Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю

06.10.2013 | Овсієнко В.В. | Інтерв
Інтерв’ю Олексія Петровича МОТА,

записане 2.02.2001 в Києві

В.В.Овсієнко: 2 лютого 2001 року в Києві на Петра Сагайдачного, 23, ведемо розмову з паном Олексієм Мотом. Розмову записує Василь Овсієнко.

О.П.Мот: Я, Мот Олексій Петрович, народився 13 лютого 1953 року в місті Миколаєві. Батько, Мот Петро Олексійович, походив з німецьких колоністів, з Миколаївської області, зараз станція Колосівка. Там була німецька колонія. Він звідти родом. Мати – з Баштанського району, теж Миколаївської області, село Привільне. Ми переселенці з Полтавщини, ще десь у минулому сторіччі переселились. Я народився у Миколаєві.

Сім’я щось у батьків не дуже складалася, і десь в 1957 році батько поїхав на Донбас, за-лишивши нас удома. Потім через деякий час мати з ним якось налагодила стосунки, і ми втрьох поїхали до нього. У мене ще є молодша сестра – Ольга, 1955 року народження. І з 1957 року по 1960 рік ми жили на Донбасі, [назва нерозбірливо – Амвросіївський?] район Донецької області, тоді Сталінської, Нижня Кринка. Там батько працював на шахті. Це я пам’ятаю.

В 1960 році ми повернулися назад у Миколаїв. Там я поступив у школу №45, у Микола-єві. До 1965 року вчився у цій школі. Потім знов у батьків щось там не складалося життя, і во-ни віддали мене разом з сестрою до інтернату. Сьомий міський інтернат, який я закінчив у 1968 році, вісім класів. Після цього я одразу поступив у будівельний технікум, механік по ма-шинах та будівельних механізмах. Вчився до 1972 року.

Уже в цей час батьки поділили дім. В одній половині батько жив, у другій ми втрьох жили. Батько одружився, жив поруч. Спочатку в нас були дуже напружені стосунки, а потім мати теж вийшла заміж. Поїхала в Сталінград, чи Волгоград. Я жив там – я, сестра і мати моєї матері, моя бабця.

У 1972 році на Новий рік (святкували Новий рік), завітав до мене батько в гості. Випи-ли, поговорили, почалися взаємні докори: хто правий, хто винуватий, хто святий, хто грішний. Зав’язалася бійка. Ну, один із моїх ударів виявився фатальним. Вранці виявилося, що батько мертвий. Пішов я, здався владі. До речі, мені залишалося два місяці до захисту диплому. За-крили мене. Відбувся суд. Дев’яносто четверта стаття – навмисне вбивство. Хоча я відкидав таке звинувачення і зараз відкидаю, бо наміру такого не було в мене. Але факт залишається фактом. Мене засудили по дев’яносто четвертій статті: навмисне вбивство без обтяжуючих обставин. Зі врахуванням статті сорок четвертої, нижче нижчого – вона починалася з семи ро-ків, а мені дали п’ять років.

Етапували мене в Харків. Дванадцята колонія.

В.О.: Ви заарештовані були коли?

О.Мот: 2 січня 1972 року.

В.О.: А той суд коли був?

О.Мот: Десь у березні, відносно швидко. Етапували мене в Харків, дванадцята колонія посиленого режиму. Там я відбував покарання до літа 1975 року, до Дня радянської молоді. Остання неділя червня, здається – так?

В.О.: Так.

О.Мот: Тоді серед в’язнів у кримінальних таборах була дуже поширена така форма про-тесту проти різних порушень їхніх прав, як різання вен і так звані пробої. Брали ніж і пробива-ли собі шлунок. Демонстрували свою зневагу до власного життя. Якщо до свого життя мов він так ставиться, то до всіх інших... Адміністрація не може ніяк примусити його щось робити, що не відповідає його уявленням про припустиме. Це було досить поширене, бувало що за день по п’ять чоловік вивозили. Були там досить жорсткі, як-то начальник режиму, як зараз пам’ятаю, такий здоровенний був майор П’ятаченко, який дуже пильнував за режимом, так що наш кар-цер і БУР порожніми ніколи не бували.

І саме в цей день сталося так, що когось там із в’язнів побили. А якраз усі дивилися фільм, це була неділя. Усі дивилися фільм і чути було, як люди з БУРа кричать. Це було на-дворі, там літня площадка, там дивились фільм, і дуже чути було крик. Натовп в’язнів обурив-ся, кинувся до цього бараку посиленого режиму. Адміністрація спочатку думала, що вгамує, зупинить, але ніхто нічого не зміг зробити. Усе було зметено. Адміністрація втекла з табору.

Почалися погроми. Усе, що було в таборі, – все було рознесено. Усе, що можна було трощити, все трощили. Звичайно, табір був оточений. Уже вранці ввірвалися солдати. Ну, че-рез місяць чи два я попав у число тих, кого вивезли з табору.

В.О.: Мабуть, солдати молотили всіх?

О.Мот: Хто попадався.

В.О.: Вам теж дісталося?

О.Мот: Не дуже. Іншим більше. І десь на початку осені...

В.О.: Почекайте, вони використовували якийсь інструмент для биття чи вручну?

О.Мот: Дубинки. Табір був оточений. Там з вогнепальною зброєю, звичайно, там тран-спортери, там кулемети. Солдати в табір увійшли зі щитами і з дубинками. Можливо, ззаду хтось і прикривав, але я того не бачив. Не довелося побачити.

На початку осені я вже опинився... Загнали нас у «столипін». У цей табір потрібен був один «столипін». Це було вже в місті Сеґежа, Карелія.

В.О.: Чіткіше назву скажіть.

О.Мот: Сеґежа. Це на Біломорському каналі. Там будували Сеґезький целюлозно-паперовий комбінат. Комсомольська ударна будова. Ну, комсомольці там бували, коли приїж-джала делегація. Десь треба було зйомку робити, то там бували комсомольці. А взагалі то все будували зеки. Там і очисні споруди, там і різні цехи – то все зеки будували. І я попав у число цих зеків.

На цей час у мене вже сформувався дух протесту проти такого ставлення до нас, зеків, які б ми не були. Звичайно, не ангели, але саме ставлення адміністрації викликало природний протест. І, може, я дуже активно протестував, тому що з останніх двох років, що мені залиши-лися досидіти в Карелії, я десь біля двохсот діб відсидів у карцері.

Там, у Карелії, я дістав травму, бо обірвався на будівництві з шести метрів. Обірвався, впав спиною. Але впав удало, бо там були бетонні блоки, і я впав між ними на рівне місце. Зламав руку, травмував хребет. Мене перевели в інвалідну бригаду.

Під час етапування – це хто не знає, може, цікаво буде... У самому таборі нам було дуже не... Мали наслідки, коли розправлялися з людьми, які активно співпрацювали з адміністраці-єю. Там це однозначно каралося. Але зеки знайшли можливість розправлятись під час етапів. Там можна було відносно безперешкодно покарати тих, хто винуватий. І ось, коли мене везли в лікарню, попався мені в «столипіні» один земляк, між іншим, із Кіровоградської області, ко-лишній голова колгоспу, колишній капітан першого рангу. Я це потім дізнався, і прізвище таке славне – Чорномор чи Чорноморець. Він був одним із капо, чи як там називають його – дуже активно вислужувався перед адміністрацією. І він попав зі мною на етап. Тому я вимушений був його покарати. По-перше, тому, що особисто не сприймав таку лінію поведінки, по-друге, я знав, що це просто мій моральний обов’язок перед тими, кому він багато нашкодив. Цей чо-лов’яга був удвічі більший за мене, але він терпів мої побої і тільки верещав. Потім мене здали в лікарню. А лікарня була за сто кілометрів на південь від Сеґежа. Добре відоме місце, як піз-ніше я дізнався, називається Медвежегорськ.

В.О.: А, я там бував, у Медвежегорську, ось цього літа. (Там неподалік, в урочищі Сан-дармох, було в 20-30-х роках «обычное место расстрелов». Там покоїться близько 9 тисяч в΄язнів. – В.О.).

О.Мот: А я там сидів, 20 з чимось років тому я там був. Привезли мене туди. Звичайно, там конвой сказав, що був конфлікт і ось виявилося, що мої дії знову підпали під одну статтю Кримінального кодексу. А мені залишалося три місяці до звільнення.

В.О.: Он як! І знову судили, так?

О.Мот: Ні, мені вдалося уникнути цього. Мені старі зеки в реґіональній лікарні, куди возили зеків і з Мурманської області, і з Карелії, в тому числі з різних режимів (були досить досвідчені зеки) пропонували різні речі робити, в тому числі доводилось собі вени вскривати, коли вже мене у воронок засовували везти назад у Сеґежу. Ну, коротше кажучи, до процесу не дійшло. Просто я оці три місяці весь час залишався в цій лікарні. А треба було повернутись у Сеґежу – і там мене вже чекав прокурор. Мабуть, не такий великий мій злочин був, що так ме-не відпустили.

Відпустити то відпустили, але дали мені адміністративний нагляд: "Не став на шлях ви-правлення" і т.д., і т.п. У той час у таборі я мав приятелів, у тому числі й вірменів. Їх цькували трохи, бо вони «чорні». Там керували росіяни – Москва, Пітер, криміналітет цей. Цькували вони цього хлопця. Я взяв його під свою опіку, чи що. Ну, неможливі приниження його з боку цих московських і взагалі російських кримінальних колег. А він відчував себе переді мною морально зобов’язаним за це заступництво. Коли я звільнявся, то він попросив мене заїхати до його батька в Москві. І це сталося. Я третього звільнився, то десь четвертого чи п’ятого січня був у Москві.

В.О.: Це який у нас рік?

О.Мот: 1977 рік. Заїхав я, знайшов його батька, передав те, що він просив, поговорив. Десь пару діб я пробув у Москві. Після цього мені допомогли сісти на літак. Допомогти допо-могли, але я запізнився на миколаївський літак з Москви. Довелось ніч у Внуково пересидіти. Вранці вилетів на Одесу, а з Одеси я вже добрався до Миколаєва. А що цікавого було, то я му-шу нагадати. Десь у ці числа у Москві був якийсь начебто терористичний акт у метро.

В.О.: Затікян, так? Таке прізвище?

О.Мот: Я цього чоловіка не знав.

В.О.: Ну, таке прізвище. Тоді воно по газетах гуляло.

О.Мот: Якось я попав у поле зору до компетентних органів. Я не знаю, яким чином, але пов’язував це з тим, що я з вірменами був дружний у таборах, заїжджав після звільнення до вірменів у Москву. А де воно, що там трапилося, Бог його знає. Я тільки пізніше зрозумів, що попав у поле зору.

Звільнився, приїхав, став на облік.

В.О.: Ви приїхали у Миколаїв?

О.Мот: У Миколаїв, навесні. Приїхав, жив у своєї бабусі. Вона одержала на той час од-нокімнатну квартиру, в якій зараз живе моя сім’я. Прописався в неї, зайшов у технікум. Дирек-тор мене впізнав. П’ять років минуло, там за цей час тисячі людей пройшло, але, не знаю, чо-мусь я вчителям запам’ятовувався: "Ну, що ти, коли думаєш захищатись? Як ти? Коротше: пи-ши заяву – відновимо".

В.О.: Негайно, відразу?

О.Мот: Він оформив мені цей термін як академічну відпустку.

В.О.: Справді, відпустка.

О.Мот: Допустив мене з іншою групою до дипломного проекту і вже десь у квітні я за-хистив диплом механіка. Паралельно я працював. Був у мене директор, нині покійний, Варе-ник Іван Григорович. Уже покійний. Допоміг мені влаштуватися на роботу. У нас половина міста – випускники цього технікуму, так що є до кого звернутися. Влаштували мене працювати механіком. Я тоді був під адміністративним наглядом, що мене дуже не задовольняло.

Я вже не пам’ятаю, чи мені хтось підказав, чи я сам дійшов, що єдиний спосіб мати тро-хи свободи на свободі – це сісти за кермо, стати шофером, щоб не сидіти десь у кабінеті чи в цеху. Машина є машина, і якусь волю вона давала. Закінчив я курси, пішов працювати шофе-ром. Паралельно я підготувався і в 1978 році поступив заочно в інститут, Одеський технологі-чний інститут. Навчався я в Первомайському філіалі. Але провчився я там усього рік.

У в цей час оженився я, у 1978 році восени. У квітні 1979 року народилася дочка, Мари-на. В липні 1979 року, коли я їхав на машині з заводу, трапилася аварія. Під мої колеса попав мотоцикліст. Мотоцикліст віз на своїй "Яві" двох пасажирів: свою жінку і свою дочку.

В.О.: З коляскою, так?

О.Мот: Без коляски. Дочка сиділа між ними. Я її побачив тільки тоді, коли перекину-лись.

В.О.: То ж він порушував...

О.Мот: Ну, я не буду коментувати це. Є факт – його дочка і його жінка загинули. Він уцілів. Я знаю, що всі засуджені весь час говорять, що вони невинні, і мені це хочеться сказа-ти. Але як би не було, люди загинули, і мені не хочеться до того повертатися. Факт той, що я живий, люди загинули, а той трохи покалічений, але не дуже. Факт той, що мені дали за це ще десять років. Була альтернатива, як мені жінка потім казала. Десять тисяч – і нічого мати не будеш. А їх у мене не було, звичайно. Від суддів така цифра прозвучала. Я про це дізнався піз-ніше. Факт той, що мені дали за це ще десять років.

В.О.: А все-таки дату треба назвати, коли Вас заарештували. Ви до суду були під ареш-том чи ні?

О.Мот: До суду мене заарештували. До речі, ще одне, я ледве не забув. Я машиною їхав, я працював на важкій машині, МАЗ-500, самоскид, чому й такі важкі наслідки. На машині їхав з хлопцем. Ну, той хлопець, на відміну від мене, був ще не жонатий. І коли це трапилось, ми вискочили з машини, жінка ще жива була. Ми зупинили машину і відправили її до лікарні. Вона в лікарні померла. Дитина відразу під колесами загинула. Це було, до речі, уже в самому селі. Купа людей. Викликали міліцію, щоб знімати місце. Я попросив цього хлопця, напарника мого по роботі: "Дай мені добу. Я мушу ще заїхати додому". І він цілу добу говорив, що він сидів за кермом. Але після цього я вже вдома жінці пояснив, що мене, скоріше за все, "закри-ють". Підготував усіх до цього, а потім пішов у міліцію і здався сам. Мабуть, оце трохи впли-нуло. Не знаю точно. Не принципово.

В.О.: Можете Ви назвати дату арешту?

О.Мот: Здається, 28 липня це було. 1979 рік.

Але тут я трохи пропустив і мушу повернутись трохи назад. Ще в той час, коли я був під наглядом і працював ще не шофером, а шліфувальником в одному гаражі, викликають мене у відділ кадрів. Це не тільки зі мною було. Сидять цивільні і пропонують зайти десь там погово-рити. Тон такий, що не дозволяє сперечатись, особливо людям, які знаходяться під наглядом. Це на Спаського, 41 – то міський відділ КДБ. Викликали мене туди, без повістки. Сидів там, представився, знайомий не тільки мені такий полковник Сухопаров, ім’я не пам’ятаю. Почав розказувати мені, яка ситуація в країні, скільки у нас ворогів, скільки у нас патріотів, які воро-ги і які вони підступні, що вони роблять, як вони роблять, як з ними важко боротися. Мабуть, багатьом добре знайома процедура вербування. І пов’язана з погрозами: "Ти ж не забувай, що ти... Тільки свисну..." А. до речі, перед цим на мене було складено кілька актів про порушення режиму нагляду. Тобто, фактично, я вже був приречений.

В.О.: Вони такі ситуації використовували.

О.Мот: Технологія відпрацьована була, так що проти професіоналів треба бути профе-сіоналом, щоб протидіяти їм. Я професіоналом не був. Тоді. Ось поставили мене перед альтер-нативою: або-або. Або так: ти схибив, але ти ж патріот, ти ж наш, з ким не буває. Або: скільки там порушень п’ять, три – ну що, ми тобі не зможемо допомогти.

В.О.: За порушення адміннагляду – два роки?

О.Мот: Я не пам’ятаю, чи два чи три – щось таке. "Переконали" мене. Як переконали – в лапках, що вибір у мене невеликий. Ну, я зробив вигляд, що повірив. Мабуть, інший не так би зробив. Але я зробив вигляд, що повірив, що я патріот, що вони патріоти, що у нас спільні вороги. До речі, в той час уже було багато передач по радіо "Свободі", я вже мав інформацію про арешти, про Українську Гельсінкську Групу, яка тоді з’явилася, про перші арешти. Заочно я знав уже багатьох політв’язнів. Я трохи володів цією інформацією. І, крім того, чесно кажу-чи, під час прийняття того рішення у мене десь у глибині душі була якась така божевільна на-дія, що завдяки їм я зможу вийти на цих людей. Щоб не чути про них, а знати їх. Була така думка, мабуть, не дуже мудра. Але що було, те було. І дійсно, на одного з них я вийшов. Але це вже було в таборі. Це був 1980 рік, після того, як мене засудили. Напевне, навмисно Миколу Горбаля – він трохи пізніше прийшов у табір, – напевне, його навмисно в один барак зі мною поселили. Намір був, що я буду під нього працювати. Без сумніву.

В.О.: Яка це зона? Як називається?

О.Мот: Це уже п’ятдесят третя зона. Це – Миколаївська область, селище Ольшанське. П’ятдесят третя, суворий режим. Я про це дізнався, якийсь час я придивлявся до Миколи, чи той, чи такий він, яким я їх уже уявляв.

В.О.: Цікаво, чи Ви прізвище його чули по радіо перед тим, чи не доводилось?

О.Мот: Ну, тоді більше про інших говорили. Я ж перед тим, як потрапив у табір, уже майже дев’ять місяців був арештований, так що я не все чув. Придивлявся, прислухався, і коли я побачив, що моє уявлення про цих людей з Української Гельсінської Спілки...

В.О.: Групи, тоді ще Група була.

О.Мот: Група ще тоді була... І реальні, живі люди, яких я бачу, вони не розходяться з моїм уявленням. Це не легенда, а живі люди, це ж я бачу, я не розчарувався в тому, я не помі-няв свою думку про цих людей. Бо я побачив цього Миколу, поспілкувався з ним і побачив, що це саме ті люди, які без лукавства, без фальші, без якихось там меркантильних міркувань, вони займають певну громадянську позицію, відстоюють її переконано, твердо, свідомо. Вони за тих умов були приречені, коли я все це усвідомив. Я, звичайно, Миколі все це розказав: хто я, чого я і чому ми тут разом у цьому таборі, в цьому бараку. Микола, проаналізувавши все це, запропонував мені викласти свою позицію, якщо вона у мене є, письмово. Якщо наважусь.

В.О.: А з якою метою? Він що, мав намір передати це на волю?

О.Мот: До цього ми дійдемо. Так, він сказав, що зможе це зробити. Мені було що ска-зати. До того часу я був від природи, як мене називали, правдолюбець – такі епітети в таборі наліпили. Але то було стихійне бунтарство, стихійний протест. А на цей час, на 1980 рік, це вже мені було двадцять сім років, уже більш-менш усе це структуризувалося в мені: ставлення до влади, ставлення до фальші, ставлення до представників влади, до ідеології. Я вже самос-тійно намагався орієнтуватися в цьому. Я вже трохи орієнтувався. Крім того, я регулярно слу-хав радіопередачі з-за кордону. Це теж допомагало мені орієнтуватись в тодішніх процесах. При всьому цьому я мушу зауважити, що Микола Горбаль якось вплинув на мене в тому плані, що він структуризував, систематизував, якось зорієнтував мій світогляд, моє ставлення до життя, усвідомлення самого себе в цьому світі. Кажуть, що людині повинно повезти три рази в житті, а все інше вона зробить сама. Треба, кажуть, щоб повезло, від кого народитись. Це від нього не залежить, це як повезе, так кажуть. Я не знаю, можна сперечатись. На кому одружи-тись – теж начебто треба, щоб було якесь везіння. І в когось учитись. Так от, хоч у мене було багато вчителів, але я вважаю Миколу своїм учителем. А багато чого я на рівні напівсвідомості відчував, а він це якось конкретизував, і, власне кажучи, як громадянин, вважаю, я остаточно сформувався під його впливом. Хоч до цього я і йшов, але дуже плутано йшов і, можливо, ні-коли б не дійшов, але завдяки йому, я думаю, що я все-таки відбувся як громадянин.

Спецслужби приїжджали в табір. Викликали мене, намагалися одержати якийсь комп-ромат на Миколу. Я його попереджав про це. До речі, Микола мені сказав: "Олексо, ти їх не переграєш. Їх не переграєш..."

В.О.: Так вони ж на те школу кінчали?

О.Мот: "Ти повинен якось... Подвійну гру ти не зможеш вести. Ти засвітився переді мною – що вони, цього не зрозуміють? Це не вийде в тебе". Я відчував, що воно так і буде. Але це було страшно усвідомити. Чому страшно? Тому що я знав, які це матиме наслідки для мене. Але треба було визначатись. Ось так. Саме тоді Микола мені сказав, що треба визначитись: "Або ти будеш грати в подвійну гру, поки вони тебе розколють, або займи якусь позицію і від-кинь це все назавжди". Ось у такій ситуації я вирішив якось викласти своє бачення проблем, які існували, дати своє розуміння цих подій. І він, зі свого боку, сказав, що зробить так, щоб це не залишилось у кагебістських архівах, що він допоможе, щоб мій розрив з КГБ був десь зафі-ксований.

Я взявся писати в формі відозви. Вона адресувалася українській діаспорі і тим україн-цям, які слухали радіостанції з-за кордону. Під час підготовки цього документу ми розуміли – і я розумів, і Микола, – що ми були не одні, за нами стежать. Як ми не конспірувалися, але якось прийшли ми з роботи в барак і я відразу побачив, що мої папери перериті і чорновик моєї відо-зви зник. Я сказав Миколі: "Все! Чекай!" Я у збудженні, на одному подиху, відновив усе це, переписав дрібнішим шрифтом, віддав Миколі. Треба було чекати. І десь 1980 року восени, здається… Щось із роками, не пам’ятаю.

В.О.: А все-таки, коли зник той рукопис?

О.Мот: Це було десь у жовтні 1980 року. Десь так. Я вже не пам’ятаю, чи наприкінці жовтня, чи на початку листопада викликають мене на вахту. Приходжу. Сидять ці компетентні спецоргани. Я точно не знаю його звання, а прізвище його відоме, пізніше він став відомим як полковник Черепенко. І був ще один такий Володимир Руденко. Його звання я теж не знаю. Сидять удвох вони: "Ну, як там, що там Микола робить?" Але я ж знав, що вони вже все зна-ють, вони теж знали, що я все знаю, що вони все знають. Сиділи-сиділи, потім вони бачать, що розмови не вийде, витягують фотокопію мого звернення: "Що це?" Кажу: "А що ви, не бачи-те?" – "Ти писав?" – "Я писав. Рука моя". – "Ти не міг таке написати!" Не знаю, чи вони вдава-ли, чи вони дійсно не вірили, що я володію українською мовою. Для них це було відкриття. А може, не знаю... Факт той, що після цього я в розмові з ними перейшов тільки на українську мову, після цього факту. – "Як це не я писав? Ви ж бачите, написано!" – "Це не ти писав. Це тобі диктували." – "Хто?" – "Горбаль."

Коротко кажучи, хотіли повернути справу так, що Горбаль диктував, а Мот писав. Ну, не знаю, що б тоді зі мною робили, а Миколі хотіли таким чином засватати цю штуку. Звичай-но, допустити я цього не міг: рука моя, володіти мовою – я вільно володію, чому я з ними по-чав тільки українською спілкувався, щоб це довести. – "Ты знаешь, что тебя ждет?" – "Ну, що?" – "Ты не выйдешь! Ты понимаешь, где ты находишься? Ты не выйдешь!"

А що? Що я зроблю? [Нерозбірливо] Дивіться! Коротше кажучи, випустили мене на зо-ну. Через кілька днів Миколу терміново висмикують із табору на етап. Його перевели на дев’я-носто третю зону, також у Миколаївській області, Ново-Данилівка.

Я залишився на п’ятдесят третій зоні. Але після того, як відвезли Миколу, через кілька днів, точно дату не пам’ятаю, направляють мене в санчастину. Стоїть наш табірний лікар, прі-звище, дай, Боже, пам’яті, Підгородник чи щось таке, я не знаю його спеціальності, каже: "Так і так, хлопче, ти знаєш, чого тебе привезли?" – "Ні, не знаю!" – "Треба тебе перевірити: чи не дурак ти?" – "Ну, дивіться, дурак я чи не дурак". Не знаю, яка інформація до нього дійшла, але він каже: "Ти розумієш, хто цього хоче?" Кажу: "Розумію". – "Ти розумієш, чим це закінчить-ся?" – "Розумію". – "Так візьми підіграй йому. Посидиш там пару місяців на дурці. А так же строк дадуть. Підіграй йому". Він щось говорив ще, підказував мені, начебто. Я кажу: "Я не можу". Але треба дати належне цьому лікарю, він у медичній картці написав, що (якось там так цікаво сформульовано) чи то за рекомендацією, чи то за наказом КГБ: направляється на обстеження такий-то. Так було зафіксовано в картці.

До речі – я заходжу вперед – пізніше, це уже був 1984 чи 1985 рік, у цьому ж таборі зна-ходився і Петро Степанович Саранчук, і сталося так, що мені негайно треба було цю картку викрасти. Я вмів домовлятися з людьми, у тому числі з тими, що мали доступ до цих карток. Мені її викрали. Ми її читали вдвох із Саранчуком Петром Степановичем. Я хотів передати її на свободу, але не було надійного зв’язківця, і в присутності Петра Степановича я її спалив. То цікавий факт. Так трапилося з моєю медичною карткою. А мене повезли в місто Вільнянськ, Запорізької області.

В.О.: А, Вільнянськ? Я там у 1979-80-го року в сусідній зоні був, номер 55.

О.Мот: Там частина зони...

В.О.: Двадцятої.

О.Мот: ...двадцята, і частина зони там під дурдом відведена. Звичайно, не казанський, не якийсь там для політичних – я там винятком був. Ну, поки лікарі прочитали, хто мене прис-лав, уся лікарня бігала дивитись, кого привезли. Три місяці мене там тримали. Треба віддати належне...

В.О.: А які там умови були – чи застосовували там щось до Вас? Це камерне утримання, чи яке?

О.Мот: Там камера. У камері чоловік по десять, по п’ятнадцять. Переважно симулянти, як у всіх таборах. Переважно симулянти. Серед них я був. Чесно кажучи, начебто й немало я відсидів. Скільки? – Чотирнадцять років. А оці три місяці, що я був там, незважаючи на поб-лажливе ставлення до мене особисто, для мене були найстрашнішими. Чому найстрашнішими? Бо я не знав, скільки я там буду – місяць, два, три, рік чи всю решту життя. Я цього не знав. Інформації ніякої: ні радіо, ні телебачення. Навколо мене ці біженці з зон, симулянти, які під впливом психотропних ліків загальмовані були. То галоперидол, то сірку кололи їм. Розмовля-ти немає з ким, немає людей мислячих, усі "заколоті", такі зомбі запрограмовані. То страшно. Найстрашніше було те, що не знав, скільки я там буду.

В.О.: А Вам нічого не кололи?

О.Мот: Було. Я якось обурився, хоча лікар ставився до мене, я бачу, що не ординарно, не як до всіх. У мене погана пам’ять на прізвища, я не можу назвати всіх лікарів, але була якась причина, щось я не підкорився наказу. Я сів під час обіду з деякими з цих зеків, санітари поча-ли обурюватись, я – теж. Кінчилося тим, що мені почали колоти галоперидол. І перевели в окрему камеру на одного чоловіка. А це уже почалася зима, це – 1981 рік. Камера була не дуже тепла. А після галоперидолу не дуже рухаєшся. Кілька днів я там полежав і схопив запалення легенів. Чесно кажучи, я досі пам’ятаю, який переляк був в очах лікарів. Там половина лікарні почала коло мене крутитись – не дай Бог з ним щось трапиться!

До речі, я теж, мабуть, трохи допоміг їм – на той час я уже знав, що існує книга Ґлузма-на Семена "Караюча медицина". (Мабуть, ідеться про книжку: Буковский Владимир, Глузман Семён (Январь—февраль 1975). «Пособие по пихиатрии для инакомыслящих». – В.О.) Хоч я її особисто й не читав, але те, що він писав, я трохи знав і з радіопередач, і з інших джерел. І цим лікарям я теж казав: "Хлопці, не попадіть в історію!" Мабуть, це мало якийсь вплив на них. Можливо, я не знаю. Факт той, що після цього лікарі вилікували мене від запалення легенів, швидко зібрали експертизу. Я не знаю, хто там був присутній, але десь чоловік до двадцяти було. Викликали мене, попитали, попитали і відіслали назад у п’ятдесят третю зону.

[Кінець доріжки]

О.Мот: Після цього я повернувся на 53-ю зону. Миколи там уже не було – це той єди-ний чоловік, де я мав дійсно якусь віддушину, де я міг обговорити те, що наболіло... До нього мені не було з ким говорити. І це була для мене велика втрата – що нас розлучили.

Але життя є життя, і треба було жити. Були там інші хлопці, якісь побутові проблеми, щось накоїли, щось нашкодили, сиділи. Не всі були ідіотами, не всі негідники. Біля мене весь час чомусь крутились люди з так званих національних меншин. Чомусь весь час так було – опікуном у них був. Звичайно, якщо вони не негідники. Алік Умаров, Аліхан Умаров, узбек, з Ферганської долини. Мало пам’ятаю прізвищ. Ще були якісь узбеки, вірмени. Весь час якось тягнуло мене до них. Потім навіть уйгури були під моїм крилом. Цікаво мені було їх як народ пізнати. Крім того, я не люблю, коли когось кривдять. Мені здається, що я допомагав їм уник-нути цього. [Нерозбірливо про китайців]. Ухитрилися ми придбати радіо, завезли нам радіо на зону.

В.О.: Що, радіоприймач? Цікаво!

О.Мот: Я ж сам із Миколаєва. Зона п’ятдесят третя, сорок кілометрів від Миколаєва. Половина зеків – миколаївські. Багатьох із них я знав майже з дитинства. Адміністрація теж – половина з Миколаєва. Усі знали, де хто живе, де він учився і так далі, і тому подібне. Тому були можливості домовитись і завезти те, що ти хотів. Звичайно, ті, хто це робив, певною мі-рою ризикували, але то можна було зробити. І наглядачі допомагали, і шофери ж були з того гаража, де я сидів. Були можливості. Я вже не пам’ятаю, скільки цих радіо у мене було. Як об-шук – забирають, а через деякий час у мене вже друге є. Бувало, що у мене відразу два радіо було: одне заберуть, а друге слухаєш.

В.О.: І ніяк Вас не карали за це? Бо, скажімо, в політзоні – це...

О.Мот: Я розумію різницю. Але зеки – люди винахідливі. Якби я його в руках тримав, то ще б можна було щось сказати, але це робилося так, що неможливо було впіймати в руках. Коли слухаєш, хтось дивиться, стереже, попереджує. Поки підійдуть до тебе, то ти вже захова-єшся, ти нічого не робиш. Коли після цього робили обшук, то, бувало, що це радіо відбирають. Як не ховаєш, але ж вони теж майстри своєї справи: хтось ховає, хтось шукає. Але всі знали, тим паче, що й оперчастина була зорієнтована. Чомусь боялись радіо і фотоапаратів. До речі, і фотоапарат був у мене. Але я не фотограф, фотографував невдало і, крім того, той фотоапарат у мене хтось украв. Не наглядачі навіть, а хтось із зеків украв. Так що з фотоапаратом невдало вийшло. Але радіо я постійно слухав.

В.О.: А цікаво, це радіо у Вас було тоді, коли Микола там був чи вже після Миколи?

О.Мот: У мене особисто – уже після Миколи. Крім того, це не єдине радіо, яке на зоні було. Це ж дві тисячі чоловік – там хто хоче, той і слухає.

В.О.: І що Ви слухали? "Свободу", звичайно?

О.Мот: Без сумніву, інше мені і не потрібно було. "Свобода" і "Голос Америки". "Німе-цьку хвилю" трохи можна було приймати. Так що якоюсь мірою я володів інформацією, що відбувається.

Потім 1984 рік. З’являється на зоні Саранчук Петро Степанович. А в цей час уже під ме-не копали, агентура слідкувала. Я її знав, скажемо так. Той, кого ти знаєш, – то вже не агенту-ра. Якщо ти знаєш, що він агент – той не є небезпечний.

В.О.: А з Саранчуком Ви в одному бараку були чи в різних?

О.Мот: У різних. До речі, агентура і вивела мене на Саранчука: "А ти знаєш, хто там є?" – "А хто ж там є?" – "Та там прийшов..." А там були ще люди з того табору, звідки Петро Сте-панович прийшов. З Бердичева, чи звідки він прийшов, я не пам’ятаю. (Саранчук був в Ізяславі Хмельницької області, потім у Суходольську Луганської. – В.О.).Але факт той, що було багато зеків з того табору, звідки він прийшов, з "полосатого" режиму, особливо небезпечних злочи-нців. Прийшов, спитав: "Знаєте цього чоловіка?" – "Знаємо. Класний дєд!" Ми думали, що це якась підстава, щось там підставляють, якась провокація готується. То я сам підійшов до Петра Степановича.

В.О.: Спілкування ускладнюється тим, що зона поділена на локальні зони. Але там мо-жна було якось пройти?

О.Мот: У нас це було можливо. Там була робоча зона, а в ній інші механізми. Так що можливості для спілкування були. Локалки – то в житловій зоні. А в промисловій зоні локалок не було. А радіо в мене, як правило, було в робочій зоні. Між верстатами легше було ховати. Так що були можливості. Бувало, і Степан заглядав. Ухитрились ми в одному цеху закуток обладнати, де можна було послухати радіо. Бувало, Степан заглядав, пару слів почує. Йому небезпечно було довго затримуватись у нас, бо слідкують.

Потім – 1985 рік. Миколі наставав час звільнятися з п’ятирічного терміну. Почали при-ходити з дев’яносто третьої зони до нас етапи. Прийшли люди, які працювали проти Миколи, майбутні свідки. Я пам΄ятаю прізвища деяких – Висоцький, Чуприна. Я знав, хто приходить. Зеки багато чого один про одного знають. Хто вони, що вони, що робити, як тиснути на них морально. Не знаю, чи подіяло це чи ні, але цьому Висоцькому, пам’ятаю, я сказав: "Пам’ятай одне: що б ти не зробив, усе це десь залишиться". Він: "Що робити? Що робити?" – "Що б не робив, але пам’ятай – історія тебе не забуде". То вже Микола краще знає, що там далі було. Я не знаю.

З’явилися на зоні листівки, до яких я не був причетний. Але чомусь шукали зв’язок між мною і тими листівками. Навіть приїхали спецслужби, викликали: "Ану пиши друкованими так, як на листівках", – шукали, чи не я, шукали мого контакту з авторами. А його не було. Їм набридло, що щось робиться, щось слухається, хтось невідомо чим займається, має зв’язок із волею – нема повного контролю. А там же ж, я ж кажу, можливість у мене була. Їм це набри-дає.

І вони мене у 1985 році мене висмикують на етап, через одеську тюрму везуть у Кірово-град, у шосту зону. А Степанович залишився на п’ятдесят третій. Як його доля далі склалася, то уже він знає – у мене розірвалися з ним стосунки. До речі, коли Микола йшов з табору, він залишив мені реквізити людей, яким треба час від часу нагадувати про своє існування. Я відіс-лав листівку в Кара-Калпакію Пронюку. Я не знаю, але він досвідчена людина і, мабуть, знає, що якщо я написав йому, то так повинно бути. Ґлузмана адресу дав мені – десь у Тюмені чи де там він був. Не пам’ятаю, кого ще. Ну, і відповідно, коли я уже в [нерозбірливо. В Ольшансько-му?] був, мені Степанович там ще якісь московські адреси давав, щоб було до кого звернутися. І, до речі, коли мене виводили з п’ятдесят третьої, Микола ще був у цій тюрмі, його судили вже вдруге.

М.Горбаль: Він, Саранчук, ще сидів у Миколаєві?

О.Мот: Так, сидів. Але я не знаю, в якій ти сидів камері.

В.О: (Миколі Горбалю, який зайшов): Ви можете стільця взяти та сюди перейти.

О.Мот:. Далі Кіровоград, це шостий табір. Там був окремий барак для тих, хто потребує особливого нагляду. От мене відразу туди кинули. Я десь півтора роки просидів там. Потім я їм набрид чомусь у Кіровограді. Уже почалася перебудова, уже Горбачов перебудовується, помирають Тихий, Марченко, Стус, другий Марченко – ще був якийсь сибірський Марченко.

В.О.: Анатолій, теж Марченко.

О.Мот: Так, двоє Марченків було. Усе перебудовується. Мене висмикують. Правда, не тільки мене. Там цілий етап висмикують із цієї шостої кіровоградської зони. І погнали нас зно-ву на північ у Вятлаг, селище Лісне.

В.О.: Це Вятська область?

О.Мот: Так, Вятська область. Я вже там досиджував. Правда, була оця горбачовська амністія і з десяти років мені зняли рік. Так що не десять, а дев’ять відсидів.

Ну, відсидів. У 1988 році звільнився. Приїхала мене жінка зустрічати. Виїхав звідти, за-їхав на кілька днів у Нижній Новгород. Там моя сестра зараз живе, її чоловік був офіцером. Звідти на Миколаїв поїхав. Приїхав сюди. Всюди перебудова йде, ще хтось десь сидить…

В.О.: У якому місяці Ви приїхали?

О.Мот: Десь на початку серпня.

М.Горбаль: А в кінці серпня нас із Василем випустили.

В.О.: Так, мене – 21 серпня, а Вас, Миколо, – 23-го.

О.Мот: Повезла мене жінка після звільнення до свого батька, до мого тестя, на Жито-мирщину, в Андрушівський район. Треба було їхати через Київ. Приїхали в Київ. Але ж у мене адреси немає. Де там того Миколу Горбаля шукати? Звертаюсь у міськдовідку. Мені щось таке дали, я не знаю – дурну якусь адресу, і коли знайшов тебе, то на Майдані почали люди збира-тися. Я підійшов, спитав: "Де тут Горбаля знайти?" – одного, другого, третього спитав. Уже не пам’ятаю, але хтось мені сказав, дав телефон і адресу.

В.О.: Коли Ви знайшли його?

О.Мот: Та це вже десь у 1989 році.

В.О.: Тут уже присутній Микола Горбаль – це для того, хто буде списувати.

О.Мот: А як здибалися, то вже з’явилась купа матеріалів, якими Микола щедро ділився зі мною. Уже друкованими. На цей час уже ініціативна група Руху з’явилась у Миколаєві.

В.О.: То Ви вже брали участь у тих подіях?

О.Мот: Ще не брав. Пам’ятаю, чи перший, чи другий раз я приїхав… Навпроти ЦК на Банковій хтось там протестував. Я, Шевченко, ти, якийсь там хлопець демонстрував, що на спині було написано. Він потім виїхав [нерозбірливо]. А після того почалося.

В.О.: А в яких організаціях Ви були вже під час перебудови.

М.Горбаль: Спочатку були в УГС.

О.Мот: В УГС.

В.О.: А можете хоча б приблизну дату сказати, коли Ви в УГС поступили?

М.Горбаль: У 1989 році. Я тобі казав, щоб ти організацію УГС створював.

О.Мот: То було 11 січня 1990 року. До речі, протокол тих зборів у мене зберігся.

В.О.: А хто там був? Саранчук, звичайно, був, Ви були...

О.Мот: Я, Саранчук, Гаврилишин, Кацан, Малицький, Царинний...

М.Горбаль: Так, і цей був, що без пальців, чи ні?

О.Мот: Носа тоді не було.

М.Горбаль: А Анатолій був уже чи ще не було? Анатолій потім в УРП був, цей музи-кант...

О.Мот: Іванюченко був. У мене протокол є, якщо Вам потрібен для історії.

В.О.: Власне, цей період нас цікавить уже так конспективно.

О.Мот: То вже пізніше було. Ми брали участь у виборах делегатів на перший з’їзд Руху. Там була спроба перехопити ініціативу, створити свій Рух. Ми, як могли, протидіяли цьому і навіть послали свою делегацію на цей перший з’їзд (8 – 10 вересня 1989 року. – В.О.). Там уже ми не допустили їх до участі у з’їзді. А після цього вже пішла підготовка до створення УГС, і вже в січні 1990-го Микола приїхав. Так би мовити, благословив нас. А після того – з’їзд УГС (29 – 30 квітня 1990. – В.О.). Вже УРП пішла.

Але при всьому цьому я, працюючи з Миколою і без нього, ніколи не бачив себе як по-літика. На той час був вакуум, був дефіцит людей, у той же час було внутрішнє моральне зобо-в’язання, внутрішнє розуміння того, що треба робити, комусь треба робити. Більше того, коли уже створився Рух і потім УРП, я публічно в нашому колі миколаївських рухівців, УГСівців сказав: "Хлопці, я тут до тих пір, поки…" [Нерозбірливо]. Я сказав, що я гній для тих, хто при-йде після мене. А потім я заявив, коли вже було оголошено результат референдуму, 1 грудня, після проголошення незалежності, що я йду з публічної політики. Уже має з’явитися інша ге-нерація.

М.Горбаль: Ще будучи в ув’язненні, Олекса виступав з усякими цікавими економічни-ми проектами. У нього були розрахунки про рибні господарства. Він вивчав, які можна ство-рити водойми, яку рибу у прісній воді розводити, що таке осетрові, скільки це може дати кош-тів Україні, які це можуть бути господарства. Він носився з тим. Були справді цікаві проекти. Ну, але зараз він...

О.Мот: На жаль, не зміг я це реалізувати. Я повертався до них, але ...

М.Горбаль: Він вирахував, що при такому прирості населення Україна зможе давати світові. Оце я звів його сьогодні з Валерієм Колосівським, бо вони дуже подібні в цьому плані. Той теж такий: написав рапорт, пішов із Совєтської Армії, бо треба було їхати в Україну. Пі-шов в УГС. Але, як проголосили незалежність, він став фермером. І він сьогодні такий...

В.О.: А що Ви робили, повернувшись? Десь же Ви на якійсь роботі були? І досі є?

О.Мот: Рік я відпрацював шофером. Потім з 1989 по 1990 рік, під час підготовки до ви-борів, керівник підприємства, де я працював, дуже ліз у депутати. Загравав навіть із рухівцями і зі мною. Я ж був першій рухівець на Миколаївщині, і в УГС. Чи як там нас лякали? Вони не знали, як до нас ставитись. Було щось середнє між настороженістю і заграванням. Про всяк випадок загравали, але дивились на нас спідлоба. Ото й він певний час загравав. Потім намага-вся стати депутатом, а я виступив проти. Я не тільки виступив, а й щось навіть зробив. Мені сказали, щоб я не заважав його кампанії, то мене перед Новим роком посилають у відрядження аж на Кавказ. А в цей час у мене жінка якраз після лікарні лежить. Ну і мене на підставі того, що не покорився наказу, звільняють по статті. Хотів я сперечатись. Навіть Лисицький (?), що зараз коло Ющенка, він з Миколаєва, був депутатом ще Союзу, тепер державний секретар Ка-бінету Міністрів, чи як він називається, – він намагався мені допомогти. Але я, чесно кажучи, не дуже наполягав, так махнув на це рукою.

Після того я десь рік чи навіть більше працював у Русу та в УРП. Зокрема, я разом з друзями макетував і друкував газети, поширював ті, які привозили до Миколаєва. І кур’єр був, і кореспондент. І досі залишилися там друзі, які допомагали мені в цьому. Усі ці акції, від "Геть московського попа" на Софійському майдані, і на 500-річчі Січі збирались, я брав участь у Ла-нцюзі єднання, організовував і безпосередньо брав участь у всьому цьому. Під час референду-му і виборів президента, я, як УГСівець, звичайно, Лук’яненка підтримував, і він був на Мико-лаївщині. Я допомагав йому організовувати зустрічі, де можна було, транспортом забезпечу-вав.

Але потім сказав: хлопці, займайтеся політикою, а я не бачу себе професійним політи-ком. Микола, мабуть, забув про це, а я зараз нагадаю йому. Якщо він забув і якщо я збрешу, то він поправить мене. Коли мені треба було заявити і якось викласти свою позицію, то я казав: Миколо, ти розумієш, що це таке – я з’являюсь у політиці і всі будуть казати: он дивіться, хто до нас прийшов, з якою біографією. Чесно кажучи, мене це дуже стримувало. Мені запам’ята-лася фраза Миколи: "А ти що, президентом збираєшся бути?" Я, звичайно, не збираюся, але вважаю, що моє місце не в політиці.

В.О.: Не президентське?

О.Мот: Не президентське.

В.О.: Добре. Назвіть ще, будь ласка, свою адресу і телефон.

О.Мот: Мот Олексій Петрович. Місто Миколаїв, вулиця Севастопольська, 47-А, поме-шкання 38.

В.О.: Індекс поштовий?

О.Мот: 54017.

В.О.: Дякую.

[Кінець запису]

Знімок: Олексій Мот, 2.02.2001.

Рекомендувати цей матеріал