротьби ми підтримали, на нас вона не урвалася. Є українські політв’язні — то ще не вмерла Україна. Після покосу 1972 — 1973 року наші вороги думали, що впокорили Україну, принаймні на десятиліття. Аж ні: вже 1976 року виступила нова когорта. Усе, що було живого в Україні, потягнулося до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях мовчання така нечисленна українська інтелігенція зорганізувалася і заговорила на весь світ про неволю й безправ’я людини та свого народу. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес у контекст протиборства тоталітарного СССР із демократичним Заходом, поставити його на міжнародну правову основу. У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить їм публічно відсто¬ювати права людини, накликаючись на Гельсінкський акт, але вони керу¬валися міркуваннями вищого порядку. Це був далекоглядний розрахунок: привернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в СРСР і з допомогою її вчинити тиск на владу з метою досягти її лібералізації, що давало б простір для подальшого руйнування тоталітарної системи. Що українські правозахисники зорієнтувалися в політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, у взаємодії з економічним, політичним та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху російської радянської імперії та проголошення самостійної української демократичної держави.
Сила і величезна моральна перевага правозахисників над режимом полягала в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відверто демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону та міжнародних правових документів, підписаних СРСР. Гіркий досвід життя за умов безправ’я та викривлень законності привів українських борців за волю до принципового переконання, що свобода можлива лише там, де править закон. Боротьба українських правозахисників за національні і людські права була в руслі загальнолюдського поступу до свободи, ось чому вони зажили заслуженої поваги й підтримки в демократичному світі. У 1978 році йшлося про присудження лідерам гельсінкських груп Нобелівської премії миру. Жаль, що її тоді не було нам присуджено. Це не тільки полегшило б наші страждання, а й значно приско¬рило б руйнування імперії і відповідно визволення України. В 1985 році творчість члена УГГ Василя Стуса була висунута на Нобелівську премію у галузі літератури: режим поспішив знищити його, знаючи, що ця премія присуджується тільки живим.
Демократичний Захід нас підтримав, особливо ж президент США Джіммі Картер. Інтерес України збігся з інтересом Заходу: ми з двох боків викривали імперію, вона й не витримала економічного змагання і цієї “холодної війни”. Даремно дехто каже, що Радянський Союз розпався сам собою. А що правозахисний рух був органічним для України, доводить те, що в Українській Гельсінкській групі були в зародку практично майже всі теперішні політичні і громадські орґанізації національно-демократичного ґатунку. Ми разом вибороли свободу слова, свободу політичної діяльності — а тепер пішли по різних партіях і намагаємося здійснити своє бачення суспільного ладу. У цьому розумінні Українська Республіканська партія не тримає монополії на спадкоємність, хоч постала безпосередньо на основі Української Гельсінкської групи (а потім Спілки).
М.Руденко. Одночасно з нами сиділи люди за створення підпільних груп, розповсюдження двох-трьох десятків листівок, за самвидав. Вони мали такі само терміни, як і ми, але їх ніхто не знав. Я високо оцінюю їхнє подвижництво, але новий час вима¬гав нових методів. Ми принципово визначилися: підпільною діяльністю не займатися. Ідемо з відкритим заборолом, ставимо свої підписи й адреси під документами: ось ми є, ми кажемо правду, а ви чиніть з нами, що хочете.
В.Овсієнко. У цьому полягала величезна моральна перевага правозахисників над тоталітарним російським режимом.
М.Руденко. Режим розгубився, не знали, що з нами робити. Ви знаєте, що мене заарештовано було за рішенням Політбюро ЦК КПРС? Це стало відомо після того, як КПРС розпустили. Знайшли документи: Генеральний прокурор СРСР Руденко і голова КГБ Андропов звернулися за дозволом на арешт мене, Гінзбурґа, Орлова і голови Литовської Гельсінкської групи Венцлови. Політбюро схвалило їхню пропозицію. Причому, в ній було сказано, що Руденка треба судити Донецьким облсудом, для цього є “процесуальні підстави”. Тобто мене мали судити разом з Олексою Тихим, який жив на Донеччині. А Тихий же тільки підписав документи, більше нічого не встиг зробити. Ну, з ним владі було легше: він колишній політв’язень, а я ж то учасник і інвалід війни...
Президент Росії Єльцин сказав якось, що Московська Гельсінкська група відіграла велику роль у моральному оновленні Росії. У нас же роль гельсінкського руху досі замовчується.
В.Овсієнко. Тому ж то керівництво Української Республіканської партії й розпорядилося всім своїм організаціям проводити 9 листопада кожного року збори, читання, зустрічі з ветеранами гельсінкського руху, влаштовувати виступи в пресі, по радіо й телебаченню, конференції. Сподіваємося, що й наше інтерв’ю прислужиться тому, щоб громадськість зрозуміла справжню вагу цього визначного історичного явища. Дякую Вам.
Розмову вів Василь ОВСІЄНКО, секретар УРП, співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”.
Зауваження В.Овсієнка. Насправді ця розмова відбулася на початку листопада 1994 року вдома у Руденків на вул. Б.Хмельницького, 68, кв. 24, коли УГГ було 18 років. Там же я сфотографував М.Руденка. Аудіозапис розмови не зберігся. Для публікації я додав довгі свої пояснювальні вставки.

Рекомендувати цей матеріал