Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности

23.09.2012 | Левко Лук΄яненко | Левко Лук΄яненко. Вірую в Бога і в Україну. – К.: МП ”Пам’ятки України”, 1991. – С. 126-131.
До Організації Об’єднаних Націй

Звернення

Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности

Автор – Левко Лук΄яненко. Опубліковано: Левко Лук΄яненко. Вірую в Бога і в Україну. – К.: МП ”Пам’ятки України”, 1991. – С. 126-131.

Звернення 19 видатних українських політв’язнів (яке я написав улітку 1979 р.) є одним з найпомітніших документів українського самвидаву. Автори закликають поставити українське питання на порядок нарад Об’єднаних Націй, уповноважуючи президента Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) вжити всіх заходів, необхідних для виходу України зі складу СРСР. Нижче подано частину звернення. Чого частину? Бо наші закордонні українські побратими по боротьбі не змогли розшифрувати весь мікротекст, що дійшов до них із Мордовської в΄язниці. Не знаю, чи є десь у них ориґінал. У всякому разі, якщо їм і не вдалося прочитати якихось кілька слів, то небагато. Тобто текст, що його подаю нижче, можна вважати за повний:

«Особливістю сучасної дійсности є поділ на дві принципово протилежні системи – відкритий світ вільного підприємництва та демократичних свобід і обгороджений колючим дротом світ інтеґральної централізованої реґляментації економічного, політичного і всього духовного життя. Конфлікт між США і Радянським Союзом, що уособлюють першу і другу системи, визначає картину сучасної політичної карти земної кулі. Третій світ і країни, не приєднані до військових блоків, зменшують сили протиставних (блоків), але не зменшують суперечностей сучасних цивілізацій, бо самі не стоять (і не можуть стояти) осторонь історичного процесу. Глобальний фактор конфронтації в умовах сучасного надзвичайно високого технічного розвитку та поступів в ядерній зброї привів до виділення кількох могутніх центрів міжнародної політики (США – Західна Європа – СРСР – Китай) і здається, що зі страху перед всесвітньою катастрофою народи демократичних держав ладні заплющити очі на колосальну трагедію українського народу та багатьох інших народів, що під фанфари космічних досягнень зазнають небаченої ще ніде й ніколи національної руйнації.

Передісторія нашого національного лиха почалася давно, але з захопленням влади комуністами – цим передовим загоном російських шовіністів – у нас почалася справжня трагедія. Створення 1918 року Української Народної Республіки російські комуністи сприйняли як зухвалий замах на їхнє національне життя, добробут, на їхню національну мету з боку нас – і вони своїм військом розбили слабку армію щойно створеної Республіки і знову перетворили Україну в російську колонію.

За три сторіччя колоніяльної пропаганди Росія спромоглася нав’язати світові чимало фальшивих ідей, що набули для цього часу характеру незаперечних істин. Однією з таких ідей є ідея про нібито справедливе вирішення національного питання. Ми не могли протиставити цій брехні своє національне слово, бо ми перед світом німі. Ми давно вже німі. Вже третє сторіччя українці німі. Окупанти відібрали від нас мову. Вони заперли живе слово в тюрму, а твори духовних отців нації замкнули в цензорських сейфах, і самі промовляють від імені українців, і світ чує тільки їхній голос. Нас 50 мільйонів, та ми найнещасніша нація. Ми самі пробували вирватись із загребущих лабет загарбників, а інші члени всесвітньої сім’ї народів байдуже дивилися на наше лихо. І нас так багато загинуло в боротьбі за національну волю, а волі нема...

І тепер ми, діти слабкого і численного народу, звертаємося до ООН як всесвітнього політичного форуму державних націй, що покликаний виводити колоніяльні країни і народи з політичного небуття. З цим бажанням і просимо: не дайте загинути! Зареєструйте Україну як російську колонію і допоможіть звільнитися від накиненої окупації.

Україна опинилася в складі Росії не в результат доброї волі українського народу, а внаслідок збройної перемоги Росії над Україною, і це призвело в наступному до фізичного винищення національно свідомої інтеліґенції, усіх українських політичних партій та заможніших прошарків населення.

Поступово були винищені всі українські державні органи і на те місце силоміць запроваджена організована окупаційна адміністрація, за допомогою якої підпорядковано Росії все національне життя України.

Щоби приборкати великий народ і запобігти організованому опорові, Росія розташувала свої військові гарнізони у всіх більш-менш значних містах, організувала в Україні свою єдину політичну партію і поліцію з величезною мережею партфункціонерів і таємних аґентів.

Усі творчі організації українських літераторів, художників, діячів театру і кіно ліквідовано, а почасти знищено і самих людей. На їхнє місце створено свої організації, що під керівництвом партії проводять ідеологічне забамбулювання української інтеліґенції і всього народу. Винищено національне духівництво і насаджено своє – Російську Православну Церкву, що, скасувавши таємницю сповіді, зобов’язала попів доносити державі все, що їм стало відоме в час сповіді.

Усі профспілки робітників і службовців зліквідовано, і натомість утворено свої з Москви, підпорядкувавши їх єдиній російській партії.

Загальне піднесення національної свідомости в кінці 20-х років і зростання незадоволення колоніяльним становищем могло б перетворитися в загальний вибух, і тоді окупанти організували масовий голод і зменшили таким чином націю на одну п’яту частину. В період цього голоду інтеліґенція не помирала. Помирали селяни. І тоді, 1934 року, Сталін виголосив формулу: “Українська інтеліґенція не заслуговує на довір’я". Ця формула послужила сигналом фізичної розправи з інтеліґенцією, в результаті якої репресовано близько 500 тисяч осіб. Народ четвертували. На щастя, російська окупація не поширювалася на всю національну територію українців. П’ята (західна) частина нації жила у вільніших умовах. Вона організувала підпільний національно-визвольний рух, що в період Другої світової війни діяв проти одного окупанта, а після війни впродовж десятка років – проти нового. Цей рух показав, що в жилах українців тече гаряча кров, а не водиця. Проте змінити нещасну долю своєї нації вже не міг – окупант переміг нас і цього разу.

У час закінчення війни і після неї за кордоном з’явилася велика українська політична еміґрація. Вона волала до всього вільного світу про брутальність окупантів і геноцид, та світ не йняв віри – російська демагогія оббрехала славних лицарів, звинувативши їх у співпраці з гітлерівцями. Потягнулися довгі сумні роки. Справа почала поволі мінятися на краще з 60-х років, коли з’явилася нова ґенерація борців за національну незалежність. Не маючи доступу до жодних засобів масової інформації і через цілковите їх підпорядкування КПРС, вона стала шукати способів інформування своїх побратимів за кордоном і з їхньою допомогою – всього вільного світу, а через радіопересилання і своїх співвітчизників – про сучасне становище України та її головні проблеми.

Ми не претендуємо на вичерпну характеристику становища нашої Батьківщини як російської колонії, ми подаємо тільки короткий документ з переліком основних фактів, що загальновідомі кожному, хто цікавиться історією Російської імперії та її взаємин з Україною, які одначе на цей раз ставимо як фундамент формального клопотання перед ООН про допомогу в боротьбі за незалежність через реєстрацію України як колонії в Комітеті по деколонізації, включення українського питання в порядок денний сесій Ґенеральної Асамблеї ООН та інші акції, що їх звичайно ООН застосовувала в своїй практиці в аналогічних справах.

Український національний ідеал щодо внутрішнього політичного статусу полягає в глибокій відданості демократичним принципам у всіх сферах життя із забезпеченням реальних можливостей вільної гри різних політичних партій і сил, свободи економічної, професійної, культурної діяльности та в проведенні політики миру і літературних та інших обмінів з усіма країнами, піднесення ваги України в проґресивному русі світової спільноти до все повнішого забезпечення духовних і матеріяльних потреб та віри в людину як найвищу вартість на Землі.

У результаті збройної інтервенції Москва нав’язала Україні договір від 30 грудня 1922 року про утворення т. зв. Союзу РСР і встановила різкий, жорстокий диктаторський режим, за якого будь-яке волевиявлення народу стало неможливе, і засадничий принцип міжнародного права – право розпоряджатися своєю долею – для українців впродовж усього періоду російської влади не мав жодної чинности. Норми міжнародного права: статут ООН (ст. 1, 13, 55, 76), Декларація про надання незалежности колоніяльним народам і країнам, Заключний акт Гельсінської наради (розділ VIII), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 1) та інші звучать красиво, одначе досі є лише насмішкою над реальним становищем України, колоніяльний стан якої видно з таких фактів: українська нація не має своїх органів державної влади, вона позбавлена політичного суверенітету і т. зв. Верховна Рада України має за джерело влади не власну волю, а волю ЦК КПРС з центром у Москві – столиці Росії, що є за межами України і не підпорядкований волі українського народу. Органи влади України – це окупаційна адміністрація, що втілює на території України колонізаторську політику Москви.

Як недержавна нація Україна не визначає свій політичний розвиток і не провадить незалежної ні внутрішньої, ні зовнішньої політики. Всупереч національним інтересам, Україна включена до російської політичної системи з її імперіялістичними прагненнями до світового панування і супроти своєї волі українськими природними і людськими ресурсами збільшує індустріяльну і військову потужність імперії, тим самим збільшує міжнародне напруження і загрозу нової світової війни, що може завдати нещасному народові ще більшого лиха, ніж голод в 1933 році. Україна не має своєї армії. Метрополія мобілізує нашу молодь до імперської армії, спрямовує її абсолютну більшість служити далеко від рідного краю для зручності асиміляції та ідеологічної обробки в дусі своєї загарбницької ідеології.

Україна не має своєї зовнішньої політики. Жодна країна світу не вважає її за самостійну державу і тому не бачить потреби встановлювати дипломатичні взаємини на рівні посольств, а держави – члени ООН потурають московським імперіялістам, допустивши до ООН делеґацію від України, що представляє окупаційну адміністрацію, а не український народ.

Україна не визначає характер свого економічного розвитку. Всупереч відданості українців ідеалу вільної економічної діяльности, Москва нав’язала Україні жорсткі форми в галузі промислового і сільськогосподарського виробництва і сама здійснює деталізоване їх планування і керівництво.

Український народ позбавлений права на розпорядження своїми природними багатствами і ресурсами.

Україна не має своєї фінансової системи й національної валюти.

Україна позбавлена можливости здійснювати зовнішню торгівлю.

Україна не визначає свій соціяльний розвиток через те, що Україна не урядує своїми національними багатствами і не керує економікою на своїй території; життєвий рівень українського народу не відповідає ні розмірам національно-природних ресурсів, ні національним трудовим зусиллям, ні уявленням про нормальний життєвий рівень нашої доби.

Україна не визначає свій культурний розвиток. Усі справи культури перебувають під безпосереднім керівництвом партії, під невсипущим наглядом її цензорів, що впродовж усього свого панування на нашій землі вперто й настирливо проводять політику асиміляції і заміни української культури своєю культурою. Всі вищі і середні спеціяльні учбові заклади русифіковані і тепер уже переводять на російську мову викладання у початкових і середніх школах. Українську мову витіснили з економічного і наукового життя, з медицини, транспорту, торгівлі, спорту, кіно та інших сфер культурного і громадського життя.

Аби остаточно вбити національну свідомість і знищити джерела самої думки про окреме національне життя під сонцем, окупанти сховали історію наших дідів-прадідів від теперішніх живих поколінь і насильно намагаються свої ідеали й історичні цілі представити українському народові за його власні.

Для безконтрольного проведення геноциду російські колонізатори обгородили зовнішні кордони України колючим дротом і багнетами прикордонників, тримають українців у повній ізоляції від зовнішнього світу. У сучасну добу великого розвитку транспортних засобів і масового туризму в Україні індивідуальний туризм і поїздки родичів з України і в Україну заборонені, а груповий туризм зведено до крайнього мінімуму. Українців позбавили права виїзду на постійне проживання до інших країн.

Мета нашого руху – вихід України зі складу т. зв. СРСР і створення незалежної української держави.

Як спадкоємці і продовжувачі найбільшого історичного стремління нації – прагнення до незалежного державного життя – подаємо це клопотання для Ґенерального секретаріяту ООН і просимо зареєструвати його як офіційний документ Українського Національного Визвольного Руху. Задля перевірки Комісією ООН теперішнього становища української нації з точки зору обґрунтованости змісту нашого клопотання просимо Ґенерального секретаря ООН вчинити все необхідне для реєстрації України як колонії російської імперії, що існує у формі т. зв. СРСР.

З огляду на антиколонізаторську спрямованість ООН та беручи до уваги деклярацію ООН 1960 року про надання колоніяльним народам і країнам незалежности, наполегливо просимо включити в порядок денний Ґенеральної Асамблеї 1979 року українське питання як невідкладну проблему.

Звертаємося до Ґенерального секретаріяту ООН та урядів суверенних держав – учасників ООН, із закликом включити українське питання в порядок денний нарад наступної сесії Ґенеральної Асамблеї ООН та вжити всіх заходів для прискорення звільнення України від російської окупації.

За межами т. зв. СРСР Україна має велику діяспору з широкою мережею політичних організацій, що об’єднані у всесвітню централю – Світовий Конґрес Вільних Українців.

Задля успішної реалізації поставлених у цьому документі проблем, ми, представники Українського Національного Визвольного Руху, що нижче підписались, уповноважуємо президента СКВУ здійснювати весь комплекс дипломатичної та іншої праці, що виявиться необхідною для виходу України з т. зв. СРСР і створення самостійної української держави.

Підписали: Сергій Бабич, Анатолій Берничук, Іван Гель, Іван Ільчук, Віталій Калиниченко, Микола Курчик, Левко Лук’яненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Петро Рубан, Микола Руденко, Олекса Тихий, Андрій Турик, Богдан Чуйко, Юрій Шухевич, Олесь Бердник.

1979 рік.

Рекомендувати цей матеріал