АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

 474907.03.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Петра Івановича АРСЕНИЧА
(Виправлення П. Арсенича не надійшли)

В.Овсієнко: Двадцяте червня 2008 року, місто Моршин, санаторій "Говерла". Розповідає про себе...
П.Арсенич: Петро Арсенич, голова Івано-Франківської обласної "Просвіти", доцент Прикарпатського університету, заслужений працівник культури України – це такі мої регалії. Сам я селянський син із Ниж-нього Березова Косівського району, з того села, де бували Іван Франко, Богдан Лепкий, Богдан-Ігор Антонич, інші. Має це село славні традиції, воно було національно свідоме, звідти походить чимало провідників національно-визвольної боротьби, зокрема ОУН, такі, як мій однофамілець, далекий родич Микола Арсенич, який очолював Службу безпеки. Я з тридцять четвертого року...
В.Овсієнко: А Мирослав Симчич з Вижнього?
П.Арсенич: Мирослав Симчич з Вижнього Березова, він виконував обов’язки сотника і проявив себе в боях із москалями, як ми кажемо, в Космачі, де тоді загинув полковник Дергачов.
В.Овсієнко: Здається, Дерґачов був ґенералом.
П.Арсенич: В документах він генерал. Я з 1934 року.
В.Овсієнко: А скажіть і дату народження.
П.Арсенич: 24 січня 1934 року. Пам’ятаю все, що діялося у нас. Не один раз бачив повстанців. Хлопці говорили так із гордістю... Дивився, як їхали на конях сотник Орлик та інші. Не раз бачив їх у нашій хаті, мама пригощала їдою. Ми жили в центрі коло моста. Коли підривали міст, щоб каральним органам і пар-тійно-радянським працівникам трудно було добиратися, то нас завжди попереджали, ми лягали на підлогу, тато чи мама ще й накривали нас подушками. Під впливом старших ми, вже юнаки, в 1949 році вступили в Юнацьку організацію ОУН. А потім у 53-му році, коли помер Сталін, змінилася політика: була команда ви-сувати на керівні посади місцеві кадри.
В.Овсієнко: То був наказ Берії.
П.Арсенич: Так. Тоді кращих учнів почали направляти вчитися. Викликали в Яблунівський райком партії, сказали, що є одне місце в Київ, одне в Москву і в Харків. Я поїхав у Київ. Закінчив Київський університет у 1958 році.
В.Овсієнко: Факультет історичний?
П.Арсенич: Історичний. Поїхав за направленням до Івано-Франківська, працював у краєзнавчому музеї. У 1962 році перейшов працювати асистентом у Прикарпатський, тоді ще Івано-Франківський, педінститут. Я викладав археологію. А якраз тоді почалася «хрущовська відлига». Я, як працівник музею, зустрічався з колишніми січовими стрільцями, офіцерами Української Галицької армії. Потім, коли вже поверталися з ув’язнення члени ОУН, УПА, то їхні розповіді мали на мене великий вплив. Я так зрозумів, що треба це все збирати. Навіть у той радянський час, коли не можна було про це говорити, я все це записував і агітував, щоб зберігали ці матеріали. Були в мене навіть курйозні випадки. От інколи розпитую колишнього січового стрільця. Він розповідає, що воював у Першу світову війну проти Росії. А я питаю: "А за Україну ви воювали?" А він: "За Україну не воював". Тоді я кажу: "Ага, то ви за цісаря воювали, а коли тре-ба було за Україну, то ви не воювали. Тому ми й досі не маємо України". Ну, сказати це в той час людині, не знаючи, чи можна їй вірити, чи ні… Бачу, що вона знітилися, і каже: "Я воював…". То я кажу: "Я ж вам казав, що кажіть мені правду, не бійтеся".
Дуже тяжко було переконати людей, щоб записували спогади. Я розумів значення спогадів. Були такі випадки, що потім приходили до мене і просили, аби я віддав те, що від них записав чи вони самі принесли. Бо вони не могли спати.
В.Овсієнко: Ви записували в який спосіб? Тоді ж не було диктофонів.
П.Арсенич: Ні, я записував від руки. Або просив, щоб вони написали. І дехто писав. Пам’ятаю, один, який був репресований, сидів у Сибіру, він написав усе про всю свою родину, приніс мені.
А коли почалася «хрущовська відлига», я почав поширювати самвидав. Спочатку серед студентів, яким найбільше довіряв. Серед них був Михайло Максим’юк, потім директор школи, Ігор Іванців, син художника, який потім був проректором нашого педінституту, інші. І коли сюди до нас у 1964 році переїхав з Луцька Валентин Мороз викладати історію, то він був серед нас наймолодший. Винничук, я і він. Нас уже троє було проти тих старих викладачів, які сповідували марксистсько-ленінську ідеологію.
В.Овсієнко: А що найраніше з самвидаву у вас було?
П.Арсенич: Найраніше в самвидаві був Богдан Кравців з Німеччини. Це той самвидав, що я мав. Ми якимось чином робили фотографії. Або передруковували на машинці. Як я працював у музеї, то зібрав багато старих видань, як "Літопис «Червоної калини»", "Календар товариства «Просвіта»", інше. Якісь статті, що нас цікавили, де йшла мова проти більшовиків, проти голоду, – то ми те поширювали. Більше того, вважаючи, що в мене може бути обшук, я пересилав такі матеріали своїм друзям, з якими вчився – це Борис Коргот, він із Сумщини, Миколі Шудрі дещо давав...
В.Овсієнко: Шудрі? То я Шудрю знаю.
П.Арсенич: Іншим старався давати. Ну, а потім одержував від інших. Я підтримував контакти… Чор-новіл – але він тоді ще у Львові був. У Спілку письменників заходив. Михайло Косів, Богдан Горинь. У Тернополі був Ігор Герета. Він, на жаль, уже помер. А потім у Києві познайомився з Євгеном Пронюком. У зв’язку з тим, що Євген Пронюк працював в Інституті філософії, досліджував творчість Остапа Терлецько-го...
В.Овсієнко: То його дисертація була.
П.Арсенич: Так. Він звертався до мене, щоб я йому допоміг, там фотографії якісь, матеріали – так ми встановили зв’язок. Його родич із Хриплина, що вчився на священика і був репресований, дуже добре знав латинську мову. А тоді якраз Інститут філософії перекладав чи то зі Сковороди… Ну, щось треба було, а мало було спеціалістів-латиністів, які би могли досконало перекласти, то його взяли за договором працювати, незважаючи на те, що він був репресований. Я забув його прізвище, він уже помер. Коли він їхав до Пронюка, то привозив літературу. Коли я довідався, що Пронюка арештували, то я через цього чоловіка надавав його сім’ї матеріальну допомогу. А доти Пронюк мені завжди призначав зустрічі в Ботанічному парку біля університету. І буває так, знаєте, наберу самвидаву, ну, там "З приводу процесу над Погружальським", "Возз’єднання чи приєднання?" Брайчевського, потім Дзюбин "Інтернаціоналізм чи русифікація?", інше, і, знаєте, у страху завжди великі очі. Їдеш у поїзді, а у вагоні хтось такий біля тебе, що я думаю, може, це кагебіст, я боюся відійти, думаю, я піду в туалет, а він загляне у портфель, що там є. Отаке було переживання.
В.Овсієнко: Авжеж, і не безпідставне.
П.Арсенич: Але, у всякому разі, мені щасливо, мене не викрили на цьому. Аж тоді, коли приїхав Мороз… Він любив так багато говорити...
В.Овсієнко: Це коли повернувся з ув’язнення?
П.Арсенич: Ні-ні. Це ще до ув’язнення, 64-го року. Тоді ми активізували роботу. Ми різко виступали проти політики русифікації в дитячих садках. Коли кагебісти набрали досить фактів, то 1 вересня 1965 року заарештували Валентина Мороза. Його дружина ранесенько прибігла до мене попередити. Бо ми дружили, він часто у мене бував, я у нього, обмінювалися старою літературою. Я заставляв студентів запису-вати повстанські пісні, і він якраз один такий запис узяв. І сталося так, що в нього зробили обшук, забрали той запис. Щоправда, той студент-заочник якось зумів викрутитися. Він був учасник війни, контужений. Каже, що мені треба було здати запис, я комусь там поставив могорич, мені записали ті пісні, я навіть не читав їх, здав Арсеничу. Ну, це між іншим. Коли Рая Мороз прибігла, сказала, що заарештували, тоді в мене якраз були деякі самвидавські матеріали, такий значок-тризуб і синьо-жовта стрічка, така, знаєте, з бісеру, ото колись у нас у Галичині любили таке мати. Я то дружині дав, вона пішла на роботу, а звідти занесла до знайомих. Але в мене в той день не робили обшук.
Це було 1 вересня 1965 року. Бо він прийшов до нас на роботу в 64-му. Судове слідство тривало до 20 січня, якщо я не помиляюся, у Луцьку. Мороз спочатку признався, що так він думає, і не відпирався, що мав самвидав. Я спочатку відмовлявся, але, припертий, як кажуть, фактами, змушений був зізнатися, що дійсно Валентин давав мені читати самвидав – з приводу спалення бібліотеки.
В.Овсієнко: Це стаття "З приводу процесу над Погружальським"?
П.Арсенич: Над Погружальським, так.
В.Овсієнко: Ви були затримані?
П.Арсенич: Мене взяли на допит десь через тиждень або через три-чотири дні після Валентина.
В.Овсієнко: Вас тримали скільки?
П.Арсенич: Десь на третій день випустили.
В.Овсієнко: А, це було затримання.
П.Арсенич: Це затримання, так, я не був арештований. Але потім постійно викликали на допити. Я так зрозумів, щоб хотіли використати мене як свідка. Переконували, що це ж націоналіст, як ви могли не розуміти, вже доросла людина, що він говорив. Кажу: "Я сам обурювався, чого це у дитячих садках на Україні виховання має вестися по-російськи". Мене викликали на суд у Луцьк, і не тільки мене, а ще й мого товариша з Інституту нафти і газу Івана Костенюка, Михайла Фіголя, художника. Поїхали ми на суд. Тоді суд був, я би сказав, відкритий. Дмитрові Іващенку дали два роки, по-моєму, Валентину чотири.
В.Овсієнко: У мене є їхній вирок.
П.Арсенич: Чотири роки. Валентин в останньому слові використовував мої свідчення на свій захист, бо спочатку, як я казав, я інакше говорив. А в суді я просто їм сказав: "Ви би теж інакше говорили, якби вас так тероризували". То я на суді вже то не підтвердив, що раніше казав. Я вже навіть не пам’ятаю, що. Валентин на суді поводився досить мужньо, треба віддати йому належне, порівняно з Іващенком. Слідкували за нами. З КГБ один їхав, з інституту завідуючий кафедрою Васюта… Я зайняв таку позицію, що мене по-тім винуватили, що я націоналістів підтримую, націоналіста Мороза. Я доказував, що я є син селянина, я радянський патріот, який любить своє українське, я вважаю, що тут нема ніякого криміналу, що я виступав проти русифікації, проти знищення пам’яток.
Вони, звичайно, вербували мене до співпраці. І це довго тривало – з 1966 року по 1986-й. Все шукали щось… Така профілактика: щось станеться – зразу тебе викликають. Те, те, інше – і все залякують, щоб я співпрацював. Я з самого початку написав цим слідчим, що як буде американський шпигун, то я вам скажу. Ви знаєте, якщо так аналізувати, то я тоді так і вважав, і тут, може, і гріха великого нема. Аби я своїх нікого не видав. А коли вони почали мене допитувати про своїх, то я зразу кажу: "Так, ми збираємося, ми говоримо, але ми є патріоти, ми хочемо, щоб у нас було якнайменше недоліків, тому і висловлюємо деякі свої думки". Востаннє вони в мене зробили обшук у грудні 1981 року, бо знали, що в мене є багато книжок.
В.Овсієнко: Це востаннє, а попереду робили?
П.Арсенич: Ні, попереду не робили. Зробили обшук, забрали багато книжок і думали, що мене цим залякають, що я дам згоду на співпрацю, що я напишу статтю проти українського буржуазного націоналізму. Бо все велася ця розмова. Я кажу, що не знаю про їхню діяльність, якби я ознайомився… Дайте мені матеріали, якщо дійсно там, за кордоном, є такі націоналісти, що виступають проти, то я проаналізую і щось напишу. Вони зрозуміли, що з того нічого не буде. Один мені сказав: "Ти так довго на двох стільцях не поїдеш". Бо я один раз їм сказав: "Беріть мене на роботу, знайомте з літературою, я подумаю. А так – то ні". Вони побачили, що з того нічого не буде, і весь час за мною стежили, час від часу викликали.
Я вже казав, що коли Валентин перший раз вийшов з тюрми, я почав збирати кошти для нього. Це стало відомо, майже ніхто мені не дав, тільки пару чоловік. Мене попередили. В КГБ, видно, написали та-кого маленького листа на друкарській машинці, але не на пошті вкинули (конверт не проштемпельований), а в мою скриньку. Там написано: "Товариш Арсенич, радимо вам піклуватися про свою сім’ю, а не про сім’ю Мороза. Так буде краще для вас". І все. А потім я все-таки звернувся до священика Василя Романюка – згодом Патріарха Володимира. Він приніс значнішу суму, я передав її Валентину. Валентин виявив бажання з ним познайомитися. Я познайомив Валентина Мороза з Романюком. Романюк запросив Мороза, а Мороз уже й Чорновола, вони поїхали у Космач.
В.Овсієнко: Здається, Романюк охрестив Чорновола там, у Космачі, так?
П.Арсенич: Можливо, так, можливо. Справа в тому, що потім я з Романюком уже не підтримував зв’язки, коли він став запеклим прихильником православ’я і різко виступав проти Греко-Католицької Церкви, чого раніше не було.
Що ще цікавого? Найбільше кагебісти вимагали, аби я написав статтю проти українського буржуазного націоналізму. Думали, що коли зробили обшук, то я налякаюся. Але я знав, що мати книжки – це ще не є каригідне, головне, аби ніхто не доказав, що я комусь давав читати. Я раніше працював у музеї, деко-ли мав доступ до спецфондів. Я там розписувався, що не буду того розголошувати. То я собі й удома зробив спецфонд. У чемодані тримав усю антирадянську літературу, де проти більшовиків – усе, що мав, від 1917 року. Що до 17-го, коли ще тої влади не було, то я за те не боявся, хоч вони й те конфіскували. І за-мкнув на ключ. Вони то знайшли. Я їм кажу: "Та я розумію, що можна, що не можна, бо навіть від своїх рідних замкнув, щоб ніхто не читав". Вони у мене забрали і тритомну коломийську енциклопедію, книжку Крип’якевича "Історія України-Руси", яка була видана у тридцятих роках. Я кажу: "Яке ви право мали, коли це радянський академік?" Я три рази писав скарги, то мені частину книжок віддали, але Донцова, Міхновського і чогось Осипа Назарука "Ярослав Осмомисл" – це історичний роман – не віддали. Осип Назарук був січовий стрілець, він писав книжки, в тому числі історичний роман про Ярослава Осмомисла. То я так зрозумів, що хтось із кагебістів її забрав, тому мені не віддали, хоч то така книжка, що не повинна вважатися... Мені не віддали Донцова і Міхновського.
В.Овсієнко: Це коли?
П.Арсенич: Це у 82-му році. У 81-му в грудні зробили обшук, півроку вивчали, давали певним особам студіювати.
Звичайно, мені було досить складно, мене звільнили з Інституту, але я знову повернувся на роботу в Івано-Франківський краєзнавчий музей. Це в мене стало хобі – робота в музеї, я дуже любив зустрічатися зі старими людьми, записувати спогади, вишукувати старі фотографії, документи. Де я щось довідався, я вже туди їхав, бо ніхто не давав тобі відрядження. Відрядження могли давати збирати матеріали про делегатів ХХV з’їзду чи про членів КПЗУ, а про це я навіть і не признавався. Мені вдалося натрапити на дві великі книгозбірні в селі Терпилівка Підволочиського району. Там жив священик Володимир Герасимóвич, помер він, а дочка його Ганна Герасимóвич відсиділа десять років, повернулася. І ніхто того не конфіскував, вона зберігала всю літературу, всю періодику ХІХ – початку ХХ століття. Згодом я то все забрав, на-віть частково закупив до музею. А в Коломиї була така Тетяна Кичура. Кичура – це письменник, теж репресований у 1937 році. Він залишився жити в Києві, потім його арештували, а дві дочки жили в Києві. У нього в Коломиї була велика бібліотека ще австрійських часів. І навіть те, що він присилав з Радянської України, ті перші твори 20-х років. То все збереглося, мені вдалося то зберегти. І зустрічі з москвофілом Гаври́шком, який збирав усе проти України, – усе це дало поштовх, що я почав їздити в усі міста Галичини до старої інтелігенції, збирати, що вони можуть дати до музею, подарувати, чи приватно купити, обміняти. Я зібрав велику добірку філокартії – старі поштові листівки, книжки. А коли почалася горбачовська «відлига», то я зробив у Львові в Музеї Леніна виставку преси, присвячену стрілецтву і УГА. Потім у Музеї етнографії зробив виставку родини Шухевичів. Бо я почав вивчати, дисертацію писав "Володимир Шухевич – дослідник Гуцульщини". Коли в 1974 році я подав її на пробний захист, то вони вже встановили, що Воло-димир Шухевич є дідом генерала УПА, і вже не було можливості захищати цю роботу. Я пізніше скористався своїм доробком, що видав три книжки: перша книжка "Родина Шухевичів" 1995 року, друга книжка "Володимир Шухевич" 1999-го, і вже до сторіччя Шухевича друге, доповнене видання "Родина Шухевичів".
Але тут мова інша. Розумієте, я відчував, коли спілкувався з деякими людьми, що вони до мене ста-вилися з недовірою. Тоді я зразу казав: я такий-то, таке і таке зі мною було, якщо ви мені довіряєте, то будемо говорити. Я розумів людей: Валентин сидів у тюрмі, а я на волі, то, значить... Хоча не мали підстав мене арештувати, бо не було доказів поширення самвидаву. Я не признався, кому давав. Якби я признався, то потягнув би велику кількість людей, у тому числі й студентів. Слава Богу, мені якось Бог дав, що і ніхто через мене не постраждав, і я не попав, і не написав статті – оце найголовніше – проти націоналізму, бо зараз мені було б дуже морально прикро, що я заламався і написав. Так що моя совість, як кажуть, чиста. Єдине: якби я мав більш відважний характер, так як от ви, то б я, може, більше листувався з Валенти-ном у тюрмі. Я вже потім сильно листувався з Тарасом Мельничуком. Але завжди старався помагати дружині Валентина Мороза. Вона залишала у нас свого сина Валіка малого, бо не було куди їй діватися. По-тім її теж звільнили з роботи, переслідували. Я навіть хотів передати через неї Сахарову, а далі за кордон, що ми писали з Романом Кисем, сином професора Львівського університету, протест проти русифікації української науки, та вона побоялася взяти.
В.Овсієнко: Валентина викинули за кордон уночі з 27 на 28 квітня 1979-го, а вона вслід за ним пої-хала.
П.Арсенич: Але він себе повів там негідно.
В.Овсієнко: То відомо.
П.Арсенич: Бо коли я поїхав у 1990 році в Канаду і там сказав, що Валентин Мороз це мій товариш, там один мені каже: "Ти краще не признавайся, що це твій товариш, бо він у нас не користується популярністю"… Ну, але не будемо про це. В усякому разі, це відважна людина. Єдине, що він мав такий характер, що не хотів рахуватися з думками інших. От, наприклад, збираємося у мене. Валентин, мій старший приятель, редактор газети "Республіканець" 1919 року, який знав Левка Бачинського, Петрушевича, Дмитра Вітовського – міністра збройних сил, це були товариші. Дискусія. Валентин своє, а той Дмитро Дем’янчук каже: "Я з вами не маю що говорити, я був очевидець, знаю краще, ніж ви". А Валентин ніяк не хотів пос-тупатися, такий був упертий.
В.Овсієнко: Це потім особливо виявилось там, у Сосновці, в Мордовії.
П.Арсенич: А ви з ним...
В.Овсієнко: Ні-ні, він був на особливому режимі, а я на суворому, але ж то до нас доходило.
П.Арсенич: От він такий, що на нього нарікають навіть ті люди, що йому допомагали. От у Яремчі Петро Рогожинський через нього потерпів. Коли треба було через знайомих лікарів улаштувати, щоб він трошки підлікувався, то він навіть не вважав за потрібне подякувати, хоч би навідатися, хоч його запрошу-вали. Але це таке, це особисте. Головне, що ми витримали. Читаючи ваші спогади і вироки, мені приємно, що ви, молодше покоління, мали відвагу чинити опір. Так воно й повинно бути. Я все своє життя як історик, читаючи лекції, старався пробуджувати почуття національної гідності у студентської молоді. Я й зараз студенткам-дівчатам не ставлю залікової оцінки, якщо вони мені на заспівають хоч однієї або двох колис-кових пісень, бо вони майбутні матері, повинні виховувати своїх і чужих дітей у національному християнському дусі.
У радянський час, звичайно, примушували... Але мені якось так удалося, що я не писав... Я, крім статей про КПЗУ, про тих членів КПЗУ, які раніше були січовими стрільцями, не писав ніяких статей, де би вихваляв радянську владу. Я писав до ювілеїв – Шевченко, Франко, Коцюбинський, Леся Українка. Але коли я написав статтю «Леся Українка на Гуцульщині» і дозволив собі згадати, що Лесю Українку відвідали Іван Франко і Міхновський, то знайшлися люди, які сказали, хто такий Міхновський, і тоді вже мене не друкували. Ще один випадок. Згадав у статті Федора Вовка, він теж трактувався як український буржуазний націоналіст, – теж мав за це неприємності. Одного разу я був дуже обурений. Приїхав у Київ і довідався, що моїх товаришів звільнили з роботи. Вони видали бібліографічний покажчик про Карпати – це у 1972 році – і помістили статтю Кубійовича "Пастуше господарство в Карпатах" з журналу "Україна" під редакцією Грушевського. То за це їх звільнили з роботи і позбавили вченого звання кандидата історичних наук. А заступника директора Інституту етнографії Зінича звільнили з роботи. І я попав у той «чорний список», як і інші, і мене не друкували. Аж коли звільнили Маланчука і звільнилася з редакції журналу "Народна твор-чість і етнографія" його дружина Маланчук, аж тоді мене почав постійно друкувати покійний Скуратівський.
В.Овсієнко: Скуратівського я добре знаю. Василь Скуратівський працював у районній газеті в Радомишлі у 1963-64 роках, а я з того району.
П.Арсенич: Він у мене бував у гостях, то у Франківську, то в моєму рідному селі Березові. Він цікавився, записував... До речі, він одного разу організував експедицію чумацькими шляхами. У нас же сіль варили. То я з ним їздив.
Ще за Євгена Пронюка хочу сказати. Я його знав, і я вдячний, що він мене не видав...
В.Овсієнко: Він твердо тримався на слідстві.
П.Арсенич: ...то коли він вирішив іти в депутати – а йшов по тому ж округу, де Богдан Ребрик був раніше обраний, теж член Гельсінкської спілки, – то я віддав перевагу Пронюку, вважаючи, що це людина більш начитана, філософ. Я з ним їздив по всіх селах Тисменицького округу, мене люди знали, тому про-голосували за нього. Щоправда, Ребрик був трохи ображений за це на мене. Пронюк міг зробити, може, більше. Як голова Товариства політв’язнів він усе-таки щось робить. Бо в нас було складно. Я старався то об’єднати, бо негарно, що політичні в’язні не можуть знайти спільну мову. У нас головою був Василь Стрільців, трошки нарваний. Тих людей, які сиділи так само, як він, але не поділяють його думки… Єдине, що він ніколи проти мене не виступав, хоча я його й критикував. Він навіть прийняв мене в Товариство політичних в’язнів. Хоч я не сидів, але переслідувався від 1965 по 1986 рік. Каже, давай. Я завжди активно до-помагав Товариству, я й зараз член обласної управи, деякий час був заступником голови. Вдалося мені, що зараз це Товариство очолює порядна людина, колишній повстанець, репресований, син священика Орест Дичківський. Я постійно виступаю там, збираю матеріали про репресованих. Варто, щоб це робилося на державному рівні, щоб Інститут національної пам’яті це робив, щоб мав кошти на збирання матеріа-лів, поки ще люди живі, свідки тих подій. І пісні повстанські, і спогади – цього навіть отут серед наших людей скільки є, і не всі вони записали.
В.Овсієнко: Так, я тут, у санаторії, трьох чоловік записав, вони учасники Норильського повстання. Вони всю свою біографію розказували.
П.Арсенич: То я завжди кажу: "Не маєте права померти, поки не запишете, щоб лишилася пам’ять для своїх дітей, внуків, для людей, для історії, щоб потім можна було використовувати як свідчення проти тої страшної більшовицької системи".
В.Овсієнко: Я тут буду в понеділок ще раз розповідати про Василя Стуса, то ще раз на цьому наголошу. От, скажімо, десь там у Західній Європі, в Німеччині, там зазвичай, що домогосподарка – вона ніякої суспільної, громадської ролі не грала, – але вона пише спогади для своїх онуків, для своїх нащадків. То тим паче ви, котрі брали участь у визначних подіях, треба, щоб це зробили. Вже ж нема страху, що тебе посадять за те слово.
П.Арсенич: У нас є чимало людей, які сиділи, яких переслідували, яких профілактували десятками років, звільняли з роботи за націоналізм. Мені здається, що таких людей теж треба згадати.
В.Овсієнко: Справді, навіть тих, хто хоч маленьку часточку вносив, але про них невідомо, їх треба зафіксувати, якомога більше імен треба зафіксувати, бо ж люди відходять. А декотрі брали дуже активну участь у русі опору, але вони не були зафіксовані кагебістами, не були ні звільнені з роботи, ні репресова-ні, але велику роботу робили. І так вони з собою це забирають, і сліду не лишається.
П.Арсенич: Бачите, ще є таке. Є люди, які стараються перебільшити свою роль. І через це порядні, чесні люди не записалися ні в Братство УПА, не стали членами Товариства політичних в’язнів і репресо-ваних, бо вони побачили, що туди примкнули й такі люди, які не завжди того заслуговують.
В.Овсієнко: На жаль, це є.
П.Арсенич: Я теж стараюся таких людей заохотити і записати їхні спогади.
В.Овсієнко: Ну, от ви про себе більш-менш розповіли, але хотіли б, мабуть, і про інших людей розповісти? Чи це можливо зараз?
П.Арсенич: Міг би розповісти. Коли почалася перебудова, то, звичайно, ми збиралися з найближчими друзями. Та ще й коли Валентин був, у радянські часи, ми збиралися під видом, що святкуємо свято. Запрошували ми з Гуцульщини такого самоука-музиканта Василя, він теж Івасюк, з Білоберезки. Він грав на козі-дуді і на всіх музичних інструментах. Мороз любив це слухати. На шевченківські дні я сам робив доповідь, бо я мав старі книжки Шевченка, "Жінки в творчості Шевченка", інші. Так об’єднувалися навколо мене – це завжди Валентин Мороз з дружиною, його товариш, що вчився у Львівському університеті, історик Ярослав Мельничук з дружиною, я з дружиною. Ми збиралися по черзі, але переважно в мене, бо в мене була більша хата, у Мельничука, а зрідка і в гуртожитку, де жив Валентин Мороз. Потім долучилися до нашого товариства мій товариш Іван Костенюк, який викладав німецьку мову в Інституті нафти і газу, ще один викладач, який викладав латинь, нині він священик, Іван Козови́к з Тернопільщини, інші. Ми обговорювали питання, які нас хвилювали, обмінювалися літературою, самвидавом. На перших порах була така собі віддушина: я з Польщі виписував лемківську газету "Наша культура", і "Наше слово" – там можна було прочитати те, що не завжди було в наших газетах. Я то розповсюджував. Крім самвидаву, я перева-жно розповсюджував старі видання, що видавалися в Галичині, – газети, журнали, книги Трильовського, Лепкого, Мазепи. Я мав велику бібліотеку, збірку матеріалів. Я згодом частково передав їх до музею, у Львів, і в Київ у Музей літератури. У мене навіть дещо закупили: прижиттєві видання творів Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської. У Музей Лесі Українки в Київ я дав журнал "Зоря", де був надрукований її перший вірш. Десь 1880-х років. Я завжди вважав, що книги мають бути доступні, щоб люди читали. Усе, що мені вдалося зібрати, я передав до багатьох музеїв на Україні, давав знайомим читати. Звичайно, що дещо й попропадало, бо не все поверталося, особливо історична література. От про листопадові дні 1918 року. Дуже ходова була література про січове стрілецтво, отой "Літопис «Червоної калини»". Були старші люди, як от один [нерозбірливо прізвище, схоже на Бокас], старіший австрійський, він мав тритомну енциклопедію, я в нього придбавав. Коли за Брежнєва велась пропаганда про створення єдиного радянського народу, то він прийшов до мене, каже: "Хлопчики, то щось робіть! Як так можна, щоб ніхто нічого? Хоч би якусь бомбу тут перед ратушею, щоб трохи налякати тих більшовиків, бо дуже розперезалися". Був такий старий Олійник, то він усе щось писав, якісь зауваження давав… Так що в основному на мене впливали колишні січові стрільці, офіцери УГА, педагоги, інтелігенція. Був такий Феданко Олександр, ініціатор створення першого музею в скиті Манявському, помер уже. Вчителька, яка відсиділа десять років, Пригродська. І, я вже казав, Дучимінська, з якою я підтримував тісні зв’язки. Вона, на зло ворогам, померла аж на сто шостому році життя. Я приходив її вітати і зі сторічним ювілеєм, і зі стоп’ятирічним. Була така Ганна Гера-симович, Надія Суровцóва в Умані – я довідався та й їхав до неї.
В.Овсієнко: А коли ви бували в неї?
П.Арсенич: Я в неї був у 1975 році, бо я був місяць у Тальнівському районі, де й довідався про неї. Але я так, щоб не питати дороги, по плану йшов до її хати. Так пощастило, що я попав до неї. І буквально за півгодини ми стали одне одному довіряти. Я тоді в неї забрав частину рукописів. Я був у захопленні від цієї героїчної жінки. В її одноповерхове приміщення я попав по рисунку, який мені дали знайомі, бо я боявся питати, щоб за мнов не йшли слідом. Я вже казав, що все те, що я брав, я потім повернув її родичу, Федір, але я зараз забув прізвище. Потім це було надруковано в журналі "Україна". Листування вийшло, мабуть, на основі й інших матеріалів. Солідна книжка вийшла про Суровцóву. Я маю ті матеріали.
В.Овсієнко: Леся Падун-Луканова готувала ту книжку Суровцóвої. так?
П.Арсенич: Можливо, я зараз не пам’ятаю. Так що багато було наших таких цікавих людей. Я стара-вся і стараюся зараз збирати матеріали, які б засвідчили про духовну єдність України, щоби галичанам не робили закиди, що ми сепаратисти. Були такі тенденції. Ми розуміли, що без Великої України ми нічого не варті. В усякому разі, приємно відзначити, що люди, які приїхали до нас, – присилали сюди вчителів, мед-сестер – вони плідно працювали, переважно повиходили заміж за наших місцевих галичан, переходили на нашу сторону, так, як учителька, яка мене вчила, Валентина Сіренко. У сорок восьмому році підтримала повстанців, давала їм літературу, газети виписувала. Про це стало відомо, її засудили на 25 років, потім замінили на 10 років, але слід за нею пропав. Я про неї написав статтю на основі її особової справи, яка є в КГБ, опрацював багато іншого.
Один випадок був у нашому районі, що вчительку вбило підпілля. Але її чотири рази попереджували, та вона була так фанатично настроєна, її охороняв гарнізон, загін війська. Але ті хлопці десь пішли випи-ли, а наші підпільники вибрали слушний час і вбили її. Це був єдиний випадок. А більше таких не було. Наприклад, два брати моєї дружини одружилися на дівчатах зі східних областей України: Іван з учитель-кою з Полтавської області, а Микола з медсестрою з Миколаївської області. Брат дружини був у дивізії СС "Галичина", теж репресований. Вони вже повмирали.
Я завжди закликаю до єдності. Сам Франко показав перший приклад – одружився з киянкою. Потім адвокат Теофіл Куневський, інші. Можна наводити масу прикладів про ті зв’язки. Зі східняків, які приїжджа-ли до нас, особливо велику роль у єднанні відіграли Драгоманів, Міхновський, Гнат Хоткевич, який втік сюди, створив гуцульський театр, потім перевіз його до Харкова, інші діячі української культури. Так скла-лося, що центром духовного культурного життя до Першої світової війни була Криворівня, бо там жили Гнатюк, Франко, туди приїжджав Грушевський і купив собі віллу. Леся Українка, Коцюбинський зі Східної України, з Галичини...
В.Овсієнко: Франко собі там хату збудував, так?
П.Арсенич: Ні, він тільки наймав хату. А Грушевський купив у поміщика віллу. На жаль, той будинок спалили москалі у Першу світову війну. Вони палили українські культурні установи, а польські лишалися, і так дуже багато пропало матеріалу. Потім центром стало село Черче. Там для братів Лепких, зокрема для Богдана Лепкого, професора Краківського університету, письменника, зібрали кошти і побудували віллу. Завідував тою віллою Левко Лепкий, колишній офіцер Української Галицької армії, композитор. Туди приї-жджала творча інтелігенція в тридцятих роках, до 39-го року. Той будинок зберігався десь до 1985 року. На жаль, радянська влада знищила його, щоб затерти сліди про цього славного письменника. Я знаю, там зараз хочуть відновити музей. Отакі осередки духовної культури треба би відновлювати. У нас єдине, що зробили, – Галицький заповідник, але там мова про княжі часи.
В.Овсієнко: Це де, у Галичі?
П.Арсенич: У Галичі, так. А бачите, скільки було неприємностей за Космáч, де була неофіційна пов-станська столиця. Там була церква ХVII століття, у цій церкві священики-капелани благословили повстан-ців, там повстанці складали присягу. І влада заповзялася, щоб її знищити. Знімали там фільм "Тіні забутих предків" – іконостас забрав Параджанов. На вимогу громадськості він змушений був повернути. Я особис-то, як працівник музею, поїхав до Києва і привіз той іконостас, дали ми його на реставрацію. А потім писа-ли листи до Тронька, який очолював Товариство охорони пам’яток. Звідти приїжджали спеціалісти і не за-перечили, щоб церкву, як пам’ятку історії, відремонтувати. Я ще й доводив, що то є філіал скиту Манявсь-кого, що вона була колись православною, думаю, так легше відстояти. Та влада підмовила когось, якихось п’яниць, і вони спалили ту церкву.
В.Овсієнко: Спалили-таки?
П.Арсенич: Так, спалили. А перед тим, коли ми збиралися по лінії Товариства охорони пам’яток, приїхав із Космачу один Бóб’як, який теж домагався цього, і хтось заклав, що він у мене ночував, що я його підтримую. Мене знову в КГБ ви́кликали, кажуть: ага, ти знову підтримуєш ту бандерівську церкву... А я кажу: "Та я ж музейний працівник, це ж пам’ятка архітектури. Що тут поганого, що я пропонував, щоби в цій церкві створити музей?" – "Ану, пиши пояснення". Я зрозумів, що вони хотіли пояснення тому, що я тому Боб’яку теж писав скарги з вимогою повернути іконостас, а він підписував. Церкви закривали, люди писали скарги. Одного чоловіка, Козлана з Микитинець, щось чотири роки тягали за листа. Аж коли Горбачов при-йшов до влади, дозволили відкрити церкву – ту церкву, про яку я доводив, що в ній працював не хто-небудь, а сам Яків Головацький, видатний письменник, учений. Він потім став москвофілом. Дуже багато зроблено шкоди, знищено пам’яток. Наприклад, у Довгопіллі розібрали церкву, де малював видатний ху-дожник Іван Труш. Але, що цікаво, я це вивчав, що ті, хто був причетний до руйнування наших храмів, ті люди переважно померли не своєю смертю. Це не голослівно, я би міг навести конкретні факти...
В.Овсієнко: Так-так, і в нашій місцевості добре пам’ятають такі факти. От ви казали, що спалили церкву в Космачі – коли? Василя Романюка звідти вигнали 1971 року...
П.Арсенич: Ні-ні-ні, спалили іншу церкву, старішу. А Романюк працював священиком у цій, що збе-реглася. Він тоді часто в мене ночував, я йому казав: кажіть гуцулам у кáзаннях, щоб вони дотримувалися народних звичаїв. Він це робив, і йому приписали, що він поширює націоналізм.
В.Овсієнко: Авжеж, це націоналізм.
П.Арсенич: А він був дуже щирий патріот. Мені здається, що й зараз би треба закликáти, бо багато залежить від священиків. Вони закликають на проповідях за єдність, а насправді самі не можуть об’єдна-тися – православні, греко-католики, автокефальні. Я деколи їх критикую за це, навіть публічно.
В.Овсієнко: Ось сюди, в санаторій «Говерла», приїздить священик Іван. Я слухав його кілька разів. Він дуже доброї позиції дотримується щодо єдності. Не знаю, звідки він, але тут іще буде до 29 червня. Він тут відпочивав, то щодня проводив службу Божу двічі на день. Добрі в нього проповіді.
В.Овсієнко: 22 червня 2008 року. Пан Петро Арсенич продовжує.
П.Арсенич: Я хотів більш детально розповісти про другий період репресій, що почалися 1965 року, про 1972-73 роки. Це для мене і для більшості був час переслідування. Наприклад, 1972 чи 1973 року ви-кликали працівників музеїв – Клапчук, Скворів, Болехов та інші, – коли приїхав до нас у Франківськ Малан-чук. Він скликав партійну нараду всієї області і давав свої настанови. Він там аналізував книжку Шелеста, критикував її.
В.Овсієнко: "Україна наша Радянська"?
П.Арсенич: Так-так, а потім почав згадувати місцеві негативні факти. Він тоді й про мене подав в об-ком партії, сказав, що Арсенич написав 20 статей, а в них нема класового підходу, захоплюється давніми архаїчними звичаями, неправильно трактує діяльність КПЗУ, зокрема, боротьбиста Саврича, якого теж у 1933 році репресували. До речі, в радянський час, у 1979 році, не пропускали до енциклопедії статті про боротьбистів, бо Маланчук мав свої претензії. Я вже говорив, що тоді мене хотіли звільнити з роботи, я ходив зі скаргою і в КГБ, і в обком партії. Але найбільш неприємно було, і це трохи налякало моїх батьків і сестру, те, що голова колгоспу забрав у нас присадибу, бо син – націоналіст Арсенич. Це відчутно пере-живали. Але я якось заспокоїв рідню, що он люди сиділи в тюрмі, а тут присадиба… Повернуть. І дійсно, через деякий час нам ту присадибу повернули. Потім ще раз була нагінка на мене й на мою родину через Малковича, бо я йому повідомив, що Галана не підпілля вбило, а що це була провокація з боку КГБ. До речі, мені здається, що один, який брав участь у вбивстві, взагалі був кагебістом.
В.Овсієнко: Це були Стахур, а з ним Іларій Лукашевич.
П.Арсенич: А трьох синів священика Лукашевича розстріляли. Але вони, мабуть, не були причетні до того. Самого священика засудили на 25 років.
В.Овсієнко: Священик Денис Лукашевич закінчував свій термін у Мордовії в середині 70-х років, я там його знав. То він розповідав, що, зокрема, розстріляли його молодшого сина Мирона, шістнадцятиріч-ного, котрий був абсолютно ні при чому, абсолютно. А Іларія звинувачували, що нібито він брав участь у цьому вбивстві.
П.Арсенич: І, до речі, з цього приводу покарали Дучимінську, письменницю, яка ніби дала адресу Галана священику Лукашевичу. Але пізніше стало відомо, що це була провокація. Як ото вбивство Кірова, так само вирішили використати вбивство Галана, щоб посилити репресії проти галицької інтелігенції. Коли ми вже мали такі факти, я не мав можливості виступати на мітингах, то подав ці факти своєму племіннику Івану Малковичу, і той у селі оприлюднив це все, розказав. Це голові колгоспу Панченку – а колгосп носив ім’я Ярослава Галана – було дуже неприємно, він був дуже розлючений. Тоді він ще раз посилив економі-чні репресії щодо нашої родини – знову забрав присадибну ділянку. От, бачите, влада старалася різними методами впливати, щоб тримати людей у покорі.
А тоді, після приїзду Маланчука, багато інтелігенції потерпіло, особливо творчої інтелігенції, які пи-сали, збирали матеріали, хоч і не були причетні до якихось таких сміливих проявів непокори владі. Не всі люди могли витримати. Були такі випадки, що посилали деяких людей у табори у складі кагебістських груп. Ви, мабуть, знаєте, мого старшого товариша Михайла Клапчука. Він відсидів десять років. Мав чет-веро дітей. Він у Караганді жив і вів наукову роботу, але, щоб діти не попали під русифікацію, він поверну-вся в село, звідки його дружина, в Делятин, там влаштувався фотографом. Тоді кагебісти сказали: "Їдь у табір, будеш там розказувати, щоби..." Він із села Корнича, 1920 року народження. Був у Коломийському окружному проводі ОУН. Він розумна людина, проводив вишкіл повстанців як географ, як геодезист, там були такі спеціальні курси, він читав лекції на цих курсах. Його спіймали, засудили на десять років. То він зі мнов радився, що робити, і прийшов до висновку, що я все-таки поїду і, можливо, хоч буду мати уявлен-ня про декого, може, когось попереджу. В такому плані.
В.Овсієнко: Ага, його брали в оці «делегації громадськості», котрі їздили в табори агітувати нас?
П.Арсенич: Так, так. Він поїхав, але казав, що нікому шкоди не завдав. Він міг би відмовитися, але казав, що когось попередив. Він, до речі, навіть написав про те, зібрав матеріали, він такий архівіст. Він зберіг той квиток, написав спогади: де він був, що говорив.
Я знаю ще один такий факт, що посилали вже молодшого, такого Мельника з Калуша. Він любив лі-тературу, то його посилали в Чехословаччину – в Прагу, в Пряшів. Я йому кажу: "То якщо ти поїдеш, то хоч попередь тих людей, що ними кагебісти зацікавилися, щоб вони були обережні. Він так і зробив.
В.Овсієнко: Такі «делеґації громадськості» на чолі з кагебістом привозили в табори. І було явно ви-дно, що декотрих насильно привезли, їм так тяжко було це відбувати.
П.Арсенич: До речі, до Михайла Зеленчука приїхав у табір доктор медичних наук Петро Вокалюк. Коли Михайло з ним говорив і сказав, що його скоро звільнять, той професор йому сказав, що ось приїде-те, може, щось треба буде вам посприяти. І справді, коли Михайло Зеленчук повернувся із зони, він при-йшов до мене, щоб я розшукав цього Вокалюка, може, він посприяє, бо його не хотіли прописувати. І тіль-ки завдяки тому, що він одружився із Людою Лопатинською, дочкою священика, яка мала кооперативну квартиру, його і прописали в Івано-Франківську. А той Вокалюк, уже нині покійний, так нічого й не допоміг Зеленчуку, хоч тоді й обіцяв. Так що такі факти були, що посилали в табори вести агітацію, і особливо тут вербували.
Мене викликали, аби я пішов на другий суд над Морозом, щоби слухав, а потім доповів. Я зайшов у суд, там маса людей. Я когось там зі Львова знав, кажу: "Постарайтеся тут менше говорити, бо за вами слідкують", – і пішов. А потім мені дорікали: "Думали, що ви покаєтесь, що ви допоможете нам, а ви не пі-шли, нічого не вияснили, нічого не доповіли". Я кажу: "Я вже казав вам, що ви беріть мене на роботу, тоді я буду працювати, а так... А те своє зобов’язання, що я дав, я виконаю, що як буде американський шпигун, то я вам скажу, а на своїх людей казати не буду". І слава Богу, що так вдалося. Бо я переживав: уявіть со-бі, що написати було ту статтю проти українського буржуазного націоналізму – то в наш час це повіситися треба. Але мені Бог поміг, що я цього не зробив, ніхто через мене в тюрмі не сидів і не мав неприємнос-тей, бо ні на кого я не давав свідчень. А вербовка була страшна, майже кожного. От буквально недавно сусід мій признався, що його вербували. Він мав доповідати, хто до мене ходить. Але це він сказав у 1992 році. Це все треба записувати, ті методи, хто як співпрацював, щоб оприлюднити. Мені здається, що варто би оприлюднити, аби ті люди, що були такі дволикі, не користувалися тепер тими привілеями. Є такі дво-ликі люди, що він дуже великий герой, а фактично він був на послугах. То треба перевіряти. Я не боюся, що хтось про мене скаже, бо нема таких доказів, що я комусь щось зле зробив, хоч я теж не є... Мені зараз теж неприємно, що я тоді різко не відмовився, а зайняв таку позицію, що я радянська людина, а як буде американський шпигун, то я вам скажу. А й цього не треба було казати. Але самі знаєте, в яких умовах то було, як вони примушували і тероризували. Мене навіть один раз били. Ну, так за волосся хапнули, а я почав кричати: «Фашисти, що ви робите!». Більше вони цього не застосовували. Була така психологічна атака: з одного кабінету в другий, до одного начальника, до другого, потім до самого начальника КГБ – ну, так зацькують людину, що вже й не знаєш… А потім я на суді казав, що й ви би теж інакше говорили, якби вас так вимордували. Але останнє слово я сказав таке, що допомогло Валентину Морозу захищатися. Тоді йому і не дали так багато, бо то був ще перший, публічний його суд. А другий уже закритий був.
В.Овсієнко: Так, хвиля арештів 1965 року не була дуже жорстокою. Найбільший термін шість років – Михайлові Гориневі і Михайлові Масютку, іншим дали менше.
П.Арсенич: У 1990 році я був обраний депутатом обласної ради і міської ради, і тоді Роман Круцик теж був депутатом. Ми створили обласну комісію вивчення жертв більшовицького терору і зняття пам’ят-ників більшовицького режиму. Я очолював комісію зняття пам’ятників Леніну. Було досить складно, бо не всі люди мали відвагу підписувати, а треба було якось обґрунтувати, чому ми знімаємо пам’ятник Леніну в Івано-Франківську роботи Кальченко, бо цей пам’ятник мав якусь мистецьку цінність. Але все-таки знайш-лися люди, які підписали. В усякому разі, це вдалося зробити. Влада не сприяла роботі комісії, щоби зби-рати матеріали про репресії. Добре було б, щоб була така незалежна організація, яка збирала б свідчен-ня, поки ще є люди – живі свідки тих злочинів. Бо, рано чи пізно, ми повинні через міжнародні комісії пос-тавити на суд той страшний комуністичний режим, який знищив дуже багато людей. До речі, досі не хочуть повертати будинки людям, які втратили їх через репресії. Я вважаю, що треба, щоб отакі організації, з якими ви співпрацюєте, сприяли тим патріотам, щоб вони дістали хоч ці відшкодування.