МАСЮТКО Михайло Савич. Інтерв’ю дружини, Анни Григорівни

 374304.10.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв"ю Масютко Анни Григорівни
Записане у Дніпрянах на Херсонщині 10.02.2001 у присутності Михайла Масютка, який уже не годен був розповідати.

Василь Овсієнко: 19 лютого 2001 року, Дніпряни під Новою Каховкою, в домі пана Михайла та Анни Масютків.
Ваше прізвище – Анна Романишин?
Анна Масютко: Анна Григорівна Романишина – дівоче прізвище. Масютко – за му-жем.
В.О.: Дружина Михайла Савича Масютка. Це тут вулиця Наддніпрянська, 87. А ра-йон?
А.М.: Селище Дніпряни належить до Нової Каховки.
В.О.: А який поштовий індекс у Вас?
А.М.: Поштовий індекс я тут записала – 74987.
Я, Масютко Анна Григорівна, народилася 1925 року в селі Куткорі, біля Красного.
В.О.: А де це Красне?
А.М.: Перед Львовом. Це Львівська область, село Куткір. Батьки мої селяни. Батько працював секретарем сільської Ради. Мати працювала на землі. Батько мій – Романишин Григорій Павлович, мати – Романишина Текля Михайлівна. Працювали і жили разом у селі Куткорі. У 1950 році батька і матір виселили у Сибір. Ми зосталися, тому що ми вчилися у Львові і жили тоді у Львові. Нас не застали, так повезли тільки батька й матір. А нас шука-ли. У 1945 році була заарештована моя сестричка Романишина Марія Григорівна. Сестрі якраз виповнилося шістнадцять років. Коли її взяли в район, у Красне, там допитували, з ким вона працювала, що вона робила і так далі. Але вона ні до чого не могла признаватися і не хотіла признаватися. Слідчий Романов допитував її, і коли він наказав: "Розкажи десять заповідей!", то вона почала говорити десять заповідей Божих. Тоді він закричав: "Не боже-ських, а бандерівських!" Встав якийсь, що сидів у кутку, підійшов до неї. Відкрив свою ру-ку таку широку, як праник, і вдарив її в лице, а потім почав бити палкою від стільця. Від стільця палкою бив. Вона не кричала і навіть не зойкнула. Вона розказувала, що в той час, коли її били, вона уявляла собі муки Ісуса Христа і думала тільки про те, що Ісус більше терпів від мене. І не плакала.
Тоді слідчий сказав: "Повесить!" Цей встав, забрав її і повів коридором. У коридорі вона побачила, що лежать на підлозі три хлопці-бандерівці, ранéні, скривавлені. Вона пройшла мимо, вони були ще живі. Вона пройшла мимо, тільки глянула на те все, побачила, а він її погнав далі. Тоді він її вивів у двір. А у дворі вона побачила таке: лежить хлопець-бандерівець, роздягнений до половини, на грудях у нього був хрестик, а коло нього стояв солдат і мочився прямо на хрестик. Цей хлопець був уже неживий. Її повели в якусь клуню і там вона побачила шнур, на якому її повинні були повісити, і табуретку. Він крикнув: "Лізь на табуретку!" Вона полізла на табуретку і стоїть. Він заклав їй на шию зашморг і кричить: "Признавайся! Була? Робила? Працювала з бандерівцями? Що ти їм доносила?" Вона мов-чала, весь час мовчала і ні слова не сказала. А він кричав і непристойні слова вимовляв. То-ді він ногою копнув ту табуретку, і вона повисла, а він підійшов і відразу відтяв шнур. Вона впала. Він полив її водичкою, на обличчя. Вона встала і знову погнали її туди, в той кабі-нет. І знову він її питає, вона нічого не говорить. Він сказав: "Відведи її в камеру!" Повели в камеру. Так було з кожною дівчинкою, з якими вона там сиділа, бо їх забрали шестеро дів-чат.
Після того вона хворіла. Важко хворіла в тюрмі на запалення легенів. І дівчатка зро-били таке: написали на картці, на тонесенькому папірчику, щоб передали багато масла, бо Маруся хворіє на запалення легенів. Скрутили це і в вушко риночки – там був такий жоло-бок, і в той жолобок помістили ту записку і заліпили хлібом. Коли мама прийшла з переда-чею, то вони пусту посуду віддавали, а наповнену приймали. Мама приїхала додому – це було уже у Золочівській тюрмі, я проминула це, – пусту посуду мама привезла додому. Коли бабуня стала мити, хліб розмочився і відпала та записочка. Бабуня каже: "Йди сюди, поди-вися, щось тут є!" Мама взяла в руки і прочитала, що Маруся хвора. Тут переживання, плач. Стала мама передавати їй такі продукти, щоб якось підтримали її дівчата, бо дівчата ще написали в тій записочці, що ми її піднімаємо, вона не може вставати.
Через деякий час дали знати, що всіх тих дівчат, жінок вивозять у Сибір, бо тюрма Золочівська була переповнена в’язнями. Всіх тих дівчат вивезли тому, що мала приїхати якась закордонна комісія, а тюрми були переповнені. І вони не судили їх, а вивезли не су-джених у Сибір.
Привезли їх на Воркуту. Маруся продовжувала хворіти. Їх послали на роботи, на ва-жкі роботи. Будували вони там залізницю. Вдягали їх у бушлати, взували у валянки, бо то була зима. У ті бушлати в кишені запихали залізяк таких, цвяхів, які забивали на тій заліз-ниці у шпали. Там їх потрібно було, то не везли, а несли дівчата в кишенях тих бушлатів. Вона продовжувала хворіти. З роботи дівчата її несли, вона не могла вже йти. Тоді її поміс-тили в лікарню.
В лікарні вона дуже хвора була, лежала у ліжку і вже не могла говорити, тільки чула. Вночі прийшла комісія оглядати хворих, підійшли до неї і сказали: "Цю можна уже вивезти. Принесіть нари і вночі винесіть до трупарні, де трупи". Вона каже: "Я чула все, а не могла говорити". Але, видно, чудо Боже – Господь послав таку людину… Він фельдшером там працював, теж був суджений, він був із Ленінграда. Як вона була хвора, він прочитував їй листи наші, з дому. Він почув, щоб її винести, де трупи, та він не виніс, а давав їй уколи. Колов їй якісь вітаміни. Він був фельдшер, а батько його, лікар з Ленінграда, присилав йо-му різні медикаменти. І він що захотів, те їй і давав: і уколи, і якусь їжу, він її рятував.
Коли прийшли вони через кілька днів, то побачили, що вона жива, і спитали: "Що, вона не померла?" Він каже: "Ні". – "А що ти робив?" – "Я давав їй уколи такі, такі і такі". – "Ну, пускай живет". І так вона зосталася там. У тій лікарні працював литовець-лікар, який завідував тією лікарнею. Він теж був суджений. Він їй допомагав теж, вона помаленьку по-верталася до здоров’я. Коли вона вже могла говорити, ходити, то той лікар давав їй роботу амбулаторну. Вона допомагала тому лікарю – рани перев’язувала. Вона навчилася біля ньо-го багато чого з медицини.
Коли вона вже ожила трохи, її призначають днювальною в будинку, де приїжджало начальство. Там вона мусила прибирати, мити підлогу кожний день. Їм щодня приносили їжу, вони там відпочивали. Одного дня приїхав начальник Овпіл [нечітко], це був великий начальник там. Там тепло було, вона все приготувала. Він їв, а вона сиділа під піччю і в’яза-ла собі з якихось ниточок шкарпетки чи щось там, я не пам’ятаю.
Він поїв, встав, підійшов до неї, взяв її за підборіддя і питає: "Ти хочеш до своєї ма-мки?" А вона каже: "Я хочу, але мене сюди привезли не для того, щоб сповняли моє хотін-ня." А він каже: "Нет. Я могу сделать, что тебя повезут домой". Бере її на руки і несе її на той тапчан, де він відпочивав. На той тапчан несе, і вона зрозуміла все. Боролася до остан-ніх сил і нарешті вона вже так ослабла, що не боролася, а він її теж не домагався. Коли він, уже такий спокійний, думав, що вона згідна, вона в цей момент – десь набралася в неї така сила, що вона втрутила його так, що він перекинувся на підлогу. Вона вискочила і бігла з того дому досить далеко. Мороз, великий мороз, вона роздягнена бігла до тієї амбулаторії, де працювала коло того лікаря.
Прибігла, і він страшенно здивувався: "Что же ти наделала?" Він зрозумів відразу, що то Іван Іванович, той начальник. Він додумався відразу: "Что же ты наделала?" Після того прийшов цей Іван Іванович і сказав, щоб її "на общие работы, пока не подохнет".
Так вона пішла на ті роботи знову. Пішла в коптьорку, дали їй одяг з якоїсь хворої людини, у якої було розвільнення, і всі ті штани були забруднені так, що їй гидко було їх одягати. А іншого не давали. Дали бушлат, фуфайку і ті штани. І вона додумалася, щоб ті штани вивернути наверх, навиворіт. Вивернула і так одягнула, шнурком якимось стягнулася і пішла на ту вахту, де мали їх гнати на роботу. Але почали дівчата сміятися, бо виглядала вона дуже страшно. Начальник, який давав рознарядку, подивився і сказав: "Вийди напе-ред!" Вона вийшла. "Що це таке?" Вона каже: "Мені дали такий одяг". Він закричав і погнав її назад у ту коптьорку, щоб видали інший. Таким способом вона одержала інші штани.
На роботу вона ходила, ходила і знову захворіла. І ледве-ледве видужала. І їй все до-помагав той лікар. А лікар той був литовець, старший чоловік. Вона все говорила, що він зовсім схожий на її батька був.
Та настав кінець тих її мук, бо через якийсь час прийшла вістка про її звільнення. А чому прийшло її звільнення? Та того, що вона не була суджена.
Ту дівчину, яка належала до Організації українських націоналістів, арештували. Як її арештували, то дуже мучили. Її руки прикладали на розпечену плиту, поки вона не викаже дівчат, які з нею працювали. Потім їй голки за нігті пхали, і вона почала називати прізвища. Які прізвища вона говорила, вони все записали, і тому тих дівчат усіх забрали і вивезли – те, що я розказала. А на суді, як її засуджували на 25 років, її питали, що вона хоче сказати на останнє своє слово. А вона каже: "Я хочу тільки одне вам сказати, що ті прізвища, що я подавала вам, тих дівчат – то все неправда, я з ними ніколи не працювала. Просто я говори-ла, що попало". – "А чого ти говорила?" – "А тому що... – і показала свої спечені руки, – а того, що вони мене мучили, і я говорила зовсім безпідставно".
Коли моїх батьків у 1950 році вивезли, нас шукали. Ми скривалися. Сестра змушена була вийти заміж. Вийшла заміж до Луцька. А я ходила по знайомих, по товаришках, пере-ночовувала кожну ніч в іншому місці, думала, що, може, так я скриюся. Але так не вийшло. Проминуло два місяці, я прийшла додому, на квартиру, де я проживала. Прийшла додому і, думаю, може вони вже не прийдуть за мною. Але ні. Однієї ночі був дзвінок, прийшли і забрали мене.
Забрали мене і поселили на пересильний. На пересильному я просиділа дев’ять міся-ців, поки не знайшли сестру. Знайшли сестру, привезли до Львова на пересильний і тоді влаштували вони етап. У цей час ми вже з сестрою були. Забирають нас у ті «чорні ворони» і везуть до поїзда. У поїзді зустрічаємо одну молоду дівчину з Карпат. Вона була хвора і весь час трималася за серце. Витягає малесенький мішечок такий, на три сантиметри шири-ни і довжини десь на п’ять сантиметрів. Такий маленький мішечок – вона зберігала собі цукор, і все витягала той мішечок і лизала той цукор. У нас були речі, і ми постаралися за-повнити їй не такий мішечок, а порятувати її цукром і деякими продуктами. Ми розпитали її, і вона розказала, що її дуже мучили, її держали в тюрмі на Лонського. А тепер її везуть, не знати куди. Ото ж ми так зустрілися в поїзді з нею.
Той поїзд привіз нас до Києва. У Києві нас помістили в камеру. Там багато цікавих подробиць, але то вже таке, другорядне.
У камері ми просиділи три дні. Через три дні викликають нас із речами. Але сестру назвали, а мене ні, не назвали моє прізвище. Я все-таки виходжу разом з тими дівчатами. Ми вийшли, конвой бачить, що нас більше, питає, хто лишній. Я кажу, що я лишня. – "Чого ти вийшла?" – "А того, що я з сестрою їду, до одних батьків мене везуть". Він нас роздирає, а ми обнялися, і він не може нас розділити. У мене сльози потекли, а він погнав тих дівчат вниз, а ми за ними йшли теж униз. Тоді стоїмо під стінкою, а виходить якийсь полковник, старий, сивий. Підходить до нас і питає: "Чого ви, дівчата, плачете?" Я розказала йому, що розділили нас. Він заспокоїв, пішов, приніс папку мою, а частину папок забрав. А моя папка лишилася. І тоді вже ми разом.
Нас після Києва везуть до Харкова. Хочу сказати, що найгірші умови [нерозбірливо], найгірша обслуга, конвої – то це в Харкові. Коли ми приїхали, нас гнали з поїзда до «чорно-го ворона», то я падала, а він мене наганяв і кóпав наші речі, що ми мали з собою клунки, то він ногою.
Але привезли нас у харківську тюрму. Не на пересильний, а в тюрму. В тій тюрмі бу-ли заповнені всі камери. І вони нас поселили на підлозі: оцю гуцулочку, що була з нами в поїзді зі Львова, вона весь час з нами була, її, мене, сестру. У подвір’ї сказали: "Стоять!" Ми стояли і побачили, що заїхав «чорний ворон» і виходять звідти старша жінка-мати, дочка і син. Дочка десь, може, мала двадцять п’ять років, син, може, двадцять шість. Чи там... ну, в такому віці.
Нас усіх погнали нагору і поселили нас у коридорі, сказали, що тут ми будемо чека-ти. Прийшли і сказали: "Тут ночувати будете, камери зайняті, будете тут ночувати". Та мати з дочкою з нами, а того сина взяли у чоловічу камеру. Це був ранок. До вечора ми там ле-жали, ніч ночували. Ранком, бачимо, виводять з камер мужчин у туалет. А туалет неподалік нас, так навпроти, тільки трохи далі. Там туалет – це було страшне. Каналізації там не було, вода і цегла на тій воді, і ці цеглини уже не в воді, а в мочі, і люди мусили переступати. І тих мужчин провели туди і замкнули. І того хлопця там теж замкнули. Мати побачила, що він проходив, і скоренько почала збирати, щоб йому передати щось поїсти. Але виходять вони з туалету, мужчини, один по одному, по одному, усі вже вийшли, стоять, а його нема. Нарешті дивимося, а його два хлопці ведуть під руки, а він ледве-ледве переступає ногами. Мама підходить, хоче йому щось дати, а тут уже конвої тих мужчин у камеру повели. Мама підходить, хоче дати йому щось поїсти, дає тим хлопцям, а вони, конвої, відтрутили матір і не дали.
Хочу зазначити, що там той коридор ділився наполовину скляними дверима. Скляна стіна така. І ми бачили, що в останню камеру їх завели, і того хлопця теж завели туди. Ми ту маму заспокоюємо, як можемо.
Переночували ми. Зранку, дивимося, йдуть ті конвої, відчиняють ту камеру – і рап-том вибігає той хлопець із камери. Вибігає і по тій квадратній площині крутиться, бігає кругом, так ось бігає-бігає, як може скоро, дуже скоро. Один конвой вийшов, пішов кудись. Приходять, дивимося, іде такий пузатий москаль, він відчинив ті скляні двері, і коли той хлопець так кругом бігає, він його кóпає нижче живота, той хлопець згинається ось так у поясі, згинається і вже не може піднятися. Вони його зловили і вивели.
Ой, то страшне було! Ми матір закрили собою, вона не бачила того. Сестра бачила і мовчала. А його так зігнутого і повели. Він уже не випростовувався. Вивели його, нема. Приходить днювальна, миє. Миє там той коридор. А сестра моя підходить до неї і питає, де той хлопець, що його вивели тоді. А вона каже: "Он повесился". Отакий кінець тому всьо-му. Повісився хлопець чи не повісився... Думаю, що він не міг повіситися, бо в нього не було нічого. А вони його самі повісили. Отой епізод хотіла розказати. Ну, це все треба було бачити. Це було страшне. [Вимкнення диктофона].
У 1965 році арештували [в Феодосії] мого чоловіка, Масютка Михайла Савича. Коли прийшли вони в хату – їх прийшло шість чоловік, дебелих таких, великих, і відразу почали робити обшук. Пред’явили вони там документ на обшук і почали робити обшук. Знімали усі книжки, усе переглядали. Усі книжки купою на підлозі. Листали всі папери, все-все. І між іншим випала картка. А та картка була мною записана, я записала вірш. Я не можу згадати тої поетеси, але вірш був записаний і такі слова: "Не згинеш ти, Вкраїно наша мила, ще встанеш, воскреснеш в славі знов, і з крові струй, що в рідну землю сплили, воскреснуть жертви, правда і любов!" Та картка упала, а я підняла, коли він відвернувся, той, що огля-дав. Підняла ту картку і в кишеню положила. А він прочитав ту картку, той вірш. Через кі-лька хвилин він оглянувся і питає: "А де той папірець, що тут був?" Я кажу: "Я не знаю. Ви кладете книжки, шукайте". – "Ні, вона тут зверху була". – "Шукайте..." Не знайшов він, бо я заховала.
Тоді вони в протоколи записували книжки, які відклали. А деякі на купу кидали. Книжок чоловік мав дуже багато цінних, історичних. І все те, що їм підходило взяти, то вони забирали і в мішок. Поскладали в мішок його папки, те, що він писав, – все-все забра-ли і повезли.
Тоді ми з мамою, з його мамою, Дар’єю Олександрівною, пішли в КДБ, туди, де його забрали. А його машиною повезли. Нас покликали теж і питають, чи ми знали, чим він за-ймається, чи ми знали, що він писав, що він проти радянської влади і таке інше. Нас випус-тили, ми вийшли, пішли. Ми тільки спитали, куди його везуть. Вони сказали, що у Севасто-поль.
Забрали його в Севастополь. Але ми пішли там у ту тюрму, де його повезли, і стояли ми на вулиці проти дверей тої тюрми і чекали, поки його виведуть. Чекали-чекали, дивимо-ся відчиняються двері, його ведуть. Він мав очі, опущені вниз, і він нас не бачив. А ми його бачили. Вони його дуже швидко запхали в машину і повезли. Тут почалися сльози, і скільки я там не була, весь час переживала, бо він тоді ще був хворий. Він був хворий на язву шлу-нка. Переживала дуже.
За якийсь час нас повідомили, що його повезли у Львів літаком. Повезли у Львів, у тюрму на Лонського. Почалися передачі. І всі ті дні я була у Львові. Залишила стареньку матір, залишила саму в такому страшному горі. Я носила передачі. Вони не приймали. Вони рідко коли приймали. Коли я прийшла до слідчого Володіна і просила прийняти передачу, то він сказав: "Ні". – "Чому? Він же хворий, йому потрібна передача". – "Он ведет себя так, как никто другой. И передачу мы не принимаем". І не приймали. Я майже кожен день ходи-ла, просила, вичікувала. Нарешті прийшла одного разу з передачею до того віконця, де дає дозвіл на передачу, подзвонила. Висунулася голова через маленьке віконечко і каже: "Иди на Берлова". А ця вулиця називалася Брюллова. Я не зрозуміла його і ще раз питаю, куди. "На Берлова, я сказал". Я потім зрозуміла. Жінка стояла коло мене і каже: "Це Брюллова, за тюрмою". Я туди пішла, передала йому. Передала йому всього, а чи одержав він, то я не була певна. Так я носила ті передачі, поки не був суд. А я вдома сиділа, вишивала серветку, покажу Вам, яку назвала "Сльози". Вишивала-вишивала, нарешті вже кажуть, що суд. Тоді й тоді, сказав мені той Володін, слідчий, що суд відбудеться тоді і тоді.
І суд відбувся. Його допитували, він себе держав дуже стійко, переконував суддю ци-татами з Леніна. Прокурор Садовський, поганий прокурор був. Він не давав йому до слова прийти, переривав його. Але Масютко все-таки продовжував говорити те, що знав, і те, що хотів сказати.
Засудили. Засудили на сім років, і конфіскація дому його у Феодосії. Але він писав касацію. Фактично, вони не довели його вини, то на касації йому зняли один рік тюрми і конфіскацію його дому зняли. Але за філологічну експертизу, що доводила його авторство, – за це їм треба було платить, то ми змушені були це заплатити. Скільки ми заплатили? Щось сімсот з чимось карбованців, як я собі пригадую, так.
Отак. Засудили і повезли його в Мордовію. А далі почались мої митарства до Мор-довії на побачення. Побачення були різні: то приймали, то не приймали. Одного разу, па-м’ятаю, поїхала я в Мордовію, повезла йому теплий одяг і теплу білизну, кирзові чоботи. Привезла. Там чекали три дні, поки дали дозвіл на побачення. Зустрілися ми, побули ми разом. Та коли я хотіла залишити йому цей клуночок з білизною, то той сказав мені: "Нет". Я прошу його, прямо на колінах прошу його: "Прийміть. Він не одягнений. Йому холодно". – "Нет!"
Така страшна жорстокість ледве не вбила мене. Я мусила забрати все це назад. Про-дукти він забрав, а одяг і те все не взяли. А так як я їхала з Феодосії легко одягнена, а там уже стало холодно, то змушена була вдягнутися в те тепле, а на ноги – скинула босоніжки і взула ті чоботи кирзові. Йду я тим лісом із тієї Мордовії до того поїзда. Йду і чую, що мені в чоботі мокро. Думаю, що таке, мені в чоботі мокро. Я визула чобіт, а часу не було довго, я швидко визула чобіт, дивлюся, а там кров. Отож чобіт так натирав мені ногу, що отут, з цього боку ногу натирав, що кров ішла. Тоді я позавивала ноги і швидко на той поїзд сара-товський у Потьму. До Потьми приїхала і чекала на саратовський поїзд. Коли він приїхав, сіла я до того поїзда, а там місць немає до Москви. Каже провідниця, щоб ішла туди в кі-нець і десь там присіла. Я туди пішла. А там що? Сидять якісь мужики, грають у карти.
Я трішки присіла, а вони мають нижні полки і вищі полки зайняті. Я питаю, чи мож-на трішечки присісти тут. "Садись!" Сіла. Сиджу-сиджу. Нарешті, вони уже стеляться спа-ти, а я сиджу там на кінчику тієї лавки. Приходить та провідниця і починає з ними сварити-ся. Такими словами сварилася, встидала їх, каже: "Как вы можете? Женщина сидит на кра-ешке, а вы розложилися на целую лавку! Дайте ей хоть опереться!" Оце вона їх так посва-рила, і мужик якийсь підсунувся трішки, і я сіла там на тій лавці, доїхала до Москви.
У Москві теж така чорнота. На вокзалі дивлюся, там сидить якийсь "единоличник": на газеті хліб, недопита горілка, тюлька. Це мене так якось здивувало: люди коло нього хо-дять, а він собі колупає той хліб, закусює і так сидить там.
А з Москви добралася я вже до Феодосії, додому. І такі в мене були ото переживання за чоловіка. Тепер теж важко мені, важко, бо чоловік хворий. Пам’ять свою стратив. Пам’ять у нього була така, прямо феноменальна – усе пам’ятав! А тепер не може нічого згадати. Та-ке наше життя.
В.О.: А листи Ви писали? Бо Ваші листи конфісковували...
А.М.: Конфісковували листи. Писали ми. Я писала йому, і він відписував, але йому можна було лише один лист на місяць писати. А якщо він там уже щось проштрафився, то уже і в той місяць не писав. Важко йому було там, бо у Мордовії його на таку важку роботу ставили – піднімати там якісь частини машин, якісь залізяки дуже важкі піднімав, шлунок у нього болів.
Коли він приїхав з ув’язнення, то хоча мав направлення до свого дому в Феодосію, його не прописували. Кожний день приходила міліція, щоб він вибирався. Але ми старали-ся, їздили у Київ. У Києві нічого не домоглися. Начальник у КДБ сказав, що якщо він дасть нам дозвіл на прописку, то його самого завтра заберуть і повезуть туди, де Масютко був. Отак ми повернулися з тим, що нічого не вийде. Тоді вирішили продавати хату. А хату не дають продавати приїжджим, які давали по тридцять тисяч. Не дозволяли: "Продавайте тільки місцевим".
Ми вирішили поїхати шукати якогось притулку. Поїхали. Він згадав, що тут, біля Нової Каховки, у Дніпрянах, його дідусь жив, Масютко, і сюди він приїжджав малим хлоп-цем. КДБ дав дозвіл тут прописати. Прописали. Ми пішли на квартиру до його дядини. Йо-го дядька замордували, а дядина лишилася. Ми заїхали до тої дядини. Спочатку вона жила у сестри. Страшна бідота. Вона старенька, самітна. Платили їй пенсію десять карбованців на рік. Десять карбованців на рік. Вона майже старцювала. Але вона нам допомогла знайти квартиру, і ми жили там недалечко біля неї. На тій квартирі прожили до 1977 року. Мама у Феодосії, старенька, найняла там квартирантів і ті копійки нам слала сюди.
Але не дали сидіти. Він був уже на пенсії, а я повинна була ще працювати. Так ви-кликають мене у сільраду і питають: "На какие вы средства живете?" – "Як на які? У нас були заощадження". – "Как это сбережения? Какие сбережения у вас могут быть? Вам не стыдно, что вы идете в магазин, покупаете хлеб, а люди работают на этот хлеб, а вы его покупаете?" А я кажу: "Так я його купую за гроші, вони мені не дають даром". Така була розмова. А коли чоловік зайшов туди, питають: "Чего? Ану выходи!" Таким тоном... Це страшне.
Ми все це мусили переживати. Тоді я скоро влаштувалася. Не було роботи ніде. А я закінчила училище художнього прикладного мистецтва у Львові, текстильний відділ. Я по текстилю. Мене з інституту забрали. Я поступила в інститут, і з першого курсу мене забра-ли. Я по текстилю художник, а тут нема такої роботи. Ніде. Шукали-шукали. А нам дали строк – якщо я не влаштуюся на роботу до тижня, то мене будуть судити. Ходимо-ходимо ми по тих об’явах, читаємо об’яви. Нарешті, бачимо, є двірник – двірником працювати. Ми туди пішли. В дитсадок. Директор того дитсадка мене приймає на роботу. Але приходжу я на другий день, вона каже: "Нет, вы знаете, уже заняла, молодая девушка заняла". Через три дні ми проходимо біля того дитсадочка, і чоловік каже: "Сходи, спитай, як вона тут працює, може ще є яка чорна робота". А вона каже: "О, вы пришли! Хорошо, я вас устрою. Будете работать, потому что та девушка не хочет работать. Она не хочет медосмотр пройти". І так я стала працювати там, а чоловік мені допомагав. То була осінь, листочки падали і падали. Ми їх підмітали, чоловік їх закопував і так ми разом там двірникували.
А шукали роботу іншу. І ми знайшли роботу – вінки в’язати у похоронній. Я ті вінки не дуже-то вміла в’язати. А коли начальник прийшла і спитала, чи я можу написати стрічку траурну, я сказала: "Можу". Вона принесла. Написала я ту стрічку, а вона аж ахнула: "Ой, чудесно! Вы будете нам ленты писать". – "Добре. Буду". Так через ту стрічку мене прийня-ли художником на комбінаті комунальних підприємств. Я не знала шрифту, але як чоловік закінчив поліграфічний інститут, поліграфію, то він мене привчив. Я це все дуже скоро сприйняла. Я оформляла з його допомогою всякі там дошки, всякі лозунги писала.
Так ми дожили до 1977 року. Але весь цей час ми були під наглядом. То значить не я, а чоловік. Весь час приходив начальник КДБ, розмову вів. Але він такої інтелігентної нату-ри, він розмовляв і казав: "Михаил Саввич, Вы не думайте, я ничего плохого Вам не хочу, я просто хочу поговорить с Вами как с умным человеком". Отак. А чого я кажу, що він інте-лігентного такого крою? Тому що він пришов одного разу з начальником херсонського КДБ. Цей начальник херсонський з КДБ теж його, чоловіка, переконував, що давайте, Ма-сютко, будемо разом працювати, Ви будете писати. Ну. цей йому відразу відповів так, що той уже його не переконував. На кінець: "А как там Ваши лимоны?" А у чоловіка була ора-нжерея, він там посадив лимони, цитрини. А чоловік каже: "Та нічого, ростуть, цвіли". А він каже: "А можна подивитися?" – "Чому не можна? Можна". – "Ну, ходімте, подивимось!" І наш новокаховський начальник і цей херсонський ідуть. Він їх веде, а я іду за ними. І наш начальник КДБ, Борсук (він говорив по-українськи), а той питає: "Можно, я буду по-русски говорить?" А Масютко каже: "Та говоріть як хочете, та говоріть. України вільної ще нема". А цей херсонський так повертається до нього і каже: "І не буде!" Подивилися на ті лимони, прийшли сюди, назад, на веранді посиділи і поїхали.
Так були ми під наглядом весь час, аж до самостійної України. Але він нам не надо-кучав, цей кагебіст. Він так прийде, спитає, щось розкаже і поїде. Бо він попри нас їздив на свою дачу. Він навіть привозив кавуни, ну, якийсь такий людяний був.
У 1977 році мати переїхала до нас у Дніпряни, і ми почали шукати якусь хатину. Знайшли хатину. У Феодосії продали за дванадцять тисяч, а в Дніпрянах поганеньку хатину теж за дванадцять тисяч купили. Так живемо ми в ній аж до сьогодні.
У 1984 році мати померла. Але мати віщувала. Вона сказала перед смертю: "Михай-ле, буде добре!" А Михайло питає: "Що, мамо, що буде добре?" А вона каже: "Буде добре для нас усіх". Отак вона сказала. Що вона мала на увазі – тепер ми знаємо, що вона чи від-чувала чи що, але такі слова вона сказала.
В.О.: А як пан Михайло працював над своєю книгою? З якого часу?
А.М.: Над книгою він працював, ще як ми були на квартирі. Ми займали кімнату до-сить простору. Ту кімнату я такою шторою закрила наполовину, і він за нею. Там тапчан по другій половині, столик був, і там він помаленьку писав. Але з дуже великою обережністю. Тому, що в другій половині тієї хати жили партійні люди. Їхня дочка вийшла заміж за мілі-ціонера, і вони всі там жили, по другій половині. Не раз чоловік її, не стукавши, відчиняє двері і питає: "Михайло Савич, що ви там робите?" Ну, Михайло Савич уже знав, виходив з-за тієї штори і питав, що він хоче. Так він, скриваючись, писав.
В.О.: А від руки чи на друкарській машинці?
А.М.: Від руки, від руки, все це від руки. Потім уже пізніше, як ми жили у своїй хаті, то тоді уже він друкував, віддавав друкувати. І так весь час закривав, весь час ховав. Воно заховане було добре, і так дописав. Тоді вже брат займався видавництвом. Брат, Вадим.
Михайло Масютко: Отак доводиться в Совєцькому Союзі працювати письменни-кам.
В.О.: То ж треба заробити собі добрий сюжет у тюрмі, а потім написати.
А.М.: Ну, що ти ще б сказав? Тепер, коли чоловік уже не може нічого робити, хво-рий, вся домашня робота лежить на мені, аж до того, що й дров треба нарубати і палити піч. Важко все це переношу, але нічого не можу вдіяти.
Сестричка моя живе в Луцьку. Просить, щоб ми переїхали до неї. Трудно продати ту хату. Але намагаємося продати, шукаємо. Є надія, що продамо і переїдемо до Луцька, до сестри. І з сестричкою будемо доживати, бо вона теж сама.
В.О.: А Ви адресу ту знаєте?
А.М.: Вона живе в Луцьку, на вулиці Романюка, 1, квартира 5.
В.О.: А як її прізвище?
А.М.: Новосад Марія Григорівна, сестра моя.
Я розказувала, як мене з сестрою повезли в Іркутську область до батьків. Батьки там жили. Дали їм хатку таку маленьку, як на курячій лапці. Ми там упорядкували її і жили. Чоловік сестри приїхав до нас в Іркутську область, називалося те селище Кукульоновка. І вони там жили. Коли її чоловік приїхав за нею, він міг улаштуватися на кращу роботу, бо він добровільно приїхав. Улаштувався там у магазинчику. Там невеликий магазин був. Він у тому магазині продавцем улаштувався. У тому магазині була ще й кімнатка, і в тій кімнатці вони поселилися тоді.
А мати моя принципово не йшли до роботи і ні одного дня там не працювала, і її якось не змушували. Вона була старша. А я і мій батько працювали на чорних роботах. Я ходила картоплю полоти, збіжжя полоти, зерно траєрувати машиною такою, мішки носила, аж захворіла радикулітом. Так ми працювали до тих пір... А батько працював дуже добре.
Але мій батько і мати колись у церкві в хорі співали. І там, як хтось помер, то запро-шували, щоб відправити молитву. А як вони знали всі ті відправи і співали, то люди їх дуже поважали. До того поважали батька, що як батько приходив на рознарядку на роботу і там сиділа всяка жульня, що з тюрми поприходила, що вони не знають мови без тих вульгариз-мів, то вони ніхто-ніхто не висловлювався при батькові. Так було. Поважали батька. Ну, він піддавався всьому, і роботу, яку давав бригадир, він виконував. Бригадир і голова колгоспу виголошували в клубі: "Якщо б усі робітники були такі, як Романишин-дідусь та його дочка Анна, то колгосп би добре держався".
Так ми там працювали до того часу, поки не помер Сталін. У 1953 році, коли він по-мер, батько мій відразу написав заяву у Москву, щоб нас, його дітей, звільнили. У той час був Маленков, і дуже скоро прийшло нам визволення. Домовилися ми так, щоб їхати звідси, з Сибіру, до Львова. Сестра мала де поїхати, тому вона з чоловіком поїхала до Луцька, до його батька, а я поїхала до товаришки у Львів.
Через два роки, в 1956 році, повертається батько з матір’ю. В селі Куткорі місцеві люди батька теж поважали. Батько пішов просити, щоб йому віддали його хату. А в нашій хаті уже жив такий, Дикий на прізвище. Він не хотів звільнити ту хату. Почав він знімати дах на хаті, бо це був білий цинк, а він десь будувався і хотів покрити тим цинком свою хату. Коли мати пішла на розмову до нього, просити, щоб він якось ту хату віддав, так він сказав: "Ні, я можу тільки продати вам ту хату". – "Так що ж ти, чоловіче, хочеш за ту ха-ту?" – мама питає. "Я хочу дві тисячі з половиною". Мама каже: "То це ж дуже дорого, де ж ми візьмемо такі гроші?". А він сказав: "Це не дорого, тут один аркуш бляхи коштує стіль-ки-то і стільки-то". А мама тоді відізвалася і каже: "Чоловіче, а ти ті аркуші купував? Тобі ж так віддали ту хату, і вона ж зруйнована вся.
Одним словом, мама більше до нього не пішла. Але він продовжував продавати. І тут люди приїжджали, йшли купувати. А на селі люди наші, місцеві, хто знав, то тих покупців попереджали: "Люди, та не йдіть туди. То хата нещасна. Люди приїхали з Сибіру, хату свою хочуть купити, а він їм не продає". Навертали коней і від’їжджали. А один чоловік приїхав, домовився з ним уже, і документи вже виробляють. Один йому сказав ціну. Вони там сторгувались за тисячу вісімсот, здається. Той чоловік вийшов, його перестріли люди на селі і кажуть: "Що ж ви робите? Ви купуєте хату нещасних людей, які повернулися з Си-біру". А він каже: "Я не знав". Виявилося, що це люди віруючі, з якоїсь секти, і вони захоті-ли побачитися з мамою і татом. Побачилися, і він сказав: "Я ту хату вам відпродам, бо я уже її майже купив, то я вам її відпродам". Тоді батьки не мали що робити. А люди наші зійш-лися і назбирали грошей у селі. Люди надавали трохи, трохи попродали речі. Маруся уже з Юрком, з чоловіком своїм, у Луцьку теж позичила трохи, і купили ми свою хату. Отак.
Так вони залишилися у своїй хаті, зруйнованій, усе поламано, вікна, не має вже стай-ні, стодоли, все це порозбиране, вся та хатина. Але батько почав якось все те поправляти, упорядковувати. І захворів мій батько. Сестра приїхала з чоловіком, забрала батька і матір і повезли до Луцька.
У Луцьку сестричка моя ходила коло них. Батько лежав, уже не вставав, вона його піднімала, пролежні лікувала. В 1977 році батько помирає. Через деякий час її чоловік хво-ріє, бо він був інвалід війни. Чоловік хворіє, у нього був мокрий плеврит. І в сімдесятому [саме так сказано. – Б.В.] році чоловік її помирає. Хоронить. Тут лишилася вона з мамою. Вона працювала в магазині – і продавцем, і на касі, всякі-всякі роботи були, але на одному місці вона держалася. Тоді лишилася вона з мамою.
А через рік після смерті її чоловіка його товариш їй пропонує, щоб вона за нього за-між вийшла. Вона виходить заміж. Він був стоматолог. Вона покращує тим собі життя, то-му що їй було важко самій, одній. Вийшла заміж за нього, і жили вони. Він серцем хворів. Після смерті матері (у 1982 році мати помирає) і він помирає. Так вона всіх виходжувала, всім допомагала. Четверо на її руках померли.
А тепер вона просить, щоб ми переїхали до неї і там з нею разом доживали. Ось і все.
В.О.: Дякую.
[Кінець запису. Михайло Масютко помер у Луцьку 18 листопада 2001 року, дружи-на Ганна – 24 травня 2006 року. Поховані на приміському кладовищі «Гаразджа». –В.О.]

На знімках: Михайло та Ганна Масютки 10 лютого 2001 року в Дніпрянах.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Дослідження

Два документи з ГДА СБУ (про видавництво «Дніпро», Ростислава Доценка, Юрія Литвина). Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОСІВ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Інтерв’ю

Розмова з Михайлом ГОРИНЕМ. Бердиховська Боґуміла

Інтерв’ю

ПІРУС ВАСИЛЬ ЛУЦЕВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

Тіні забутих репресій. Євген Солонина

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В., Кіпіані В.Т.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

ПЕРШОТРАВНЕВА ДВІЙКА. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАСЮТКО МИХАЙЛО САВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU