Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПРОКОФ’ЄВ ВЯЧЕСЛАВ ІВАНОВИЧ

23.03.2011 | Овсієнко В.В. | В. Прокоф’єв. Ви заарештовані. Здайте зброю. – Київ, 2006. – 344 с.
ПРОКОФ’ЄВ ВЯЧЕСЛАВ ІВАНОВИЧ (28.10. (за документами 31.10) 1928, м. Пирятин Полтавської обл. – 1.06. 2009, м. Київ)

Студент-історик, репресований за сфабрикованим звинуваченням.

Російське прізвище приніс із царського війська прадід Андрій. 1929 р. родина переїхала до Києва. У 1936 р. В’ячеслав пішов до школи № 16 і до війни закінчив 5 класів. Пережив окупацію і, як писав у анкетах, "ніде не працював, нічим не займався".

Після звільнення Києва вчився в 1945-46 р. у музичній школі, у школі № 93. До 9-го класу пішов у престижну школу № 92. Закінчив її у 1948, склав екзамени на історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, але не пройшов за конкурсом. Вступив 1949 р..

1.06. 1950 несподівано заарештований органами МДБ і звинувачений за сфабрикованими звинуваченнями у «підготовці до збройного повстання» (ст. 16-54-2 КК УРСР – п. 16 означає, що міг вчинити цей злочин), у «зберіганні антирадянської літератури» (ст. 54-10, ч.11 – мав дореволюційні видання С.Руданського, М.Грушевського, «Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка» 1923-1927 р.) та в «участі в антирадянській організації» (ст. 54-11). Слідство спиралося на покази Леоніда Любецького, 1927 р.н., студента ІІІ курсу, заарештованого 12.04 1950 р., який видавав себе за лідера антирадянської організації «Народно-освободительная партия». Вона нібито була створена вночі з 15 на 16 липня 1948 р., нібито відбулися ще два «зборища». У Любецького під час обшуку знайшли «Програму-маніфест» і «Тези до доповіді на І з’їзді». Організація ніби ставила за мету повалити радянську владу шляхом збройного повстання. У цій справі допитані були 32 особи, звинувачено 17: хлопці й дівчата 1925 – 1930 р. н., студенти, 13 з них комсомольці.

Що ця справа фабрикувалася проти національно свідомої української молоді, свідчить той факт, що Любецький, особа неврівноважена, хворобливо самолюбна, з проявами російського шовінізму й антисемітизму, давно розповідав багатьом знайомим і незнайомим, що очолює антирадянську організацію. МДБ мало про це оперативні дані.

П. без його відома був відрахований з університету за наказом ректора ще 24.05. 1950 р., за тиждень до підписання ордеру на арешт (31.05).

Мав 11 допитів, з них 6 уночі. Заперечував причетність до організації, але слідчий Кузнєцов тривалий час не давав йому спати і він підписав протокол допиту. «Підписався – значить зізнався», – констатував слідчий. Так було вчинено і з іншими звинуваченими.

26.07. 1950 П. підписав ст. 200 КПК – про закінчення слідства. 31.07. 1950 р. справу передано до ОСО при Міністрові Держбезпеки СРСР. Суду не було. П. перевели зі слідчого ізолятора на Короленка, 33 в Лук’янівську тюрму і там оголосили постанову ОСО про засудження його до 10 р. позбавлення волі. Любецький Л.К. одержав 25 р., десять осіб – по 10 р. таборів особливого режиму (у т. ч. майбутній письменник Микола Глухенький), 5 осіб – по 8 р. (у т.ч. майбутній художник Володимир Куткін).

Перед етапом П. мав побачення з матір’ю. Наприкінці вересня 1950 етапований на Воркуту. Карався в таборах особливого режиму № 4 і 40. Працював у шахті спочатку теслею в бригаді вентиляції, а пізніше – газовимірювальником. Тримався гідно. Клопотання про помилування не порушував, бо це означало б визнати себе винним. Клопотався батько – і отримав відмову канцелярії ПВР СРСР від 28.10. 1953 р.. П. брав участь у страйку з вимогою пом’якшити режим утримання. Того ж року розконвойований. Влітку 1954 р. приїздила на побачення мати.

Центральна комісія з перегляду справ 22.11. 1954 переглянула справу групи Любецького, скоротила йому термін до 10 р., реабілітувала тринадцятьох, амністувала трьох. П. у вічі не бачив цієї комісії – його несподівано звільнили 11.01. 1955 р., знявши всі звинувачення і реабілітувавши за ст. 204-б КК УРСР (припинення справи за відсутністю злочину).

Повернувся до Києва. Наполегливо домагався відновлення в університеті на заочному відділі історичного факультету. Закінчив його 1960 року. Тим часом працював продавцем у книгарнях, учителем музики та співів у школах. Зауважував стеження за собою, уник декількох провокацій. 1959 р. одружився з Інною Березенко, яка не побоялася його минулого. Прожили у злагоді 39 р., виховали сина Івана.

П. склав екзамени кандидатського мінімуму і 1964 р. став викладачем історичного факультету КДУ. У 1972 захистив кандидатську дисертацію, з 1984 – доцент кафедри історії зарубіжних соціалістичних країн. Мав більше 50 друкованих аркушів наукових праць і публікацій. Нагороджений медалями "Ветеран труда" і "В память 1500-летия Киева". На пенсію вийшов 1989.

П. щиро писав: «Я не був схильний до політичної діяльності. Рух шістдесятників обминув мене». Від 1989 – член Київського товариства політв'язнів та жертв репресій. Його автобіоґрафічні книжки – серйозне історичне дослідження і цінні живі свідчення про 30 – 40-і роки, про табори Воркути. Склав біоґрафічні довідки про своїх посправників.

Бібліоґрафія:

1.

Така доля моя (Спогади колишнього політичного в`язня). [Без видавничих даних] – Київ, 2000. – 106 с.

«Така доля моя…» (Спогади колишнього політичного в`язня). [Без видавничих даних] – Київ, 2002. – 200 с.

Ви заарештовані. Здайте зброю (Спогади і нотатки колишнього політв`язня). [Без видавничих даних] – Київ, 2006. – 344 с.

2.

Інна Філіппова. Доля і вибір // Народна газета, № 19 (573). – 2003. [Рецензія на книжку: Вячеслав Прокоф`єв. «Така доля моя…»]

Інна Філіппова. Під кутом однієї червневої дати // Народна газета, № 23 (869). – 2009.

Рекомендувати цей матеріал