ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО

 1006527.09.2013

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

ОПРИШКО. Інтерв’ю ГЕРЧАКА Григорія Андрійовича 12 і 16 червня 2003 року. Останній перегляд – 27.09.2013.

Василь Овсієнко: 12 червня 2003 року в місті Києві записуємо розповідь пана Григорія Герчака. Григорій Андрійович Герчак.
Григорій Герчак: Я народився 1931 року, 10 грудня, в Тернопільській області, Заліщицький район, село Солоне, але в нас казали наголос на літеру "е". Батьки були бідні. Батька я не пам’ятаю, бо батько служив, мама казала, в УГА, а потім поляки його хотіли заарештувати, то батько через Чехословаччину якось добрався за кордон і був у Аргентині, в Буенос-Айресі. По тому приїхав тридцятого року, вже було спокійніще, вже про той арешт забули, чи що. Я народився. Було мені щось чотири роки, як батько знову поїхав до Аргентини на заробітки.
В.О.: Як батько звався?
Г.Г.: Андрій Герчак, мама Анна Герчак, дівоче прізвище Шевчук.
В.О.: А мама доки жила?
Г.Г.: Мама прожила 52 роки. Напівпаралізована – то через мене побили її москалі на допиті, як я вже в підпілля перейшов. Лежала довго, ходити не могла.
Ми були бідні. У нас була, в основному, чотирикласна освіта, а мама трошки знала німецьку, бо вчилася п’ять класів в австрійській школі. Була така патрійотка, була членом "Просвіти", на якісь курси господинь ходила і мене брала, маленького. Ще з дошкільного віку навчила мене читати. Тоді виходила в Кракóві, здається, у видавництві "Світ дитини", для патріотичного виховання дітей серія книжок – виписувала мені. У Жовкві був монастир, він видавав церковний журнал "Місіонар". Там були виховавчі, патріотичні оповідання і статті. То вона мені "Місіонар" виписувала, "Дзвіночок", я то читав і так виховувався. Мама була член бібліóтеки в читальні. Мама вела денник, не щодня записувала, але записувала.
В.О.: А ви в яку школу ходили?
Г.Г.: Я пішов у школу за Польщі. Я раніше пішов. У школі був jezyk polsky, jenzyk ruski, тобто українська мова. А як у 1939 році прийшли совєти, то я мав у другий клас іти. Тут через кордон проривається кавалерія. Була така вчителька Цвяхóва, українка, але прізвище таке. Вона, виявляється, була патріотка України, але ще не знала, що таке совєти, а більшість наших людей знала. Коли Червона армія звільняла нас від польського ярма, то вона закликала: "Діти, всі!.." Повз наше село йшла бита дорога – шосе, чи, як у нас називали, гостинець. І ми там усі вилаштувалися. Їде командир на карому коні, зірочка в нього. Багато з них українською говорили – ми ж від Збруча недалеко, кілометрів сорок. Вони стали, вітають нас. А вчителька каже: "Діти, до нас прийшла Червона армія! Радуйтеся – Україна вільна! Заплещіть у долоні!" Але я вже знав, що на Україні голод був, бо до мами люди ходили й розказували. Але більшість людей того не знала, і деякі сприйняли це як визволення.
Командир зліз з карого коня і подарував пані Цвяховій червону зірку, на груди почепив, дітей привітав, і вони поїхали далі. За кілька днів Цвяхової не стало. Коли почалися арешти – заарештували і її, бо інтелігенцію арештовували. Може, не через кілька днів, а через кілька тижнів. Спочатку всю інтелігенцію заарештували, а потім все більше й більше. Навіть завідувача української читальні, родича нашого, також арештували. Бо в нас і поляки жили. У Тернопільській області понад сорок відсотків були поляки. Понад Збруч були спецпоселення комусації. Це як ферма: хата і поле довкола. В українців поля були розкидані, такими клаптиками-клаптиками, як килими, ті поля були. А в поляків як ферми, як на Заході. Тим, що воювали за вільну Польщу, польська держава, яка постала після Першої Світової війни, надавала землю. Згодом я читав спогади офіцера Цебульськєґо "Czerwone nocy". Він пише, як поляки воювали проти бандерівців ще за німців. Бо німці боролися проти поляків, проти бандерівців і проти совєцьких партизанів на Волині. Він дуже цікаво пише – ви польську розумієте?
В.О.: Читаю трохи.
Г.Г.: Я вам запишу – "Czerwone nоcy". Які вони робили провокації! Вони перевбиралися на партизанів з тризубами і стріляли німців, а німці за те палили українські села. Він сам так пише, мені поляки спеціально передали ту книжку тут, у Києві, як я звільнився. Там дуже цікава передмова, як вони від Збруча заселили тими військовими колоністами. Вони мали багато зброї. "Strzelcy" (стрільці) були, як у нас товариства „Січ”, „Пласт”. То нам не можна було мати зброї, а поляки мали малокаліберні ґвинтівки, фльоберки називалися. А в нас був „Пласт”, щоб захищатися від червоної навали.
Така була проблема, коли я народився. 43 відсотки населення в нашій області були поляки, 57 – у Львівській області. Це я читав у совєцькій енциклопедії, до речі. Так що проблеми були б великі, якби не сталося те, що сталося.
В.О.: Оці арешти української інтелігенції – вони пройшли вже у вересні?
Г.Г.: Це були перші арешти, головні, а по тому постійно йшли, НКВД брало більше й більше, я пам’ятаю.
В.О.: Є такий Василь Пірус, він теж 25 років відсидів...
Г.Г.: Знаю його.
В.О.: Він зараз живе на Херсонщині, я в нього був. Він каже так: Гітлер урятував Західну Україну. Бо якби, каже, більшовики ще так похазяйнували років зо два, то там би нікого не залишилося б, ніякої ОУН не було б, ніяка УПА не постала б, бо всіх би виарештували і винищили б.
Г.Г.: Вони знали вже, хтось доносив на нас. Була КПЗУ – Комуністична партія Західної України, ясно, що там були інформатори... По тому в тій КПЗУ розчарувалися. Були такі, що прийшов у ту КПЗУ, подивився, розчарувався, перейшов в ОУН. Не один Шумук такий був. (Шумук Данило Лаврентійович, нар. 1914. Як член КПЗУ провів 5 р. у польських тюрмах. „Визволителі” не довіряли йому, мобілізували в штрафбат. Беззбройний потрапив у німецький полон, утік, пішов в УПА. 1944 засуджений до кари смерти, звільнений 1969. Знову ув’язнений у 1972-1988. Усього 42 р. 6 міс. 7 діб неволі, з них 5 р. заслання. Член УГГ. Жив у Канаді, з 2002 р. на Донеччині у дочки. Помер 21.05 2004 в Красноармійську. – В.О.).
Я вчився, а як прийшли совєти, то вони вважали, що польська школа слабша, і нас повернули знову до першого класу совєцької школи.
В.О.: І вже тієї вчительки Цвяхової не було?
Г.Г.: Вчительки, що казала, що ми вільні, вже не було. З червоною зірочкою, бідна... Добра була жіночка, молода вдовиця. Не знаю, де вона, бідна. Отаке сталося. Я ходив уже до совєцької школи. Пам’ятаю, в класі Сталін. І хтось із хлопчаків запустив у Сталіна строц, або катапульту з рогатки. Прийшов учитель. Боже, побіг, тих учнів усіх забрали. Учителі знали, хто це зробив, але мовчали. Новий портрет повісили. Люди ще не знали, яка то прийшла строга влада.
А потім прийшли другі визволителі. Багато хто з людей зустрічав їх.
В.О.: Цікаво, а як німців сприйняли?
Г.Г.: Зразу добре. Самостійну Україну проголосили у Львові. До Чернівців якийсь двокрилий літак літав (а нам до Чернівців близько 40 кілометрів), синьо-жовті смуги були на крилах. Я такий радий... Все це тривало місяців два, а по тому всіх поарештували.
В.О.: Кого не заарештували совєти, того німці забрали.
Г.Г.: Вони насамперед уряд, але потім забирали далі. Була українська поліція, а потім вона стала проти німців. Була створена УПА – і та поліція зі зброєю тікала до УПА. У нас було тільки підпілля, а по тому вже й у нас якісь відділи УПА з’явилися. Була також морока з поляками, всякі провокації, німці навіть частину села спалили. Німці дуже жорстоко все те робили, страшно. Руські тут мали добру агентуру, і брали спочатку активістів, а потім інших. А німці – або кожного десятого розстріляти, або ще щось.
В.О.: У них не було достатньо інформації, то вони „зачистку” робили.
Г.Г.: Ми, діти, страшно боялися, коли німці їхали на облави. Ці німці з бляхами гестапо – з десять мотоциклів з колясками, скоростріли "MG". А ми пасемо корови біля дороги. І старші з нами пасуть. Ми лягаємо, бо боялися їх, а старші кажуть: "Не лягай, бо вони подумають, що... Ти ніби не боїшся". Так боялися тих німців!
Потому створили дивізію СС "Галичина". Бандерівці були проти тої дивізії "Галичина", а два з моєї родини чомусь туди пішли. Один вуйко Михайло Шевчук, а другого вуйка старший син пішов, також Шевчук, але я не знаю ім’я. А цей вуйко був добрий коваль. Пішов у дивізію, а по тому, коли все закінчилося, десь у Німеччині вчився. Чомусь вони до Чернівців їхали, і два пішло у відпустку. А бандерівці не стріляли тих, хто приходив у відпустку, але роззброювали їх. Ішов мій вуйко з карабіном з міста, то його роззброїли, залишився тільки з протигазом. То він прийшов до села, але вдома не ночував, щоб бандерівці не набили. Пам’ятаю, вуйко розказував, що він розчарований: їх німці хочуть посилати проти польських партизанів в каральні експедиції, а дивізія не хоче. Таке я чув тоді молоденьким. Вуйко десь пропав без вісти.
В.О.: Вуйко – це дядько по матері?
Г.Г.: Так, по матері.
В.О.: А по батькові – стрий?
Г.Г.: Стрийко, так. Коли прийшли другі совєцькі визволителі, то вже був сильний визвольний рух. Ми жили в такому терені, де мало лісу, ліски невеликі, але й у нас були партизанські групки. То вже була біда, бо за фронтом ішли енкаведисти. У них була деяка інформація. Була мобілізація на фронт. Тоді мало вчили, туди-сюди – і на передову, особливо українців. Уже в лагері мені казали, що була така вказівка: українців мало вчити і пускати „вперёд” на німецькі дзоти – на м’ясо. Мій вуйко Василь Шевчук і вуйка син не хотіли йти в Совєцьку армію і пішли в УПА – сала, цибулі, сухарів набрали і пішли в Циганський ліс, туди, де більші ліси, на північ від нас. Там вони мали збиратися. Ті хлопці йшли, а Василь Шевчук до моєї мами: "Цьоцю (у нас не казали "тітко"), прощаюся!" Він її поцілував і каже: "Я вже пішов, мене вже нема!" Так сказав і пішов, бідний, а там уже їх чекали енкаведисти. По дорозі, де вони мали зустріч, їх перебили десь одну третину, бо хтось доніс. Так що мало хто в УПА дібрався, а Василькові вдалося втекти. Він кинув зброю і пішов у Совєцьку армію, але й там погинув.
По тому фронт пішов далі, а тут сильна боротьба була, вже УПА була велика.
В.О.: Коли фронт перейшов вашу місцевість?
Г.Г.: Він перейшов сорок четвертого навесні. У нас німці були в оточенні, вони пробивалися до Дністра сюди, а потім десанти були, йшла боротьба, фронт зупинився там на горах. Ми були виселені в інше село, але то багато говорити... І всі ті арешти – то було ціле страхіття. Я пам’ятаю, як тільки фронт перейшов, оті тилові війська йдуть, і якийсь офіцер-українець (вони вже другий раз прийшли з погонами, бо перший раз були без погонів), мабуть, капітан чи майор, українською вмів говорити. Мама перший раз бачила ті арешти. Вона член "Просвіти", то вона під скло взяла такий презентець маленький, щось там було написано, ангели тримають книжку, жовто-блакитними кольорами намальовано. То на стіні висіло, що вона як член "Просвіти" нагороджена тим. Він на то дивився, дивився, потім мамі каже: "Заберіть оце і сховайте, спаліть, бо вам за це буде біда!" А вона ж не знала цього – стоїть у хаті тризубець та й стоїть. Ми вже починали розуміти ту совєцьку владу.
У нас з партизанами УПА була велика біда – війна, арешти, палили, енкаведистів повно. А по тому поляки – вони були воєнізовані. Коли Військо польське відступало в 1939 році до румунської границі – від нас за 20 чи 25 кілометрів був румунський кордон на Дністрі, бо Буковина ще не входила до України, – то в тих польських колоніях залишали зброю, маґазинували, з надією на те, що буде повстання. Всі поляки були воєнізовані, бо це колоністи, які були колишні військові. Молодь була, було спортивно-військове товариство „Strzelcy” (стрільці), їх вчили там стріляти. У нас були "Луг" і "Пласт", але нам уніформу не дозволяли, то було тільки спортивне товариство. Ми там з паличками вправи робили, хлопці і дівчата. Це було в кожному селі. Були спортивні команди, волейбол, футбол. То коли другий раз прийшли совєти, то поляки вийшли зі свого підпілля, їм навіть дозволили зброю, вони ходили в роґатувках – у таких кашкетах з чотирма ріжками. А совєти не дурні – енкаведисти думають: бийтеся між собою. Поляки в селах з совєтами ходили проти УПА, ті винищувальні батальйони – то, в основному, поляки були. Совєти не дурні: бийтеся між собою. Так і німці робили. Договоритися поляки з українцями не могли, бо ясно, що вони заселили і забрали наші землі.
А всі ми, молоденькі, вже готові були воювати, збираємо після війни та ховаємо зброю, вибухівку, десь карабіни закопуємо, дупла у вербах наповнюємо тими німецькими ґранатами. Ми всі ті ґранати з довгими ручками вивчили. Я був з родини ремісників – один коваль, а другий вуйко столяр, слюсар, і я мав дар до того, і так ми то маґазинували.
Раз ми стоїмо з одним сусідом, така мряка – а облава на село. Але ми не знали про облаву, сидимо біля розколотої верби, там було таке напівдупло, ми міняємось набоями, патронами. І раптом військові поляки в роґатувках ідуть, троє. Я все те зразу в дупло вкинув. Неділя, пам’ятаю, була. І один із них питає: „Чого шепочетесь?”. Питає по-українськи, бо багато поляків знали українську, служили ж на Україні. „Нічого”, – кажу. Вони так стали. Якби в те дупло заглянув, то все б знайшов. Це було вранці, я був у вишитій сорочці. Він так подивився – і мене в лице, а я не знав що сказати. Одна моя бабуся вийшла заміж за поляка – Вавро Потапінські. То я кажу: "Що ти мене б’єш, я ж з поляків!" У них було три сини і донька. Донька ходила у вишитій сорочці, а всі сини були, як поляки. І так родина трималася. Так бувало часто, бо поляки в нас уже сотні років жили. Сини того Вавра теж були в "ястребках". Він мене питає: "Як прізвище?" – "Гéрчак". Ніби не українське. "А де твоя мама?" Пішли до мами. Була неділя, мама їх варениками пригостила. Він мене перепросив, і так ми викрутилися.
Отака була біда. А по тому поляків виселили, трішки там була бійка, цивільні поляки потерпіли, і наші цивільні теж. Тота різня... То мені не подобається, але так було. Це рік сорок п’ятий, сорок шостий.
В.О.: Як ті сутички обґрунтовувалися? Що люди про це говорили?
Г.Г.: Я можу сказати таке. Поляки були у винищувальних батальйонах, то вони залили за шкіру сала українцям. А раніше частина поляків була за німців, вони спеціально пішли служити до німців у поліцію і у всякі органи, щоби проти українців боротися. А українці були дуже свідомі, їх німці переслідували.
У нас був такий випадок. Їхав такий Скалацький – не знаю, яку він функцію в ОУН виконував, – у містечко Товсте, це біля нашого села. Там багато поляків і євреїв жило. У нашому селі десь 25% були поляки, був польський костьол. А були села, де їх було більше половини, були навіть чисто польські села – ось Червоний Обрут. Так я про того Скалацького хочу сказати. Він їхав на якийсь зв’язок, у нього були два охоронці з карабінами. Він цивільний, але якийсь освічений був. Про нього вже тепер пишуть – кажуть, що знайшли в архівах. І зробили на нього засідку. Ми думали, що то німці, а то поляки зробили – вони дізналися, що він їхав десь у село Садки чи то в містечко Ґжибіце. У нас є така велика могила, десь метрів чотириста над рівнем моря – це вже Підкарпаття, є там горби досить високі, з пару сот метрів. Вони на санях їхали, тікали. Одного десь за сто метрів убили. Трупи забрали німці, а ті втекли.
Ми пішли вдень з хлопцями туди дивитися. Подивилися, яка була засідка біля того кургану – поляки підстелили собі соломи, бо було холодно лежати. Ми дивилися слід, як ті тікали. Одному розривна куля потрапила в голову – труп забрали, але лишилася верхня частина черепа з таким рудим волоссям, когось із наших. Ми знайшли навіть декілька гільз із польської зброї. Але ми думали, що то німці, а потім виявилося, що то поляки зробили засідку, а німці лише забрали трупи.
Отак сала за шкуру залили, то й була така різня. Тоді поляки по селах організували такі станиці. Від нас за кілька кілометрів були турецькі фортеці – Хотин, Кам’янець-Подільський. Там турки мали лінію. Такі великі фортеці, там підземелля, а нагорі вода йде – річка Джурин. Така невелика річка, був водоспад, яким вона сходила в ту долину. Село назвали Червоне, тому що з одного боку така підкова лісу в долині, а з другого – червоні гранітні скелі. На тому водоспаді ще за Польщі була електростанція. Електричний струм ішов через наше село, центр села був електрифікований, читальня була електрифікована. В тому селі ще в середні віки, як вигнали турків, був польський монастир, якийсь Kapitan Czerwenskego Grodu, там усе муроване, klasztor, як вони називали. Село невелике, польське, багате, в долині. Там був майже курорт. Я не знаю, скільки там будинків, – чи кілька сотень. Але ті приміщення великі, отже, поляки тікали туди з сіл, свою зброю взяли, ще їх озброїло НКВД, обгородили нагорі колючим дротом, а внизу були пости, щоб нікого не пустити. І хай би там собі сиділи, то ще біда невелика. Але що вони робили? Їсти то треба, і ніби в них було що їсти, але треба більше й більше. І пити треба – то вони їздили по селі на санях, на конях, брали свиней, телят, різали і не їли, а жерли. Їх там було повно, бо їх там багато зібралося. Але совєти також не дурні – поставили гарнізон з тридцяти осіб, там і лікарка з ними була, і радіостанція, вони в тих фортецях жили окремо. Щоби дивитися, що там поляки роблять, треба мати свою агентуру. Але вони крізь пальці на той грабіж дивилися, або й мали щось від того. Такий час був. Люди скаржилися, а в нас не було стільки повстанців, щоби розбити таку силу, – серед поляків багато військових. І до району не так далеко – до нашого села було 4 км, до району десь із 8. Бо район тоді був не Заліщики. Вони зробили райони густіше, щоби було більше гарнізонів, щоби можна було сітку робити – ходити на облави.
В.О.: Який тоді район був?
Г.Г.: Місто Товсте, по-польськи miasto Tluste. Там було дуже багато євреїв і поляків. Правда, після німців там євреїв уже майже не лишилося. Отже, люди скаржились і скаржились. Аж десь із Підкарпаття прийшли якісь відділи. Коли я вже сидів у таборі, то зустрів одного, який брав участь у тому бою. Я не хотів розпитувати, а він не дуже хотів розказувати, як то було, бо, знаєте, може, він справу так закрив, щоб не признаватися про участь у тому бою.
В.О.: То за те село був бій?
Г.Г.: Червоне, чи, як поляки називали, Червоногрод. То була зима 1945-46 року. Вже війна закінчилася. Я пам’ятаю, вночі це було. Ми на ковзанах каталися і на нартах – так у нас лижі називають. Отже, наші невеликі відділи разом з тими, що прийшли з-під Карпат, оточили їх одної ночі. Були в маскхалатах, було навіть декілька мінометів, бо я сам чув, що міномети стріляли – чи з польського боку, чи з нашого, не знаю, але люди казали, що було декілька мінометів у повстанців. Питаю в лагері того чоловіка: "Як же ви дібралися – там же було загороджено? Там униз треба йти, а там нагорі були пости." Там, виявляється, на гірських схилах, вода зробила такі рівчаки. Вони були прикриті снігом. Тієї ночі був туман, мряка. Якась група – чоловік 10-15, перевдяглася в польський одяг. Вони знали польську мову (тоді багато наших хлопців знали польську мову). Підповзли попід дроти, де можна пролізти – я не знаю, чи там була сигналізація, чи ні, – вони пролізли в село і так ходили в польській одежі, з автоматами. А коли звідтіля пустили ракету – початок бою, – то поляки пішли в бій, а ті почали стріляти зсередини. Виникла страшенна паніка. Поляки думали, що тут хто знає скільки партизанів. Чекісти – їх було щось 30 чи 31 – зразу пробилися в ліс, їм вдалося втекти. Ясно, що в них була радіостанція, та й у районі чути було ту стрілянину.
Це було ввечері. Ми ще каталися на лижах біля шосейної дороги. Дивимось, приїхали якісь у маскхалатах, на санях і засіли в розвалених хатах (людей у Сибір повивозили). Одні довбають у снігу ями і кладуть міни під дорогу. Ще щоб зупинити допомогу, яка, можливо, їхатиме, почувши стрілянину (це десь 8-10 км), або дізнавшись по радіостанції. Ми не знаємо, хто це, але ми вже були хлопчики биті, знали зброю, – то, певно, наші. А потім підходять до нас: "Додому, всі додому негайно!" Але ми додому не тікали, а за паркан і дивимося, що там робиться. Вони ті міни снігом засипали і залягли за ті розвалені мури.
Як почався бій, то ми з мамою вже сиділи у вікні, світло не світили. Там було червоне небо. Чути було мінометні стрільби. То страшне було. І пожежа. Ніхто на допомогу не пішов – бийтеся між собою! Там погинуло багато цивільних поляків. Ми пішли туди через днів п’ять, то там були перини постріляні, подушки, кров по стінах. Трупи вже забрали.
Отаке було бойовище. Це десь 1946-47 рік, зима. Я тоді навчався в совєцькій школі. Я під час війни знову втратив один клас. За німецької влади я, здається, лише один клас закінчив. За других совєтів я пішов у третій, потім у четвертий, а потім покинув школу і пас корів. Я сім літ пас сусідських корів, трошки мамі допомагав, бо було дуже тяжко жити. Колгоспи в нас не робили, бо повстанці не давали – як тільки підуть у колгосп, то голову наб’ють, а бувало й вішали, якщо він доносив і стукачем був. З тим було строго, бо повстанські революційні рухи завжди строгі були. Були голови сільрад, що їм давали зброю, то вони часто платилися життям за це, бо їх била бандерівська підпільна служба безпеки.

ОПРИШКИ
Ми дуже підтримували той рух і опір, бо я вже читав всякі патріотичні книжки про козаччину, про Українську Галицьку Армію, про петлюрівську армію, про Махна читав. А ще дужче нас до спротиву спонукало те, що в нашому краї, в Карпатах, споконвіків були опришки й бунтарі. Останній у нас уже за Польщі перед війною був такий Любинецький. Про нього легенди й чутки ходили. Бабуся вела продати козу – на кіз та овець за Польщі треба було сплатити податок. Доріжка з села через ліс. І він її питає: "Бабусю, як там у селі? Куди ти ведеш козу?" – "Та хочу продати, бо нема з чого податки платити". – "Продай козу, купи собі корову." – "Та за що?" – "На тобі гроші." Бабуся моя співала балади про опришків, про Довбуша, "Ой по гаю зелененькім ходить Довбуш молоденький, на ніжку налягає, на топір сі підпирає". А я слухав і думав, що я колись також буду...
В.О.: Опришком?
Г.Г.: Так-так. До речі, мій дядько оден, Іван Гірчак, був бунтар, він палив поляків, бо в нас землю забрали. Нам найгірші землі, а кращі землі забрали польські пани. І то був бунт закономірний. Якась ksenzhna, княгиня, вже на милицях приїжджала. У мене таке опришківське серце було, я дивився, як вона приїжджає. Вона не в нас жила, а десь там, а керували тими землями навіть не поляки, а євреї, бо поляки десь по парижах їздили, та польська шляхта була лінива... Сад великий, лани в сторону Дністра – то все було польське. Сади в нас добрі, клімат у долині дуже добрий, сюди, до Дністра, вже в травні черешні дозрівають. Тут сонце, мікроклімат. Усі поляки знали, що Zaliszhyky – там черешні, помідори, то все Варшава їла. Тут можна було торгувати, люди заробляли на тому. Я дивлюся, як вона виходить на милицях, з охороною, іде до солтиса (то як голова сільради), а люди робили як напівраби – форналі називалися, на фільварку на того пана. Латифундія, леґеншафт, фольварк по-польськи. То страшне – ті хатки як барак, і така переділена-переділена на шматочки земля під городи. Там робили за півціни. Тому багато з форналів ішли до комуністів. Як прийшли перші совєти – це я знову повертаюся назад, – то ці форналі собі зірочки поначіпляли. І я їм співчуваю – бо що воно знало, бідне й неосвічене? Прийшли визволителі: землі ваші. Це було.
Пам’ятаю, як тепер, жид Чмелик був у нас. У нас у селі було десь чотири родини жидів, бідні такі жиди. Ми з ними добре жили, (нерозбірливо коротка фраза, скоромовка), ми з ними до школи разом ходили. У нас називали "жиди". Це зараз звучить наче образливо. Можу сказати, як жиди в Канаді дивляться на назву "єврей". Жид Йозеф Штуклер служив в УПА. Мені кажуть: "Ти йди, познайомишся з ним". Бо я з підпіллям мав зв’язок. Він був десь у німецькому лагері, в’язнів мали стріляти, а загін УПА розбив лагер. Там була невелика група жидів, чоловік із десять. Які старенькі, то їх відпустили, а решті сказали, що хто хоче в УПА, то хай іде. То Штуклер пішов в УПА, бо він був лікар, здається, десь із Варшави. Я з ним познайомився в Торонто. Коли мене до нього підводив один новий еміґрант зі Львова, то я йду і думаю собі, як сказати – жид чи єврей? Бо в мене слово "жид" уже асоціюється з російською ненавистю, то я кажу йому "єврей": „Я сидів з євреями”. Як він на мене напав: "Я не єврей, євреями росіяни називали – я жид! Ти запам’ятай собі!" – "Пробачте, я думав, що ображу вас, якщо так скажу." Він служив в УПА лікарем, багато розказував, але це інша тема.
Отже, той бідний жид Чмелик з чого жив? Він торгував ганчір’ям – ви такого не пам’ятаєте...
В.О.: Пам’ятаю – були і в нас після війни „онушники”, що збирали „онучі” – ганчір’я тобто.
Г.Г.: Він їде, один кінь нещасний, візок... У нас таке непотрібне ганчір’я називають катран. "Ґаздині-і-і, катрані, давайте катра-а-ані!" Їде-їде, люди виносять, а він якісь сірнички дає, те та се. І на тому, бідний, заробляв. Ясно, погано жилося.
В.О.: Голки, приколки возили. І свистуни-півники.
В.О.: Так, дітям теж привозили. Той Чмелик, коли прийшла совєцька влада, зірку вчепив – і вже він "совєцький человек". У тому фольварку, в тій латифундії польській, був великий гарнізон солдатів-енкаведистів. Ми, діти, любили дивитися, які то солдати прийшли до нас, на їхню зброю. Була субота, пам’ятаю, і один різник-єврей і цей Чмелик, що ганчір’ям торгував, різали гарнізону корів на м’ясо. Чи то були телиці, вже не пам’ятаю. Собаки бігають... У в нас євреї були дуже віруючі. І старші кажуть: "Чмелик, що ж ти робиш – сьогодні ж субота?" – "Я субботу продал за пять копеек". Сказав по-російськи, пам’ятаю.
В.О.: Бо він комуністом став?
Г.Г.: Комуністом був. А багатих євреїв комуністи також арештували – тих сіоністів, патріотів єврейських. Тому вони почали повстанцям допомагати, УПА.
Як ідуть облави, то повстанці посилали нас: іди! Бо діти можуть там пройти. "Рахуй, скільки їх, скільки зброї, і слухай, куди вони йдуть – може, вчуєш". Ми ходили, привчалися до такої розвідки. Хочу підкреслити, що мені аж тепер не віриться, які були люди патріоти, які чесні. Ми гонимо пасти корів за село, і хлопці кажуть: "У мене партизани квартирують". І каже, скільки днів. А ми з пасовища гонимо і заглядаємо на ті подвір’я: сонечко світить, партизани по пояс роздягнені. Гонимо на обід худобу – вони вже проспалися і чистять зброю, кулемети. Значить, вони вірили людям? Ми ж біля міста живемо, біля села залізнична станція, а всі станції охороняються гарнізонами – йди та донеси... Такий сильний був патріотизм! Мені з теперішнім населенням аж не віриться. Так було легко вести боротьбу, опираючись на населення, отакі були наші люди.
В.О.: Практично все населення підтримувало УПА.
Г.Г.: Видно, що так. Аж по тому вже, коли населення заломилося, вже в п’ятдесяті роки, під шістдесяті, стало вже не так. Нас, молоденьких, гонили – старшим читали лекції окремо, виховники були в бандерівців.
То знов треба відбитися... На залізничній станції був ґарнізон. Охороняв він військові склади, вибухівку, була й німецька зброя в тих будівлях. А начальник охорони був із Києва, українець, здається, старший лейтенант чи капітан, не вище, такий стрункий хлопець, був [нерозбірливо] після закінчення війни. А вже поляків майже всіх виселили з тих хуторів і поселили лемків з Польщі. В одного лемка було чотири доньки. Бо в лемків було багато дітей – восьмеро-десятеро, вони багатодітні були, а в Галичині вже ні – одно-двоє-троє, у декого чотири. У мого вуйка, цього дивізійника, було чотири. Там недалеко від залізничної станції жили лемки в хатинах біля лісочка, біля колишнього панського саду. Той офіцер заходив до лемків, закохався в дівчину-лемкиню. А ці лемки мали зв’язок з повстанцями, бо жили під лісом. Так що вдень він приходив, а вночі приходили повстанці – за розвідкою, перекусити, білизну випрати. І одного разу вони сказали про того офіцера "добрий чоловік". А офіцер знав українську мову, він з Києва. Партизани вирішили з ним познайомитися. Перевдяглися на прикордонників. А в нас були прикордонники, бо до румунського кордону 60 км – контроль прикордонників 60 км. Був з ними такий Соловей, також офіцер, зі Східної України, перейшов з Червоної армії до підпілля. Він знав, як поводитися, знав російську мову. Отже, вони вдягли одежу прикордонників, і вони всі мовчали, а говорив Соловей. Прийшов той офіцер до лемків, автомат поставив, пістолет при ньому, коло столу сидить, його пригощають. А партизани вийшли з ліска: "Здравствуйте, кто такой? Документы? Руки вверх!" Той показує документи. Автомат забирають, пістолет також: "Пойдем с нами!" Завели його в ліс, поговорили з ним. Надавали йому літератури. І він перейшов – аж не віриться! – після війни в підпілля. А пізніше виявилося, що в нього хтось із родини був заарештований. Якби я знав його прізвище, я з задоволенням розказав би про нього, бо він пізніше був моїм виховником. Його служба безпеки перевіряла – як вона то робила, я не знаю, але він мав довіру і помер дуже геройською смертю. Псевдонім йому дали Новий, а по тому я був у підпіллі і взяв його псевдонім. Він розстрілявся ранений – то дуже геройська смерть.
Вони читали нам лекції – молоденьким окремо, а старшим окремо. Затуляли вікна, виставляли пости й читали лекцію. Це було раз на тиждень – лекції з історії України. Давали нам літературу. Виховна робота була дуже добра. То розказували, пам’ятаю як тепер, про голод на Україні – а ми вже чули про голод. Казали, що десь 4-5 мільйонів умерло. То я, чесне слово, думав, що перебільшують для того, щоб ми мали більшу ненависть до москалів, до совєтів. Коли говорили про Кремль, про Сталіна, про розпусність, про жорстокість, що можна зайти в кабінет і вже не вийти, я не вірив, ми не вірили – я думав, що то перебільшення, щоб ми мали більшу ненависть. Але коли 1954 року я попав на Воркуту, на Північ, у табір, і ми сиділи на нарах під час дуже великої пурги, то там сиділи і "настоящие коммунисты", кремлівські працівники, які розказували – а я так, молоденький, слухаю і думаю: Боже, а тоді бандерівці не знали про ті злочини – та то злочини колосальні! А ми не вірили...
Можна ще сказати, як нас виховували. Це вже почався 1947 рік. Я любив співати, та й усі в нас у селі любили співати. А я співав непогано. Старші збиралися колядувати, а діти щедрували – у нас дуже багаті традиції на Різдво, дуже мальовничі – ще з язичницьких часів то все переплуталося. Ми збиралися, хто добре співає, у ватаги і ходили. Але по війні совєти дозволили – самогон жени, і ніхто тебе не бере. У багатьох самогонні апарати стояли стаціонарно. І люди почали вчитися у росіян пити. Бо в нас за Польщі пили невеличкими келішками. Ту півлітру могли пити півдня. Правда, за Польщі було Товариство відродження, його націоналісти вели. Члени Товариства взагалі не пили і не курили. [Кінець доріжки]. Хлопців готували до боротьби. А тут почало зароджуватися пияцтво – то швидко зароджується.
В.О.: Так-так, Василь Долішній з Франківщини співав у Мордовії таку коломийку: "Слава Богу, слава Богу, що прийшли совіти: тепер будуть від горівки очі соловіти."
Г.Г.: Ця коломийка про це говорить. Різдво. Ми підготувалися і пішли щедрувати. У селах все співає. І всі горілкою пригощають. Я повертаюся додому, відчиняю сіни – чую сторонній запах. То, знаєте, від військових чується такий запах. Не махорки, бо в УПА вже можна курити, дехто курив, а молоді всі не курили. Я пізніше був з упівцями, то в нас усі не курили, один тільки був старенький Дніпро – той курив у лісі. Не можна було. І я не курив і не пив. Почав займатися спортом. Хоча мама в мене була куряща і не забороняла мені курити. Вона за Польщі жила з того, що вирощувала тютюн – а за Польщі тютюн будь-кому не можна було вирощувати, бо тютюн був "монополь". Мама була спеціаліст, пройшла курс, вирощувала той нещасний тютюн (а в нас мало поля було), вміла його сушити, складала в ящики, в ті папуші. Десь недалеко, за 10 кілометрів, була тютюнова фабрика. Вона з того жила, була в неї така металева таблиця: "Anna Herczak, plantator tytoniu". То вона навчилася, всякі [нерозбірливо] в землю закопували, сушила, курила, і то до неї приходили гості.
Але я хочу говорити про інше. Я, відчинивши сіни, чую, що хтось є в хаті. Я відчиняю – а там сидять їх чотири чи п’ять, вікна заслонені, чимось там мама їх пригощала, і чекають мене. А це вже по 12-й годині ночі. Мій виховник Новий – пам’ятаєте, цей повстанець зі Східної України – підходить до мене: "Ану, голубчику, дихни". Я дихнув. Він мене обняв: "Боже мій, от хлопчина, ні краплі в рот не взяв. Хай би ти навіть випив трошки, я б тебе...” І почав цілувати. А мама каже: "Та ви не хваліть його, бо він до церкви не хоче ходити, він з тими набоями носиться, якісь ґранати у нього є, а раз я в кишені набої знайшла". – "Ти так не тримай. Це добре, добре, але ховай". Мама: "Чого ви його вчите?" Отака чітка була дисципліна, отак виховували. Отже, я так виховувався і довиховувався до лагеря. (Сміється).
Мушу сказати, що перед цим у мене був скандал з українськими повстанцями. Дуже багато людей арештовували, у Сибір вивозили. Вже до нас почали лемків переселяти. Це десь у 1946 році було, в кінці, мабуть. Ми створили групу і назвали її "Опришки". Це не була організація. Я до того був причетний, такий Павло Безвушко з нашого села та інші. Ми мстилися. Це такі народні месники. Хто більше робив, хто менше... Штрафував жінку голова сільради за те, що вона несла хворост з лісу чи ще за що-небудь – ми йому вночі або вікна поб’ємо, або ззаду по голові вдаримо. Він живий. Інколи залишимо записку: "Опришки". Підпишемо, що ми опришки. Бували такі, що з людей знущалися. Оті лісничі. Щоб люди не возиии з лісу дерево... Було, що ми раз великого кабана вкрали, розчвертували і давали бідним бабусям. Писали: "Опришки". Потім перестали, бо вже пішли чутки, що є такі месники і що ними старші керували. Але то неправда.
Один вчився в університеті, його називали Лемко. Може, він із Лемківщини був. Мав якийсь такий акцент. З якогось уже високого курсу. Приїхали арештували його. Міліція арештувала, бо то часто арештовувати приходило не НКВД, а міліція. Посадили його на відкриту машину і везли. І коли авто зупинилося в Чернівцях на червоне світло, він зіскочив, а охорона не могли стріляти, бо людей багато. Він добре знав те місце і втік. За якийсь час прийшов додому, дивиться, а дома – зима тоді була – пустка, вікна, двері вибиті, у сіни задуло, родичів вивезли. Через якийсь час – то вже пізніше мені сказали його приятелі – приходить вістка, що сестричка його і бабуся померли по дорозі в тих товарних вагонах. І він себе – так сказали – присвятив, що буде боротися до смерті проти них, буде мститися. Він, може, керував цими опришками.
Деякі опришки навіть не знали один другого. Я знаю, що з нами співпрацював такий Гевчук Йосип, його також потім арештували. Він тільки зі мною співпрацював, він не знав, що я ще з іншими співпрацюю. Одного разу вони вирішили підірвати клуб енкаведистів, чи то червоноармійців. Після війни були такі клуби. Не знаю, в якому то невеликому містечку. А я займався зброєю, маґазинував, стріляв на полях.
Якщо я вже згадав про те, що стріляв, то розкажу, що ми зробили собі полігон у долині. А як стріли в лісі далеко чути, то ми знали, як тікати. От, наприклад, знайшли кулемет Дегтярьова – його треба випробувати: набоїв навалом. За метрів 100 газету ставимо, на ній коло робимо і ціляємо – ду-ду-ду-ду. А стріли чути далеко. Ми повчилися десь у яру – і швидко тікаємо, щоби не прийшли більшовики. То недалеко коло міста. Від нашого села зо два кілометри, від міста коло чотирьох.
Раз ми автомат випробовували. Добрий автомат, я почистив його, заховав, усе спокійно. В селі квартирували такі господарні – це озброєні підпільники, які не ходять на акції чи на зв’язки, тільки організовують щось там господарне – продукти, одяг. До речі, в УПА не вистачало бинтів – їх називали бандажі. У нас тільки купуєш їх більше, то зразу сигнал. За тобою або стежити будуть, або арештують. Хто б там не купував – жінка, дитина... Знову відіб’юся – то до кінця буду відбиватися – нас посилали купувати їх на станцію Жмеринка коло Вінниці, вузлова станція. Там, у Вінниці, хтось діставав з лікарні чи зі складу медикаменти. То нас, хлопчаків невеличких і пару дівчаток, посилали привезти їх. І старша одна-дві жінки. Ми злізали в Жмеринці, хтось нас зустрічав, напаковували нам того всього, ніби ми скупилися. Як ми туди їхали, то нас учили: не говоріть "пане", не говоріть "Слава Ісусу Христу", а "добрий день", щоб не було підозріло. То я декілька разів такі рейди зробив. А решту брали ганчір’я. У нас полотно не з льону робили, а з конопель. У нас більше коноплі. На півночі льон сіяли... Старе вбрання м’яке. Його переварювали – навіть моя мама переварювала, і моя тітка, в таких великих баняках, у казанах. Накривали, воно довго кипіло. Потім гарячою праскою, залізком, прасували і легенько скручували, помивши руки. Так бинти робили. То трагедія. А чекісти казали, що бандерівцям з самольотів скидають медикаменти, зброю. То я в цьому співпрацював з бандерівцями.
Крім господарчих, на селі чергували такі хлопці, які допомагали партизанам, якісь завдання виконували. Вони не мали таких зв’язків і команди, то їх називали таким трохи презирливим словом „околотники”. Околот – це вимолочені снопи. То це такі, що в снопах ховаються, в околотах. Вони такі грубенькі, незагорілі. Бо ті, що в лісі, такі змучені, виснажені, засмалені на вітрах, бо треба ходити та все носити. А цим і вареники, і до дівчаток вони любили погуляти піти. Пити, правда, ні – може, десь тайком, того я не знаю, я не чув.
Коли ми випробували той автомат, два околотники квартирували на кінці села неподалік отого нашого "полігону". То було перед вечором. Було весілля, один перевдягнувся у цивільне, пішов танцювати з дівчатами. А в другого була така хвороба – короста. То він у якомусь зіллі в цебрі мок, від корости лікувався, у стодолі, в клуні. І тут раптом стріляють. Йому треба переодягатися з весілля і тремтіти, бо якась облава чи що. Потім хтось доніс, що тих двох хлопців, які стріляли, зловили. Одного звали Перуняк, забув його ім’я. Зловили, допитали, він зізнався, що в Гриця є автомат, що Гриць часто стріляє.
Я нічого не знав, спав собі ввечері, мама щось ще на кухні робила. Постукали в двері, мама відчинила. Заходить Ведмідь – таке псевдо в нього, такий собі повненький, з десятизарядкою – автоматичний російський карабін називали "десятка". Заходить він і: "Вставай!" – так різко. Так ніколи ще не було, щоб повстанці до мене... А я його знав, бо деколи вони в нас квартирували. "Вдягайся!" Я одягаюся, а він мене шомполом – бах! Я думаю: "Що це таке?" – "Швидко!" Я вдягнувся, він завів мене через дорогу до сусідки, бабусі такої, вона жила сама. Її до сусідки вислали. Я зайшов, вікна заслонені, тут постовий стоїть і сидить заплаканий Перуняк, бідний. На допиті признався. А там спала маленька пастушка – їх було дві доньки, здається, Наталка Стахера, молодша за мене – на печі, а вони не побачили, що вона спить. Вона притаїлася і слухає то все, то вона була свідком, про те пізніше буде мова. "Ти стріляв?" Я кажу: "Ні". Він мене в обличчя – бух. А той каже: "Признайся, бо я вже признався". Кажу: "Я стріляв". – "Зброю давай!" І двадцять п’ять шомполів за те, що я стріляв. Я кажу: "В мене немає зброї." – "А з чого ти стріляв? Признайся." – "Я вже сказав, з автомата." – "Де?" – "Хтось украв." – "А яка в тебе зброя?" – "Нема." Знов двадцять п’ять записав і до мене: "Давай зброю!" Я кажу: "Є в мене втинок (це обріз) і дві ґранати німецькі”. Такі з довгою ручкою, як яйце. Він мене веде, я вже хочу тікати, але, думаю, ще не буду, він мене більше не битиме. Він на мене злий, у нього таке черевце, він у тих околотах ховається. Я ці ґранати несу. На посту вартовий стоїть. Прийшли ми до хати. Він тоді: "Ще зброю давай, в тебе є?" – "Не знаю". Я не признаюся. Він мені ще п’ять шомполів. "На коліна вклякай, проси пробачення!" – "Я не буду вклякати." Я не знаю, що мені сталося... Він дає мені по голові шомполом. Правда, записав пізніше. "На коліна!" Я вкляк на коліна. А я займався спортом і вчив тоді прийоми. І мені хотілося зробити йому такий прийом, щоб він лежав на землі. На колінах мені легко йому в певне місце вдарити – і він буде лежати. Але добре, що того не сталося. (Сміється). Я був такий хлопець швидкий. Одним словом, він записав 72 удари – два рази мене шомполом вдарив.
Я пробачення не попросив, а шомпол у нього навіть зігнувся.
Він закрутив шомпол у "десятку": "Іди!" Я вийшов надвір, на морозі він ще мене вдарив прикладом і того вже не записав: "Іди, сволоч!" А я не знав слова "сволоч" – у нас, може, десь казали "наволоч", у нас такого не було. Я йшов додому і, щиро признаюся, думав, що зараз піду в НКВД, то недалеко від нас. Піду до ґарнізону, там, може, з кілометр, до залізничної станції. Піду, викличу НКВД. Приблизно знаю, де вони квартирують і де криївка. Енкаведисти зроблять засідку і їх поб’ють. А більше нікого видавати не буду. Така була в мене думка. Але дійшовши додому, хоч то недалеко, з’явилася інша думка – у мене є кулемет, є автомат "MP" німецький, є в мене російські, стріляти я вмію, зроблю сам засідку з двома автоматами, щоб як один затнеться, то з другого. Другого, того худого, що з ним ходить, не буду – а цього прострелю, посічу, посічу! Отак собі подумав, і мені легше стало.
Прийшов додому. Мама питає, що було. – „Нічого не було”. Ліг спати, трошки переспав, рано зібрав тих корів, погнав пасти. А Наталка Стахера пішла до мами і сказала. У моєї мами сестра була зв’язкова – Казюк Анна, здається. Ні, то мама Анна, а зв’язкова Ксеня. Я, нічого не знаючи, приходжу, дивлюся – тітка Ксеня є і мама. Я любив по пояс засмагати. А як засмагати, як усе синє, побите? Прийшов я, попоївши, а вони чекають. Іще третя прийшла – я її знав, вона з бандерівцями в лісі співпрацювала. "Грицюню, а чому ти не опалюєшся?" – "Та я сьогодні трошки якийсь нездоровий". – "Чую-чую, який голосок – а ходи-но сюди, скинь-но сорочечку!" – "Я не хочу, мамо, не хочу!" Вона з мене зняла сорочку – а спина синя! Та третя жінка зразу сідає на коня – жінки в нас на конях їздили – і їде до села Ниркова. А там мій родич був, есбіст. Поїхала до справжніх повстанців, все то розказала. А я нічого не знаю, минули вже дні, я вже готуюсь акцію робити. Добре, що ті поспішили.
Раз я ввечері пригнав худобу з пасовиська, мама подоїла, я ліг трошки відпочити. І треба було нам, опришкам, щось зробити, щось переносити, обміняти якийсь кулемет Токарєва – колись на танки ставили кулемети Токарєва, не дуже добрі. Я доробив до нього ніжки, бо в танкові він на станку, без ніжок. Я мав інструмент. Мій вуйко був коваль, то я все міг доробити. Я зробив алюмінієві ніжки. Як збили колись літак, то це був наш трофей. Я там такі алюмінієві трубки знайшов, вони трішки овальні. Я такі легенькі ніжки доробив, з такими лапками, щоб у землю не лізли. Ми випробували всю ту зброю, у нас цілий арсенал був. Я вже готуюся туди йти, відпочивши трохи – наївся, молока напився. Вже місяць світить, літо. Раптом дивлюся – при місяці блискає зброя, обступають хату. Але не хату обступають, а від хати. Обступають за парканом, із-за муру, ставлять кулемети, іншу зброю. Думаю: що таке, Боже мій, москалі! Але чому наверх виступають – москалі повинні б до хати. Зайшов до хати – нічого. До мами незнайомі: "Добрий вечір! У вас син є?" – "Та є". Я вже – ду-ду-ду – дивлюся, що то повстанці, але під москалів одягнені. "Ходи-но надвір". Там є таке місце, де дрова рубають. Така колода. Він сидить на колоді і тримає мою палицю, якою я пасу корів – це така груба палиця, там така голівка зроблена, щоб рука не сковзала. Ми коло міста билися з міськими – там були еміґранти зі східних областей і російськомовні. Вони вже в комсомолі були. Старші комсомольці пасли коней, а ми їх били, щоб на нашому пасовиську не пасли. Ото в нас ішли такі війни, тому в мене була така палиця. Він сидить: "О, голубчику, ми про тебе чули. То ти такими палицями пасеш?" – "О, корови буйні, треба їх..." – "Еге ж, ми чули, які корови – ви там б’єтеся". – "Та так, ми б’ємося з міськими, бо там комсомольці в неділю пасуть корів". – "Битися не можна, хай навіть то комсомольці. Ми вже про вас чули. Не можна". А я думаю: Боже мій, а що ж мене чекає далі? А він: "А як ви живете? Не ображаєтеся ні на кого? Ми чули, що вас хтось набив?" – "Ні, ніхто не бив." – "А ти зло в серці не носиш?" – "Ні, та нічого не сталося." Я бачу, що вони вже знають про те, що Ведмідь мене бив, і думаю: Боже, то мене зараз на цю колоду і тою палицею буде лупити? Так це ж уже не те, що шомпол! Я не знав, що станеться. А він каже: "Маєш зброю?" – "Не маю." – "Ми знаємо. Ховай її – зброя пригодиться. Ти вмієш добре стріляти. Зброю бережи. Ми знаємо, що ти вмієш ховати зброю. Дістав ти – зло в серці не носи. Він уже покараний". Отак сказав. І не наказав віддати зброю, нічого. Каже мені: "Організація його покарала, а перед тобою організація просить пробачення". Я встав і думаю: Боже мій, а я думав акцію робити! Він так поговорив зі мною, ніякої зброї не вимагав...
В.О.: А скільки вам тоді років було?
Г.Г.: Сімнадцятий десь... Трудно сказати. Оце таке було. Ми попрощалися, вони пішли.
Тут мені вже почали вірити, вже мене беруть на завдання – раз не признався тому, то й більшовикам так легко не признається.
Я вам казав, як ми хотіли підірвати клуб Червоної армії? Я почав казати і збився. А то треба було сказати, бо то було перед цим.
Одним словом, ми дивилися, яку треба міну. У мене був бікфордів шнур, були й міни такі, що через провід від акумулятора вибухають. А там, виявляється, не можна було провести шнур, бо вони оглядали перед сеансом. Вибухівку можна було покласти. Там не все було відремонтовано, там був скверик, від скверика були віконниці, забиті дошками. Перед тим клубиком було повно старих меблів, якісь бочки, і там легко було покласти міну – хлопці вже перевірили. Вони мені то сказали і навіть нарисували приблизний план. Я, до речі, вже й тоді рисував, то міг відтворити собі. Отже ж, хоча бікфордів шнур і зелений, але якщо його пустити через траву влітку в скверику, то там діти бавляться, помітять. А перед самим кіном провести бікфордів шнур неможливо було, бо охороняється. То там треба було радіоміну або годинникову міну.
Того не було, то я пішов учитися на годинникаря до Григорія Чинича. До речі, він у нашому селі майже нелегально жив, бо два його брати і сестра в підпіллі, а мама ховалася у Вивозі (?). А він був дириґентом хору і дяком – учився в Чехословаччині. А для підпілля він був спеціаліст, що й радіо їм лагодив, і друкарські машинки. А тоді друкарі в підпіллі працювали на друкарських машинках. І ще він зброю лагодив. Він бачив, що то такий хлопець недурний. До речі, після того, як мене били, він зі мною зв’язок тримав – я йому допомагав переносити машинки. Він мені вірив, а мені було приємно, що мене допускають до таких таємниць. А потім я в лагері з ним зустрівся на Воркуті. Його хотіли арештувати, він утік з [нерозбірливо], його ранили. Маю його портрет зроблений – дуже цікава родина, але це інша тема. А з одним хлопцем, з його братом Йосипком, котрого псевдо Богдан, я був в оточені в останній раз, коли вбили того оперативника Богданова – його вбили, а мені вдалося втекти з його братом. Але це інша тема.
Отож, я вчився на годинникаря, а він знав мене і з підпіллям був знайомий. Я дуже тому радий був – годинники після війни всі лагодили, бо купити ніде було. Ми навчилися розбирати, я навчився чистити. Насамперед з будильника починав учитися, а потім уже на ручні годинники перейшов. А мені потрібен був будильник, щоб накрутити контакт у міні. Акумулятори в нас були такі, щоб можна було підірвати. Але то вже треба коло міни ставити. Отож, я навчився, чого мені треба, мені досить. Я вже більше не ходив учитися. Мені принесли будильника, я вже знав, як робити. Перевіряли на лампочці, а потім я взяв маленький детонатор, ішов у печеру (у нас багато печер), накрутив. Ми сидимо вдвох, будильник цокає, а потім спрацьовує. Спрацював детонатор – спрацює й вибухівка. Вибухівки ми сотнями кілограмів наховали – і мінометну, і з великих мін, і з піхотних мін. Там були мінні поля, ми розміновували і цілі склади набрали, заховали по печерах, заклали всюди. Вибухівки вистачало.
Все було готово. Одної ночі приходять двоє:” Збирайся”. Я зібрався, все гарно, ведуть мене на лісничівку. Там була хата така, де вже, здається, ніхто не жив – там колись лісничі жили, але їх вивезли. Я заходжу – там гасова лампа, стіни полупані, вікна заслонені, а постів дуже багато. Коли мене вели, то дуже багато постів зупиняли і перевіряли пароль: „Стій, хто йде”. Гасло. Я думаю, що щось тут серйозне. Заходжу, а там сидять декілька опришків, дехто сумний уже, в декого синці. А на столі мій механізм стоїть на такій білій тканині. Один у цивільному, такий старенький: "Сідай-но, хлопчику." Я сказав: „Слава Україні”. Вони відповіли. Я сів і вже тремчу. Той есбіст кричить – то не тільки енкаведисти люті, то вся розвідка така, і партизанська також: "Це твоє? Ти зробив?" Я вже не кажу, що хтось там помагав мені, кажу лише, що так. "Ми знаємо все – ти й на годинникаря вчився, можливо, ти й [нерозбірливо] догадався, що [нерозбірливо] ті контакти." Бо він-то недурний був, Григорій-годинникар, але я не знаю, хто то доніс. І далі до мене чіпляється: "То ви хотіли підірвати клуб?" А я кажу: "Так." – "А ти знаєш, дурню, що там могли бути жінки й діти?" – "Та то ж енкаведистів, туди нікого більше не пускають". – "То не можна! Треба, щоб тільки НКВД, а діти й жінки – не можна, щоб потерпіли."
Я, до речі, й тепер думаю: Боже, а їх називали бандитами! Та всі ж революціонери підривають цивільних – а що роблять баски, що чеченці? То я вже тепер знаю – всі, правда? А їм, бачиш, їм не можна було...
Я собі так сиджу, а вони вже ведуть допит інших. Їх уже били, виявляється. Сиджу й перебираю – з того села ті, з того села оті вже на Сибіру померли. Я так тримаю шість пальців, він мені щось говорить, а я йому кажу: "От ви кажете так: жінки й діти. А ви дивіться: як вивозили, то стільки померло по дорозі жінок і дітей? Їм то можна – а нам ні?" То він до мене підходить: "Ти, шмаркач, то ти ще будеш мені?.." І за вуха мене так тягне, а потім щигля по чолі. Не били мене, до речі. Я тоді сів, а той у цивільному, старенький провідник, підходить, білий весь: "Хлопчику, скільки тобі років?" Я сказав, скільки було – чи сімнадцять, чи кінець шістнадцятого. "Ой, хлопчику, золоті руки маєш! Не роби того – вчися, вивчай зброю, вибухівку, підривну справу, а цього не роби. Буде час – будеш робити". Ті перестали кричати. Може, були би били й мене – не знаю, але мене не били. Але ті опришки всіх, видно, не видали, бо того Лемка не було – не призналися, видно, хлопці. Я всіх тих опришків і не знав. "Нічого не робіть! Хто хоче робити – з нами, а самі нічого!"
Так ми, опришки, розпалися. Ще ми дещо робили з Безручком, але я вже пішов з підпіллям працювати. І поступово-поступово моїм виховником став цей Новий зі Східної України, я підпорядковувався їм, хоч тайком ще дещо ми робили. У опришків, до речі, навіть пару вбивств було. Може, це й не треба було робити. Там один у нашому селі обслуговував залізничну станцію, прізвище Лещишин. Взяли в мене автомата "МР". А коли той став секретарем комсомольської організації на залізничній станції, то його наші застрелили. Я вже знав, що його мали застрелити, я був проти того. Не буду називати прізвищ, щоб їх не судили, у них тепер і родина в селі, тому я ще й досі не кажу. Я дуже переживав, коли мене звільнили – не дай Боже дізнаються, що я причетний до того, бо автомат був мій і я знав про те, а не признався на допиті. А в них уже родини, вони, слава Богу, не сиділи в лагері... Я вранці йшов, а він уже лежав. У нього та залізнична одежа, та фуфайка чи тілогрійка. Видно, десь спереду стріляли – він лежав, такий ліхтар у нього був залізничний. По ньому, видно, чергу дали – багато вати зірвалося. Вони десь двох чи трьох убили. Цього, очевидно, не треба було робити, але тоді був такий жорстокий час – що з нами робили, то й наші опришки робили. Отаке було.
Зробили засідку на одного енкаведиста, офіцера внутрішніх військ, але він ходив у цивільному, він був „уполномочений” нашого села, Кавуков. У мене також взяли автомат і карабін. Я якраз тоді хворів, пам’ятаю, вдома, тому не пішов. Але я його звичайно, вцілив би. Вони їхали вдвох, і він виявився добрим військовим. Його віз їздовий на бричці, і вже біля районного центру вони з-за цементованого гробу поранили Кавукова в ногу, в стегно. Він десь за шість місяців уже приходив у село на паличці. А той скочив, утік, дав довгі, влучні черги. Ті хлопчики повтікали, а один, як стріляв з автомата, то автомат, знаєте, так відбиває, а там була якась галузка, вона зачепилася і йому автомат заїло. І вони втекли. Отака ще була акція.

СПІВПРАЦЯ З ПІДПІЛЛЯМ
Після того я став співпрацювати з підпіллям. Виконував завдання досить складні – і в Чернівці їздив на операцію, навіть викрадав документи. Я вже міг відчинити вікно, не розбиваючи шиби, міг розбити шибу так, щоб не було чути. Спортом зайнявся. Як треба було когось викрасти з хати на допит, у кого був револьвер, то я з саду прориваю стріху, дахівку, залізаю на горище, коли всі сплять, особливо коли п’яні після балу... Чи щось треба інше зробити, то я просто скакав – у мене були капці, як постоли, і така підошва, щоб цвяхами не пробити і щоб не чути, без каблуків, усе прив’язане, на очі маска, маленький ліхтарик. Я з автоматом скакав. А як треба знову на горище, то я підскакував, підносився і вже був на горищі. Отакий був хлопець звинний. Різні акції я виконував, все складніші й складніші. Партизани дивувались, що такий хлопець...
Мною керував, сказати по правді, навіть не стільки патріотизм, хоча й мама була патріот, і батько, якого я не пам’ятаю, у нас усі були патріоти, таке виховання було, в читальні виховували – але пригнало мене на ту боротьбу вже в післявоєнні часи не те що за самостійну Україну, а просто я не міг дивитися на ту несправедливість. Я не міг дивитися на ту жорстокість – та й досі не можу, до речі.
В.О.: От ви розповідаєте, що стільки вчинили акцій – це ви офіційно вже були в партизанах, так?
Г.Г.: Ні-ні, я жив легально.
В.О.: Це були окремі операції?
Г.Г.: Так. Ще скажу, що одного разу цей поранений Куваков пішов до моєї вуйни (чи дядини, дядькової жінки) – того, що в дивізії „Галичина” був, який був коваль, і кузня лишилася. Вже якийсь інший коваль був, а я трошки вчився на коваля, тому що воно розвиває м’язи, а я любив ремесло. А коваль був галицький німець, без ноги – то як тут є руські німці, українські німці. Знав німецьку мову – і все. Була там німецька колонія, вони говорили по-німецьки, школу мали за Польщі – то можна було. Він проти німців воював, залишився без ноги, повернувся з фронту. Добрий коваль, але так як їхнє німецьке село все вивезли, а проти нього у руських не було нічого, то він з двома донечками жив у хаті вивезених поляків на кінці нашого села. Він був без ноги, потребував учня чи, як у нас кажуть, челядника, і я пішов учитися. Пам’ятаю, як то по-німецьки смішно здавалося: бити молотом – то "trouch". І то треба вміти бити. Він маленьким молотом б’є...
В.О.: Вказує, де вдарити?
Г.Г.: Так-так, він маленьким, а я великим, і то як музика, ритм такий. "Наlt!" – то "стати". "Свердлувати бери" – то "Durch Borch", "вздовж свердлувати", "Sing Borch" – "на головку", "Schrubstak" – це "тиски". Все по-німецьки я навчився – і палити, і кувати. Так я робив, а по тому так зв’язався з підпіллям, що вже ремісництва не треба було.

У ФЗУ НА ДОНБАСІ
Кавуков усе приходив до цього коваля. Він до мене дуже підозріло ставився, тому що я і спортом займався, і в селі знали, що я такий спритний: "Что ты тут... груши околачиваешь? Езжай учиться в Тернополь или в Донбасс, в ФЗУ!" – то такі фабрично-заводські училища були в той час. Були облави, хлопчиків насильно забирали в ФЗУ. Але я ще був малоліткою – до скількох років вважаються малолітками?
В.О.: Мабуть, до вісімнадцяти.
Г.Г.: То я був малолітка, мене не мали права брати насильно. Але була облава вночі, мене забрали. У Тернополі на пересилці було двоє старших з мого села, таких уже худих хлопців – і мене туди. А коли комісія була, то мене лишають у технічному училищі в Тернополі. А потім хтось підійшов – і знов мене на Донбас. Я тоді не знав і лише пізніше зрозумів, що то мене спеціально забрали, щоб відірвати від підпілля, щоби впливу не було. Приїхав я в Донбас – знову мене не приймають.
В.О.: То це якого року було?
Г.Г.: Це було на початку сорок восьмого.
В.О.: А як вас туди везли – під конвоєм?
Г.Г.: Під конвоєм, але конвой, мабуть, без зброї був.
В.О.: Вас же не одного везли?
Г.Г.: О, багато! На пересилці спеціально чекали... Яка пересилка – якийсь зал, бо Тернопіль був дуже розбитий, ще його лагодили полонені німці.
В.О.: На Донбас куди вас завезли?
Г.Г.: Я зараз скажу. Ще ми чекали у Дніпропетровську, біля заводу – там також брали хлопців, з Чернівецької області долучили і навіть зі Східної України – якихось злодіїв на вокзалах набрали, і також туди. Привезли в Донецьку область у місто Чистяково, на шахту імені Лутугіна, і знову мене взяли зі старшими. Там мене знову не приймають. Я вже пізніше здогадався, чому то так – я був добре розвинений фізично, тільки на обличчі молодо виглядав. У мене навіть фотографія десь є з Донбасу.
До речі, в Донбасі зустрівся з одним з нашого району, якого теж зловили – такий Мицько. Він був комсомолець, і я його був набив раз за те, що він комсомолець. Там з ним і більші були в селі, ми і їх набили, тому що вони комсомольці. А він старший мене років десь на три-чотири. І ми разом навіть спали в одній кімнаті. Там нас спало в гуртожитку з вісім чоловік. Нас вдягли в уніформу, робили ми військові вправи, вчать нас, здається, три місяці на газомірника – міряти газ. Це робота не важка в шахті – газ міряти. Лекції нам читають, в їдальню і з їдальні строєм. Там із Молдавії навіть були. [Нерозбірливо, спеціальні терміни про пожежі, газовимірювальні прилади]. То ми вивчали, але про те говорити довго не буду.
До мене знову потім приходили, хотіли забрати у військове училище – якесь, мабуть, суворовське абощо, не знаю, аж під Москву. І знов мене не пустили. Мене хотіли забрати туди, бо я в спорті добре себе показав, як змагалися: підіймався багато, перескакував добре, бо ми там займалися спортом. Ходили у відгул, можна було за місто в уніформі вийти. Пам’ятаю, абрикоси рвали в захисній лісосмузі. Там недалеко містечка Сніжне, Іловайськ і ще багато.
В.О.: Чистяково – то тепер Торез, його перейменували.
Г.Г.: О, родной наш город. А чому ж я заговорив про те Чистяково?.. Ага, я втік звідти. Втекти дуже трудно, бо як ми йшли в місто десь, то з нами йшли старші в цивільному, охорона була. Але втечі були. До речі, коли ми робили, тобто ходили на практику, то тоді ще були полонені німці, а десь у другій половині 1948 року їх почали вивозити. Якісь домовленості були про німців, словаків, мадяр. Дуже цікаво: спека влітку, а там є такий лісосклад з кріпленням – тоді деревом кріпили шахти. То мене як опришка вразило, що рубають карпатський ліс і везуть на кріплення. А частину десь із тайги привозили. Я думав: Боже мій, чому не возити з тайги, а рідні Карпати рубають? Карпати вже й так вирубані – це говорив опришків дух.
Німці робили чесно. Мадяри десь улітку поза той лісосклад ходили позагоряти – загоряють, ліниві були. А в німців дисципліна така, що навіть у ворога чесно робили. Вони ходили строєм, такими лавами, шеренгами, були в них офіцери чи хто – з нарукавними пов’язками, свої своїх конвоювали, але без зброї. Їм давали їсти добре, не те що нам – у них був військовий пайок.
Одного разу я вирішив утекти. Як утекти? Ти можеш уночі тікати – у туалет вийти. То чотирьохповерховий гуртожиток, а туалетів у приміщенні не було, треба було надвір виходити. Двір освітлений, а перед дверима сиділи два охоронці. І на кожному поверсі були. Голий же не будеш тікати – в кальсонах і в сорочці? То я той одяг свій і спецівку взяв, змотав і через вікно викинув у сквер. Я жив на третьому чи на четвертому поверсі. Кинув, а вони всі сплять, бо втомлені. Я виходжу ніби в туалет. А в туалеті вже наперед придивився, як можна відбити дошку й піти в сквер, оббігти, те своє взяти і втекти. Охоронці сидять, нічого мені не кажуть, я пішов у туалет, а потіш швидко в тій білизні під кущі, за будинок, взяв свої речі і пішов. А там багато сквериків, я переодягнувся. І як собі хлоп’я сфантазувало: мав бинт, руку взяв на перев’язку – бо ж нема цивільного вбрання – і йду. Я йшов пішки вночі попри якісь лагеря, орієнтувався по зірках, на Північну зірку. А в Донбасі хмар нема. Коли зайшов за Іловайськ, забув де... [Кінець касети 1]
В.В.Овсієнко: Це пан Герчак, касета друга, продовжуємо.
Г.А.Герчак: Якесь містечко там було. Ішов, до речі, попри табори полонених німців, вони освітлені були, там собаки охороняли, я мусив обминати ночами далеко – тяжко було йти. А потім, сівши на якийсь товарний поїзд, добрався я аж у Верховцово – це за Дніпром, десь у Дніпропетровській області. Там були всякі пригоди, але то багато говорити. Так добрався я додому.

БІЛЯ ДОМУ
За втечі судили, хоч і ненадовго, на декілька місяців, але оскільки я був малолітній, то мене не судили. Я зразу ховався, думав, що будуть судити. А потім мамі переказали, що судити не будуть. Кілька місяців я ховався, а потім, так би мовити, леґалізувався і працював. Працював і далі з повстанцями, завдання виконував. Доходило до того, що в мене був ручний кулемет Дегтярьова, пара дисків, чи, як у нас називали, набоїв – він у такому гумовому мішку був на городі захований у картоплі, змащений, як треба. Для чого це було – бо повстанці ходили на операції, вони мусили були в останні роки дуже мобільні, а таку зброю носити тяжко. Отож як вони робили якусь операцію, то я ставав коло дороги з кулеметом, а вони робили операцію, а коли виникала якась загроза від дороги, їхали більшовики, то я з кулемета стріляв би, щоб ніхто не пройшов.
То я наперед заскочив. Одного разу мій сусід мав зв’язок – він заломився, зараз живе в селі, то я не буду називати, – Іван, він старший мене десь років на два. Арештували його, він на допиті признався і сказав, що в мене є зброя. Мабуть, він і сказав, що на городі схована. А я був на одному завданні, десь ми через Дністер переходили, потім якусь річку вбрід, я був мокрий у холодній воді вночі і заснув на скелях уночі, втомлений. Над ранком заснув, а потім захворів на запалення легенів. Страшно воно мене виморило, не було чим лікувати те запалення легень, що ледве оклигав. Ще так ходив по подвір’ї, а лікарі мені сказали, щоб не засмагати на сонці, без сорочечки не ходити, вдягати навіть дві сорочечки, щоб не продуло. Я чекав одужання, щоби знову пасти корів, допомагати мамі в роботі.
В.О.: Чекайте, а скільки ви на тому Донбасі пробули?
Г.Г.: Там тільки три місяці з гаком вчитися треба було, а я десь...
В.О.: А яка то пора року була?
Г.Г.: Це така була пора, що ми абрикоси крали. А коли я повернувся додому, то вже були ранні яблука. Це був 1948 рік. Пам’ятаю, я прийшов додому вдень – я вдома знаю всі ходи й виходи, садами так зайшов додому, залізав до хати через вікно – таке віконечко було в сад, у нас сад великий. Заліз до хати, а там лежить багато яблук – яблука, ранні грушки. То, пам’ятаю, як тепер, я прийшов, обстругав яблуко, з’їв, а те лушпиння лишив, виліз з хати і пішов спати в сусідський двір на сіно, де була порожня клуня й хата – їх усіх у Сибір вивезли. Вдома боявся бути, бо думав, що буде погоня. А мама по тому розказувала, що вона прийшла додому, дивиться – о, синочок є! Бо обстругав яблуко і без ключів ввійшов до хати. Ще тільки жнива почалися, здається. Я пам’ятаю, як мені було на тому Донбасі – які там гази, які матюки, яке там все грубе! Я прийшов додому, як до раю – чесне слово, таке враження було.
Потім, як отой Іван видав кулемет, якогось дня по обіді, коли я вже трошки відклигав, обступають моє подвір’я, роблять обшук і приносять той кулемет з огороду. І тоді мене арештовують. Мене арештували і ведуть.
В.О.: Ви пам’ятаєте дату?
Г.Г.: Ой, то трудно. Це була осінь 1948 року, був приморозок, я пам’ятаю.
Тільки картоплю почали копати. Ні, це 1949-го, бо я вже з партизанами працював, ходив на різні завдання і кулемет у мене був. На всякі складніші завдання ходив, і літературу переносили. Це мені довіряли. Пам’ятаю, не раз несемо щось таке важке, я думаю, що там всередині? А знати не можна. То коли всі сплять, я руку туди запихаю, а то книжки, а це друкарський шрифт. От хлоп’я таке було – цікаве й допитливе...
Отже, мене арештували і ведуть. І виводять мене на вулицю. А я кожну стежинку там знав. Іду я, руки назад мені сказали тримати, мене оточили. Собаки не було. Підходимо до сільради ближче. Там стоять декілька легкових і вантажних машин, стоять на дорозі офіцери і щось говорять. А я собі думаю: "Як тікати? Чи тут застрілять?". А тоді ближче розраховую, що дорога тверда, як будуть стріляти, то куля рикошетом буде йти до [нерозбірливо] – ні, стріляти не будуть. Я собі, хлоп’я, так думаю. Іду і так трошки збочив. Там жила удовиця, паркан ніби був, а в ньому пару дощок було відірвано, тільки висіли на верхніх цвяхах, були там діри. І я тоді – шпиг у ту діру. Вони стріляли, а я шмигнув – і зразу направо. Тут же мене за парканом не видно, а вони по тій дірі стріляють. Я направо пішов, а кулі прямо. Якби я був побіг прямо, то, може, були б і влучили. Я знав ті сади – втік. Я босий був, бо в селі босі ходять. Ввечері за село, бо в селі облава, вони ще когось шукали. До села не підійдеш, я мусив ночувати на полях. А в нас на поля – це вже була осінь – вивозили гній, знаєте, такими купами. У нас ще колгоспу не було, бо бандерівці не давали колгоспи створювати. Колгоспи почалися пізно – 1950-1952 роки, – залежно від того, яке село. І слава Богу, що люди мали приватні господарства. Що то значить, таке нервове збудження, стрес такий, що я не захворів. Я переспав на тому морозі, зарившись у гній, що тільки голову було видно. Я тільки в сорочці був... День я перебув за селом. Удень сонце було. А вночі, вже коли більшовиків не було, я добрався до села. Не до себе, а до інших людей, попросив одежину якусь.
Тоді я почав ховатися. Партизани, звичайно, вже тоді не брали в підпілля. Я навіть термінових зв’язків не мав. Вони мене, як треба, самі попереджували туди й туди прийти, доручення якісь давали. Ховався-ховався, а за бандерівцями такі облави, то я втік в Молдавію. Тоді я якраз почав молдовську мову вивчати, румунську. Я там ховався туди-сюди, багато місць таких було. А ближче до зими я прийшов до приятеля – Йосип Гелчук – у своє село, і в нього вже був до зими. Я вже хотів з партизанами зв’язатися і піти в підпілля.
В.О.: На вулицю виходили чи в хаті сиділи?
Г.Г.: Ні-ні-ні, я сидів у хаті, тільки вночі виходив десь. Зброя по дуплах у нас була, перевіряли її. А він також до опришків належав, але він не знав про ті всі вибухи, він був молодший від мене на два роки, хлопчина такий, з мамою тільки жив, бідні були, дуже не любив тих совєтів, пам’ятаю. Я в нього був, і мама знала, що я в нього. Там мені тепло, сиджу, книжки він мені приносив читати, Гоголя, пам’ятаю, читав.

НА ЛЕҐАЛЬНОМУ СТАНОВИЩІ
З 1949 року на 1950-й настало трошки полегшення. Більшовики написали відозву виходити з повинною. Від першого січня – так було написано по-російськи, по-українськи, що виходьте з повинною, вам буде прощення. У нас дуже мало повстанців вийшло з повинною. У Польщі вийшло дуже багато, майже всі, у 1947 році і далі.
В.О.: Хто, українські повстанці?
Г.Г.: Ні-ні, польські. Вони вийшли, а наші боролися далі. Ну, що я там знаю – іти з повинною я боюся. А був такий Грохольський, секретар сільради, мав зв’язок з повстанцями. Видно, повстанці йому сказали, що хай хлопець не ховається, хай виходить з повинною. Вони боялися мене до себе брати, бо то вже був кінець підпілля. Я так думаю, що то повстанці сказали. Я знав, що він має зв’язок з ними, тому я йому повірив. І потім він мені підтвердив, що то підпільники переказали. І Йосип каже, що його мамі хтось сказав, хай я виходжу. Я кажу: "Ні". – „Сам Грохольський тебе поведе і ще один, щоби не сказали, що тебе зловили і щоб за тебе одержати винагороду. Щоби було два свідки.” Мене везуть у гарнізон. У селі був гарнізон – ястребки і пара тих опергруп. Привезли, ті мене запитали і відразу відпустили. Я був здивований.
Потім було ще декілька допитів, схиляли, щоби я їхав учитися в Росію. І маму туди, квартира зразу буде, все. Вони були дуже здивовані, що я не хочу їхати, що я лишаюся.
Я пішов у район, у Товсте (?), у машинно-тракторну станцію вчитися на тракториста. Я там учився, ніхто мене не чіпав, ніхто не викликав, ніхто не вербував ні на якого стукача – не знаю, як інших, що з повинною прийшли, а до мене ніхто не звертався. Я закінчив усі ті курси, працював трошки на стаціонарному моторі, який давав струм з місцевої електростанції в МТСі. А потім був трошки на тракторі ХТЗ-НАТІ, орав у нічну зміну. У нічну тяжче орати, а ті старші собі спали вночі, а вдень орали. Коли були якісь вихідні, я приходив додому до мами.
Одного разу я прийшов додому, а в мами є грипс, тобто така підпільна записка, передали повстанці, щоби я пішов на зустріч. Я пішов на зустріч, якесь завдання мені дали, не таке важливе, але я вже знову мав зв’язки з повстанцями. А 1951 року в квітні мене знов викликають... Ні, мені сказали, щоби я покинув ту роботу, щоби я був ніби хворий, бо буде якесь завдання. То я вже чекав на них не знаю скільки, дома робив вигляд, що я хворий. У кожному селі була медичка, а ця була наша, то написала, що я хворий. Я був дома, чекаю їх, дуже займався, пам’ятаю, гімнастикою.
Раз приходить ціла купа підпільників, щось п’ять. Вони вже тоді по п’ять старалися не ходити – по три, по два, – щоби так багато не вбили, бо вже тоді дуже акції були проти них. Це 1951 рік, а в нашому районі лісів мало. Дають мені завдання зробити атентат на одного озброєного. Не знаю, чи він знає військову справу, ходить в цивільному. А як я в МТСі вчився, а він часто приходив до МТСу, до начальника нафтової бази в цьому місті, там коло міста, то його знав. Тепер я можу назвати того начальника – Петро Мотичко. Виявляється, у нього була криївка біля самого МГБ в місті – хто би знав, що криївка у партійного. Жінка партійна і він. Все пам’ятаю, як він ходив. Ми не раз собі шепотілися з хлопцями так на перерві десь збоку, а він іде ще з якимись іншими тими чиновниками: "Що ви, бандерівці, шепочетеся? Ви дошепочетеся мені". Я думаю: "О, наволоч, зараза!" А в нього криївка крайового проводу, літературу друкують, яку я переносив! Я знав, що десь вона є, але не думав, що в райцентрі, що десь, мабуть, у районі. Але щоб то в партійних, по сусідству з МДБ – ніколи б того не подумав! Жінка партійна, Марія Мотичко.
Пам’ятаю, був такий випадок. Написала у тернопільській газеті (їхня донька, до речі, працювала редактором районної газети – тоді районні газети були): "Рівняйтесь на заклик Марії Мотичко!" Вона закликає до колгоспу – щось таке було, що мене страшно зденервувало. Я не знаю, чи бандерівці щось зроблять їй, то з одним там вирішив їй голову побити. І вже ми були наготові це зробити. Десь у кіно йтимуть – і ззаду поб’ємо їй голову. Та так можна і вбити людину, щоби більше, зараза, не писала таке. Думаю: що ті бандерівці терплять! Але, слава Богу, хтось із бандерівців знав, що в мене є такі наміри. [нерозбірливо], і так питають: „Як ти живеш? А що, ти тепер ніякі акції не робиш?" Я знову не зізнаюсь. "А ми чули, ти щось на якусь там партійну готуєш, як її?" – "А, Марія Мотичко, – кажу. – О, ми готуємо, ми їй поб’ємо голову." Вони не можуть прямо сказати, чому того не слід не робити. "Не роби це, хлопче, та наші люди давно б це зробили. Нехай, вона свої діла робить, ми свої." А потім кажуть: "Ми тебе попереджуємо: якщо щось хочеш робити, то роби, але завжди за нашим дозволом". Аж потім мені стало зрозуміло, що в них криївка, а то я був би їй голову розбив. Так сталося.

АТЕНТАТ
Отож, мене викликають на ту акцію, на атентат. Прийшло їх десь п’ять і кажуть, що це таке й таке, треба знищити, ти його бачив? Я кажу: "Бачив такого". Не буду називати його прізвище, він із Совєцької армії, його брат водив опергрупу, дуже здібний був. Треба його знищити. Але він знає, що на нього готується атентат, так що бережись. "Ти згоден?" Там наказу нема, це все брехня, що вони дають наказ знищити. „Даємо чотири доби на обдумування”. Бо часом людина може передумати, боїться, щоби не було нарікань. Я кажу: "Ні, я готовий зразу". То вони дали щось, я не пам’ятаю, дві доби. Приходять, а я вже готуюся. Дають мені наган, ніби з нагана найкраще це зробити. Одним словом, я так (нерозбірливо), але мені вдалося його знищити. Потім експертиза показала, що куля пройшла 4 сантиметри знизу вверх від серця. То біля гарнізону було, вони на коні сіли, мене трохи не зловили, але, на щастя, я добре стріляв, то влучив, і мені вдалося втекти.
Я втік, але деконспірувався. Коли я його чекав, то там діти грали у волейбол. Один з них пас корів у селі. Я так бачу, що ніби той хлопчик, що пас корів. Він і сказав, що тут декілька днів сидів Грицько. Я був перевдягнутий на тракториста, обличчя обмазане, всякі ключі в руках. Я то зробив, додому спати не йшов, а вони не приходили арештувати мене, видно, стежили. Його брат сказав – то мені пізніше переказали, – що прислали опергрупу в цивільному, що як братимуть виконавця, то насамперед прострелять обидва коліна. Це я пізніше дізнався.
Одного разу я прийшов додому, не знаю, за скільки це часу. Тоді навесні завжди за повстанцями облави були. Я ще з наганом ходив. Я так прийшов до хати, з садочку в нас було віконце, заліз, набрав продуктів. На мене була накинута тілогрійка, на один ґудзик зверху запхана, а руки з револьвером тримав за спиною, про всякий випадок. Я хочу на вулицю вийти, але дивлюся йде якийсь босий дядько – в селі босі ходили. Але ноги такі білі-білі і обличчя якесь таке не сільське, а з ним іде той хлопчик, що пас корів, – я впізнав – звідти, з того села, що коло міста. Ідуть-ідуть вони, а я з-за паркана дивлюся. Вони мене обминули, я тоді хочу виходити, дивлюся – якась жінка йде, стара-стара, зігнувшись, торбинка на плечі, а рука запхана за тілогрійку. Боса, але ноги такі тоненькі-тоненькі з-під спідниці, як не жіночі. А в мене по сусідству сиділа бабуся, чоловіка її не було, донечка десь на роботі. Вони переселенці з Польщі, українці, але слабо говорили по-українськи. Він питає її: „Бабусю, дай води напитися”. – "Та не є никого в хижі... Дядик на роботі, Яничка на роботі". А він не слухає, іде до хати. Чи він поплутав, що то не моя хата, чи він думав, що я в сусідів, не знаю. А це був переодягнутий його брат, начальник опергрупи, той, що хотів мені прострелити коліна. Підозріло щось. Я тоді швидко виходжу, тримаю той свій наган ззаду, і якщо він тільки був озирнувся – то ж десять метрів, близько, – то він був би вже неживий. Але він не озирнувся, пішов за хату. Я дивлюся – звідти по вулиці вже більшовики йдуть, десь за метрів п’ять-сім. Я до сусідів, пішов городами, втік.
По тому вже зустрічей не було, бо дуже були облави. Аж призначили зустріч через конспіративну квартиру. То вже було переджнив’я 1951 року. А я ще з квітня ховався. Я вже не знав, де діватися. Ішов на зустріч, то вже пахли хліба. Прийшло їх двох на зустріч, дали кличку, я дав кличку. То було на горах Голди, слюдяні гори, невеликі. Пам’ятаю, як тепер: я сиджу в старих окопах, думаю, може, провокація буде, то про всякий випадок виліз вище, а вони йшли так до джерела в лісі. Дивлюся – ідуть, місяць світить, дві чи три фігури. Прийшли до джерела, де я мав чекати, і дають пароль, а я зверху озиваюся по-пташиному, а вони – свої птиці. Вони тоді: "О!"
Мене привели в село Цапівці, тепер воно Поділля називається, там ми [нерозбірливо]. А там нас чекав один такий старенький, видно, провідник. Я все розказав про ту акцію детально. Він мені каже: "В підпілля тепер вже ми не беремо нікого, бо то вже буде кінець підпілля. Ви всієї тієї ситуації не знаєте... Ми вам виробимо фальшиві документи, ви поїдете або в Сибір, або на Зелений Клин, або на Сирію, тобто в Казахстан, будете між нашими людьми. Там вам документи вироблять на фальшиве прізвище. Поїдете як молдаван, ви такий чорнявий." Я вже не знаю, які то були подальші плани, кажу: "Я не хочу нікуди їхати, я тут буду". – "О-о-о, будете каятись, як підете в підпілля. Будете каятись, а каяття – це крок до зради." А я такий впевнений: "Каятись не буду!" – "Ну, добре, трохи походите, подивитесь, спробуємо".
Я коротко поговорив з підпіллям, ми попрощалися. Пам’ятаю як тепер: ми так ідемо, мені дали чийогось автомата, хтось там щось ніс. Мене послали мене вперед, а то вже такі жита-пшениці великі, вже от-от почалися б жнива. До лісу доходимо, доріжка така невелика польова, а вони взяли перевірити мене: зробили таку підкладку в автоматі, що набої з автомата не будуть іти. Я йду перший, а вони за кілька метрів. Перший більше відповідає, він стежить. Якщо перший присідає, то всі мають присісти, як перший стріляє, то всі також присідають. Один звинув так плащ-палатку і зашурхотів нею по житі. Вони спеціально так перевіряють, як я буду реагувати, буду тікати чи ні. А я зразу впав на праве коліно і вже хотів вистрілити... А автомат не стріляє. І він мені зразу: "Ш-ш-ш, друже!"
Підходимо до лісу, там ми переквартирували, уночі йдемо далі. Чуємо: "Хе-хе, хе-хе" – а то лис так. Я питаю: "Що це, лис?" А той старший, Корінь, такий ранений багато разів, можливо, ще з німцями воював: "Ні, це вовк". А я кажу: "Брешете, вовків тут нема". А один до мене отак ззаду підходить: "Ти, друже, Новий..." Мені дали псевдонім, кличку того вбитого Нового, мого виховника, що був зі Східної України. Я його дуже поважав. То він каже: "Друже, не кажіть так: "брешете", негарно так. "Неправду кажете" або ще якось", – так він мені пояснює. Одним словом, не треба вульгарних слів вживати.

У КРИЇВЦІ
Так коротко не розкажеш, коли я почав каятися. Одного разу йдемо... Ну, там завжди щось носять, бо возити нема як. Я молодий, то на мене більше. У Кореня ще одна рана не загоїлася. Одного разу ми йшли в таку гарну місячну ніч понад Дністром полями, і Кореневі рана почала боліти, вона ніби відкривалася, чи що. Чую, як вони шепочуть, що треба до криївки, там є санітарка, перев’яже його.
До криївки як заходиться, завжди чужим зав’язують очі, щоб не знав. Зав’язали мені очі. Ведуть мене, я так слухаю, десь нижче по узбіччю, нижче-нижче. "Тихо, друже, щоб не впасти, тихше, тихше, сюди". Думаю [нерозбірливо]. Чую вже: "Кі-кі-рі-кі!!!" – півні. Потім іду ще нижче – чую вже запах сіна, садів, яблука почали пахнути, груші. Далі йдемо, чую гній пахне – у когось коло стайні йшли – ще колгоспів не було. Думаю: ой не помагає, треба було ще й вуха затуляти! Чую, якийсь водяний млин недалечко. Мабуть, це було над Дністром, бо чути було сильну вологість, далі ніби якийсь ще шум води. Завели до якоїсь тітоньки, постукали умовним сигналом. Вона відчинила, ми зайшли. Там була лікарка. Наварили води, там Кореня полікували.
Це була субота, як тепер пригадую, – бо то була така подія, що все запам’яталося. Вечір, я був досить стомлений, і всі були стомлені, лягли спати на неділю. Я в цивільному, звичайно. Тепло, вдень, мабуть, було сонце, бо вночі місячно було. Раптом вранці – а я нічого не розумію – тук-тук-тук, тук-тук-тук. Ті кажуть: "Вставайте, це йдуть більшовики на цю вулицю". Видно, вуличка була така маленька. Ну, йдуть то йдуть, я ще лежу собі, а ті вже встали. Знову: тук-тук-тук, тук-тук-тук. Ритм якийсь, як морзе, що більшовики вже підходять сюди. Третього разу вже не стукало. А в криївці дуже чути стукіт. Вже на подвір’ї: ду-ду-ду, ду-ду-ду, ду-ду-ду... Чую, вони говорять, а я слухаю. "Ти пам’ятаєш, тут на засідку колись попав. Цю криївку треба було кидати, вона вже, може, деконспірована." І що хтось на засідку недавно попав. "Може, вони вже дослідили." Одним словом, не знати. Вони швидко одягаються. А я так налякався, думаю: "Боже, у криївці...". Вони надягають на себе паски, портупеї, та жінка одягається, пістолети збоку. Ще там у неї ікона, коло ікони друкарська машинка, бо санітарки не тільки лікували, а й мусили друкувати, дві роботи. І ще так волосся пригладила. Я думаю: "Для чого це?" Тим часом стукають, потім чути кричать: "Где бункер?" Десь тут коло пачки, коло входу вже кричать. Не чути, що господиня відповіла. "Де бункер, де криївка?" – вони "бункер" називали. Я так налякався, думаю: "Боже, сьогодні неділя, а в мене мама сама, мене вб’ють, я навіть відстрілюватися не можу, як мишей подушать!" – такі думки отак швидко. Став я, взяв отой німецький автомат МР, знаєте, машинка з ручкою, з таким магазином, і туди. Там вхід зигзагом, сходи вгору, щоб вийти до входу, бо над входом добре чути. Я туди. А для чого роблять зигзагом – якби ґранату кинути, то щоби не вбити своїх, щоб свої мали час щось зробити. Але все одно то капут у криївці. І я чую, Бо-о-оже! Вони там питають: "Є бандерівці, ми знаємо точно". Та жінка мовчить, не признається. Мені дуже було дивно: вони сидять – я згодом навіть намалював їх: сидить жінка коло тої іконки, Тирса, тримає пістолет шестизарядний, щоб застрілити себе, каганець горить. Сидить ранений Корінь і сидить провідник Мирон. Сидять і тако пістолети тримають, щоб у себе стріляти. Тирса звертається до Кореня: "Друже Корінь, застрілите мене?" Бо в неї такий маленький пістолетик. Корінь тільки головою махнув, що, мовляв, так. Я зрозумів, що вона боїться себе стріляти, треба, щоб хтось інший. Я думаю: "Боже мій!.."
А отвори, через які повітря циркулювало – один зверху, один знизу – позакривали. Були там спеціальні затички, щоб не пустили снодійний ґаз, або щоби ґранати снодійні не кинули, або звичайні ґранати. Всю літературу, документи зібрали, тут стоїть гас, там примус, бензин, щоби раз – і спалити. Але я сумніваюся, щоб воно згоріло, бо ми вже майже не мали чим дихати, вже гасова лампа ледве горить. І провідник до мене: "Ви, друже Новий, вдягніться, негарно так лежати будете, в кальсонах і в сорочці". А знаєте, убитих везуть у район і перед МГБ тримають добами – для остраху й опізнання. Їх хлораміном посипають. "Боже, я одинокий, мама прийде..." – і я перший раз почав каятися. "Чого я пішов? Треба було взяти ті документи і виїхати", – згадав того старенького провідника, бачите? Я надів тільки штани, а вже був на них лютий – я щиро кажу. Думаю: "Боже, чи ви вже що, зачерствіли тим, фанатики? Та нас зараз поб’ють, а ви ще одягатися?" А вони такі герої, так сміло сидять, чесне слово. Я не знаю, може всередині боїться, по ньому не видно, а по мені, певно, було видно. Я залазив ще раз тим зигзагом по сходах вверх, до того виходу, до пачки, слухати, то я чув, як мені серце – тух-тух-тух-тух-тух-тух-тух – так боявся. Я вже був у боях, у перестрілці – то є зовсім інше, там майже не страшно. Ти стріляєш і він собі також, зараза, не лізе на ту кулю, також боїться.
Чую, вже тріщить, все ближче і ближче. Боже мій! У мене була така нечесна думка: там можна головою відкрити пачку, кинути ґранату і стріляти, щоб легше вмерти. Отака була думка. Все одно я не можу терпіти – наскільки страшно. Ви собі не можете уявити цей страх: як миша чекати смерть зі зброєю! Я собі уявляю, як святої неділі йдуть до церкви у вишитих сорочках дівчата, хлопці, а я навіть дівчини не мав, нічого, і так-о минає все життя...
Я сходжу і кажу: "Друже провідник”, – почав я і хотів сказати, що я зараз відкрию пачку і кину ґранату, хоч чергу пущу. І тільки хотів це сказати, як затріщало – аж земля посипалася поза шальовку. Це так з землі чути – ніколи не знав. Я вже був у криївці, але то так... А знаєте, що сталося? Там мур, виявляється, коло криївки був, я не знав. А там була виселена хата – десь у Сибір. А вони думали, що там вхід, або, може, вентилятор з муру йде, і валили мур. Слава Богу, каміння упало на вхід. Вони штрикали такими шпицями, було чути. Я занімів – аж тихо стало. Гупає все далі й далі. Тихо. У мене серце так б’ється, а нам повітря не стає дихати, каганець уже гасне. Вони трошки вікно відчинили – пішло повітря, трошки дзвенить у вухах. Чуємо, пішли. То вони відкрили вентилятори, повітря дужче пішло. Тітка вже дала якийсь умовний сигнал, що пішли. Отакий я герой. А які ті люди! А я ж не був боягуз аж такий. Але хто вони були!?

У ПІДПІЛЛІ
Ми вийшли з тої криївки і знову ходили манівцями, полями, лісами. Я прислуховуюся таємно до їх розмов і бачу, що то вже безперспективна боротьба. А вони далі спокійно собі робили свою роботу. Я ще мало знав ситуацію про підпілля – яка загроза, в якому воно стані. Так час від часу слухаєш розмову, якесь слово в шепоті вловиш – так я набирався досвіду. Отож я ввійшов у закулісне життя підпілля і мав багатющу інформацію.
Пам’ятаю, раз ми пішли на зустріч коло Збруча, не знаю, з якого то району там були, річку Серет ми переходили, довго йшли. Якась така незвична зустріч, там нас було п’ять осіб. Провідник іде назустріч і каже: "Нагостріть зброю, і тільки якийсь найменший крик або стріл, абощо – стріляйте і по мені, і по всіх”. Такого я раніше не бачив. Раніше йшли на зустріч, то одні залягають, а йде два-три, і звідти два-три, і "слава” – „слава" – віталися, потім усі підходять одні до других. Що це таке? А виявляється, що вже були провокаційні групи, тих зловили живих, снодійне їм, повстанцям. Раніше, до речі, живі не здавалися, хіба десь поранені чи що. А тепер з тих, що потрапили живі, знаходилися такі, що заломлювалися під усяким психологічним та фізичним тиском, і співпрацювали, щоб їх не судили. З опергруп, які переодягалися, були спеціальні вишколи енкаведистів, українців чи росіянин навчали мови, навіть галицького діалекту, якщо треба, і вони ходили. А підпільник завжди не всіх підпільників знає, ну і їх на зустрічах в’язали, живих брали. Я про це поступово дізнавався.
Я так на це все дивився, все більше дізнався і думаю, що треба тікати за кордон. Я ще раніше про це думав, але тепер уже дуже почав задумуватися. Знаючи трошки румунську мову, думаю – до Румунії. Я вже перед тим ходив до румунського кордону, чекав там на зв’язок кілька місяців. Брав бінокль (далековид), ішов за Чернівці, за Глибоку, на гори, і дивлюся близько, за кілька сотень метрів з гори, з якогось обриву, як міняються прикордонники, як чергують. То вивчив, як переходити. Трошки мову румунську знав, як собі раду дати, щоб з голоду не вмерти і не заходити просити їсти. Також знав, як можна до хати добутися і взяти солі так, що ніхто не вчує. Все то я знав, фізично був добре підготовлений. Дістав я якусь німецьку мапу, де було кожне румунське село. Думаю, попри Карпати, а там до Югославії, а з Югославії до Трієсту чи куди. В Югославію, до речі, було легко тоді йти, там не шукали.
А, хочу ще сказати. Коли я попав у табори, то сидів за УПА такий білорус Григорій Лабищевич. Виявляється, УПА заходила на південну територію Білорусії, і там були організації, листівки розклеювали, брошури білоруською мовою, навіть були якісь збройні відділи. Один білорус, Олійник, Олєйнік, каже, що він також за УПА сидить. А Лабищевич – це мій приятель, він відсидів, може, ще й досі живе, десь два роки старший за мене. Каже той Олійник: "У нас був відділ, але ми посперечалися". Вони перейшли Білорусію, через усю Україну, добре перейшли. Невеличка групка, 4 чи 8 чоловік. А решта відмовилися і в табори потрапили. Двох убили, а решта в таборах сиділи. А ті вже в Західній Німеччині, вже листи родичам прийшли. Потім зустрів я двох росіян, засланих підводними човнами в Прибалтику. Перейшли як розвідники, попали в табір. Вишкіл пройшли у Швеції чи в Норвегії. Їх багато хто знав, тих хлопців. Ці також перейшли румунський кордон і там дали згоду на розвідшколу в Німеччині. Я волосся на собі рву: чого ж я не пішов, уміючи ходити, знаючи румунську мову настільки, що міг, якщо треба, запитати щось. Отакі були штуки.
Думаю, я скажу провідникові Мирону свою ідею, бо провідник до мене дуже добре ставився. Він ще провідником не був, як знав, що є такий хлопчисько. Раз ми квартирували в лісі і була нагода, він підійшов до мене, то я йому розказую. Він так слухає, а я все детально, що туди перейдемо, як треба буде їсти, я корову вночі подою, молока принесу вам, все на городі дістану, якщо треба, і солі дістану, бо до хати залізу, ніхто чути не буде. Він слухав і: "Друже мій, та я бачу, ви над цим думаєте вже багато часу. Нікому це не кажіть”. До речі, в підпіллі як уже хтось думає про таке, то він може втекти або здатися, бо він уже розчаровується в боротьбі. І служба безпеки може такого покарати навіть до вбивства, все може бути. „Не кажіть нікому. Я нікому не скажу, але й ви нікому це більше не кажіть". Ну, я мовчав. А вони як нічого не було – ото в лісі квартируються, сходяться одна група з другою, зустріч району за районом. Зійдуться, переночували, тут варта стоїть, стійкові – це назвали "на підслуху", бо в лісі вночі нічого не видно. Вранці встають, помилися, попоїли і конспекти вивчають: історію, географію, історію українського націоналізму. І мені дають, а я не можу читати, бо я вже підслухую їхні розмови, як вони шепотілися: де, хто. Золотоподільський, тобто сусідній район, щось чотири чи п’ять хлопців на зв’язок ні з ким не йдуть, бо бояться провокації. Я думаю: "Боже мій, яке читання?!" Я був здивований, що люди в такій ситуації читають – страшне! Отакої сильної волі люди.
Одного разу мене посилають – це вже був кінець листопада 1951 року – з Богданом... Це той хлопець з Садок. Може, варто сказати про його родину. Його брат – спеціаліст, що лагодив друкарські машинки, радіо, годинники, зброю для повстанців, Григорій Чимич, що я в нього вчився на годинникаря, коли в опришках був. Його, до речі, арештували, він з рук тікав, його поранили в голову. Як я вже сидів на Рубіді (?), тоді я з ним зустрівся. А ще два брати і сестра його були в підпіллі. Одного разу був такий випадок. Вже впав Ромко, один зі старших братів, Йосипко ще лишився, молодший. Сестра в якійсь групі була, не знаю, чи вона була лікар, чи хто. Сестра сама застрелилася в оточенні в селі Садки. Зловили їхню матір, яка ховалася від Сибіру. Тіло сестри поклали на сани – то було взимку – і везли до району, щоби лежало воно перед МДВ. Мамі сказали сідати на доньку і так їхати через села до району. Мама відмовлялася, звичайно, вони її били. Тоді вони її прив’язали до доньки і вона так лежачи на донці їхала в район.
Отож послали мене з тим Йосипком, тобто ім’я його Богдан Чимич, а псевдонім Йосип. А там, звичайно, не кажуть, куди, а кажуть лише тому, кому треба. А як ми десь розбіглися, то є пункт зустрічі – один, другий, третій, що можна зустрітися. Послали нас кудись, ми йшли лісом, в лісі переднювали, тобто переспали. Осінь була дуже тепла, це друга половина листопада. Прийшли на річку Джурин, зупинилися над обривом. У якійсь ямці чи в печерці він відкинув каміння, дістає два таких важких наплічники, ще там щось переклав. Дивлюся, книжки, і то їх треба кудись нести. Я на плечі, він на плечі, він вперед, я за ним. Іду, втомився страшно, думаю: "Боже мій, вас б’ють, а ви носите книжки". (Далі Г.Герчак читає зі свого рукопису. – В.О.). А дорога була далека. Богдан ішов попереду, я за ним. Ішли манівцями, обминаючи села і дороги, зорані та засіяні поля теж треба було обходити, щоби не залишити за собою слідів. Іти по бездоріжжю було дуже важко. Ми пленталися, чорні нічні поля стелилися перед нами.
[Кінець доріжки]
Г.Г.: Здавалося, що нема їм кінця-краю. Я, йдучи, спересердя думаю: "Дивні ви, хлопці. Вас останніх добивають, але ви все ще оце двигаєте. Для чого воно вже вам?" А ноша ставала все важча й важча. Нарешті добрали ми до села Буратівка, яке розляглося в балці, обабіч річки Джурин. Потім зійшли стрімким схилом униз і зайшли до хати, яка притулилася до самого схилу гори. У тій хаті була криївка. Господарі – то були переселенці з Польщі, лемки, батько і дві доньки – прийняли нас дуже привітно, пригостили. Богдан запитав, чи немає в селі більшовиків. Старша донька Ганна сказала, що в селі спокійно, але останнім часом до неї занадився і почав залицятися один парубок на прізвище Паранич, який працює завідуючим клубом. Отож ми повинні остерігатися, щоби він не побачив. Переночували ми на горищі, вдень я оглянув хату та обійстя. Хата стояла подалік від сусідських забудов, вона було двоповерхова і побудована біля самісінької гори. Перший поверх, у якому була пивниця і досить велика кімната, в якій знаходився всякий господарський реманент, був укопаний у схил гори і задньою стіною упирався в гору. До пивниці можна було зайти з подвір’я через приміщення на першому поверсі, можна було зайти і з другого поверху. А на другий поверх з двору вели сходи. Перед хатою було досить велике неогороджене подвір’я, яке спереду від дороги з одного боку переходило у невеличкий стрімкий обрив.
Поки дівчата готували обід, ми залізли на горище і сортували книжки. Раптом: "Хлопці, будьте тихо, іде Паранич!", – сказала котрась із дівчат притишеним голосом. Зайшов він до хати, навіть не постукав у двері. Довго не затримувався. Вхід на горище був не зачинений і я краєм ока стежив за ним. Коли він проходив через сіни до виходу, то підняв голову і крадькома обвів очима вхід на горище. Це мене насторожило, я сказав Богданові, що тут щось нечисте. Не пам’ятаю, що відповів Богдан, але ніякого занепокоєння я по ньому не зауважив, він далі спокійно розкладав на купки книжки. Та його незворушність трохи заспокоїла мене.
На другий день, 2 грудня 1951 року, була гарна, прекрасна сонячна погода і було досить тепло. Ми зійшли з горища до кімнати і розмовляли. Хтось виглянув у вікно і тривожно крикнув: "Москалі йдуть!" Ми до вікна, дивимось: з протилежного схилу балки до річки поміж деревами в напрямку до нашої садиби прямують солдати. Ось зараз перейдуть річку і пройдуть по схилу вверх метрів зо 200 – і наша хата. Я схильний до паніки, але в даній ситуації не було часу для роздумів або очікування, треба було щось негайно робити. "Тікаймо, – сказав я Богданові, – поки вони перейдуть річку і дійдуть сюди, ми попід горою садами втечемо селом." А Богдан: "Спокійно, друже, не хвилюйтеся, забираймо свої речі і мерщій до пивниці." Ми швидко зібрали речі і віднесли до комори, відчинили вхід до пивниці і повкидали туди речі. А тим часом знадвору вже доносилися різкі крики команди: більшовики оточували обійстя. Богдан став біля входу до комірчини, а мені сказав, щоби я заліз у пивницю, а звідти через маленькі двері до приміщення на першому поверсі і зачинив на засув вхідні двері. Я заліз у пивницю, обпер свого кріса об стіну і відчинив маленькі дверцята, увійшов до приміщення. Глянув, а двері на подвір’я напіввідчинені. Я до дверей. "Ты что тут ходишь?" – почув за спиною голос. Озирнувся – за мною в потемках серед усякого господарського реманенту стояло декілька солдатів. Вони, очевидно, подумали, що я якийсь сільський хлопчисько – у цивільному, босий, без шапки, зовсім не подібний до повстанця. "Іду на двір", – спокійно відповів я. Про людське око прихопив якусь лопату і вийшов на подвір’я. Та вибратися з обійстя було неможливо – оточили солдати. Мене ніхто не чіпав, але я розумів, що прорватися не вдасться. Так я стояв якусь хвилину, розгублений, з лопатою в руці. "Эй, парень, иди сюда", – окликнув мене хтось збоку. Я оглянувся: на сходах, що вели на другий поверх, стояв з пістолетом у руці офіцер, а біля нього солдат. То був начальник опергрупи старший лейтенант Богданов. Я кинув лопату і, посміхаючись, сміло підійшов до нього. "Пойдем со мною," – сказав і повів мене до хати. У кімнаті були господарі і три чи чотири солдати, які тримали в руках автомати. Офіцер став посередині, а я біля нього. Він пильно зміряв мене очима і спитав: "Ти Герчак?" Я відповів, що так. "Здесь есть бункер?" І в той момент крізь отвір нещільно причинених дверей блиснув вогонь і різко затріщав автомат. Лейтенант схопився за бік живота, а солдати як сипнули чергами з автоматів по дверях – аж тріски полетіли, і миттю хто куди. Один за піч сховався, інші по кутках. У кімнаті повно диму, у вухах дзвенить. На допомогу ніхто не йшов, боялися. Стріляти по хаті нема як: там свої, лейтенант не давав ніяких наказів, стояв немов остовпілий і дивився великими очиськами на двері. Я не знав, що діяти, стояв, мов укопаний. Та один із солдатів не розгубився, схопив стілець і вибив віконну раму. Лейтенант, мов ошпарений, вискочив у вікно. Я, не замислюючись, за ним. Приземлився я вдало, то був другий поверх. Навіть не впав, тільки присів, а лейтенант сильно вдарився об землю і лежав. Пробував підвестися, та не міг. Я окинув очима подвір’я: звідусіль довкола з-за обриву виднілися голови солдатів і стирчали дула автоматів. Подвір’я було під обстрілом і солдати боялися підійти і винести лейтенанта. Що ж мені робити? Та хтось із солдатів крикнув: "Тяни лейтенанта, быстро!" Лейтенант лежав і дивився на мене благальним поглядом. Я, озираючись навколо, думав: "Куди ж його відтягнути?" Подвір’я оточене, та в одному місті не було нікого. Я поволік лейтенанта туди, там був обрив вищий і їм не було як стати, там не було нікого. Я дотягнув лейтенанта туди і затягнув униз за обрив. Озирнувся довкола і подумав: куди тікати? З обох боків від мене на віддалі 5-6 метрів причаїлися солдати, націлили автомати на хату. До найближчого обійстя через вулицю метрів 15 – не встигну проскочити, просічуть з автоматів. Раптом з хати затріщав автомат. Солдати як сипнули по хаті з усієї зброї, начебто на них наступала ціла чота. Я окинув очима на всі боки: солдати зайняті стрільбою. Лейтенант, тримаючи пістолет в руці, лежав, а я на відстані одного метра від нього присів, ховаючись від куль. Та лейтенант щось по мені запримітив, у нього в очах я побачив люту ненависть. Він почав націлювати на мене пістолет. Не було часу на обдумування, сталося так швидко, що дія випереджала думку – я вже аж потім почав усе по порядку обмірковувати – спрацював інстинкт самозбереження. Моя воля, м’язи сконцентрувалися і я блискавично з усієї сили вдарив його босою ногою, п’ятою по голові, здається, у скроню, а сам навтіки. За мною навздогін хтось сипнув з автомата, та я вже встиг забігти на якесь подвір’я, а потім побіг униз садами, перейшовши річечку, через городи вибіг на сусідню вулицю. Далі, щоб не привертати до себе увагу, пішов поволі. Деякий час здаля доносилися стріли, та скоро затихли. Я вийшов з села на поле і навпростець пішов до лісу, трохи в лісі перепочив.
Я дістав взуття, зайшов до свого села, взяв у знайомого партизана обріз (про це не будемо, бо займе багато часу), потім пішов до свого села, взяв ґранати і подався до села Устечка над самим Дністром. В тій криївці була санітарка, бойовик Корінь і провідник Мирон, а я знав, що вони там. Так я вискочив із бою.
Я до Устечка не міг зайти, мусив переночувати, переднювати мусив. Удосвіта було холодно, а потім настав вечір, я не встиг дійти. Швидко ішов-ішов, і так мені сумно, я передумував: „Боже мій, що то робиться!” І думав найбільше про те, що як я стояв з оперативником Богданом поруч, то за законами конспірації Богдан мусив мене застрелити, як мене вже зловили, тому що я знав, де знаходяться повстанці. Такий закон. Під тортурами я не видав, а Богдан мене не застрелив – мені то було дуже дивно. Так я все обдумував, і дуже тяжко мені було. А тут іще такі чорні хмари йдуть низько – то осінь була, але снігу ще не було. Я так іду, вже дійшов до дністрового каньйону – темно так, наче в гріб спускаєшся, а в лісах іще якийсь птах так кричить. І мені так тяжко – Боже, того вбили! Я легесенько скелями, щоби не зрушити каміння, щоб не посипалось, пішов, знайшов хату (вдалося мені її знайти), попросив тітку-господиню, вона прийшла, дала сигнал, ті відкрили пачку, я спустився в криївку. Здивовані погляди прошивали мене: „Живий? Звідкіля ви взялися? Яким чудом?” – посипалися запитання: "Ми чули, що більшовики оточили вас у хаті і постріляли. Люди казали, що бачили тільки, як із хати втік якийсь один – лисий цивільний чоловік. Говорили, що він був босий, зразу біг, а потім, видно, втомився і йшов поволі." – "О, то цей лисий – то я, а босий я дійсно був. А лисий – от бачите!" Я скинув шапку і показав голену голову – я поголив собі голову. А люди здалеку дивилися і думали з остраху, що то лисий. Я розповів їм по порядку, як то все було насправді.
Вдень нам принесли вістку: вбитий Богдан, начальник опергрупи.
Я був дуже втомлений і думав, що нарешті відпочину. Та ба – наступного дня на вечір планувався похід, треба було, поки не випав сніг, піти до якогось села і на конспіративній квартирі забрати ліки, а потім, повертаючись назад, по дорозі необхідно було зайти на один хутір і щось також узяти. Мирон і Корінь довго обговорювали, куди ліпше йти, щоб ніхто не побачив і не потрапити на засідку. Мали йти Мирон і я. Приготували наплічники, Мирон узяв автомат, а Корінь дав мені свою "десятку" – десятизарядний автоматичний карабін. Домовилися про місце зустрічі, якби часом розійшлися.
Тільки стемніло, вирушили. Щасливо дійшли до якогось села, здається Гинтівці, забрали ліки, я навантажив ліки на себе і ми подалися далі, щоби швидко дібратися до того села і встигнути до криївки. Невдовзі показалися силуети хат – не знаю, чи то був хутір, чи якийсь присілок, але коли ми підходили, то почувся голос собак. Хтось ішов уночі. Ми залягли, довго очікували, стало тихо. Ми подалися до крайньої хати, яка стояла при дорозі. В ній ніхто не жив, хата стояла розвалена – мабуть, когось вивезли в Сибір абощо. І там ми перейшли, засіли й слухали. Неподалік від тої хати, метрів за сто, стояла пара хат – провідник показав. Отож, ми подалися – провідник уперед, а я за десять метрів за ним. Ішли паралельно, дорогою на віддалі пари десятків метрів. Провідник мав зайти в хату, а я повинен був чекати. Щось він там мав узяти. Ми пішли. З протилежного боку за дорогою стояла огороджена парканом хатина. Раптом звідтіля почувся голос: "Стой! Кто идет?" Ми миттю залягли. Провідник відбіг кілька кроків і заліг, а я кинувся назад до села, впав на дорогу недалеко на землю і швидко поповз до рівчака, який тягнувся вздовж дороги. Посипалися постріли, в небо з шипінням злетіла ракета. Я поповз ровом. Наді мною свистіли й сікли землю кулі, а я повз усе далі й далі.
Дібравшись до садиби, звідкіля ми вийшли, став за якусь напіврозвалену стіну чи то мур, мені було все добре видно. Мирон за той час уже був відповз досить далеко й заліг на чистому полі в невеличкому видолинку. Приблизно метрів за сорок від нього ріс густий чагарник, але піднятися й утікати провідник не міг, бо ракети освітлювали землю. Він тільки зрідка стріляв, відлякуючи ворогів, щоб не бігли за ним більшовики. Весь вогонь спрямували на Мирона, за мною ніхто не гнався. Маленькі опергрупи дотримувалися правила: за двома зайцями не гонись. Нараз перестали пускати ракети, стало темно, і в той момент я ледве помітив, бо дорога була світліша, як кілька солдатів пригнувшись перебігли дорогу й залягли на ріллі – очевидно, хотіли в темноті підповзти в обхід до провідника. Ой, як добре, що я з далекобійною "десяткою"! Тепер я вам покажу – подумав я, захований за кам’яний мур. Шкода, що темно. Добре прицілившись у те місце, де на ріллі повинні б лежати солдати, пустив короткі черги. Знову злетіла ракета, посипалися в мій бік густим градом кулі. Пролунав несамовитий вереск: "Ракету! Ракету прекрати!" То кричали на ріллі солдати. Ракета згасла, і після яскравого світла стало зовсім темно. Солдатів на чорній ріллі вже не було видно, але дорога була світла, і я на ній зауважив якісь тіні – то солдати повзли назад на обійстя. Я пустив чергу, і вони повернулися назад на ріллю. Прицілившись, ще одну чергу пустив по паркану, з-за якого стріляли солдати. Постріл, видно, був влучний, бо більшовики залягли, і вогники вже блимали з автоматних дул не над парканом, а внизу поміж щілинами. Після кожного пострілу я змінював місце, щоби більшовики не влучили в мене. Потім солдати говорили, що "стреляло несколько бандитов".
Більше я не стріляв, беріг набої, і щоб мене з тилу не заатакували, я швидко пішов на місце зустрічі. "Чи живий провідник? – думав я. – А може він поранений і потрібна допомога?" Так думав я йдучи і ще скоріше поспішав. Коли підійшов на умовлене місце, почув сигнал, який подав провідник. "Ви не поранені?" – "Ні. А ви?" – "Теж ні". Провідник подякував мені за прицільні постріли, які перешкодили більшовикам піти в погоню, а Мирон тоді, скориставшись тим моментом, коли не було ракет, добіг до кущів і сховався.
Ми трошки перепочили і знову швидко рушили в дорогу, щоби затемна встигнути до криївки. Добравшись до криївки, перепочили. Випав сніг – вже нікуди ходити не можна. Колись то можна було, а в ці часи вже ні, треба чекати – конспірація. Це в тому селі, де криївка. Провідник виходив до господині, щось вони там говорили, якісь там відомості – я вже того не знаю, мені не говорили, але я багато довідався, як вони сиділи. Я вночі сплю, раптом провідник з Коренем шепчеться. Я з тих фрагментів розмови вчув, що в Проводі щось не те, там Кук... До речі, Думка – був такий головний зв’язковий з Проводу – вже співпрацює з більшовиками, і тільки хто на зустріч приходить, ніби його викликають до Проводу, а там його в’яжуть. Я то підслухую, і так уже насторожився – думаю, що треба було за кордон тікати.
А потім провідник до тої господині заходив, бо я чув жіночий голос, і приносить вістку, що нам необхідно криївку покидати по зимі – то ж сліди тоді будуть. Там у криївці бібліотека і все, і ми все те залишаємо, навіть багато ліків залишили. Щось він вчув... Ми одної ночі вирушили в маскхалатах, йдемо. Ішли мимо мого села, мені серце тьохнуло – Боже, десь матуся моя сидить і чекає, коли синок прийде, а синок минає теплу хату і йде в чорну пітьму, не знаючи куди.
Йдемо-йдемо, дивлюся – йдемо до міста, до району, там уже електричне світло всюди. Куди вони мене ведуть – чи, буває, не здаватися? Я знаю, що Мирон – людина надійна, але ж усе може бути. Заходимо туди, чекаємо, як дорогу перейти. Там уже кінчається місто і йдуть приватні хати. Зайшли, ідемо на обійстя якесь, хата, умовний стук – нам відчиняють. Заходимо, дивлюся – машинка до шиття на столі стоїть, крої, жінка молода, чоловік такий собі дуже пригнічений і підозріло поглядає – вже я мав набите око. А на стіні, дивлюся, військовий плащ і автомат – куди ж це ми попали? Господи, я мовчу і як на шпильках сиджу. Вони пригощають нас, я нічого не знаю. Вікна заслонені. Наїлися, виходимо – така клуня невеличка, трошки сіна, соломи не було. Те містечко над річкою, садок такий. Зайшли туди, відкрили пачку з того приміщення, а там криївка.
В.О.: Що таке "відкрили пачку"?
Г.Г.: Пачка – це вхід до криївки. То довго пояснювати, що таке "пачка" – то такий дуже замаскований хитромудрий вхід, що будеш по ньому ходити і не побачиш.
Вони пішли спати, а мене лишили на варті, на підслуху – бо я нічого не бачив, сидячи там. Я мав визначати на слух і стріляти в разі чого. Вхід не закривали, бо криївка була волога – виявляється, в ній ніхто не жив, хай сохне. Вони пішли спати. Нам дали якісь ковдри. Я сиджу на підслуху і думаю: Боже, виявляється, що тут криївка – як же так? Я ще такого й не знав. Хоча, згадую, була ж друкарня у партійного.
В.О.: А це яке місто?
Г.Г.: Це був райцентр Товсте – тоді були маленькі райони. Ілько його ім’я, а прізвище я забув. Є бажання зустрітися з ним і допомогти тій людині. Але слухайте далі, що було.
Над ранком, світає, вже вдень, коли стало видно, прийшли мені на зміну. Оба вони вийшли, щось хочуть, а тільки Тирса лишилася – це підпільниця. Я прийшов, ліг і зразу заснув, бо страшно був утомлений – впав, як у якусь яму і нічого не чув. Одним словом, уже обід був чи година друга. Принесли, наварили гостину. І жінка прийшла, і Ілько цей – начальник того винищувального батальйону. Вони наїлися, і тоді Ілько їм каже: "Пробачте, але МГБ вже знає про криївку, і я дав згоду вам дати в їжу снодійне. І хотів дати, але жінка відмовила: будь що буде – не давай." Це чесно поступив, правда? Дивно, і аж не віриться, що таке може бути. Варто до нього поїхати, правда? Каже, що треба нам відходити. Хлопці тоді налякались. Ілько прийшов до мене: "Друже Новий, вставайте!" – "Що таке?" – "Ходіть нагору!" А я, як п’яний, виходжу, в роті сухо, майже як глухий, а вони сидять насторожені, тримають напоготові пістолети. Обід для мене ще стоїть на якомусь столику – багатий обід стоїть. Я став, як дурний, – що це таке? Мені провідник все то розказує і каже, що там, можливо, є снодійне. "Отже, вам мій пістолет (це був такий "вісс", араби випускали) – беріть пістолет, і якщо тільки ми почнемо засинати, зразу стріляйте по нас. Самі – на вашій совісті, можете здаватися. А це – наказ від організації". Так він сказав.
Я взяв той пістолет, сів так осторонь, метрів за чотири, і дивлюся. Як мені стріляти, особливо в провідника? То був колосальної доброти чоловік. Які були ситуації, як я заламувався, а він зі мною поводився добре, він стояв за мною. А Тирса, тримаючи пістолет, дивиться, міряє мене – голова, ноги, голова. Мабуть, подумала: а чи постріляє нас оцей хлопчисько? Але я – признаюсь тепер щиро – не знаю, чи я би постріляв. Хоча великий був би злочин. Не знаю, чесне слово, чи вистачило би мене застрелити їх. Отак було. (Зітхає). І по тому в тюрмі й на допитах – вони, правда, багато пережили, бо тоді вже Сталін умер, і після тих пізніших допитів, може, когось би помилували – але отак було, і мене й досі гризе совість, чи я би їх постріляв – чесне слово, не знаю. І така, й така приходила думка, але довго то не тривало. Вже смеркало, бо день короткий, а ніч довга. Не пам’ятаю, коли це було – вже сніг випав, Різдва ще, очевидно не було, але зима була.
Ілько з автоматом зайшов і сказав: „Я вас веду до замістя на той випадок, якщо будуть засідки, – може, вони оточили, хоч я вже, каже, ходив подивитися, чи нікого нема”. Але вони ще не знали, що ми тут – він їм не сказав, що ми прийшли, але вони могли слідкувати і знати. Провідник мені шепче – знову не вірить: "Друже, беріть мій автомат, ви добре стріляєте, і йдіть з самого заду на віддалі. Як Ілько часом налякається і почне нас стріляти – стріляйте його і нас!"
Ми пішли в один слід, щоб багато слідів не було, я йшов так, як наказали. Пішли – нікого, ніч така темна, ми в маскхалатах, а Ілько без. Відійшли не знаю стільки за містечко, попрощалися з Ільком і подалися, куди – я не знаю. І взагалі всім не було майже куди йти. Ідемо, втомилися, не виспавшись, Боже мій, таке зворушення, тими манівцями йдемо. І тоді на перепочинку йдемо до села – це Цапівці, тепер воно називається Поділля. Ідемо в тому напрямку, але на перепочинку провідник уже каже відкрито, бо не було чого мене боятися: "Є криївка двомісна, але прийдеться спати одному на нарах, а двом на землі, бо треба якось перебути ту зиму. То ми підемо, зараз зайдемо до якоїсь стодоли чи клуні, ви перебудете з Тирсою, а ми підемо на розвідку і запитаємося, чи можна зайти до тої криївки. Невеличка криївка в господарів, така стара й занедбана". Прийшли, хочемо в одну клуню зайти – а там замок висить такий, холера, не зайдеш. Він до другої хоче – там собака гавкає. Пішли до якоїсь клуні. Я зразу задрімав, Тирса – не знаю. Стало тепло. Дрімаю і думаю, чому це їх немає. Раптом чую собачий гавкіт. Стукають, прийшли: "Тікаймо, за нами йдуть!" Десь вони натрапили... Вони вже були там, до речі, в тій криївці, але щось там деконспіровано чи що – не можна туди йти, одним словом, була засідка, і за ними йдуть.
Куди тікати? Ми йдемо до краю села по дорозі, щоб не було слідів. У мене десь там схема є в спогадах – вже село закінчується, а з лівого боку є ліс, забув, як він називається, здається, Снятин. Лісок невеликий, тягнеться до шосейної дороги, яка йде в район. Ми швидко до того лісу. Нас не видно, бо ми в маскхалатах, але прийшовши з села, сліди вони бачили і навіть порахували, скільки нас, бо то слідопити добрі. Бачимо, вони недалеко стоять, але нас не бачать. Ми зайшли в ліс, якась там доріжка була. Ліс був недовгий, вийшли ми до шосейної дороги і пішли ніби в напрямку до міста. А я їм порекомендував вернутися, бо в лісі не можна заквартирувати – оточать, той лісок невеликий, – і по шосейній дорозі, щоб не було слідів, уночі повернемося назад до села Цапівці і десь там нелегально на стайні перебудемо в клуні, бо діватися нікуди.
Ми справді пішли на шосейну дорогу вночі, авта не їхали, слідів не було. Якесь там авто їхало, то ми вбік полягали, халатами прикрили зброю, щоб не видно було чорного. Зайшли до села, також довго шукали клуню. У якихось бідних знайшли клуню, але там було багато сіна й соломи, і там ми заквартирували. Голодні, води хочеться.
Настав день. Чути голос якоїсь дівчини і якихось жінок. Настав вечір, уже треба виходити, чуємо – ідуть і йдуть. Виявилося, що в доньки, очевидно, день народження. Ми хочемо вийти, а вікна світлі і там повно молоді. Перед вікнами ця клуня, і двері якраз сюди – нема як вийти, бо сіни світлі. Ми не хочемо виходити, бо то буде деконспірація – тепер уже появилися стукачі навіть серед населення, донесуть і будуть облави. Ми так замели сліди, що ті думали, що ми пішли на село Ангелівку, що з того села, де облави, пішли туди.
Ми хочемо вийти – і не можемо. Аж по тому гості почали пити і співати. Деякі сиділи біля вікна, але спинами до нас, і вже вони були веселі. Ми все-таки мусили вийти з тої хати, пішли попри клуню, пригнувшись, попрямували через дорогу. Там другого села поля, не знаю скільки сотень метрів, і великі ліси, що аж до Дністра тягнуться. Ми пішли туди. Зайшли в ліс. Нам у лісі навіть здалося тепліше, затишно. Пішли до річки, щоб не було сліду. Вже випав сніг, ми ледве йдемо. Робимо невеликий перепочинок, і вже провідник, не криючись, каже, що йдемо до села Ниркова. Нирків – це село над каньйоном річки Джурин, яка вливається до Дністра. Село дуже велике, там десь понад тисячу дворів було, на таких схилах, муровані мури, каміння багато, ліси довкола.
Зайшли на край села і слухаємо, чи гавкають пси. Дійсно, за пару сот метрів гавкають, але то далі. Ми зайшли в повітку, де рубають дрова – у нас повітка називається "шопа". Зайшли під ту повітку, там також затишніше. Провідник до мене: „Підемо разом”. Пішов, постукав у вікно. Стук був умовний. Зразу вийшов господар, накинувши на себе кожуха, хоч вони вже спали. Я збоку стою, та мені чути, як він говорить. Господар каже, що не можна. Очевидно, не можна квартирувати, бо в нього гість із Тернополя, спить. То ясно, що не можна. Провідник зрозумів, що щось не те, і повертається. А я теж уже чекаю і думаю, що насамперед нап’юся води, зігріємося, потім трохи їжі. А тут виявляється, що треба йти далі. Куди йти? Приходимо, а тут нас іще одна сумна звістка чекає – Корінь уже підбився, не може йти, змучився. Він ранений, старший – мабуть, ще проти німців воював, не пам’ятаю. Ми його речі поділили, йдемо знову в ліс, звідки вийшли, над річкою, щоб не було сліду. Уже над ранком почав падати сніг. Нам нема куди йти, треба десь у лісі спинитися. Ми не були в густому лісі, а зайшли в невеличку соснину, де зрубано ліс.
Коли ми ще йшли, то на узліссі провідник каже: „Вийдемо, подивимось”. Дивимось – а вже має світати, і якісь вершники то там, то там. А тепер було так, що як облаву роблять, то об’їжджають і слідкують, чи до села хтось не заходив уночі, чи нема слідів із лісу і чи в ліс хтось не йшов. Ми думаємо, що вони перевіряють, чи нема слідів. Слідів нема, бо ми якраз із села вийшли до лісу доріжкою. Тоді ми далеко не йшли, бо вже неможливо було. Такий був невеликий смереково-сосновий ліс, молодий, дерева по шість-сім метрів, але густий такий, що під деревами не було снігу. Ми зайшли, за собою замітали сніг. Сніг почав падати теплий, лапастий. Ми зайшли туди, укрилися й лягли спати. Не знаю, хто був на підслуху (ми то "на чуйці" називали, бо там дивитися не було за ким). Я так дрімаю, дрімаю. Тирса сидить біля мене, а вона була побожна, у неї навіть у криївці була ікона. Дивлюся – Тирса вклякнула, сидить і молиться, хрестить усіх, а потім плаче. Я знову в безодню впав, заснув. Вже день.
Раптом чую тріски, крики, щось там – більшовики йдуть! І ближче, ближче, ближче. А в мене в голові така байдужість, така безвихідь, що, думаю, хай би вбили вже – вже нічого не боюсь, вже нема в мене страху, паніки, як було раніше. Я герой уже. А провідник, бачу, раніше чув, бо вони вже оба сидять і не хочуть мене рушати. Я тоді також піднявся, всі вже попри нас ідуть, але добре, що вже стільки снігу нападало, що не видно, і гілля переплуталося. Вони нас минули.
На другий вечір ми вийшли і попрямували до мого села – село Солоне. Попрямували, йдемо до нашого села, і там одна така вулиця йде, вже кінець села, і тільки з одного боку хати – часом дві-три поруч, часом з проміжком метрів п’ятдесят. Заходимо до таких Перуняків – там були син і донька, батько й мати. Ніколи б не думав, що в них криївка – ніколи, такі вони здавалися нейтральні. У них була криївка, але дуже стара. А як криївка років 4-5, то вона вже вважається деконспірована, бо хтось знає, хтось побачить. Вже треба її покидати. А там велика бібліотека, стіни такі стіни вже обшліфовані плечами – але була! Прийшли ми до хати, нам дали води напитися, трошки погодували. Але я вже падаю – спати хочу. Тоді зайшли в дровітню, де дрова рубають, така маленька повітка, там дрова штабелями нарубані, так відсувається колода, а далі вхід, така пачка замаскована. Відкрили, ми залізли в криївку, дала вона нам гасу, ми лампу засвітили і спимо.
Спали ми не знаю стільки, перебули і відпочили. Дивлюся, повстанці знову за своє беруться – бібліотека велика, сидять, читають і мені дають: „Читайте”. Я читати не міг – такий розчарований. Сівши по-турецьки, дивлюся в книжку, перегортаю, а думаю: Боже, настане весна – втечу від вас. Признаюся, це негарно, але признаюся. Втечу й за кордон перейду. То безкорисно – ходити, ходити, і це деконспіровано, і то таке... Так собі перегортаю. А Тирса дивилася: "Друже провідник, а друг Новий не читає – він щось думає, тільки сторінки перегортає." А ті хлопці не хотіли мене сварити, перевернули розмову: "А що ж ви там озираєтесь на друга Нового? Га-га-га!" Я тоді кинув книжку з люті і сиджу собі так, як йог. А вони далі вчилися-читали. Багато розмов я підслухав. Як там одного разу Левко (це псевдо) підносив м’ясо до цього обійстя, а потім Левко попався і живий ходив з опергрупою. А я думаю: Боже, і ми тут сидимо?
То що – говорити далі? Бо вже багато виходить...
В.О.: Говоріть, звичайно. То це ви ще маєте тільки 20 років...
Г.Г.: Сиділи ми, сиділи, багато я наслухався розмов. Вже настав березень, досить тепло, але сніг ще лежить.
Одного разу заліз до криївки господар. Ми їмо – є що їсти, є з чим води пити. Він і каже: "У сусідів у клуні була засідка – і сусіди бачили, і ми." А по тому бачили сліди, що хтось уночі – і то ми навіть чули, – що хтось ніби ходив по подвір’ї і по цій дровітні. Він питає, чи то ми ходили. „Ні, не ми”. Є сліди, хтось до клуні заглядав, на горище лазив над клунею – видно, щось перевіряли. А я вже думаю, що за нами слідкують. Але то все минуло.
Вже не знаю якого березня, але сніги ще не розтали, у мене думка покидати цю криївку і краще в зимі десь у лісі перебути. Ми звикли всюди спати, Господи Боже, ніж тут чекати в тій ямі смерті – то така у мене думка була. Але що я зроблю? Я би навіть утік звідти, але я не можу відкрити пачку, бо на ній стоїть колода – то треба двом або трьом, щоби зрушити ту колоду, щоб вона не впала. А як я це почну робити, то почують, і тоді мене мають право розстріляти – бо, може, я йду здаватися. Така була в мене думка. Другий то, може б, і не сказав, а я скажу.
Десь треба йти, кудись треба йти – одних відвідати і ще когось. Нічого я не знаю, беру кореневу "десятку", Корінь хворий і не йде, а я з провідником іду. Пішли ми коло одної хати, до другої, вертаємо, але вже не можна повертати, сюди ми не дійдемо. У моєму селі в одних заквартировуємо. В хаті ми не були, а в клуні, бо вже досить тепло – хоч сніг, але дуже тепло. Не знаю, якого то березня було, вже десь половина. У нас так бувало, що в тих районах у другій половині березня орють, у нас такий мікроклімат. У Тернополі ще сніг, а в нас орють. А того року тримався сніг.
Я був „на чуйці”, потім провідник. Ми мінялися, і вже перед вечором, коли трошки смеркло, провідник перед тим, як мали йти, ліг спати. Ліг спати, я кладу коло нього "десятку", забираю з собою дві ґранати, лишив те, що ми несли, легенько глянув на нього, так попрощався і дезертирував, бо втік. (Далі Г.Герчак знову розповідає, не читає.).

„НА СВОЮ РУКУ”
Втік я, пішов я. Не міг дійти до свого знайомого, то ночував я, тобто днював, в одних добрих людей у клуні, але я їм не показувався. Там було трошки сіна. Але голодному довелося лося бути. Там я цілий день перебув. Хоч добре виспався. Холодно було, але в тих моментах не хворіє чоловік. А по тому вночі подався до свого приятеля, Гевчука Йосипа, якого деконспірували, що має зв’язок з партизанами, і вербували на аґента – сказали: „Якщо ти з нами не будеш співпрацювати, ми тебе арештуємо”. Термін би не був великий – ясно, що й десять – то багато, бо він повстанців тільки десь бачив і був колись із опришками.
Гевчук Йосип жив коло гарнізону. Бідний такий. Я колись у нього ховався, як з повинною прийшов з Молдавії. Добрався до нього, він мене зразу прийняв – і на горище. Я йому кажу: "Ти тепер їм скажи, що бачив на зустрічі повстанців: один кашляв легенько, старший чоловік, другий Герчак, тобто я, і ще такий...” – Я охарактеризував його, тобто Мирон. Кашляв – то Корінь кашляє, бо в нього з легенями біда. Заяви, що була призначена зустріч – то навіть гебісти знають – на 10 квітня, коли снігу нема, через п’ять днів 15-го, 20-го і 25-го. Ніби ми призначили йому зустріч на 10-е. То я спеціально зробив, щоби чекісти повірили, що він готовий видати нас. Мовляв: „Ти скажи це, а вони тебе будуть вербувати на аґента, ти скажи "добре" – тоді ми спокійно досидимо, а навесні тікаємо за кордон”. Бо його також чекав арешт, бо він не хотів на них працювати. Я не розказую йому нічого, бо то теж конспірація: я не можу про хлопців сказати, де криївка. Я йому тільки сказав, що вже нема чого далі бути з хлопцями, бо вже криза, вже один другого видає. Та він уже й сам то трохи знав.
Нема його ввечері, я чекаю. Дав він мені "шістку" – такий маленький шестизарядний пістолет, що хіба що за кілька метрів може вбити, а так то тільки себе. Там навіть не було шість набоїв, а тільки п’ять. Сиджу на горищі. А був такий оперативник Курков, ім’я забув, молодий лейтенант. Я дуже хвилювався, що він може видати мене, – там такі аси, що всякий може признатися. Коли Йосип ішов туди, то я йому сказав: "Як будеш іти звідти, то на горище не лізь, щоб не було підозріло. Будеш обтупувати ноги від снігу довго і будеш співати веселу пісеньку." Чекаю-чекаю, вже північ – його нема! Раптом іде – туп-туп-туп – тупає. Зачиняє двері і лише потім починає співати коломийки. І пішов до мами. Я думаю: „Слава Богу”. Заснув я. Вдень він приходить, приносить мені їсти і каже: "Я прийшов до Куркова в гарнізон і сказав йому". Той зразу по телефону, пішов у другу кімнату, сюди-туди. Каже: "А ти що, не міг мене зустріти? Чи якогось солдата викликати?” Мене, каже, в кабінет закрили, щоб ніхто не бачив. На авті приїхали з міста, наобіцяли йому: „Переїдеш до міста, будеш вчитися...”
[Кінець касети 2]
В.О.: Третя касета, пан Герчак продовжує.
Г.Г.: Отож я вже спокійніше перепочивав у нього. Чекали ми, поки розтануть сніги, і ми підемо в ліси готуватися за кордон переходити. Плануємо. Я десь дістав розмовник румунської мови – невеличкий, не всі сторінки в ньому. Збагачую словник.
Стало тепліше, і ми пішли. Облави страшенні у його мами. Вони думали, що була зустріч і що повстанці вбили його. Його мамі дали для корови сіна, полагодили хату.
Одного разу ми засіли біля клубу, нам треба було дивитися за одною людиною. Такий паркан, широка бита дорога, освітлена лампочками, а ми були в саду, де темно, та ще й за парканцем засіли й дивилися крізь щілини за тою людиною. Хтось за нами садом ішов до паркана, ми не знали хто і мусили перескочити через паркан, вибігли на ту дорогу й тікали. Виявляється, то йшов якийсь „стребок” – він був без зброї, але хотів іти швидше через паркан до клубу. Ми втекли, але деякі люди впізнали Йосипка Гевчука, а мене ні. Тоді пішли розмови, що Йосип живий. Вони тоді й до мами вже вчепилися, що він живий.
Ще була одна дуже цікава акція. Раз ми пішли до одних людей в моє село розпитувати, а люди скаржаться мені: „Що ви там ходите по лісах, а тут стребки з нас знущаються!” Костюк – це з нашого села, він служив в армії, а тепер був начальником винищувального батальйону. Кажуть: "Що роблять ястребки! Особливо Костюк, начальник винищувального батальйону. Ловлять ястребки людей, які хворост несуть із лісу, старих бабусь! І ведуть аж до сільради – вони на собі несуть той хворост, і по тому їх там лякають. То це ж знущання! Або за солому водять". І так далі. Я вже то не витерпів і думаю: хоч тікай чи не тікай за кордон, а треба помститися. То вже опришківський дух.
Вибрали ми час, коли буде кіно – а кіноклуб метрів за п’ятсот від гарнізону. В гарнізоні лишилася їхня звичайна охорона і Костюк, а частина стребків пішли в кіно. А потім дивлюся – і Костюк іде з кіно. До кінця не був. Чому – не знаю, може перевіряв, чи ястребки не сплять. Іде дорогою, зброя на плечах, кахикає і сам з собою гомонить. Дорога освітлена, видно. Вже тепло, це вже було зелено. А ми засіли, де був сад, довгий і старий. Сад обкопаний ровом, а рів заріс бур’яном. Ми засіли в тому бур’яні в нічній пітьмі, бо там контраст: дорога освітлена лампами, а нас не видно. Я мав такі легкі капці, як постоли, щоб не було чути. Взяв таку каменюку в праву руку, обмотав її. Тільки він появився, я його за дуло зловив і тримаю, щоб тільки що трапиться, по голові каменюкою вдарити. "Стій! Ані руш! Ти під прицілом!" А він подумав, що тут нас десятки. І зі страху – того не можна писати – тільки пуль-пуль-пуль – і засмерділо. Так налякався. Він такий був у собі впевнений, бо повстанців вже майже нема. Він впізнав мене. А я зброю не відбираю, тільки тримаю. Кажу: „Люди скаржаться за солому, вони не крадуть – вони своє беруть. Тільки ще я вчую скаргу – діти лишаться сиротами з мамою.” Мама в нього інвалід була, майже сліпа, чистила картоплю біля самих очей. А він каже: "Не-бу-ду! Не-бу-ду!" Навіть говорити не міг. "Іди!" Він пішов.
Я вже сидів у лагері на особо строгому – це вже був 1963-64 рік, у Мордовії, де рецидивісти і смертники. Приїжджає мама на побачення. А вона вже дуже слабо ходила, бо її колись побили більшовики за мене. Відтак вона взагалі майже не ходила. Приїжджає і каже мені (те все підслуховують, звичайно, але то нічого), що їй дуже допомагає Костюк. Тепер він уже не працює, бо він малоосвічений – куди йому йти в КГБ. Але йому теж дали посаду – він бригадир, всякі подачки йому дають. Каже: "Город зорати – я не копаю, він присилає і зорють мені. Такий добрий став, підвозив мене на вокзал, просив передавати Грицю вітання." Я кажу: "Я знаю, чому він добрий!" Чоловік пам’ятав оте все.
Повертаюся до тих часів. Ходимо з Йосипком. А там ще один хлопець ховався, Степан Стадник, з села Цапівці, це тепер Поділля. Він ще є, він мій посправник по лагерю, і на допиті ми були. Його хотіли арештувати за допомогу повстанцям, а він утік. Не знаю, як він утік. Пішов ховатися, де виселені наші люди – частину висилали в Крим і в Запоріжжя, в ті німецькі села. Він там ховався. А я до його мами приходив, щоб його також за кордон узяти з нами, а мама не хотіла дати адресу. Я пам’ятаю, одного разу мама пішла до церкви, а я тайком заліз через горище, шукав листів. Але конспірація була добра – листів не було. Видно, вона їх палила.
Одного разу був такий випадок у сусідньому селі. Кажуть: „У нашому селі була така облава, шукали криївки в Перуняків, цілий день шукали”. А то ж та криївка, яку я лишив. Думаю, звичайно, що там уже нема нікого, але біжу – а як раптом провідник і Корінь там сиділи і знайшли їх – то подумають, що то я видав, бо я втік. Я швидко туди. Йосипкові не кажу, що там криївка. Приходжу до далеких сусідів, питаю – шукали, так, не знайшли, і тих повстанців, певно, нема. Десь, здається, на другий-третій день ми вчули знову, що в Перуняків знайшли криївку, але в ній нікого не було. Я подумав: „Слава Тобі, Боже”.
А раз ішли попри своє село. Там лісок вирубаний і дуже густий вишняк виріс. Йшли ми повз ті вишеньки, там джерельце, води напитися зайшли, і раптом дивлюся – дві постаті! Ми залягли – і вони залягли. Ну, дві – це не більшовики, але хто це є? А то Корінь і Мирон, виявляється. Вони знають, що ми разом ходимо. "Друже Грицьку! Йосипку! Ходіть сюди, не стріляйте, то ми!" А ми були з обрізами. Мені якось було соромно йти туди, я кажу: "Йосипку, ти йди." Йосип пішов до них, нема-нема його, повертається й каже, що призначили зустріч, дуже хочуть зі мною зустрітися, потрібна моя і його поміч. Я так подумав, що помогти треба. Не знаю, через скільки то днів – десять чи п’ятнадцять – прийшли ми на зустріч, знову в тому ліску в вишеньках. Прийшли – там уже Тирса й Корінь, але такі сумні вони. Питаю, де Мирон – вони мовчать. І розказує Корінь, що вони йшли біля села Цапки, над річкою Джурин, над каньйоном, переходили маленький струмок, який вливається в Джурин, і коли підійшли вгору – раптом черга, стрілянина, Корінь тікає, а Мирона, мабуть, убили. Але в місті тіла немає. Я кажу: „Раз немає тіла, то, може, там і лежить, чого ж ви не шукали?” Ми тоді розпитали, як то було, де приблизно переходили. Домовились про зустріч і негайно йдемо в ліс, щоб за ночі встигнути. Прийшли над ранком, трохи перепочили і почали пошуки. А де шукати в лісі? Ні, ми ще встигли до того села Садки, до близьких до лісу хат. Коли в лісі стрілянина, то страшно чути, тим більше вночі. Питаємо знайомих людей, чи були якісь стріли. Той каже: „Я не чув”. Других питаємось – „Щось було вночі – чи то мисливці, чи ні, але щось було”.
Ми тоді дочекалися ранку – і в пошуки. Нічого не знайшли, тільки якась здохла сарна в лісі, ніяких слідів. Ми пішли, бідні, більше не хотіли шукати. А варто було, до речі, як потім виявилося. А в мене в голові думка: як же так – ти, старий бойовик, як же ти не перевірив, чи його нема, може, він поранений чи ще щось. І підозра свердлить голову, але ж не знаю нічого.
Нам треба було багато ходити, то поки нема ще Степана з Запоріжжя, ми напали на один магазин, забрали гроші. То було в Берестку коло гарнізону. Він освітлювався, і виявилося, що магазин із саману, з сирівця. Поблизу кузня. Я дібрався до тої кузні, взяв там струги і долота, довбаємо дірку і ліземо в магазин уночі. Тут пости стоять, а ми додовбалися, набрали щось їсти, забрали трохи одежі, на базарі продавали за півціни, але в Чорткові, щоб нас не зловили. Вже в нас були гроші. І в мене виникла ідея. Я дістав досить детальну карту – піти на Кавказ, зробити розвідку безпосередньо на турецькому кордоні. Я не знав, що він так сильно укріплений. А перше – зробити розвідку, зорганізувати грошей. Взимі там, у Туапсе і в Сухумі, тепло. У скелях перезимувати – там ніхто за партизанами не шукає. Ми собі накупимо їжі, перезимуємо, там снігу нема. Прийдемо вже навесні, коли не буде снігу. Там за два місяці перебудемо і повернемося в Україну весною.
Заїхали до Тернополя – в цивільному, компас у нас є, гроші. Ходили-ходили по Тернополю, зайшли за Тернопіль, там якась товарна станція і недалеко якась нещасна робоча їдальня. Там міст через дорогу, по мосту залізниця, а внизу шосейна дорога і же якісь будиночки. Ми зайшли в їдальню. Був такий звичай сідати: один туди дивиться, один сюди, я туди оком кидаю, він туди. І був умовний сигнал, якщо щось не те, бережись того, або раптово щось. Він дивиться туди, а я сюди, до дверей. А Йосип учився в середній школі. І вчителька – Зіна Лимар з Вінницької чи Житомирської області. Вона була секретаркою комсомолу... Раптом Йосип подав сигнал, що небезпека, і навіть сказав: "Зіна Лимар". А вона дивиться просто на нас, метрів шість за столиком сидить. А там різні робочі обідають. Де вона там взялась? Вона його ясно впізнала. Легесенько, не чекаючи на ту їжу, ми виходимо на двір. Я вперед, мені тікати не треба, а Йосип з протилежної дороги ззаду іде, рух такий малий. Ідемо в напрямку до товарної станції. Як вона повідомила? Очевидно, по телефону, ще ніхто не міг добігти. Якийсь офіцер, не знаю, яких військ, іде за Йосипком. Я тоді швидко звертаю до товарної станції. Не знаю, як там Йосип... Звертаю – він з того боку дороги – і між вагони тікаю. У нас було домовлено місце: на схід перша зупинка за Тернополем. Я не знав, яка була перша зупинка, бо були аж Великі Бірки на карті. Я не знав, що там є маленька зупинка Децьки. Я тікаю, а вони вже подали, виявляється, сигнал. Я йду між товарними вагонами, переліз через колію, дивлюсь, там якась площа, бачу, йде офіцер до мене: "Руки вверх!" Підіймаю руки вгору, а він тоді: "Повертайся вперед!" А я так повертаюся вперед, одна нога у мене отак, я його ногою – бах. А він трохи осідає, я в щелепу його бахнув і тоді швидко, навіть голову собі розбив, попід товарні вагони туди-сюди – втік. Там якийсь лісок був, якісь болота, десь там я перебув до вечора, якесь село Гаї – там, виявляється жили німці. Там не криниці, а помпи. Через Гаї, там переліски.
Іду, дивлюся: о, є зупиночка серед поля. Коли прийшов ближче, бачу – Децьки. Ми мали б там першу зустріч мати. Нема Йосипка. Я близько не підходив, думаю, як він попався в руки, щоб мене не видав під тортурами. Немає. Ввечері підійшов – нема. Я думаю, а може він у Великих Бірках? Пішов туди – і там нема на станції.
Я сам дібрався на Кавказ, оглянув усе. Місця прекрасні. З міліцією мав конфлікти, уже на Кубані. Вузлова станція зразу за Ростовом-на-Дону, Тихорєцьк. Я там пересів, може, якась підозра була. Йшов я товарною станцією, і чи кров на мені була, чи хтось доніс – міліціонер без зброї на мене напав, то він і потерпів. Уже, видно, за мною стежили. І в Туапсе мав пригоду, але втік. Потім зайшов у гори. Добре до мене ставилися кавказці. Один навіть каже: "Куди емігрує молодой человек?" І бринзи мені давали в горах. Не раз іде мисливець з псом, пес до мене, а він бачить, що якийсь підозрілий, але зупинить. Молодці вони. Можна зимувати.
Я повернувся. Повертаючись, захворів трошки... То я так коротко розповідаю... Осінь настає. Ні, ще я тоді не захворів... Я сам собі викопав криївку в лісі.
В.О.: Де це?
Г.Г.: Коло села Ниркова. Нирків. Там був молодий ліс, тепер він уже не такий. До речі, я свою криївку не видав, так вона і є. Я туди взяв друкарську машинку – хтось мені дав, годинник-будильник. Був, до речі, випадок у криївці, але того всього говорити не можна. Я її викопав, але вентилятора, віддушину ще не зробив. У криївці так тепло: десь ходиш по лісі, а в тебе як дім є. Бо так ти ходиш як бездомний, де переночувати? А то вже йдеш, як у свій дім. Я одного разу зайшов – ніч була трошки холодна, думаю, пересплю. Зайшов я, накрутив годинник, засвітив сірником – щоб сірники не відвологли, запхав їх у пазуху і ліг спати на причу. Віддушини не було, а я не знав, що кисень так швидко видихується. Пачку криївки закрив за собою. Така невеличка криївка, десь на двох може бути, і низька така, навіть стати не можна було, бо я не міг сам копати велику. Раптом вночі чую, щось мені надто тепло. Годинника вночі дуже чути, як він іде, а тепер він тік-тік-тік – щось підозріло. Що таке? Я не знаю, що. Хотів засвітити сірник, щоби подивитися, котра година. Я сірник раз один – гасне, другий – гасне. Я собі нагадав, що кисню не стає. Я хочу до виходу, а виходу немає, я вже падаю, то вже живий гріб! Я знайшов вихід, швидко головою як ударив, вибив пачку, аж зараз холодного повітря вдихнув. Так налякався того живого гробу! Думаю, Боже мій! Отакий був у мене випадок.
Коли я повернувся з Кавказу, то Кореня вже вбили, а Тирса сама застрелилася. Ні, не сама. Вона з оточення вирвалася, взяла ту "шістку" і, біжучи на москалів, стріляла... Коли ще в криївці ми сиділи в оточенні – я забув сказати, як вона Кореня лікувала, то з тим пістолетиком сиділа – я чув, зверталася до Кореня: "Друже Корінь, застрілите мене?" Бо то такий маленький пістолетик. Корінь тільки головою махнув, що, мовляв, так. Я зрозумів, що вона боїться себе стріляти, треба щоб хтось інший...
Видно, Кореня застрелили, як вони відстрілювалися з хати, а вона вибігла на подвір’я і почала стріляти. Ну, в кого стріляти, як там тільки голови видно, лежать за парканами й за мурами? А вони, дурні, взяли і її просікли з автомата, налякалися жінки з "шісткою", і вбили її також. Це я чув. Як мені тяжко було! Нікого нема, ходжу сам, знайомі місця зустрічі, ходжу лісами, серце болить – тут ми були, тут квартирували в лісі, днювали... Було раз так тяжко: ніч, дерева шумлять, сумно так, осінь. То я з такого гніту крикнув: ове-ве, ве-ве-ве... А по тих каньйонах: ве-ве-ве-ве-ве... Мені стало легше, я втік з того місця. От до чого доходило.

„БОЧКА”
Раз я трошки прихворів. Пішов у копицю сіна коло лісу спати. Ще завидна доповз туди, бо вже не міг іти, і мені з температури сниться. Я в сни не вірю, а це перший раз сталося. У нас була жінка, яку називали Марця – то Марія. З "Ордену Ісусового серця", хоч вони греко-католики. Вона була вдовиця чи, може, не була заміжня. Дуже за нею повстанці ходили, їй можна було вірити. Сниться мені, що над садибою цієї Марці кружляють білі голуби і кидають якісь картки, чи то листівки, чи то листи. Не знаю, скільки я спав, прокинувся і подумав: "Може, зайти, а може це справді якісь листи хтось лишив у неї", – таке мені прийшло в голову. Я швидко йду до неї. Це кілометрів, може, чотири, – для молоденького що там. Я до неї приходжу, вона: "Степан Стадник був, шукає тебе". Це той, що я його шукаю, він же ховався в Запорізькій області. Дала адресу, до його зайти. Бо я не знав тих людей. Я думаю: "Боже, який сон!"
Я тої ж ночі встиг манівцями добігти до Цаповець (тепер назва того села Поділля). Постукав – а він у молодого подружжя на квартирі. Вони дали мені помитися – пам’ятаю, я мився, а на мене воду зливали. Ми з повстанцями до нього заходили, то він знав, хто я такий. Степан (????) каже: "Оце приїхав, а за мною шукає двоюрідна сестра, псевдо "Маруся", яка в надрайонному проводі працює машиністкою, і повстанці. Хоче зв’язку з "Золотим потоком". Там хлопці не виходять на зв’язок, усіх бояться. Їх шість чи п’ять." Я кажу: "Добре, треба ж допомогти людям”. Я ж збираюся за кордон іти, але, думаю, я їм поможу. Прийшло їх на зустріч ціла купа, там і "Маруся". Вона з нами попрощалася і пішла далі. З пістолетом була. Вони залишили з нами чотирьох і нас два – шість. Виявляється, вони хотіли би наш район без нікого опанувати, щоб він знов задіяв. І викопати криївку. Я так собі думаю, що непогано б викопати і зимувати з ними, а навесні втекти – знову така своя думка в мене.
Раз ідемо попри одне село, такий дощик січе. Село довге, через городи, а тут ліс. Я, нічого не підозрюючи, йду як тереновий, бо знаю місцевість, я тут з партизанами ходив, кажу: "Заквартируємо в соснині, там менше дощу". – "То чому? До села!" А мені це стало якось дивно: повстанці такого ніколи не казали, це ж деконспірація. У село йшли в крайньому випадку, а це ж тепло. Я не дав людей, а Степан каже: "У мене тут є знайомі". Пішли, переквартирували.
У повстанців ніколи не було, що варіть то або варіть то – що є, за те й дякуємо. Ще я молоденький був, тепер-то я вже все знаю... Там якась дівчина сидить, донька, то він до доньки, жартує: "Ох, завтра пирогів наїмося". Це вже натяк, щоб варили пироги. А пироги в неділю варяться. Тобто вареники. Бо хтось з сусідів спитає, для кого? А ще стільки пирогів. Розумієте? Щось знову мені, дурному, в голову заходить: щось тут не те. Але нічого. І я тих пирогів наївся, скажу по правді. Ідемо далі.
В.О.: Пироги – це вареники, так?
Г.Г.: Так-так. Ідемо. Такий клин, ліс літерою "Г". Нам до села можна йти лісом, а можна навмання полями, то ближче, але будуть сліди, бо восени деякі поля зорані, деякі ще ні. Я, ведучи їх до того села, де їм треба, закономірно, кажу що будемо йти лісом до річки. На узліссі завжди засідки, а я йду навмання. А вони пропонують іти полями. Ідуть, і один якийсь дурко – такий ти партизан, не знав, що як ти ідеш, то дивишся вперед, а не під ноги. Боже, як упаде – бух! Такий невеличкий, якась волинська говірка в нього, він казав на "збіжжя" – "збожа". Я думаю, що з Волині, але мало хто є в партизанах. Він падає – аж той совєцький автомат відкрився. Замок вийшов і амортизатор з пластмаси десь вискочив. Насамперед замка шукали. Хочуть світити, але я заперечую. То вони тоді палатками обклалися, щоб світло не було видно, але амортизатора так і не знайшли. І він, як упав, то залаявся. У партизан я ніякої лайки не чув... Чув я раз лайку "кур дебела" або "чорт". Сказати по правді, дуже цікаві люди. А тут я лайку вчув, і знов у мене в голові сумнів.
В.О.: Яку лайку, російську?
Г.Г.: Ні, українську. Пішли, я кажу: "Не хвилюйтеся, той чоловік, до якого ми на квартиру йдемо, швець. Там повинен лишитися інструмент, може, кусок гуми, я з гуми зроблю вам ще кращий амортизатор". А я спеціаліст був усе доробляти. Прийшли туди, все я знайшов, зробив амортизатор, наждачним папером відшліфував, дірку виробив – і все, нема проблеми. Але щось лежало в мене на серці.
Веду їх далі. Я всього один раз був у того лісничого. Назва села вискочила, чи не Летяче. У лісничого був кінь. Сідло, мисливську рушницю мав. Раз я на квартирі там був з хлопцями, щось вони там хотіли. Вони знали, де заходяться хлопці з Потіцького району. Думаю, піду до лісничого, скажу, що їм щось треба. Ми прийшли, я не знав умовного сигналу, а так уночі постукав тук-тук-тук. "Тітко, тітко, відкрийте, то хлопці." "Хлопці" – так повстанців називали. Дивлюся, вона виходить, зразу відчиняє. "Ой такий м’ягенький голос, я зразу впізнала. А Мирон є?" – "Вже нема Мирона". То провідник, я з Мироном був. Ми зайшли, ті знову просять вареників. Лісничий готується їхати туди, де, він знає, є білизна. Бо в криївку на зиму білизни багато береться, щоб перевдягатися. В криївці нема де прати, брудна білизна в мішечок такий складається. Перевдягаються там раз на п’ятнадцять днів. Але зима недовга, два місяців. Лісничий поїхав, а ті хлопці вареники замовляють. Мені вже набридло, то ясно, що щось нечисте. Лісничий приїхав, сідло знімає, я коня тримаю і кажу: "Провідник сказав нікому не говорити – отакий наказ".
Пішли ми далі, почали копати криївку селі Цапівці у жінки, чоловік якої служив у морфлоті. Це Степана знайома чи родичка. Почали копати, раптом мене викликають малювати у криївку надрайонного провідника, бо захворів художник. Думаю: "О, буде мене вчити лінориту, бо я не вмію, навчусь". Але знову, зізнаюсь, думка: навесні втечу до Румунії. Яка там уже криївка... Ще не довели мене до місця зустрічі, як почав падати маленький сніжок. Вони наділи маскхалати, а в мене маскхалата нема, у мене тільки дві гранати. Провели. А з нами був якийсь провідник, поранений на руку, так рука підв’язана, з руським автоматом, як він називався?..
В.О.: "Дягтяров", "Калашніков"?
Г.Г.: Ні, є такий маленький автомат з кружком, як німецький "MP". Ну, нічого. Стоїть так їх трьох, а двох мене привели. "Слава” – „слава”. Раптом автомат повертається на мене і моментально руки – раз – мені заламали. "Не хвилюйтеся, друже Новий, ви попали в руки поліції СБ, судьба залежатиме від вас. Ви вбили провідника, ми його вбитого в лісі знайшли, Мирона. Ви грабували людей". У мене-то є свідок, що я не вбив, бо ми були в лісі. А як я ховався сам, то дійсно деколи крав курей і на городі картоплю, щоб жити, бо зв’язку вже не було. "Ви компрометуєте наш український визвольний рух." Я думаю: "Що я грабував, це ще не так страшно, але за провідника я не докажу, бо Йосипа Гевчука вже арештували, а Кореня і Тирсу вже вбили, щоб вони сказали, що я не був з ними разом. Ой-ой-ой, якщо в Службу Безпеки, то мене не художником працювати, а, ясно, на допит. Тоді на мене наділи наручники, але наручники старі, заржавлені, мадярські. Руки назад і ведуть. Сніг припинився, поля білі. Ведуть через дорогу в Чортківський район, там дійсно колись надрайон був. Перевели, потім якусь долину, якусь каменоломню переходити. "Зав’яжіть йому очі," – ну, як ведуть до криївки, є таке правило очі зав’язати, щоб не бачив. Перейшли шосейну дорогу, потім переходимо через каміння. Один ззаду залишився. Думаю, що зараз із шістки-пістолета тільки – раз. Я тако нічого не відчуваю, тільки одне те місце – от зараз куля буде в потилиці. Ні, виходимо наверх. А мені шарфом зав’язали очі. Ідемо наверх – і раптом стріляють: тра-та-та-та! "Лягайте! Засідка!" Є закон: мене повинні розстріляти, а самі тікати. Підпілля є підпілля, не лишать. Тим більше, що я знаю, де повстанці криївку копають. Я чую, вони тікають, а я лежу. Відстрілюються, така стрілянина... Я тоді довго не думаю – правда, мене дуже видно, бо я в чорному, – але я встаю, чую постріли звідти і звідти, ті тікають, а ці за ними, я тоді в третій бік тікаю. Тікаю і тоді...
В.О.: Це ж очі зав’язані?
Г.Г.: Я ліг і якось очі швидко розв’язав, а руки сковані. Дивлюся: Боже, ті вже далеко відстрілюються, певно, сліпими кулями, а ці звідти стріляють і вже до мене йдуть. Ого! Один каже: "Не стреляй в него, у него руки скованые". Тоді вже мене оточили: "Ты кто?" Я кажу: "Герчак". – "А, Герчак, знаем-знаем. Куда бандиты убежали?" Я кажу: "Я не знаю, я сам ховався, я від них втік. Вони вели мене на розстріл чи куди, тому що я крав у людей. Я з ними нічого не маю". – "Поедем." Вийшли – знову понт. Шосейна дорога, ми її раніше перейшли. Нібито чекають машину. Вони не чекають, то спеціально розігрують. Їде якась – "Стой!". Той не хоче, а вони: "Стой!". Став. "Вези нас в район." – "Я не буду везти, поспішаю туди." – "Вези в район." – То все понт. Я сів, мене накрили, щоб мені холодно не було. А руки мені так затиснули, що синіють. Їдемо, руки синіють, я мовчу. Приїхали в район, у районі нема чим відімкнути – якісь не ті наручники, "венгерские" вони сказали. То понт усе, що то, мовляв, не їхні наручники. Везуть до Чорткова. У Чорткові знайшли ключі від таких наручників, відімкнули з трудом, лаялися. І тоді наділи мені такі тяжкі, грубі наручники руські. Руки мені вже наперед перекували. "Ну что, лучше?" Я кажу: "Все однаково".

ДОПИТИ
До ранку везли в Тернопіль, щоб люди не бачили. У Тернополі вже світало. Там десь допит ведуть, не знаю, яка то вулиця. Посередині приковане крісельце, щоб не кинув. Руки сковані, пальцями не махати, сидіти рівно і дивитися. Я був голодний, нагодували мене добре, води, правда, не дали. Спати хочеться – я чотири чи п’ять діб не спав.
В.О.: То це 1952 рік, а от день ви пам’ятаєте?
Г.Г.: Другого грудня. Як і 1951 року, коли я був в оточенні. Як спеціально, розумієте? Отже, допит. "Де оті повстанці?" Вони мене мучать, а я знаю, де криївку копають. Думаю: "Бачиш, це якась провокація. А раптом не провокація?" Мучать мене. І досі я собі вдячний, я себе трошки хвалю, що все-таки я не є якась зараза, що таку муку я витримав і не видав їх, де криївку копають.
Вони міняються, вночі йдуть їсти, переді мною п’ють. Я вже падаю, а ті рефлектори світять в мене. Вони за рефлекторами, їм добре. Я лечу, якось так падаю, що нічого не болить, я висплюся трошки. Я не хочу встати, а він на мене воду з графина ллє. А я полизав води і мені легше. Дійшло до того, що вікно вже ніби як еліпс, стіни ніби м’які – Боже мій! Я все не признався, я не знаю. Приходить якийсь молодий, по-українськи добре говорить, красиві чорні вуса, підміняв одного, бо той пішов їсти чи що, не знаю. Це було вдень. Прийшов і так усе в дзеркальце дивиться, гарно співає: "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл..." – так переді мною ходить, стрункий, красивий. А кватирка була відчинена. "Ах, якби ти мав крила, у ту кватирку – навіть не казав "у форточку", – полетів би у блакитне небо?" – то мене так дратує. Але одного разу прийшов слідчий Шуріпов, він з Кавказу. Уже в шубі прийшов... Не слідчий, а начальник опергрупи. Я його ледве впізнав. "Пришел на твою морду посмотреть. Ты, сволочь. Сколько мы за тобой ганялись, сколько я ребят мучил, а он на курортах отдыхает, по Кавказам, по Черновцам, по городам ездит." Він дізнався, що я містами їздив, але не знає, як я мучився по тих містах. І – бах мене у лице. Оцей, що співав: "Товарищ капитан, бить не разрешается". [Нерозбірливо].
А на якийсь раз інший прийшов, не знаю, хто він, чи оперативник, чи хто, то він мене так лупив, що я впав. По тому хотів копнути мене в печінку чи в живіт, а я закрився руками отако. Руки сковані, я тако набік, то він мене по руці так копнув, що рука довго боліла. Я думав, що кисть поламав. А потому як копнув, що із мене аж піна пішла. Я втратив свідомість. Видно, той зупинив його. До речі, операція в мене була через ті ґудзи, тому що сім переломів у мене було. Мені колись лікар казав у лагері: „То все тобі ще покаже”.
Якогось молодого слідчого дали. А ті вже знали, що я знаю, де хлопці. Вже Степана привели. З мого села степанового родича Скрипника привели. Вони вже сидять, а я не знаю, що то їх також здали, що та група була провокаційна. Я здогадувався, але все ж таки їх захищав. Той молодий, видно, практикант, не бачить, що від мне вже нема чого дізнаватися. Питає: "Чи ти знаєш, що за кордон ходили?" Я кажу: "Знаю. Були такі рейдові групи, ходили за кордон і назад". Він то пише, вже мені й диверсію приписав. Ті прийшли: "Зачем ты такое пишешь?" Узяв то порвав. Було ще таке запитання: "Де ти ховався, у кого?" А я кажу: "Знаю місця в Молдавії", – я колись ховався в Молдавії. Були всякі штуки. Я одну операцію зробив і втік до Молдавії, це недалеко від нас. Сів на товарний поїзд, там перейшов, ховався. Була пожежа в селі. – "А де ти був тоді, як то сталося? Не ти то зробив?" Я кажу: "Ні, я в той час у Молдавії ховався." – "У кого?" – "Ні в кого, – кажу." А там оті акації, переліски невеликі. Вони поїхали, перевірили, що є алібі. А то таки я зробив. Ще питали: "Как ты с Кавказа приехал, у кого ты прятался?" А я ні у кого не ховався. Я кажу: "Ховався в лісі там і там", – я тоді по-руськи майже не знав. Були слідчі українці, що знали українську мову, але часто питали, що то значить. Видно, я вже настільки був небезпечний, що мене сам капітан в Шумілов допитував. А він допитував провідників. Каже: "Де ти був?" – "Ховався". А я дійсно ховався в ярузі в сосновому лісі...
[Кінець доріжки]
Г.Г.: Ну, пішов, картоплі набрав десь, курей. Якщо я крав курку, то знов така була чесність у хлопця: я йшов до голови колгоспу чи бригадира. У них, звичайно, є пес, є плоти, але я все одно них ішов. Відро, солі в одних узяв, сірники, бо я вмів до хати залізти. І я вже почав поправлятися, зарядку почав робити, але було сумно дуже. А тут кінець лісу від Дністра йшла стежка. Попри лісу йшли дівчата, мені було чути. Там колода лежала, вони сідали відпочивати. То від мене так метрів десять, і я навіть чув новини. Люди йшли до міста навмання, де короткий шлях, і часто мені було веселіше. Звідти мені були видно поля і небо. Там ліпше, ніж у тих хащах сидіти. "Де ти був?" – "Там і там ховався." – "В якому місці?" Я сказав точно, щоб людей не допитували, щоб мене не били. Там є заховане відро, там ще продукти залишилися. Вони, видно, пішли, то все знайшли, мовчать про це. Але кажуть мені (така їхня мораль): "Ти відкормився, як той бичок, – той по-руські говорив, а один дещо перекладає, і сміються, – а там девушки красивые ходили на базар, и ты не мог одну затянуть", – і описують, що з нею робити, всі регочуть. А я думаю: а мені то і в голову не приходило! Думаю: Боже, які вони дикуни!
Вже як я був у Торонто, приїжджав Василь Кук, а по тому приїхав Кривуцький, якийсь там командир з Закерзонського краю, що був під Польщею. Мав вищу освіту, здається, математичну, сидів у Норильську. Він відсидів 15 років, поселився у Черкасах, якусь там роботу йому дали. Тепер він пише спогади. Влаштували невеличку зустріч в одного приятеля, який вчився разом з Куком, він професор. Чомусь вони мене запросили туди, а там були з "Гомону України", з редакцій, зі львівського телебачення чи з якого приїхали його знімати. Там сиділи навіть зв’язкові цього командира з Польщі, приїхали жінки, старші. І мене запросили, я сів. З аудиторії запитували, як то так, що Кука не судили, а тих судили? Певно, тому, що написав заяву? – "Та то брехня, він не написав." Я встав, показав, що я хочу говорити, а той, що знімає, зразу на мене. А я вже на шпильках сидів. Я питаю: "А Дужий не написав?" А той зразу: "А ви звідки знаєте?" – „Від тих, хто сидів 25 років”. Я ніколи не втручаюся в такі розмови, але цей Кривуцький виступає і каже про ту Марічку, що нібито перейшла кордон, взявши партизанські документи. Є така Марічка з повстанців. Вона в Західній Німеччині жила. Я так думаю, що її заслали з тими документами. Забув, як її прізвище. Вона в Америці. (Див.: Марія Савчин. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. – К.: Смолоскип, 2003. – 546 с.; портр.; Про одну з тисячі доріг „Марічки”. – Нью-Йорк: 64-й відділ Союзу українок Америки, 2004. – 62 с. – В.О.). Каже: „От Марічка взяла з архівами перейшла кордони і жила в Америці, а їм фіґу з маком показала”. А я як на шпильках сидів. Встаю і кажу: "Так, фіґу з маком, – а той вже не знімає мене на телебачення. – Та тут кого хочеш кагебісти могли застрелити, ще й не таких стріляли. А Марічка взагалі не ховалася. Що ви, – кажу, – маєте еміґрацію за дурнів?" А він думав, що я з тих, що прислуговуюся бандерівцям, що мені, може, дають якісь блага. Вони не знали, що я вантажником робив. І я тоді як попер на нього. Це деяким сподобалося, бо всі знали, як на Заході легко могли вбити. А ті старші жінки на мене як напали: "Що ви наших командирів ганьбите, хто ви такий?" Я кажу: "Ніхто, я пастух, але сидів 25 років, а не 15, і дещо знаю". Так уколов того Кривуцького.
Потім пішли вже їсти. Я не пішов за той великий стіл, а в цій залі залишився. Дивлюся, дехто з "Гомону України" також не пішов за той стіл. Ми за столик тут сіли. Мені руку подали – я там багато чого ще розказав. А деякі дуже образилися. Кульчицький підходить до мене, він, видно, думав, що я живу так добре, що мені тут платять: "Ви, друже, в чужий город не кидайте каміння, подивіться в свій". Я кажу: "Будь ласка, мій город відкритий, можна дивитися, скільки там каміння". Отаке було.
Отож я спочатку сидів в одиночці. Було так, що не кормили п’ять чи чотири діб, я вже не пам’ятаю. По тому брали на допит удень. Тут я повечеряв, ліг спати, тільки заснув – тук-тук-тук – на допит. До ранку відпустять, тільки заснув – на допит. І тут сніданок дають. Вже той сніданок не маю часу їсти. Приходжу, той сніданок вже холодний, а обід не дали – отак мучили.
Одного разу викликають мене і ведуть кудись. Вже я в камері сидів не сам, ще кілька в’язнів було, бо вже допит майже закінчився. Привели віч-на-віч одного подільника – Скрипника з мого села, другий раз Степана Стадника. То я за Стадника хочу сказати. Як привели Степана Стадника, питають мене: „Ти його знаєш?” – „Не знаю”. А він сказав: "Грицю, моя сестра Маруся – провокатор, вона працює в КГБ". А той йому рот – раз. Отака в нас була зустріч зі Степаном. Так що його також сестричка видала.

ПІД КАРОЮ СМЕРТИ
Потім у мене був суд, судив військовий трибунал Прикарпатського округу. Засудили на розстріл.
В.О.: А дата того суду?
Г.Г.: Десь, може, у мене записано. Я точно не пам’ятаю, то було десь 26 лютого 1953 року.
В.О.: Це вже майже перед самісінькою смертю Сталіна.
Г.Г.: Так-так, десь 26-го чи 24-го. Я вже сидів у загальній камері. Один був з лагеря на переслідстві, і каже: „Не бійся, дадуть, тобі, звичайно, 25, але по тому будуть знімати”. Він вже мав такий лагерний вигляд, худий.
Ведуть мене на суд. А мені й інші говорили, що буде 25. Готуюся до двадцяти п’яти. Російської мови я не знав, а всі суди працювали російською мовою. У мене озброєний конвой. Там була одна жінка свідок, що я її чоловіка знищив, атентат зробив за завданням ОУН. Такий провокатор був зі зброєю... Вона там на мене накинулася. Зачитують то-то, то-то, Герчак "приговаривается к высшей мере” – я нічого не розумію, сміло стою собі, руки в мене сковані наперед, – „наказания”, – також не розумію, але пауза – „к расстрелу". А мені в голову – бух, як струмом ударило. А конвой до мене штики тільки – раз!
Завели мене в іншу кімнатку. Приходить секретар, по-українськи каже, що треба написати прохання про помилування. А я кажу, що не вмію по-російськи, то він сам щось там написав, я підписався.
Ведуть мене, а в голові таке... Везуть мене молоденькі конвоїри, один каже: "О, такий молоденький". Я думаю: "Зараз будуть стріляти". Але не знаю, де, як це робиться. Я знаю, що колись у Чорткові прилюдно вішали двох – Сказінського і ще одного. Привезли мене в тюрму, відчинили залізні двері, заїхали у двір і мене до стінки в кут. Я думаю, зараз тут будуть стріляти. Конвой чекає, але ніхто нічого не зачитує, ніхто не стріляє. Завели в бокс. У боксі в мене така думка, що краще повіситися, ніж чекати розстрілу. А щоб повіситися, то треба ж якийсь шнурок, а з чого? Штани... сорочку. Я почав віддирати, наглядач дивиться, зараза, в те вічко чи в шпарку і до мене: "Ты что делаешь? Сейчас скуем руки". Скували руки, ведуть у камеру. Одиночна камера, таке маленьке віконечко. Я сиджу день, другий. Ходжу в тій камері, такі думки всякі...
Раз відчиняється камера, приводять одного. Такий знищений... А це провідник з Шумського району Тернопільській області. Їх четверо попало під наркозом. Двоюрідна сестра дала снодійне і їх зловили. Я пізніше з ними познайомився. І вже мені було веселіше, набагато легше чекати. Він розказує, хто потрапив під арешт. Він знає, що я був ніхто в підпіллі, а він провідник, освіту має. Ще як відступала Червона армія, то вони роззброювали відступаючих. Один зі Східної України вступив до них, превдягався під офіцера СМЕРШу. Він знав усі подробиці. Зупиняли, "руки вверх", перевірили документи, потім відпускали їх, а кого треба стріляли. Зброю забирали.
Ідемо в туалет, треба парашу нести. Дають ключ, відмикаємо ланцюг параші. Вона невеличка – я несу сам.
В.О.: І параша прикована?
Г.Г.: Також. Несу ту парашу і на другий день, бо чого буде той старший нести? А наглядач мені: "Поставь парашу". Я поставив. "Отойди." Я відійшов. "Неси" – до того провідника. Я кажу: "Ні-ні, то ми будемо вдвох." – "Неси!" І мене по руці як улупить. Я думаю, хотів ще й на тому помститися.
Другого разу був такий випадок. Нас треба стригти і вести в лазню. В лазню в смертній камері водять раз на 40 днів. Але нам поталанило, що зразу повели в лазню. Сидимо голі, мене стрижуть нормально, а провідникові волосся рвали спеціально. Він, такий худий, терпить. Потім я подивився на ті рани – як ті наглядачі знущаються!
Сниться мені сон. Я в селі, молоденький, біжу лугами. Жовтий місяць світить, туман жовтий, зелень. Я маю довгу ліщинову палицю, а коло мене чорні вужі, по два метри довгі, тонкі. Я їх беру палицею кидаю вгору і біжу. А потім дивлюся – провід полем пущений, ніби телефон на фронті. Я той провід тягну, тягну і пускаю в якусь дірку. Питаю співкамерників, що то значить, а один мені каже: "Якась дорога, але куди дорога? На той світ?" Надвечір – "Собирайтесь с вещами." Це було десь четвертого-п’ятого березня 1953 року.
В.О.: Березня? Це ж у день смерті Сталіна.
Г.Г.: Березня. Мене засудили 24 чи 26 лютого, а провідника трохи пізніше. У підвал ведуть – ясно, куди. Речі лишити...
Ще хочеться сказати таку цікаву деталь. Я не мав у чому ходити, то зайшов до одних спекулянтів. Чоловік був партійний, він брав зі складу кирзові чоботи, одежу всяку, давав перекупкам, ті продавали. У магазинах того не було. Я дізнався про це, заліз до хати, коли вони спали – я вмію залізти безшумно через вікно. Розбив безшумно вікно, заліз до хати, взяв кирзові чоботи, щоби було взуття на зиму, взяв якісь штани. Більше мені нічого не потрібно. Коли я попався, то вони сказали, що хтось добувся в хату, взяв чоботи і штани. То, певно, Герчак. Мене привели: "Чьи сапоги?" Я кажу, що в того і того взяв, – мені яка різниця. "Снимай." Я не скинув. Коли вели мене до смертної камери, то знову: "Снимай ворованные сапоги". Дали мені тільки якусь стару військову сорочку без ґудзиків і старе галіфе, видно, з якогось повстанця, що розстріляли (тепер уже в Тернополі не стріляли, а весь Прикарпатський округ розстрілювали у Львові), залатані латкою і розірвані в одному місці, галіфе, трошки короткі на мене. Взуття дали – якісь жіночі черевики, вони на мене не налізали. Підбори високі, розпороли їх. То я став такий високий, нога внизу гола, бо кальсонів нема. Ведуть мене в пивницю (підвал), я йду такий смішний. Руки сковані в нас назад.
В.О.: Руки сковані весь час у камері?
Г.Г.: Ні-ні-ні, в камері ні. Всіх на допит так вели надзирателі, а мене сковували. Тому хлопці питають: "Чому це тебе сковують, як ведуть?" Я мусив зізнатися, бо підозрювали, що я терорист. Про мене легенда ходила – надзирателям то сподобалося. Раз ведуть мене: "Треба тебе скувати, – з таким з українським акцентом, – еге, ми знаємо, хто ти такий". А я питаю: "Хто я такий?" – "Ага, а як ти тому влупнув..." Видно, я його так ударив, що його лікували. Того, на вокзалі в Тернополі, пам’ятаєте?
В.О.: Ага, що ногою по голові.
Г.Г.: Ні, того по голові, то, видно, йому капут. А це як був я у Йосипа Гевчука... Я тому: "Повернись" і – раз – по руці вдарив, ще й так ліктем зверху, коли він зігнувся. "Молодець, то така наволоч", – каже наглядач. Щось він їм не подобався. Отака там легенда ходила.
Завели нас з провідником у глибоку пивницю, стеля така висока, стоять столи, на них "дела" і наші формуляри, стоять якісь у халатах – все, будуть нас зараз... У кінці коридору в пивниці ще хід, ще сходи, чорні двері. Я думаю, певно, там і лупнуть. "До стінки!" Ми повернулися до стінки, руки назад – десь у мене є намальована ця сцена.
В.О.: Вас двоє?
Г.Г.: І ще цього провідника посправник, Козарик – псевдо, Смерик – старий, багато разів ранений. Він навіть мочиться в парашу, то так буль-буль-буль. Бідний чоловік. І два молоденьких з мого року: Юрко Гуцало, псевдо Юра, і Островський Володимир, він був фельдшером у лагерях, також молоденький. Нас п’ять, стоїмо і так один на одного дивимось. Я думаю: "Все нормально". Оглядаюся – коло кожного з нас по два надзирателі. А ми на відстані двох метрів один від другого так по стінці. А ті з правого боку коло столів. Дивлюся, складають справи, кожний підходить, дивиться. На нас накидають брезентові мішки, такі каптури, стягують так, що нам тільки очима видно, а нас ніхто не впізнає. Введуть не в пивницю, а наверх. Коли вивели, вже майже смеркалося, але ще було видно. У "воронок". Везуть, везуть, везуть, привезли – "Выходи!" На якійсь запасній колії стоїть поїзд – мене ще не возили у тих "столипіних". Нас попід руки. Я ще на місто оглянувся, він нічого не казав. Ведуть у "столипін", а побутові зеки дивляться: „Смертників привели”. Вагон затих, так налякалися смертників. Нас в окреме купе столипінське, з ґратами, але не розковували. Тільки руки наперед, а мені руки так і так. (Як?). Я мовчав.
Доїхали ми до Львова вранці. Везуть нас "воронком" містом. Бачимо: прапори схилені. Провідник каже: "Наші когось великого лупнули". Ми ще не знали, що Сталін здох – звідки нам таке знати. Приїхали, і пороздягали нас наголо. Щось вони в мене вчепилися, та й Юрко був мускулистий. Шмон, всюди дивляться, присідати – як звичайно. До мене підходить – я ще голий був – рушником обмотав мене і отак на себе. Я думав, що задушить, і хлопці так подумали. "Ты, сволочь!" – і пускає мене. Що я, бідний, знав? Завели нас з Юрком Гуцалом у 27-му камеру, корпус для смертників. Це на Бригідках у монастирі, мабуть, останній поверх. Треба б туди поїхати, якби пустили, сфотографувати, згадати то все...
Наше вікно було у двір. Ми чули, як битовики співали. Я вперше почув пісню "Дорога дальняя". А я люблю співати. У мене був звичай ходити, камера ширини такої, що я руками стін діставав. Юрко любив лежати, а я ходив. Не знаю, скільки ми там пробули. Юрка кидають окремо до якогось, що був у німецькій поліції, прізвище Білощак, у десяту камеру, а мене в сусідню. От мені би цікаво зустрітися з тими хлопцями, щоб точно записав ті номери...
Хочу сказати за ті камери, як там побудовано. Камери від двору ідуть так, отут двір, коридор, знов камери, тут умивальник, знову камери, тут Юрко Гуцало і знов коридор. В цей коридор вікна без скла, тільки ґрати невеличкі. А тут знову вікна, і досить великі, подвійні –ґрати – великі і малі. Так що нам було видно помальовані дахи, антени. Як хтось співав на вулиці – якісь п’яні, навіть поляки співали, – то нам деколи було чути в камеру. Було видно небо, і пташка часом сяде – то було радість. Там можна було говорити, бо вікон нема – когось забрали на розстріл... Три чи чотири камери було таких, а там далі були якісь перегородки.
Я попадаю до такого нестриженого, вусики такі, у військовому галіфе, тільки пояса нема, симпатичний, нижчий за мене. Я привітався, сказав, хто я. Він провідник з Рудківського (Так?) району Андрухів Іван, псевдо Дорко, село Залужжя чи Забужжя. Я питав у львівських – не знали такого. Якби родичі були, я б розказав, як він поводився. Він уже сидів кілька місяців, його подільників розстріляли – їх провокаційна група видала. Я так коротко розповів: Лютий, Остап і ще один – забув ім’я – розстріляли вже, дуже геройськи вони себе поводили. Він каже. "Вас візьмуть на розстріл. Тримають, – каже, – місяців два, три, ну, чотири можуть". То я так спокійно – не спокійно, але вже маю його досвід. Каже: "А мене тримають, очевидно, для опізнання. Видно, що не проста людина. Гарно співав, я від нього навчився, знаєте: "Очерет мені був за колиску"? А він зовсім іншу мелодію знав, прекрасний голос (Співає): "Очерет мені був за колиску, в болотах я родився і зріс. Я люблю свою хату поліську, я люблю свій зажурений ліс." Я в нього навчився. Тепер, як я виконую її на гітарі, то питають, де я того навчився: „В камері смертників навчився”. Багато він розказує. Вночі, після отбою, після 12-ї, о 12-й беруть на розстріл. У коридорі зробили такий м’який настил, щоб не чути, як надзиратель підходе до вічка. То в усіх тюрмах, чи ні?
В.О.: Скажімо, коли в 1973 році я був у СІЗО Київського КГБ, то там у коридорі лежав килим, а менти, крім того, в капцях ходили.
Г.Г.: О-о-о, в нас ні, але килим був, то я думав, що, може, тільки там.
В.О.: У житомирській тюрмі такого вже не було. То загальна тюрма, а це КГБ.
В.О.: Значить, це не новина. Та все одно було чути, як хтось падає, когось тягнуть. Не знаю, чого падали, що там робили. У вічко тільки – раз, раз, раз.
В.О.: Заглядають?
Г.Г.: Так. Раз уночі – ми вже хочемо лягати – чуємо, ідуть. Дивляться у наше вічко. Часто дивилися, що я молоденький. Трісь-трісь. Я неспокійний, але не чекаю розстрілу. Ми так стоїмо – тут я, тут Дорко, вони заходять, офіцер з текою під пахвою, схожий на гестапівця. Усі на мене дивляться. А в дверях багато голів – я навіть зробив з пам’яті таку картину – як на мене дивляться. Я думаю, на мене дивляться, бо завжди дивилися, що такий молоденький. Я дуже молодо виглядав, але був такий міцненький. Ну, зараз Дорка будуть брати, бо йому вже пора, він вже чекає. А той офіцер, дивлюся, відкриває течку і на мене дивиться: "Фамилия?" Я кажу: "Герчак Григорій". "Рік народження?" Я сказав. Він на мене подивився, потім на фотографію. "Повернись в профиль." Я повернувся – знову звірився з фотографією. "Собирайся с вещами." Я скручую матрацик – які там речі. А мені в голові думка, і мама, і все, Боже мій, та краще мені було не починати ту боротьбу – страшно, аж дихання не стає... Проситися не просив, а Дорко спокійно подає мені руку, тисне: "Друже, не хвилюйтеся, скоро зустрінемось там, – ті не заважали, до речі, – де віддали своє молоде життя за Україну. Наші імена будуть викарбувані золотими літерами в історії", – чи щось таке. А в мене думка, признаюсь щиро: "Боже мій, нащо мені та Україна, я жити хочу, – тепер ніхто, може, так би не признався, – я жити хочу, що ти мені таке говориш". Я руку подав, як глиняну, як ватяну руку. Він мені стиснув міцно – я не міг стиснути і не хотів стиснути. Ну, і пішов. Пішов на смерть.
Вивели мене, не на правий бік, а на лівий кудись ведуть. Їх повно в коридорі. Ведуть, а я думаю: "Боже мій, щоб я не впав, щоб я не просився". Іду, іду, а серце дух-дух-дух-дух. А потім я чую, що терпну, серце вже так не б’ється, я затерпаю і перестаю чути, тільки трошки так, і перестаю боятися – я герой став. Якби хтось збоку побачив – хлопець іде, не проситься нічого і не падає, іду без ніякого страху.
В.О.: Вже якийсь такий момент настав...
Г.Г.: Я одному це розказував, то подібне і він переживав. Але то цікаве для психологів. Потім дивлюся: відчинені двері, мене кидають до Юрка Гуцала. Ми сиділи в 27-й камері, бо від нього взяли цього поліцая Блощака на розстріл.
Ар’є Вудка, єврей, брав у мене інтерв’ю про це. У книжці "Московщина" є. (Юрій А. Вудка. Московщина (Мемуарний есей). – Лондон: Українська видавнича спілка, 1978. Помилково прізвище „Горчак”. – С. 111 – 112. – В.О.). Гуцало розказує, як була інсценізація розстрілу Грицька. Каже, я такої білої, як крейда, людини не бачив у житті. Грицько, – каже, – став, вдихнув, і почало лице червоніти". А я справді так став, вдихнув, чую, кров іде в лице, я краще став бачити і чути. Юрко думав, що його беруть на розстріл. Отаке було.
Юрко Гуцало звільнився, його знайшли повішеного на Кубані. Його родичі з Кубані були вислані в Сибір. Він готувався до життя, хотів мати родину, дітей, бо я так і не готувався до життя.
В.О.: А скільки він відсидів?
Г.Г.: Двадцять п’ять, як і я. Мене на пару місяців пізніше випустили, бо їх зловили на пару місяців раніше. Сестра двоюрідна дала цій групі снодійного, вони поснули, їх зловили.
В.О.: І то скоро після звільнення знайшли повішеним?
Г.Г.: Я не знаю, як скоро, бо ще було зо два листи від нього до мене. Він писав не до мене, а до одного віруючого, Корчака. Ніби до нього писав, але то було про мене.
В.О.: Оця імітація розстрілу була скоро після засудження? Скільки часу минуло від смерті Сталіна?
Г.Г.: Ми у смертній камері нічого не знали. Ми не знали, що Сталін помер. Ви знаєте, як ми дізналися? Вже як мене перевели до Юрка, там їжу роздавала, видно, галичанка, може, зі Львова. Там битовики-малосрочники обслуговували тюрму – варили їсти, розносили. Коло неї надзиратель, а вона завжди чи всім смертникам, чи тільки нам, може тому, що ми молоденькі, більше дасть. Вона часто двері витирала, але я не знаю, чи то вона, чи інша жінка, що підмітає, – десь наглядач відволікся – каже: "Хлопці, не журіться, Сталін умер, Берію арештували – може, й вас помилують". І далі робить. Ще щось хотіла сказати – іде наглядач: "Что ты там шепчешь?" Вона: "Ничего". Він не здогадався. У нас тоді – іскра надії, але це вже багато місяців минуло.
В.О.: Берію в червні арештували.
Г.Г.: Так, а це вже було після червня. Ми переказуємо в усі камери, всі слухають. Ми не кажемо, як дізналися. Ми сиділи 7 місяців 10 днів під смертною карою. Вони не знали, що з нами робити.
Хочу розказати про один сон. Ніхто до нас не заходить, раз на 40 – 45 днів ведуть у лазню. Ведуть якимось підземеллям у тому монастирі. Одного разу сталося таке. Ведуть підземеллям, тут – гоп, махає один надзиратель. Дивимось: сантехніки лагодять якусь сигналізацію чи труби. Наглядачі не хотіли, щоб сантехніки побачили нас, смертників. І нас ведуть через подвір’я, таке як квадрат – з одного боку, де була церковиця, там трава росте, з другого боку дворики для прогулянки. Нам треба через подвір’я перейти. Юрко впав від повітря, а у мене також голова запаморочилася, я об обперся об дротяну стінку. Ми були такі худі. Не те що нас так погано годували – то можна витримати. Нам хвости, оті куприки висіли.
В.О.: Так-так, я бачив у неволі таких худих людей.
Г.Г.: Отакі ми були.

ПОМИЛУВАННЯ
В.О.: А як вам оголосили про зміну вироку?
Г.Г.: Мене взяли надвечір. Була іскра надії. Я попрощався з Юрком Гуцалом. Завели мене вже направо, туди, де старший черговий смертного корпусу. Сидів якийсь офіцер, зачитав мені про зміну вироку і сказав: "Поблагодари". Я не знаю, кого. Чи тоді ще Ворошилов жив?
В.О.: Тоді, 1953 року, Ворошилова призначили Головою Президії Верховної Ради.
Г.Г.: Ніби Ворошилов підписав – „будеш жити”.
В.О.: А як ви це сприйняли? Ви якось так просто розповідаєте, але це ж була подія!
Г.Г.: Я так був затерп... Але як вели мене вдень, то була якась надія, бо я знав, що на розстріл беруть вночі. Після того мене завели в лазню, там мені видали одяг в’язня, бо в мене були ті жіночі черевики, сороченька така... Заводять в іншу камеру. В камері десь тридцять осіб, передачі їм належать. І всі: "А звідки ти такий?" Білий, худий, може, ще якийсь вигляд. „Я зі смертників”. Боже, вони здивовані, питають, дають їсти, а я вже й боюсь оте їсти. За днів кілька ті хлопці казали, що я вже поправився, якась свіжість з’явилася на обличчі, тільки завдячуючи прогулянкам і моральній атмосфері в тій камері. Хлопці всі спали, журилися перед етапом, а я все ходив, починаю зарядку робити, навіть почав стіну бити. А Юрко Гуцало почав курити. В підпіллі майже ніхто не курить. Він колись курив, а в підпіллі покинув. Нас водили в туалет парашу виносити, то там надзирателі курили й викидали недокурки. Він їх збирав у кишеню. Надзиратель бачить – ну і збирай собі. Юрко брав ватку з матрацу, скручував, шахівницею катав по столику, вата загорялася від тертя, і він курив. Один надзиратель то побачив, ця "рыжая морда", і тоді до нас: "Ну что, молодые бандити, давай посуду, пожрали". Я думаю: "Яка наволоч". Такий страшний, рябий. А по тому закурить. Тільки закурить – і поза мисками сигарету викине: "Что, поели?" Юрко підбере. Деколи в сусідньому корпусі битовики хліб викинуть, бо вони посилки мають, то він принесе його в газеті. Для нас хліб як золото. Отакий був. Раз він дуже погорів. Роздає одна галичанка їжу. Черпнула черпаком кашу – обламалася ручка. Вона відсунула той бачок від дверей, пішла на перший поверх за другим черпаком. Той наглядач тоді швидко – а ми вже поїли – "...... ................. ........ [нерозбірливо], быстро миску, и свою давай". А немає чим набрати, то він набрав нам мискою в миску каші. А там такий килим, і покапало. Він так швидко витирає хусточкою і зачинив „кормушку”. Отакий був чоловік. Як часом чергує в тому корпусі і бачить, що я ходжу, то до інших: "Сволочи, падлы, что ви лежите, подохнете. Он переживет. В тайге надо работать, надо выносливым быть, лес рубить. Он переживет, вот он ходит, занимаеться спортом". А я, щоб трошки подихати, щоб була якась різноманітність, прошу: "Разрешите помыть пол". А там підлога брудна, асфальтована. Ведуть мене в туалет, там наберу тазик води, візьму ганчірку, швабру – от і зарядка. І в’язням приємно, і зробив зарядку, щось побачив, подихав у коридорі. Декілька разів він мені тайком бутерброди передав. Коли я подавав миску, а він – раз. Я з Василем Жовтоголовим ділився. Отакі люди. Якби з ним зустрітися...
Звідти нас перевели в протилежну через двір камеру, меншу. Вже не пам’ятаю, скільки там нас сиділо, може, вісім. І знов смертники попали – Іван Кружан, Василь Жовтоголовий. Іван Кружан ще проти німців воював, повстанець, за кордон з УПА не пішов. Розказував, до речі, як вони через мадярський відділ проходили. Їх мадяри пропустили, кидали їм бинти, куриво, одежу, навіть зброю. Каже, що мадяри були дуже здивовані і пропустили їх через свою дільницю фронту до совєцьких Карпат, до Совєцького Союзу. І вони почали боротьбу. Потім УПА перейшла за кордон, а він залишився в підпіллі і попався аж тоді, коли я. Не знаю, як його видали. Він, Іван Кружан, з Лавочного Львівської області. Тепер він не знаю де. Він набагато старший, на Воркуті сидів, бідний, це страшне. Я дуже хотів йому передати екслібрис. Казав мені, що як приїхав додому, де хата була – кропива. Поплакав і повернувся на ту нещасну Воркуту.
Одного разу викликають того Івана. Каже, що питали за мене – було дивно, бо хто я такий для них? Каже: "Питали дуже за тебе, як він, що планує надалі?" Я був дуже насторожений, бо там сиділи всякі.

ЕТАП НА ВОРКУТУ
Звідти нас розвезли. Я попав у етапну камеру, таку велику. Там за півдня вже повно битовиків, деякі в цивільному вдягнуті. Говорять по-російськи в основному, дехто по-українськи, дехто ламаною мовою. Подивилися на мене, щось я їм підозрілий. "Яка стаття?" Я не знав, яка статті, не знав, що не можна говорити, що я політичний і смертник. Я кажу: "На розстріл сидів". Боже! Як вони на мене: "Та ти, сука, бандёра, падло!" – і бити. Але якісь там сиділи з такими мішками, може, шість, один у галіфе: "Ану, – по-українськи, – розійдись!" – і взяли мене до себе. Це якісь галичани, також битовики, не знаю, за що сиділи. Мене врятували. Отаке було. Це я так коротко кажу.
Потому завезли мене до Києва на пересилку. Там було спокійно. З Києва до Ленінграду, це, мабуть, "Хрести". Вели-и-ика камера, і було видно Невську Лавру, якусь церкву – я не знав, що то за церква. Давали нам алюмінієві, як вони називали кружки, чашки. Я десь дістав цвях, об цемент зробив таке як перце і рисую церкви в’язням, отаку гравюрку. Якби тепер ту чашечку знайшов, до музею можна б дати. Собі я не зробив. Сиділи різні – фіни, карели, прибалти, поляки, українців мало. Казали, що звідти путь на Воркуту, Інту.
[Кінець касети 3]
В.О.: Це четверта касета, Григорій Герчак. У нас сьогодні 12 червня 2003 року. Продовжуємо.
Г.Г.: А на чому я зупинився?
В.О.: На "Хрестах", звідти шлях на Воркуту, Інту і куди ще?
Г.Г.: І на Печору. Сиділи різні люди, особливо багато прибалтів. Сиділи польські повстанці з Армії Крайової. Когось там ловили, то їх як свідків возили. Там я багато дізнався про табори. Нас тримали понад місяць. Були там і бійки, все було. Мене поважали, бо я такий молоденький, спокійний. Там мали передачі – то мені часом хтось кашку віддасть, зайву пайку, я вже почав поправлятися. Пам’ятаю, була зустріч з поляками, як вони поверталися з Польщі на Воркуту, десь у Комі. "Розкажи про підпілля." Я розказав, їм сподобалося. Вони розказали, що в них уже майже нікого нема в підпіллі. Що в поляків теж були криївки. Вони, коли їхали, крім їжі, подарували мені теплий вовняний светр і шарф вовняний – це було куди там, бо там буде холодно.
Особливо ленінградці мене накручували. Пам’ятаю, один каже: "Боже, він такий молоденький, красивий! Як би його там ті азіати не використали – щоб не зробили злодієм чи наркоманом, чифіристом." Я не розумів усього того... А другий каже (я вже російську почав учити): "О, нет, западные ребята сильные – они возьмут его под свое крыло, не допустят этого". А таке дійсно могло статися, вони мені очі відкрили на те.
Познайомився з литовцем, таким як я, – Альбінас Розас, такий же молодий, на рік старший. Такий блондинчик. Він до мене переселився, бо ми були як брати – він з підпілля і я, такі самі проблеми, такі ж провокації були. Давали снодійне. Пам’ятаю, він мав зубну щіточку і на ній видряпав собі литовський герб. Більше я з ним не зустрівся.
Ось іще що було. Хлопці знали, що я був на розстріл, а потім помилуваний. Возили одного з наших смертників, здається, Островський, на допит у Львів, і він попав у камеру з таким, що мав уже звільнятися. Його не судили, він з мого села. Він йому сказав, що з ним у камері сидить Герчак. "Що, він живий?! А мамі сказали, що його засудили на розстріл і розстріляли." – "Ні, – каже, – помилували". – "О, а вона вже службу Божу, панахиду відправила по ньому." Чи він переказав мамі, не знаю. А ті хлопці питають, чи мама знає. Я кажу: "Та не знає". Вони почали думати, як передати листа. Хтось дістав папір, дістав олівчик, я написав листа, але конверта не було, то написав адресу зверху. Вийшли на прогулянку. Я не знав російської мови, то хтось там передав листа дівчині з Ленінграда. Я вже з Воркути пишу до мами листа, мама відповідає: "Я знаю, бо мені хтось написав із Ленінграда листа, що ти живеш".

КОМІ, КРАЇНА ТАБОРІВ
Поїхали на етап. Довго їхали. Коли заїхали тундрою в Комі АССР, я був здивований, що я попав у країну таборів. Обабіч вночі світло – зони видно, табори. Попав я у Воркуту, пересилка була на штрафному. Їсти ми ходили в штрафну їдальню. Лагер називався „Перший кілометр”, над річкою. Я там багато з ким познайомився. Одного разу мене запросили в барак на штрафний. Там багато українців. Вони сказали, щоби я там лишився, щоб не їхав робити. Я вже був думав лишитися, але зустрів із сусіднього села одного, що працював кухарем. Він каже: "Не лишайся, їдь, там побачиш. У нас тут штрафний, завжди можна від роботи відмовитися. Познайомишся там, може, трапиться легка робота". То я поїхав, попав на шахту номер три.
В.О.: Це вже де?
Г.Г.: Воркута. Це вже травень 1954 року. Ще сніг лежав, але вже сонце пригрівало, так що на призьбі коло бараку вже грілися старенькі. У мене, мабуть, є записано, бо я в таборі, записував, коли це було. Уже було велике полегшення в таборах, бо вже Сталін помер. Уже в’язням навіть дозволяли в дечому цивільному ходити. Уже в нашу зону пускали жінок з культбригади, то були артистки. Їх приводили під конвоєм. Сиділо багато німців – німецький барак був. Я з ними познайомився. Були й безконвойні – хто вже мав невеличкий термін.
В.О.: А ночували вони в зоні, так?
Г.Г.: В зону їх приводили ночувати. Багато новин приносили, навіть заносили фотоапарат. Мені там кілька фотографій зробили з моїми земляками. Прийшла мені посилочка, я розпечатую, а там смалець у баночці, зробленій з цинкової бляхи, зверху маленьке віконечко, припаяне цинком. Коли ще я ховався від арешту в лемків, у такого Олекси Попеля, потім з повинною прийшов, він займався бляхарством, лагодив машинки для шиття, годинники. А я був здібний до того, я йому допомагав бляху різати, мене вдягли, як лемка, і я проходив за лемка, навчився їхньої мови. Раз вони поїхали в гості, а я сидів-сидів на горищі, думаю, що їх нема, то спущуся до хати та розберу і буду чистити швейну машинку, а потім уже хай він полагодить, щоб не заіржавлена була. Я її розібрав, чищу, що треба, вже зібрав, змастив і регулюю її. Раптом стук у двері. Я дивлюся, хто там. "Гриню, відчини двері. Отвори двері, отвори", – по-лемківськи. Я двері відчинив. "Ховайся, Гриню, москалі в селі!" Я думаю: "Боже мій, звідки то вона знає?" Я заховався, тому що „москалі суть в селі". Думаю: „Боже мій! Відки то вона знає?” Я заховався. Господарі прийшли, я питаю, звідки вона знає. "А, бо знає небо і лемки", – ніби лемки не видають, отак.
Коли я відкрив той смалець, я його їв-їв, там ще декому дав...
В.О.: Від кого то, від матері?
Г.Г.: Від матері. Але було привітання від Олекси Попеля. Їм-їм, а коли з’їв, то дивлюся внизу... А то він сам ту баночку зробив. Тоді всякий посуд, відра, каструлі, коли діряві, бляхою запаювати. То після війни була проблема. Там написано було: "Гриню, не журися, молимся за тебе".
В.О.: Що, прямо на тій блясі написано?
Г.Г.: Я йду з роботи весь час у роздумі – "От, за мене там моляться", – мені так легко. "Стой", вже зона! Я знову повертаюся до реальності. Такі прості слова, а як мені було приємно, що він такий подарунок мені зробив.
В.О.: А листів скільки можна було писати в той час?
Г.Г.: Може, щомісяця, але я вже забув, і чи в мене є це записано, я не знаю.
В.О.: А папір на руках у людей вже міг бути, книжки?
Г.Г.: Так. Я навіть рисував. Дістав кольорові олівці, потім акварелі. Мене поселили на третьому, я дивлюся – художник з Харкова, прізвище Осипа. Я тільки почав малювати, а любив малювати й раніше. Мені було цікаво з таким фахівцем познайомитися. Я вже почав аквареллю малювати. Потім заробив гроші, а гроші тоді давали на руки. Був час, коли й волосся можна було носити.
В.О.: То до якого року?
Г.Г.: Після смерті Сталіна. Потім швидко знов заборонили.
В.О.: То вже в кінці п’ятдесятих Хрущов почав закручувати режим. Ви казали, що обійшли десь 34 табори?
Г.Г.: Ні, 31 табір і тюрму.
В.О.: І то все на Воркуті?
Г.Г.: Ні-ні, не тільки. По тому був страйк, я учасник страйку.
В.О.: А от саме про страйки цікаво, якби розказали.

СТРАЙК
Г.Г.: Там було декілька сутичок з наглядачами, бо вже хлопці відстоювали свої права. Через паркан битовики сиділи, їх мало залишилося, і нас перевели туди. Нас було понад 4 тисячі, може, й 5. Ми ходили на третю шахту працювати. А битовиків перевели в нашу зону. І якась сутичка була з конвоєм. Було, що конвоїри навіть стріляли у в’язнів. Скаже: „Вийди зі строю” – і застрелить, мов, хотів тікати. На другому таборі був страйк, ще десь постріляли. Був такий Доброштан, що керував страйком, здається, майор контррозвідки, що сидів. Я з ним електриком працював.
В.О.: Доброштан... Десь у літературі я зустрічав це прізвище, але чи він живий?
Г.Г.: То треба спитатися у Євгена Пронюка. Була неділя, вихідний. Там цілу добу сонце не заходить, тільки так нижче стає. Можна і цілу добу загоряти, стоячи на промінні. Там БУР відгороджений невеликим парканом. Ми гуляли, раптом крики. А що там сталося? Битовики грали в карти, а як уже не мав чим платити, то програвав когось, і треба його різати. Вони мали на одного політичного зуб, як кажуть. Хтось і каже, що от ти програв – заріж того політичного. І вони, наші, сиділи біля столика на дворі, два звідти, два звідти. І побачили того з якимось цвяхом: "Тікай!" І той через стіл, почалася там бійка. Тих битовиків було більше, і наші гукають: "Наших ріжуть!" Як кинулися на той пліт. Конвой якось не ризикнув стріляти. Битовики почали в запретку тікати, їх не стріляли. Якогось зловили, то з болотом перемішали. Всі кинулися, хто з камінням, хто з чим. Було страшне. Після того заявили вимоги, оголосили страйк. Вибрали з кожної нації представників, з великих націй, та і з молдаванів було. Українцями командував Доброштан.
В.О.: Якби означити, коли це було...
Г.Г.: 1955 рік. У мене є записано на схемі. Мама збирала мої листи, я міг по тих листах орієнтуватися. Я мамі написав досить багато листів. Десь у середині літа той страйк був. Нам ще воду не перекрили. Вимоги були приблизно такі: малоліток звільнити; чи не щодня калік привозять із шахти (тепер в Україні он що робиться, а що було в зеківських шахтах!) – калік і трупів. Ноги їм повідбивало, а їх тримають. То випустити калік, термін їм зняти. Жінок зняти з тяжких робіт, бо вони працювали на цегельні, щось копали – "ибо женщины – наши будущие матери!" Були такі вимоги. Я ще новенький, мені ніхто не вірив, та я до того так і не кидався. І тут раптом страйк. Охороняли зону, бо деякі стукачі тікали. Декілька стукачів зарізано було. В зону нікого не пускали, тільки лікарів і начальство.
В.О.: І скільки так тривало?
Г.Г.: Не знаю, днів десять. А дерев’яних плотів там не було, бо там лісу немає. Тільки між зонами дерев’яні плоти, а так колючий дріт, і нам було видно тундру, а з другого боку були два двоповерхові будинки.
В.О.: А в скільки рядів колючий дріт?
Г.Г.: Один головний, по тому другий, і так само з другого боку – то вже три, а тут іще один, між яким ходить наглядач. А за тим дротом всякі там фокуси – сигналізація, спіраль Бруно, що нога заплутується, всякі штуки були. Ну і вежі сторожові, ракети. А звідти в двоповерхових будинках жили вільнонаймані, що все в зоні бачили. На битовій зоні була естрада, таке підвищення. І майданчик перед їдальнею – "столовая", як вони казали. І там труба трубила – на збори йдемо, обговорювати все. Вночі чергували, навіть я один раз з одним литовцем чергував. То були білі ночі, але щоб ніхто не зайшов, щоб зненацька не заатакували і не порізали нас наглядачі, була своя охорона, поліція і слідчі – але хто не втаємничений, той не знав.
Десь годині о 12-й ночі чуємо з литовцем, що літачок летить. Ми знаємо, що він тут не повинен летіти, бо відомо, де летовтище і коли летить літак. Хто то летить? Нас уже обступили і оголошують у гучномовці: якщо за годину не знімете страйк і не підете на роботу, то "применяем оружие". Один раз, другий раз. За зоною стали солдати і трактори, щоби запретку ламати. Люди вже готуються, не сплять. Той літак сів, через якийсь час дивимося – якісь авто їдуть-їдуть. І легкові. Заходять у зону з десяток охоронців, але без зброї, і генерал якийсь, я прізвище не пам’ятаю. А це, виявляється, представник з Москви прилетів. Оголосили швидко зібратися всім на майдані, на естраду – таке дерев’яне підвищення. Там столи накрили, взяли з клубу червоне покривало. Чекаємо. Вони вийшли сюди. Охоронці стоять такі спортивні. Представники табору. Якесь начальство воркутинське і цей із Москви. І ще хтось був. Той, з центру, зразу атакує. До нас, що чергували: "Что вы ходите, отбой!" Ми кажемо: "У нас забастовка". А нам: "Какая забастовка – волынка". Забастовка – то вже щось ніби політичне.
Люди повиходили і винесли калік: у перших рядах без ніг, у корості... Винесли на носилках. Далі малолітки сиділи на лавах, а далі стояли. За зоною вольні люди повиходили, на балкони, на дахи повилазили дивитися. Їх ганяли-ганяли – а вони не тікали. "Ну, кто здесь руководитель?" Виходить Доброштан, такий стрункий – "Я!" Він був майор контррозвідки. Той представник подивився, що тут не жарти. „Яка причина?” Така й така: щоб більше листів можна було писати, щоб їжа трошки краща, щоби побачення частіше надавали, інвалідів, малоліток звільнити. Він слухав-слухав і раптом: "Мы это не решаем, это разбирает Москва. Пишите, жалуйтесь. Завтра немедленно на работу." І – йти. А Доброштан – ніхто б не повірив – такою сильною спортивною рукою по столі як лупнув – бах! "Да? То так з нами, – я стараюся приблизно цитувати, – так з нами Москва розбирається?" І тоді: "Товарищи! Немедленно все на проволоку!" Я пам’ятаю, як тепер: усі загули – ніякого страху – це масова відвага, ніякого страху в мене і, видно, у всіх не було. І всі рушили. А той не дурний, бачить, що тут усі підуть на смерть. „На проволоку, на запретку” – це смерть, бо будуть стріляти. Він тоді – я був здивований – скидає шапку і махає: "Товарищи! Прошу вас, успокойтесь, успокойтесь!" Доброштан підняв руку – всі стали, всі так тяжко дихають, вся площа, тисячі. "Я все вопросы решать не могу, но немедленно решаю вопросы об инвалидах, о женщинах и малолетках. Сейчас будут разбирать, сейчас увидите." Він вийшов. Вони там ще щось говорили. Справді, за якусь годину вже поставили столи за зоною, принесли "діла" і почали розбирати справи малоліток.
На другий день пішли на роботу. Я вважався активним, хоча я й не був такий активний. Мене як активного забрали на сорокову шахту. Там голодовка була.

ОЗЕРЛАГ
Як активного вивезли мене на особливий штрафний в Озерлаг Іркутської області, 308 зона, коло Братського моря – тоді ще моря не було, в Братському районі.
В.О.: Декотрі кажуть, що „ОЗЕРЛАГ” – це "особые закрытые режимные лагеря", чи як?
Г.Г.: Я не знаю, можливо. Я думаю, на сьогодні досить.
В.О.: Що, стомилися вже?
Г.Г.: Так, вже надоїло. Таки страшно багато.
В.О.: На цьому розмова з паном Григорієм Герчаком 12 червня 2003 року зупинилася.
В.О.: 16 червня 2003 року продовжуємо.
Г.Г.: Отож, як ми приїхали на штрафний 308-й у тайзі – тепер там залило Братське море, а тоді його ще не було, – попадає туди один ніби засланий кагебіст, удає з себе якогось сектанта. І поселився, де найбільше українців. Бо там переважно по національності трималися. Такий собі ніби нещасний, на верхні нари заліз, віруючого вдає: щось там собі виписує з Біблії, не знаю, кого він удавав, але такий скромний. А коло нього лежав сектант, такий малоосвічений, дивиться, що той пише. Він ніби пише в записнику, а ручка в нього не пише. Тому старому стало підозріло, він каже: "Знаете, хлопцы, – а він був росіянин, – что-то он пишет, а следа не видно". А хлопці здогадалися, що то тайнопис, що потім його будуть проявляти. Там була лагерна служба безпеки. Українці взяли його в приміщення лазні вночі. Кажуть, що йому там зв’язали руки і декілька разів кидали на хребет. Не знаю, чи він признався, чи ні – його вбили. Скільки вбивств було в лагері – а тут навіть невеличкий літак прилетів – так шукали за ним. Так ніколи не було.
Тоді приїжджала комісії з Москви, і мене, бідного, викликали на допит. Я в такому бушлатику, як битовик, ніколи ніякої цивільної одежі в мене не було, бо хлопці щось мали – чи шарф, чи що. Я собі вчився рисувати, уваги на то не звертав. Викликають і мене. Сидить їх ціла купа, кажуть: "О, смотри, какие одел старые валенки, бушлат", – ніби я "притворяюсь". Я дивлюся: з рук в руки переходить такий невеличкий старий синьо-сірий вицвілий папір, ще з Воркути, видно. Хтось їм на мене настукав, видно. А й духом не винен у цьому вбивстві. Відпустили мене. Але через кілька днів: "Збирайтесь на етап". Зібрали таких активних і мене туди пруть. Я збираю свої обривки паперу, малюнки – і поїхали.
Завезли нас у такий лагер, де годували двічі на добу. Вранці тільки чай і хліб, а суп двічі на день. Там був "барак індії", тобто всі ці вори, шурики. Вони жили окремо.
В.О.: "Барак індії" – це якийсь термін? Що це означає?
Г.Г.: О, це лагерний термін, означає всякий зброд: шурики, вори, "шестьорки", що помагають ворам.
В.О.: А від чого це слово? Може, це "індивідуальний"?
Г.Г.: От я не можу знати. Я постараюся вияснити, може, там у мене є якісь записи, бо я багато тих слів маю записаних удома.
В.О.: О, я знаю, де подивитися.
Г.Г.: У словнику Жака Росі? Це той француз, що сидів з нами.
В.О.: Жак Россі пояснює, що індія – це "штрафной барак, его жители, также отдельный индивид". Це перше значення. Друге значення – "одна из самых последних общественных прослоек ГУЛАГа". Тут написано так: "Отработаный человеческий материал. На многих пересылках скопляется значительное количество контингента индии. Куда бы их не выбросил очередной этап, они, как саранча, набрасываются на все съестное, в том числе и на помойки." Оце така індія. (Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Часть 1. Издание второе, дополненное. Текст проверен Натальей Горбаневской – Москва: Просвет, 1991. – С. 136. – В.О.).
Г.Г.: Добре-добре-добре. Продовжую. У нас на штрафному був один барак „індія”. Я попав між політичних, там були різні люди. Там двічі на день годували нас, страшна мошкара була. Що мені там сподобалося – що в’язні не виходили на роботу. Там кажуть: "На роботу не пойдем". А хто ходив, того карали: "Ты чего, сука, идешь на работу?" А мені якраз треба було не робити, бо я вчився. Я навіть чотири класи не закінчив. То знайшов там математика-грузина, образотворчого мистецтва вчився. Я навіть сам литовця Пятраса Струмила вчив малювати. Він з литовських повстанців, Пятрас Струмилас, ми були приятелі. Ми добули на 307-му в Братському районі до 1956 року. Тоді ми вже чули, що приїхала московська комісія.

МОСКОВСЬКА КОМІСІЯ
Після смерті Сталіна ставало все легше й легше в таборах. Вони переглядали справи і знімали терміни до половини, тоді вийшли мільйони зеків. В нашому управлінні московська комісія працювала на 11-му лагері. Звозили на той лагпункт, тисячі виходять, а лишаються десятки. Отож і нас із особо штрафного привезли туди. Привозять, там уже половина лагеря вільного. Так лагер за лагерем привозять, відсівають. Але на комісію треба було йти під конвоєм. Привозять і мене на комісію. Хлопці кажуть: "Та тебе звільнять, ти молоденький, а як ні, то половину терміну знімуть". Я з такою надією йду на ту комісію. Прийшов, став, а вони знову на мене так негативно подивилися, знову бачу якийсь синьо-сірий папірчик з рук в руки передають. І кожен, як той папірчик візьме, оком на мене кидає, що, мовляв, ти дивись, що воно зробило. Я не знаю, що там на мене написано.
В.О.: Це супровідний до справи документ, який має назву „меморандум”. Там коротка характеристика в’язня і настанова, як з ним поводитися. Очевидно, там було написано про атентат і про участь у страйку. А таких не звільняли.
Г.Г.: Може бути. Я повернувся з такою надією, а мені прийшла відмова. Приятелів звільнили, а мені залишилося 25.
В.О.: Вас при цьому щось питали чи ні?
Г.Г.: Питали за страйки. Коли я сказав, що ми страйкували, бастували, то мене поправили: "Не страйк, а волинка". Кричить на мене. Бо „волинка” – це щось не політичне. Але правда й те, що я не просився. Казали мені по тому, що треба було проситися, що я більше не буду. Я не тому не просився, що такий гордий був, я просто не знав того, бо був би попросився і, може, зняли б половину. Одним словом, відмовили. Нас лишилося тільки два неповні бараки у великій зоні.
В.О.: А перед тим скільки було?
Г.Г.: Ми не там сиділи, ми зі штрафного.

БІЙ З ВОРАМИ
Нас лишилося небагато, до п’яти сотень. Живемо собі, раптом – етап битовиків. Один за другим, один за другим везуть. Ми тоді зайняли два бараки і сторожу поставили, цілу ніч сторожували, щоби нас не порізали, бо були випадки, що на Воркуті битовики спалили політичних, а наглядачі не боронили, аж поки вони не згоріли. Спокою не було, були різні конфлікти. Був такий ларьок, магазинчик невеличкий, побілений. Там був ремонт, не можна було зайти купити конверта, зубну пасту чи цукерків. Нас на роботу не гонили, сказали, що "работа ваша нам не надобна". Я ходжу з одним литовцем. Пам’ятаю, такі двометрові латиші грають у волейбол з українцями. Біля ларка біля віконця мужики стали в чергу, бідні, бо там ремонт і двері зачинені. Якась там Маша, вільнонаймана, продає ті цигарки, марки, зубну пасту тощо. Так культурно люди стоять, гомонять собі, десь осіб сорок-п’ятдесят. Раптом іде двоє блатних – де їм стояти з мужиком у черзі! Там була така як призьба, він стає на неї: "Маша, дай то-то й то-то!" Всі мовчать, бо знають, що то за люди. А був такий Федя Кандюк, він з поліції УПА. Коли вона розформувалася, то він переховувався в Грузії. Мав блакитні очі. Його в Грузії знайшли, він з нами сидів. Той Федір такий міцний, кремезний, не дуже високий, але спортивний. Дивимося, а він бере того блатного за шиворот з тієї призьби – і той упав. Другий на нього, а Федір якийсь прийом застосував – і той лежить. Битовики це побачили, біжать з ножами, цвяхами заточеними. А ті українці й латиші, що грали, також всі взяли хто камінь, хто палицю – вже буде бійка! Але прийшов старший вор, подивився, що не варто битися, розборонив, заспокоїлося.
Потім блатні їдальню пограбували. Мала бути бійка. Тоді нас вивели з речами за зону на шпон. Назад у зону спеціально першими запустили, а потім мали нас запустити. А битовики стали з ножами, з камінням і нас не пускають. Я в тому участі не брав, а ті литовці з українцями кажуть: „Пускайте, ми підемо”. А конвой сказав: „Не пустимо, бо вас поріжуть”. І нас тримали за зоною цілу добу. А було холодно. Нас звідти перевезли в Віхоревку – там була лікарня і два бараки. Ми сиділи в Вихорівці, мерзли там.
А-а, ще що була за провокація! Хотіли нас у сучий лагер кинути. А суки різали й били політичних. Вони спеціально це зробили, що ніби нема куди нас кидати, то в сучий лагер. А якийсь вільнонайманий віз воду в бочці в лагер і шепнув зекам, щоб у цей лагер не заходили: "Хлопцы, суки уже вас ждут с ножами." І наші відмовилися йти. Ми цілу ніч чекали, мерзли, деякі старі дуже мучилися. І лише після цього нас кинули на лікарню на Вихорівку, бо там була пара бараків. Там знову з ворами скандали були, але наші там перемогли.
У Вихорівці перекинули нас на 26-й лагпункт. Це вже був 1957 рік. Там для нас відгородили два бараки, а в їдальню ми ходили в битову зону. Там було все добре. Але одного разу пішли в кіно в столовую-клуб. Коли виходити – барак обступлений, ножі, каміння, хочуть нас побити. Хлопці давай боронитися. Було би страшне, але, видно, хтось із чекістів наказав нас оборонити. Нас з 26-го повернули на 307-й. (Чи 308-й?) Це ще 1957 рік.
На той 307-й привезли хлопців з Караганди, з казахстанських лагерів, таких, як вони казали, націоналістів, і кинули до нас. А той барак був "індія". Але тоді вже почали виводити на роботу, але не всіх, а хто дуже хотів. А я не хотів, звичайно, я займався своїм. Я там познайомився з Володимиром Покотилом. До речі, він у Києві досі живе. Він учився грати на баяні, а сам художник. Я познайомився з ним. Але ми ще не знали тих карагандинців.
Там був білорус-бригадир над нашими, але він, видно, був добрий, бо наші за нього поставали. Блатні на нього таємно наклали данину, щоб він брав з зеків і платив. Він відмовився і, мабуть, уже з тими зеками-карагандинцями домовився, що вони вже чекали бою. Але ми нічого не знали. Ми тоді вже, здається, поснідали, аж прибігають: "Індія атакує карагандинців!" Ну, а я ще живу тим, як на Воркуті спалили бараки і начальство дивилося на те скрізь пальці, чекали, поки вони не згорять, і тільки кілька осіб утекли. До речі, один з тих, що прорвалися, досі живе, Михайло Молох. Було б цікаво інтерв’ю в нього взяти. У мене десь є записані його дані, скільки поранених, скільки загинуло. Барак горів, а хто тікав, того різали або камінням били. А він і білорус Григорій Бабіщевич якось закрилися табуретками і втекли, прорвалися. Я Григорію навіть екслібрис зробив. Він з українськими повстанцями мав зв’язок.
Я ще живучи тим страхом взяв у одного білоруса зимову шапку на себе, щоб голову не розбили, якийсь кілок, вибігаю – Боже, їх уже, тої індії!.. Литовці чомусь не вступали в бій, а тільки вийшли з бараку і стали в лінію. Бійка була між нашими і ворами. Вже наші їх гонять, вони тікають у барак. Пам’ятаю, такий Гриць і поет Валентин Соколов чомусь із тими ворами йшли. У Соколова було два ножі в руках, а в Гриця кілок із нар – розібрали нари. Але що той Соколов тим ножем зробить, як він такий хирлявий. Добрий чоловік, прекрасні вірші писав, але щось із тими ворами був, хоч і не рецидивіст.
В.О.: Про нього Юрій Литвин згадував, бо він теж був у Вихорівці.
Г.Г.: У якому світлі?
В.О.: Як про поета, і добре говорив про нього.
Г.Г.: І от я дивлюсь, а той Хмелик – він десь із Дрогобицької області був – підходить до Соколова і – раз! – навіть не по голові, а по ногах. Той упав і ніж випустив. Я не знаю, що би далі було. А вони вже в барак заскочили. Я як шурик – бо та шапка на мені і так одягнений дуже погано, а всі ж політичні старалися вдягтися краще... Ті карагандинці не знали, хто я. Щоби в двері не зайшли, ті битовики з такими ломами або на палиці ніж. Я проскочив якось попри вікна і тишком-нишком до дверей, щоби відібрати ту палицю з ножем. А карагандинці не знають, що я політичний, думають, що я тікаю, і до мене. Був би ззаду вдарив у голову, але один каже: "Не бей, это наш!" – і той став. Ой, то було страшне. Я відійшов від тієї стіни. Але раптом гарнізон побачив, що наші перемагають, тоді автоматники заходять і стріляють. Пам’ятаю, віруючий грузин, математик, його вважали українським націоналістом, бо він усе захищав права в’язнів так, як бандерівці. Там було три таких іноземці. Той математик каже: "Гришенька, тікай, пуля рикошетом может пойти!" Він мав рацію: як вони стріляють в землю, то куля може піти рикошетом, поранити і вбити. Тоді я втік. Отакий був бій.

СИБІРСЬКІ ТАБОРИ
Після того нас розбирали, карали. Це було на 307-му, в 1957 році. А звідти нас перевезли в нуль четвертий. Це вже був 1958 рік, інвалідний лагерний пункт. Як ми приїхали в 04-й, то нас поділили: здорових брали в робочий лагер, а хворих в інвалідний. А мені литовець Пятрас Струмилас – не знаю, чим він хворів – каже: "Ти вдай, що в тебе руки нема". Я руку під бушлат, рукав висить, а він мені речі допомагає нести. А там, видно, не було написано, що я інвалід. Вони тільки подивилися – то було дуже ризиковано. Я "проканав" як інвалід у 04-й лагер. Там я багато з ким познайомився, навіть з поляками.
Пам’ятаю такий випадок. Вже ходили чутки, що поляків будуть у Польщу передавати, тих з Армії Крайової. Потім їх і перевезли, щоб вони досиджували в Польщі. Там гітари в мене не було. Я пішов, де більшість поляків сиділи, але й битовики були. А поляки отримували посилки з Червоного Хреста як іноземці. Я зайшов у неділю, чую, кавою пахне, п’ють каву поляки, по-польськи говорять. Я тоді по-польськи не вмів говорити, тільки вчився, але пісні вивчав.
[Кінець доріжки]
Г.Г.: Взяв в одного битовика гітару. А він каже: "Сыграй что-нибудь, Гриша". А я спеціально польську пісню (Співає):
Jak to na wojece ladne,
Jak to na wojece ladne,
Kiedy ulan z konia spadne,
Kiedy ulan z konia spadne.
Kule jego nie zaluja,
Kule jego nie zaluja,
Kopytami go tratujа,
Kopytami go tratujа.
І на гітарі так вистукую, ніби кавалерист їде. Барак затих, поляки перестали їсти, слухають. І до мене: "Skad pan jest? (Звідки пан?)" Я кажу: "З України". – "А де ти навчився? Ми думали, що ти поляк." Я кажу: "Та я вивчаю польську мову і пісні люблю грати". Вони мене до себе, пригощають, до себе кличуть, щоб заграти. Там не робочі, а інваліди були – майже ніхто не робить. Вони навіть хотіли зробити мені (у мене був зв’язок з консулятом), що я ніби поляк уроджений, а прізвище у мене Герчак, щоб я виїхав, і мамі написати, що я байстрюк від поляка. Але я не хотів таке писати мамі. Казали, що виїдеш у Польщу – і для чого тобі сяка-така Польща? Ми тебе звідти поступово за кордон переведемо. Отак хотіли так зробити. Отака пісенька – і от що зробила.
Потім з цього інвалідного табору перевезли мене в лагер у тайгу, де жили в наметах. Був один барак невеликий, а решта в наметах жили. Там я з художником Митарчуком дружив. Він ще живе у Львові, але тепер, казали мені, осліп. Сам він з Вінниччини чи з Житомирщини, закінчив художнє училище, був військовий і перейшов в ОУН у Львові. Дуже цікава людина. Я в нього трошки вчився рисувати. Я, як звичайно, відмовився від роботи, тоді мене в ізолятор у лагерний пункт для кримінальних злочинців. Кинули туди ще кількох наших, які відмовилися від роботи, „откажчиків”. Ми потрапили між битовиків. Це недалеко від Тайшета. Дуже там було небезпечно. Цікаво, що там коли битовиків на роботу гнали, то як у німецьких концтаборах грав оркестр. Але ми сиділи в ізоляторі.
А звідти нас у тайгу. Там був якийсь секретний лагер з якимись підземними установками, з локаторами. Нас через багато рогаток везли на роботу. Щось там військові відбудовували. Я там жив у такій величезній цистерні, де собі настил зробив.
Зібралися хто литовець, хто ще хтось, і зробили втечу. Ті в’язні все копали – і підкоп зробили. Той литовець був геодезист, все ходив з тими інструментами. Потім їх, звичайно, зловили. А мене знову як "отказчика" повезли в Тайшет на 601-й лагер. Це вже був 1958 рік. Це такий великий у містечку лагер. Там я знову відмовився від роботи. Мене кинули на пересилку в Тайшеті. Там велика пересилка. Людей перевозять, а ми лежимо – я, покійний Михайло Сорока, якийсь білорус і якийсь із Полісся дядько. Коли місце звільнилося, то ми собі зайняли місця на першому поверсі біля вікна і так учотирьох лежали собі.
Прийшли якісь шурики. А на верхні нари і на нижні кинули з волі великий етап свідків Ієгови. Вони мали хліб, мали їжу, ще вільну одежу. Їх десь сорок осіб. Нас виводили на прогулянку на одну годину. Один з битовиків іде до свідків Єгови і щось там говорить. А свідкам Єгови не можна боронитися, хоч багато з них молоді. Були й такі, що вже сиділи в лагерях, тепер їх посадили вдруге. А ті беруться їх грабувати. Я ще мовчу, бо нас тільки четверо. Раптом Михайло Михайлович виходить: "Ану злізай звідти!" І за шиворот того шурика. А в одного битовика був заточений цвях, обгорнутий, і він з тим цвяхом іде. Я тоді також зіскочив з нарів, беру бушлат, і той старий дядько зіскакує, і білорус також. А вони думають, що нас більше є, хоч нас тільки четверо, і то один старий. Я на той цвях кинув бушлат і як дав йому з підніжкою. Він упав. Тут почалася бійка, ті битовики захвилювалися, бо думали, що нас більше. А свідки Ієгови дивляться, хоч їх там повні верхні нари – їм битися не можна. На щастя, якийсь дижурний був, що відчинив двері, і нас зразу розділили. Отаке там було. Це щоб знали, хто такий Михайло Михайлович Сорока.
В.О.: Є така історик Леся Бондарук, у її книжці про Михайла Сороку на 173-й сторінці є екслібрис Герчака для Михайла Сороки. Щоправда, написано "Ярослав", а не "Гриць". (Леся Бондарук. Михайло Сорока. До 90-річчя від дня народження і 30-ліття від дня смерті (27.03. 1991 – 16.06. 1971). – Дрогобич: Відродження, 2001. – В.О.).
Г.Г.: Так, я робив той екслібрис, десь його в мене знайшли. Я пам’ятаю, чорнильною авторучкою це робив, це ще не лінорит. А він такий цікавий чоловік. На нарах ми не знаю скільки місяців були – тих людей міняють, а нас тримають в ізоляторі. Я займався музикою як аматор, нотами, акордами. Він то побачив і каже: "О-о!" Відкриває, а в нього теорія музики, якісь ноти, бо він, Михайло Михайлович Сорока, вчився в Празі. Пам’ятаю, як мене вже брали на етап, то він мені подарував вовняну теплу ковдру, коц такий. А потім мені трапився такий Каваців, то я йому подарував. Він у справі кардинала Сліпого, кардинала.
В.О.: Каваців?
Г.Г.: Каваців Василь, з Сибіру він.
В.О.: Я записував священика Йосафата Каваціва в Стрию, але то, мабуть, не він. (Каваців Йосафат, у миру Василь, син Михайла і Варвари, нар. 5.01. 1934 р. в с. Яблунівка Стрийського р-ну Львівської обл.. Греко-католицький священик Василіянського чину, репресований. Заар. у березні 1957, 3 р. примусових робіт. Рукоположений 24.05. 1962. Арештований 17.03. 1981 р. Карався в експериментальному таборі № 319/7 у с. Перехрестівка під Ромнами на Сумщині. Звільн. у березні 1986. Живе в м.Стрий. – В.О.).
Г.Г.: Він десь звідти, здається, з тих країв. А в Сибіру був десь на засланні покійний кардинал Сліпий. Він по його справі сидів, бо вони збирали на нього поміч. Добрий такий хлопець, то я йому подарував той коц. А з Сорокою я ще потім сидів.
З тієї пересилки в 1958 році перевезли мене на 011-й. Туди й Каваціва привезли. Пам’ятаю, там були курси, Каваців там учився чи викладав. Довго я там не побув, а звідти – на 410-й. Я навіть точно не пам’ятаю (тут, у записах, у мене знак запитання, чи це 410-й). Там також битовики були поруч у зоні, пара бараків відгороджено, але в нас там була своя їдальня, наскільки я пам’ятаю. До нас етапом прийшов кардинал Сліпий. Це був 1958 рік, літо, бо тепло було. Пам’ятаю, як тепер, там сидів якийсь рабин-жид, сидів сектантський пастор. Вони часто там говорили.
В.О.: А ви розмовляли коли-небудь із Йосипом Сліпим?
Г.Г.: Я розмовляв з ним пізніше, в Мордовії.
В.О.: Кажуть, що далеко не кожному вдавалося з ним порозмовляти.
Г.Г.: Він був такий трошки закритий, не комунікабельний, бо там не було з ким багато комунікуватися. Був такий стрункий. Там, у тайзі, багато мошки було, то він у чорному накомарнику. Його всі дуже поважали. Я тоді з ним не говорив, я тоді займався своїм ділом, музикою, малюванням. Нас на роботу не ганяли, там було дуже добре, я вчився на гітарі грати. Я загоряю собі по пояс – я такий смуглявий. Я грав, а конвоїр, якийсь руський, слухає. І кличе когось: "Иди сюда, слушай". Там ще більше солдатів прийшло, на вишку залізли. "Ты смотри, этот зверек так красиво играет и лагерные песни, и украинские, красиво поет." "Зверек" називали, бо я чорний.
Звідти нас перевозять в містечко Чуна, то досить далеко, ДОК – деревообробний комбінат. 1959 рік і 1961 рік я там був. Там ми робили разом з вільнонайманими. Туди поїзд заїжджав, брав товар. Там робили складні фінські будиночки. Привозили дерево з тайги, на дошки розрізували і робили меблі. То величезний завод. Там був цілий терикон тирси. Я залізав дивився на тайгу звідти. Ми робили скриньки для снарядів, для всякої модернової зброї, двері для казарм, робили разом з вільними.
Хочу сказати, що сибіряки дуже добрі, особливо слов’янського походження. Вони брали їсти ніби собі і ділилися з нами. А вони ж також багато не жили. То мене до сліз хвилює. Або лист передати – "Хорошо, хорошо, я возьму". І не кидав тут, у Чуні, а хтось із родичів їхав десь, звідти кидав. Отакі були люди. Я багато з ким там познайомився з вольних, навіть з донькою начальника КГБ – вона була в мене закохана.
Був бригадир Петро, прізвище я забув, вчився в Празі разом з Володимиром Горбовим. Начальство його поважало. Він мене врятував, до речі. Я відмовився від роботи, знов на штрафний мав їхати. Але Юрко Гуцало, з яким я сидів у смертній камері, сказав тому бригадирові: "То ви підіть попросіть, що він буде робити, він уміє рисувати". Що я можу щось для начальства зробити. Приходить начальник отряда, а я в ізоляторі сиджу, напівльох такий у землі – там корейці сидять, наркомани сидять. Чекаю, коли мене на штрафний повезуть. Отрядний каже: "Дай обещание, что будешь работать, я слышал, что ты хороший работник", – то Гуцало так постарався. Я не знав, до чого це йде, але дав ту обіцянку, і мене поставили на легку роботу – пускати в стругальний станок дощечки. То можна було робити. А там працювали дівчата, які закінчили середню школу і мали відпрацювали. Десь два роки. Працювала така Замарацька Алла. Її батько майор з Дрогобича. Кинули його між нами робити. Він сам українець, донька по-українськи розмовляла. Вона приїхала сюди і була дуже розчарована. Ми в обідню перерву розмовляємо з вільними, і вона розказує, які вульгарні ті звільнені битовики. „Мене, – каже, – в Дрогобичі на танцях запрошували "чи можна?" – просили, вклонялися, а тут тебе тягне: "пойдем!". Отака була розмова з нею. Вона закохалася в мене, навіть листи в Мордовію посилала, на звороті "до востребования" писала. Багато розказувала. Навіть могла сказати, коли нас братимуть етап у такий лагер, де нас можуть повбивати. Якийсь такий лагер буде, що мало хто живий вийде. Я думаю: „Що за фантазії?” Кажу хлопцям. Вони кажуть: „Та що воно знає, те дівча?”.

МОРДОВІЯ, ТАБІР ОСОБЛИВОГО РЕЖИМУ
Потому дійсно нас беруть на етап у Мордовію, в лагер Явас.
В.О.: А коли вас у Мордовію вивезли?
Г.Г.: Де тут Мордовія? „Дальній етап, тривав сім діб, товарні вагони, 740 зеків, Дубровлаг, місто Явас, 11-й лагпункт, 1961 року”. Було тепло. Там були Заливаха, Лук’яненко... Ні, Заливахи тоді ще не було.
В.О.: Заливаха з набору 1965 року.
Г.Г.: То вже як я другий раз попав на 11-й. Туди Лук’яненка кинули. Сиділи там кагебісти, ґенерали-беріївці. Лаґер великий, двоповерхові бараки. Через дорогу там була робоча зона. Ходили чутки, що максимальний термін буде до 15 років. У людей надія, що нам, може, небагато залишиться сидіти. Був такий завідуючий каптьоркою, тим складом, куди зеки здають речі, бо в бараці багато не можна держати. А я все собі книжки читав. І той каптьорщик, кагебіст-генерал, зі мною познайомився – бачить, що якийсь хлопчисько такий, що любить читати книжки. Ми розговорилися. "За що?" – "За український визвольний рух". Я йому все пояснив, і він мене поважав, що некурящий, нема наколок. Колись я прийшов і кажу, що, напевне, скоро вже нас будуть пересуджувати, буде термін 15 років. А він каже: "Не надейтесь, – а вони мали зв’язок з тими кагебістами, на побачення до них приїжджають, – будет 15, но обратной силы закон иметь не будет". Я кажу хлопцям, але не хочу його видавати. "Ти що, він спеціально так каже, хоче, щоб ми ще далі переживали".
Дійсно: сидіти нам далі. І ще гірше стало, бо таку категорію, як я, смертників і рецидивістів, – усіх на особливий штрафний лагер. Нас закрили в камери, тоді згадалися слова тієї Алли Замарацької, доньки кадебістської.
В.О.: Коли вас забрали на особливий штрафний і куди?
Г.Г.: Це був лагер 10-А (бо був ще й 10-Б), 1962 року. Але чому ми спочатку відкриті? Бо не було місця. Там був старий корпус. Корпус 10-Б вже був камерного типу. Але й нам вже ввели штрафний пайок, особо тяжкі роботи. Виводять на роботу взимі в кар’єр, то щоб тільки сорочка, френчик і тілогрійка. То було страшне. Той пайок дуже понижений. І люди дуже впали духом, навіть вішалися. Пам’ятаю, відчиняють їдальню – "Стройся!" Біжать один перед другим щоб швидше, бо там був такий порядок, що ти заходиш, сідаєш за стіл, а пару хлопців обслуговують. Тим, хто швидше добіг, дають більше їсти. Я якось ще тримався. Як чекали тої їжі, які очі були у в’язнів – така порожнеча. Дуже підупали духом – як то пережити? Але, виявляється, можна й на тому – я просидів там п’ять років, – просто треба психологічно підготуватися, що в лагері було тяжко, а тепер буде тяжче. Харчові посилки заборонені. Можна якісь книжки одержати бандероллю. Як на побачення хтось приїжджав, то можна щось трошки передати.
В.О.: А побачення надавали особисті чи загальні?
Г.Г.: Давали, але дуже рідко.
В.О.: Отже, там були на особливо суворому режимі з 1962 року до...
Г.Г.: Зараз я подивлюся. До 1966 року, 28 листопада мене перевели на суворий режим.
В.О.: А з ким ви були на цьому особливому, камерному режимі?
Г.Г.: Зразу ми були відкриті, бо не було місця. Потім взяли бригаду, яка дуже добре працювала, свідків Ієгови. Вони добре працюють. Вони мали свого інженера-будівельника. Їм сказали, що вони будують склад. Бо свідкам Ієгови не можна будувати ні тюрми, ні військові об’єкти. Навіть сторожову вежу вони не будують будувати, ізолятор не будуватимуть. Молодці були. Вони почали будувати склад. Коли почали фундамент, то їхній інженер побачив, що то не склад, бо багато приміщень типу камер – і вони відмовилися будувати. Завдяки тому ми ще місяць-другий відпочили. Тоді набрали в лагер іноземців. Ті іноземці побудували нам "дом отдыха".
На тому відкритому лагері сиділи різні люди, але з ким я познайомився – це був хворий кардинал Йосип Сліпий. Тут була лікарня, був лікар Василь Кархут з Коломиї. Він двічі сидів, інтелігентний такий чоловік, патріот. Той Кархут зробив так, щоб Сліпого довше потримали в лікарні. Дуже йому тяжко було в лагері з тими злодіями. Ми сиділи навіть з кримінальними рецидивістами, бо для нас приміщення ще не побудували. Його спеціально кидали між ворів, де що не слово – мат, де курять, той чифір варять. Я не знаю, як та бідна людина там терпіла.
В.О.: Мені Олекса Тихий розповідав про доктора Кархута. Олекса сидів перший термін від 1957-го до 1964-го.
Г.Г.: Так-так. Я тому доктору також листівочку намалював, він її додому відсилав. Тоді я зі Сліпим разів зо два говорив. Він питав, як такий молоденький попав, за що, і благословив, щоб я терпів, і пояснював, як то все перетерпіти. Він добре тримався, міг терпіти. Тоді Сліпий уже надіявся, що його можуть у Москву забрати. Він мені це не казав, але інші говорили. До нього деякі зеки зверталися: „Невже ж ви справді вірите, що є Бог?” Він каже: „Я би не страждав так, якби я не вірив”. А йому всякі обіцянки були, щоб він заламався, але він не заламувався. У тому лагері сиділи також битовики. Я пам’ятаю, як вони билися, ті битовики. Один другому пальцями межи очі вдарив, він осліп. Один голодував кілька місяців. Десь у мене рисунок є, як його з санітарного барака як кістяк вивозили. Він так на сонечку протестував.
Одного разу за Сліпим приїхали якісь цивільні, автомобіль стояв за зоною. А там як вийти на горбик, який називали "овощехранилище", то було видно за зону. Сліпому сказали: "Собирайся с вещами". Його тоді випустили в Рим.
В.О.: Його в 1963 році випустили. (Судова Колеґія Верховного Суду УРСР 23.01. 1963 р. помилувала митрополита Сліпого, його відпустили до Ватикану. – В.О.).
Г.Г.: То я ніс за ним речі, якусь валізу. Він там, видно, книги мав. Він уже надіявся, що до Риму поїде. Його в Москві обробляли, обіцяли, що йому все дадуть, аби на православ’я перейшов. Він не дав згоди, і тоді його до Риму перевезли.
Одного разу, вже коли добудовували новий корпус, нас перевдягли в смугасте. Хоч ми знали, що так мало бути, але коли нас перевдягли, то вже скоро мали відправляти в лагер. Як я побачив у їдальні, що ми стали, як зебри, у смугастому впоперек, так якось дивно стало. Гонять нас на роботу в кар’єр – то також дивно виглядало і тривожно. Потім нас перевезли новий, ще сирий цементний барак. Я в 17-у камеру попав. Пам’ятаю, ми дивилися, коли відчинять двері. "Боже, де ми там будемо сидіти?" Там уже двоє сиділо, такі смугасті, такі худі. 17-а камера страшенно волога. Сиділо по 14 осіб. З одного боку двоповерхові нари, а другого суцільні низенькі одноповерхові. І столик. Параша мала такий довгий грубий приварений штир через усю стінку, надзиратель закручував її такою шрубою з коридора. Щоб її взяти, той надзиратель мусив шрубу підкрутити, як метелик та шруба, і тоді можна парашу було витягнути і виносити. Лампочка була в стіні глибоко за ґратами, гучномовець, те брехало висіло, щоб ми його слухали. Два невеличкі заґратовані вікна. Було так тісно, що якщо спали повніші люди, то якби всі горілиць, то неможливо було, частина мусила спати боком. Були дуже великі скандали від тої тісноти. Багато людей, шлунок псується – смердить, зуби псуються – з рота смердить, дехто хропе. То – Боже! – вночі: "Ты что, падло, храпишь, спать не даешь!" А той що, бідний, винен? "А ты что дышишь вонючим ртом мне!" То було дуже погано.
В.О.: Якась постіль там давалася?
Г.Г.: Так, матраци були, простирадла. Кашу давали тільки двічі. Як давали саму кашу, то її називали "таблетка". Щось таке зім’яте. Отак і жили. Але робота тяжка. Ми добували глину в кар’єрі, а хтось на іншу роботу ходив. А потім був пресо-зварювальний цех, ми робили деталі для якоїсь машини московського заводу. Був цех шити рукавиці для шахти, підшивали їх дермантином. Я забув, яка норма, але деякі зеки, щоби добра характеристика була, давали 72 пари, а потім і більше на день.
В.О.: Коли я в 1976 році шив рукавиці в 17-му таборі, то норма вже була 80.
Г.Г.: О, бачите. У мене очі почали псуватися. І сидіти мені не подобалося, а ті норми вищі й вищі, бо деякі зеки хочуть 100 процентів дати і щоб добра характеристика була. Я записався у вантажники – то тяжче, але на повітрі. Проклали колію, вагони заходили в зону, і ми вантажили. Кисень у балонах, вуглекислий газ, метал на тачки вантажили. У мене був приятель Імхаджі Атуєв, чеченець, ми з ним приятелювали.
У сусідній камері сидів уже другий термін священик, поляк Юзеф Кучинський. Там сиділи, в основному, інваліди, шурики, битовики, і він, бідний, з ними. Пам’ятаю, був такий випадок, що він хоче в туалет, а в туалет треба чекати прогулянки, він не хотів у камері на парашу сідати, бо ті шурики почнуть кричати: "Что, ты, падло, тут воняешь!". Він стукає: "Гражданин начальник, пусти в туалет, живот у меня болит". – "Что ты, сука, высшее образование – и обосрался?" Він дуже скаржився, ті шурики не давали йому спокою. То сусідня камера, 15-та, а я в 17-й. Я вчився польської мовиі, все йому кричу: "Jak te slowo sie nazywaja?" А він через відчинене вікно мені каже так і так. В коридор мало чути через двері. У нас сидів стукач – але не буду називати його прізвище, українець. Він усе мотав на вус і доносив. Мене викликають, що я з тим священиком часом на прогулянку разом ходжу і розмовляю. Потім я домовився, щоб він мені польські книжки передавав, бо йому присилали бандеролі з консулату як іноземцеві. Він колись жив на Волині, прекрасно знав українську мову і французьку, у Франції дисертацію захистив. Раз викликає мене опер чи кагебіст і каже: „Ми чули, що ти якусь мову вивчаєш”. – "Так, польську, – кажу, – бо я люблю польську літературу." Ну, думаю, то соціалістична країна, братні народи. А він каже: "Что ты з тем поляком, они сколько вас били! То враги украинцев!" Щоб я з ним не спілкувався – бачиш, на чому вони грали.
Пам’ятаю, вийшли на прогулянку. Він уже старенький чоловік, йому зі шлунком погано. На прогулянку деколи виводять по дві камери. Попала 15-а і наша 17-та. Він зайшов у туалет, а там, здається, було чотири чи п’ять місць. Я недавно питав у Гасюка, то він теж казав, що п’ять. Я з ним листуюся. Видно не було, але можна переговорюватись. Ми з Кучинським разом попали в прогулочний двір. Я гуляю, мій приятель Юрко Гуцало, з яким ми сиділи ще в смертній камері, такий кремезніший, як я, хлопець, підпільник з нашої області. Кучинський зайшов і сидить, а в туалет ціла черга. Другий вийшов, третій, а той сидить, бідний. Кричать: "Ты что, сука, поп, веревку съел?" Той, бідний: "Сейчас, сейчас" – йому ще гірше. Виходить, на нього накинулись: „Ты поляк, лях, – як вони ще називали, – капіталіст”. Тоді Юрко Гуцало перший та я порозганяли їх. То він нам дуже дякував, той священик. Трудно було тим інтелігентам в лагерах.
Туди до мене приїжджала мама на побачення, це один-єдиний раз. Така вона, бідна, була, коли я в тому смугастому прийшов...
В.О.: А побачення тривало скільки? Добу чи на кілька годин?
Г.Г.: Я не пам’ятаю... Ні, я ночував у кімнаті побачень, багато переговорили з мамою. Ясно, що там підслуховували. Там було маленьке віконечко, що в коридор виходило. Я підставив мамі табуретку, мама стала й подивилася, скільки тих в’язнів на вахті – то вона так плакала! "Боже мій, синку, та що вони з тебе зробили?" І плаче – а що там зробили? Хочу, до речі сказати, це дуже цікаво. Мама любила денник вести, і як писала мені листи, то лишала чернетку. Є багато маминих листів, я завдяки їм зібрав адреси лагерів і деякі дати, коли й куди переїхав. І конверти її збирав – як буде музей, то все хай там буде, бо я дивлюся, що в єврейському музеї таке є. Їй снився сон, як мене перевели на особливий режим і вдягли в смугасте. Вона мені пише: "Дитинко, мені снився сон, що тобі так добре, що ти сидиш у якійсь камері чи в підземеллі і в якомусь такому вбранні, як залізничник чи що. Ти сидиш на долівці, дуже голодний". А я вже сидів на особливому режимі в смугастому одязі, але не на долівці, а на нарах. Але мамусі снилося – бачиш, яка штука.
В.О.: Якого року з мамою побачення було?
Г.Г.: От я не пам’ятаю – це вже десь так наприкінці тих чотирьох років.

ЯВАС
Отож я сидів на особливому десь чотири роки. Звідти мене 28 листопада 1966 року знов перевозять у Явас, на 11-й лагпункт, на суворий режим. Перевдягли мене в чорний лагерний одяг. Там уже набагато краще було. Там сиділи ті самі кагебісти-ґенерали.
В.О.: А на якій підставі вас перевели – термін минув?
Г.Г.: Був певний термін, але якщо буде порушення режиму, то не переведуть. Я там не був відмовником, мені йшла робота. Мене перевели і мого приятеля перевели – то його мама попросила за нього, коли на побачення прийшла.
11-й – це такий великий лагпункт, там навіть була середня школа в містечку. Там ще сиділи ті ґенерали КГБ. Приїхали дуже цікаві люди – Заливаха-художник (Заливаха Опанас, нар. 26.11. 1925 на Харківщині. Ув’язнений у вересні 1965 р. за ст. 62 ч. 1 на 5 р. Карався в Мордовських таборах. Художник, лауреат Шевченківської премії 1995 р. Помер 23.04. 2007 в Івано-Франківську. – В.О.). Я в нього поради брав. І Гуцала свого, того смертника, я теж там зустрів. Іван Гель уже був, також Іван Губка, Мирослав Мелень (Гель Іван Андрійович. Нар. 17.07.1937, с. Кліцко, Городоцького р-ну, Львівської обл. Заар. 24.08.65, 3 р. таборів суворого режиму в Мордовії. 12.01.72 Г. ув’язнений на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання; Губка Іван Миколайович, нар. 24.03.1932, хутір Губки (с.Боброїди) Жовківського р-ну Львівської обл. Заар. у жовтні 1948 р., 23.08. 1949 р. засудж. за ст. 20-54-1 “а”, 54-1- ч. 1 КК УРСР на 25 р. позбавлення волі. Звільн. 21.08. 1956. Член Українського національного фронту. Заар. 27.03. 1967 р., на 6 р. ув’язн., 5 р. засл. за ч. 1 ст. 62. Звільн. 1978 р.; Мелень Мирослав Олексійович, нар. 13.06. 1929 в с. Фалиш Стрийського р-ну Львівської обл. Член Юнацтва ОУН, ув’язнений 23.09. 1947 за ст. 54-1а, п. 8, 11, “терор”, на 25 р., довічне заслання та 5 р. поразки в правах. Учасник Норильського повстання. Звільн. 12.07. 1956 р. Член Українського Національного Фронту. Заар. 26.03. 1967, звільн. 23.09 1973 р. письменник, музикант, громадський діяч. Живе в м. Моршин. – В.О.). Мелень – дириґент, то я до нього чіплявся, щоб учитися. Василіс Постолакі, грек з Молдавії – диригент, консерваторію закінчив і писав музику. Я й у нього там уроки брав. Багато цікавих людей було тоді в лагері. Коли я приїхав, уже школа працювала. То я пішов зразу в восьмий клас, а й чотири не закінчив. Але я там був один із кращих учнів. А вчительки майже всі вільні, мордвиночки або жінки офіцерів – одна білоруска була. Вони до нас симпатично ставилися – видно, розуміли, що ми політичні. Був один ґенерал КГБ, який математику викладав. А один викладав німецьку мову – Павел Пєвнєв, то я не знаю, ким він був, чи ґенерал, чи ні. Він був Півень, з Азова на Кубані – є таке місто?
В.О.: Є.
Г.Г.: Він родом звідти. Про нього розказували, що він дуже цікава людина, але я розкажу про нього. Ми знайшли спільну мову, він мені поради давав. Раз написали ми диктант. Коли я тільки приїхав, вона питає: "Що у вас такий акцент?" Я кажу: „Я иностанец”. – "А звідки?" – "З Галіції." – "А де то?" – "Это Западная Украина". – "А, я слышала про Западную Украину." Це мордовка молода питала. Потім диктант був. Я говорив погано, але писати вмів і розділові знаки ставив, бо тим займався. "Угадайте, кто лучше всех написал диктант?". Багато росіян вчилося у восьмому класі. Кажуть різне. "Нет, не угадали – наш новенький иностранец!" Так я найкраще написав диктант.
Я познайомився з тим Пєвнєвим, учителем. Він мене німецької мови не вчив, бо я відмовився, якось пройшло, що я знаю румунську мову, вони записали її як іноземну. А по-німецьки я також знав з тисячу слів. Я іноземну мову не вивчав, мав вільний урок, який міг пропустити. А Пєвнєв навчав німецької мови. Він такий культурний був і дуже добре знав українську мову.
Пєвнєв працював у лазні. Коли етап приходить, то він його зустрічає. Я не знав, чому. А деякі здогадувалися, що він кагебіст. Він такий стрункий, спортивний. Він чекав одного в’язня, допит якого колись вів. Він був кагебіст по українських справах, бо знав українську мову. У Москві був такий відділ. Бандера послав зв’язківців, вони парашутами спустилися Чехословаччині, перейшли чехословацько-польський кордон – його легко перейти. Вони йшли групою і виходили на зв’язок з таким Зеноном, він був архітект у Польщі, вже працював на КГБ. Їм сказали: „Ждіть”. У групі був Микола Левицький, він з Дрогобицької області. Вчився в Західній Німеччині, там вступив в ОУН. Його послали вчитися в Іспанію ради його справи, щоб заслати. Виявляється, Бандера мав зв’язок з Іспанією, там навчали розвідників у якійсь секретній школі. Той Левицький вже як розвідник прийшов на зв’язок з повстанцями. То вже був крах повстанців, уже діяли провокаційні групи: спускалися парашутисти, а їх уже чекали. Це був не один випадок. До речі, досі не знаю, як правильно сказати: провокаційні групи чи провокативні.
В.О.: Мабуть, по-українському треба казати "провокативні".
Г.Г.: Отож, як Левицький розказував, вони перейшли кордон. Він мав таку рацію, що як тільки тривога, то не треба нічого говорити, а тільки кнопку натиснути. Так було домовлено, бо вже не одна група попалася. Каже, попали ми на квартиру. Йому сниться сон, що з ним буде щось погане, що не варто йти на зустріч. Але вони пішли. До них приходять з тризубами, всі говорять по-українськи, ведуть їх на іншу зустріч. По дорозі якась річка розлилася, бо були дощі, і треба йти рядком. Йому кажуть: „Ступайте так, будь ласка, так” – це щоб його зв’язати і щоб він отруту не з’їв. Його один за руки, а другий за шию, щоб він не зігнувся. І він не зміг натиснути на рацію, що вони попалися. Отак хитро. Розвідники вже знали, що є такі рації, вони ж не дурні. Один, здається, встиг вистрелити, чи гранатою підірватися, я вже не пам’ятаю – то треба Левицького спитати.
В.О.: Ось тут є книжечка, її написав Володимир Мармус, політв’язень. Вона називається "Друже зверхнику" – це про Олексу Савчина. Тут згадуються групи, що були скинуті з-за кордону на парашутах: Мирон Матвієйко, Василь Охрімович, є Микола Левицький. Володимир писав її за розповідями Савчина. (Чортків, 2001. – 118 с. – В.О.).
Г.Г.: О, цікаво! Дайте мені прочитати.
В.О.: Я можу дати, їх у мене є декілька.
Г.Г.: То дякую! Це ж мої, можна сказати, побратими. Ой-ой-ой! Як це було тривожно... І в білоруських повстанців те саме було. То вже був крах, бо навіть у НАТО були совєцькі шпигуни, чекісти вже знали, що іноземці планують.
В.О.: Тоді, до речі, виступив з заявою Василь Кук – він уже був під арештом. Я достеменно не знаю, що в тій заяві було написано, але це був знак: не присилайте сюди зв’язківців, бо всі вони попадають у руки НКВД. Він узяв на себе таку моральну відповідальність. Дехто з повстанців на нього озлобився, називав його зрадником, але Василь Кук фактично заклав своє сумління, щоб люди марно не гинули.
Г.Г.: Так-так-так, я знаю цю заяву, хтось мені прислав її копію. Вона була в газетах. На Заході деякі дуже ображаються, але вони не знали нашої ситуації. У мене образи нема. То все є дуже складне, і не мені про те судити, звичайно.
Отож їх половили – і в Москву на допити. Навіть не в Київ чи десь у Львів чи в Тернопіль, бо то великі люди. Я не пам’ятаю, чи одного там розстріляли, чи то з іншої групи, багато чого розказували.
Але тут ідеться про Пєвнєва. Левицький попадає на допит до Пєвнєва, слідчого з українських справ. Він учитель, але мені не каже, що він працював у КГБ. Але зеки здогадувалися, що то є кагебіст. Про інших знали, що вони ґенерали КГБ, а цей був якийсь собі такий хитромудрий. А він цікава людина, і недурний був, з симпатією до українців ставився. Він і мені поради давав. Він чекав того Левицького з етапу, щоб попередити, щоб той зекам не сказав, що він слідчий. А Левицький, як тільки прийшов, зразу сказав про це своєму знайомому Івану Кажану, з Лавочного. Іван Кажан – смертник. Ми також не хотіли видавати Левицького, що він уже сказав, що Пєвнєв кагебіст. Уже в той час у лаґерях не знати, скільки було стукачів. Отож ми, декілька людей, точно знали, що Пєвнєв допитував Левицького. Але Левицький не скаржився на нього, що той його бив абощо. Тоді я вже почав говорити з Пєвнєвим так, що він зрозумів, що я знаю, що він кагебіст.
А одного разу було так: "Пане Герчак, вийдімо погуляти, пройтися." У нього мова була шляхетна, але я зауважив, що він знає і галицький діалект. Шляк би їх трафив! Питаю: "А звідки ви знаєте галицький діалект, такі слова?" А він просто бреше мені...
[Кінець касети 4]
В.О.: Григорій Герчак продовжує. 16 червня 2003 року, п’ята касета.
Г.Г.: ...навіть оком не моргнувши, як старий чекіст: "Та я їздив по ваших теренах". – "А що ви там робили?" А я ж уже знаю, що він кагебіст – „Може, якісь операції були?” А він мені бреше: "Та, ми розкопували. Там бандерівці побили солдатів, а між солдатами багато офіцерів, вони так і лежать у землі, а родини офіцерів вимагають, щоб їх відкопати і провести антропологічну експертизу, впізнати, котрий він, і віддати родичам. А я люблю мови." До речі, він так по-німецьки говорив, що німці, які сиділи з нами, казали, як німець. Але коли я йому показав, що знаю, що він кагебіст, то він мені признався, що був слідчим в українських справах, що знає наш рух. І дав зрозуміти, що він українець: "Я Півень, з Кубані, з Азова." І ще мені рекомендував (і мав рацію, до речі): "Грицько, не їдьте на Україну. Ви любите ліс, ви звикли до лісу." Радив їхати в Алтайський край: „Там між горами є озера, там є там українці, виселені ще колись, яблуневі сади в долинах, досить тепло, зима не така жорстока – там тебе ніхто не вчепить, будеш собі жити. А приїдеш на Україну, то тебе будуть чіпляти і робити з тебе агента. Ти маєш добру репутацію, люди різних націй тебе поважають, то буде морока”. Пам’ятаєте, тоді вже були отряди?
В.О.: Так. Отряди і бригади.
Г.Г.: У кожному бараці був отряд. Отрядний раз на чотири місяці зачитував характеристику. Яка була моя характеристика? Тішуся такою характеристикою: "Григорий Герчак занимается разносторонним самообразованием, уживчив в обществе, находит контакты с разными национальностями". А я дійсно співав пісні, знав пару сотень слів різних мов, мене узбеки і грузини поважали. "Работает хорошо". Я кажу, що то добра характеристика. А Пєвнєв каже: „Ні, це якраз погана характеристика: такі, як ти, з усіма вживаються, мають контакти, всі тебе люблять – тебе будуть на агента брати”. До речі, так і було – мене морочили, аж я почав сивіти. Я вийшов на волю майже сивий. І в Києві мене викликали весь час. Кагебісти мені навіть смертю загрожували: то мене міліція, то мене хулігани вб’ють. То було страшне, я не знав, що мені робити. Але то вже інше питання.
Я так думаю, що Пєвнєв стукачем у лагері не був. Він казав, що його в Москву не пустять, як він звільниться, що матиме право жити не ближче, ніж за сто кілометрів від неї.
В.О.: Він мав якийсь серйозний гріх перед совєцькою владою, так?
Г.Г.: Він цього не казав, але ви поставили добре запитання. Він бачить, що я язик за зубами тримаю, то сказав, що був двічі засланий у Німеччину. Він знав німецьку мову перфект. Його послали в якесь місто як туриста. Розвідка знала, що за совєцькими туристами треба слідкувати. Він мав інше прізвище, ходив з туристами і повів їх піти подивитися якийсь архітектурний пам’ятник. Саме там він мав щось комусь передати. На перший раз це вдалося. А на другий раз він тільки відійшов набік, а троє в цивільному: "Майор Пєвнєв, просимо покинути за такий-то час Німеччину". Не арештували, але коли повернувся, то його судили.
У 1963-65 рр. почали привозити в до нас партійних працівників, голів колгоспів, які розказували в’язням, як добре жити. Привозили й тих, що сиділи в лагерях і звільнилися. Закликали нас добре поводитися, каятися, щоб і нас звільняли. Почали писати покаяння досить великі люди, їх дійсно звільняли, терміни їм зменшували. А в лагерях почали створювати так звані СВП.
В.О.: "Совет внутреннего порядка", або ж "сука вышла погулять".
Г.Г.: То точно. Вони червоні пов’язки носили, за це їм зменшували термін. Я пам’ятаю, вийдуть вони з тої контори, всі з пов’язками. Ще на закритий режим зганяли нас слухати члена бандерівського проводу Лука Павлишина, ще одного колимського політв’язня, який хворів на силікоз, – Василь Жогло. З тим Павлишиним приїхав поет Іван Гнатюк. (Гнатюк Іван, нар. 27.07. 1929 – п. 5.05. 2005. Заарештований 27.12. 1948, ув’язнений на 25 р., звільнений 6.02. 1956. Письменник, лауреат премії ім. Т.Шевченка 1999 р. – В.О.). Нас усіх повиганяли з камер у клуб-їдальню, ми посідали, а вони на сцену виходять, з ними кагебіст, щоб вони щось інше не сказали. То вони виступали.
В.О.: Є книжка Гнатюка Івана "Стежки-дороги. Спомини", видана 1998 року. Треба буде пошукати, чи є там про це хоч щось. Бо не ви перший мені це розказуєте. (Про виступи перед в’язнями табору №7 у Соснові Луки Павлишина, Тараса Мигаля та Івана Гнатюка у книжці: Ярема Ткачук. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: Сполом, 2004. – С. 111 – 120.).
Г.Г.: На штрафному 307-му в Сибіру я так підупав був. Деяким посилки йшли, а я не хотів бідну маму турбувати за таке, то я все їй брехав... До речі, мама зберігала мої листи, вони є, і я деяким хлопцям читав: "Мамо, я дуже добре живу, я маю що їсти. Не висилай мені". А потім у тому штрафному я дійшов до того, що серце ставало. Одного разу мій приятель – литовець Пятрас Струмило – отримав посилочку. А пам’ятаєте, був такими великими кавалками цукор. Пятрас той цукор розбив, я взяв, сиділи литовці в курилці, чайок пили, грали в шахи. Ми п’ємо ту жолудеву каву з тим цукром, якісь там тістечка були. І раптом мене щось нудить – у мене того ніколи не було. І серце до того не боліло. Дивлюся, а вікно так пішло-пішло вгору. Я ще мав пам’ять, заклав той цукор у кишеньку, а далі вже не пам’ятаю. Я впав, литовці взяли мене на дошки, понесли в санчастину. То литовський барак, там кожна нація жила в окремій будівлі. Несуть мене, а там хлопці грали в волейбол. Мені вже так світло – я все побачив червоним, як через червоні окуляри, і слух у мене появився. Я чую, що питають, кого це несуть. "О, Гриша!" І дивуються. А потім знову нічого нема.
Принесли. В лагері був такий „лєпіло” – лікар, Петро Дужий, колишній редактор бандерівського журналу „Ідея і чин”. Він мав добру освіту, в Празі закінчив університет, і в лагері був як "придурок" – так у лагері називали тих, хто в „теплому місці” прилаштувався. Приносять мене до нього. Я вже навіть трошки почав бачити. Він зігнувся наді мною, дав мені нашатирного спирту – і все як рукою зняло, я вже чую й бачу. Щось він мені там дав, я до бараку пішов. Там хлопці сіли на не викорчувані пні. Там ліс колись вирубали і мали барак будувати. Я теж сів-присів коло них. Хотів встати, а мені запаморочилося в голові, я знову впав. Потім пішов у барак, але лікареві сказав, що я знову впав. А там сидів Михайло Колесник зі Львова. До нього на побачення приїжджали, посилки йому йшли, і в нього була глюкоза. Коли почали казати, що мені треба дати глюкози, то Михайло Колесник сказав: „У мене є глюкоза”. А в мене нічого нема, бо я ж від посилок відмовився, щоб маму не тривожити. Пішли до Дужого і попросили дати мені глюкози. А він: „Я лікар, я знаю, він молоденький, то йому мине, глюкози не треба”. Прийшли Колесник і покійний Сорока Михайло Михайлович, притиснули того Дужого. Приходжу до нього, на прийомі сидить Сорока Михайло Михайлович. Я прийшов на перший укол. Дужий каже: "О, в Грицуня серденько слабе, я йому дам укольчик". А я собі думаю: „Знаю, чого ти мені той укол даєш, – бо тебе притиснули”. Потім, коли в сибірських лагерях пішла мода писати покаяння, багато хто написав, і Дужий написав, його звільнили, дали йому за це роботу на Дніпропетровщині. Працював він десь у лабораторії. Він із тих, хто казав свого часу, що тепер уже не варто мучитися, що вже все минуло, що треба писати покаяння.
Почали приїжджати агітатори – їдуть-їдуть агітувати, вже колишні в’язні їдуть, і хто тільки не їхав. Писали каяття, і дійсно людей звільняли. І до мене вчепилися, але в мене справа така, що я не видав багатьох людей з колишніх опришків. У тих людей були вбивства або замахи – вони стріляли та не вцілили одного уповноваженого Каукова, поранили в ногу. Ці хлопці на той час уже поженилися, родини мали, живуть і досі. Якби я їх видав, то їм би зразу розстріл дали. Я не сказав цього на тортурах, а чекісти здогадувалися і це прийшли, щоб мене заламати, кажуть, що в мене "дело с концами". Я навіть коли звільнився, то думав: „Боже мій, що як хлопців притиснуть і вони признаються, тоді й мене потягнуть, бо я причетний до того”, – я дуже цього боявся.
Майор Святкін, мордвин, який від КГБ обслуговував наш табір, він з другого боку тиснув: "Осуди бандеровское движение!" Я кажу, що я не бандерівець, що я тільки з ними співпрацював, я присяги не складав. Викликають раз, другий. Я кажу, що каюся того, що зробив, а засуджувати не буду. Тобто не напишу, а виступлю, бо то треба було по радіо виступити. Володя Островський, з яким ми сиділи в смертній камері, розносив ліки по камерах там – ми з ним оба виступили. Правда, він мені поміг: сказав, що "махровим" націоналістом я ніколи не був. Я запитав його, що те слово значить, і він сказав, що то значить "повним націоналістом". Вони те по лагерному радіо прочитали. ...
В.О.: Хто прочитав, Островський?
Г.Г.: Ні, це прочитали кагебісти, лагерна обслуга, що керувала тим радіо, що в кожній камері було.
В.О.: А чий текст?
Г.Г.: Вони записали. Правда, я казав, що націоналістом я не був. А що я погано зробив, що ці вбивства були, то я покаявся. Той текст вони трошки переробили, і то хитро зробили. Це російською мовою було. Коли прийшов у камеру, то мені один латиш пояснив, що "махровая роза" – а він якраз квітникар, – то є повна роза. Тобто я повним націоналістом не був. Такий був у мене виступ. (2 жовтня 2003 року Г. Герчак додав: „Там я сказав, що написав покаяння. То моя мама колись написала на помилування за мене. І мій подільник просив мене, щоб я теж писав. Мене часто питають: „Чому вам не зняли термін? І не таких звільняли.” Я кажу: „Покаяння – це не осудження. Це треба було осудити націоналізм чи якусь партію, до якої ти належав. А я написав лише, що більше того робити не буду.”)
Я ще не закінчив про те, як виступали Гнатюк з тим Павлишиним. Павлишин виступав досить добре, націоналізм він не критикував. Правда, було таке, що не варта була та боротьба. Хтось йому з аудиторії казав, що от пишуть у газетах, що ви грабували людей – хтось із росіян сказав, бо російською мовою. То він каже: "Так кажуть, пишуть у газетах, що ми грабіжники, золото забирали". І він показав мізинець: "У мене й оціцько золота не сховано ніде. Ми вийшли бідні з тої боротьби". Оце я пам’ятаю дослівно. Потім йому кажуть: „Ви на волі, а ми тут мучимося. От бачите, до чого нас довели: голодом морять, роботи тяжкі, а які умови в камерах!” Він сказав: "Я трубитиму в усі труби, я впевнений, що вам полегшає, що термін вам знімуть." Потім Гнатюк сказав, що він друкується, що добре живе. Було запитання з аудиторії: "А як вас друкують, якщо ви сиділи в таборі?" Я не знав, що то так тяжко друкуватися, але слухаю, що він там каже. А він каже: "Я прийшов у Львів, приніс вірші в редакцію і сказав, що я сидів у лагері, то чи можна мені друкуватися? А той у редакції каже: „Та то нічого не значить – треба тільки, щоб вірш був на рівні написаний”. І так мене друкують". Правда, аудиторія засумнівалася, там була перепалка. Він прочитав кілька своїх віршів, а останній нам дуже сподобався, такий символічний, ніби про в’язнів: що росло дерево квітуче, повіяв вітер сильний, листя розірвав, його понесло кудись у далекі краї, розсіяло з рідних земель. То ми зрозуміли, що це про нас, в’язнів.
Як я вже сказав, 1966 року з особо сторогого переїхали ми на 11-й лагпункт. Тоді виходила така лагерна газета "За отличный труд". Її на волі видавали, вивішували в лагерях на стендах, давали читати в лагері. Там в’язні друкувалися, дехто навіть віршики писав.
В.О.: Її видавало МВД. Вона розповсюджувалася тільки в лагерях. Там була приписка: "Из учреждения не выносить". На Україні така газетка називалася "Трудовая жизнь".
Г.Г.: На 11-му вже був Заливаха та інші хлопці. Тут мені хтось приносить цю газету "За отличний труд", і там моя стаття... Ні, брешу, по-іншому було, забув. Я йду в ларьок – мені є гроші за те, що я щось надрукував у газеті "За отличный труд". А тоді платили гроші, хто друкується. Але я нічого не знаю. Я питаю: "А та газета є?" – "Є стаття, що ти написав." Невеличка така стаття. Це те, з чим я виступав по радіо. Вони там перекрутили. Слава Богу, що там не було критики націоналізму, тільки що вбив чекіста. Вони десь зі справи те взяли. Я сказав, що я не писав статті, я проти того, а хлопці кажуть: "Та не роби того. То вже один протестував, що він не нічого писав, хотів правди добитися – і пішов у криту тюрму". Я не писав, але, звичайно, причина була, що радіо прочитали. Отака була штука.
Довго спокійно я не прожив. Послали мене вантажити вугілля. Я почав упиратися від роботи, не хотів робити. Когось я там обізвав – і посадили мене в ізолятор на 15 діб. Кидають у найгіршу камеру, там було дуже холодно, ні нар, нічого. Сидить там якийсь наколотий злодій. Він уже мав політичну статтю, але раніше декілька разів суджений за злодійство.
В.О.: „Став на політичну платформу”.
Г.Г.: Так, якщо вори хочуть його зарізати, то його всюди заріжуть. От його й кидають у політичний лагер. Вони нам мороки завдавали в політичних лагерях. Я так на нього кошуся, а він на мене коситься. Потому він запитав мене хто я, за що? Я сказав, що політичний. Щось він шукає, витягує кусок леза і до мене: "Я сейчас буду резаться". Я тоді стаю до стіни: в разі чогось – я трошки знаю прийоми, ногою його вдарю, щоби не порізав мене. Але, дивлюся, ні – він ріже себе, аж так тріщить – тупе лезо було, чи що. Боже, як кров пішла...
В.О.: А що він порізав?
Г.Г.: Ту вену, як вона називається? Що в передпліччі. По стіні кров як пішла – так б’є кров. Він так затиснувся, а кров так – ш-ш-ш-ш. А потім вже менше, і запах крові, в камері холодно – і такий запах.
В.О.: Він що, одну руку порізав?
Г.Г.: Одну, в одному місці. "Но ты не кричи и не стучи." Я махнув головою, що не буду, але й шкода людини. А він уже не може стояти, кров тільки так – вжух-вжух – видно, як серце б’ється, все менше, менше. А потім він вже як спить. І так, мені видалося, ніби благальний погляд: та постукай. Може, йому вже прийшов кінець, помирає, то дійсно треба постукати. Я й думав постукати, але коли він уже знесиліє, щоб на мене не напав. Дивлюся, тільки кров – щух-щух – менше, менше, і в нього такий благальний погляд. Я сильно стукаю в металеві двері. "Чего ты там?" Я кричу: "Начальник, человек помирает!" – "Что случилось?" – "Порезался!" Прийшов, подивився на ту кров: "Что ты, сука, падла, – матом на мене, – ты что, не видел?!" Я кажу: "Я спав". А я мав спати, на ніч приносять ті дошки. Він на мене кричить, швидко дав сигнал, із лагеря прибігли ті коновали, медики. Мене зразу забирають звідти і кидають у загальну камеру, де сиділо десь із вісім чоловік. Там вже легше було, хоч нари були.
Відсидів я тих 15 діб і пішов на роботу. Такий брудненький светр на мені, вантажу вугілля в котельну, а котельна така велика, що опалювала, мабуть, ціле містечко Явас – ішли звідти труби з гарячою водою. Ми вантажили вугілля у вагонки, інші в котельну возили і палили те вугілля. Це називалося вугільне поле – там гори вугілля. Рукавиці брудні, обличчя брудне.
Раптом прибігає „воронок”. „Воронок” – це посильний, що викликає в штаб, бо в робочій зоні також був штаб. Там і головний інженер, і начальник зміни, і кабінет кагебіста. Кабінету КГБ там, може, й не було, я вже не пам’ятаю. "Хто Герчак?" – "Я". – "Вызывает главный инженер". Я збираюся йти, а хлопці кажуть: "О, може, він хоче, щоб ти начальству щось намалював – то слава Богу, буде менше роботи, малюватимеш їм трьох мисливців чи щось таке." Була така думка. Я йду туди, він нічого не каже: "Садись здесь". Я сів, дивлюся, що на всіх дверях написано, де хто є, а в цього "главного инженера" нічого на дверях не написано. Чекаю-чекаю – "Заходь". Заходжу, дивлюся – капітан, такий повненький, невеличке черевце. І до мене – "Грицьку!" – мені руку подає. Я кажу, що в мене брудна рука, а він її тисне. Я так усміхнувся. "Ти не впізнаєш?" – "Ні". – "У тебе цілі зуби – а в мене вже нема". – "А звідки ви мене знаєте?" – "Та ми ж побратими – ти в мене стріляв, а я в тебе." А він, виявляється, був тоді старший лейтенант і начальник опергрупи, і були такі випадки, але він більше в мене стріляв, ніж я в нього. Я сідаю, а він: "Ні-ні, проходь сюди, до столу!" Я присунув стільця. Він питає, як живу. Кажу що так і так. Він каже: „Добре, що не розстріляли, бо могли б і розстріляти, але Сталін умер” – те та се. І вербує мене на агента: „Чого тобі, – мовляв, – сидіти?” Він із Тернополя, новий. Кожна нація, яка вела активну боротьбу, мала свого кагебіста в таборі, щоб твоєю рідною мовою говорив. Ви те знаєте. А українці мали аж двох, бо й нація більша, більша боротьба була – один з Києва був, забув його прізвище, а цей був Русин.
В.О.: Може, Гончар?
Г.Г.: Мабуть, ні, я вже не пам’ятаю. Цей каже: "Та ти признаєшся, там хлопці ще сидять, а ті опришки, що з тобою робили акції, вже родини й дітей мають, а ти тут мучишся." А я боюся, думаю, що як ті щось призналися, а там пахне вбивством... А-я-яй... То я мовчу. А він каже: „Хлопці без роботи в Тернополі сидять – ти скажи і вийдеш, нащо тобі мучитися за когось, чого тобі тут сидіти?”. – Кажу: „В мене нічого нема”. Я не знаю – може, він і не хотів, щоб я працював стукачем. Він мусив щось сказати. Ми з ним багато поговорили, я вийшов і розказую це хлопцям. Розказую, як говорив про його вставні і мої цілі зуби – шкода, мовляв, що не вибив тоді. А він мене не бив, інші били, таке було.
Той Русин і начальник опергрупи Тарановський за мною і моїм подільником Юрком Гуцалом ганявся зі своєю групою. Ми тим покійним Юрком були в смертній камері, ходили по лагерях, один другому все довіряли, як брат брату, переговорили багато. Раз ходимо – а я став уже короткозорим, окуляри надів після контузії, було, здається, мінус чотири. А потім тільки в кіно вдягав окуляри. Йдемо так з Юрком, а Русин з такою текою під боком, таке вже пузо в нього: "О, Грицьку, що я бачу – ти в окулярах? Що сталося?" – так розводить руками. А він не знав, що в мене вже очі були зіпсуті. А Юрко Гуцало любив жартувати. Ми "запанібрата" розмовляли, він замість "гражданин" казав "товарищ капитан": "Товарищ капитан, ви не радійте – Грицько в таку фігуру, як ви, попаде легко." – "О, я знаю, він стріляє добре, особливо з короткої зброї". Ходимо й згадуємо, як ми стріляли, як засідка була, коли повстанці тікали, продукти залишили, а він каже, що вони прийшли і поїли ті ковбаси, каже: "Я пам’ятаю, був кулемет, ми його забрали".
А там лікарня була, вільнонаймані санітарки працювали. Дивлюся, що там так вікна мигають. Там був у мене знайомий лікар Звініс, литовець. Каже, що ті мордвинки дивувалися, що кагебіст з лагерниками жартує.

19-Й і 17-Й ЛАГПУНКТИ
1969 року нас забирають на великий етап, на 19-й лагпункт перевозять, у посьолок Лесной. Я на Явасі ще школу не закінчив, то продовжував 11-й клас на 19-му. Там я закінчив школу. Директор був мордвин, забув його прізвище, він колись був офіцер ОББ – "отдел борьбы с бандитизмом". Дуже добра людина, він любив зі мною шептатися, не раз цікавився нашим рухом. Ходив у цивільному. І жінки викладали. Вчився такий Єлін, то цікава штука. Він був утік через кордон до Німеччини – багато таких було, але їх німці повіддавали. Він багато розказував про німців. Одного разу інші вчителі питали його про Німеччину, а той директор зайшов, слухає й каже: "Что ты, Елин, врешь?" Вони ж той формуляр дивляться. "Тебя немцы выдали потому, что тебя устроили на завод, а ты воровал из одежды в раздевалке часы, деньги, тебя засекли, а после не хотели в тюрьме держать и передали."
Ще був такий випадок на 19-му. Там стояв невеличкий старенький БУР.
В.О.: Знаю, де це. Я в 19-му сидів з 12 квітня 1974 року.
Г.Г.: Було там таке підвищення, а під долівкою було порожнє місце. Хлопці там робили підкоп – залазили і робили дірку аж попід запретку. Землю було де викидати, бо долівка вище, простір був порожній. Щоб ніхто не чув, то я там з одним приходив, грав на гітарі, ми співали дуетом. Тікати я не думав, ми лише співали, щоб там не було чути, як вони гупають. Потім там один хлопець із Чернівців заламався, і вони той підкоп...
В.О.: А хто підкопував?
Г.Г.: Там був Йосип Тереля, їх там ціла група була. Утекли б вони далі чи ні, але з зони втекли б. (Тереля Йосиф. Нар. 27.10 1943, політв’язень в 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87).
В.О.: А вдалось це їм чи не вдалось?
Г.Г.: Не вдалось, бо один видав. Вони вже до запретки докопали. Їх судили. Шкода, що їм це не вдалося.
В.О.: А скільки їм дали – по три роки, мабуть?
Г.Г.: Я вже не пам’ятаю.
В.О.: Йосипу Терелі теж дали?
Г.Г.: Так, звичайно. Покарали й мене. Перевезли тоді нас, таких рецидивістів і особливо небезпечних, як я, на 17-й лагпункт. Це де Сорока сидів, Масютко (Масютко Михайло, нар. 18.11. 1918, Чаплинка на Херсонщині – п. 18.11. 2001. Іст-філ. ф-т Запорізького педінституту. Письменник. Увיязн: 1937-42, 1965-71. Книжка спогадів “У полоні зла” (1999), оповідань “Досвітній сполох” (2003). – В.О.). Але в той другий, де пара бараків.
В.О.: Це 17-А.
Г.Г.: Так, може бути. Місця там не було, нас поселили в цеху. Цех був великий. Туди нари занесли. Там так погано було, казали, що нас хочуть постріляти. Такі ходили чутки. Ми жили в цеху, в робочій зоні, а їсти нам приносили в бачках з житлової зони, де й клуб був. На роботу спочатку не гонили, а потім почали гонити. Я займався бігом, робив трошки зарядку. Хтось стукнув, що я бігаю, бо стукачі були, і на роботу за зону мене не пустили, щоб не втік, бо я ніби готуюся тікати. Там, до речі, Євген Пришляк сидів з нами. (Пришляк Євген, нар. 1913 – 1987. Член ОУН з 1929. 1936 р. засуджений польською владою на 6 р., звільнений 1939. З 1943 очолював боївку, СБ округи, з 1950 – провідник ОУН Львівського краю. 22.01 1952 схоплений НКВД і засуджений до кари смерти, з заміною на 25 р. 10 р. провів в одиночці Владимирської тюрми, решту в таборах Мордовії та Пермської обл.. – В.О.).
Пам’ятаю, почали будувати в робочій зоні якийсь двоповерховий завод. Ми на тому заводі робили. Начальник лагеря був Гаркушов. Він був Гаркуша, українець. Не раз ми, як вихідний, з таким Мазуровим з Дніпропетровська, що за українську мову сидів, вийдемо і співаємо на другому поверсі цього недобудованого цеху. Там така луна, мордвинці стануть за зоною і слухають – такий концерт ми їм давали.
Там ми сиділи. Перестали лякати, що нас будуть стріляти в лісі. Нас уже поселили в житловій зоні. А робоча зона була через пліт – пам’ятаєте то?
В.О.: Так-так, я в 17-А був від 30 жовтня 1975 року.

УРАЛ, ЗОНА № 36. ЕКСЛІБРИСИ
Г.Г.: Довго ми там не посиділи, бо нас вибрали, не знаю за якими ознаками, – і етапом на Урал вивозять.
В.О.: Це якого року?
Г.Г.: Сімдесят другого. Нас у Кучино привезли, в 36-й лагер, 17.07.1972 року. Там я вже сидів з дисидентами. Дуже багато нових людей нових – Євген Сверстюк сидів (Сверстюк Євген Олександрович, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. – В.О.), євреї Семен Ґлузман (нар. 30.09. 1946, ув’язнений 11.05. 1972 за ст. 62 ч. 1, 7 р. увיязнення та 3 заслання. Нині Голова Асоціяції психіятрів України. – В.О.), Менделевич, Ар’є Вудка, єврей з Литви Ґрилюс, і ті, за літакову справу, Макаренко сидів.
В.О.: Там „самольотчиків” було багато було.
Г.Г.: Так-так. Сидів один майор-льотчик, Димшиц, сидів і Залмансон. Добрі хлопці, до речі.
В.О.: У Мордовії на 19-му сиділи „самольотчики” Лассаль Камінський, Михайло Коренбліт, Анатолій Азерников, художник Борис Пенсон, на 3-му Ізраель Залмансон...
Г.Г.: Я Залмансона і Димшиця пам’ятаю, бо дуже часто ми з ними говорили. Почали привозити до нас і росіян. Серьожа Ковальов з Сахаровим близький був, він сам учений-біолог. Дуже нам підняв дух Левко Лук’яненко. (Лук’яненко Левко, нар. 24.08 1928, ув’язнений 20.01. 1961 на 15 р. за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки. – В.О.). Ми такі вже були впалі духом, що боротьби нема, ми боролися, а зараз ніхто не бореться. Навіть Кампов, це колишній комуніст, прийшов – пам’ятаєте, з Закарпаття?
В.О.: Так, я його теж записував. (Кампов Павло Федорович, нар. 21.09.1929, з Закарпаття. Математик, публіцист, правозахисник. У 1970 р. з ст. 62 ч. 1 КК УРСР ¬– 6 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Карався в Мордовії, на Уралі, в Томській обл. У 1981-89 – за сфабрикованим звинуваченням у шахрайстві. Зараз живе в Ужгороді. – В.О.).
Г.Г.: Він математик, майже сліпий, погано бачить. Прийшов, такий легковірний, признався, що він колись був комуніст, а на нього зеки: "Ти, комуніст, падло!" Особливо шурики. А я до нього добре ставився. Він написав мені листа: „Грицьку, я пам’ятаю, як ви до мене добре ставилися, коли всі звинувачували мене, що я комуніст”. А він був легковірний.
Коли вже була підписана Гельсінкська угода – ми ще всього не знали, але деякі зеки знали і відмовлялися працювати, тому що політв’язень має таке право. І Роман Гайдук, десь він з Івано-Франківщини, молодий, не знаючи, чим то пахне, відмовився і не виходить на роботу, бо є права людини, політичний в’язень має право не працювати. Його шукали-шукали, а одного разу знайшли. То був вихідний чи що, ми вийшли надвір, а його ведуть. Він не хоче йти. Біля нього лікар і купа наглядачів, вони його за руки. В нього аж жили на голові видно, він кричить, а Кампов: "Що ви дивитеся – рятуйте його! Як вони знущаються!" А зеки стоять і дивляться. Там хто що каже, але ніхто не кричить, що рятуйте його. А до Кампова підійшли, подивилися на бирку – "А, Кампов? Пішли”. Він не знає, що то значить. Вони відправили Романа Гайдука, а потім за Кампова: "Собирайся!" І в ізолятор його. Він надивився на той ізолятор, виходить: "Грицько, та то фашисти!" А він такий повненький, низенький. "Як вони знущаються! Який я тоді комуніст!"
В.О.: "Та нема такої ідеї, щоб за неї в тому карцері сидіти!" – так про нього розповідали.
Г.Г.: Так-так. У тій зоні, на 36-му, я вже трохи мав екслібрисів, бо почав я їх робити ще на особливо суворому, коли в камері все забрали і вже не було чим рисувати. Пам’ятаю, Славко Гасюк, а він був такий інтелігентний, каже: "Не журися, Грицьку – є такі нові форми мистецтва, як екслібрис". Я знав про екслібрис, але подробиць не знав. Він дістав якісь журнали, латвійські чи що, де були екслібриси. Я подивився, як треба шрифти компонувати і образ, характер власника екслібрису. Я почав рисувати екслібриси – перший нарисував Ярославові Гасюкові. Тоді ще були не кулькові, а авторучки. Вийшовши на 11-й, почав робити лінорити, мені різця і лінолеуму дістав Заливаха. А потім я вже на 36-й їх багато зробив, вже мене й охороняли. Пам’ятаю, там була кузня в робочій зоні, я там зробив собі різець без ручки, тільки ганчіркою обмотував і ховав його між пальці, в разі чогось. Десь мені дістали лінолеуму, я вже вирізав екслібриси багатьом хлопцям, вже в мене виходило досить професійно. Пам’ятаю, були такі випадки, що неділя (а в неділю давали на годину більше спати), а я встаю ще раніше, ніж на годину, наливаю в чашку тої кави з жолудів, що днювальний приніс, сідаю за тумбочку і пишу листи – ніби я листи пишу, а насправді ріжу екслібрис і оком кошуся на двері, щоб не бачили надзирателі. В’язні сплять, бо стомлені, мають у неділю можливість трошки виспатись, а я ріжу й ріжу. Раптом ідуть наглядачі, старший надзиратель – я швидко різець і вирізаний на лінолеумі екслібрис кидаю в чашку. А як іде начальство, то треба встати. На столі в мене листи від мами, ніби я відписую. Я встаю і кажу тихим голосом, щоб в’язнів не будити: "Здравствуйте, товарищ начальник!" – "Здравствуйте. А что это вы, Герчак, – подивився на бірку, – пьете чай, если с вами начальство говорит?" – "Это, гражданин начальник, не чай, это кофе". – "Вы договоритесь!" І вже почав кричати, а в’язні привстали. А надзирателі кинулися дивитися, що я там пишу – листи до мами і від мами пара листів. І так пішли. Це я просто кажу, як доводилося ховатися з тим, якщо вирізаєш екслібрис.
А потім уже не було фарби, не було чим друкувати. У робочій зоні була кузня, я там десь дістав гуми, і, щоб коваль не бачив (там був такий Нездійминога), що я палю ту гуму, хлопці його спеціально запрошували на чай, на чифір, бо той любив пити. Він ішов пити, а я викликався чергувати. Ми гуму швидко кинули в горнило, гума горить, а там зверху бляха, і сажа туди осідає. Ми її згортаємо в посудину, потім дістаємо олію і від крему для взяття порожню металеву коробочку, я туди ту фарбу з сажі набиваю, а вона пахне кремом – нібито крем. Закриваю – і вже є фарба. Ніби щітка для взуття, і коли я друкую, то руки брудні. Я вдаю, що ніби взуття почав чистити, все кремом пахне.
Пам’ятаю, одного разу друкую, а тут ідуть надзирателі. Коли я друкую, то завжди були пости – або Чорномаз, або Сапеляк на посту стоять. (Чорномаз Богдан Данилович, нар. 9.02. 1948 р. у с. Стегніківці Тернопільського р-ну Тернопільської обл.. Ув’язнений в Умані 13.07 1972 р. на 3 р. за ч. 1 ст. 62. Історик; Сапеляк Степан Євстахович, нар. 26.03 1952. Член Росохацької групи, заарештований 19.02. 1973, 5 р. увיязнення і 3 р. заслання.Поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка 1993 р. – В.О.). Мені дають сигнал, що йдуть наглядачі – і я вже чищу взуття, а все те заховав. Чищу взуття, стоїть той сморід, вони заходять: "Что это Герчак так чистит?" А Садо, ассірієць, каже: "На свободу, гражданин начальник, готовится". – "А-а, надо еще немножко посидеть." І вийшли, а я потім далі друкую, роблю відбитки екслібриса. Отак треба було ховатися. Щоб перевезти їх на свободу, передавали серед книжок. Часто я так друкував, що з одного боку сторінка чиста, а з другого текст надруковано, так що вони думають, що то ілюстрація на книжці, коли так швидко переглядають ті книжки. А потім на волі їх вирізають. Я тепер уже зібрав 72 екслібриси з тільки з ув’язнення. Я на 36-й зоні їх багато зробив – зробив на день народження, просили хлопці, Лук’яненкові, Сверстюку, євреям деяким.
Дуже було приємно сказати, що я тоді навіть почав українську мову шліфувати – бо вже так було, що навіть думати почав російською, – а тепер все запитую, записував собі в кишеньку, і так вивчав мову.
Займався я тоді музикою, склав пару пісень. Я й раніше складав. Пам’ятаю, Сапеляк до психлікарні потрапив, і треба було перевозити його вірші. Хтось привіз кілька віршів...
[Кінець доріжки]
..., казали, якийсь хлопець написав, що в дурдомі. Це Сапелякові передали, він якраз тоді почав писати вірші. Сапеляк дав мені... [збій запису]. Я прочитав, мені два сподобалися, і я запитав, чи можна пісні скласти, – це "Етапи, етапи" і "Бийте, куранти, мажорний лад". Я склав мелодії до тих віршів. Ми знаємо, хто то написав, але я не казав, що це я сам склав пісні, бо за це я міг бути навіть покаранаий, що проти влади щось складаю. То я просто казав, що десь там чув від українців награні пісні. До речі, коли я вже звільнився, прийшов до мене Зенко Красівський і ще хтось. Вони вже їхали до Львова, а я працював у ПТУ, і вони прийшли до мене. Я з Красівським не був знайомий і кажу: "О, а мені вже хтось сказав, Сверстюк чи хто, що це Красівського вірші". А коли познайомилися, то я сказав, що на ті вірші дві пісні склав. Він ледве згадав, коли я сказав "Етапи, етапи, дороги далекі..." – „О, пригадую, пригадую...” Оце таке було.
Я там співав пісні під гітару. У мене був приятель Іонас Каджіоніс, литовець – він також підпільник, і жінка його сиділа, і він. Дуже подібна доля, як у нас, бо й вони в похідні групи ходили. І він вивчав українські пісні, а я литовські. Він гарно співав першим голосом, а я другим, гітару – і співаємо. Співаємо, нас обступлять литовці та українці, і було дивно, що литовською, українською мовами... Пам’ятаю, було таке трошки неприємне і смішне для нас. Я його навчив співати українську пісню "Шумить ліщинонька, шумить гай зелений". Одну українську, а другу литовську. Пам’ятаю, він співає: [Нерозбірливо литовською], і це було приємно всім литовцям.
Був такий Тимо Гавастик. По-російськи на нього Хавастик казали, бо в російській нема "г". Він диригент військового хору, 16 років музикою займався. Він писав музику, мав кларнет і грав на ньому. Як напише музику, то йому треба акомпонувати, щоб перевірити. Одного разу він на кантелі – це естонський інструмент типу гуслів, а я на гітарі переборами граємо. Естонці нас обступлять, а ми граємо. Пам’ятаю, як він приходить до мене, а я знав пару десятків слів по-естонськи. Приходить, а я на верхніх нарах у неділю щось рисую – тоді був тільки один вихідний день, – каже по-естонськи: "Тервіст, Кріса” – „Здоров, Гриша". – „Пойтем храт”. – Він запрошує грати в шахи, а я кажу, що я щось тут рисую і не маю часу. Він тоді бере мою гітару і грає на ній акорди. Я тоді злізаю і йду грати. А коли вже розіграємося з ним удвох, нас естонці обступлять, і я вже забув, що я не маю часу. Отак було з естонцями.
Хочу сказати, що там заяви, покаяння часто вивішували на стенді – там коло їдальні чи в їдальні такий стенд був. Одного разу появилася там заява – покаяння Івана Дзюби. (Дзюба Іван Михайлович, нар. 26.07.1931. Один з лідерів шістдесятництва. Автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений. за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. У жовтні 1973 звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Заява опублікована в „Літературній Україні” 9.11. 1973 р. Звільнений 06.11 1973. – В.О.). Євген Сверстюк, бідний, так переживав, що аж по лиці було видно, схуд. А був такий надзиратель Рак, капітан чи хто він, не пам’ятаю, старший надзиратель, трохи знав українську мову – кажуть, він з Одеси був. Хтось йому стукнув, що Євген так переживає. Я пам’ятаю, Євген казав: "Боже, я не сподівався, що Іван на це піде – я думав, що Іван за Україну готовий лягти на плаху". Отож одного разу іде Євген, а йде Рак і так єхидно до нього: "Господин Сверстюк, ви так упали з лиця! Що з вами сталося? Ви захворіли?" А Сверстюк якось так йому відрізав, не пам’ятаю дослівно, – мовляв, що вам до того, що зі мною сталося. А до Сверстюка вони взагалі чіплялися. Пам’ятаю, Сверстюк дуже любив чистоту і все прав свою робу зеківську, що вона аж побіліла від того, вицвіла.
В.О.: Вицвіла, бо він ще й содою прав.
Г.Г.: Мало хто так прав. Дуже любив чистоту, тому прав. То вони не мали за що вчепитися: "Сверстюк, почему вы не по форме одеты?" А він нормально вдягнений, навіть нашивка є, – а колір інший. А їм аби вчепитися до такої людини. Потім Сверстюка взяли на етап. Як тільки Сверстюка забрали – до нас етап: Ігор Калинець, Іван Світличний, Семен Ґлузман, Марченко Валерка. (Калинець Ігор Миронович, нар. 9.07. 1939, ув’язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р.; Марченко Валерій Веніамінович, 16.10. 1947 – 7.10. 1984, журналіст, ув’язнений 25.06. 1973 на 6 р. і 2 р. заслання, вдруге як член УГГ – 21.10 1983, 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Помер у тюремній лікарні в Ленінґраді. Похований на Покрову 1984 у с. Гатне під Києвом; Світличний Іван Олексійович, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув’язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно. – В.О.). Здається, з 35-ї зони вони прийшли на тридцять шосту. Нам знову було цікаво – нові люди, є з ким говорити.
Пам’ятаю, зі Світличним був такий випадок. Світличний масу книжок привіз, то ми з Сапеляком допомагали йому нести. Занесли йому, бо Іван слабуватий був. Я тоді жив із Світличним в одному бараці, а потім нас розвели. Світличного послали в пральню працювати. Одного разу обшук зненацька, а Світличний, видно, мав якісь секретні записи, антирадянщину в кишені, і вже надзирателі майже чують, як він мені каже: "Грицько, в кишені цидулка в мене в тілогрійці". Там українську мову не всі знали. Треба було її взяти. А як взяти, якщо вони вже бачать? Я тоді швидко тілогрійку Світличного на себе, ту записку зім’яв і заховав. А вони могли побачити, що інша нашивка на тілогрійці. Вони до Світличного, почали шукати, я переховав, і якось то пройшло. То був такий випадок, що я цидулку Світличного врятував. Пам’ятаю, там на аркуші зі старого зошита щось було написано. Я йому передав, і так то обійшлося, а була б велика біда, якби знайшли.
А ще одного разу було таке зі Світличним, уже в іншому бараці. Я жив у другому бараці, але він в одній секції, а я в сусідній. Раз Іван Світличний потрапляє в БУР, не пам’ятаю, за що. Вони знали, що Іван Світличний пише такі матеріали, що передаються таємно за зону і вони опиняються за кордоном. Ті матеріали були в Івана Світличного, він з БУРу переказав, де вони знаходяться – у якогось литовця, що може, їсти приносив. Він довірився і переказав, щоби я пішов або Павло Строцень – також з Чортківщини – забрали ті записи. Отож ми пішли, пам’ятаю, обидва, посідали так на ліжка, бо Строцень не з нашої секції. Ніби книжок якихось шукаємо. А ті записи були заховані в баночці в цукрі, їх там було досить багато. Їх із цукру забрали, заховали, а потім прийшов обшук. Так що Світличний від великого лиха врятувався.
Сидів також Левко Лук’яненко, ми з ним часто говорили. Пам’ятаю, в нього день народження був, а я не знав. Він в іншому бараці жив. Хлопці попросили, щоб я йому зробив екслібрис. Я знаю, що Левко такий бойовий, незламний, то я намалював козака, що їде з шаблею в бій.
Пам’ятаю, як Левко звільнявся. Намучився в лагерях... Ми, десь десять осіб, вийшли з ним, останній раз розмовляли. А серед в’язнів багато стукачів, не знаєш, що з ким говорити. А ми як старі підпільники, то дотримувалися конспірації: одне думаємо, інше говоримо. А він раптом каже: "Хлопці, я звільняюсь, і тільки звільнюсь, далі буду правозахисний рух вести. Я впевнений, що буде полегшення". А мене так як струм ударив: думаю, Боже, що він говорить! Отакий був Лук’яненко Левко.
В.О.: Він звільнився в січні 1976 року.

ЗВІЛЬНЕННЯ
Г.Г.: Я так полюбив тих дисидентів, я стільки в них брав інформації і вчився. Правда, вони і в нас довідувалися дуже багато. Пам’ятаю, що Семен Ґлузман дістав якусь плівку – я не хотів би, щоб подумали, що це я, але вже приблизно знав. Писали дрібним шрифтом, робили капсули і за зону інформацію передавали. Її треба було ковтати, по тому вона виходила, на волі її переписували і передавали за кордон. Такий складний шлях. Іноді навіть вірші передавали. Але чекісти здогадувалися. Один з дисидентів, росіянин, розповідав, що його викликали на допит. З вахти прийшов і каже, що тепер, як будуть звільнятися, то можуть навіть спеціальним рентґеном перевірити, чи є щось у шлунку. Отож я вже здогадуюся, що чекісти знають, що таким способом перевозять. Люди вже боялися перевозити. Це робили такі капсули, обгортали якоюсь плівкою. Це треба Семена Ґлузмана спитати, я також того точно не знаю. Як цибулька – так одно на друге, одно на друге. Якщо воно вийшло з тебе, ти його облупив, помив, ще раз ковтаєш. І так можеш декілька разів.
Настав час мені звільнятися. Світличний та інші звертаються до мене, чи міг би я це зробити. А якось наскільки їм вірив, хоча знав, що це дуже ризиковано... Стільки відсидів, а перевозити – то ж знову термін.
В.О.: Так, 25 років відсидіти – і назад...
Г.Г.: Так. І я на це йду – наскільки я їх любив і вірив. Скажу вам чесно, я часто думаю, що тепер, звільняючись, я вже того не зробив би. А тоді я наскільки їм вірив! Я нічого не їв, наковтався тих капсул... І я їх привіз їх у Київ Надійці Світличній. В інших там, у Горбаля ночував...
В.О.: Коли ви звільнялися і якою була процедура звільнення? Вас випустили на волю прямо з зони чи етапом кудись везли?
Г.Г.: Ні. Я вам пізніше скажу, як я виходив. То цікаво, як я виходив. Я того наковтався, нічого не ївши. У мене й так була схильність до запору, а то я ще й нічого не їв. Я ще до Стефанії Шабатури заїжджав. (Шабатура Стефанія Михайлівна, нар. 5.11. 1938, художниця-гобеленниця, зар. 12.01. 1972, 5 р. ув’язнення та 3 р. заслан¬ня. – В.О.).
В.О.: Прямо звідти, з ув’язнення?
Г.Г.: Так.
В.О.: Так вона ж була в засланні в Макушино, Курганська область у Казахстані.
Г.Г.: Це також розказати?
В.О.: Розкажіть.
Г.Г.: Ну, добре. Ігор Калинець просить: заїдьте до Шабатури. І дав якийсь лист, що він їй писав. І я, як дикун, не знаючи, як поводитись...
В.О.: 25 років відбувши в неволі...
Г.Г.: Поїхав до Стефанії в Макушино Курганської області. Вона жила в гуртожитку. Приходжу, там питають, до кого йдуть, але якраз там нікого не було, я пішов на якийсь поверх – Калинець сказав. Приходжу до номера кімнати і слухаю. А так тихо, то вночі, слухаю, голос якийсь із-за кордону, чи "Голос Америки", чи ще якийсь – мала на засланні радіо, холера, і слухає. А я тоді легенько – стук-стук. "Кто там?" Я кажу: "З-над Дністра." – "І! Грицько? Зачекайте, зачекайте", – може, була роздягнена. Впускає мене. А вона вже чекала, вона думала, то пізніше буде. У неї навіть було щось мене пригостити, з посилки шкіряна куртка, дорога така, для бідного зека. Навіть винце якесь було, пам’ятаю. Ну, я там багато чого розказав про її колег-дисидентів. Але наскільки я був закоханий у тих дисидентів, наскільки я їм вірив! Це мені просто як диво тепер. Як я тяжко доїхав туди.
В.О.: Нагадайте дату вашого звільнення 1977 року. Заарештували вас 2 грудня 1952 року, то десь ви в ті дня й звільнялися.
Г.Г.: Як можу сказати, як звільнявся. Викликають мене в бухгалтерію. Добре, що я малюнки не вивозив, тільки пару екслібрісів було на книжках. Пару рисунків було. А таємно я не вивозив, це інші в’язні вивозили, я їх і зараз, до речі, збираю. Чорномаз Богдан багато допоміг. Чорномаз уже звільнився, я направлення взяв в Умань. Я в свої терени боявся їхати, щоб не зробили мені чогось. Я взагалі не хотів на Україну їхати, але так полюбив тих дисидентів, а вони кажуть, на Україні таких треба, отож я поїхав. Мені той кагебіст Пєвнєв правильно рекомендував, що їдь в Алтайський край і тебе чіпляти не будуть. А я поїхав, і чіплялися до мене на волі. Але то вже були трошки інші часи, вже йшло до перестройки.
Отож я звільнився, викликають мене в бухгалтерію за зоною дати гроші. У мене в довідці є, скільки там дають на дорогу. Там таку єрунду дають, небагато. А тут я дивлюся, ще якісь гроші – то, вивляється, фонд Солженіцина, і мені ще якісь рублі попадають. Я взяв гроші в кишеню, а як їхати? Треба їхати до Чусової, а я, бідний, не знаю як. Одне слово, хтось мені показує. Їхав якийсь битовик, зупинили його, він завіз мене туди. Я приїхав на вокзал, нічого не знаю. Там сидять і стоять звільнені, битовики з наколками, кудись купа надзирателів їде. Мене бачать і запитують: "Ты что, зек? Откуда ты?" Я не знаю ті битові зони, то мушу сказати, що політичний. – "С 36-й зоны." – "О-о-о, там политические, а что ты?" Я вже брешу, що за бандитизм сидів, бо не хочу казати, що по політичній. – "Какой?" – "Девятый пункт, – кажу, – у меня. Грабили банки – там багато грошей." – "О, молодец, пойдем пить." А я пити боюся, не дай Боже. Дивлюсь, там також купа надзирателів стоїть недалеко. Всі підходять, вітають мене, а рука в мене міцна. – "Ты смотри, 25 лет сидел, а какая рука крепкая!" І так мене обіймають. А я потім дивлюся: там одні щось почали бушувати між собою. Надзиратель підходить: "Ану марш, друзья. Иди сюда, ты политический". І до мене. "Где ты сидел?" Я кажу: "На 36-й". А вони надзирателі з битової зони. – "О, у вас интересно, мы туда на шмон приходили. У всех в головах куча книг, такие интеллигенты сидят." Я так цікаво поговорив, уявляють себе як друзі, і навіть запитали, куди їду. Я кажу, що в Курганську область, місто Макушино. То вони показали, де сідати, я там узяв білет і тоді пересів, їду вже.
Їхав то з одним, то з другим, там пригод таких великих не було. Потім там автобус запитав, автобус мене довіз до того гуртожитку, де жила Шабатура. Я там переночував. Я не міг ходити в туалет, бо боявся, щоб то не загубилося. Ану ж хтось прийде в туалет, скаже: „Чого ти там сидиш?”. То я вночі вийшов, на снігу там десь за кущами... Одно вийшло, то воно таке нечисте. Я приніс, руки мию. Щоб його ще раз не ковтати, ми запхали в зубну пасту. Насилу тільки одно вийшло. Я боявся багато їсти.
Їду до Москви, через Москву їду, нічого не знаю, дивлюся у вікно. То такий вагон, що не купе, а відкритий, плацкартний. А від вікна лавочки такі, я все коло вікна сиджу. У сусідньому купе, чую, румунська мова, два розмовляють. Один виходить, а я підходжу: "Буна дзіва". – "О-о-о, буна дзіва! Дуон диєшті?" – "Добрий день, звідки ти?" А я йому по-румунськи кажу, що з України. – "А звідки ти знаєш мову?" – "Ну, я, – кажу, – навчився." Їм так сподобалося, що вони мене у вагон-ресторан повели. І зразу впізнають, що я зек. Мені, правда, Стефанія Шабатура дала таку куртку зимову з чистої шкіри, а решта з зеківського життя. То смішно виглядало. Один не пішов у вагон-ресторан, а другий їхав з Казахстану, на практиці був, щось там по техніці. Він каже, що бачив там лагері. Ми пішли у вагон-ресторан, він там вина взяв. Я багато боюсь пити, він все мені чарку – "Pro libertate!" – "За свободу!" Пам’ятаю, було таке запитання в нього: він десь чув, що бандерівці проти самостійної Молдавії. То я його переконав тим, що в нас два молдаванина служили в УПА і сиділи. Я йому прізвища сказав, але зараз я вже їх забув. Тоді він переконався. Я йому ще якийсь рисунок подарував, пам’ятаю. То він мені в Москві допомагав переходити на інший вокзал, щоб на Україну їхати.
В.О.: А в Москві заходили до когось?
Г.Г.: Нікуди не заходив, бо я з тим боявся – той запор, то страшне. Мені завдання на Москву не давали, бо це важливіше: перевезти капсули. Пам’ятаю, була одна капсула від Олеся Сергієнка.
І ще був такий дуже цікавий випадок, їдучи з Москви в поїзді. Ми там біля вікна сидимо, і, видно, в мене якийсь вигляд підозрілий. Усі сидять, але бачать, що я зек. Питають, звідки і за що сидів. Ну, я думаю, що вже сахаровщина є, тому сказав, що за політику. Боже, як один на мене напав, якийсь із Вінниці, в галіфе – він галіфе носив, але їхав тому, що хтось там з партійних чинів помер. І одна з Уралу, вона живе в Вінницькій області, з нею чоловік-українець. І як вони напали – не так на мене, як на Сахарова, на Солженіцина – Боже, що вони роблять з тим Союзом! І до мене вчепилися, я почав захищати. Я ніколи не думав, що вступлю в таку суперечку – я думав, що буду їхати і мовчати, бо я стільки відсидів. А я в ту суперечку вступив. Але той підозрілий чоловік мене так ногою, штовхає і показує, що мовчи, мовляв. Я тоді кинув сперечатися і вийшов до вікна. А там стояли дві дівчини, які їхали вчитися з Мурманська чи звідки, мені руку тиснуть: "Мы слышали ваш разговор. Мы в Киеве учимся, мы вас поддерживаем". Отака штука. Потім десь вийшли, а цей сидить і мені легенько попід столиком показує: капітан внутрішніх військ чи міліції, вже забув. Білоруське прізвище в нього було. І він мені руки тисне, тихо показує, що він теж з симпатією ставиться до того. Після того почав мене пригощати. Він їхав у якесь білоруське містечко і віз гостину. Віз гостину, і мене тим пригощав. А я вже мовчу, бо ті двоє звіром на мене дивляться.
Приїхав я до Києва. Це була ніч, темно було. Я запам’ятав, куди до Світличної їхати, але найняв таксі, і не хочу казати, куди їду, а так приблизно – там був якийсь кінотеатр недалеко від того місця. Одним словом, я приїхав, потім пішки шукав, знайшов ту вуличку. Записаного в мене нічого не було, все мусив у голові тримати, але орієнтуватися мені в місті трудно було, бо я чоловік з лісу і з лагерів.
В.О.: Це до Надії чи до Леоніди Світличної? (Світлична Леоніда Павлівна, нар. 02.04.1924 - 18.02. 2003, інженер, дружина І. Світличного; Світлична Надія Олексіївна, 8.11. 1936, філолог, сестра І.Світличного. Організатор самвидаву. Ув’язнена 18.05. 1972 на 4 р. (Мордовія). 12. 10. 1978 виїхати за кордон. – В.О.)
Г.Г.: До Надії. Іду на якийсь там поверх, і так біля дверей став. Всі двері бути оббиті чорним дермантином. Знайшов потрібні і слухаю, що за дверима. А то вже вранці було, синок Яремко був хворий і до школи не йшов, вона з ним учить урок – я те навіть чую. Стукати не захотів, тому що думав, що якщо двері оббиті, то стукати треба дуже сильно, а сусіди напевно слідкують за нею. Я не знав, що треба дзвінок натиснути. Тільки починаю стукати – не чути. Згадав, що десь у кіно я бачив, що є такі дзвінки. Натиснув, пролунав дзвоник. "Іду, йду!" І дивиться на мене. "Грицько? Зараз-зараз."
В.О.: А як вона вас впізнала?
Г.Г.: Вони описали їй на побаченні, що такий приїде, в окулярах, з чорними вусами. Вона вже чекала. Я не знаю, яким чином вони все те зробили, але то йшло оперативно. Відчинила. А в неї бути було небезпечно, що в мене всередині є . Відіслали мене до Алли Марченко, Миколи Горбаля жінки – здається, туди, недалеко від Печерського мосту. (Горбаль Микола Андрійович, нар. 10.09. 1940 у с. Волівець Гор¬лицького повіту Краківського воєводства, Польща. Заар. 20.11. 1970 в Тернополі, ув’язнений 13.04. 1971 за ст. 62 ч.1 на 5 р. і 2 р. заслання, вдруге ─ 23.10. 1979 на 5 р., утретє ─ 10.10. 1984 на 8 р. та 5 р. заслання, звільнений 23.08. 1988. Член УГГ, письменник, музикант, народний депутат України ІІ скликання. – В.О.).Там теж якийсь поверх. І там із мене частина вийшла. А потім до Олі Стокотельної поїхав, і там теж виходило. Я вже все не пам’ятаю, то цілі муки були.
В.О.: Справді, бо то ж багато днів усе це тривало.
Г.Г.: У мене схильність до запору, я скільки не їв... Дуже неприємно, але все те робилося... Тепер не роздумую – якийсь вірш Світличного також хтось перевіз, і якщо знати, що він таким чином перевезений, то цікаво було б. Ото така була штука, так я любив тих дисидентів.
Потім мене Світлична повела до Михайлини Коцюбинської, до покійного Антоненка-Давидовича. (Коцюбинська Михайлина Хомівна, племінниця М.Коцюбинського, нар. 18.12. 1931, філолог; Антоненко-Давидович Борис Дмитрович, нар. 05.08. 1899, п. 09.05. 1984, п/в 1934 – 1957. – В.О.).
А потім Надійка йшла на роботу, і, не маючи часу, лишає мене самого. А мені були проблеми шукати те все, і я пішов до музею Шевченка. Вже сам навчився ходити. І де я був, всі ті квитки збираю, щоби потім давати звіт, бо я вже маю бути у Чорномаза, ті вже чекають, бо їх же повідомляють, що Герчак звільнився і буде жити в Чорномаза в Умані. КГБ чекає, міліція чекає, а мене нема – я був у Стефанії, а потім у Києві стільки. То я збираю для звіту ті всі квитки, де я був. На виставці... Ніяких таких випадків у Києві не було.

В УМАНІ
Поїхав я до Чорномаза. Їхав автобусом, швидко знайшов ту хату. Там ліфта не було, чотириповерховий будинок якраз біля тюрми для алкоголіків і малосрочників.
Я у Чорномаза, треба йти в міліцію реєструватися. Я приходжу – це так з-понту міліція тим займається, насправді КГБ. А вони на мене: „Де ти був? До КГБ йди!” Я пішов у КГБ. Там був кагебіст Костюк і якийсь із Рівного кагебіст, добре по-українському проти бандерівців говорив – то, мабуть, начальник КГБ був. "Де ти був?" – "У Києві був". – "У кого?" Я вже розумію, що вони все знають, але не кажуть, що був у Світличної...
В.О.: А за Шабатуру не кажете?
Г.Г.: За Шабатуру мовчу. Кажу, що відвідали Коцюбинську, Антоненка-Давидовича, а про когось там не кажу. Виявляється, вони знають. "Ти до Коцюбинської ходив? Тебе шляґ трафив?" А тут мені дуже допомогли ті квитки з музеїв, які я збирав. Вони все знали. Пам’ятаю, як тепер, коли до Антоненка-Давидовича привели мене і сказали про мене, що я сидів 25 років, – мені аж соромно було – він вклякнув, руку мою схопив і поцілував, що він так вклоняється перед моїми стражданнями. Я розказав трошки про тюрми, він був здивований, що стільки тюрем і лагерів я пройшов.
В КГБ чіплялись до мене. Вони були здивовані, що я так багато сидів у тюрмі. Їх зацікавило, щоб я щось розказав. Я сказав, що сидів із ґенералами КГБ. Вони зразу: „Тсс...” Схопилися і сказали, що треба перекурити. Я хотів сказати, що я некурящий. Приводять мене в такий кабінет, де все розібрано, ремонт іде. І тоді один каже: "Говоріть, можете перевірити – у нас нічого нема підслуховуючого. Розкажіть про тих кагебістів." Вони були здивовані і люті, чому кагебістів не тримали окремо, а з політв’язнями. Бо міліціонерів з ворами не тримають. Вони, видно, були налякані, бо якщо попадуть у лагер... Мені так смішно було! Я їм усе розказав, бо то не секрет – як я з тим Пєвнєвим ходив, що він розказував. Вони, виявляється, того не знали і, мабуть, зробили висновок, що треба бути обережними.
В.О.: А як ви облаштувалися в Чорномаза?
Г.Г.: Мене в КГБ викликали, а я влаштовуюся на роботу – ніхто не бере, бо в мене довідка про звільнення. І вже, здається, три місяці і кілька днів – можуть засудити на "хімію" як „дармоїда”, якщо не працюєш. Ніхто не бере. Викликають мене і кажуть: „Пойдешь скоро с торбами опять!” Я тоді йду в КГБ і кажу, що мене ніхто на роботу не бере. Спитали, що я вмію. Я сказав, що я наладчик токарних верстатів. Вони дзвонять на секретний завод, на який мене не брали. Я сказав, що то секретний завод, але вони: „Ті секрети американці давно высрали”. І повели мене туди. "Але, – кажу, – я скоро буду жениться."
Там мене майстри добре прийняли, кажуть: тут один іде на пенсію, будеш за нього налагоджувати верстати. Я розказав, що знаю ті верстати, але кажу: "Я довго працювати не буду, я в Київ їду, буду женитися".
А потім Богдан Чорномаз дізнався, що треба художника-оформлювача на міжрайонну торгову базу. До речі, на тій базі Богдан Чорномаз працював перед арештом. Я туди поїхав, мене відразу прийняли, бо треба було художника. Начальником міжрайонної торгової бази був старий комуніст Терлецький. Мені зразу не було приміщення, то я допомагав там дівчатам складати товари. Надивився на те... А там були товари з-за кордону – одежа і все там було. І тако не раз після роботи начальник каже: „Ви ще затримайтеся”. Приїжджають легкові авто або навіть більші, вантажимо товари. Не до магазину, а тим партійним чинам. Вони нам шоколад і вино дають, ми сідаємо п’ємо, ще й шоколад у кишеню, і йдемо додому. Потім знайшли маленьке приміщення, я там влаштував майстерню і писав протипожежні гасла: "Уходя выключай свет" – такі трафарети я робив.
Видно, вже КГБ сказало директорові, хто я такий, – викликає мене Терлецький до себе в кабінет, розпитує, а потім махає головою: "Закурю, хочу курити", – це щоб вийти – рукою махає – на двір, видно, щоб не підслуховували. "Казали, що ви сиділи?" – "Так, сидів". – "А комуністи сиділи?" А він, видно, з українських комуністів, старий такий. Я кажу: "Сиділи справжні комуністи, чесні". Він зацікавився і з такою симпатією каже: "Але вважайте: не дай Боже, щоби ви щось узяли, бо тут, – каже, – багато крадуть, беруть, там можна і годинник взяти. Але ви нічого не беріть, бо вас колись обшукають і тоді – термін".
Одного разу на пам’ятнику танкістам хтось уночі понаписував якісь антисовєцькі гасла проти Брежнєва, через трафарет. Боже, вони мене викликають, бо я трафаретами пишу. Така морока. Кажу – не я. Я мав алібі, я зміг виправдатися, бо був увечері в Богдана Чорномаза, там було більше людей. А раз був такий випадок, що я вже йду на роботу і чекаю на автобус, щоб їхати, бо та база була за містом. Чекають робітники, які мене знають, особливо жінки й дівчата. Дивлюся, приїжджає легкова машина. Виходить кагебіст Костюк, він у цивільному ходив. "Ходіть, – махає, – я вас підвезу". Підвозить мене до бази і по дорозі допит веде. Ті дівчата приходять з автобуса пізніше: "Хто це у вас такий знайомий, що підвозив?" Добре, що я не збрехав, що то за знайомий. Я кажу: "То кагебіст". Я думав, що вони скажуть? А вони: "Знаєм, він до нас приходить товари бере". Я думаю: "Боже мій, якби я збрехав, як би я влип". А він, виявляється, теж дефіцитні товари бере як КГБ, щоб не купувати.
В.О.: Прошу далі хоч би основну канву викласти, що з вами було далі. Як довго ви були в Умані, а потім десь у Харкові були.
Г.Г.: В Умані виявили, що не стає пари дециметрів, щоб мене приписати в квартирі Чорномазів. Отож треба шукати іншої квартири. Ну, ясно, чому – щоб я не був з Богданом. Мені досі листи з Умані пишуть. Особливо Богданова жінка, Литвиненко Тетяна. Вона не знала про ту боротьбу, і каже: "Боже, ви нам очі відкрили, ви нас зробили патріотами України".
Виганяють мене з квартири. Богдан почав шукати мені іншу квартиру.
Ми побували в тих жінок, що сиділи – Доманіцька і Суровцова. (Суровцова Надія Віталіївна, 18.03. 1896 – 13.04. 1985, політв’язень в 1927-1956 рр. – В.О.)
В.О.: Ви з Надією Суровцовою зустрічалися?
Г.Г.: Тільки я там побував – за день-другий КГБ вже знає. Я більше не ходив. Богдан з Суровцовою був знайомий ще перед арештом.
Шукаємо квартиру, ходимо, – не те, не те. Аж кажуть, що там на квартиру можна. Чекаємо, нікого нема. Приходить власник, несе воду у відрах, бо криниці в нього нема. Приватна хата, садок з господарством. Але дивимось: штани енкаведиста. Каже, що буде добре, мало платити, ніби такий приємний: „Будете мені допомагати.” Кажу: „Знаю трохи столярку”. Заходимо в хату, він хоче пригостити, такий добрий дядько, чиста українська мова. Я дивлюся – на стінах енкаведистські фотографії. "Ви там десь служили?" – питаю. – "Я на Західній Україні проти бандерівських банд воював". Ну, мені нічого не залишилося, як сказати, бо все одно кагебісти скажуть, як він стане мене прописувати. Я кажу: "А я колишній бандеровець." Він бере мою руку, так тисне, "То були хлопці!" – каже. А він тепер працює, в тюрму заходить. "То були хлопці!" Ми вийшли на двір, він вина виніс. Я кажу: "То може, ви мене пропишете, щоб я тільки був приписаний, а жити буду в Богдана?" – "Добре", – каже.
В.О.: КГБ тут не обдуриш.
Г.Г.: Так-так-так. Він навіть гроші не брав. Щоб прописати мене, він пішов зі мною в міліцію: „От я цього беру на квартиру”. Прописали. То цікаво розказати – "То були хлопці, то були люди!" Хай Богдан Чорномаз скаже!

У КИЄВІ
В.О.: І скільки ви там пробули?
Г.Г.: Недовго, я потім оженився і переїхав до Києва.
В.О.: Треба й це сказати: оженився – з ким оженився, коли?
Г.Г.: З такою, що мала зв’язок з дисидентами. Як я був у Надійки Світличної, то познайомився з Литовченко Людмилою. Вона розлучилася з чоловіком. Я оженився, переїхав до неї в Київ. Жили коло Печерського мосту на Бастіонній.
В.О.: А, так це ж тут поруч.
Г.Г.: Так. Вона працювала в школі. Вчителькою їй не можна було, то викладала працю, шиття в школі. Тут якраз коло Печерського мосту 33-я школа, де вона працювала. Приїхав туди. Боже, мене не хочуть прописувати. Викликають її: „Ви знаєте, що в нього по лікті руки в крові, що ви берете?” Сусідам дали знати, хто тут буде жити. А по сусідству якийсь офіцер жив, у цивільному ходив. Я не знав, що він офіцер. Дві донечки в нього. Я почав рисувати, а ті діти зайшли і дивляться, що я рисую: "І я люблю рисувати", – каже по-українськи старшенька. Я не знаю, скільки їй років, може, десять чи ще молодша. І рисує коло мене. Мама її пускає, а чоловік на роботі. Він, здається, майор був. А кагебісти дізналися. І та жінка сама сказала: „Знаєте, що сказали про вашого чоловіка? Що він зґвалтує дівчаток, то бандит.” Але вона не вірила, вона по мені бачила.
По сусідству жив Ячміньов, колишній Ячмінь, офіцер, тепер став Ячміньов. Перед смертю казав, щоб поховали його у вишитій сорочці. По-українськи говорив. А жінка його молдаванка. Щось вона до Люди приходила, до моїй жінки, і звернулася до мене, а я кажу: "Звідки ви?" – "Із Молдавії." А я ж говорив по-румунськи. Вона така рада і: "Заходьте до нас". Я деколи заходив. Потім їй сказали: «Бійтеся цього чоловіка». Отакі пускали чутки.
Я влаштувався працювати в ПТУ, треба було художника-оформлювача. Але я не міг працювати художником-оформлювачем, мені було заборонено. То я там працював ніби прибиральником. Менше платять, але й те добре, бо ніде не приймають на роботу. Той директор на прізвище Коваль. Я йому зразу сказав, що сидів. "Ну, добре, будеш працювати, бо художник пішов на пенсію." То я там працював.
В.О.: А скільки ви були в Києві?
Г.Г.: В Києві я був досить довго. Я приїхав з Умані десь у кінці 1979 року, а 1988 року в кінці серпня виїхали ми за кордон.
В.О.: Почекайте, а ви ж ще десь у Харкові жили?
Г.Г.: У Харкові я не жив, я тільки їздив туди відпочивати, бо там Людина мама жила.
В.О.: Ага, то Степан Сапеляк розповідав, що ви його порекомендували комусь у селі Хорошеве... То це в мами Литовченко Людмили.
Г.Г.: А чоловік Людмили також сидів у лагері, але його реабілітували.

ЕМІҐРАЦІЯ
В.О.: От ви кажете, що виїхали до Канади в серпні 1988 року. А яка була ця процедура, і чому ви поїхали до Канади?
Г.Г.: Чому я поїхав до Канади, це сказати досить складно. Я там на волі, мене там не чіпляють, що "дело с концами". А тут почали прискіпуватися, що я не все сказав на слідстві. Дійсно, я багато чого не сказав, я дуже боявся, що є люди, які вже мають родини, а якщо до них вчепляться, то вони ж не знають ситуації, зізнаються, то мені знов світить "вишак". На цьому граючи, кабебісти хотіли, щоб я з ними співпрацював. І до того доходило, що от я йду з ПТУ, під’їжджає така нещасна машина. Дивлюся – кагебіст у цивільному: "Сідайте, Григорій Андрійович". Ну, я мушу сідати. Десь мене завозять і там зі мною бесідують, щоби я з ними співпрацював. Усякі погрози, всякі хитромудрі штуки, щедрі обіцянки. Одним словом, сильно чіплялися, навіть були погрози. Потім мене шофер додому везе. Десь у ліс возять. Було навіть у готелях. У готелях були такі спецномери.
А ще я мав зв’язок з закордоном. До мене приходили зв’язкові дівчата, які таємно возили всякі записи. Кагебісти то знали. Боже мій, то страшне.
В.О.: Які записи?
Г.Г.: Ті, що писали дисиденти. Приїждала Рома Пашковська, Мотря Занко, яку згодом знайшли вбитою в квартирі в Нью-Йорку. Лікарка приїжджала. Ясно, що кагебісти стежили.
В.О.: То були небезпечні справи.
Г.Г.: Так-так. Але я старався не дуже в те вникати. Я взявся робити музикальні інструменти, ліри з покійним Миколою Будником робив.
В.О.: А в мене є ціла касета кобзаря Будника.
Г.Г.: Так-так, то я з ним ліри робив. Він жив тут коло Звіринецької, в літній кухні. Така хижина, він бідний був. Прекрасна людина. Вліті працював у геологічній експедиції, а взимку відмовився. Я, звичайно, йому сказав, що сидів, уже були легші часи. Він цікавився, бо нічого не знав про наш рух. Заходили молоді люди. Дівчина одна приходила, вона в консерваторії вчилася, бандуристка, Тетяна Лобода. Кагебістам це не сподобалося. До сусіда, ветерана війни, офіцера, що по по-українськи говорив, прекрасна людина...
[Кінець касети 5]
В.О.: Закінчення розповіді Гриця Герчака. Це Григорій Герчак, шоста касета, 16 червня 2003 року.
Г.Г.: ...прийшли кагебісти і сказали, що той з чорними вусами в окулярах – дуже небезпечна людина. Кажуть, бережіться, слідкуйте за ним. А він – добра людина – сказав Миколі, Микола мені – я вже потерпав: навіть ліри робити не можна. Страшне. А потім якийсь лікар приходив. Ми ліри робимо, а він сидить слухає. Микола каже, що то якийсь підозрілий.
Возили мене в ліс, хоч я згоди не давав. Раз везе мене той шофер (вони всі в цивільному), і каже: "Скільки в Івано-Франківську, скільки ваших співпрацює у Львові – ще й не такі люди. Що ви упираєтесь? Ви стільки сиділи – і квартира буде нова, і човен моторовий". Вони чули, що я хочу човна моторового. Тоді ще Чорнобиля, радіації не було. – "І човен вам дістанемо – все." Хтось доніс, що я хочу човна. А я кажу: "Та що мені той човен, я короткозорий, мені права не дадуть.” А другий каже: "Та в мене є знайомий, зробимо права". А потім бачить, що я не хочу, то каже: "А ви знаєте, як будете упиратися, це може погано скінчитися. У міліції вас знають, вас у міліції можуть навіть убити. Або хулігани." То вже натяк. Я дуже переживав. Був такий випадок. Я мав нагляд і мусив щосереди писати на себе дільничному міліціонерові. Такий капітан Старунський, у Печерському районі. До речі, прекрасна людина.
В.О.: Ви мали адміністративний нагляд?
Г.Г.: Так-так.
В.О.: І скільки ви його мали?
Г.Г.: Ще в Умані мав.
В.О.: І в Умані мали? Скільки років?
Г.Г.: Я не рахував. Ще й тут перед виїздом мав. Я вже в ПТУ працював, а в дворі коло мене, тут біля Печерського мосту, був дільничний пункт. Я в середу повечеряв і йду писати пояснювальну, що зі мною ніхто з зеків не контактує – для чогось то треба було писати. Працюю добре, мене на роботі поважали. Написав і на столі лишив, прощаюся. Капітан Старунський по-українськи говорив, до мене дуже добре ставився. Заходить якийсь такий худенький у цивільному, дивиться на фотографії тих злочинців, що в розшуку. Стіл такий невеличкий, за столом сидить Старунський, а я тут стою і вже хочу йти. А той на стіл глянув і каже: "И-и-и... Да ты сволочь политическая!" І хотів мене вдарити по голові, та я вже автоматично руку відбив і вдарив його по руці. А Старунський тоді: "Я не разрешу, чтобы вы здесь дрались!" І з-за столу йде, а той мене двома руками бух у плече, а я об стінку головою. Я в стінку вперся і хочу ногою його вдарити по голові, бо я так натренувався. Добре, що Старунський став між нами, а то був би новий термін...
В.О.: Так-так, були б ви хуліганом.
Г.Г.: Я прийшов додому, не кажу Люді нічого, а думаю: Боже, який я безпорадний, що зі мною роблять! І така думка (а в мене гайморит іще довго тягнувся, я вже не міг згинатися), щоб за кордон тікати, знов через Румунію. А як же гайморит? Це операцію треба робити. А вже була й така думка, признаюся, але щоб не сміялися, прив’язати камінь і в Дніпро, потонути, щоб не випливати, щоб там гнив. Отака була думка.
В.О.: А ця сутичка якого року була? Вже Горбачов був чи до того?
Г.Г.: Я навіть не знаю... Горбачов у якому році був?
В.О.: З 1985 року.
Г.Г.: Я думаю, що це було, мабуть, перед цим.
В.О.: Ще були глухі часи?
Г.Г.: Так, але вже якось вони не так чіплялися.
В.О.: Режим уже став м’якший?
Г.Г.: Набагато, хоча ще був досить жорстокий. І я почав сивіти. Рита Довгань іде: "Грицько, що з вами – щось у родині? Щось із Людою? Ви на очах сивієте, худий такий!" А що я кому скажу? Отака ситуація була. А мені ще в таборі євреї казали: виїжджай за кордон. Вони хотіли помогти. Пам’ятаю, сидів у лагері єврей Ґрилюс, він і адресу запам’ятав, де жив мій батько в Аргентині, щоби поїхати в Буенос-Айрес і Саранда Пеценгер ........................ ......... ..... [нерозбірливо, назва] . Коли їх вели через зону в лазню перед звільненням, то він побачив мене і крикнув: "Здравствуй, Гриша! Саранда Пеценгер!" Що він пам’ятає, мовляв, що передасть ту адресу. То багато говорити, я вже позабував, але євреї дуже старалися, щоб я вийшов, і так мені помагали.
В.О.: А як було з візою? Ви ж удвох виїжджали?
Г.Г.: Так, і двоє дітей, два сини Людині, від того чоловіка. З візою були великі проблеми. До Москви їздили. Їй треба на роботу йти, бо як закінчуються канікули, тоді вже не пустять. З роботи треба взяти звільнення. Вже мені Надійка передала гроші, щоби через Париж їхали. То цілі зв’язки, знову нам євреї гроші передали, щоби було за що їхати, бо ж грошей нема, ми ж бідні. Тоді КГБ, видно, хотіло позбутися нас, вони знають, що ми не з візитою їдемо, а назовсім. Ми їхали до такого... У Києві вчилися студенти з Польщі – українці і поляки. Один випадково каже, що тут на українському концерті була одна полька, що він сказав їй про мене, бо я знаю старовинні пісні. Ми пішли в польський гуртожиток, де ті студенти з Польщі жили. Це Владислава Луцька, як вона каже "Лучка". Вона, виявляється, за походженням українка, тільки чоловік поляк, у неї якесь підвищення кваліфікації було. Ми познайомилися. Потім далі, далі з поляками, і я вже почав передавати свої роботи за кордон, щоб вони там ховали в Польщі, оскільки треба було ховати всякі такі штучки, екслібриси та інше. Вони як їхали на якісь свята – їх відпускали на свята, – то вони між конспектами їх ховали і поступово багато перевезли. Я, до речі, їм дуже довіряв, так вони до мене вчепилися.
Чекісти дізналися, що вони ходять до мене. Я приходжу з роботи і бачу, що вони стоять заплакані. Що таке? Виявляється, їм сказали в Польщі, що я агент КГБ, щоб зі мною не майте діла. Але вони кажуть: „Ми не віримо”. Вони все одно возили.
Г.Г.: Отже, на початку серпня 1988 року ми вже були за кордоном. Ми їхали через Париж, заїжджали до математика, як то він?
В.О.: Леонід Плющ?
Г.Г.: У Леоніда Плюща були, він на дуже цікаву екскурсію влаштував. (Плющ Леонід Іванович, нар. 26.04.1939, м. Нарин, Киргизія. Математик. Відомий публіцист, літературознавець, правозахисник, член Ініціативної групи захисту прав людини, член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи. Заар. 15.01. 1972, звинувачений за ст. 62 КК УРСР. 05.07. 1973 суд направив П. на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню з діагнозом "млявотічна шизофренія". Зусиллями міжнародної громадськості у січні 1976 р. звільнений. Західні психіатри визнали П. здоровим. Живе в Франції.– В.О.).
В.О.: А як ви облаштувалися в Канаді?
Г.Г.: Та працював вантажником. А потім Василь Романюк (Романюк Василь Омелянович (Патріярх Володимир), 9.12. 1925 – 14.07. 1995, ув’язнений 1944 р. на 20 р., відбув 10, вдруге ─ в січні 1972 за ст. 62 ч. 2 на 7 р. і 3 заслання. Карався в Мордовії та Якутії. – В.О.) приїхав і попросив одного бізнесмена, щоб я писав шрифти. Трошки в нічному ресторані.
В.О.: Ви там заробили якусь пенсію?
Г.Г.: Пенсії дуже мало, бо я потім знову приїхав до Києва, а працював начорно. Там десь 48 канадських доларів заробленої пенсії в на місяць.
В.О.: То це ж, мабуть, мізерно мало?
Г.Г.: Так, але я ж так і робив. Там пенсія йде не так, як у нас. Але мені дають цю пенсію і іншу, не зароблену.
В.О.: У якому ви там становищі тепер?
Г.Г.: У старечому будинку.
В.О.: А чому? Ви з дружиною...
Г.Г.: Вона розлучилася зі мною. Вона працює на радіо "Свобода".
В.О.: Я цієї історії не знаю. Ви причин можете не пояснювати, але хоч який рік скажіть.
Г.Г.: Як приїхали до Канади. Я з її чоловіком зустрівся, це журналіст, дуже ерудований, він сподобався мені. Російське прізвище, з Донбасу він, Зілґалов Василь.
В.О.: То я знаю Василя Зілґалова, він трохи в УРП був.
Г.Г.: Але це не варто згадувати, бо це до того нічого не дає.
(Далі записано злодійську пісню у виконанні Г.А.Герчака, текст нерозбірливий: У другому куплеті:
Ти сказала: нічо, синку,
Ой крав же я бай теличку (?),
Ти сказала невеличку...
Вкрав я воли половії,
Ти сказала: ще й другії.
Як пішов я по другії,
То там мене та й зловили,
До темниці мя всадили.
Аби-с, ненько, не зогнила,
Що ти мене не навчила.
То треба на ноти записати. [Нерозбірливо]. То звуки особливі, потрібні нові спеціальні знаки.
В.О.: Кінець розповіді Гриця Герчака.
[Кінець запису]
В.О.: Другого жовтня 2003 року. Пан Григорій щось хоче додати.
Г.Г.: Там я сказав, що написав покаяння. То моя мама колись написала помилування за мене. І мій подільник просив мене, щоб я теж писав. Мене часто питають: „Чому вам не зняли термін? І не таких звільняли.” Я кажу: „Покаяння – це не осудження. Це треба було осудити націоналізм чи якусь партію, до якої ти належав. А я написав лише, що більше того робити не буду.
На сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org .
Знаків 303.000.

 Поділитися
MENU