Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

КОВАЛЕНКО НАДІЯ ДМИТРІВНА

22.03.2011 | Овсієнко В.В. | Коваленко Н.Д. Пам’ять у полум’ї часу. Автобіографічна повість... Миронівка, 2009. – 152 с.

КОВАЛЕНКО (КИКОТЬ) НАДІЯ ДМИТРІВНА (нар. 27.12. 1927 р. в с. Переселення Кагарлицького р-ну Київської обл.)

Учителька, методист, просвітянка.

З родини вчителів Дмитра Мартиновича та Ніни Миколаївни Кикоть. 1930 р. переїхали до Києва. Батько за участь у війську УНР був ув’язнений 1933 – 1941 рр.

До війни Надія закінчила 8 класів. Пережила окупацію, знищення радянськими підривниками центру Києва. Тяжко бідувала разом з матір’ю. Весною 1942 р. схоплена під час облави і вивезена до Німеччини. Перебувала в таборі військовополонених у м. Заац, у Судетах. Тяжко працювала у німецьких господарів. За зв’язок із чеськими підпільниками була заарештована гестапо.

Після визволення більше року примусово працювала в автобатальйоні. Навесні 1946 р. повернулася до матері в Київ. Розбирала руїни Хрещатика, поступила в технікум культпросвіти. За рік склала екзамени за 10 класів і вступила на філологічний факультет Київського педінституту ім. Горького, який закінчила 1951 р.. Направлена в Київську школу № 153 ім. Пушкіна з російською мовою викладання, де працювала майже 10 р.. Уроки її були справжніми творами мистецтва, учні любили їх: ніхто не звільнявся від вивчення української мови і літератури.

1946 р. одружилася з Юрієм Миколайовичем Коваленком – героєм війни (згодом талановитий учений, архітектор, художник). Син Андрій народився 1955, донька Оксана 1959 р.

З 1956 до 1968 р. К. була депутатом Київської міської ради, працювала в комісії освіти. 1960 р. тодішній міністр освіти УРСР І.К. Білодід несподівано запропонував К. на посаду інспектора-методиста української мови та літератури. Повагавшись, погодилась. Національне прозріння почалося зі зливи листів від батьків з вимогою звільнити їхніх дітей від вивчення «никому не нужного украинского языка».
К. активно співпрацювала з патріотично налаштованими письменниками, провідними науковцями, кращими вчителями. Декого з них вдалося ввести до Наукової методичної ради Міносвіти, яка схвалювала нові підручники. Користуючись тим, що програми з української мови й літератури створювалися в Україні (програми інших предметів просто бралися з Російської Федерації), Науково-методична рада та актив учителів під керівництвом К. значно розширили коло письменників, творчість яких вивчалася в школі: у ІХ класі – Панько Куліш, Ольга Кобилянська, Лесь Мартович, Марко Черемшина, збільшено кількість творів Василя Стефаника. У Х – ХІ класах – Ю. Яновський, О. Довженко, М. Куліш, Остап Вишня, І. Кочерга. З великими труднощами програма була затверджена Колегією МО. Згодом до неї були введені твори Л. КОСТЕНКО, В. СИМОНЕНКА, М. Вінграновського, І. ДРАЧА.

Шкільні бібліотеки, особливо сільські, були бідні. За ініціативою Науково-методичної ради міністр А.Г. Бондар увійшла до уряду з пропозицією видати серію «Шкільна бібліотека». П.Ю. Шелест, перший секретар ЦК КПУ, підтримав це починання, забезпечив видавництва папером. Серія почала виходити мільйонними тиражами у видавництвах «Молодь», «Веселка», «Дніпро», де були створенні редакційні колегії. До написання передмов запрошувалися авторитетні люди: Б .АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, М. Шумило, В. ЧОРНОВІЛ, М. КОЦЮБИНСЬКА, В. Яременко, В. Неділько та інші. Сама К. написала передмови до видань творів О. Кобилянської, П. Грабовського, Б. Грінченка. Це справді допомогло вчителям в опрацюванні нових тем.

Крім того, Науково-методична рада домоглися видання навчальних кінофільмів та діафільмів до кожної теми програми. Кілька сценаріїв діафільмів склала сама К.. Створювалася фонохрестоматія з української літератури для V – ХІ класів. Диктор Українського радіо Петро Бойко відшукував в архівах справжні шедеври, у школах зазвучали голоси корифеїв українського мистецтва. Так школи України були забезпечені якісною наочністю.

Праця К. в організації цього процесу була відзначена «Грамотою Верховної Ради СРСР» та медаллю «За трудову доблесть», званням «Відмінник народної освіти».

Працюючи в міністерстві, К. читала лекції на філологічному факультеті Київського університету ім. Т.Шевченка, вела один клас у школі № 117, у неї практикувалися студенти-філологи.

КДБ пильно стежив за цією роботою. Почалися виклики на допити. Інколи ці допити – їх вели аж троє слідчих – тривали зранку до вечора. Там боялася навіть випити води, щоб не підсипали психотропних речовин, які паралізують волю. У вину ставилися організована нею конференція з питань культури мови, де Матвій Шестопал, Лідія Орел і Петро Бойко відверто говорили про становище української мови; її виступ на нараді вчителів-словесників у Львові; викриття нею фактів відмови шкіл Криму від викладання української мови; заперечення проти перекладу підручників української літератури на російську мову; прийняття в себе студентів-колядників на новий 1967 рік; що встала на презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків»; участь у похороні Алли ГОРСЬКОЇ...

1968 р. К. примусили «за власним бажанням» звільнитися з Міносвіти і перевели в 117-у школу. Але й там не було спокою. До дня космонавтики К. запросила було на урок автора книжки про С.Корольова Сергія Плачинду, до річниці Івана Франка – Зіновію Франко. І мала розмови в КГБ, приходили комісії, перевіряли твори учнів, шукали «антирадянщину». К. зауважувала таємні обшуки в своєму письмовому столі, безпардонне стеження, у її помешканні з’являлись твори самвидаву, яких вона не приносила, закордонні видання, підсунуті «друзями». Було, що їй у трамваї всунули самвидав у сумку. Хоч самвидав до неї таки потрапляв. Наприклад, заступник міністра Миргородський «піймав» її за читанням книжки Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», виданої за кордоном.
Кандидатську дисертацію К. відкликали з захисту. Репресії поширилися на всю сім’ю: сину Андрію – випускнику 117-ї школи – не дали заслужену золоту медаль; відхилили захист докторської дисертації чоловікові з питань містобудування. Щоб продовжити наукову роботу, він змушений був на кілька років виїхати в Казахстан.

Тиск посилився після арештів української інтелігенції 1972 р.. Допитували про стосунки з Б. АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, І. Гончаром, І. та Н. СВІТЛИЧНИМИ, І. ДЗЮБОЮ, П. ЗАЛИВАХОЮ, Матвієм Шестопалом, Є. СВЕРСТЮКОМ, з колишньою політв’язенкою Вірою Чередниченко, яку рекомендувала на посаду заввідділом журналу «Українська мова та література в школі», де була членом редколегії, та багатьма іншими українськими інтелігентами, з якими дружили Коваленки. Кагебісти закликали подумати про сім’ю, дітей, чоловіка. На вимогу К. вести допит українською мовою капітан КГБ кинув зі злістю: «Таких, как вы, нужно ставить под стенку». Відмовилася підписати покаянну заяву, в якій її друзі названі були ворогами.

Почалися погрози, безкінечна тяганина по комісіях, які вимагали «визнати себе винною». –: «У чому моя вина, що чесно трудилась, що всі сили віддавала дітям, що несла їм красу рідного слова?!» Їй відповідали: «Почему так много ваших воспитанников рвутся поступать на украинское отделение филфака? Почему вы дома разговариваете по-украински, почему на стенах – рушники, казаки, а нет Ленина? У вас сомнительные друзья». (Це – письменник Михайло Стельмах, етнограф Іван Гончар, журналіст Микита Шумило, композитор Віталій Кирейко, співак Олександр Таранець, диктор Петро Бойко, особливо ж Б. АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, прийняту доньку якого Ярину, ученицю 117-ї школи, К. прихистила в себе).

Навесні 1972 р. на шкільних партзборах розглядалося питання про виключення К. з КПРС. Більшість проголосувала проти. Через це К. мала серцевий напад, довго не працювала, не могла навіть піти останній дзвоник сина. Але весь клас прийшов привітати її вдома. Це теж поставлене було у вину К. як «зрив державного заходу».

15.11. 1972 р., саме в день 17-річчя сина Андрія, питання про виключення було поставлене на бюро Ленінського райкому. Голова парткомісії Денисенко доповів, що К. має тільки позитивні характеристики з усіх місць роботи, її ні за що виключати. Але секретар райкому Ленець звинуватив К. у втраті політичної пильності, що вона оточила себе непевними людьми, дружить з письменниками, у яких гіпертрофоване почуття національної гідності. Знову мала серцевий напад, з лікарні вийшла весною 1973 року.

К. звернулася за допомогою до М.Стельмаха – лауреата Ленінської премії, депутата ВР СРСР, Героя соціалістичної праці. Він узяв усі її нагороди, характеристики, статті про неї і пішов до ЦК. Це теж поставили у вину К. – що звернулася до позапартійного Стельмаха, який у своїх творах «реабілітував петлюрівщину». До речі, К. не раз передавала адресовані Стельмахові листи політв’язнів, які він передавав Генеральному прокурору СССР Руденку, хоча це не мало жодних позитивних наслідків.

Три з половиною роки К. не могла влаштуватися на будь-яку роботу. Аж 1976 р. їй дозволили працювати в 132-й школі, але не в старших класах. Настороженість батьків і дітей скоро змінилася любов’ю. Московський райком згодом відновив її в КПРС. Та в душі її вже була випалена пустеля. Становище ускладнювала хвороба, а потім смерть матері.

1985 р. К. переїхала у с. Стайки Кагарлицького р-ну на Київщині, де чоловік побудував хату. Рік працювала у Стрітівській кобзарській школі, а потім ще 15 років викладала українську мову і літературу в Стайківській школі, вела також «уроки громадянства» за власною програмою. На базі цієї школи систематично проводилися семінари для вчителів, в основі яких лежала методика викладання К.. 1995 р. була представлена до присвоєння звання «Заслужений учитель», але її кандидатуру відхилили: «Слишком она щирая украинка».
На пенсію вийшла 2003 року, віддавши школі віддала 52 роки. Має понад 30 друкованих праць з літератури, методики викладання. Автор 15 навчальних діафільмів та 7 методичних посібників. Часто виступає в пресі, перед учителями та студентами з питань української мови та літератури, патріотичного і морального виховання.

10 років К. очолювала Кагарлицьку районну «Просвіту». Написала спогади про Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА, І. Гончара, М. Стельмаха, видала біографічний нарис «Наодинці із совістю» – про долю свого чоловіка Юрія Коваленка (помер 2006 ) і автобіографічний нарис «Пам’ять у полум’ї часу» – про долю патріотичної української інтелігенції в умовах комуністичного тоталітаризму. Чекають друку повісті з пережитого друзями «Осяяння», «Зустріч», «Не розминися з долею», «Не зрадь себе».

Син Андрій – інженер-будівельник, донька Оксана – вчителька української мови і літератури.

Живе в с. Стайки.

Бібліографія:
1.
Буковинська орлиця. Передмова // Ольга Кобилянська. Земля. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1965.
З далекої Півночі. Передмова // Павло Грабовський. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1966.
Сіяч добра. Передмова // Борис Грінченко. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1967.
Правдолюб. Передмова // Михайло Стельмах. – К., 1968.
Мов животворна криниця // Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. Упорядник Борис Тимошенко. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – C. 208 – 119.
Так звідки ти, дорого, почалася? // Дивослово: українська мова й література в навчальних закладах. Щомісячний науково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України. – 2003, № 4. – С. 64-65.
Незабутнє // Іван Гончар. – К., 2007.
Наодинці із совістю: біографічна повість. – Кагарлик: Просвіта, 2009. – 120 с.
Пам’ять у полум’ї часу. Автобіографічна повість. Спогади. Рецензії: ЗАТ «Миронівська друкарня», 2009. – 152 с.
2.
Гармаш М. Багато званих, та мало вибраних...: Про народну вчительку Надію Коваленко // Дивослово: українська мова й література в навчальних закладах. Щомісячний науково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України. – 2003, № 4. – С. 63-64.
Марія Гармаш. Слухайте голос вічності // Слово Просвіти, 2010. – 3 червня: http://slovoprosvity.org/2010/06/03/
Дмитро Чистяк. Дмитро Чередниченко: «Творчий учитель завжди виховує творців» // Слово Просвіти. – 2010. – 28 січня: http://litakcent.com/2010/01/28/dmytro-cherednychenko-tvorchyj-uchytel-zavzhdy-vyhovuje-tvorciv.html ) (згадує про роботу в Міносвіти з Н.Д. Коваленко). 

Авсиль Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2010 р. Останнє прочитання 14.09.2016.


Рекомендувати цей матеріал